Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу



Сторінка1/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.92 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Annotation


Гостросюжетний пригодницький роман «Метелик» — белетризована автобіографія. 1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях. 1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу. У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше. Анрі Шарр’єр

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Зошит першийСудКонсьєржеріКанська в’язниця

Зошит другийСен-Мартен-де-РеВід’їзд на каторгуСен-Лоран-дю-Мароні

Зошит третійЗникнення з лікарніГолубиний острівЩасливе відплиттяТрінідад

Зошит четвертийТрінідадІ знову відплиттяКюрасаоВ’язниця в РіоачіВтеча з РіоачіІндіанці

Зошит п’ятийВ’язниця в Санта-МартіВтеча з в’язниці в Санта-МартіВтеча з БарранкільїПовернення на каторгуТюремник на мурашникуВтеча людоїдівСуд

Зошит шостийПриїзд на островиУ в’язниціЖиття на основі Руайяль

Зошит сьомийПліт у могиліДруге ув'язнення

Зошит восьмийБуйволиБунт на Сен-Жозефі

Зошит дев'ятийСмерть КарбоньєріВтеча божевільних

Зошит десятийЛава ДрейфусаВтеча з острова ДьябльУ джунгляхКюїк-Кюїк

Зошит одинадцятийВтеча з індокитайцями

Зошит дванадцятийПерші дні в столиціМоя індійська родинаРесторан і метелики«Бамбукова хижина»Втеча з Джорджтауна

Зошит тринадцятийІрапські рибалкиКаторга в Ель-ДорадоСвобода

notes1234567891011121314151617181920212223

Анрі Шарр’єр
МЕТЕЛИК
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

«Цього чоловіка звали Анрі Шарр’єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше — з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу…»  



 



 

З французької переклав Григорій Філіпчук Перекладено за виданням: Henri Charriere, Papillon. Editions Robert Laffont, Paris, 1969. Редактор О. І. Никанорова Художник Є. В. Попов  

ПЕРЕДНЄ СЛОВО


 

Безперечно, ця книжка не з’явилася б ніколи, якби в липні 1967 року в каракаських газетах, за рік після землетрусу, котрий зруйнував венесуельську столицю, шістдесятилітній чоловік не прочитав про Альбертіну Сарразен. Вона тільки-но була померла. Сарразен прославилася тим, що трохи менш ніж за рік опублікувала три книжки, дві з яких присвятила своєму перебуванню у в’язницях і втечам звідти. Цього чоловіка звали Анрі Шарр’єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше — з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу. Анрі Шарр’єр, прозваний колись у злочинному світі Метеликом, народився 1906 року в учительській родині у французькому департаменті Ардеш, нині він венесуелець. Венесуельці надали перевагу його поглядам і словам перед відомостями про судимість, а тринадцять років утеч і боротьби за те, щоб вирватися з пекла каторги, краще віддзеркалюють майбутнє цієї людини, ніж її минуле. Тож у липні 1967 року Шарр’єр іде до французької книгарні в Каракасі й купує «Таранну кістку». На стрічці, яка оперізує книжку, зазначено: 123 000 примірників. Він читає її і думає: «Гарна книжка, але якщо це дівча із переламаною кісткою, що перебиралося від одного таємного сховку до іншого, продало 123 000 примірників своєї книжки, то я з тринадцятьма роками пригод продам своєї втричі більше». Взагалі міркування логічне, але слід зважити на те, що після успіху Альбертіни інші автори завалили столи видавців десятками рукописів, і все було марно. Адже самих тільки найпікантніших пригод, нещастя й несправедливості замало, аби книжка була цікавою. Ще треба вміти описати все це, тобто треба мати певне обдаровання, завдяки якому той, хто пише, може примусити читача побачити, відчути, пережити те, що побачив, відчув і пережив він сам. І тут Шарр’єрові дуже пощастило. Раніше йому ніколи й на думку не спадало написати бодай один рядок про свої пригоди. Це дійова, життєрадісна, запальна людина із трохи хрипким і по-південному теплим голосом, яку можна слухати цілими годинами, бо вона розповідає як ніхто, цебто як усі великі оповідачі. І сталося чудо: позбавлений будь-яких літературних амбіцій (він напише мені: «Я надсилаю вам розповідь про свої пригоди, дайте комусь із професіоналів описати їх»), Шарр'єр написав книжку так, «мовби розповів її вам», і ви бачите, відчуваєте й переживаєте описане ним, а коли раптом зупиняєтеся на сторінці, де він говорить про те, що йде до клозета (місця багатозначного, яке відіграє неабияку роль на каторзі), ви змушені загнути ріжок сторінки, бо то не він іде туди, а ви самі. За три дні по тому, як Шарр’єр прочитав «Таранну кістку», він пише перших два зошити — зошити учнівського формату, скріплені спіраллю. Давши прочитати написане одному-двом знайомим і вислухавши їхню думку, він до початку 1968 року завершує тринадцять зошитів. Як і від Альбертіни, я отримую його рукопис поштою у вересні. А через три тижні до Парижа приїздить і сам Шарр’єр. Оскільки саме мені з Жаном-Жаком Повером випало благословляти у світ книжки Альбертіни, то він довіряє мені й свою книжку. Я тільки розставив розділові знаки в рукописі, переклав французькою деякі надто туманні іспанізми, підправив в окремих місцях стиль, на якому позначилася щоденна говірка в Каракасі, де автор усно завчив три-чотири мови. Що ж до правдивості книжки, то я ручаюсь за неї. Двічі Шарр’єр приїздив до Парижа, і ми довго з ним розмовляли. Цілими днями, а іноді й ночами. Цілком імовірно, що за тридцять років окремі деталі могли затуманитись, змінитися в пам’яті. Але вони не варті уваги. Щодо суті, то слід звернутися до твору професора Девеза «Кайєнна» (видавництво «Жюльяр», 1965), щоб одразу ж пересвідчитися: Шарр’єр анітрохи не погрішив проти істини, описуючи звичаї і жахіття, які панували на каторзі. Ми навмисне змінили прізвища каторжан, наглядачів та комендантів адміністрації дисциплінарної в’язниці: мета цієї книжки не нападати на когось, а показати певні типи і змалювати певний світ. Те саме можна сказати й про дати: одні з них точні, інші відносні. Цього досить. Адже Шарр’єр прагнув написати не історичну книжку, а розповісти про те, що пережив, — з усією суворістю й щирістю, тому ця книжка нагадує незвичайну епопею людини, яка не бажає змиритися з тією безоднею, що пролягла між зрозумілим захистом суспільства від правопорушників і репресіями, не гідними цивілізованої нації.  

Жан-П’єр КАСТЕЛЬНО  

Зошит перший
«ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ»


Суд


 

Мені дали такого ляпаса, що я отямився від нього аж через тринадцять років. О, то був незвичайний ляпас, вони таки доклали зусиль, щоб я добре його відчув. Сьогодні 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в’язниці Консьєржері, де я просидів цілий рік. Мене старанно поголили й гарно вдягли — у вишуканому костюмі я став навіть досить струнким. Біла сорочка, блідо-голуба краватка-метелик ще дужче підкреслюють мою показну постать. Мені двадцять п’ять років, але більше двадцяти ніхто не дає. Жандарми, збиті з пантелику моїм «джентльменським» виглядом, поводяться зі мною чемно. Навіть зняли з мене наручники. Нас шестеро — п’ять жандармів і я. Сидимо на двох лавах у порожній залі. Надворі хмарно. Навпроти нас двері, які, напевне, ведуть до судової зали, — ми в Палаці правосуддя округу Сена в Парижі. Через якийсь час мене звинуватять у вбивстві. Прийшов мій адвокат, метр Реймон Юбер, і привітав мене: «У них немає проти вас ніяких серйозних доказів. Я певен, нас виправдають». Я сміюся зі слів «нас виправдають». Можна подумати, ніби він, метр Юбер, теж постане перед судом як звинувачений, і коли мені ухвалять вирок, то його ухвалять і йому самому. У дверях з’являється судовий виконавець і запрошує нас зайти. Через широко відчинені двостулкові двері, обабіч яких стоять по двоє жандармів і аджюдан[1] — цей тримається трохи збоку, — я входжу до величезної зали. Аби я краще відчув той ляпас, усе довкола вбрали в криваво-червоний колір: килими, завіси на великих вікнах, аж до одягу суддів, які зараз мене судитимуть. — Панове, суд іде! З дверей праворуч виходять один за одним шість чоловік. Попереду голова, за ним п’ятеро членів суду в шапочках. Перед стільцем, що стоїть посередині, зупиняється голова, праворуч і ліворуч від нього — члени суду. У залі, де всі стоять, і я також, панує дивна тиша. Суд сідає, сідає і решта людей. Суддя, повнощокий, з рожевими вилицями, суворий на вигляд, дивиться мені у вічі, не виказуючи ніяких почуттів. Прізвище його — Бевен. Трохи згодом цей чоловік, не— упереджено керуючи судовим процесом, своєю поведінкою дасть усім зрозуміти: він, досвідчений юрист, не дуже вірить у щирість свідків та поліцейських. Ні, то не його вина, що він дав мені такого ляпаса. В ролі прокурора виступає суддя Прадель. Його бояться всі тутешні адвокати. Він зажив сумної слави прокурора, який найчастіше вимагає для підсудних гільйотини або каторги — чи то в самій Франції, чи в її заморських колоніях. Прадель — державний обвинувач. Він представляє закон, терези, якими сам-таки й маніпулюватиме і зробить усе можливе, щоб вони переважили в його бік. Прадель трохи опускає повіки на своїх хижих очах і дивиться на мене пильно й бундючно. Він не скидає з себе червоної мантії, проте шапочку кладе перед собою. І спирається на свої великі, наче довбешки, руки. Золота обручка свідчить про те, що Прадель одружений, а на мізинці він носить, мов перстень, відшліфований цвях-вухналь. Він нахиляється наді мною й наче каже мені: «Коли ти гадаєш, голубе, що вислизнеш із моїх рук, то помиляєшся. Хоч мої руки й не схожі на кліщі, але вони вп’ються в тебе, мов пазурі. На судових процесах усі адвокати бояться мене, бо я прокурор небезпечний і ніколи не випускаю з рук своєї жертви. Мені не конче знати, винен ти чи ні. Я використаю все, що спрямоване проти тебе: твоє безладне життя на Монмартрі, сфабриковані поліцією свідчення й заяви самих поліцейських. За допомогою фальшивих доказів, зібраних судовим слідчим, я виставлю тебе таким огидним, що суд присяжних неодмінно ізолює тебе від суспільства». Мені здається, ніби я справді чую, як він говорить (принаймні якщо я не марю, бо мене не на жарт вразив цей «людожер»): «Дай себе звинуватити, навіть не пробуй боронитися — однаково я кину тебе на «шлях занепаду». Сподіваюсь, ти не дуже покладаєшся на присяжних? Не плекай марних надій. Ці дванадцятеро людей зовсім не знають життя. Подивись на них, ось вони вишикувалися перед тобою. Бачиш, дванадцять старих шкарбунів, завезених до Парижа з далекої провінції. Це дрібні буржуа, пенсіонери, торговці. Гадаєш, вони зрозуміють, що таке твої двадцять п’ять років і те життя, яким ти жив на Монмартрі? Для них площі Пігаль та Біла — справжнє пекло, а люди, котрі не сплять уночі, — вороги суспільства. Всі дванадцятеро страшенно пишаються тим, що їм випало щастя бути присяжними в суді округу Сена. Навіть більше: запевняю тебе, вони глибоко страждають через своє становище обмежених дрібних буржуа. А ти прийшов сюди такий молодий і гарний. Розумієш, я не посоромлюся змалювати тебе таким собі нічним донжуаном з Монмартру. Отож насамперед я зроблю цих присяжних твоїми ворогами. На тобі надто вишуканий костюм, ти мав би одягтися куди скромніше. Невже ти не бачиш, що їм не подобається твій костюм? Самі ж вони вдягаються як самаритяни й ніколи навіть не мріяли вбратися в сучасний костюм». Десята година, всі вже готові розпочати судове засідання. Переді мною шестеро судочинців, один із них агресивний прокурор, він використає всю свою диявольську владу, весь свій хист, аби переконати цих дванадцятьох сердег у моїй вині, і вони неодмінно засудять мене або до каторги, або до гільйотини. Мене судитимуть за вбивство сутенера, в якого товклися мокмартрські злочинці. Проти мене жодного доказу нема, але фараони, які щоразу, викриваючи злочин, просуваються по службі, стверджуватимуть мою вину. А що їм бракуватиме доказів, то вони скажуть, нібито мають «секретні» відомості, які не викликають найменшого сумніву. Найважливішу роль в звинуваченні виді грає один оброблений ними свідок на прізвище Полен — справжня платівка, записана в поліційному відділенні, в будинку номер тридцять шість на набережній Золотарів. Я твердитиму, що не знаю його, тоді голова суду вибере слушну хвилину й зовсім байдуже запитає: — Кажете, свідок бреше? Гаразд. Але навіщо йому брехати? — Пане суддя, коли я після свого арешту й не сплю вночі, то не через докори сумління, бо я не вбивав Ролана Ле-Пті. Я намагаюся збагнути причину, яка штовхає цього чоловіка свідчити проти мене й щоразу, коли йому бракує фактів, вигадувати нові деталі задля посилення звинувачення. Пане суддя, я зрозумів одне: поліцейські впіймали цього чоловіка на чомусь дуже гарячому й уклали з ним угоду — мовляв, ми виручимо тебе, коли ти засиплеш Метелика. Я й не думав, що так добре сказав. Через кілька років Полена, якого на суді відрекомендували як шановану й бездоганну людину, заарештували й засудили за торгівлю Ікокаїном. Метр Юбер намагається захищати мене, але в нього не така хватка, як у прокурора. Тільки метрові Буффе, що страшенно обурюється, вдається поставити прокурора в скрутне становище. На жаль, це триває недовго, спритний Прадель швидко бере гору в цьому поєдинку. До того ж він лестить присяжним, і їх аж розпирають гордощі — аякже, ця поважна особа розмовляє з ними, як з рівними й однодумцями! Об одинадцятій вечора шахову партію закінчено. Мої захисники дістали мат. А мене, невинного, засудили. Французьке суспільство в особі прокурора Праделя назавжди викинуло за борт життя двадцятип’ятирічного хлопця. І без будь-яких знижок! Суддя Бевен безбарвним голосом зачитав мені вирок. — Підсудний, встаньте. Я встаю. В залі цілковита тиша, завмирає дихання, тільки трохи швидше калатає моє серце. Присяжні дивляться на мене й понурюють очі. Вигляд у них засоромлений. — Підсудний, суд присяжних з’ясував усі питання, крім одного — питання про навмисне вбивство, і засуджує вас на довічну каторгу. Ви бажаєте щось сказати? Я й оком не змигнув, стою спокійно, тільки трохи дужче стискаю поручень перегородки, на яку спираюсь. З кутка, де сидять елегантні жінки — почесні гості, — до мене долинає шепіт. Я їм кажу, не підвищуючи голосу: — Тихо, жінки в перлах, ви прийшли сюди полоскотати собі нерви. Фарс розіграно. Ваша поліція й ваше правосуддя щасливо розв’язали питання про вбивцю, ви повинні бути задоволені! — Охоронці, — каже голова суду, — виведіть засудженого. Перш ніж вийти, я чую вигук: «Не журися, мій любий, я приїду до тебе!» Це моя відважна й благородна Ненетта виливає криком своє кохання. Люди злочинного світу, котрі сидять у залі, плескають у долоні. Вони ж бо знають, хто справжній убивця, і своїми оплесками ніби кажуть: «Ми пишаємося, що ти не зізнався й нікого не виказав». Я повертаюсь до невеликої зали, де ми сиділи перед початком судового засідання. Жандарми надягають на мене наручники, а один із них прив’язує мене до себе, накидаючи наручники на свою ліву руку й на мою праву. Ніхто не промовляє ні слова. Я прошу закурити. Аджюдан дає мені сигарету й припалює її. Щоразу, коли я беру сигарету в рот або з рота, жандарм мусить разом зі мною піднімати й опускати руку. Я викурюю майже три чверті сигарети. Всі мовчать. Зрештою я, дивлячись на аджюдана, кажу: — Ходімо. Спустившись сходами в супроводі дванадцятьох жандармів, я виходжу на внутрішнє подвір’я Палацу правосуддя. Поліційний фургон уже чекає на нас. Він не перегороджений на окремі камери, і нас чоловік десять сідає на лави. Аджюдан наказує: — До Консьєржері.  

Консьєржері


 

Коли ми приїздимо до замку Марії-Антуанетти, жандарми передають мене начальникові охорони, і той підписує якийсь папірець — мабуть, дає розписку. Жандарми йдуть геть, не озвавшись до мене й словом, і лише аджюдан, на мій подив, тисне мені обидві закуті в наручники руки. Начальник охорони питає мене: — Скільки тобі дали? — Довічна каторга. — Невже?! — Він переводить погляд на жандармів і усвідомлює, що це правда. Цей п’ятдесятирічний тюремник, який уже всяке бачив на своєму віку і який добре знає мою справу, знаходить для мене кілька добрих слів — От негідники! Та вони подуріли! Він обережно знімає з мене наручники й сам відводить мене до спеціально обладнаної для засуджених до страти, божевільних, особливо небезпечних в’язнів та каторжан камери. — Не падай духом, Метелику, — каже він, замикаючи двері. — Я пришлю тобі деякі твої речі й харчі, що лежать у іншій камері. Не падай духом! — Дякую, начальнику. Повірте, в мене вистачить мужності. Сподіваюсь, мій вирок стане їм упоперек горла. За кілька хвилин хтось шкрябає двері. — Чого вам? — Нічого. Я чіпляю табличку, — відповідає чийсь голос. — Навіщо? Що там написано? — «Довічна каторга. Стерегти особливо пильно». Таки справді з’їхали з глузду, думаю я. Невже вони гадають, що цей град ударів, який посипався на мою голову, похитне мене і я накладу на себе руки? Я чоловік мужній і таким залишуся. Я боротимуся з усіма. І вже завтра почну діяти. Вранці, випивши каву, я подумав: чи подавали апеляцію? Навіщо? Чи матиму я більше шансів на іншому суді? І скільки це забере часу? Рік, а може, й півтора… Навіщо? Аби дістати двадцять років замість довічної каторги? Я вирішив утекти, і, на скільки мене засудили, тепер не має значення. Раптом мені спадає на думку фраза одного засудженого, який спитав у голови суду: «Скажіть, пане, а скільки у Франції триває довічна каторга?» Я кружляю по камері. Щойно я написав листа дружині, щоб утішити її, і сестрі, яка самотужки намагалася захистити брата. Вистава скінчилася, завіса впала. Мої рідні, певне, страждають дужче, ніж я, а бідолашному батькові в глухій провінції, мабуть, зовсім несила нести такий нелегкий хрест. Нараз я стрепенувся: я ж бо не винен! Мене засудили, але замість кого? Авжеж, замість кого мене засудили? І тут я промовляю до себе: «Ніколи й нікому не кажи, що ти не винен, бо з тебе сміятимуться. Дістати довічну каторгу за вбивство сутенера та ще й казати, нібито хтось інший його вколошкав, — це було б надто смішно. Краще мовчати». Під час свого попереднього ув’язнення у тюрмах Санте й Консьєржері я ніколи не думав, що мене так суворо покарають, тому й не замислювався над тим, що таке «шлях занепаду». Гаразд. Найперше, з чого слід почати, — це налагодити зв’язок із в’язнями, які колись можуть разом зі мною втікати. Я вибираю марсельця Дега. Сподіваюсь побачитися з ним у перукарні. Він щодня ходить голитися. Я теж прошуся до перукарні. Коли приходжу, Дега вже стоїть там обличчям до стіни. Я помічаю його саме тієї миті, коли він нишком пропускає поперед себе іншого в’язня, аби самому довше чекати черги. Відштовхнувши в’язня, який стоїть біля Дега, я підступаю до нього й скоромовкою кажу: — Ну, як у тебе справи, Дега? Все гаразд, Метелику. Мені дали п’ятнадцять років, а тобі? Я чув, тобі щедро відвалили. — Атож, довічне ув’язнення. — Подаватимеш апеляцію? — Ні. Тепер головне — добре харчуватись і робити зарядку. Збирай сили, Дега, тобі міцні м’язи знадобляться, так і знай. Ти що-небудь маєш? — Маю. Десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти? — Не маю нічого. — Я дам тобі добру пораду: запасись якнайшвидше грішми. Хто в тебе адвокат? Юбер? То нікчема. Він ніколи не передасть тобі капсули. Пошли дружину з повною капсулою до контори Данта. Нехай віддасть там капсулу Доменікові Ле-Рішу, і, гарантую, той принесе її тобі. — Тсс, на нас дивиться наглядач. — Що, закортіло побазікати? — питає наглядач. — Та ні, нічого особливого, — відповідає Дега. — Він сказав мені, що захворів. — Що з ним? Засидівся на одному місці? — І огрядний наглядач голосно регоче. Отаке воно, життя. Я вже ступив на «шлях занепаду». Всі жартують із двадцятип’ятирічного хлопця, засудженого на довічне ув’язнення, і регочуть.  

Мені приносять капсулу. Це добре відполірована алюмінієва трубочка, яка посередині розгвинчується. Вона складається з двох частин. У ній сховано п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Коли мені передають цю трубочку, сантиметрів шість завдовжки і з великий палець завтовшки, я цілую її. Еге ж, я цілую капсулу, перш ніж проштовхнути її в пряму кишку. Потім глибоко дихаю, щоб вона піднялася в ободову кишку. Це — мій сейф. Нехай тепер мене роздягають, примушують розставляти ноги, кашляти, згинатися вдвоє — однаково не дізнаються, чи я щось маю. Капсула стала часточкою мене самого. Вона — моє життя, моя свобода, яку я ношу в собі… Це — шлях до помсти. Так, я маю намір помститися! Я тільки про це й думаю. Надворі ніч. Я сам у камері. Сліпуче світло, що падає зі стелі, дає змогу наглядачеві стежити за мною крізь вічко у дверях. Це яскраве світло звалює мене з ніг. Я кладу згорнутий удвоє носовичок собі на очі, бо в них уже починає різати. Лежу на матраці без подушки й перебираю в пам’яті деталі того жахливого судового процесу. Отже, аби ця довга розповідь була зрозумілою, аби ви глибше збагнули те, що надихало мене в моїй боротьбі, треба, мабуть, докладніше розповісти про все, що зі мною сталося й про що я думав у перші дні, коли мене поховали живцем. Що я робитиму, коли втечу? Адже тепер я маю капсулу й ні на мить не сумніваюся, що втечу. Насамперед якнайшвидше повернуся до Парижа. Передусім уб’ю фальшивого свідка Полена. Потім — двох фараонів, причетних до моєї справи. Але двох фараонів мені замало, я повинен перебити їх усіх. Принаймні скільки зможу. О, придумав: опинившись на волі, я приїду до Парижа й накладу повнісіньку валізку вибухівки, навіть сам не знаю скільки — десять, п’ятнадцять чи двадцять кілограмів. І я починаю підраховувати, скільки треба взяти вибухівки, щоб було багато жертв. Скористатися динамітом? Ні, шедіт куди ефективніший. А чому б не нітрогліцерин? Гаразд, поспитаю поради в тих, хто розуміється на цьому краще за мене. Але я таки зведу порахунки з фараонами й добряче їх почастую! Я й далі не розплющую очей і не забираю з них носовичка. Цілком виразно уявляю собі валізку, на вигляд таку безпечну, однак наповнену вибухівкою, і точний годинниковий механізм, від якого зірветься детонатор. Треба, щоб валізка вибухнула о десятій ранку на другому поверсі поліції, що на набережній Золотарів, 36. О цій порі там збираються в залі й дістають накази щонайменше півтори сотні фараонів. Скільки там східців? Я не маю права помилитися. Слід розписати по хвилинах час, необхідний для того, аби занести валізку з вулиці до зали саме тієї миті, коли вона матиме вибухнути. А хто її понесе? Гаразд, я діятиму на свій страх і ризик. Під’їду на таксі до самісіньких дверей поліції й поважно скажу двом вартовим: «Віднесіть цю валізку до зали нагорі, я піднімуся слідом за вами. Скажіть комісарові Дюпону, що це прислав старший інспектор Дюбуа й що я зараз прийду». Та чи вони послухаються? А що, як я випадково натраплю на єдиних серед тієї зграї нікчем двох розумників? Тоді все піде шкереберть. Треба придумати щось інше. І я все розмірковую, розмірковую. Хоча навряд чи мені пощастить знайти кращий спосіб. Я встаю напитися води. Від цих думок у мене аж голова розболілася. Потім я знову лягаю, але вже не накриваю носовичком очей. Повільно спливають хвилини. А це світло, це світло, господи милосердний! Я змочую носовичка й знову кладу його собі на обличчя. Холодна вода дає полегкість, вологий носовичок прилипає до повік. Тепер я завжди так робитиму. Свою майбутню помсту я виношую довгими годинами, й іноді мені здається, ніби мій план уже здійснюється. Щоночі й навіть удень я мандрую по Парижу, так наче вже давно втік з каторги. Певна річ, я втечу й повернусь до Парижа. І, звісно, передусім порахуюся спершу з Поленом, а потім з фараонами. А як бути з присяжними? Невже оті негідники спокійно житимуть собі й далі? Мабуть, вони повернулися додому дуже задоволені, виконавши свій «священний обов'язок». І з’явилися, нетерплячі й гордовиті, перед сусідами та розпатланими дружинами, які чекали на них із своїм супом. Гаразд. То що мені робити з присяжними? А нічого. Це нещасні телепні. Які з них судді?! Коли це відставний жандарм чи митник, то він і реагує на все, як жандарм чи митник. Вони прислухалися до прокурора, і той дуже легко обвів їх круг пальця. Насправді вони не винні. Отак усе обміркувавши та зваживши, я вирішую не кривдити їх. Я описую сьогодні всі ті думки, які виношував багато років тому і які украй настирливо опосідають мене знов, і міркую про те, яку ж багату уяву, що межує з галюцинаціями, може викликати у замкненого в камері хлопця мертва тиша й цілковита ізоляція. Таку багату, таку живу, що людина просто роздвоюється. Вона ніби справді вирушає в мандри. Перед нею постають рідний дім, батько, мати, сім’я, дитинство, картини з її життя. І коли людина з просто багатою уявою будує повітряні замки, то в такому дивовижному роздвоєнні вона доходить до того, що починає вірити, ніби насправді переживає те, чим марить. Минуло вже тридцять шість років, а мені зовсім не треба напружувати пам’ять, описуючи те, про що я тоді думав. Ні, присяжним мститися я не стану. Але як бути з прокурором? О, цьому я нічого не подарую? До речі, для нього в мене є готовий рецепт — я запозичив його в Александра Дюма. Вчиню точнісінько так, як учинили в романі «Граф Монте-Крісто» з отим чолов’ягою, котрого кинули до льоху й залишили там здихати з голоду. Еге ж, прокурор винен. Цей хижак цілком заслужив того, щоб я поквитався з ним. Так, після Полена й фараонів я візьмуся до того стерв’ятника. Найму віллу. Там неодмінно має бути дуже глибокий льох з міцними дверима. Якщо двері виявляться не досить товсті, я власноручно обіб’ю їх матрацами й клоччям. Маючи віллу, я вистежу його й викраду. В стінах льоху, певне, будуть умуровані кільця, і я прикую до них прокурора. О, я з ним поквитаюся! Подумки я сиджу навпроти нього й бачу його дуже виразно, хоч у мене й заплющені повіки. Авжеж, я дивлюся на нього так само, як він дивився на мене на суді. Сцена ця вимальовується переді мною так чітко, що я аж відчуваю у себе на обличчі його віддих, — адже ми сидимо дуже близько одии від одного, майже впритул. Яструбині очі Праделя стають божевільними в сліпучому сяйві потужної фари, яку я спрямовую на нього. По його багровому обличчю котяться краплі поту. Так, я ставлю йому запитання й чую його відповідь. І відчуваю неабияке задоволення. «Впізнаєш мене, мерзотнику? Це я, Метелик, якого ти так радо прирік на довічну каторгу. Гадаєш, тобі варто було витрачати стільки років, аби здобути вищу освіту, просиджувати безсонні ночі над римськими та іншими кодексами, вивчати латину й грецьку мову, жертвувати молодістю, щоб стати великим оратором? Чого ти хотів досягти, йолопе? Створити новий справедливий суспільний закон? Переконати юрбу, ніби спокій важить понад усе на світі? Проповідувати філософію якоїсь дивовижної релігії? Чи просто, хизуючись своєю університетською освітою, впливати так на інших, аби вони вдосконалювалися й переставали бути лихими? Скажи, ти застосовуєш свої знання для того, щоб рятувати людей, чи для того, щоб їх топити? Ні, ти прагнеш тільки одного — сходити все вище й вище. Підійматися по щаблях своєї мерзенної кар’єри. Твій ідеал — бути найкращим постачальником людей на каторгу, давати постійну роботу катові й гільйотині! Якби Дебле[2] був бодай трохи вдячний, то мав би щоразу на різдвяні свята посилати тобі ящик найкращого шампанського. Адже завдяки тобі, тварюко, він стяв цього року на п'ять-шість голів більше. Але тепер ти в моїх руках і надійно прикутий до стіни. Я знову бачу твою посмішку, бачу переможний вираз на твоєму обличчі, який ти мав тоді, коли після твоєї обвинувачу вальної промови мені зачитували вирок. У мене таке враження, ніби то було вчора, одначе відтоді вже збігло багато років. Скільки саме — десять, двадцять?..» Та що це зі мною? Чому десять? Чому двадцять? Схаменися, Метелику, ти молодий, здоровий, маєш у капсулі п’ять тисяч шістсот франків. Ти пробудеш на каторзі років зо два, еге ж, років зо два, не більше, присягаюся тобі… Ну що ти, Метелику, ти втрачаєш здоровий глузд! Ця камера, ця тиша доводять тебе до божевілля… Я не маю сигарет. Учора викурив останню. Зараз я почну ходити. Зрештою, в мене більше нема потреби ні заплющувати очей, ні тримати на них носовичка, щоб і далі марити. Отож я підводжуся. Завдовжки камера чотири метри — п’ять невеликих кроків від дверей до стіни. Заклавши руки за спину, я починаю ходити і веду далі: «Так, я тобі вже казав, що дуже виразно бачу твою посмішку переможця. Що ж, зараз ти скорчиш іншу гримасу! Щоправда, ти маєш перевагу наді мною: я не міг на суді кричати, а ти можеш. Що мені зробити з тобою? Вчинити так, як вчинив зі своїм героєм Дюма? Залишити тебе здихати з голоду? Ні, цього мені замало. Спочатку я тобі виколю очі. 0, ти не втратив вигляду переможця, думаєш, коли я виколю тобі очі, то ти матимеш наді мною принаймні ту перевагу, що не бачитимеш мене, а я буду позбавлений радості читати у тебе в зіницях твої думки? Ні, я не виколю тобі очей, у всякому разі, не зараз. Я зроблю це згодом… Спершу відрубаю тобі язика, жахливого, гострого, мов ніж, язика — ні, гострішого за ніж, гострого, як бритва! Того паскудного язика, що приніс тобі славу в твоїй кар’єрі. Того самого язика, який промовляє ніжні слова твоїй дружині, твоїм дітям і твоїй коханці. Та невже ти маєш коханку? Скоріше — коханця. Ти тільки на це й здатний. Авжеж, я мушу відтяти тобі язика, бо він — справжній кат. Ти добре вмієш плескати своїм язиком, ним ти примусив суд засудити мене. Цим язиком ти назвав фараонів благородними, вірними своєму обов’язку людьми; ним ти зробив шляхетною брудну історію з фальшивим свідком і переконав дванадцятьох недоумків, ніби я — найнебезпечніший чоловік у Парижі. Якби не твій язик, такий хитрий, підступний, переконливий, так натренований зводити на людей наклепи і спотворювати факти, то я й досі сидів би на терасі «Гран-кафе» на Білій площі й до самого скону нікуди не ступив би звідти жодного кроку. Отож, ясна річ, я вирву тобі язика. Я все ходжу й ходжу, голова йде обертом, а подумки й далі стою перед ним… Коли це раптом гасне лампа, і крізь щілини між дошками на вікні до камери цідиться кволе денне світло. Що, вже ранок? Невже я цілу ніч виношував помсту? Які прекрасні години я прожив! Якою короткою була ця довга ніч! Я сиджу на ліжку й прислухаюся. Нічого не чути. Глибока тиша. Час від часу щось легенько шарудить у мене під дверима. То вартовий, взутий у капці, щоб не гупати; він відсовує залізну заслінку й припадає оком до крихітного вічка, в яке він мене бачить, а я його — ні. Тюремна машина, вигадана Французькою республікою, досягла свого другого етапу. Вона працює бездоганно, бо на першому етапі знищила людину, яка могла завдати їй прикрості. Але цього їй замало. Їй не хочеться, аби ця людина сконала вмить або врятувалася від неї, наклавши на себе руки. Ця людина конче потрібна тюремній машині. Адже що робило б тюремне управління, коли б не було в’язнів? Воно було б без роботи. Отож треба за цією людиною пильно наглядати. Треба її відіслати на каторгу, де вона надасть змогу жити іншим тюремним функціонерам. Це підглядання щоразу викликає в мене посмішку. Не псуй собі нервів, чоловіче, я не вислизну з твоїх рук, принаймні в той спосіб, якого ти боїшся, — через самогубство. Я прагну тільки одного — мати добре здоров’я і якнайшвидше вирушити до Французької Гвіани, куди ви, нікчеми, з волі Божої мене запроторите. Я знаю, сердешний тюремний наглядачу, тамтешні твої колеги — не хлопчики з церковного хору. Порівняно з ними ти просто добрий татусь. Я це знаю. Коли Наполеон заснував ту каторгу і в нього спитали: «Кому ви доручите стерегти цих бандюг?» — він відповів: «Ще гіршим бандюгам». Згодом я сам переконався, що імператор не збрехав. Клац, клац, клац — і в моїх дверях відчиняється віконце завбільшки двадцять на двадцять сантиметрів. Мені подають каву й хлібину, що важить сімсот п’ятдесят грамів. Після суду я не маю права ходити до їдальні, зате можу купити за свої гроші сигарети й сякі-такі харчі. Мине кілька днів, і я більше не матиму змоги нічого купити. Консьєржері — це щось ніби передпокій справжньої в’язниці. Я з насолодою курю сигарету «Лакі страйк», коробка яких коштує шість франків шістдесят сантимів. Я купив дві коробки. Я витрачаю свої невеличкі заощадження, бо тут у мене однаково заберуть усі гроші, щоб оплатити видатки на суд. Дега порадив мені попроситися на санітарну обробку, за яку я зможу заплатити грішми, знайденими в хлібині, «У сірниковій коробці є три воші», — сказав він. Я дістаю сірники й бачу живі воші. Я знаю, що це означає. Я покажу їх наглядачеві, й завтра він пошле мене з усім моїм мотлохом до парової камери, аби знищити всіх паразитів, окрім, звісно, мене самого. І справді, другого дня я зустрічаюся там з Дега. В паровій камері наглядача нема. Ми самі. — Дякую, Дега. Завдяки тобі мені передали капсулу. — Вона не завдає тобі болю? — Ні. Гадаю, вона герметична, бо банкноти в чудовому стані. Я ношу її вже цілий тиждень. — От і добре. — Дега, що ти думаєш робити? — Збираюсь удати з себе божевільного. Не хочу їхати на каторгу. Тут, у Франції, я відсиджу років вісім-десять. У мене є деякі зв'язки, і мені скинуть принаймні років з п’ять. — Скільки ж тобі? — Сорок два. — Ти з глузду з’їхав! Якщо ти відсидиш не п’ятнадцять, а хоч би десять років, то вийдеш на волю старим дідом. Боїшся каторги? — Так, боюся, і мені не соромно в цьому тобі зізнатися, Метелику. Розумієш, люди кажуть, у Гвіані просто жахливо. Щороку там помирають восьмеро з десяти каторжан. Одна партія прибуває на зміну іншій, а в тих партіях від тисячі восьмисот до двох тисяч чоловік. Якщо не захворієш на проказу, то підхопиш жовту пропасницю чи дизентерію, які там особливо небезпечні, або ж сухоти, болотяну чи інфекційну малярію. Якщо це тебе промине, то так і знай: або тебе вб’ють ті, кому заманеться вкрасти в тебе твою капсулу з грішми, або ти загинеш, коли втікатимеш. Повір, Метелику, я кажу це не для того, щоб нагнати на тебе розпач. Я знайомий з багатьма каторжанами, які відбули там по п’ять-сім років і повернулися до Франції, тому знаю, що таке каторга. То вже не люди, а якесь ганчір’я. Тепер вони по дев’ять місяців на рік валяються по лікарнях. А щодо втечі, то, вони кажуть, зовсім це не так просто, як дехто гадає. — Я вірю тобі, Дега, але я вірю й у себе самого, отож будь певен, я там не схиблю. Я моряк, знаю море, і, ось побачиш, швидко підготую втечу. Ти збираєшся просидіти десять років у в’язниці? Сподіваєшся, як тобі скинуть п’ять років, у чому нема ніякої певності, то відсидиш цей строк і не збожеволієш у повній ізоляції? Тепер у камері, де я сиджу сам, не маючи ні книжок, ні прогулянок, ані змоги з ким-небудь побалакати, кожна з двадцяти чотирьох годин доби ділиться для мене не на шістдесят хвилин, а на шістсот. І це ще далеко не все. — Це правда. Але ти молодий, а мені вже сорок два. — Скажи відверто, Дега, кого ти найбільше боїшся? Чи не каторжан? — Так, Метелику, їх. Усі знають, що я мільйонер, і хто ж не схоче вколошкати мене, як запідозрить, що я ношу в собі п’ятдесят чи сто тисяч франків! — Хочеш, ми укладемо з тобою угоду? Ти пообіцяєш мені не робити ніяких дурниць, а я зобов’яжуся завжди бути біля тебе. Ми підтримуватимемо один одного. Я дужий, спритний і замолоду навчився добре битись. Отож щодо каторжан можеш бути спокійний: вони нас не тільки поважатимуть, а й боятимуться. Що ж до втечі, то нам не буде потрібний ніхто. Ти маєш гроші, і я їх маю, я вмію користуватися компасом і вести човен. Чого ти ще хочеш? Дега дивиться мені просто у вічі… Ми обіймаємось. Угоду укладено. За кілька хвилин відчиняються двері. Дега йде з лахами своєю дорогою, а я своєю. Наші камери недалеко одна від одної, і ми час від часу бачимося в перукаря, в лікаря, а по неділях — у каплиці. Дега «згорів», торгуючи фальшивими бонами Міністерства національної оборони. Один фальшивомонетник підробляв їх у дуже оригінальний спосіб. Він вибілював цифри на бонах вартістю п’ятсот франків і бездоганно друкував на них колонтитули з цифрами десять тисяч франків. Папір був той самий, тому банки й торговці брали їх із повною довірою. Це тривало багато років, відділ у справах фінансів прокуратури довго сушив собі голову, аж поки схопив на місці злочину якогось Бріуле. Луї Дега спокійно сидів у своєму барі, де щовечора збирався цвіт злочинного світу півдня Франції і де сходилися на побачення ватажки гангстерів багатьох країн. 1929 року він став мільйонером. Та ось одного вечора до його бару зайшла добре вдягнена молода гарна жінка. Вона спитала пана Луї Дега. — Це я, пані, чого ви бажаєте? Зайдіть, будь ласка, до он тієї зали. — Я дружина Бріуле. Зараз він сидить у паризькій в’язниці, його заарештували за продаж фальшивих бонів. Я відвідала його у в’язниці Санте, він дав мені адресу вашого бару й сказав, щоб я пішла до вас і попросила двадцять тисяч франків на адвоката. Отож тоді один з найбільших гангстерів Франції, Дега, злякався жінки, яка знала про його роль у справі з торгівлею фальшивими бонами, і відповів їй так, як не слід було відповідати: — Пані, я зовсім не знаю вашого чоловіка. А якщо вам потрібні гроші, то займіться проституцією. В такий спосіб ви заробите собі більше, ніж вам треба. Ви дуже вродлива жінка. Сердешна жінка страшенно розгнівалася й побігла від Дега в сльозах. Вона розповіла про цю свою розмову з Дега чоловікові. Бріуле, розлютившись, наступного дня виклав усе, що знав, слідчому, заявивши, що Дега постачав його фальшивими бонами. Тоді цілий загін найдосвідченіших французьких поліцейських став стежити за Дега. За місяць його, а також фальшивомонетника, гравера та одинадцятьох інших їхніх спільників заарештували водночас у різних місцях і ув’язнили. Всі вони постали перед судом паризького округу Сена. Суд тривав цілих два тижні. Кожного звинуваченого захищав відомий адвокат. Одначе Бріуле так і не відмовився від своїх слів. Отож через двадцять тисяч франків і безглузді слова один з найбільших гангстерів Франції зазнав поразки, постарівши на десять років і схопивши п’ятнадцять років каторги. Ось із такою людиною я й уклав угоду на життя і на смерть… Мене провідав суддя Реймон Юбер. Він був не дуже дотепний. Але я ні в чому йому не докоряю. … Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Уже багато годин я ходжу сюди-туди від вікна до дверей своєї камери. Курю і обіцяю собі не думати про помсту. Залишимо прокурора там, де я прикував його до вмурованих у стіну кілець, і поки що не робитимемо йому нічого такого, від чого він віддав би Богові душу. Нараз крізь двері до камери проникає розпачливий, пронизливий, моторошний крик. Що там сталося? Здається, когось катують. Але ж ми не в судовій поліції. Тут не дізнаєшся, що діється. Цей крик серед ночі мене дуже вразив. Який же він несамовитий, що пробився крізь оці ковані двері! Мабуть, то кричав якийсь божевільний. У цих камерах, куди не долинає жоден звук, справді легко можна схибнутися. Я розмовляю вголос сам із собою і запитую себе: — Що з тобою може статися? Думай про себе, тільки про себе й про свого нового товариша, Дега. Я присідаю й підводжусь, потім б’ю себе кулаком у груди. Я збудований непогано, отож усе гаразд: мої м’язи працюють чудово. А ноги? Не хвилюйся, ти ходиш понад шістнадцять годин на добу й не відчуваєш утоми. Китайці придумали катування: на голову в’язневі падають краплі води. А французи придумали тишу. В’язень позбавлений будь-яких розваг. Ні книг, ні паперу, ні олівця, навіть вікно з товстелезними гратами забите дошками, і в шпарки між ними ледве просочується світло. Вражений тим несамовитим криком, я кружляю по камері, наче звір у клітці. Мені й справді здається, ніби мене всі покинули й тепер я похований тут живцем. Так, я самотній, і єдиний мій гість — той крик. Відчиняються двері, і на порозі стає священик. Ні, ти не самотній, ось перед тобою панотець. — Добрий вечір, сину мій. Даруй, що не прийшов раніше, — я був у відпустці. Як тобі ведеться? — І старий священик невимушено заходить до камери й спокійно сідає на моє жалюгідне ложе. — Звідки ти? — З Ардешу. — Хто твої батьки? — Мати померла, коли мені було одинадцять років. А тато дуже любив мене. — Ким він був? — Учителем. — Він живий? — Так. — Чого ж ти говориш про нього в минулому часі, коли він живий? — Бо він живий, а я помер. — О, не кажи такого. Що ти скоїв? Мені спадає на думку, що я видамся йому надто смішним, коли скажу, ніби не винен, тому швидко відповідаю: — Поліція твердить, що я вбив людину, а коли вона таке твердить, то це, мабуть, правда. — То був торговець? — Ні, сутенер. — Виходить, тебе засудили на довічну каторгу за якийсь злочин. Нічого не розумію. За вбивство? — Ні, то була загадкова смерть. — Неймовірно, бідолашний сину мій. Що я можу зробити для тебе? Хочеш помолитися зі мною? — Вибачайте, панотче, але мене не навчили жодної молитви. Я не вмію молитися. — Дарма, сину мій, я помолюся за тебе. Господь милосердний любить усіх своїх дітей, хрещених і нехрещених. Ти повторюватимеш за мною кожне слово, гаразд? У нього очі такі ніжні, його висока постать випромінює стільки доброти, що мені соромно відмовити йому, а що старий уклякає навколішки, то і я вклякаю. «Отче наш, що є на небі…» На очі мені навертаються сльози, і добрий панотець, побачивши це, сухорлявим пальцем знімає з моєї щоки велику сльозу й підносить її собі до губів. — Твій плач, сину мій, — найвища винагорода, яку сьогодні мені послав Бог. Дякую. — І він, підвівшись, цілує мене в чоло. Ми знову сидимо пліч-о-пліч на ліжку. — Ти давно не плакав? — Чотирнадцять років. — Чотирнадцять років? А чому ти плакав тоді? — Того дня померла моя мати. Він бере мою руку в свою й каже: — Простий сину, тих, хто завдав тобі стільки горя. Я вириваю свою руку й раптом несамохіть опиняюся посеред камери. — О ні, ні, тільки не це! Я їм цього ніколи не прощу! Хочете, панотче, я вам у чомусь зізнаюся? Щодня, щоночі, щогодини й щохвилини я тільки й думаю про те, коли і як укорочу віку людям, які мене сюди запроторили. — Ти справді віриш у те, що кажеш, сину мій? Ти ще молодий, дуже молодий. Коли станеш старшим, то відмовишся від помсти. Мине тридцять чотири роки, і я справді поділятиму його думки. — Що я можу зробити для тебе? — питає священик. — Одне правопорушення, панотче. — Яке саме? — Зайдіть до тридцять сьомої камери й скажіть Дега, хай попросить через свого адвоката, аби його відіслали до канської каторжної в’язниці. Перекажіть йому також, що сьогодні я теж звернувся з таким проханням. Треба якнайскоріше вибратися з Консьєржері й потрапити до однієї з в’язниць, де формуються партії каторжан, що їх повезуть до Гвіани. Якщо ми не потрапимо на найближчий корабель, то доведеться чекати два роки в цій в’язниці наступного корабля. Після того, як побачитеся з ним, зайдіть знову до мене, панотче. — А як я це поясню? — Скажете, наприклад, що забули свій требник. Чекаю вашої відповіді. — А чого ти так поспішаєш на ту жахливу каторгу? Я дивлюся на священика, на цього справжнього господнього комівояжера, й починаю вірити, що він мене не зрадить. — Щоб якнайшвидше втекти, панотче. — Бог допоможе тобі, сину мій, я певен. І відчуваю, що ти житимеш по-новому. В тебе добрі очі й благородна душа. Я йду до тридцять сьомої камери. Чекай відповіді. Повернувся він дуже швидко. Дега згоден. Священик залишив у мене свій требник до завтрашнього дня. Яке яскраве сонячне сяйво освітило сьогодні мою камеру! Завдяки цій святій людині. Якщо Бог існує, то чому він дозволяє жити на землі таким різним людям? Прокуророві, поліцейським і священикові в'язниці Консьєржері? Наші клопотання не залишилися без наслідків. Через тиждень нас сімох вивели вранці до коридора, де вже зібралися наглядачі. — Роздягніться! Ми повільно роздяглися. В коридорі холодно, а я страшенний мерзляк. — Складіть речі перед собою. Кру-гом! Крок уперед! І кожен опиняється перед згортком. — Одягайтеся! Замість м’якої сорочки, яку я доти носив, мені видали цупку, із сирового полотна, а замість мого гарного костюма-неоковирну блузу й грубі вовняні штани. Мої черевики зникли, замість них я взув дерев’яні сабо. До сьогодні ми мали нормальний людський вигляд. Я дивлюся на шістьох інших в’язнів: який жах! Жодної особистої риси — за дві хвилини ми стали каторжанами. — Право-руч! У колону по одному шикуйсь! Кроком руш! У супроводі двадцяти охоронців ми виходимо на подвір’я, де нас одного по одному садовлять у вузький кузов поліційного фургона. І ми вирушаємо в дорогу до Больє — державної каторжної в’язниці в Кані.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка