Гюнтер Крупкат корабель приречених



Сторінка1/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.72 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Annotation


У 1956 роді екіпаж одного з суден міжнародної арктичної служби безпеки знайшов у айсберзі труп людини. Це був чоловік, одягнений так елегантно, наче він потрапив на лід з балу. Деякі вчені висловили думку, що потерпілий — пасажир з відомого англійського пароплава «Титанік», який загинув під час свого першого рейсу в квітні 1912 року. Цей епізод наштовхнув німецького письменника Гюнтера Крупката на думку написати художній твір про трагічну долю «Титаніка» та його пасажирів. Так з'явилася цікава, побудована в основному на документальних матеріалах повість «Корабель приречених».

Гюнтер Крупкат

ТАЄМНИЦЯ АЙСБЕРГА НОМЕР 77

ДОРУЧЕННЯ СКОТЛЕНД-ЯРДУ[2]

ЛОРД ЕДВАРД ХАКСЛІ

ЗАГАДКОВИЙ БУДИНОК НА РАЙТОН-СТРІТ

ПОВНИЙ ВПЕРЕД!

ГРА ПОЧИНАЄТЬСЯ

ПАДІННЯ АЛІСИ ГАРДНЕР

ПРИРЕЧЕНІ

СІРА СТІНА

ОСТАННЯ НІЧ

КОЛО ЗМИКАЄТЬСЯ

41° НОРД, 50° ВЕСТ

ВСІ НАВЕРХ!

КАЮТА № 286

ТАНЕЦЬ СМЕРТІ

А ПОТІМ НАСТАЛА ТИША…

ДОМИСЕЛ І ПРАВДА

notes123456789101112

Гюнтер Крупкат
КОРАБЕЛЬ ПРИРЕЧЕНИХ

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Художнє оформлення та ілюстрації Г. В. Малакова  



 

17 лютого 1957 року берлінська газета «Дер Морген» повідомила: «Наприкінці минулого року екіпаж американського судна міжнародної арктичної служби безпеки, що курсувало у водах, де проходять шляхи плавучих айсбергів, натрапив на дивну знахідку».  



ТАЄМНИЦЯ АЙСБЕРГА НОМЕР 77


 

Свіжий бриз злегка морщить спокійну поверхню моря. Рівномірно і плавно перекочується зиб по Великій банці. Дрібні, пружні хвилі розбиваються об борт патрульного судна, що несе вахту на південний схід від Ньюфаундленду. Небо до самого обрію чисте, тільки легенькі хмаринки де-не-де біліють на його ясній блакиті. Як запевняв матрос Пат, така чудова погода встановилася саме тому, що сьогодні день його народження. Дев'ятнадцять безтурботних років прожив цей хлопець. Високий, широкоплечий, з великими незграбними руками, він міцно тримався на дебелих ногах і без особливих зусиль міг захистити себе, коли це було потрібно. Добродушні блакитні очі на широкому обличчі Пата завжди сміялися. Сьогодні вранці Старик ляснув його по. спині й сказав: — Тримайся так і надалі, Пат. З тебе ще вийде добрий моряк! Цього дня Пат був вільний, якщо можна називатись вільним, коли судно патрулює в морі. Він вилежувався на койці, а товариші годили йому, наче якійсь красуні. Зараз у його величності іменинника не було ніяких бажань. Заклавши ногу за ногу, підсунувши під голову руку, Пат дрімав, приємно марячи про струнких дівчат. Коли це надокучило йому, він спробував плюнути так, щоб попасти плювком на кінчик чобота. Але жувальна гумка щоразу прилипала до перебірки кубрика. Пат постукав ногою в койку над ним. — Чого тобі? — пробурмотів спросоння сусід. — Сигарету! — Тільки не кури! — Не мели дурниць! На верхньому — поверсі зашелестіло, потім звісилася рука, і на живіт Пата впала сигарета. — Дякую! — Дивись, побачить Старик! Він тобі дасть такої сигарети, що в тебе свічки засвітяться. Клацнула запальничка раз, удруге, втретє. Потім почулося попихкування. Пат жадібно затягувався сигаретою. Раптом він відчув поштовх. Здавалося, по борту провели залізом. І в ту ж мить підсилився глухий гул моторів, їх пульсуючий ритм став швидший. На столі тихо дзенькнула чашка. — Ей, Деві! Ти чуєш? — гукнув Пат. — Повний уперед, повернули руль на борт… Щось сталося, кажу тобі. Не встиг Деві відповісти, як на судні пролунав пронизливий сигнал: «Усі наверх!» Кілька секунд перед носом Пата хиталася пара матроських чобіт. Потім з верхньої койки стрибнув стрункий смаглявий юнак. Він схилився над Патом і підморгнув йому. — Тепер уже ти напевно злізеш з свого небесного ліжка, щасливчику. Ось тобі й подарунок на день народження. Мабуть, Старик придумав це спеціально для тебе! — Заткни пельку! — буркнув Пат, розшукуючи на койці свою безкозирку. З шумом розрізаючи хвилі, залишаючи пінисті буруни, патрульне судно мчало вперед. Море оглушило матросів, що піднялися на капітанський місток. Вітер тріпав їх волосся, шарпав за штани. Пат оглянувся. За кормою ще виднівся мис Рейс, який поступово танув на обрії. Над штирбортом на горизонті колихалися чорні цятки. То рибальські судна ловили рибу на багатих угіддях Ньюфаундлендської банки. Зате попереду сторожового судна з морських пінистих хвиль піднімалося щось дивовижне. Від нього не можна було відвести очей, воно приковувало погляд, примушувало переноситися думками в країну чудес. Наче казковий замок із зеленкуватого мармуру з баштами, зубцями, арками, над морем здіймався айсберг, його підніжжя обрамовувала смуга бурхливого прибою, а на шпилях на висоті близько ста футів[1] виднілися клапті туману. Народившись десь серед гренландських глетчерів, він велично рухався на південь. Горе кораблям, на шляху яких, прикриваючись шапкою-невидимкою з густого туману, з'явиться цей красень, горе кораблям, які наштовхнуться на блискучі стіни, на гострі підводні крижані скелі! Капітан нарешті опускає бінокль і звертається до штурмана, який все ще дивиться на гордий айсберг: — Який красень! Безперечно, це він. Його бачили нещодавно з одного пароплава, сповіщали про це. — Капітан ткнув пальцем у карту міжнародної арктичної служби безпеки. — Зареєстрований під номером 77. З трьома зірочками! Штурман зсунув кашкет на потилицю. — Виходить, цей молодчик дуже небезпечний, його треба знищити. — Гляньте на буруни, штурмане. Підводна частина айсберга тягнеться на кілометри. Не дай бог зустрітися з цим велетнем уночі та ще без радара, тоді хіба що тільки нічний ковпак лишиться вороні на гніздо. Щиро вдячний. Така перспектива мене не приваблює! Капітан повернув обличчя до матросів, що саме підійшли до нього. — Ну, хлопці, дивіться. Оце і є номер 77! Нарешті він потрапив до наших рук. Ми йому зараз такого всиплемо, тільки дух піде. Підготувати до спуску шлюпку з підривниками! Матроси розбіглися по своїх місцях. Пролунали свистки, команди, дзвінки машинного телеграфу. Закипіла робота. — Що, я не казав, щасливчику? Везе ж тобі! — зубоскалив Деві, стрибнувши слідом за Патом у шлюпку, яка поскрипуючи спускалася на воду. Відчепили причальний канат, включили мотор. П'ять підривників схилилися до запобіжного скла. Змагаючись з хвилями, шлюпка з підвітряного боку підійшла до білого велетня. Причаливши, матроси з допомогою льодорубів і кішок почали сміливо видиратися на гору. Недарма товариші називали їх жартома гірськими моряками. Важко дихаючи, вони несли на спинах підривне приладдя. За ними тягнулися довгі шланги бурових машин. Пат перший дістався до невеликого майданчика. Він стояв там, широко розставивши ноги, розмахував руками і захоплено щось кричав. Десь біля підніжжя льодяної гори, метрів на двадцять нижче від майданчика, на виблискуючому блакитному морі гойдалася шлюпка. Вдалині на гребенях хвиль, то пірнаючи, то виринаючи, гойдалося судно. Решта підривників теж піднялися на майданчик, скинули на лід свою ношу і витерли з лоба піт. Уоррик, майстер-підривник, оглянув усе навколо, показав, де бурити. Бури з шумом врізалися в лід. Динамітні шашки ковзнули в отвори, за ними, розмотуючись, потяглися шнури. Тепер лишалося тільки підпалити їх. Нижче, посеред айсберга, треба було закласти ще один заряд. Уоррик досвідченим оком оглянув широку терасу крижаної фортеці. — Пат, буріть тут! Один заряд закладемо на цьому місці, другий — на тому. Ми таки розбуркаємо цього блідолицього гуляку! На цоколі у нас теж іще добрий шматочок роботи. — Гаразд, ми швидко, — Пат всадив свердло. — йде, наче в масло! — гукнув він, перекриваючи шум. — Мабуть, молодий лід. Це гірше, — відповів підривник, наморщивши лоба. — Цьогорічний? Уоррик засміявся. — Ні, але, можливо, йому років десять, двадцять або тридцять. В його верхніх шарах багато повітря, він більш пористий, ніж старий лід із глетчерів, і тому досить м'який. — Мені хотілось… — Пат не договорив. Свердло вислизнуло з його рук. Лід розколовся. — Бережись! — закричав він. Уоррик метнувся вбік. У ту ж мить величезна брила льоду відвалилася, з гуркотом покотилась униз і шубовснула в шумливу воду. — Моя доля ще не вмерла, — пробурмотів майстер і почухав за вухом. — Ну, що там, Пат? Знайшов золоту жилу? Пат стояв немов укопаний, пильно вдивляючись у лід. Потім повільно повернувся до Уоррика, поворушив губами, наче хотів щось сказати. Очі його гарячково блищали. Пат мовчки вказав на місце розколу. Нічого не розуміючи, майстер підступив ближче. Підійшов і Деві. Всі троє втупилися очима в якийсь предмет, що невиразно темнів крізь лід. — Шматок дерева… — сказав Деві. — Що ж там ще може бути! — Яке там дерево, йолоп! — Пат перезирнувся з підривником. — Дай-но сюди льодоруб! — буркнув Уоррик. — Це не схоже на дерево. — Він нахилився і обережно почав обколювати лід. Обидва матроси з цікавістю стежили за його рухами. Незабаром стало видно кінець довгастого предмета. Уоррик спинився, почав придивлятися. — Це не дерево, це шкіра! Знову полетіли осколки льоду під обережними ударами блискучої сталі. Пат і Деві затамували подих. Усе ясніше виступали обриси таємничої знахідки. Спочатку з'явився лакований черевик, потім нога в чорних штанях… Людська нога! Важко дихаючи, Уоррик підвівся. — Говоріть що хочете, хлопці, а в цьому проклятому айсберзі заморожена людина. Беріться за бури! Починайте якомога обережніше. Не там. Тепер правильно. Відколюйте сантиметр за сантиметром. За чверть години підривники відокремили крижану брилу від айсберга. Вона була схожа на скляну труну, в якій лежала людина. Здавалося, людина спала. Три голови схилилися над льодом. Моряки нічого не розуміли і дивилися, не відриваючи погляду. Труп дуже добре зберігся. Це був чоловік років шістдесяти, з сивим волоссям і сріблясто-білими вусами. Але найдивнішим здавалося те, що на померлому була тільки накрохмалена сорочка і штани. — Друже, Деві, та це ж сорочка з-під фрака. А білий бант як старанно пов'язаний! — Гляньте, як сяють на сорочці ґудзики! Нехай капітан проковтне мене з усіма потрохами, якщо це не справжні перлини. — Одяг якийсь чудний. Ніколи не бачив такого. Хіба що… Так і є, бачив у фільмі. — Гм… сорочка, штани і лаковані черевики! — Можливо, ця людина з корабля, який потерпів аварію? — Труп, напевно, давно вже тут. Ви розумієте що-небудь? Я — ні. — Досить теревенити! Ми нічого про це не знаємо. У всякому разі візьмемо його з собою. Давайте мотузки, обв'яжемо брилу, — звелів Уоррик. Сказати це було легше, ніж зробити. Проте через півгодини лід з трупом був уже в шлюпці. Спішно закінчили підготовку до вибуху. — Може, там ще є замерзлі покійники? Що тоді? — запитав Пат. Майстер знизав плечима. — Що ж нам розбивати на шматки весь айсберг? На шлюпці Уоррик увімкнув контакт. Над морем прогриміли три вибухи. Білий казковий замок розлетівся в повітрі. Посипався дощ крижаних уламків. — Тримайтеся! — крикнув Уоррик. Шлюпка, наче горіхова шкаралупа, танцювала на поверхні розбурханого моря, з глибини якого з громовим гуркотом піднялася підводна частина айсберга. Підривники наблизилися ще раз до місця вибуху, підігнали під лід міни з. дистанційними трубками. Але це вже були залишки сяючого колоса. З оглушливим тріском, в якому потонули навіть вибухи, лід розколювався, здіймаючи навколо високі хвилі. Номер 77 перестав бути смертельною загрозою для мореплавців. Коли шлюпка підійшла до борту судна, капітан від подиву широко розплющив очі. — Що ви там тягнете, хай йому чорт? — В айсберзі була людина, капітане. Ми привезли її. — Лю… що? Хлопці, я скручу вам в'язи, якщо ви хочете обморочити мене! Уоррик відкрив брезент і показав на лід. Капітанові відняло мову. Він довго стояв мовчки, втупившись у лід. Підійшов штурман, з'юрмилися матроси, навіть машиністи висунули брудні обличчя, щоб поглянути вниз, на воду, де погойдувалася шлюпка з таємничим вантажем. Капітан раптом вилаявся, прогнав усіх, сказав, що їм тут робити нічого, а сам кинувся до радіорубки. Вихопивши з рук радиста мікрофон, він сповістив своєму начальникові сенсаційну новину. — Негайно повернутися в порт, — донеслася відповідь. Змінили курс. Загула машина, і судно на всіх парах помчало до берега. Крижана брила, прикрита парусиною, була надійно закріплена на юті. В кубрику не стихав гомін. Про день народження Пата ніхто навіть не згадував. Та й сам Пат забув про нього. Розмова точилася навколо покійника. Моряки робили всілякі припущення відносно того, як людина потрапила на айсберг, але жодне з них не було схоже на правду. Тому всі зраділи, коли в кубрик зайшов і сів біля матросів капітан — літній чоловік, якому довелося чимало побачити на своєму віку. Матроси з цікавістю чекали, що скаже він про таємничу знахідку. — Он воно як, хлопці, такого зі мною ще не бувало. Не раз ганявся я за айсбергами і відправляв їх до дідька в пекло. Але щоб у них були покійники? Ні, тут справа нечиста. — Ви помітили, капітане, як дивно одягнена ця людина? Тепер так не одягаються. — Справді. Черевики, штани, комірець… Такий одяг був у моді до першої світової війни. — А що, Деві, — вставив Пат, — не моя правда? Я бачив подібний одяг у кіно. — Тільки подумати: людина плавала на айсберзі по Атлантиці понад сорок років! — Тут, напевне, криється якась давня історія. Капітан замислився і сидів, погладжуючи підборіддя, а матроси тимчасом жваво перемовлялися. Та раптом капітан ляснув рукою по столу так, що на ньому все аж підскочило й задзвеніло. — Хлопці! Сталося це в 1912 році… коли «Титанік»! Ну, звичайно ж! І як мені відразу не спало на думку! Ви, безперечно, чули про «Титаніка», правда ж? Важко повірити, що є хоч один моряк, який би не знав історії загибелі «Титаніка». Мені, здається, що саме в ту ніч цей чоловік стрибнув за борт… в чому був, у парадному костюмі. Скинув фрак — і в море. Він думав урятуватися на айсберзі… І помер, замерз… поступово замерзав. Ось відгадка. Одяг, роки… цілком збігаються. — Але це нечувана річ, капітане. В таке важко повірити. Відтоді минуло вже близько сорока п'яти років. Де ж був айсберг весь цей час? Чому ж він не розтав у південних широтах? — Не всі айсберги тануть. Ви знаєте, ми перебуваємо на межі дрейфу айсбергів. Іноді айсберги досягають 36° північної широти. Але це буває дуже рідко. Більшість айсбергів Лабрадорська течія приганяє з протоки Девіса. Південніше Ньюфаундленду вони зустрічаються з Гольфстрімом, і тоді перед ними відкриваються два шляхи: або вони пливуть теплою глибоководною течією далі на південь, поки не розтануть там, або — і це якраз трапляється з найбільшими айсбергами — їх підхоплює Гольфстрім і несе через усю Атлантику. Недалеко від берегів Ісландії вони легко можуть потрапити в гренландський паковий лід. — І тоді подорожі кінець, — скептично кинув один з слухачів. — Для деяких кінець. — Як же тоді потрапив сюди покійник? — Щоб розтанув такий айсберг, потрібен час. Прибившись до краю пакового льоду, він стоїть на місці десять, двадцять, тридцять, сорок років, а може, й довше. Але поступово знову починає рухатися. Спочатку пливе навколо південної частини Гренландії, доки Лабрадорська течія знову не підхопить його. Тоді починається нове плавання. Точнісінько так мандрував і айсберг номер 77. Не забувайте, що раніше не було міжнародної арктичної служби безпеки. Ніхто не розвідував морських просторів, не шукав айсбергів і не знищував їх. Капітан підвівся, приклав руку до кашкета і піднявся на палубу перевірити курс. Але він навіть не глянув на компас. Погляд його був спрямований в море, туди, де, виблискуючи на сонці, гойдалися на хвилях уламки білого колоса. Капітан ще раз повільно пройшов до таємничої крижаної брили, відкинув край парусини і глянув на обличчя мертвого. 1912 рік!.. Тоді він, капітан, був таким самим білявим парубком, як Пат, і теж почував себе на морі наче дома. 1912… «Титанік»… ніч… Коли б міг заговорити цей мертвий чоловік! Ось він лежить тут, мов на дивані. Здається, ліг відпочити на чверть години, щоб потім, надівши елегантний фрак поверх оздобленої перлинами сорочки, повести свою даму па гучний бал в океані… Це було п'ятдесят — років тому. Що ж трапилося тоді? Книга й розповість ту давню історію…  

ДОРУЧЕННЯ СКОТЛЕНД-ЯРДУ[2]


 

Сірий день напровесні 1912 року згасав під низьким пологом темних дощових, хмар. Над кам'яними ущелинами вулиць британської столиці спалахнуло море кольорових вогнів. Засяяли куполи собору св. Павла, Ройял-Альберт-холла, зубчаті башти величних старовинних будов. Наче виткана з золотистої павутини, вогняна сітка розкинулася над будинками, вулицями та майданами, над мостами й доками, гублячись в тихих вечірніх парках і глухих вуличках Іст-Енду, де світло ліхтарів тремтіло від вологого морського вітру. В цей час центральні вулиці лондонського Сіті були заповнені потоками людей, омнібусів, шумливих автомобілів та найрізноманітніших екіпажів, що рухалися повз виблискуючі дзеркальні вітрини розкішних магазинів і переповнених ресторанів, повз парадні фасади старовинних торгових контор та клубів для обраних, повз портал Королівської біржі й масивної громади з пісковику — Англійського банку, підвали якого були забиті золотом і сріблом, повз вуличних продавців і жебраків, повз темні провулки, де ховалися розпуста й злочинство, повз світло і темряву, багатство й злидні цього величезного міста з світовим ім'ям. А вгорі, над багатоголосим гомоном незавмираючого життя, урочисто лунали розмірені удари поважного Біг-Бена[3]. Недалеко від Піккаділлі Ціркус перед яскраво освітленою вітриною контори судноплавної компанії зібрався натовп. Люди витягали шиї, піднімали вгору дітей і збуджено перемовлялися. Навіть візники, що проїжджали мимо, та кондуктори автобусів з цікавістю позирали в той бік. Натовп збирався дедалі більший, загрожуючи зупинити вуличний рух. Стривожений полісмен тримався поблизу. З фешенебельного магазина мод вийшли дві дами, очевидно мати й дочка, в супроводі навантаженого пакунками слуги. Велика галаслива юрба привернула їх увагу. Вони, зупинилися. — Що там таке, мамо? Подивимось? Ну, я тебе прошу! — промовила дочка. Мати приклала до очей лорнет, недовірливо оглянула натовп перед вітриною: одяг більшості людей свідчив, що вони не належать до світського кола. — Не знаю, дівчинко, що там. Але нам не личить стояти поряд з цими людьми, — відповіла вона суворо, хоч сама була теж явно заінтригована подією. — О, я прошу тебе, мамо, — наполягала дочка. Слуга поштиво підступив ближче. — Там виставлена модель великого корабля, мадам, — сказав він. — Модель!? О! В такому разі можна було б… Дівчина, мало не скрикнувши від радості, швиденько підібрала спідницю і кинулась в натовп. За нею, незадоволено похитуючи головою, рушила й мати. На деякій відстані од них ішов слуга, міцно притискаючи до себе пакунки. За широким склом вітрини стояла майже двометрова модель корабля. Над корпусом судна з безліччю ілюмінаторів піднімалися верхні палуби, широкий капітанський місток, високі радіощогли та чотири великі труби. Як було сказано у виставлених поруч поясненнях, довжина «Короля морів» і справді становила двісті вісімдесят метрів, його шлюпочна палуба височіла над водою більше ніж на двадцять метрів, а від ватерлінії тіло велетня занурювалось у воду на п'ятнадцять метрів. Вантажопідйомність пароплава сорок п'ять тисяч тонн! Найкраще і найбільше судно в світі! Британське судно! Серед радісно збудженого натовпу хтось заспівав «Пануй, Британіє!..» Інші, незалежно від чинів і соціального стану, підхопили пісню. Пануй, Британіє, оволодівай морями! Через кілька днів твій гордий корабель, маючи на борту близько трьох тисяч чоловік, вирушить у свій перший рейс через океан. Він ітиме з такою швидкістю і впевненістю, з якими ще жодне судно світу не перетинало зелені хвилі Атлантики. Три тисячі чоловік подорожуватимуть у плавучому палаці небаченої розкоші!.. Тріумф був загальний. Радів Лондон, раділа вся Англія. Збудження досягло свого апогею, коли залунали дзвінкі голоси хлопчаків-газетярів: — «Івнінг пост»! Найостанніші новини про судно-велетень! Світовий рекорд забезпечено! Фантастичні ціни за каюти! Люди хапали з рук газети. Зчинилася давка. Чути було вигуки захоплення. Натовп біля вітрини весь час збільшувався. Полісмен знизав плечима, заклав руки за спину і рушив далі. — Ой мамо! Ти бачиш? Оце диво! Який чудовий корабель! Тільки подумати: на ньому є басейни для плавання, тенісні корти, театр, кафе, бари, оранжереї, навіть магазини! А з палуби на палубу можна потрапити за допомогою ліфта. І в кожній каюті телефон! О, це просто чудо! Як мені хотілося б поплавати на ньому! — захоплено говорила дівчина, йдучи до екіпажа, який чекав їх. — За місце треба заплатити тисячу фунтів, — тверезо розміркувала мати, але це ніскільки не зменшило захоплення дочки. — Нехай би навіть не в каюті люкс, мамо. Я з задоволенням погодилася б і на містечко в третьому класі. Тільки б побувати на цьому незвичайному пароплаві! — В третьому класі! Ти компрометуєш мене. Будь ласка, поводься пристойно, дівчинко! — і енергійним помахом лорнета вона наказала «дівчинці» піднятися в екіпаж.  

На Среднідл-стріт, де розташовані банки, зустрілися два літніх буржуа. — Хелло! Як справи? — Дякую. А ваші? — Не ремствую. Ви були сьогодні на біржі? — Ні. — Ну й курс, скажу вам. Таких цін давно вже не бувало. — Вайт-Стар-Лайн[4]? — Ну, звичайно, Вайт-Стар. Ви знаєте, цей корабель-велетень… — Непогана реклама. — І це ви називаєте рекламою? Я вважаю, що сорок п'ять тисяч тонн — факт, з яким треба рахуватися. — Гм… Я віддаю перевагу йоркшірському вугіллю. — На нього зовсім немає попиту, мій любий. Раджу вам триматися. Шахтарі незабаром припинять страйк, і тоді ви знову підете вгору. — Можливо, ви маєте рацію. Треба було б придбати акції Вайт-Стар. — Вірте моєму слову, вельмишановний. Ще не занадто пізно, хоч десятого квітня судно вже виходить у море. Пробачте, поспішаю. Ей, кебмен! Він узяв мотокеб, швидко виліз на сидіння і, махнувши на прощання рукою, поїхав. Чоловік, що лишився, підвів очі до електричного ліхтаря, матова куля якого блідим місяцем висіла над вулицею, затьмарюючи слабке світло старого доброго газового ріжка. Та він не бачив ліхтаря. Перед його очима стояли цифри, безліч цифр і пакети акцій. Чоловік щось підрахував у думці, хитнув головою і пішов геть. Оце бізнес! Чудовий бізнес!  

По обох берегах Темзи на сорок кілометрів тягнеться порт, який не стихає ні на хвилину. Насичене кіптявою повітря день і ніч тремтить над ним від какофонії звуків — брязкоту підйомних кранів, гудків пароплавів, пронизливих сирен та свистків паровозів. Величезні портові склади ненажерливо ковтають товари, що їх з місяця в місяць вивантажують тут тисячі океанських пароплавів, щоб потім, узявши на борт новий вантаж, знову вирушити в широкий світ. Армія матросів, вантажників, корабельних агентів безперервно заповнює численні портові таверни, що розмістилися поблизу. Якось у таверну «Блакитний тюлень» зайшов молодий моряк у короткій куртці і широких штанях, недбало брязнув на стіл повну жменю монет. — Ей, хазяїне, налий мені і моїм друзям! У мене в кишені ще дзвякає кілька пенсів. Завтра відчалюємо, — голосно гукнув він хазяїнові, якого не видно було за хмарами задушливого тютюнового диму і горілчаного перегару. Низьке приміщення таверни, до краю набите гамірливим натовпом людей всіх відтінків шкіри, було наче в тумані. — Хай живе новий корабель-велетень! — вигукнув хтось за одним з столів. Молодий матрос нахилив своє збуджене обличчя до сусіда з червоними від алкоголю очима. — Не дуже хвастайся цією розкішною посудиною, боцмане. — Ти що, хіба не англійський моряк? — в'їдливо запитав той. — Ну, звичайно, англійський. Але з цим човном я не хотів би мати справ. Нехай спочатку покаже, на що він здатний. — Не мели дурниць, хлопче. Вантажопідйомність цього велетня сорок шість тисяч тонн. Він робить двадцять п'ять вузлів за годину. Ми таки відберемо у клятих німців Блакитну стрічку першості, згадаєш мене! — Вони швидше повісять тебе на тій стрічці! Від громового реготу задрижали стіни таверни. — Не вірите?! Ви ще побачите, — огризнувся боцман. Він розправив зім'яту газету і пальцем показав на аншлаг, надрукований жирним шрифтом: «Судно йде на рекорд!» — Облиш! — спинив його моряк. — Наш брат однаково нічого з цього не матиме. Все дістанеться іншим. Я тільки брудний кочегар, боцмане, і мені зовсім байдуже, де сушити свої кістки: в кочегарці старої бананової шкаралупи чи біля сотень топок нового всесвітнього дива. Для нас, маленьких людей, це нічогісінько не змінює, і так буде завжди. Розумієш? Моряк обняв руду дівчину, що пригорнулася до нього. — Ходімо. Через три години я повинен бути на судні. Боцман збентежено дивився їм услід. Матрос разом з дівчиною похитуючись вийшов на темну портову вуличку. Сюди долинали галас і гуркіт з розташованого недалеко Вест-Індійського доку, чути було, як за старими халупами, що стояли край дороги, спліскується ріка.  

Лакей обережно відчинив двері кабінету. В очі впала знайома обстановка. Із стелі, прикрашеної гіпсовими ангелами, звисала сяюча люстра. В її кришталевих підвісках грали переливаючись відблиски вогню, що палав у каміні. На стінах між книжковими шафами висіли картини в розкішних золотих рамах. Господар дому, повновидий, червонощокий чоловік, сидів за письмовим столом і читав, підперши голову рукою. — Сер Брюс Ісмей, — доповів слуга. Господар, не глянувши, підняв руку. Слуга вийшов і схилився перед відвідувачем, що чекав у вестибюлі. — Екселенц запрошує вас. Елегантно одягнений худорлявий чоловік з сивиною на скронях швидкою твердою ходою пройшов по дзеркальному паркету. Господар підвівся. Він був у довгому темному сюртуці з тонкого сукна. В пластроні, що виступав з модного жилета, виблискувала велика перлина. На чорному шовковому шнурку гойдався монокль. Приязно посміхаючись, господар пішов назустріч гостеві. — Я потурбував вас у незвичний час, дорогий Ісмей. Але цього вимагали невідкладні справи. — Завжди до ваших послуг, екселенц. Господар і гість підійшли до каміна й сіли в м'які крісла. Лакей приніс вино й сигари, перевернув дрова в каміні і тихенько вийшов. Кілька хвилин панувала мовчанка. Чути було тільки легеньке потріскування дров. Екселенц задумливо дивився на язики полум'я. Коли він підвів голову, обличчя його було серйозне.  





 

— Німцям це не сподобається, сер Брюс, — промовив він. — Дуже не сподобається! Ви читали передову вчорашнього номера «Берлінер Локаль-Анцейгер»? Яке зухвальство! Ісмей кивнув головою. — Вільгельм II надто зарозумілий. — І, посміхнувшись, додав: — Судно завдасть чимало клопоту нашим дорогим братам. Екселенц недбало відмахнувся. — Що кайзер! Головне те, що німці — наші конкуренти… Авторитетові Великобританії як морської держави світового значення завдано удару. Це важливіше, ніж питання про відношення. — Цілком правильно, — погодився сер Брюс. — Але судно… — І судно, — жваво підхопив екселенц. — Воно мусить на весь світ продемонструвати нашу перевагу на морі. Тепер ми вирвемо в Північної Німеччини Блакитну океанську стрічку. Британський торговий флот матиме найбільше, найкраще, найшвидкохідніше і найсучасніше судно! — його світлі очі спалахнули. Екселенц був не лише екселенц, його превосходительство, але й акціонер компанії Вайт-Стар-Лайн. Він подався вперед. — Це судно мусить бути найшвидкохіднішим, сер Брюс. Поразка в змаганні не тільки підірвала б авторитет нації, але й завдала б серйозної шкоди компанії Вайт-Стар, а отже, і нам з вами. Я хочу, щоб ви, як президент компанії, ще раз, востаннє все добре продумали. Сер Брюс навіть не поворухнувся. Він сидів, напівзаплющивши очі. Довгобразе обличчя його наче скам'яніло. Важко було зрозуміти, які думки ховалися за високим білим лобом, прорізаним двома глибокими зморшками. І тільки випещена рука, яка злегка тремтіла, коли він брав сигару, виказувала його хвилювання. — Результати випробування судна перевершили всі наші сподівання. В мене немає ні найменшого сумніву в перемозі, — відповів сер Брюс. Господар запалив сірник і дав прикурити Ісмею. — Звичайно, звичайно… — Голос його був теплий і привітний. Екселенц підвівся, підійшов до письмового стола і витяг з-під купи паперів тоненьку папку. Повернувшись до каміна, він злегка сперся на мармуровий карниз, вставив у око монокль і відкрив папку, на якій послужливий клерк розгонисто вивів слово «Титанік» — назву корабля, що вже цілий тиждень викликав гарячі суперечки і був причиною нечуваних спекуляцій. Погляд Ісмея затримався на цьому слові, губи президента, здавалося, вимовляли назву корабля. «Титанік»! Те, що колись було його сміливою мрією, сьогодні здійснений факт, який принесе славу, почесті й мільйони йому, компанії і нації! Сер Брюс узяв келих вина і залпом спорожнив його. — Безпека пасажирів, звичайно, повинна бути гарантована, шановний сер Брюс, — господар глянув на гостя, продовжуючи перегортати сторінки. Ісмей самовдоволено посміхнувся. — Двадцять водонепроникних перебірок з найкращої англійської сталі, подвійна обшивка судна, сучасні автоматичні пристосування по безпеці. Навіть діти знають, що це судно не може потонути. Чого ж боятися, екселенц? Самовпевнений тон створював неприємне враження. Він вимагав заперечень, і екселенц нахмурився. — Мені доповіли, що кількість рятувальних шлюпок дуже мала. Виходить, розкіш куплено ціною безпеки. Господар постукав пальцем по папці і з викликом подивився на президента. Але в обличчі сера Брюса ніщо не змінилося. — Інструкція — формальність, — сказав він. — Шлюпок в разі необхідності вистачить для тисячі восьмисот пасажирів першого й другого класів. — Добре, але ж ще є щонайменше тисяча двісті пасажирів третього класу, а крім того, близько дев'ятисот чоловік команди! — Для них на борту судна є достатня кількість рятувальних поясів. — Ну, це ваша справа, сер Брюс. — Екселенц усе ще перегортав сторінки. — Питання про безпеку цікавить мене трохи в іншому аспекті. Давайте ще раз переглянемо попередні списки пасажирів. Я знайшов тут імена найвидатніших людей Америки і Європи: Астор з Нью-Йорка подорожуватиме разом з дружиною; майор Арчібальд Батт, ад'ютант президента США Тафта; містер Кавендиш з дружиною; відомий французький художник Поль Домерж; лорд і леді Дуфф-Гордон, що їхатимуть під прізвищем Морганів; Бенжамен Гупенхейм, відомий мультимільйонер; залізничний король Хейс з сім'єю; місіс Барбара Хорткліф, одна з найбагатших удів Америки; маркіз де-Ліоте; техасець містер Кеннеді з сім'єю, в руках якого зосереджена монополія на торгівлю бавовником у Сполучених Штатах; графиня Розес; містер Ротшільд з дружиною; сенатор Штраус з Нью-Йорка; Вандербільд; банкір Віденер та інші. — В газетах пишуть, — зауважив Ісмей, — що на «Титаніку» збирається інтернаціональне товариство. — Так, це правда. Воно буде представлене найвідповіднішим чином, як і личить такій події. — «Таймс» зобов'язалася сплатити близько п'ятдесяти мільйонів доларів за право на інформацію з борту судна. — Це нечувана сума. — І все-таки ціна «Таймс» швидше занижена, ніж завищена. — Можливо. Дивіться тільки, щоб ці мільйони пішли на користь. Неважко уявити собі, який галас зчинить «Таймс», коли на судні. щось трапиться. Мене турбує думка, як забезпечити охорону тих величезних цінностей, коштовних прикрас, грошей і всього іншого, що матимуть з собою на судні пасажири першого та другого класів. Під час подорожі коштовності не замикатимуться. Ними користуватимуться, їх триматимуть напохваті, щоб при нагоді виставити напоказ. Їх зберігатимуть в чемоданах, шафах, скриньках. І це на судні з таким великим екіпажем, з сотнями небагатих або й зовсім бідних пасажирів, про яких ніхто нічого не знає: звідки вони прийшли і куди їдуть… Яка небезпечна принада для багатьох, яка величезна відповідальність лежить на командному складі судна! — Пасажирам третього класу заборонено вхід у приміщення першого й другого класів, а обслуговуючий персонал підібрано дуже старанно. Крім того, життя і майно знатних пасажирів охоронятиме достатня кількість агентів. Ми не хочемо скандалу і, як бачите, про все подумали… — Про все подумали… — повторив екселенц. У куточках його рота промайнула іронічна посмішка. — Похвально! Але чи не можуть певні елементи, читаючи в газетах сенсаційне повідомлення про те, що на «Титаніку» збирається таке блискуче товариство, вбачати в цьому щасливий випадок, єдиний в своєму житті? Йдеться, звичайно, не про дрібних злодіїв, сер Брюс. Він поклав папку на камін і вийняв з ока монокль. Ісмей струсив попіл з ситари. — Ви маєте на увазі удар, так би мовити, вищого класу? Пробачте, екселенц, але, на мій погляд, це все-таки занадто смілива думка, — відповів він. — А коли така смілива думка, незважаючи ні на що, все ж у когось виникне? — Тоді мої агенти викриють злочинця і перешкодять йому здійснити свої плани. — Отже, ви вважаєте, що такі побоювання зайві? — Відверто кажучи, так. Екселенц підійшов до вікна. В старому парку поміж кущами з набряклими бруньками стояв туман. — У вас чудова здібність розвіювати сумніви, любий Ісмей. В цьому, безперечно, криється таємниця ваших успіхів. Але цього разу я не можу поділити вашого оптимізму. Справа стосується дуже багатьох людей. Таку велику відповідальність не можуть узяти на себе ні ви, ні компанія. Я доручу Скотленд-ярду забезпечити охорону пасажирів під. час першого рейсу всіма засобами, які є в їх розпорядженні. — Скотленд-ярду? — підхопився з місця обурений сер Брюс. Його честолюбство було глибоко ображене. Скотленд-ярд хазяйнуватиме на його судні? Це вже занадто. Екселенц заспокійливо підняв руку. — Безперечно, ваші люди — досвідчені агенти, сер Брюс. Але я не бачу нічого поганого в тому, що кілька найкращих чиновників нашої кримінальної поліції приєднаються до них. Можливо, ви ще дякуватимете мені за це. Президент мовчки знизав плечима і проковтнув досаду. Заперечувати було б нерозумно, він знав це добре. Екселенц швидко підійшов до Ісмея і подивився йому прямо в очі. — Крім нас з вами і командного складу судна, про ці заходи не повинен знати ніхто! — Ясно! — промовив сер Брюс, схиливши голову. І знову екселенц став люб'язним господарем. Він узяв келих вина. — Вип'ємо за «Титаніка», короля морів! За найшвидкохідніше судно в світі!  
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка