Художня своєрідність архетипів дому, дороги І дитини



Скачати 431.89 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації04.11.2016
Розмір431.89 Kb.
  1   2




ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА




Бондар Наталія Юріївна
УДК 821.111: [(410.1) + (73)] “19”


ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ АРХЕТИПІВ ДОМУ, ДОРОГИ І ДИТИНИ

(НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ У. СТАЙРОНА «ВИБІР СОФІ» І

ДЖ. БАРНСА «ІСТОРІЯ СВІТУ В 10 ½ РОЗДІЛАХ»)

10.01.04. – література зарубіжних країн



Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2010

Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі світової літератури і класичної філології Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України.


Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Попова-Бондаренко Ірина Анатоліївна,

Донецький національний університет, доцент кафедри світової літератури і класичної філології.





Офіційні опоненти:


доктор філологічних наук, професор



Ліпіна Вікторія Іванівна,

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара, професор,

завідувач кафедри порівняльної філології

східних та англомовних країн;

кандидат філологічних наук, доцент



Бандровська Ольга Трохимівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, доцент кафедри

світової літератури.




Захист відбудеться « 19 » жовтня 2010 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, площа Т.Г. Шевченка, 1).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ,

вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий « 17 » вересня 2010 р.





Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради К 08.051.12



В.П. Біляцька


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Проблема художнього відбиття і трансформації базових архетипів у конкретному літературному творі перебуває в полі зору сучасних дослідників. Архетипні прототипи, або «праформи», як їх визначав К.-Г. Юнг, будучи проявом «колективного несвідомого», відбиваються в міфології, релігії, мистецтві. У першій половині XX ст., в руслі психоаналітичних студій З. Фройда, літературознавці поглиблюють наукові пошуки відлуння міфопоетичної свідомості в різних культурних стратах (міфо-ритуальний підхід Дж.Дж. Фрезера, етнографічний – Л. Леві-Брюля, символістський – Е. Кассірера, структурна антропологія К. Леві-Стросса). У річищі теоретичного доробку Є.М. Мелетинського (друга половина ХХ ст.) формується поняття літературного архетипу, а елементи міфопоетичного аналізу поряд з іншим методологічним інструментарієм, як правило, мають місце в сучасному літературознавчому дослідженні як один із аспектів загальної поетики.

Дім, дорога і дитина в міфопоетичній площині є фундаментальними архетипами на всіх рівнях (психологічному, загальнокультурному тощо), і, зважаючи на їх частотність, вони домінують і в літературно-художньому творі. У творах сучасної літератури домінує активне перетворююче авторське начало, а відтак відповідно міфопоетичне ядро того або іншого архетипу зазнає все більшого концептуального «напруження» всієї системи художніх координат. Під впливом історичних та суспільних змін будь-який літературний архетип усе частіше виявляє актуальний зміст, «вбудований» у художній задум і реалізований у конкретному творі. Літературно-художні твори ХХ століття, особливо після Другої світової війни, тобто створені в епоху, яку Т. Адорно і Х. Арендт назвали епохою «після Освенциму», суттєво трансформують архетипні складові мотивів та образів дому, дороги і дитини і надають їхній онтологічній амбівалентності додаткового екзистенціального трагічного характеру.

Численні англійські та американські письменники зверталися до теми Другої світової війни – тією чи іншою мірою її висвітлювали І. Во, Г. Грін, Ч. Сноу, Дж. Пристлі, Н. Мейлер, Дж. Джонс, Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, К. Воннегут, Дж. Хеллер, І. Шоу та інші. Але в них ця тема переводить оповідь або у психологічну (І. Во, Дж. Пристлі, І. Шоу) й екзистенціальну площину (Н. Мейлер, Дж. Джонс, Е. Хемінгуей), або виступає як другорядна, що підкріплює основну (як, наприклад, у В. Фолкнера, де проблема трагедії Півдня та непозбутності провини переходить від покоління до покоління, а війна – лише підтвердження цього переходу). За наявністю біблійного міфопоетичного шару, архетипна ланка «дім-дорога-дитина» все ж таки не окреслена в них достатньо чітко на проблемному, мотивно-образному й поетологічному рівнях (певним винятком є роман К. Воннегута «Бійня №5, або Хрестовий похід дітей», про що йдеться в роботі).

У пропонованій дисертації подано спробу аналізу індивідуально-авторського наповнення художніх архетипів дому, дороги і дитини у двох англомовних романах – У. Стайрона «Вибір Софі» (Sophies Choice,1979) і Дж. Барнса «Історія світу в 10Ѕ розділах» (A History of the World in 10 ½ Chapters, 1989).

Об’єднавчим началом для обраних романів є низка чинників тематичного, проблемного й поетологічного характеру. По-перше, в обох романах через базові архетипи дому, дороги і дитини авторами зроблено спробу художнього осягнення й етичної оцінки соціальних і психологічних феноменів тоталітаризму, фашизму, расизму, інших проявів соціального насильства як різновидів «абсолютного зла» (Х. Арендт) на новітньому історичному етапі і в історії людства загалом. По-друге, обидва романи поєднані також подією Холокосту, яку на рівні архетипів дому, дороги і дитини репрезентовано як модель екзистенціального трагізму буття і граничної «уразливості людини» (В. Малахов), як травматичне, але необхідне нагадування про етичну недосконалість людства і застереження від повторення феномену Катастрофи. По-третє, названі архетипи в аналізованих романах найбільш оприявнюються в міфопоетичній площині біблійного контексту, що надає їм особливої символічної значущості й етичної розгорнутості в літературній парадигмі творів другої половини XX ст. При цьому показовою є зосередженість на архетипах дому, дороги і дитини з поправкою на різні художньо-естетичні системи – від наполегливої вербалізації цих архетипів (У. Стайрон) до їх «мінус-присутності» (Дж. Барнс).

Романи Стайрона і Дж. Барнса належать до різних національних літератур другої половини XX ст. (американської та англійської відповідно) та різних художньо-естетичних систем. Одна із систем («Вибір Софі» У. Стайрона) є складною художньою організацією, водночас зорієнтованою на реалістичний модус і на пізню модерністську аксіологічну парадигму повоєнної доби ХХ століття, коли творча самореалізація і життєва міфотворчість уже неможливі без урахування історичної та екзистенціальної складових. Друга художньо-естетична система («Історія світу в 10 ½ розділах» Дж. Барнса) пов’язана з постмодерністським світовідчуттям з його установкою на плюральність буття і переоцінку цінностей, що реалізується на рівні виявлення ігрового прийому в різних стратах (жанровій, композиційній, ідейній тощо). Тим більш поцінованим постає їх загальний підхід стосовно художнього розуміння місця, ролі, гуманістичного й екзистенціального наповнення архетипів дому, дороги і дитини в історії. Відтак міфопоетичний аспект дослідження дає змогу продемонструвати художню гнучкість і релевантність літературних архетипів дому, дороги і дитини в означених англомовних романах другої половини XX ст.

Романи Стайрона и Дж. Барнса не залишилися поза увагою українських, російських та зарубіжних дослідників. Деякі з них, зокрема Т.Н. Денисова, О.М. Зверєв, С.Б. Бєлов, Г.П. Злобін, М.М. Коренєва, К.О. Стеценко переважно зупинялися на поетиці композиції роману У. Стайрона «Вибір Софі». Так, Т.А. Мараховська приділяла увагу проблемі особистості в романах У. Стайрона, О.В. Дубініна розглядала традиції пуританства у творчості Стайрона, а також естетичну своєрідність його індивідуального методу в поєднанні з визначенням етичної домінанти. Л. Цехановська з’ясовувала місце південної літературної традиції у творчості Стайрона, роль музики, пейзажу, функції снів, а також виявляла екзистенціальний аспект.

Поетику композиції роману Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» в історичному контексті досліджували Д.В. Затонський, С. Фрумкіна, Н.В. Киреєва, W. Drag, B. Finney, L. Kelly, S. Kilpatrick, J. Martin. Аналізуючи характер і форми постмодерністської рецепції міфу в кількох сучасних романах, торкається проблеми архетипних мотивів і Н.О. Ліхоманова, зокрема розглядаючи роман Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах». Вона справедливо стверджує, що для постмодерністського роману характерною є відсутність остаточного завершення мандрівки1, що, на нашу думку, свідчить про індивідуально-авторське втручання в обов’язковий для архетипної системи «мотив повернення». О.В. Тупахіна, аналізуючи низку романів Барнса, виокремлює загальну для них міфологему шляху.

Загалом проблема художньої своєрідності архетипів, перебуваючи у сфері уваги українських і зарубіжних учених, усе ще залишається маловивченою.



Актуальність роботи визначається декількома загальними і спеціальними чинниками. По-перше, у сучасному літературознавстві важливим є не стільки самоцінна реконструкція архетипів дому, дороги і дитини у творі, скільки дослідження їх індивідуально-авторського трактування, художнього наповнення і функціонування. По-друге, у численних творах зарубіжної літератури другої половини XX ст. на різних рівнях художньої образності увагу приділено поворотам і руху людської історії, зокрема до феномену тоталітаризму, а також осмислено соціальні та моральні передумови й наслідки Другої світової війни. По-третє, архетипний міфопоетичний шар при цьому набуває потужної індивідуально-авторської трансформації, а історичні, екзистенційні та етичні складові стають визначальними саме через архетипне «підсилення». Зважаючи на це, безумовно актуальним є спеціальне дослідження індивідуально-авторського потрактування, художнього наповнення і функціонування базових архетипів дому, дороги і дитини в англомовних романах другої половини XX ст. – У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах». Базова міфопоетична складова «дім-дорога-дитина» виходить в обох романах на «вічний», значущий, загальнолюдський рівень. У художньому контексті означених романів історична, воєнна та етична топіки безпосередньо реалізовані в архетипних параметрах дому, дороги і дитини, що дає змогу об'єднати ці антифашистські й антитоталітарні англомовні твори в єдиній системі поетологічного аналізу. У поєднанні з іншими підходами подібний ракурс дослідження романів У. Стайрона «Вибір Софи» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» також є досить актуальним. Актуальною, але поки не опрацьованою, нам видається історична складова архетипу дороги в обох романах, що пов’язано з художньою рефлексією Другої світової війни та її наслідків, інших форм соціального насильства, руху історії взагалі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано на кафедрі світової літератури і класичної філології Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України в межах державної бюджетної науково-дослідної теми «Інтертекстуальні та комунікативні аспекти художнього тексту і його літературознавча інтерпретація» (номер державної реєстрації – 0108U001586). Тема роботи затверджена Вченою радою Донецького національного університету (протокол № 4 від 29.04.2005 р.) й уточнена на засіданні цієї ж Вченої ради (протокол №  6 від 29.05.2009 р.).

Мета дисертаційного дослідження – виявлення змістової специфіки та індивідуально-авторських особливостей функціонування літературних архетипів дому, дороги і дитини в романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» у контексті творчої рефлексії новітньої історії.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

– окреслити особливості функціонування архетипів дому, дороги і дитини на певних історико-літературних етапах;

– з’ясувати індивідуально-авторські проекції фундаментальних архетипних складових дому, дороги і дитини в аналізованих романах У. Стайрона і Дж. Барнса;

– розглянути поетологічні кореляти дому, дороги і дитини в У. Стайрона і Дж. Барнса, беручи до уваги художньо-філософський контекст романів: екзистенційну домінанту; положення соціальної філософії про абсолютне зло (С. Вейль, Х. Арендт); залежність людини від тоталітарного начала;

– уточнити місце вищеназваних архетипів у композиційному полі романів У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» як маніфестацію трагічної неукоріненості людства;

– простежити в досліджуваних романах головні тенденції наповнення сталих архетипних моделей актуальними історичними і символічними характеристиками.

Об’єктом дослідження є романи У. Стайрона «Вибір Софі» (Sophies Choice, 1979) і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» (A History of the World in 10 ½ Chapters, 1989).

Предмет дослідження – художня своєрідність архетипів дому, дороги і дитини в романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» в їх індивідуально-авторському тлумаченні з урахуванням історичного наповнення.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною базою дисертації стали праці вітчизняних і зарубіжних учених, у яких мотиви та образи дому, дороги і дитини розглянуті на різних рівнях – архетипному (К.-Г. Юнг, М. Бодкін, Н. Фрай, С.С. Авєринцев та ін.), культурологічному і структурно-семіотичному (М. Еліаде, Г.Д. Гачев, Х.К. Керлот, В.Г. Щукін, В.Я. Пропп, Ю.М. Лотман, С.Ю. Неклюдов, В.М. Топоров, Т.В. Цив’ян), філософському (Г. Башляр, М.К. Мамардашвілі) і теоретико-літературному (Є.М. Мелетинський, В.А. Марков, А.Ю. Большакова, А.А. Фаустов, Дм. Поль, С.І. Коршунова та ін.). У роботі використано комплексну методику дослідження: синтез порівняльно-історичного методу, цілісного аналізу, елементів міфопоетичного і герменевтичного методів. З урахуванням історико-літературної специфіки романів У. Стайрона і Дж. Барнса, що створені у другій половині ХХ століття, а також їх приналежності до різних художньо-естетичних систем, взято до уваги структуралістські і постструктуралістські підходи, а також техніка «close reading» («уважного/пильного читання»).



Наукова новизна. У дисертації вперше здійснена спроба визначення своєрідності художніх архетипів дому, дороги і дитини з урахуванням історичного навантаження в антифашистських/антитоталітарних романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах».

– окреслено деякі закономірності зміщення змістовних акцентів при функціонуванні архетипів дому, дороги і дитини в історико-літературному плані;

– з’ясовано нові зв’язки і співвідношення між міфопоетичною базою архетипів дому, дороги і дитини і її індивідуально-авторським трактуванням у романах У. Стайрона і Дж. Барнса, де визначальними є художня рефлексія таких феноменів XX ст., як Друга світова війна, Холокост, фашизм, тоталітарність в історії;

– встановлено, що в художньому світі романів У. Стайрона і Дж. Барнса головні архетипні складові мотивів та образів дому, дороги і дитини корелюють як із міфопоетичною й етичною (фольклорний початок, книги Старого і Нового Заповіту), так і з філософською парадигмами (екзистенціальна та соціальна філософія, гегельянська концепція світової історії);

– виявлено метафоричне розширення архетипів дому, дороги і дитини: дім переростає категорії топографічні та побутові (світ як дім, «не-дім» та «антидім» людини та людства); дорога втілює ідею трагічного кружляння (лабіринт долі, лабіринти світової історії); дитина/дитя в тоталітарному світі приймає амбівалентні іпостасі «безвинної жертви» та чудовиська (мотив Левіафана);

– показано, що онтологічну архетипну амбівалентність дому, дороги і дитини на всіх рівнях У. Стайрон і Дж. Барнс трактують у категоріях особистої (долі героїв), національної (окупація Польщі, відношення «Північ–Південь» у США, Холокост, різні історичні площини, ксенофобія) і цивілізаційної трагедії (неукоріненість людства загалом);

– розглянуто поетику архетипу «не-дому» та «антидому» (Ю.М. Лотман) в історично окреслених опозиціях: «не-дім» як тимчасовий притулок під час фашистської окупації, еміграції («плавучі доми») тощо; «антидім» як приреченість на насильницьку смерть (тюремний вагон, дитячі концтабори й освенцимський табір смерті, доля людства в одному ковчегу тощо);

– показано, що в індивідуально-авторському трактуванні архетипних мотивів та образів дому, дороги і дитини антифашистські/антитоталітарні романи У. Стайрона і Дж. Барнса, які належать до різних художньо-естетичних систем, мають виразно окреслену гуманістичну спрямованість.



Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в опрацюванні загальних лекційних курсів з історії зарубіжної літератури ХХ ст., а також для тематичних спецкурсів із сучасної англомовної прози, зокрема присвячених творчості У. Стайрона і Дж. Барнса. Матеріали і висновки дисертації стосовно художньої своєрідності та особливостей функціонування індивідуально-авторських архетипів дому, дороги і дитини доповнюють наукові уявлення про творчість У. Стайрона і Дж. Барнса і їх можна взяти до уваги, складаючи навчальні посібники із зарубіжної літератури другої половини ХХ ст.

Особистий внесок здобувача. Дисертацію автор виконала самостійно, усі опубліковані статті написані без співавторів.

Апробацію результатів дисертації проведено на щорічних Міжвузівських конференціях молодих учених «Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур» (Донецьк, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження представлені в 4 статтях, що надруковані у фахових наукових виданнях, а також у 6 тезах доповідей на Міжвузівських конференціях молодих учених.

Обсяг і структура роботи: дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (377 позицій на 35 сторінках) загальним обсягом 190 сторінок (без урахування бібліографії).


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір теми, її наукову актуальність і новизну для сучасного літературознавства, проаналізовано ступінь опрацювання цієї проблеми, а також сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, схарактеризовано його науково-практичне значення, визначено методи дослідження.

перший розділ – «Архетипи дому, дороги і дитини в літературно-художньому творі» – має на меті дати стисле уявлення про смислове навантаження понять «дім-дорога-дитина», рівні їх літературної метафоризації та історико-літературні особливості функціонування мотивів і образів дому, дороги і дитини з урахуванням архетипних складових. Визначено прикмети локусу «дому», де починаються події, «не-дому», куди потрапляє герой, та «антидому» як місця тимчасової смерті, потрапляння в яке рівнозначне подорожі в потойбічний світ (за класифікацією Т.В. Цив’ян і Ю.М. Лотмана).

Літературні архетипи дому (так само, як дороги і дитини) загалом відтворюють художню картину світу в «малих» і «великих» художніх модальностях – бароковій, просвітницькій, романтичній, реалістичній тощо. У романній традиції XVIII–ХІХ ст. дім здебільшого є осередком сімейного благополуччя, якого досягають після перешкод. У ХХ ст. дім як опора і твердиня припиняє існування разом із втратою ілюзії стабільності у світі. Проекцію уявлення про «антидім» можна перенести на художню літературу ХХ століття, яка ввібрала історичний, соціальний та екзистенціальний повоєнний досвід. Унаслідок соціальних потрясінь (Друга світова війна, нацизм, Холокост, тоталітарне мислення) розмиваються стійкі міфологічні прикмети архетипу дому (зовнішня захищеність, покровительство вищих жіночих і чоловічих істот, духовна єдність тощо) у бік «не-дому» (тимчасового і випадкового притулку, часом недружнього і такого, що часто спонукає його мешканців до виживання) і «антидому» (концтабір, в’язниця, неволя), де людина опиняється віч-на-віч зі смертю, на межі існування («трансценденції», за К. Ясперсом).

Архетипні складові дороги (шляху) як характеристика художнього простору більш або менш розгорнутими розглядаються в працях М.М. Бахтіна, В.М. Топорова, М.К. Мамардашвілі, Т.В. Цив’ян. В.М. Топоров виділяє різні бінарні протиставлення доріг (своя – чужа та ін.), ритуально зафіксований колоподібний шлях, а також вічний шлях і шлях-лабіринт. Сакральний «колоподібний» шлях пов'язаний з ідеєю локального утвердження героя (обведення героя навколо священного локусу), або з трагічною безвихіддю (блукання лабіринтом). У художній літературі ХІХ ст. шлях-лабіринт часто стає метафорою як сходження, так і авантюризму. Під словом «дорога» приховується багато видів топографічного або уявного руху: шлях прямування, мандрівка, подорожування, волоцюжництво, прогулянка, засіб досягнення певної мети, життєвий шлях, «мисленнєві», віртуальні шляхи («дороги душі», за В.М. Топоровим). Водночас метафоричний план «доріг душі» нерідко оцінюється як шлях істини і/або спасіння, порятунку (В.М. Топоров, М.К. Мамардашвілі). Композиційно віртуальний («уявний/мисленнєвий») тип дороги представлено мандрівками в минуле (спогади), у майбутнє (мрія, сон), світом читання або музики тощо. Так само, як і реальний шлях, уявний визначено усвідомленим чи підсвідомим рухом до певної мети або вирішенням певного надзавдання. В ідеалі дорога, яку обирає герой, має вивести його на вищий рівень знань, досвіду, моральних переконань – усього того, що вміщується в уявлення про благо. Сучасний німецький дослідник Х.-У. Гумбрехт пропонує деталізованішу класифікацію доріг відповідно до жанрової установки та історичних періодів різних культур. Він виділяє дороги кризи, сенсу, випадковості, скорочені дороги тощо. У цьому переліку очевидною є абстрактно-спекулятивна складова, в основі якої лежить метафоризація підвидів дороги як феномену за результатом як руху, так і переживань.

Архетип дитини, за К.-Г. Юнгом, містить у собі доброзичливе і захисне начало, пов’язане, насамперед, із сакральністю дитинства (дитини): «немовля – бог», при цьому акцентується ідея вічного оновлення. Те саме можна сказати про мотивне наповнення архетипу дитини у тлумаченні Х.К. Керлота й О.С. Новік – чистота, святість, сакральність, надія. Дитину вони розглядають у міфологічному полі – «божественне дитя», «дитя-герой». Літературний аспект теми дитинства набуває сакральності в романтизмі (Блейк, Вордсворт та ін.), де актуалізується біблійне начало: дитина в романтиків – безгрішна і чиста душа. Водночас В.М. Топоров з урахуванням міфологічної і фольклорної традиції наполягає на маргінальному статусі дитини, його помежів’ї. В англійській реалістичній літературі, наприклад, у Ч. Діккенса (можливо, що з опорою на моралістичні твори для дітей С. Філдінг) з’являються бінарні дитячі образи: «істота гріховна» (Пройда, Стірфорт, Урія) і «наближена до бога» (Дорріт, Неллі, Олівер Твіст, Девід Копперфілд, Флоренс та ін.). Англомовний роман другої половини ХХ ст. на тлі поширених позитивних конотацій дитинства у класичній літературі дає амбівалентні індивідуально-авторські тлумачення архетипу дитини, на який впливають такі цілком реальні історичні чинники, як Друга світова війна, нацизм, тоталітаризм (У. Голдінг «Володар мух», Е. Берджесс «Механічний апельсин», С. Хілл «Я у замку король» тощо).

У Другому розділі – «Архетип дому в романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» – досліджено складові літературного архетипу дому в моделях «рідний дім», «не-дім» та «антидім» у зазначених романах. Міфопоетичні мотиви «дому» передбачають захищеність і тепло як первинні загальнолюдські константи буття. «Не-дім» є певною проміжною базою перебування поза локусом «рідний дім», будь-яке тимчасове житло на шляху до певної мети чи вимушене мешкання при втраті «рідного дому». Відповідно в контексті романів У. Стайрона і Дж. Барнса «Вибір Софі» та «Історія світу в 10 ½ розділах» «не-домами» стають наймані квартири, готелі, гуртожитки, ковчег, туристичний лайнер тощо. Як правило між «домом» і «не-домом» в ідеалі встановлюються динамічні співвідношення виходу (у частину «не-дому») і повернення в «дім», що вкладається в архетипний мотив «вічного повернення». Відтак опозиція «дім» і «не-дім» передбачає часово-просторову різновекторну шкалу.

Локус «антидому», будучи абсолютно протилежним самій ідеї «дому» як осередку спокою, душевного комфорту і хоча б відносного захисту, стає опозицією і стабільного «дому», і невкоріненості «не-дому», де все ж таки зберігаються можливості зміни на краще. З погляду часових і просторових відношень «антидім» зазвичай не лише ворожий для героя, що потрапив у нього, але й локально замкнений, з нього немає виходу. У роботі нами розглянуті такі художні способи зображення «антидому», як вагон, що везе людей до табору смерті, табірний барак, концтабір/в’язниця (У. Стайрон), ковчег як зосередження первородного гріха і світового зла, терористичний полон, психіатрична лікарня, церква як втілення релігійного ізоляціонізму, примусовий «анти-рай» (Дж. Барнс).

Підрозділ 2.1. – «Своєрідність поняття «рідний дім» у романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» – присвячений дослідженню моделі «рідного, чи батьківського дому». У романах Стайрона і Барнса вона помітно втрачає такі необхідні функції, як захист, фізичний і душевний спокій, теплота стосунків, що виявляються нестійкими, оказіональними. Це пов’язано передусім з розсіюванням базисних міфопоетичних мотивів, які формують концепт захищеності – матері як берегині родинного вогнища, дитини і мудрого батька (гідного чоловіка), який зможе провести героїв з мінімальними втратами через ініціацію і життєві катаклізми.

Батьківський дім Софі Завістовської (у дівоцтві Беганської – роман У. Стайрона «Вибір Софі») у Кракові має зовнішні ознаки справжнього «дому»: тут спокійно і тепло, звучить чудова фортепіанна музика у виконанні матері, дівчинку начебто люблять, про неї піклуються. Водночас батьки мало беруть до уваги думки і потреби Софі, розпоряджаючись її долею: видають заміж за відданого учня батька, усілякими способами скеровують її життя, підпорядковуючи собі, що вона сприймає як належне. Розповідаючи про минуле, Софі суворо оцінює своє життя в «рідному домі», де вона грала роль «слухняної дівчинки», «доброї доньки», «відданої дружини», «люблячої матері», як цілком «книжкове», «казкове» (тут наявна конотація гіркої ілюзорності).



Потужній деформації піддається також один із найдавніших мотивів «мудрого батька» (еквівалент мудрого старого, чарівника, чаклуна), що зазвичай має величезне значення при формуванні архетипу «дому». Беганський, який у розповідях Софі спочатку виступає як взірець «улюбленого і люблячого» батька і дідуся, гідної публічної людини, захисника євреїв, виявляється егоїстом і антисемітом. Невмолима художня логіка підводить до того, що на ментальному рівні батьківський «казковий» дім не виховав у доньки почуття особистої і національної самоповаги, а в роки фашистської окупації фактично спровокував трагедію родини (ідеологічні загравання Беганського з нацистами). Спроба Софі знайти дім в Америці, куди її закинула доля після звільнення із концтабору, також зазнає краху. Коханого Натана, якого вона зустрічає в Америці, Софі сприймає спочатку як визволителя, від нього вона отримує батьківську увагу, якої їй бракує. Він лікує виснажену Софі й піклується про неї, що на архетипному рівні, здавалося б, збігається з функцією батька і навіть чаклуна (шамана), оскільки Натан влаштовує їй консультації у відомих лікарів, наказує пити різноманітні медичні препарати (лінія шаманського зілля), скеровує до відомого зубного техніка, – і в результаті самопочуття Софі змінюється на краще. Вона знову стає відносно щасливою і сліпучо красивою, як до війни (мотив індивідуації). Але, як виявляється, здобуття «дому» для неї неможливе і за океаном. У художньому світі роману уявлення про «дім» збільшується, набуває метафоричних рівнів: батьківський дім у Кракові, Польща як «дім» у Європі, та й сама понівечена війною Європа з її внутрішніми культурними зв’язками – також певний континентальний «дім», відмінний від заокеанського «дому» – Америки. Нова країна не дала Софі очікуваного відчуття захищеності: вона стає жертвою насильства в підземці, її доводить до запаморочення зневажливо-хамське ставлення окремих американців, для яких вона – особа третього сорту. Їхнє спільне з Натаном життя в найманій кімнаті пансіонату також виявляється травмуючим для вразливої натури Софі. Пансіонат доброї Єтти Зіммермен («Рожевий палац»), де зупиняються емігранти, пофарбований всередині і ззовні купленою «з оказії» яскраво-рожевою фарбою. Інфантильний рожевий колір постійно нагадує Софі про втрату дітей. Не маючи сил позбутися гнітючих спогадів і усвідомлюючи, що кохана людина невиліковно хвора, Софі йде з Натаном із життя. Для героїні принципово неможливим є повернення в «дім», оскільки він зруйнований не тільки ззовні (Друга світова війна, фашистська окупація Польщі і всієї Європи), але і зсередини (постійна ласкаво-ввічлива байдужість матері, нещирість і антисемітизм батька, зрада чоловіка і, зрештою, страшна загибель дітей у концтаборах). Усі фундаментальні міфологічні мотиви стабільності, що забезпечують архетип дому (знакова постійність місця, важлива роль вищих жіночих і чоловічих істот як оберегів і наставників, наявність дітей як запоруки вічного оновлення), підлягають у романі Стайрона корозії і руйнації і роблять нездійсненною саму ідею повернення в «дім», замінюючи її принципом трагічного неповернення.

Дитинство і юність ще одного стайронівського героя, молодого письменника-початківця Стінго, білого американця, пройшли в південній глибинці США. На відміну від Софі, яка гостро переживає руйнацію «домашньої» патріархальної Європи, він сприймає свою «колиску» як клітку, рветься із неї назовні, у велике місто, щоб здійснити мрію – створити й опублікувати роман. Поняття «родинного гнізда», яке дуже закорінене на Півдні, видається йому доволі анахронічним і провінційним, а стосунки з батьками – вимушеними. Тривалий час, допоки не прокинеться запізніле відчуття провини перед померлою матір’ю, у максималістських жорстких оцінках юного Стінго рідний дім згадується «крихітним» («tiny»), з «іграшковим комином» («a toy fire-place») і «холодним» («cold»). Мотив «рідного дому» в романі Стайрона амбівалентний за своєю сутністю: він і об’єднує, і роз’єднує Стінго і Софі, надає їм відмінного екзистенціального статусу: Стінго сам розриває зв’язки з рідним домом, щоб завершити переоцінку своїх поглядів і виявити готовність повернутися в рідні місця, у той час, як Софі втрачає все – дім і відчуття дому, здоров’я, дітей, душевний спокій, країну, кохання, життя. Але є в романі і щось, що робить досить схожими два «доми» – Європу й Америку. Свого часу американський Південь пройшов через жорстке випробування ідеями расизму. У ХХ столітті на таке випробування була приречена Європа, зокрема Польща. Батько Софі зі своїми антисемітськими поглядами співпрацює з нацистами, хоча й це не рятує його від загибелі. Софі ж, як більшість мешканців, намагається просто вижити з дітьми, ігноруючи заклики підпільниці Ванди, яка допомагає варшавському єврейському гетто, долучитися до боротьби. Стайрон показує, наскільки небезпечними є вияви ксенофобії, расизму, національної гордині й соціальної апатії, які відкривають шлях мізантропічним інстинктам цивілізації.

У романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» відтворена історична дистанція від біблійного Потопу до наших днів і здебільшого зреалізовані моделі «не-дому» й «антидому». Утім, мозаїчна композиція роману вирує «домами», які не склалися і які виникають тут на рівні «мінус-прийому»: за кожним «не-домом» чи навіть «антидомом» постає можливість нездійсненого «дому». Такими є Ковчег, на якому страждають і гинуть найдобріші мешканці (частина «Безбілетник»), «холодний» дім полковника Фергюссона та його доньки Аманди («Гора»), нещасливий дім Кет Ферріс («Вціліла») тощо. У романах У. Стайрона і Дж. Барнса «дім» виявляється на периферії людського існування, є бажаною, але недосяжною мрією. Показовою, однак, є невеличка («половинна») частина з назвою «Інтермедія» («Історія світу в 10 ½ розділах» Дж. Барнса), яка видається досить символічною, оскільки тут ідеться про безмежні можливості кохання, яке є «відправним пунктом для доброчинності». Кохання розкриває в людині здатність до щастя, вивільняє її приховану енергію, виявляє індивідуальність. Здатність любити іншого/інших – найважливіша умова порятунку людства. Так кохання висувається на рівень мікро- і макролюдського існування («родина-світ»). Виведений в «Інтермедії» образ подружнього ложа в архетипному плані продукує архаїчний мотив «священного шлюбу» і відповідно сакрально позначеного локусу «дому». Фізіологічні, на перший погляд, розмірковування про великі розміри серця в дитячому організмі посилюють концептуальну значущість порятунку світу коханням, здатність до якого притаманне передусім дитині.

У підрозділі 2.2 – «Не-дім» і «антидім» у романах У. Стайрона «Вибір Софі» та Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» – відзначено, що на тлі моделі рідного дому в романах У. Стайрона і Дж. Барнса проглядається ціла низка проміжних локусів («не-дім»), які найчастіше випадають з уявлень про гідне людське існування. Глибинним архетипним мотивом, що маркує «не-дім», стає справжнє чи психологічне блукання (феномен лабіринтного блукання) і/чи перебування на чужій території (фізичній або віртуальній), і найчастіше ці явища збігаються.

До «не-дому» можна віднести різноманітні тимчасові притулки: готелі, пансіонати, наймані квартири і кімнати, гуртожитки, ночівлі, тривалі поїздки залізницею, подорож на кораблях.

Відчуттям нестабільності й наскрізь просякнуті романи У. Стайрона і Дж. Барнса, що реалізується передусім в екзистенційній забарвленості поетики дому, де, крім архетипного мотиву блукання, з’являється відчуття залишеності, покинутості. У першому випадку це пов’язано переважно з утратою дому для Софі та її дітей, його відсутністю (Натан) чи свідомим розривом з родовим гніздом (Стінго). «Не-домом» стає для Софі і дітей чужа квартира в п’ятиповерхівці окупованої Варшави, де жінка скніє з постійною думкою про самогубство, наймана кімната «Рожевого палацу» в післявоєнній Америці, вагон пенсільванського експресу, коли Софі і Стінго втікають на Південь. Сюди ж додається й екзистенціальний мотив несвободи, коли герої стають заручниками життєвих ситуацій. Реабілітуючу функцію тут виконує іноді усвідомлене визначення мети, як у випадку зі Стінго, що прагне переселитися із садибного Півдня на північ країни для реалізації письменницької кар’єри. Перебування в поганому гуртожитку, а потім у пансіонаті він не сприймає надто гостро, можливо, ще й тому, що, будучи американцем, Стінго ментально успадковує національно забарвлений варіант «рухомого» дому – це й намети поселенців-першопроходців, і пересування фронтир’єрів і трапперів, і залізничні переїзди людей у пошуках житла і роботи тощо. У романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» людська невкоріненість передусім зреалізована в мотиві плавучого «не-дому» – ковчега, кораблів, плотів, човнів, що загалом характерно для англійської літературної традиції. «Не-дім» часто перетворюється на «антидім», коли виникають конотації катастрофи і смерті.

У межах архетипної свідомості ми спробували проаналізувати також поетику «антидому», який у романі Стайрона художньо реалізується як образ вагона, що везе людей до концтабору, табірними бараками, підвалом дому коменданта концтабору Хесса, де живе прислуга і Софі, і житлом Хесса загалом. Цікавим є те, що архетипні складові «дому» в цьому контексті дзеркально деформовані. У ролі вищої жіночої істоти, покликаної оберігати родинне вогнище, тут виступає економка з лесбійськими нахилами, яка переслідує Софі своєю увагою, а також обмежена дружина Хесса, яка вбирається в одяг страчених у концтаборі людей. Як мудрий батько і наставник тут поданий Гітлер, портрет якого, стилізований під лицарську старовину, висить у кабінеті Хесса. Незважаючи на те, що навколо будівлі розбитий сад (звичні, здавалося б, конотації життя, раю, огородженого сакрального місця), житло Хесса стає перевертнем «дому», тобто це «антидім», де навіть міфологічні стихії виявляють ворожість. Так, земля представлена абсолютним «низом» (ямою) – підвалом, де в темряві живе красуня Софі (міфологічний мотив затворення світла/сонця). Двоповерховий дім Хесса, де зібрані картини, коштовності і навіть одяг (аж до натільної білизни) людей, яких знищують у концтаборі, сприймається як лігво хижого звіра (склад здобичі), а у філософському плані – як еквівалент морального занепаду, абсолютний етичний «низ». Вогонь пломеніє в печах крематорію, що стоїть неподалік, а повітря отруєне запахом спалюваних трупів. Конотаційні поля землі, повітря й вогню виключають живе твірне начало і характеризують «антидім» Хесса та концтабір загалом як «нижній» світ мертвих, а також пекло за життя для Софі.

У романі Дж. Барнса практично всі «антидоми» подані як плавальні засоби, що виявляють конотації катастрофи і смерті. У водній першостихії на метафоричному рівні зникає земля як ознака сили, стійкості й порятунку (міфологічний мотив відриву від землі). Через роман проходить змінений архетипний мотив примарного/ілюзорного спасіння («Безбілетник», «Три прості історії», «Корабельна аварія», «Вціліла» тощо). «Антидомом» постає і церква як пародія на Божий дім: вона формалізує питання істинної віри, робить людину їх заручником. Світова історія також постає в романі не лише як рух, позначений першим (Ковчег) і останнім (рай і пекло) «домами» людства, але і як величезне вмістилище різнорідних процесів катастрофічного характеру, що також зближує її на образному рівні з ідеєю «антидому».



ТретІЙ розділ«Художнє втілення архетипу шляху в романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» – присвячено розгляду різних моделей доріг життєвого та історичного планів, шлях-лабіринт, водний та музичний шляхи.

У підрозділі 3.1 «Реалізація ідеї руху в романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» – зазначається, що концептуально навантажений архетип дороги в романі У. Стайрона начебто розчинений в описі окремих пересувань героїв і виявляється тільки за умови спеціального дослідницького «зусилля».

Композиція роману Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» орієнтована на певний глобальний «путівник» з історії: тема дороги (шляху, подорожі, подорожньої пригоди чи події в дорозі тощо) стає в ньому центральною, визначальною, історично знаковою, що задане наскрізною темою Ноєвого ковчега. Вона проходить через весь роман від спасіння праведників до індивідуального порятунку (Кет); від пафосу спасіння (Ной) – до фарсу (хробак як оповідач, судове слідство з приводу підточеної хробаками ніжки єпископського трону, модель-перевертень райського начала) і трагічно переосмисленого міфологічного мотиву «вічного повернення» (європейські євреї, які на пароплаві втікають від нацистів, до них же й повертаються тощо). Якщо в романі У. Стайрона «Вибір Софі» погляд оповідача спочатку звернений, здавалося б, до окремих проблем героїв (складні стосунки Софі й Натана, закоханість оповідача в Софі, хворобливе юнацьке переживання Натана своєї сексуальної неспроможності і т. ін.), то роман Дж. Барнса з першої ж частини задає історичний масштаб, містить установку на перегляд позитивних уявлень про прогрес, виражає незгоду з гегельянським оптимістичним поглядом на світову історію.

Підрозділ 3.2. – «Біблійна і християнська складові в архетипі шляху» – акцентує на аналізі життєвого шляху Софі як дороги колами пекла, які вона проходить, – спочатку насправді (у концтаборі Польщі), в Америці (напад у підземці), а потім у спогадах. «Сходження до пекла» спогадів після закінчення війни забирає в героїні останню надію на примирення з собою, і міфологічний мотив звільнення з пекла праведників утрачає тут свою реабілітаційну силу. На перший же план висувається екзистенціалістський мотив «богооставленості» людини.

Усі частини роману Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» об’єднані біблійним міфом про Потоп і мотивом подорожі, що привносить свою специфіку в архетип дороги, де вступають в опозицію біблійні алюзії (та ілюзії) і правда історії. Розглянуто символіку «біблійного числа» 40 як періоду часу, відзначеного Богом: водіння єврейського народу пустелею, перебування Мойсея на горі Синай, пустельництво Ісуса тощо. Подорож на Ковчезі триває 40 днів і ночей (част. «Безбілетник»), таку ж кількість днів сподіваються на порятунок єврейські біженці лайнера «Сент-Луїс», яким відмовляють у допомозі всі порти світу (част. «Три прості історії»). Тому біженці будуть здані нацистам, а врятуються лише деякі з них – так дискредитується сама архетипна ідея «чудесного спасіння» (пор. також чергове розвінчування цього мотиву у зв’язку з біблійним міфом про Іону в контексті цієї ж частини). У багатьох частинах зберігається суто формальний біблійний принцип «парності» персонажів (Аманда та її компаньйонка Лоуган, Спайк та його друг, котяче «подружжя» в човні Кет Ферріс тощо), що дуже часто є пародією на духовний зв’язок.

Іронічно переосмислена в романах Стайрона та Барнса і християнська складова архетипу шляху. Прибічниками християнського вчення в романах стають особи чи то жорстокі і ниці (есесівець у сцені селекції як сторож «пекельних воріт» з роману «Вибір Софі»), чи то фанатичні й обмежені (Аманда і Спайк – «Історія світу в 10 ½ розділах»). Християнство як релігійне вчення виявляє свою вичерпаність. Ніцше вважав християнство істинною причиною смерті Бога. На думку І.Н. Лазька, говорячи: «Бог помер», – Ніцше ставив «діагноз сучасній дійсності». «На переконання Ніцше, християнство на місце людських істин поставило фікції – Бог, спокута, милість, доброчинність і т. ін., надавши їм характеру безособовості і всезагальності. Християнство, за Ніцше, – це відмова від дійсності, її оббріхування»2. «Богооставленість» людини звучить рефреном у романі «Вибір Софі» У прощальній записці Софі говорить про ненависть до Бога і життя. Нелюдські дії невідворотно призводять до перегляду християнських норм, до «кризи віри» (І. Хасан). Жорсткий пародійний спектр біблійних мотивів у романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» також підкреслює «смерть авторитетів» в історії і християнстві, неможливість знайти загальний позитивний сенс буття.

У підрозділі 3.3. – «Шлях-лабіринт» – проаналізовано лабіринтність як одну з найважливіших складових архетипу в зазначених романах. Головні ознаки лабіринту – блукання і повторюваність, а основне концептуальне навантаження – безвихідь. Такий шлях матеріалізується в романі У. Стайрона як у топографічній площині (блукання героїні містами, країнами, світом), так і у віртуальній («мислимій» – блукання з відчуттям провини лабіринтами пам’яті). У свою чергу, роман Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» навіть композиційно відтворює модель лабіринту без виходу. Герої кожного фрагмента/частини роману (Франклін Х’юз, Кет Ферріс, Аманда, Спайк та інші) блукають лабіринтами життя, сподіваючись знайти вихід, але, як правило, залишаються в цій пастці. Роман Дж. Барнса – це й поліжанрове поєднання, і своєрідний жанровий «лабіринт». По-перше, Барнс використовує різні жанри – притчу, політичний трилер, епістолярний жанр, документальний жанр, фантастику, пригодницький жанр тощо, і це переводить читача на різні рівні «жанрового очікування». По-друге, жанрові моделі час від часу повторюються, що викликає ефект вичерпаності пошуку. Лабіринтність на архетипному рівні пов’язана з відмовою від фундаментального міфопоетичного «мотиву повернення», що посилює безвихідь ситуації. Через свою аморфність вона унеможливлює також результативний героїчний двобій зі злом і, відповідно, перемогу над ним. Тому такий архетипний варіант шляху може бути розцінений як трагічно безперспективний.

Підрозділ 3.4. – «Мотив водного шляху» – містить в основному розгляд водного шляху в романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» і пов’язаного з ним водного хаосу, що загалом характерне для англійської літературної традиції. У романі Дж. Барнса описані такі різновиди водного шляху, як подорож на Ковчезі, пов’язана зі всесвітнім потопом, туристична подорож на кораблі, яку перериває напад терористів, водний шлях після затоплення корабля «Медуза», порятунок моряків на плоту, втеча жінки в човні від цивілізації після Чорнобильської катастрофи та низка інших. Аналіз дає можливість з’ясувати, що архетип морського (ширше – водного) шляху в романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» має конотацію катастрофи і смерті. Роман Стайрона виглядає як цілковито «суходільний», проте по мірі того, як екзистенціальний хаос огортає героїню, ближче до фіналу відбувається метафоричне зближення понять «хаос» і «загибель», коли Софі, не маючи сил подолати жахливі спогади, здійснює спробу самогубства в океані.

У підрозділі 3.5. – «Музичний шлях» – розглянута одна з найбільш своєрідних форм віртуального шляху – «музичний шлях». За допомогою музики Стайрон відтворює внутрішній світ Софі, а також підкреслює найголовніші моменти в її житті – радісні, драматичні чи трагічні. Музика Шуберта, Бетховена, Моцарта дає Софі сподівання на виживання в чужій країні, підживлює її душевні сили. Проте вона не може далі жити з відчуттям провини перед втраченими дітьми, і під музику Моцарта, що навіює думки про смерть, Софі йде з життя разом зі своїм коханим. Музика для Софі, здавалося б, – ідеальна модель життя, але навіть вона в контексті трагічної долі Софі, її дітей і всього світу, який пережив війну, має травматичну силу спогадів. Музика як віртуальний шлях (пор. «шляхи душі» у В.М. Топорова) веде героїню в чудову країну тільки для того, щоб нагадати їй про нездійсненність гармонії, яку вже не судилося відновити, оскільки їй немає місця в повоєнному розірваному дисгармонійному світі. Архетипний план цієї романної лінії прямо протилежний міфологічному мотиву створення світової гармонії через музичний сакрум.

Четвертий розділ«Специфіка функціонування архетипу дитини в романах У. Стайрона «Вибір Софі» і Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» – містить аналіз архетипу дитини в досліджуваних романах. Автор доходить висновку, що цей архетип є очікувано амбівалентним: разом зі стійкими характеристиками дитини (чистота, невинність) тут проявляються й негативні риси (жорстокість, нелюдяність, байдужість). Причину багато з авторів наукових розвідок убачають в історичних подіях (зокрема у Другій світовій війні), у недитячому екзистенціальному досвіді, у зміненій моралі й жорстокості, що ввійшла в норму. Отже, епоха породжує історичні аспекти амбівалентності архетипу дитини. Усі діти, зображені, наприклад, у романі Стайрона, так чи інакше втягнуті в історичну «м’ясорубку», що руйнує їхню позитивну архетипну сутність. Коли світ перестає поклонятися чистоті й невинності дитини, тоді з’являються діти-жертви (Ян, Єва, Кристина), причому найбільший жах полягає в тому, що їхня жертовність марна. Ще більш неприродною постає ситуація, за якої формується жорстока дитина, дитя-потвора, дитя-«левіафан» (Емма, одинадцятирічна донька коменданта освенцимського концтабору). Саме тут, з опорою на соціальну філософію Х. Арендт, доводиться ідея одвічного існування «абсолютного зла» в тоталітарному світі.

Проте, якщо Стайрон ретельно виписує образи дітей, то в романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» майже не зустрічається «дитина» як така; але опосередковано діти присутні в кожній частині, зокрема і в «Інтермедії», оскільки без них історія світу зупинилася б на самому початку свого розвитку. Замислюються про дітей Франклін Х’юз і Чарлі («Гості», «Уверх рікою»), згадуються нещасні діти Ноя («Безбілетник»), ненароджені діти і тварини як їхні субститути («Вціліла»); мотив дитини простежується і в розповіді про розвиток серця в ембріоні («Інтермедія»), а також у нагадуванні про покарання дітей за гріхи батьків у третьому і четвертому поколіннях («Релігійні війни»).

Відсутність розгорнутого мотиву дитини у Дж. Барнса наводить на думку, що світ не має майбутнього і нинішній його стан є тупиковою гілкою в розвитку людства.

Образ дитини у творах У. Стайрона та Дж. Барнса має спільний біблійний компонент: дитині як праобразу Христа немає місця у світі. Тоталітарність на всіх щаблях (світська/релігійна влада, війни як певний стан суспільства, фашизм тощо) прагне знищити дитяче начало (чесність, наївність, беззахисність, талановитість). Тема дитини-Христа (Ян, Єва, Кристина) набуває дзеркального відображення – дитя-Антихрист (Емма). Такий світ не підлягає відновленню, коли найчастіше за визначенням виявляє руйнівний демонічний план.
У висновках узагальнено результати дослідження.

У роботі окреслено особливості функціонування архетипів дому, дороги і дитини на певних етапах історико-літературного розвитку. З’ясовано, що функціонування названих архетипів у літературно-художньому творі зберігає загальнокультурну настанову на амбівалентність, яка в романах сучасної епохи насичується новим змістом, що формують такі феномени, як Друга світова війна, фашизм, расизм, тоталітаризм.

Такі стійкі міфологічні прикмети архетипу дому, як зовнішня захищеність, покровительство вищих жіночих і чоловічих істот, духовна єдність тощо не спрацьовують у творах У. Стайрона «Вибір Софі» та Дж. Барнса «Історія світу в
10 ½ розділах». У межах історичного впливу на архетипні чинники відбувається потужна деформація сталих архетипних мотивів мудрого батька, захисту, вищих істот-охоронців тощо. Установлено індивідуально-авторські проекції цього архетипу в моделях «рідний дім», «не-дім» та «антидім». «Не-домами» стають квартири, які винаймають герої, готелі, гуртожитки, ковчег, туристичний лайнер та ін. Простежено основні тенденції наповнення архетипу дому історичними характеристиками й появу моделі «антидому» (вагон, що везе людей до табору смерті, табірний барак, концтабір/в’язниця – У. Стайрон, ковчег як зосередження гріха і світового зла, терористичний полон, психіатрична лікарня, церква як утілення релігійного ізоляціонізму, примусовий «анти-рай» – Дж. Барнс).

Шлях має багатозначну природу. Він може бути реальним (подорож, пересування тощо), метафоричним (життєвий шлях) і віртуальним (спогад, сон, переживання творів мистецтва, зокрема «музичний» шлях). Архетип дороги також наповнюється історичними характеристиками, відбуваються негативні зміни в мотиві «вічного повернення» й набуття досвіду. У дисертації розглянуті біблійна і християнська складові в архетипі дороги. Життєвий шлях Софі (роман У. Стайрона «Вибір Софі») на архетипному рівні подібний на дорогу колами пекла, яку вона проходить спочатку насправді (концтабір Аушвіц у Польщі, напад у підземці в Америці), а надалі у спогадах. У романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» усі частини об’єднані біблійним міфом про Потоп і мотивом подорожі, що привносить свою специфіку в архетип дороги, де вступають в опозицію біблійні алюзії (та ілюзії) і правда світової історії.

Оскільки персонажі обох романів часто опиняються у глухому куті, ми спробували розглянути модель «шлях-лабіринт» як дорогу в безвихідь. У романі У. Стайрона такий шлях матеріалізується як у топографічній площині (блукання героїні містами, країнами, світом), так і у віртуальній («мислимій» – блукання з відчуттям провини лабіринтами пам’яті). Ми акцентували увагу «музичному» шляху як своєрідній формі віртуальної дороги, яка підкреслює головні моменти життя Софі – радісні, драматичні та трагічні. Зазначено, що всі типи шляхів у романі У. Стайрона, які стосуються Софі та Натана, пов’язані з архетипним мотивом неповернення у життєдайну площину.

У свою чергу, роман Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» уже навіть композиційно відтворює модель лабіринту без виходу на всіх рівнях (фізичному і мисленнєвому). Герої кожного фрагменту/частини роману блукають лабіринтами світу ідей, релігії, кохання, історії, сподіваючись знайти вихід, але зазвичай залишаються в цій пастці. Роман Дж. Барнса – і поліжанрове поєднання, і своєрідний жанровий «лабіринт» як навмисне повторення жанрових прийомів. Розглянуто мотив характерного для англійської літератури водного шляху («Історія світу в 10Ѕ розділах) і виявлено, що він має конотацію катастрофи та смерті.

Аналіз індивідуально-авторського наповнення архетипу дитини у творах У. Стайрона «Вибір Софі» та Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» дав змогу зробити висновок, що архетип дитини трансформується під впливом історичних подій, особливо Другої світової війни. Усе більше проявляється амбівалентність архетипу дитини, що пов’язана зі втягненням дитини у площину «абсолютного зла» в умовах тоталітаризму. Водночас відбувається традиційний архетипний розподіл на дітей-жертв (у контексті роману – жертв фашизму), та дітей, що потенційно наближаються до катів і відтворюють у мініатюрі психологію соціального насильства. Отже, у зазначених творах немає місця дитині як праобразу Христа у звичному сенсі. Натомість у романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» відсутність детально розвинутих образів дитини («мінус-прийом») тільки підкреслює абсолютну значущість дитини у світі. Усунення дитини з «дорослого» світу призводить до руйнації архетипної домінанти вічного відродження.

Трансформовані індивідуально-авторські архетипи «дім», «дорога» і «дитина» в аналізованих романах У. Стайрона і Дж. Барнса корелюють із положеннями екзистенційної та соціальної філософії про «абсолютне зло». Залежність людини від тоталітарного начала формує трагічні конотації архетипних складників на мотивному, сюжетно-фабульному, композиційному рівнях романів. Нестача в концептуальному полі захищеного «дому», продуктивної «дороги» та «дитини-Бога» як запоруки людяності та дійсного прогресу компенсує функціонування цього образного шару через «мінус-прийом».

  1   2


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка