Iii. Русь етнічна або “вузька”



Скачати 380.89 Kb.
Дата конвертації06.05.2016
Розмір380.89 Kb.

III. Русь етнічна або “вузька”


У часи розквіту, за могутніх князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, держава Русь була найбільшою в Єв­ропі, охоплюючи територію від Закарпаття до Волго-Оксько­го межиріччя, від Тмутаракані на березі Азовського моря до хвиль Балтійського моря. Населення, що проживало на цій величезній і географічно розмаїтій території, існувало не в од­накових господарських умовах. Середньовічна людина, звіс­но, ще дуже значною мірою залежала від природного середо­вища, від тих кліматичних обставин, у яких вона проживала. Історики Київської держави наголошують на вирішальному впливі природних умов у процесі її державотворення1.

Як підкреслює О. Домбровський: “Вже саме явище, що історичний процес складається з трьох основних і універсаль­них у своєму засягу компонентів – часу, простору й людини, надає географічному факторові особливе значіння у складній композиції функцій історизму”2.

Обширну імперію Рюриковичів ландшафтне середовище виразно ділило на окремі природні кліматично-рослинні зони. “Без сумніву, що територію в Європі, яка зайнята східним слов’янством, необхідно розбити на пояси, які розрізняються за властивістю клімату, ґрунтів і рослинного покриття, і трак­тувати кожний окремо”1.

На півночі просторої Східноєвропейської рівнини, навко­ло Новгорода, розміщалася тайгова зона з прохолодним вологим кліматом, з переважанням хвойних лісів на бідних підзолистих ґрунтах. Далі, південно-східніше, в районі тепе­рішньої Москви, розташована зона змішаних лісів з мало­врожайними ґрунтами і значною площею боліт. За таких природних умов хліб у цій зоні лісів та боліт споконвіку родиться кепсько2. На півдні, навколо Києва, пролягла зона Лісостепу зі знаменитими родючими чорноземами, а ще пів­денніше, в Причорномор’ї, розлігся Великий Євразійський степ, що бере свій початок у Монголії, біля Великої Китай­ської стіни, і закінчується долиною Дунаю, біля Альпійських гір, тобто охоплює дві частини світу. Багато авторів дотриму­ються гіпотези про те, що батьківщиною індоєвропейців були саме українські степи”3. “Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас у тому, що східнослов’янська держав­ність визрівала на півдні, у багатій та родючій смузі Серед­нього Подніпров’я. Тут за тисячу років до Київської Русі було відоме хліборобство. Темп історичного розвитку на півдні був значно інтенсивнішим, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з їх пісними ґрунтами”4. Як стверджують дослідники, “саме тут, в країні чорнозему, в смузі переходу лісу до степу, були наявні умови для швидшого розвитку культури порівняно з північною лісовою смугою”5. Значне скупчення хліборобського населення, у порівнянні з сусідніми територія­ми, в дніпровському Лісостепу обумовлювалося якісно вигід­нішими природно-географічними умовами. “Сприятливе для провадження сільського господарства та промислів поєднання Лісостепу і лісу, наявність розгалуженої річкової системи і запасів природних ресурсів поряд з іншими факторами сприя­ли також успішному розвитку виробничих сил і виробничих відносин, обумовлювали якісну різноманітність економіки цієї області”1.



Лагідний помірний клімат півдня був (і залишився) додат­ковим економічним багатством, важливішим від природних копалин. Днів, сприятливих для вегетації рослин, наприклад, у районі Москви – 165, а в районі Києва – 200. Для заняття хліборобством додатковий місяць теплої погоди є вельми істотним. “Урожайність тих самих культур у Волго-Окському межиріччі і на Київщині відрізняється в декілька разів”2. Коротко кажучи, на північ від благодатного київського Лісо­степу земля є менш врожайною, підсоння – холодніше, світло­вий день – коротший.

За відсутності впорядкованих сухопутних шляхів важливим фактором у житті Русі були її водні артерії. На Східноєвро­пейській рівнині виділяються три воднокомунікаційні артерії (інколи ще виділяють додатково чотири)3. Головною річко­вою артерією, а отже, хребетним стовпом транспортної систе­ми Русі, був “путь із варяг у греки”. Цей шлях вів із Фінської затоки до озера Ільмень, звідти – де річками, де волоком – переходив у Західну Двіну, а звідтіля – до верхів’їв Дніпра, і Дніпром – до Чорного моря, а вже звідтам – до блискучих центрів європейської цивілізації – Греції (Візантії) та Риму (Італії). Існував конкуренційний річковий шлях, який вів через Мологу і Шексну на Волгу, з тих сторін простував до Каспійського моря, а звідти – до Кавказу і мусульманської Азії. Майбутня Суздальщина-Московщина утворилася саме на цьому другому річковому шляху, і ця геополітична обста­вина відігравала неабияку роль в її подальшому розвитку. Третьою річково-комунікаційною системою є річки Німан та Західна Двіна, що впадають до Балтійського моря. “Згадані три річкові системи мали вирішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білоруси­нів. Недарма головні ріки – Дніпро, Волга та Двіна – відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів”1. Усі водні системи Східної Європи сполучалися між собою. “Система верхнього Дніпра, – пише Михайло Гру­шевський, – в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двіни й системою північних озер. Система Прип’яті – з системою Німана та Західного Буга і Вісли. Системи Десни – з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонєм, а Посемє і середні притоки Дніпра – Ворскла й Самара – близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо веле­тенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї в його натуральнім центрі – старім Київі, що засів тут від початків людського життя на Дніпро­вих горбах, збираючи торговельні каравани з усіх головних Дніпрових притоків”2. Річки неухильно притягували до себе поселенців. Саме тут, над річками, виникли перші руські міс­та. Уздовж більших річок, як головних торговельних шляхів, скупчувалося населення краю. “Порівнюючи наддніпрянський центр південносхідноєвропейської цивілізації з іншими цивілі­заціями євразійських просторів, нагадаємо, що річковий фак­тор відігравав надзвичайно велику роль у ранньоісторичному процесі на території України. Подібно до значення Нілу, Євфрату й Тигру, Інду й Гангу, а також Жовтої Ріки – Гванг Го для території Єгипту, Близького Сходу, Індії й Китаю, Дніпро став центром цивілізації південносхіднослов’янських племен, а згодом суспільства Київської Русі. Дніпро був перш за все комунікаційно-торговельним чинником, а крім того – й оборонним, бо розташовані на Правобережжі оселі автохтонно-хліборобського населення мали значну охорону від номадизму зі Сходу. Дніпровська водна магістраль була також вікном на причорноморсько-середземноморський світ в економічно-культурному, а згодом і в політичному аспекті. Отже, ранньо­історичний процес на території України органічно пов’язаний з великою роллю Дніпра, яка позначалася й на дальших періодах історії Русі-України. Таке місце Славути в житті народу зробило його сакральним знаменом містичної символіки в історичній традиції, народній творчості й літера­турі русько-українського етносу”1.

За підрахунками польського історика Генріха Ловм’янсь­кого, населення руської держави в Х ст. становило майже 4500 тис. осіб. Населення тодішньої Німеччини – 3500 тис., Польщі – 1225 тис. “Повість временних літ” подає докладний перелік слов’янських і неслов’янських племен, які проживали тоді в Київській державі. На заході, поблизу Карпат, про­живали хорвати, над Бугом – волиняни (дуліби, бужани). Древляни, дреговичі розмістилися на правому березі Дніпра. Там же, на території сучасної Київщини, сиділи славнозвісні поляни, поряд над Десною – сіверяни. Над Дністром розта­шувалися оселі тиверців, над Південним Бугом – уличів. Територія розселення перелічених племен (а також їхні антро­пологічні риси) збігається з основною національною терито­рією, а також, і це треба підкреслити, сучасними антрополо­гічними типами українського народу. Радимичі, полочани жили на лівих притоках Дніпра, а житла в’ятичів доходили до Оки. Кривичі, центр яких був у Смоленську, доходили до верхів’їв Західної Двіни, а новгородські словени жили біля озера Ільмень. “Аналіз сукупності різних джерел – літопис­них, археологічних, лінгвістичних, антропологічних – дозволяє утворити досить виразну картину етнічної структури Русі в період її формування. Та Русь, що в IX ст. упевненими кроками вийшла на арену світової історії, виникла як об’єд­нання восьми великих “племенних союзів” (поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі, кривичі, ільменські словени), кожний з яких, у свою чергу, складався з кількох (найбільше з шести) менших племінних груп”1.

До складу Русі шляхом завоювань було включено землі багатьох неслов’янських – фінно-угорських і литовських пле­мен. Літопис подає їх перелік: “А се суть инии язици, иже дань дають Руси: чюдь, меря, весь, мурома, черемись, морьдва, пермь, печера, ямь, литва, зимигола, корсь, норома, либь: си суть свой язык имуще, от колена Афетова, иже живут в стра­нах полунощных”2. Литовські племена заселяли прибалтійські терени, а фінно-угорські – всю північно-східну територію, в тому числі межиріччя Оки та Волги, тобто серцевину сучасної Росії, де не проживало жодне літописне слов’янське плем’я. З поданої літописцем картини ясно випливає, що “Київська держава була політичним, а не етнічним утворенням, побудо­ваним на васальній залежності підвладних Києву племен та територій”3. Такий погляд у науці є загальновизнаний. “Гра­ниці Руської землі вказують на те, що Русь була не племінним і не етнічним, а політичним, державним утворенням”1.

Тогочасне поняття держави, державної території не зовсім відповідає нашому сучасному розумінню. Величезна держав­на територія Русі була проявом її могутності, але одночасно джерелом слабкості. “Київська держава, – пише в історико-географічному дослідженні А. Насонов, – була нестійкою єдністю, об’єднувала територію, розкидану на широких про­сторах Східноєвропейської рівнини, освоєну не суцільно. Усе­редині цієї величезної території залишалися великі простори, на які фактично не розповсюджувалася державна влада; на деякі частини вона могла поширюватися номінально або нерегулярно. Можна ствердити, що початково Київська дер­жава складалася із території старовинної “Руської землі” і територій, розкиданих на широкому просторі Східноєвропей­ської рівнини”2. Повторюючи Маркса, дослідники відзначали, що Київська держава була “дуже нетривким, клаптиковим об’єднанням”3. Розпорошене на безкраїх просторах різноет­нічне населення важко було утримати під однією владою. “Різні землі і племена проявляли свої відосередні тенденції, бажаючи жити самостійним життям. Єдність держави утриму­вала династія”4. Характеризуючи внутрішній лад руської дер­жави, Михайло Грушевський підкреслив: “Зв’язок, що зв’язу­вав державу, навіть в тій примітивній формі, був дуже слаб­кий. Його треба було відсвіжати, відновляти – походами, змінами намісників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипалася”1. Б. Греков на цій підставі навіть назвав Київську державу “аляповатым (недоладним) госу­дарством”2.

Із середини IX ст., із виникненням над Дніпром політично­го утворення зі столицею в Києві, з’являється термін “Руська земля”. Аналогічно тому в літописі зустрічаємо терміноло­гічні вислови “Лядська земля”, “Угорська земля”, “Гречеська земля” і т. п. Слово “земля” виступає тут у значенні держави, бо нинішнього слова “держава” в тодішні часи не вживали. Слово “держава” староболгарського походження і прийшло до нас із церковними літургійними книгами. Його первісне значення відповідає словам “могутність”, “панування”, “вла­да”. Отже, початок літопису, який в оригіналі звучить так: “Се повЂсть временных лЂтъ, откуда єсть пошла Руськая Земля, кто въ КієвЂ нача пер› княжити і како Руськая Земля стала єсть”, сучасною мовою перекладається: “Це по­вість стародавніх літ про те, звідки взялася Руська Держава, хто спершу в Києві почав княжити і як постала Руська Дер­жава”. Початковий літопис вказує, що перше історичне по­відомлення про назву Київської держави “Руська земля” з’явилося 852 р., за правління візантійського імператора Ми­хаїла. “В лето 6360, индикта 15, наченшь Михайлу царство­вати, нача ся прозывати Руска Земля”3.

Приблизно з того часу візантійські й арабські джерела починають вживати для етнічного позначення племінного об’єднання полян назву “Русь”. Не торкаючись питання про те, чи назву “Русь” передали полянам варяги, чи назва ця місцевого походження, достатньо підкреслити, що першо­початково ім’я “Русь”, в етнічному розумінні, стало носити придніпровське плем’я полян. Нестор-літописець, який з усіх слов’янських племен віддає перевагу київським полянам – “мужам мудрым й смысленым”, відзначив вікопомну зміну їх етноніма: “поляни, еже ныне зовомая Русь”1. Літописець, отже, зафіксував новий етнонім (“русь” у множині, “русин” у однині) як початок нового етнічного утворення, що “ґрун­тується вже не на родоплемінних, а на територіальних зв’яз­ках”2. Як пише В. Щербаківський: “Київ був центральною столицею полян і одночасно центром і столицею Руси. Тому і поляни пізніше стали зватися Русью”3. Визнано, що роль по­лян “у створенні Русі була визначальною; можна твердити, що саме вони стали тим ядром, навколо якого здійснювалася консолідація Русі”4. “Назва “Русь” – стародавне прозвище Київської Землі, країни полян, відома вже в першій половині IX ст., задовго до завоювання Києва північними князями”5.

За даними сучасної антропології, до території полян треба зарахувати середню течію Дніпра, а також міста Київ, Чернігів і Переяслав6. Від полян етнонім “Русь” спершу поширився на сусіднє плем’я сіверян, що займало область по течії Десни. Племінні утворення полян і сіверян були споріднені між со­бою. Вважають, що в основі їх лежить Черняхівська архео­логічна культура та її релікт – Волинцева культура. Сучасна археологія відзначає, що “корінний ареал Волинцевої культури – племінна територія русі, яку треба ідентифікувати з Руською землею у вузькому розумінні”7. Однак назви “Русь” і “Руська земля” виступають в історичних джерелах одночасно в різних значеннях, а це викликає певні труднощі при їх інтер­претаціях. Найповнішу класифікацію різних значень терміна “Русь” зробив класик російської історичної науки (мордвин за походженням) Василь Ключевський. Він розрізняє чотири значення слова “Русь”: “1. етнографічне: русь – плем’я; 2. соціальне: русь – стан; 3. географічне: Русь – область і 4. політичне: Русь – державна територія”1. До переліку В. Клю­чевського закономірно додати п’яте означення – церковне: русь – вірники східної православної церкви. В церковному значенні слово “Русь” об’єднувало всі народи, слов’янські і неслов’янські, що сповідували “руську релігію”, тобто право­слав’я2.

Історики відзначають, що термін “Русь” найчастіше вжи­вався і як етнонім, і як назва держави3. Однак передусім назва “Русь” мала етнічне значення і вживалася як збірне поняття народу, тому в слов’янському тексті договору Ігоря з греками з 945 року “Русь” та “Рід Руський” – співпадають. “Відомо, що назви держав, які згадуються у літописі: Лядська, Болгарська та Грецька землі, виникли від назви народів: ляхів, болгар, греків, які проживали на своїх етнічних територіях. Таким чином, не може бути сумніву, що терміни “Руська земля”, “Русь” також виникли від назви народу – русинів, які мешкали на Київщині. Назва “Руська земля”, “Русь” іноді використо­вується літописцями як назва всієї країни, проте безпідставно говорити, що як етнічна вона стосується всіх племен і народів Київської держави, значна частина яких була навіть неслов’ян­ського походження”1.

Інакше кажучи, та обставина, що етнічна структура Київ­ської держави склалася на поліетнічній основі, знайшла своє відбиття і в практиці вживання терміна “Русь”2. Як у всякій багатоетнічній імперії, назва Київської держави функціонува­ла у двоякому розумінні: етнічному і державно-політичному. Або, як пише Б. Рибаков, термін “Русь” у давніх джерелах “виступає у двох значеннях: вузькому (етнічному) та широ­кому (територіальному)”3. Аналогічні явища різновживання назв (етнічне – політичне) спостерігаються у тих державах, які, крім своєї власної, корінної, етнічної території, володіють етнічно чужою землею. Для прикладу: Річчю Посполитою Польською у державно-територіальному розумінні називали­ся, крім власне Польщі, і їй підвладні українські, білоруські та інші етнічно чужі землі. Але ніколи тоді ні Литву, ні Жмудь, ні Інфлянти чи, зрештою, Руське воєводство не називали Польщею в етнічному розумінні.

Дунайську імперію Габсбургів називали Австрією (з 1867 р. – Австро-Угорщиною). Проте Богемію, Хорватію, Галичину та інші етнічно ненімецькі землі, що входили до складу цісарства, називали Австрією лише в державному (по­літичному) розумінні. В етнічному ж розумінні Австрією називали (і називають дотепер) лише землі, населені німцями. Подібне двояке вживання назви країни (політичне та етнічне) спостерігається скрізь, де, побіч метрополії, наявні колонії, або де в складі однієї держави існують різноетнічні території. Етнонім “англійці” був перенесений на все населення Велико­британії, де, крім англійців, живуть шотландці, валлійці та ін. Усіх загалом жителів Індії, приміром, називають індійцями в політичному розумінні, хоча там проживає на власній тери­торії ряд інших народів, які в етнічному плані зовсім не є індійцями. Те ж саме стосується загальнополітичної назви розмаїтих етносів Китаю, Пакистану, Індонезії тощо.

Дослідження літописних текстів показує, що поняття “Русь” і “Руська земля” мали саме таке двояке значення. “В літописах назви “Русь” і “Руська земля” виступають у двох значеннях: в ширшому, яке охоплює усі східнослов’янські землі, і вужчому, яке відноситься до південної частини цих зе­мель. Територія Русі у вузькому значенні, згідно з літопис­ними свідченнями, охоплювала землі від Києва і Білгорода на південному заході до міст Стародуб і Курськ на північному сході і до рік Рось і Тясмин на півдні. На цій території прожи­вали поляни, сіверяни й уличі, які об’єдналися в VI–VII ст. проти кочовиків”1.

Варто зауважити, що російська і, звісно, українська радян­ська історіографія Русі уникає терміна “етнічний” у співстав­ленні до терміна “політичний”. (Особливо цим відзначається спеціаліст з “давньоруської” літератури Д. Ліхачов)2. Нато­мість вживають менш виразну антонімічну пару: “вузький” – “широкий”. Така розпливчаста форма дозволяє завуалювати найважливіше, а саме – етнічний аспект у тлумаченні назви “Русь”. “Давно вже помічено, що термін “Русь” у давньорусь­ких джерелах виступає в двох значеннях: вузькому та широ­кому. В загальному плані Русь – це територія Київської дер­жави і, відповідно, її населення (включаючи всі групи племен, у тому числі і деякі неслов’янські). Щодо цього всі частини цієї держави є Руссю – і Новгород, і Залісся, і Галич, і Київ, і Тьмутаракань і т. д., і т. п. Але поряд з цим термін “Русь” дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова”1.

Джерела IX–XII ст. виразно показують, що назви “Русь”, “Руська Земля” першопочатково стосувалися тільки дніпров­ського Правобережжя з центром у Києві2. “Сей малий три­кутник між Дніпром, Ірпенем і Росю – се центр історичного життя нашого народу і країна його імені – се Русь властива”3. Як доводить Н. Полонська-Василенко, “термін “Русь” засто­сували переважно щодо Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини”. Із літописних текстів виходить, “що в пол. XII в. “руську землю” становило тільки велике князівство київське в руках Рюриковичів, наслідників Володимира Великого й Ярослава Мудрого”4. У XI–XII ст. літописи строго відокремлювали Русь – Київське князівство – від інших князівств. “Поїхати в Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій) зазначає ще точніше “і ходи игумен Юрьевский (Новгородського мона­стиря) в Русь, в Киев град”5. Назва “Русь” як поняття, що охоплює Київщину та прилеглі землі, протиставляється в усіх редакціях Руського літопису (Іпатіївському, Лаврентіївському та Новгородському) іншим територіям держави. “В історич­ній науці давно вже відзначено, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну країну – саме київську землю. Прикладів такого слововживання можна вказати немало і причому в різних руських пам’ятках”1. Про те, що назви “Русь” та “Руська земля” первісно стосувалися тільки центральних земель сучасної України, в російській науковій літературі панує беззастережна одностайність. С. Соловйов вважає ет­нічним ядром Київської держави “Русь в найтіснішому розумінні”2. Для нього Русь – це “князівство Київське, Пере­яславське, Чернігівське, Волинське, Смоленське і Туровське”3. У свою чергу, В. Ключевський вважає, що “Руссю першо­початково називалася лише Київська область”4. Такий же висновок робить також М. Тихомиров: “Можна з цілковитою основою вважати, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну область: Київську землю у вузькому розумінні цього слова”5. Сама ж назва “Русь”, як стародавня назва Київської землі, “країни полян, відома вже з першої половини IX ст.”6. М. Присєлков на підставі аналізу твору “De administrando imperii” Костянтина Багрянородного (X ст.) і тексту русько-візантійських договорів доходить висновку, що в другій поло­вині X ст. Київська держава складалася із основного ядра, що згодом утворило три князівства: Київське, Чернігівське та Пе­реяславське, що звалося Руссю у вузькому (етнічному) розу­мінні цього слова, і решти земель, що називалися “Зовнішньою Руссю”7. Ядро руської державності “становило полянське плем’я, здавна відоме, мабуть, навколишнім країнам під назвою “Русь”1.

Під 1175 роком Лаврентіївський літопис, описуючи нараду в місті Владимирі після вбивства Андрія Боголюбського, говорить: “Князь наш убьен, а детей у него нету, сынок у него в Новегороде, а братья его в Руси”2. 1187 р. князь Рурик київ­ський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його дочку Верхуславу за свого сина Ростислава. Всеволод зго­дився, дав велике придане і відпустив її “в Русь”. Князь Рурик справив пишне весілля, якого “несть бывало в Руси”, а потім тих, що привезли Верхуславу із Суздаля “Якова свата и с боя­ры одпустил ко Всеволоду в Суздаль”. Тобто Владимиро-Суз­дальська земля тут виразно не “Русь”. У Новгородських літо­писах Новгород і його земля чітко протиставляються “Русі” – півдню, Києву. “Протиставляється киянам-русинам і населе­ння Новгородської землі – словени. Для новгородців їхати до Києва означало їхати на “Русь”, а поверталися вони до себе в “Новгород”, а не в “Руську Землю”. Те ж саме характерне для населення північно-східної Русі, для владимиро-суздальсь­кого (Лаврентіївського) літопису. В уяві суздальців київський князь, повертаючись із походу в Ростово-Суздальську землю до себе в Київ, їде “в Русь”. Для суздальського літописця “Русь” – Південь, Придніпров’я, Київ, а він сам – житель землі Суздальської”3.

Б. Рибаков наголошує: “Словами “Руська земля” означу­валася лише південно-східна частина руських земель, При­дніпровська Русь, яка обіймала лісостепову смугу від Києва до Курська”4. У цитованій роботі Рибаков зафіксував за роками повідомлення руських літописців XII ст. про “Русь” як про південну область. В Іпатіївському літописі це роки: 1140, 1141, 1144, 1148, 1149, 1150, 1152, 1154, 1155, 1174, 1175, 1177, 1180, 1187, 1190, 1195; в Лаврентіївському літописі роки: 1139, 1204, 1205, 1249; у Новгородському I літописі роки: 1142, 1218, 1257. Перелік цей неповний1. Назви “Русь” і “Руська земля”, – на погляд Костомарова, – у вузькому, етнічному розумінні засто­совувалися тільки до території Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, згодом вони поширилися на Волинь і Галичину2. “Фактично назва Русь відносилася початково тільки до Полянської Землі, між Дніпром на сході, Россю на півдні й Ірпенем на півночі. Терени поза Полянською Землею не охоплювалися назвою Русь. Були це землі, як каже Константин Порфірородний, поза Руссю. Північніші (москов­ські) землі, за Суздальським літописом, – були вилучені з-під поняття руських земель”3.

Коли інші території називали “Руською землею”, то цей термін розуміли лише у загальному політичному значенні – держава. Терміни “Руська земля”, “Русь” в етнічному значенні не охоплювали якісь інші території. Суздаль, Великий Новго­род літопис не називає “Руссю”, але “ставить їх до неї у протилежність”4.

Із назви “Русь” виникла прикметникова форма “руський”, наприклад, “правда роуська”, “роуськои землі”. 1097 року кияни звернулися до Володимира Мономаха: “Молимся кня­же, тобе и братома твоима, не мозете погубити Руськыя зем­ли”5. Як стверджує Л. Черепнін, “Русская земля”, “Русь”, “рус­ские князи”, “русские полцы”, “русская дружина”, “русские сыны” – усі ці вислови пов’язуються з південно-руськими (українськими) землями”1.

Насонов відзначає: “Ростово-Суздальська земля, як і Рязань, протиставляється Русі і південним літописом, і північно-східним”2.

Ростислав, син Юрія, ростовського князя (м. Ростов розта­шоване в центрі сучасної Росії) був із ганьбою вигнаний Ізя­славом із Києва. Він прийшов до батька в Суздаль і, вда­ривши чолом, поскаржився: “Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля и Черныи Клобукы, и тако мольвять: и насъ есть обезчествовалъ [Ізяслав]; а пойды на нь”. Гюрги [Юрій] же, въ соромЂ сына своего сжаливъ собЂ, рече: “тако ли мнЂ части нЂту въ Руской земли и моимъ дЂтемъ”3. Тобто: немає ні мені, ні моїм дітям шани в Руській землі. Руська земля у князя Юрія – це територія сучасної України. Під 1154 р. в Іпатіївському літописі читаємо: “Томь же лhте пойде Дюрги (Юрій) сь ростовцы и сь суздальцы и сь всЂми дЂтьми в Русь”. І знову ж, іти в “Русь” означає прямувати не куди інде, а саме на територію сучасної України. Під 1180 р.: “Вышедше же ему (Святославу Чернігівському) изь Суздальской землЂ, и пусти брата своего, Всеволода, и Олга сына своего, и Яропол­ка, вь Русь, а самь сыномь сь Володимеромь пойде Новугороду Великому”. Тут виразно розмежовується поняття “Русь” (Україна) і “Суздальська земля” – теперішня серцевина Росії. Головний княжий осередок цієї землі – Володимир на Клязьмі (тепер місто Владимир – центр однойменної області) теж, звичайно, не вважався Руссю.

“Володимирцы же, нетерьпяще голода, рЂша Михалку [своєму князю]: “мирися [з облягаючими місто ростовцями], любо промышляй о собЂ”. Он же отвЂщавь рече: “прави есте хощете дЂля погиноути. И поеха вь Русь” [тобто в Україну]1. До Володимира приходили купці “из Царгорода, и от иних стран, из Руской земли и аче Латинин”2. Тут виразно Руська земля поставлена між Царгородом і Латинським заходом. Таким чином, літописи свідчать, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до XIII ст. Руссю не називалися3. Якщо з Ростова чи Суздаля хтось вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, то говорили: “Їде в Русь”. Жодного разу поїздкою в “Русь” не названо подорож у якесь інше місце. “У XII столітті в землі Ростово-Суздальській під Руссю розуміли взагалі південний захід теперішньої Росії в збірному розумінні”4. Москва в уяві літописця ще й на почат­ку XIII ст. теж – не Русь. Так, наприклад, під 1213 роком літописець про одного князя розповідає так: “Он же иде з Москви в Русь”5. Київське військо постійно називається “ру­ським” військом. У літописі за 1159 рік “руські князі” розу­міються, як південні (українські) князі. Проти них виступають “сила ростовьская” і “помочь муромьская”6. Отож, усі “літо­писці XII ст., включаючи новгородських, під “русью” мали на увазі саме Подніпров’я”7.

За літописними даними, в Київській державі в X–XI ст., існувало понад 24 міські поселення. Ті міста, які були розта­шовані поза межами етнічної Русі, не називаються руськими містами. До таких міст, які не входили в поняття Русь у “вузькому” (етнічному) розумінні, зараховували: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань. “Міста Володимиро-Суздальського і Рязанського князівств виключались із поняття Русі у “вузькому розумінні”1. З цього приводу знаний дослідник давньоруської писемності Сергій Висоцький зауважив: “Згадуючи про Руську землю та Київ, не можемо не звернути увагу на деякі недоречності. Літописець вклав в уста Олега (912 р.) крилаті слова про Київ: “Се буди мати градомъ русьскимъ”. Досить часто цей вислів розумі­ється й тлумачиться невірно і пов’язується з північними міс­тами. Після сказаного вище про Руську землю та її значення як політичного, панівного ядра Київської Русі зовсім непра­вильною є думка, що в наведеному літописному вислові йдеться про міста всієї держави, у тому числі й північні, пізні­ше – російські. Безперечно, тут мовиться про міста Руської землі у вузькому розумінні, від назви якої походить присвій­ний прикметник “русьскимъ” (давальний відмінок множини чоловічого роду)”2.

Вислів “мати городов русских” у XX ст. став вживатися у дусі російської імперської концепції держави. “Боротьба біло­гвардійців за Київ 1918–1919 рр. здійснювалася під гаслом захисту “матері російських міст”. Недаремно генерал–лейте­нант Бредов під час переговорів з українським генералом А. Кравсом 31 серпня 1919 р. в Києві заявив останньому, що “Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет”. Таким чином, коротка літописна фраза-ідіома пере­творилася в політичну платформу загарбання України Росією. Відповідно до цього гасла відомий українофоб – російський письменник М. Булгаков, описуючи Київ тамтих часів, наво­дить слова свого белетризованого героя полковника Щеткіна, з якими він звертається до російських офіцерів-дружинників, що мають захищати столицю формально українського гетьмана – Київ – від військ С. Петлюри: “Виправдайте довір’я матері російських міст, що гине”, а генерал Картузов формував у Києві дружини для оборони “матері російських міст”1.

Отже, зрозумілим є зміст слів початкового літопису: “От­куда єсть пошла Руская земля, кто въ Кие†нача первЂе княжити, откуда Руская земля стала єсть”. Літописець тут має на увазі, звичайно, київське Подніпров’я. Етнічне значення терміна “Русь” поширювався лише на населення Київської землі, яке називало себе “Людіе Русьской Землі”, “Русь” або “Русини”. Про останній термін поговоримо окремо згодом.

У своїй фундаментальній праці “Походження Русі” Омелян Пріцак, аналізуючи історію терміна “Русь”, доходить вис­новку: “Ярослав почав також перетворювати Русь і терито­ріальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській і переяславській землях. Як результат таких дій назви “Русь” і “Руська земля”, що за­свідчені в другій половині XI ст. і побутували в XV, вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна)”2.

Під 1250 роком літопис у такий спосіб говорить про князя Данила: “Данилови Романовичю князю бывшу велику, обла­давшу Рускою землею, Кыевом и Володимером, и Галичем”3. Під кінець XII ст., коли галицько-волинський князь Роман Мстиславович став “самодержцем всея Руси”1, і “Галичина називається вже частиною Руси”2. Крім поширення назви Русь на землі Галицько-Волинської держави, не знаємо жод­ного іншого випадку, який вказував би на те, що вона стосу­валася б якихось інших теренів. Із занепадом Київської держави в XIII ст. назва “Русь” таким чином перейшла до Галицько-Волинського князівства. Не можна уникнути пи­тання про причину – чому саме одні землі називали Руссю у “вузькому” розумінні, а інші землі називали Руссю у “ши­рокому”. Основною причиною був фактор етнічного поділу. “Свідомість національної єдності і в XII ст. не була повною і загальною: Руською землею спеціально називалася південна Русь (зокрема Київська земля) на противагу північній та західній”3.

Поняття Русі етнічної, як свідчать джерела, існувало про­тягом усієї княжої доби. “Це не ефемерне поняття, яке про­майнуло в якомусь-там одному джерелі. Це поняття стійке, міцне, добре відоме всім без винятку руським літописцям, чи були вони киянами, владимирцями, галичанами чи новгород­цями. Поняття Русі (в розумінні Придніпровської Русі) широко використовувалося в якості географічного орієнтиру, вважало­ся, що новгородцям чи суздальцям не потрібно було жодних пояснень, коли сказано “идоша в Русь”4.



Те, що назви “Русь” та “Руська земля” стосувалися тільки центральних земель сучасної України, підтверджується такими однозначними літописними свідченнями, яких заперечити аж ніяк не вдасться5. “Підсумовуючи повідомлення джерел, можна переконатися, що більшість їх називають Руссю, Руською землею переважно Київщину. Щодо широкого розуміння цієї назви, то вона має риторичний характер і відноситься до територій, підвладних Києву, а не до етносу держави”1.

Хоч, як бачимо, московська історіографія визнає таке двояке вживання терміна “Русь” в епоху Київської держави, проте, щоб загладити його небажаний зміст, який полягає в тому, що Руссю в етнічному плані Московщина ніколи не називалася, стала вдаватися до обхідного маневру. У XIX ст. було навмисне вигадано і широко розповсюджено, зокрема з легкої руки історика Погодіна (“гіпотеза Погодіна”), ряд штучних, історично абсолютно безпідставних термінів. Такі терміни, як “Русь Восточная, Русь Западная, Русь Северная, Русь Юговосточная, Русь Югозападная, Русь Южная, Русь Черленая”, – це пізніші мудрації редакторів історичних дже­рел2. У старих текстах їх нема. Іншими словами, терміни Київська Русь, Південна Русь і похідні від них на зразок: пів­денноруські князі, південноруські міста і т. д., а також Північна Русь, Північно-східна Русь, Ростово-Суздальська Русь, або, наприклад, Московська Русь та похідні від них, що зараз по­стійно і повсюдно вживаються у літературі, – це не що інше, як спеціальна вигадка, що має на меті підкріпити претензії на київську спадщину. “Треба підкреслити, що поширене зараз сполучення “Київська Русь” не виступає ні разу в середньовіч­них літописах”3. Облудним є аргумент, що, мовляв, терміни Київська Русь та Московська Русь стали з плином часу тер­мінами науковими. Ці антиісторичні терміни антинаукові за своєю суттю. Утворені в XIX ст. царськими ідеологами для суто політичних потреб, вони служили і служать не історич­ній науці, а цілям загарбницької імперіалістичної політики. “И в обыденном сознании, и в исторической литературе тер­мин “Киевская Русь” настолько прочно укоренен, что его искусственность и анахроничность практически не осознают­ся. Между тем государство под названием “Киевская Русь” (и даже “Древняя Русь”) не существовало никогда! Наши дале­кие предки были бы несказанно удивлены, услышав такое наименование страны, в которой волей случая им довелось жить, поскольку называли ее “Русской землей”, “Русью”, а себя, ее население, собирательным “русь” или каждый отдель­но – “русином”. “Киевская Русь” – термин происхождения книжного и ученого и ведет свое начало не из источников, а со страниц исторических трудов первой половины XIX века”1. Наші літописці, як і тогочасні іноземні автори, ніколи до наз­ви Русь не додавали прикметника Київська чи прикметника Ростово-Суздальська і т. п. Русь була лише одна єдина та неподільна, і всі добре знали, що під цим терміном треба розуміти. Російська історіографія закріпила в історичній літе­ратурі цю штучну назву “Київська Русь” (у значенні Росія), що викликало в науковому світі, зокрема західному, цілко­вите баламутство в термінології. “Народжений в лоні російсь­кої науки, термін “Київська Русь”, як не дивно, знайшов по­пулярність і в українській історіографії”2. Як пише І. Лисяк-Рудницький: “Погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм дові­ряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбі­гають від ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрун­тованости, але автоматично ви­ключають з-під розгляду, як буцім то тенденційні й “націоналістичні”3.

Крім етнічного і політичного, термін “Русь” мав ще неаби­яке церковне значення. Із прийняттям Володимиром Великим 988 р. християнства на Русі розпочалася організація Церкви. Із Візантії прийшла сюди ієрархія: Патріарх Царгороду (Конс­тантинополя) поставив у Києві руського митрополита, якому були підпорядковані руські єпископи, а їм, у свою чергу, священики і монахи (ченці). Глава Руської православної церкви став носити титул митрополита Київського і Всія Русі. Цей титул, до речі, зберігається в Україні донині в церковнім ужитку. Таким чином, вірники Руської православної церкви стали називатися християнами руськими. На противагу до західних латинників населення Київської держави іденти­фікується на сторінках історії з “людьми руської віри”. Іншими словами, хто вважався вірником Руської православної церкви, той, відповідно, називався руським у релігійному значенні. Саме релігійне значення заважило на оформлення етноніма росіян – “русский”, про що мова далі.



Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’ян­ських націй // Записки Наукового Товариства імени Шевченка [далі – ЗНТШ]. – 1964. – Т. 178. – С. 24.

Домбровський О. Студії з ранньої історії України: Збірник праць. – Львів; Нью Йорк, 1998. – С. 209.

Греков Б. Д. Киевская Русь. – М.: Госполитиздат, 1953. – С. 60.

Солоухин В. А. Возвращение к началу. – М.: Современник, 1990. – С. 18.

Дейвіс Норман. Європа: Історія. – К.: Основи, 2000. – С. 104.

Рыбаков Б. А. Мир истории: Начальные века русской истории. – М.: Мол. гвардия, 1984. – С. 39.

Греков Б. Д. Киевская Русь. – М.: Госполитиздат, 1953. – С. 78.

Рычка В. М. Формирование территории Киевской земли (IX – первая треть XII в.). – К.: Наук. думка, 1988. – С. 12.

Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было 2. Русская Атлантида: Историческое расследование.– Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000. – С. 248.

Соловьев С. М. История России с древнейших времен.– СПб., Изд во “Общественная польза”. – Кн. первая. Т. I–V. – С. 12–13.

Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’ян­ських націй // ЗНТШ. – 1964. – Т. 178. – С. 26.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. I. – С. 11.

Домбровський О. Студії з ранньої історії України: Збірник праць. – Львів; Нью Йорк, 1998. – С. 93.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К.: Наук. думка, 1968. – С. 148.

2 Повесть временных лет. – М.; Л., 1950. – Т. I. – С. 10.

Висоцький С. О. Київська писемна школа X–XII ст. (До історії української писемності). – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998. – С. 58.

1 Советская историческая энциклопедия: В 16 т. – М., 1969. – Т. 12. – С. 417.

Насонов А. Н. “Русская земля” и образование территории древнерус­ского государства. – М.: Изд во АН СССР, 1951. – С. 25.

3 Историческая география СССР. – М., 1973. – С. 39.

Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 70.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. I. – С. 428.

Греков Б. Д. Феодальные отношения в Киевском государстве. – М.; Л., 1937. – С. 189–190.

3 ПСРЛ. – Пг., 1923. – Т. 2, вып. 1. – С. 13.

1 Повесть временных лет. – М.; Л.: Изд во АН СССР, 1950. – Т. І. – С. 2І.

Балушок В. Етноцентризм полян в “Повісті временних літ” і проблема витоків етнічної самосвідомості українців // Наукові записки КДУ: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – К., 1999. – Т. 3. – С. 10.

Щербаківський В. Формація української нації. – Прага, 1941. – С. 131.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К.: Наук. думка, 1968. – С. 163.

Тихомиров М. Н. Русское летописание. – М., 1979. – С. 45.

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. – М.: Изд во МГУ, 1973. – С. 31.

Седов В. В. Русский каганат IX века // Отечественная история. – 1998. – № 4. – С. 12.

Ключевский В. О. Терминология русской истории // Сочинения: В 8 т. – М., 1959. – Т. 6. – С. 130.

Геллер М. История Русской империи: В 3 т. – М.: “МИК”, 1997. – Т. 1. – С. 66.

Седов В. В. Русский каганат IX века // Отечественная история. – 1998. – № 4. – С. 40.

Висоцький С. О. Київ: “Се буду мати градомъ Руськимъ” // Історія Русі-України: Історико-археологічний збірник. – К., 1998. – С. 102.

Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий. – М.: Наука, 1990. – С. 119.

Рыбаков Б. А. Древние Руссы // Советская археология. – 1953. – Т. 18. – С. 31.

1 Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 320–321.

2 Повесть временных лет / Статьи и комментарии Д. С. Лихачева. – М.; Л., 1950. – С. 238–241.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К.: Наук. думка, 1968. – С. 162.

Попов А. И. Названия городов СССР. – Л.: Наука, 1973. – С. 50.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 1. – С. 190.

Свєнціцкий І. Назва “Русь” в історичному розвитку до XII го віку. – Жовква, 1936. – С. 13.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – Т. 1. – С. 81.

Тихомиров М. Н. Русское летописание. – М.: Наука, 1979. – С. 23.

Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – СПб.: Изд во Общественная польза. – Кн. 1. Т. 1-5. – С. 20.

3 Там же. – С. 19.

Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. – М.: Госполитиздат, 1956. – Т. 1. – С. 110.

Тихомиров М. Н. Русское летописание. – М.: Наука, 1979. – С. 24.

6 Там же. – С. 45.

Приселков М. Киевское государство второй половины X в. по визан­тийским источникам // Учен. Зап. Лен. гос. ун та. Серия истор. наук. – Л., 1941. –Вып. VIII. – С. 235.

Зигоскин Н. П. История права русского народа. – Казань, 1899. – С. 474.

2 ПСРЛ. – Л., 1927. – Т. 1, вып. 2. – С. 371.

Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”. – Л., 1958. – С. 17–18.

Рыбаков Б. А. Проблема образования древнерусской народности в свете трудов И. В. Сталина // Вопросы истории. – 1952. – № 9. – С. 57.

1 Там же. – С. 50.

Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1893. – Т. I. – С. 230.

Мішко С. Нарис ранньої історії Руси-України. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1981. – С. 62.

Перетц В. Слово о полку Ігоревім. – К., 1926.– С. 56.

5 ПСРЛ. – Пг., 1923. – Т. 2, вып. 1. – С. 235.

1 Вопросы формирования русской народности и нации: Сб. – М.; Л.: Изд во АН СССР, 1958. – С. 62.

Насонов А. Н. “Русская Земля” и образование территории древнерус­ского государства. – М.: Изд во АН СССР, 1951. – С. 29.

3 ПСРЛ. – СПб., 1843. – Т. 2, вып. 3. – С. 41.

1 ПСРЛ. – Л., 1927. – Т. 1, вып. 2. – С. 373.

2 Повесть временных лет / Ст. и ком. Д. С. Лихачева. – М.; Л.: Изд во АН СССР, 1950. – Т. 2. – С. 242.

Третьяков П. Н. О древнейших русах и их земле // Славяне и Русь. – М.: Наука, 1968. – С. 179.

4 ПСРЛ. – Л., 1927. – Т. 1, вип. 2. – С. 350.

5 ПСРЛ. – СПб., 1859. – Т. 8. – С. 119.

6 Іпат. літ. 1154, 1175, 1177 рр.; Лавр. літ. 1175 р. та ін. див. ПСРЛ. – Л., 1927. – Т. 1, вип. 2.

Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР. – 1969. – № 6. – С. 105.

Рыбаков Б. А. Проблема образования древнерусской народности в свете трудов И. В. Сталина // Вопросы истории. – 1952. – № 9. – С. 47–48.

Висоцький С. О. Київська писемна школа X–XII ст. (До історії україн­ської писемності). – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998. – С. 56.

Дашкевич Я. Київ у церковно–національній ідеології Русі-України // Різдво Христове 2000. – Львів, 2001. – С. 30.

Пріцак О. Походження Русі. – К.: Обереги, 1997. – Т. I. – С. 100.

3 ПСРЛ. – Пб., 1908. – Т. 2. – С. 807, 808.

1 ПСРЛ. – М., 1962. – Т. 2. – С. 715.

Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’ян­ських націй // ЗНТШ. – 1964. – Т. 178. – С. 63.

Владимирский-Буданов М. В. Обзор истории русского права. – К., 1900. – С. 27.

Рыбаков Б. А. Проблема образования древнерусской народности в свете трудов И. В. Сталина // Вопросы истории. – 1952. – № 9. – С. 53.

Шаскольский И. П. Вопрос о происхождении имени “Русь” в современ­ной буржуазной науке // Критика новейшей буржуазной историографии: Сб. – Л.: Наука, 1967. – С. 164.

Висоцький С. О. Київська писемна школа X–XII ст. (До історії україн­ської писемності). – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998. – С. 53.

2 Указатель к первым осьми томам Полного собрания Русских Лето­писей. Отд. второй. Указатель географический. – СПб., 1907. – С. 409–410.

Книш Ю. Мілленіюм християнізації України і проблеми історичної термінології // Український історик. – 1988. – № 1–4. – С. 242.

Толочко А. Химера “Киевской Руси” // Родина. – 1999. – № 8. – С. 29.

2 Там же. – С. 30.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К.: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 166.





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка