Ганс Крістіан Андерсен казки



Сторінка9/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.18 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Що не зробить старий — все гаразд


Хочу я розповісти тобі одну історію, яку сам чув, коли ще був малий, і щоразу, коли я її згадую, вона здається мені все кращою й кращою. Адже і з історіями трапляється так, як з багатьма людьми: вони стають з роками дедалі кращими, і це дуже добре! Ти, напевне, бував на селі? Отож ти бачив старі-престарі хатинки під солом’яними стріхами? Мохом і травою поросли дахи, а на самому гребінці у них гніздо лелеки, без лелеки не буває. Стіни нахилилися, вікна низенькі; тільки одне з них відчиняється. Хлібні пічки випинають наперед свої товсті черевця, і бузина звисає через тин. А там, де є невеличка калюжка води з качкою і каченятами, вже напевне похилилась і покручена верба. Та ще, звичайно, є на ланцюгу пес, який на всіх гарчить. Саме така хатинка стояла в одному селі, і в ній жили старенькі селяни — чоловік і жінка. Та хоч яке маленьке було їхнє господарство, а все ж таки вони мали дещо і навіть могли й іншим позичити. Це була конячка, яка паслася на траві біля придорожньої канави. Старий їздив на конячці до міста, часто позичав її сусідам, ну, а ті, відомо, за послугу віддячували послугою! Та для них, проте, було вигідніше продати або проміняти цю конячку і купити щось корисніше і потрібніше. Тільки на що б таке? — Ну, на цьому ти, старий, більше розумієшся! — сказала жінка. — Зараз ярмарок у містечку, їдь туди та й продай конячинку або вигідно виміняй! Ти хоч що зробиш — завжди добре! Їдь на ярмарок! І вона пов’язала йому на шию хустку — це вже вона вміла робити краще за чоловіка, — зав’язала її подвійним бантом, і вийшло дуже гарно. Потім почистила капелюх старого долонею і поцілувала його. От і поїхав чоловік на конячці, яку треба було або продати, або проміняти. Авжеж, старий на цьому розумівся! Сонце припікало, на небі хоч би хмаринка! Шлях аж курився, бо на ярмарок поспішало багато людей! Хто конем, хто гарбою, а хто й на своїх на двох — пішки. Спека була страшенна, а ніде ні кущика тобі, ні тіні. Йшов по дорозі якийсь чоловік і вів корову. І така вона була хороша, якою тільки може бути корова! «Напевно, й молоко вона дає хороше! — подумав селянин. — Оце б помінятися!» — Гей, ти, чоловіче з коровою! — гукнув він. — Поговоримо трохи вдвох! Бачиш мою коняку? Я гадаю, вона коштує більше за твою корову. Та про мене! Мені більше потрібна корова. Міняймося? — Гаразд, охоче! — відповів хазяїн корови, і вони помінялися. Справу було закінчено, і старий міг повернутися додому, адже він виконав те, що хотів. Та якщо він вирішив побувати на ярмарку, то вже треба побувати — хоча б для того, щоб подивитися ярмарок! І він пішов далі зі своєю коровою. Йшов він швидко, і корова йшла швидко, і невдовзі збоку на шляху побачив чоловіка, який вів вівцю. Вівця була добра, гладка, вовна густа. «Отаку я мав би охоче! — подумав старий. — Трави їй вистачало б на нашому краю рівчака, а на зиму її можна було б взяти й до хати. Справді, нам зручніше тримати вівцю, ніж корову. Чи не помінятися?» Що ж, хазяїн вівці залюбки погодився. Вони помінялися, і старий пішов далі зі своєю вівцею. Раптом коло перелазу він побачив чоловіка із здоровенним гусаком під пахвою. — О, важкеньке те, що ти тримаєш! — сказав старий. — Тут досхочу і сала, і пір’я. А добре було б помилуватися, коли б стояв цей гусак на прив’язі коло нашої калюжки. І старій моїй було б для кого збирати недоїдки. Вона частенько каже: «От якби у нас був гусак!» Тепер вона матиме його! — Хочеш мінятися? Я дам тобі за гусака вівцю ще й спасибі в додачу! Звичайно, той охоче погодився, і вони помінялися. Старий поніс гусака. Уже недалечко від міста, коло міської застави, була страшенна тіснява та штовханина і від людей і від худоби. Натовп розтягнувся по шляху аж до рівчака, до городу сторожа. На городі ходила курка, її прив’язали, щоб вона з переляку бува не втекла. Курка була куцохвоста, підморгувала одним оком, і здавалося, що вона дуже гладка. «Кво-кво», — казала вона. Що вона думала при цьому, я не знаю, але старий тільки побачив її, як подумав: «Кращої за цю курку я ніколи не бачив! Вона навіть ліпша за попівську квочку — от її я б узяв! Курка завжди знайде собі зернятко, вона сама зможе себе прогодувати. Я гадаю, це буде дуже добре, якщо поміняю на неї гусака». — Може, поміняймося? — спитав він хазяїна курки. — Помінятися? — спитав той. — Чого ж, я не проти! — І вони помінялися. Сторож узяв гусака, а старий поніс курку. Старий зробив немало справ по дорозі до міста, а спека стояла страшенна, і він заморився. Не завадило б зараз чогось перекусити та випити. Тут саме й корчма трапилася, — до неї старий і попрямував. Звідти в цю мить виходив парубок з повнісіньким лантухом, вони й зіткнулися у дверях. — Що це в тебе? — спитав старий. — Гнилі яблука! — відповів парубок. — Несу цілий лантух свиням! — Та як же їх багато! От би намилувалася моя стара! Торік на нашій старій яблуні коло сарая виросло одне-однісіньке яблучко. Його треба було зберегти, і воно стояло на комоді, поки не тріснуло. «Це все-таки показує на достатки в домі», — казала моя стара. Побачила б вона оцей достаток! Так, так, треба буде порадувати її! — А що ви дасте за лантух? — спитав парубок. — Що я дам? Та от поміняю курку! — І він віддав курку, узяв лантух з яблуками, зайшов до кімнати і попрямував до прилавка. Лантух свій він поставив біля пічки. Пічка топилася, та старий про це не подумав. У кімнаті було багато гостей, перекупщики коней, волів і два англійці, такі багаті, що кишені в них аж тріскалися від золота. Вони завжди любили тримати парі. Ось тепер ти послухай! Сусс! Сусс! Що це затріщало в пічці? А то яблука почали пектися. — Що це таке? — запитали гості й узнали всю історію про коняку, яку поміняли на корову, і далі аж до самісіньких гнилих яблук. — Ну й матимеш ти стусанів від своєї жінки, коли повернешся додому! — сказали вони. — Ото буде репету! — Поцілунок матиму, а не стусани! — відповів селянин. — Стара моя скаже: «Що не зробить старий — все гаразд!» — Хочеш, об заклад поб’ємося? — запропонували англійці. — Бочку золотих! Сто фунтів у кожному золотому! — І однієї повної мірки золота досить! — сказав селянин. — А я можу поставити тільки повну мірку яблук та мене зі старою в додачу, тільки це вже не буде повна мірка, а ще й з верхом! — Ну-ну! — сказали ті і побилися об заклад. Під’їхав віз корчмаря, на нього злізли англійці, зліз селянин, поклали яблука і поїхали просто до дідового дому. — Добривечір, стара! — Здоровенький був, старий! — Ну, я обміняв! — Та ти ж у мене на цьому розумієшся! — мовила стара і обняла старого, не звертаючи уваги ні на лантух, ні на незнайомих. — Я поміняв коняку на корову! — От добре! Тепер ми з молоком! — сказала стара. — Тепер ми матимемо до столу і молочний суп, і масло, і сир. Це чудова міна! — Так то воно так, але корову я проміняв на вівцю. — Та це ж, напевне, вже краще! — сказала стара. — Ти завжди все гаразд обміркуєш. У нас трави якраз для вівці вистачить. Тепер у нас буде овече молоко, овечий сир і вовняні панчохи, може, навіть і вовняні фуфайки. Ти таки розумний у мене чоловік. — Але вівцю я проміняв на гусака! — Та це у нас у цьому році на свято буде смажений гусак? Старенький! Ти тільки про те й дбаєш, щоб мене потішити! Як це ти добре вигадав! Гусак ходитиме на прив’язі і ще як розжиріє до свята! — Та гусака я проміняв на курку! — сказав старий. — Курку! Оце добре діло! — мовила стара. — Курка нанесе яєць, вилупляться курчата, у нас буде цілий пташник! Я завжди так цього хотіла! — А курку я проміняв на лантух гнилих яблук. — Ну, за це вже я тебе поцілую! — сказала стара. — Спасибі, любий чоловічок! От послухай, що я розповім тобі. Коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі добру страву — яєчню з цибулею. Яйця в мене були, а цибулі не було. От я й пішла до жінки шкільного вчителя. Цибуля в неї є, я знаю, та вона ж скнара скнарою. Прошу я позичити. «Позичити? — питає вона. — Нічого в нашому садку, мовляв, не росте, навіть гнилого яблука нема — нічого я не можу позичити!» Ну, так тепер я можу позичити цілий десяток, та хоч увесь лантух! Ото буде сміху, старенький! І вона поцілувала його в губи. — Це нам до вподоби, — мовили англійці. — Щоразу все гірше, а вона радіє — це варто грошей. І вони відсипали мірку золотих старому за те, що йому дісталися не стусани, а поцілунок. Так, це вже без нагороди не лишиться, коли жінка вважає, що чоловік найрозумніший від усіх і все, що не зробить, — все гаразд. Бачите, яка історія. Я чув її в дитинстві, а тепер і ти почув і знаєш — хоч би що зробив старий — усе гаразд!

Гречка

Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть: «Це все блискавка наробила!» А через віщо ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть ще насупроти ниви, де була гречка. Величезна верба та — й доладна, і пишна, тільки стара вже — аж згорбилась. Посередині вона репнула, а в щілині росте і трава, і ожина. Похилилось дерево, а зеленії віти, наче довге зелене волосся, аж до самої землі пообвисали. Геть навкруги по полю росла пашня всяка — і ячмінь, і жито, й овес; і овес ріс тут такий пишний та гарний, що як поспіє, то мов гілочки з маленькими жовтенькими канарейками. Гарно росло там Боже збіжжя, і чим повніше наливався колос, тим нижче до землі воно нахилялося, не деручи згорда голови вгору. Отут простяглась була й нива з гречкою, а якраз проти неї верба росла. Не схиляла голови гречка, як інша пашня, а гордо та пишно випрямлялась-величалась. — Не гірша я, — каже, — за друге колосся, а далеко краща! Цвіт на мені такий гарний, мов на яблуні: дивишся — аж серце радіє. Скажи мені, вербо, — пита, — чи ти коли-небудь бачила що краще од мене? А верба покивала головою, мов хотіла сказати: «Авжеж, бачила!» Розприндилась гречка так, що куди! — Дурне дерево! — каже. — Таке старе — аж трава поросла з нього! От раз де не взялась буря. Усі квітки польові позгортали свої листочки, посхиляли свої головки, поки перейде буря, а гречка, собі на лихо, пишається!.. — Нахили й ти голову! — кажуть їй квіти. — Нам ні для чого! — одказала горда. — Схили голову! — гукнуло колосся. — Он бач: летить янгол! Аж од хмари та до землі в нього крила; уб’є він тебе раніш, ніж попросиш, щоб змилувавсь над тобою! — Нехай собі! А я таки нагинатись не буду! — каже гордовито гречка. — Ой, заховай свій цвіт та опусти листя! — вже верба їй каже. — Та не дивись на блискавку, що шарпає хмари! Он люди — та й ті не важаться дивитись на неї, бо осліпля очі, а то ж то ми — мізерніші од людей! — Мізерніші?! — одмовляє гречка. — Так-от же полюбуй, як я прямо гляну!.. — І гречка прямо глянула блискавці у вічі. А блискавка — як блисне! — так немов увесь світ охопило полум’я. От перейшла буря, стишилось; свіжо дихнули після дощику і хліба, і квіти, а гречку дочиста посмалило… Тільки нікчемна, чорна як вугіль, на ниві трава зосталася. Повінув вітер; стара верба загойдала гіллям, і з зеленого листя крапляста роса упала, — мов плакало дерево… — Чого ти, вербо, плачеш? — питають горобці. — Тут така благодать Божа! Глянь, як сонце світить; подивись, як розходяться хмари! Хіба ти не чуєш, як квітки пахнуть та кущики? Чого-бо ти плачеш, вербо стара? От верба тоді й розказала про греччине гордування і про кару, що вона прийняла за пиху ту нікчемну; а горобці вже розказали мені, як раз увечері прохав їх, щоб побавили казкою.



Комірчик


Жив собі був джиґунець, та тільки й манку[4], що головна щітка[5] та роззувало[6], але у нього ще був комірчик пречудесний: об цім-то комірі й річ! Був уже той комірчик на порі і задумав женитись. От раз і трапилось йому у пранні з підв’язкою вкупі лежати. «Біс йому! — дума комірчик. — Зроду-віку не бачив нічого такого вродливого та стрункого, як ця личина; що то за делікатне та милесеньке!» — Насмілюсь, — до неї каже, — запитатись, панно, як ваше мення?[7] — Не скажу! — одмовила підв’язка. — Де ж живете ви, панно? — таки до неї комірчик. Але підв’язка була соромлива і полохлива; їй здалося якось ніяково одрікати на таке питання. — Адже ж справді, ви стьожечка? — допитувався-таки комірчик. — Стьожечка до горлечка?! Бачу, моя люба панно, що вживають вас на користь і на красу! — Цитьте, будь ласка! — відповіла підв’язка. — Здається мені, пане, що я не дала вам на розмову ні дозволу, ні приводу! — Вибачайте, панно: сама ваша врода — найкращий привід! — Гетьте-бо! Не присувайтесь близенько! Ви, певно, хлопець! — Правда, та ще до того й джиґун! У мене є головна щітка й роззувало! — промовив та й збрехав, бо речі ті були не його, а його пана. Так що ж? Такий уже хвалько з нього був! — Не лізьте-бо, кажу, так близько! — промовила підв’язка. — Я до цього не звикла! — Куди ж, яка цяця! — одрізав комірчик. Ото по сім витягли їх з балії і поклали на сонці, а далі — на прасувальну дошку. Де не взялася й праска гаряча. — Шановная удівонько-пані! — обернувся комірчик до праски. — Шановная удівонько! Ох, мені душно, млосно так… Всі зморшки навіть пропали, аж вилискуюсь! Я зовсім спалюся! Печете ви мене наскрізь… Ох, будьте ж моєю дружиною! — Геть, поганий! — одмовила праска та й почала по комірчику їздити згорда, бо удавала себе за паровоза з потягом. — Ач, дрантя! Прийшли далі і ножиці: треба було комірчика ізрівняти, бо дуже по краях обтріпався. — Ох! — до ножиць комірчик. — Певно, ви перша танцюристка! Як дивно ви ніжками вихиляєте, — нічого в світі я кращого не бачив: ні одна людина до вас прирівнятись не зможе! — І без тебе це знаємо! — одмовили ножиці. — Вам прямо княгинею бути! У мене тільки й манку, що пан джиґун та щітка головна з роззувальцем. Якби мені князівство! — Як?! Він хоче мене сватати? — розсердились ножиці та спересердя так чикнули його, що комірчик здався ні на що! «Треба тепер хоч до головної щітки сватів послати!» — подумав комірчик і обернувся зі словами: — Яке у вас чудове волосся, моя пані! Скажіть мені, чи маєте шлюба на мислі? — Авжеж! — одмовила щітка. — Хіба не знаєте, що я з роззувалом заручена? — Заручені! — схлипнув комірчик. Ні за кого вже було йому тепер свататись; так він ото закинув і гадки. От через який там час попав наш комірчик до папірні. Там було чимале зборисько ганчірок і шмаття; тоненькі тримались особно, а грубі — теж: звичайно, як і між людей робиться. Усяке мало багато дечого оповідати, але найбільше того комірчик, бо такий уже з нього був чистобреха! — Мене, — каже, — мати, певно, в любистку купала, бо так і липли всі до мене, так і липли! Ну, та з мене ж був і джиґун неабиякий! Мав я собі головну щітку й роззувало; але не на вжиток… От якби тоді подивились на мене, як лежав боком!.. Ніколи не забуду першу коханку: то була підв’язка, чи то пак — стьожечка! Гнучка, чудова, делікатна; вона з-за мене кинулась у балію!.. А то ще вдова одна мене палко кохала; але я так знеповажив її, що вона вся аж почорніла! Потім танцюристка одна прибилася: це вона мене так уразила, як бачите. Така непосидько! А власна моя щітка так закохалась у мене, так закохалася, що аж волосся їй повилазило… Що й казати! Нажився-таки я, набувся; але найбільше шкода підв’язки… чи то пак, помилився, — стьожечки, що з-за мене і в балію кинулась! Таки в мене гріхів на сумлінні! Час-пора і в папір білий обернутися! І комірчик таки свого долежався. Все шмаття на папір було перероблено; але він обернувся в той самий аркушик, на котрім ця казочка надрукована; ото щоб не плів теревенів! Не забудьмо ж, дітки, і ми цього, а то як знати? Може, й ми коли-небудь зі шматтям до мішка влучимо і зробимось білим папером, на котрім надрукують усе життя наше, навіть і таємне. Тоді й будемо бігати по цілому світу та розказувати самі про себе.

Сновійко

Нема в світі, щоб хто знав стільки казочок, як той Сновійко. От так розказує! Щовечора, як дітки тихенько сидять за стільцями або на своїх ослінчиках, приходить Сновійко. Нечутно іде він у своїх панчішках по сходах і нишком одчиня двері… Сюррр! — присне він молочком солодким діткам у вічі; але так обережно-стиха, а проте досить, що злипнуться їм оченятка, і вони його не побачать ніколи. А він їм за спинку ще злізе та й почне у потилицю дмухати, поки не обважніє голівка. Справді! Але з того вади нема, бо Сновійко — приятель діткам; йому тільки треба, щоб вони втихомирились (а звісно, дитина тільки в ліжку й мовчить) та понишкли, а то щоб можна було розказувати своїх казочок гарнесеньких. А як дітки уже поснуть, сіда Сновійко на ліжко. Убрання на ньому чудесне — шовкове, єдвабне; якого кольору — трудно й сказати, бо як повернеться, то одбиває і зеленим, і червоним, і синім. Під кожною рукою у нього по шатрику[8]; один — з чудовими візерунками зісподу — розкида він над добрими дітьми: от і сняться їм цілу ніч гарнесенькі сни; а другий — зсередини голий — він розкида над лихими дітьми: от і сплять вони товстим сном і, прокинувшись вранці, не згадають нічогісінько. Послухаймо ж, як до одного хлопчика, Яльмара на ймення, приходив щовечора цілий тиждень Сновійко і що він йому розказував. От і сім казочок, бо в тижні — сім днів. Понеділок


— Ось слухай! — сказав увечері Яльмару Сновійко, як той ліг у ліжко. — Я буду прибирати! Коли це усі квітки, що в макітрах, почали рости, рости і зробились великими деревами; довгі віти їх простяглися впродовж стін аж до стелі, так, що вся хата чудовним садком стала. Що гілочка — то й квіточка, а що квіточка — то й краща од троянди. А пахли як, Господи! А солодкі які були: коли б хто хотів скуштувати, — солодші од меду! Овочі, як золото, блищали, а пиріжки, повнісінькі родзинок, аж репались. То-то було гарно та любо! Якось разом[9] із шухлядки, де лежали книжки Яльмарові, почувся гармидер страшенний. — А що там такого? — сказав Сновійко, скочивши до столу і вийнявши шухлядку геть. А то — по писальній тахельці бігало та совалось число якесь, помилка в лічбі; та так побивається, трохи не вискочить! Писало на шнурочку й собі — плига та сікається, мов той цуцик, щоб ту помилку виправити, та — несила! А це ще, в зошиті Яльмаровім, як заквилить щось, та так жалібно, аж слухати сумно! На кожнім аркушику збоку стояли там рівненько в парах великі букви з маленькими — мовляв, на зразок, а поруч сих стояли теж схожі пари, — тільки ці вже писав сам Яльмар; але вони не рівно тримались, а точились на рисі, мов п’яні. — Дивіться, ось як ви повинні триматись! — корили їх букви зразкові. — Ось як — огрядно, сміливо, рівно! — Ох! Ми б раднісінькі! — на те їм Яльмарові. — Та не здужаємо, бо зовсім слабі! — От я вас вилічу! — крикнув Сновійко. — Ой! Не треба! — писнули букви і випрямились зразу всі, як на чудо. — Ну, тепер нічого й думати про казку! — сказав Сновійко. — Я мушу їх промуштрувати: раз, два! Раз, два! От і почав він їх муштрувати. І букви вирівнялись так гарно та любо, — достоту, як ті, що в зразку. Сновійко й пішов собі; а другого ранку як глянув Яльмар на свої букви, — а вони ж такі самі слабі та нещасні, як перше! Вівторок


Щойно ліг Яльмарик у ліжко, як Сновійко зараз доторкнувся своєю чарівною сикавкою до всіх меблів у кімнаті, і вони почали мерщій проміж себе балакати та базікати, опріч одної плювачки, що собі мовчки стояла; вона лютувала на тих високодумів, що тільки й мали речі[10] та гадки про себе, а до неї жодного діла; а вона ж то сумирно стояла в куточку і не боронила нікому плюватись.  



 

Над комодом висіла велика картина в золотій рамі — краєвид чудесний: видко було крізь високі, старезні дерева квіточки на моріжку зеленім: широка річка огортала ліс, а по ній мрілося багато розкішних палаців, а далі геть бовваніло море безкрає. Торкнувсь Сновійко своєю чарівною сикавкою і до картини… Зараз пташки почали щебетати, дерева загойдали гіллям, хмари посунулись далі, і навіть видко було, як тінь од них плила по моріжку. От узяв Сновійко під плечі Яльмара та й поставив на картині ногами, саме у високу траву; він там і став. Сонечко сяє йому крізь віти та гілля; річка блискоче… От він побіг до води і сів у маленького човника, що там коливався; а човник був вимальований гарно — червоним та білим; вітрильце сяяло, як срібло; шість лебедів, із золотими коронками на шийках, з променисто-синіми зірками на голівках потягли човника аж до самого зеленого лісу; там дерева гули їм про лісовиків та розбишак, а квіточки розказували про гарнесеньких мавочок та про те, що розказував їм метелик. За човником плили чудові рибки; луска на них щирим сріблом-золотом сяяла: вони то плескались у воді, то часом стрибали, і вода з них дорогим самоцвітом спадала; за ними летіли птиці — сині й червоні, великі й маленькі, двома довгими ключами; коники танцювали, а хрущі гуділи — бум! бум! Усяке хотіло Яльмара стежити, усяке мало йому казочку розказати. От була прогулянка — на чудо! Ліс то густів і темрявів, то розкидався розкішним садком, повнісіньким квіточок і світу: то там, то сям по ньому блищали шклом і мармуром величезні палаци; на ґаночках стояли принцеси, а то були маленькі дівчатка, знайомі таки Яльмарові, з котрими він і грався не раз. Кожна простягала до Яльмара рученьку з пряником-серцем — солодким, смачним, що не знайти і в цукерні. А він і вхопив за один, повз їдучи; але принцеса не випустила з рук, — от пряник переломився надвоє: принцесі ж досталась менша половинка серця, а Яльмарові — більша! При кожнім палаці стояли і принци маленькі на варті; вони золотими шабельками оддавали честь і посипали Яльмара родзинками та москаликами[11] — цяцьками: видко було зараз, що справжні принци! Пливе собі Яльмар — то через ліси, то через світлиці, то і через городи; ось і те місто, де живе його няня, що виняньчила й викохала, як був ще маленьким хлоп’ям… Як йому там жилося добре! От і тепер вона стоїть та так люб’язно головою киває та віта пісенькою, що сама для нього зложила:  



Дня і ночі ще не мала,
Щоб тебе я не згадала,
Мій коханчик, дороге срібло!
Як тебе я пестувала,
Милувала, цілувала —
В оченята, в вустоньки, в чоло.
Перше слово своє «нене»
Ти промовило до мене…
А прощатись мусила все я…
Хай довіку Божа сила
Над тобою, моє миле
І кохане серцю янгеля!

 

І всі пташки щебетали; квіточки на стеблах танцювали, а старі дуби головами хитали, ніби то їм Сновійко розказував казочку. Середа


Ну та й дощ лив надворі! Яльмар, певно, і крізь сон чув, як періщив. От одчинив Сновійко віконце, а вода аж до віконниць сягає: цілісіньке море та й годі, ще й корабель пишний, хороший стоїть коло самого дому. — Хочеш зі мною поплавати? — каже до Яльмара Сновійко. — Ми б за ніч у чужі землі збігали, а на ранок — і назад, додому! Коли це Яльмар — і на кораблі вже, ще й у святешному убранні. Зразу розпогодилось, і поплили вони по вулицях геть, повз церкву повернули… а там уже справжнє море, без кінця й краю. Пливуть вони та пливуть; не видко й землі вже, тільки вода та небо. Коли ж, дивляться, летять лелеки ключем, одна по одній, летять вони, певно, здалека, зі свого краю, у вирій; тільки остатня, видко, дуже втомилась: ледве-ледве несуть її крила, і все знай далі позаду одбивається; з кожним помахом крил — нижче та нижче лелека… от-от упаде! Зібрала вона остатні сили; махнула широкими крилами раз і вдруге; але дарма… і от черкнулась за щоглу, посунулась геть по вітрилу… і — геп! — вона й опинилась на корабельнім помості. От узяв її матросик та й посадив у курник, між курей, качок та індиків; бідній лелеці стало якось ніяково таменьки. — Чи ба яка! — закудкудакали кури. А калькуттський півень надувся чимдуж та й питає: — Хто вона й звідки? А качки й собі, переваги — боком, кахкають: — Навіжена, навіжена! Лелека ж почала їм розказувати про теплу Африку, про піраміди високі і про страусів, що, наче ті коні дикі, мовляв, перебігають пустелі. Але качки нічого не зрозуміли, що вона казала, та все тільки гуртом кахкали: — Ми всі тієї думки, що вона дурна! — О, певне: дурна навіки! — буркнув індик й аж почервонів. Замовкла тоді лелека і полинула гадками в свою Африку. — Які у вас довгі та тонесенькі ноги! Чудо! — до неї таки індик. — А по чому за локоть?[12] — Ках, ках, ках! — зареготали качки. Але лелека — ні пари з уст, мов не до неї річ. — Здається, можна б і вам засміятись, — знов до неї індик. — Бо справді, сказано гостро! Тільки й то! Де вам зрозуміти! Не про вас писано! Сказано — недотепне! Та цур їй! Будемо краще самі собі втішні! — І він зареготав, а качки закахкали: «Ках, ка! ках, ка!» Страх, який шарварок збили, регочучись! Але Яльмар прийшов до курника, одчинив двері і кликнув лелеку; вона зараз і вискочила до нього на поміст. Тепер уже вона одпочила й кивала Яльмарові головкою, ніби казала — «спасибі!». Далі взяла, розправила крила, знялась і полетіла у вирій. Кури ж кудкудакали, качки кахкали, а індик зачервонівся, зашарівся аж по шию. — Завтра з вас борщу наваримо! — сказав їм Яльмар та й прокинувся; а він лежав-таки в ліжку, на своїй постільці біленькій. Отаке-то кумедне подорожжя[13] зробив йому цеї ночі Сновійко. Четвер


— Знаєш що? Тільки не лякайся: зараз побачиш мишку, — сказав Сновійко та й простяг мерщій руку з гарнесеньким створіннячком. — Вона прийшла прохати тебе на весілля. Тут є дві мишки, що хочуть шлюб узяти; живуть вони під підлогою у комірці твоєї матері, мусять мати гарну оселю. — Як же я пролізу крізь мишачу дірочку в підлозі? — спитався Яльмар. — То вже моє діло! — каже Сновійко. — Я тебе зараз підменшаю![14] От доторкнувся він до Яльмара своєю чарівною сикавкою, і той почав меншати, почав меншати, аж поки не зробився меншим од самого мізинця. — Тепер позич у цинового москалика[15] його вбрання: воно на тебе, певне, прийдеться; а знаєш, так якось гарно бути при формі на беседі![16] — А справді! — сказав Яльмар і ту ж мить передягся, мов справжній москалик-джиґун. — Зробіть мені ласку, паничу, сядьте в наперсток вашої матері! — каже тоді мишка. — Я візьму в честь повезти вас. — Як? Самі? Не варт я того, моя панно, щоб вам турбуватися! — сказав Яльмар; але, проте, сів, та й поїхали. От і опинились вони під підлогою: там зараз простяглись довгі ходи, вузенькі й низенькі, саме тільки наперстку проїхати; але освічені гарно гнилицями.[17] — Чуєш, як пахне чудесно?! — питала, везучи, мишка. — Ходи всі вимащені салом. Чи ж є що кращого?! От і їдуть вони тими ходами… коли це й горниця весільна. Праворуч стоять мишки-жіночки та все пискотять, глузують та щось шепочуть одна одній на вухо; ліворуч — парубки-миші знай тільки вусенята свої лапками погладжують; саме ж посередині, на виїденій шкурочці з сиру, стоять молоді та наввидячки[18] цілуються, цілуються, аж страх: бо то ж були тільки заручини, а шлюб ще мав бути. А весільних мишок усе надіходило; зібралось їх так, що одна одну трохи не давить. Молодих тоді поставили серед дверей, аби нікому ні ввійти, ні вийти. Горниця теж була, як і ходи, насмальцьована салом чудесно: ото й було тільки на присмаки, а замість солоднечі показували горошинку, на котрій одна миша зубками вигризла молодих сумення[19]: та й хитро ж напрочудо! Всі мишки гуртом пищали, що весілля було дуже гарне, а що розмова вже то — найкраща. Ото вернувся тоді Яльмар додому в своєму повозі. Правда, що довелось йому бути у виборній беседі; але ж на те й мусив він маленьким перекинутись, одягти москалеве убрання й вилазити по всіх усюдах! П’ятниця


— Не повіриш, скільки-то літніх людей жадало б мене щирим серцем приймати! — сказав Сновійко. — А надто ще ті, що дещо лихого вчинили. «Голубчику Сновійку! — просять усе. — Ми цілісіньку ніч і очей не стуляємо, а все лежимо знай та дивимось на свої лихі вчинки, що, наче ті гидкі відьмаки, сидять на ліжку та окропом на нас прискають. Прийди, серденько, прожени їх, аби ми хоч раз добре заснули! — зітхають. — Ох, ми б тобі добре платили! Добраніч, Сновійку! Гроші — он на вікні: бери, скільки хоч!» Але за гроші я нічого не дію! — додав він. — Ну, а що ж тепер нам почати? — спитався Яльмар. — Не знаю… хіба от, чи не хочеш ти цієї ночі знов піти на весілля? Це вже буде — не вчорашнього! Велика лялька твоєї сестри, що ходить в хлоп’ячім убранні і Германом зветься, хоче одружитись на ляльці Берті. А сьогодні на те ще й її патрона[20], — то-то одберуть вони дарунків силу! — Еге, знаю я добре, — каже Яльмар, — що завжди, як тільки треба лялькам нової сукні, то сестра й вигадує — або родини, або хрестини, або весілля! Я вже це сто раз, може, бачив! — Ну, то побачиш і сто перший! Цієї ночі буде сто перше весілля; але й остатнє. Тільки такого гарного ти ще не бачив! Ось глянь! От Яльмар і глянув на стіл. А там — де не взявся — будинок з паперу; вікна сяяли, а перед ґанком знадвору москалики цинові стояли на варті. Молоді замислені (певне, було з чого?) сиділи собі долі, схилившись до столової ніжки. А Сновійко узяв надів бабусину чорну спідницю та й повінчав їх. От як скінчилось вінчання, усі меблі застукотіли й заскрипіли гарну пісеньку, що скомпонувало писало:  

Хай наша пісня, як вітер, гуде —
Вже молодий з молодою іде.
Гарні обоє; тільки й біда —
Слова не скажуть, наче вода.
Зроблені з шкур рукавишніх[21] вони —
От задля того глухі й кам’яні!
Дарма, — а ми, мов весільні грачі,
Будем в негоду співать їм вночі!

 

Тут поназносили молодим і дарунків; тільки ляльки до їстівного ані доторкнулися, бо були з свого кохання ситі. — Що ж, чи будемо вибирати літню оселю, чи маємо за границю їхати? — спитався молодий. Закликали на пораду ластівку, що мандрувала багато, та курку, що п’ять виводків вивела. Ластівка розказувала про теплі краї, де виноград росте красний, великий, де повітря легке, пахуче, де гори таких розкішних кольорів, яких тут не побачити зроду. — Проте там немає нашої капусти! — сказала курка. — Я от одного літа жила на селі з моїми курчатками, так там є смітник… От було де швендяти й кублитись вволю! Ми ще мали пропуск у садок капустяний. Господи, що то за рай! Кращого, здається, і не здумати! — Що ж там? — каже ластівка. — Велике діло — качани: вони всі проміж себе схожі!.. Та тут і негода ще часто! — Сількісь[22]! А проте люди живуть! — Тут і холодно, й сніг! — То й добре для капусти! — курка каже. — А часами й у нас буває душно! От позаторік яка була спека влітку, надто п’ять тижнів, просто не можна було витримати! Зате у нас нема такої трутної живнечі[23], як там, і розбишак немає! Той лиходій, кому рідний край не здається найкращим! Варт, щоб його й духу не пахло! — розкудкудакалась курка й додала: — Я й сама мандрувала: раз у койці[24] щось коло дванадцяти миль переїхала. Жодної втіхи в мандрівці не бачу. — Справді, курка — розсудливіша пані! — сказала лялька Берта. — Мені теж не кортить у гори, щоб лазити то вверх, то вниз. Ні, ми підемо на подвір’я — на смітнику гратись та шпацирувати по капусті! Так і сталося. Субота


— А що? Розкажете мені казочку? — спитався Яльмар, як Сновійко приспав його. — Ні, сьогодні на те не маємо часу! — сказав Сновійко і розкинув над ним свого гарного шатрика: — Полюбуй-но на цих китайців! І справді, шатрик здавався великою китайською мисою, розписаною синіми деревами та мостами мережаними, з котрих китайчата головами кивали. — На ранок мусимо ми увесь світ прибрати, — сказав Сновійко, — бо завтра свято, неділя. Я полечу ось на дзвіницю, подивитись, чи дзвіновички вишліфують дзвони, щоб гули гарно та голосно; а звідти заверну і на поле, чи вітер змітає пил з квіток та травиці? Але найзабарніша робота з тими зорями: треба мені їх усіх поздіймати і вияснити добре. Я їх кладу у свого попередника[25], але спершу кожну карбую і на дірочки, де сидять вони, кладу ту ж саму карбіж, щоб не поплутатись часом і кожну зірку щоб щільно пригнати, а то зриватимуться. От і мали б ми надто котючих зір, що котяться одна по другій на небі! — Слухайте, що я скажу, пане Сновійку! — шамкнув старий портрет, що висів на стіні над ліжком. — Я предок Яльмара і дуже вам вдячен, що ви розказуєте хлопчику казочок; але навіщо йому голову крутити? Адже зор повиймати не можна, бо вони ж такі самі кулі, як і наша земля: і це в них — саме добре! — Спасибі тобі, дідугане, — сказав Сновійко, — спасибі! Ти тут голова родові — прапрадід; але я ще старіший од тебе: я сподавній поганин! Греки й латинці мене божком сну називали! Мене й найповажніші люди завжди приймали; я й тепера до них вхожий! Знаємо добре без тебе, як зі старшими і як з дітьми поводитись. Врешті — сам-от розказуй! І Сновійко пішов собі, узявши й свого шатрика. — Гм! гм! Який світ став — і свого розсуду сказати не можна! — буркнув старий портрет. А Яльмар і прокинувся. Неділя


— Добривечір! — сказав Сновійко. Яльмар уклонився і скочив мерщій до портрета та й перевернув до стіни свого предка, щоб не втручувався в розмову по-вчорашньому. — От тепер сміло розказуй мені казочок: про п’ять зелених горошинок, що в одному струку сиділи, про півнячу лапку, що двір городила, про циганську голку, що себе звеличала бісеровою! — Хорошого потрошку, та з папкою[26]! — сказав Сновійко. — Ти сам здоров знаєш, що я люблю щось нового показувати, от сьогодні і покажу тобі свого брата. Він також зветься Сновійком; але до кожного з нас більше разу не приходить. До кого ж прийде — зараз бере на коня з собою і розказує казочок. А знає їх він тільки дві: одна така гарна, така гарна надзвичайно, якої зроду-віку не здумати; а друга така погана та страшна, що ні сказати, ані списати не можна! Тоді підняв Сновійко Яльмара до вікна та й каже: — От побачиш там мого брата, другого Сновійка. Ви його смертю звете. Глянь-но: він зовсім не такий страшний — не кістняк[27], як на книжках малюють! А убрання на ньому гарне, оксамитове, все сріблом вигаптоване, — так і маячить, так і сяє! Подивись, як летить його кінь навзаводи! Глянув Яльмар — аж так: летить брат Сновійків, а на коні ж то людей і старих, і маленьких — сила. Одні сидять попереду, а другі — позаду; а він же то кожного питає: — Ану покажіть лишень ваші граматки[28], що там прописано? — Добре! — одрікають усі. — Так; але я допевнитись хочу! — І почав він граматки ті од усіх одбирати. От у кого прописано: дуже добре або хоч добре, — того садовив він наперед і розказував райських казок, а у кого було прописано: так собі або погано, — того садовив він назад і розказував страшидла страшенні. Тремтіли задні та побивалися, щоб хоч як-небудь з коня скочити; але дарма — були вони до нього мов пришиті. — А справді твій брат видається таким прихильним та гарним! — промовив Яльмар. — Мені його зовсім не страшно! — Так і повинно! — сказав Сновійко. — Шануйся тільки та пильнуй, щоб у твоїй граматці було тобі добре прописано! — Таки гаразд, як часом подаси і свій голос! — шамкнув старий портрет. І він на тому вдовольнився. От такі-то казочки Сновійка. Як прийде сам цього вечора, то, мо’, ще вам, дітки, більше розкаже.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка