Ганс Крістіан Андерсен казки



Сторінка8/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.18 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Великий Клаус і маленький Клаус


В одному селі жили два чоловіки, і обидва вони мали однакові імена, їх звали Клаусами. Але в одного було чотири коняки, а у другого лише одна. Щоб не сплутати цих Клаусів, того, хто мав чотири коняки, звали великим Клаусом, а того, хто мав лише одну, — маленьким Клаусом. От послухаємо, що з ними трапилось, — справжня історія! Цілий тиждень мусив маленький Клаус орати своєю конячкою поля великого Клауса. За те великий Клаус давав йому своїх чотирьох — проте тільки раз на тиждень, та й то в неділю. Ой, як помахував маленький Клаус своїм батіжком на всіх п’ятьох коней! Адже сьогодні всі вони були начебто його власні, хоч і на один тільки день. Сонце весело сяяло, дзвони дзвонили, люди були у святкових вбраннях. Усі вони бачили маленького Клауса, який орав п’ятьма кіньми, і він був з цього дуже задоволений, ляскав батіжком і кричав: — Hо! Hо, мої конячки! — Не смій так казати! — говорив великий Клаус. — Твоя конячка лише одна! Але, коли хто-небудь проходив повз нього, маленький Клаус забував, що не смів так казати, і кричав: — Hо! Hо, мої конячки! — Слухай, я тебе прошу не казати так! — вигукнув великий Клаус. — Якщо ти скажеш так ще раз, я стукну твою конячку по голові, і вона зразу здохне. — Я не буду більше так казати! — відповів маленький Клаус. Але невдовзі хтось із знайомих проходив мимо і привітався до нього, і маленький Клаус подумав, який це у нього, напевне, важний вигляд, коли він оре аж п’ятьма кіньми своє поле, ляснув знову батіжком і закричав: — Hо! Hо, мої конячки! — Ось я тобі понокаю твоїх конячок! — закричав великий Клаус, узяв ціпок та так дав по голові його єдиній коняці, що та впала мертва. — Ох, тепер нема в мене жодної коняки! — мовив маленький Клаус і заплакав. Потім здер він з коняки шкуру, добре її висушив, поклав у мішок, закинув мішок за плечі та й пішов у місто продавати. Йти треба було чимало, та ще великим темним лісом. Як навмисне, була негода, і він зовсім заблукав у лісі. Коли маленький Клаус вийшов на шлях, уже сутеніло, і було однаково далеко — і до міста йти, і додому назад вертатися. До ночі він ні туди, ні сюди не дістався б. Саме край дороги стояв великий селянський двір. Віконниці в хаті були зачинені, але крізь них світився вогонь. «Попрошу я тут дозволу переночувати», — подумав маленький Клаус, підійшов до дверей і постукав. Хазяйка відчинила, але, дізнавшися, в чому справа, сказала, щоб він ішов своєю дорогою. Чоловіка, мовляв, нема вдома, а без нього вона не хоче пускати чужих. — Ну, доведеться заночувати надворі, — сказав маленький Клаус, коли хазяйка зачинила двері перед його носом. Коло хати стояв великий стіг сіна, а між стогом і хатою була маленька повітка під плескатою солом’яною стріхою. «От я там і ляжу! — подумав маленький Клаус, глянувши на стріху. — Це буде чудова постіль, сподіваюсь, що чорногуз не злетить згори та не вщипне мене за ногу». Це він подумав так через те, що на стрісі стояв чорногуз, — там було його гніздо. От зліз маленький Клаус на повітку, ліг там і почав повертатися з боку на бік, щоб умоститися зручніше. Віконниці не щільно затуляли вікна, і він міг бачити всю кімнату. А там стояв великий накритий стіл з вином, з печенею та чудовою рибою. За столом сиділи хазяйка і дяк — більше нікого. Вона частувала його, а він уминав рибу, бо це була його улюблена страва. «От би й мені присусідитися до них», — подумав маленький Клаус і просунув голову у вікно. Ой, який чудовий пиріг він побачив! Справді, це було у них якесь свято! Тут він почув, як хтось під’їхав до дому. Це повернувся хазяйчин чоловік. Чоловік цей був дуже доброю людиною, але мав одну особливу рису — він не міг бачити дяків. Досить було йому зустрінути дяка, як він просто казився. Тому-то дяк ходив до його жінки, коли його не було вдома, а жінка і частувала його найкращими стравами. Коли вона почула, що повернувся чоловік, злякалася і почала просити дяка влізти в порожню скриню. Той послухався, бо знав, що хазяїн не може бачити дяків. Хазяйка мерщій поховала всі страви в піч, щоб хазяїн бува не спитав, чому це на столі така вечеря. — Ох, — зітхнув маленький Клаус на повітці, побачивши, як зникла вся їжа і питво. — Хто там нагорі? — спитав селянин і, глянувши туди, побачив маленького Клауса. — Чого ти лежиш там? Іди краще до хати! Маленький Клаус розповів, як він заблудився, і попросив знову, щоб його пустили переночувати. — Ну, звичайно! — сказав селянин. — Але спочатку нам треба чимось підживитися. Жінка зустріла їх дуже ласкаво, накрила стіл і поставила велику миску каші. Хазяїн був голодний і їв з великим апетитом, але маленький Клаус ніяк не міг відігнати думку про печеню, рибу та пиріг, заховані в печі. Під столом, коло його ніг, лежав мішок із шкурою коняки, яку він ніс до міста продавати. Каша йому була не до смаку, от він і наступив ногою на цей мішок, а суха шкура голосно зарипіла. — Т-сс! — сказав маленький Клаус своєму мішку, але за кілька хвилин знову наступив на нього. Шкура зарипіла ще голосніше. — Ей, що там у тебе в мішку? — спитав хазяїн. — О, це в мене чарівник! — сказав маленький Клаус. — Він каже, щоб ми не їли каші, він наворожив нам повну піч печені, риби та пирогів! — Отаке! — скрикнув хазяїн, відкрив швидко піч і побачив там чудові страви — все, що туди заховала жінка. Він гадав, що то наворожив чарівник!  



 

Жінка нічого не могла сказати і витягла все з печі, і обидва вони взялися до печені, до риби, до пирогів. Тоді наступив маленький Клаус знову на свій мішок, і шкура зарипіла. — Що він говорить тепер? — спитав хазяїн. — Він каже, — відповів маленький Клаус, — що наворожив ще три пляшки вина. Вони стоять там, у кутку, за піччю. Мусила хазяйка і вино поставити. Випив селянин вина, і йому стало дуже весело. Він був би не проти того, щоб мати й собі такого чарівника, який сидить у мішку в маленького Клауса. — А чи може він викликати чорта? — спитав хазяїн. — Я б на нього подивився, бо я тепер веселий! — Звичайно, — відповів маленький Клаус, — мій чарівник може все, що я накажу. Еге ж? — спитав він і наступив на мішок так, що той зарипів. — Ти чуєш? Він каже — так. Але чорт — дуже страшний, краще не треба на нього дивитися. — Та я його анітрохи не боюся. А який же він на вигляд? — Та він викапаний дяк! — Тьху! — сказав хазяїн. — Отака гидота! Треба вам знати, я бачити не можу дяків! Але що поробиш: я ж знатиму, що це чорт, і мені не буде так противно! До того ж я зараз хоробрий! Тільки хай він не підходить дуже близько! — От я звелю зараз це моєму чарівникові, — сказав маленький Клаус, наступив на мішок і прихилив до нього вухо. — Що він каже? — Він каже, щоб ми відчинили ту скриню, що стоїть у кутку. Там причаївся чорт, але треба тримати віко, щоб він не вистрибнув. — Так допоможіть мені! — попросив хазяїн і підійшов до скрині, де жінка сховала справжнього дяка, який там сидів і тремтів від жаху. Селянин прочинив трохи віко і заглянув у скриню. — Тьху! — закричав він і відскочив назад. — Ну, побачив його, побачив! Точнісінько наш дяк! Та й бридота ж! Після цього вони ще випили і так випивали до пізньої ночі. — Чарівника цього ти мені продай! — мовив селянин. — Проси, скільки хочеш, усе дам. Справді, хоч цілу мірку грошей! — Ні, цього я не можу! — сказав маленький Клаус. — Ти ж подумай, скільки я користі маю від цього чарівника. — Ох, мені так хочеться мати його! — сказав селянин і почав умовляти маленького Клауса. — Ну, нехай, — сказав нарешті маленький Клаус. — Ти приязно прийняв мене, дав мені переночувати, хай уже чарівник буде твій за мірку грошей, тільки дивись, насипай повніше. — Це ти одержиш! — сказав хазяїн. — Але скриню ти також візьми, я й години не хочу тримати її вдома. Звідки я знаю, може, він і досі сидить там? Маленький Клаус дав селянинові мішок з висушеною шкурою і одержав за нього мірку грошей. Селянин подарував йому навіть тачку, щоб було на чому везти і гроші, і скриню. — Бувай здоров! — сказав маленький Клаус і покотив тачку з грішми та скринею, в якій сидів дяк. По той бік лісу була велика глибока річка. Вода в ній текла так швидко, що ледве можна було її перепливти. Через річку був перекинутий новий місток. Маленький Клаус зупинився посередині і сказав навмисно голосно, щоб дяк у скрині почув: — Навіщо мені ця дурна скриня? Вона така важка, ніби камінням напхана. Я тільки заморюся тягнути її далі. Краще кину її в річку. Припливе вона до мене додому — добре, не припливе — також нічого поганого з того не буде! Взявся він однією рукою за скриню і трошки підняв її, ніби наміряючись кинути у воду. — Стривай! — закричав із скрині дяк. — Випусти мене спочатку! — Ой! — закричав маленький Клаус, удаючи, що він злякався. — Він і досі там. Треба швидше кинути його у воду, щоб він потонув! — Ой, ні, ні! — закричав дяк. — Випусти мене, я дам тобі цілу мірку грошей. — Ну, це інша справа! — сказав маленький Клаус і відчинив скриню. Дяк швидко видряпався звідти, штовхнув порожню скриню у воду, і вони обидва пішли до його будинку, де маленький Клаус одержав ще мірку грошей. Тепер тачка була повна грошей. — Ну, конячку я непогано оплатив! — сказав він сам до себе, коли прийшов у свою хату і висипав цілу купу грошей. — От розсердиться великий Клаус, коли дізнається, як я забагатів через мою єдину конячку, але я йому не скажу правди! І він послав хлопчика до великого Клауса попросити мірку, якою міряють зерно. «Навіщо вона йому?» — подумав великий Клаус і намазав трохи дьогтем дно мірки — може, щось пристане. Так і трапилося. Коли віддали мірку назад, побачив великий Клаус на дні три новенькі срібні монетки. — Що це таке? — здивувався великий Клаус і швидко побіг до маленького Клауса. — Звідки у тебе стільки грошей? — Та це я вчора продав шкуру своєї конячки. — Тобі багато заплатили! — сказав великий Клаус, побіг ще швидше додому, схопив сокиру, повбивав своїх чотирьох коней, поздирав з них шкури та й повіз у місто продавати. — Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він на вулицях. Усі шевці та чинбарі збіглися до нього і питали, скільки ж він хоче за шкуру. — Мірку грошей за кожну! — сказав великий Клаус. — Чи ти сказився? — закричали всі. — Ти, може, думаєш, у нас стільки грошей, що ми мірками даємо! — Шкури! Шкури! Кому потрібні шкури? — кричав він далі і всім, хто питав, по чому шкура, відповідав: — Мірка грошей штука! — Він хоче нас дурити! — розсердилися всі, і шевці взяли свої ремені, чинбарі — свої шкіряні фартухи і добре одлупцювали його. — Шкури! Шкури! — передражнювали вони його. — От ми здеремо з тебе шкуру, то й знатимеш! Іди швидше геть звідси! — кричали вони, і великий Клаус так дременув, як тільки міг. Ще ніколи в житті його так не били. — Ну, — сказав він, коли повернувся додому, — буде ж тобі, малий Клаусе, за це! Я тебе вб’ю! Він узяв величезний лантух, пішов до маленького Клауса і сказав: — Ти обдурив мене! Спочатку я повбивав моїх коней, а потім мене самого побили! Це все з твоєї ласки, — але більше ти не зможеш мене дурити! Він схопив маленького Клауса, посадив у лантух, закинув його на плечі і гукнув: — Піду та й утоплю тебе! Шлях до річки був чималий, а маленького Клауса не так то й легко було нести. Йшли вони повз церкву. От великий Клаус поклав лантух, а сам зайшов до церкви відпочити та помолитися перед тим, як утопити маленького Клауса. — Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус, і крутився, і повертався на всі боки, але ніяк не міг розв’язати лантуха та звільнитися. Повз нього проходив старий-престарий чередник, з білим, як сніг, волоссям і великою палицею в руці. Він гнав цілу череду корів та биків. Вони набігли на лантух з маленьким Клаусом і звалили його. — Ох-ох-ох! — зітхав маленький Клаус. — Я такий молодий, а вже мушу вмирати. — А я, бідний, такий уже старий, а ніяк не можу вмерти, — сказав чередник. — Розв’яжи лантух! — закричав маленький Клаус. — Лізь туди замість мене, і ти швидко вмреш! — З великою охотою, — сказав чередник і розв’язав лантух, з якого враз вистрибнув маленький Клаус. — Але ти подивись за моєю чередою, — сказав старий і вліз у лантух. Маленький Клаус зав’язав його і погнав корів та биків на пасовище. Незабаром вийшов з церкви великий Клаус, закинув лантух собі на плечі, і йому відразу здалося, що лантух став набагато легший. Адже старий чередник важив трохи не вдвічі менше за маленького Клауса. «Он, бач, як стало легко! — подумав він. — Напевне, це тому, що я помолився». Дійшов він до річки, глибокої та широкої, кинув туди лантух з чередником і гукнув: — Отут і лежи собі! Більше не дуритимеш мене! Після цього він пішов додому. Тільки дійшов він до перехрестя — бачить, іде маленький Клаус і жене череду. — Що таке? — здивувався великий Клаус. — Хіба я не втопив тебе? — Звичайно, втопив! — сказав маленький Клаус. — Ти кинув мене півгодини тому в річку. — А звідкіль же в тебе така чудова череда? — спитав великий Клаус. — Це морська череда! — сказав маленький Клаус. — Я мушу розповісти тобі цілу історію і подякувати, що ти мене втопив, бо тепер я буду справді багатий! Ой, як було мені страшно, коли я був у лантусі! Вітер свистів мені у вуха, коли ти кинув мене з мосту в холодну воду. Я пішов зразу на дно, але не забився, бо там унизу росте ніжна, м’яка травиця. На неї я й упав. Лантух одразу розв’язався, і чудова дівчина в сніжно-білому платті, із зеленим вінком на мокрому волоссі взяла мене за руку і сказала: «Це ти, маленький Клаусе? Ну, на тобі спочатку маленьку череду! Недалеко звідси, на дорозі, пасеться друга, велика череда, я і її дарую тобі!» Тут я побачив, що річка для водяних мешканців була однаково, що шлях. Унизу, на дні, ходять і їздять вони від моря аж сюди, де річці кінець. Як там гарно! Повно квітів, свіжої трави! Риби, плаваючи у воді, шугали повз мої вуха, як пташки в повітрі. Які там гарні люди, а які череди пасуться коло рівчаків та канав! — Але чому ти так швидко повернувся? — спитав великий Клаус. — Мене б не виманили звідти, якщо там добре. — Ну, — сказав маленький Клаус, — це ж я не просто собі так зробив. Ти ж чув, що я тобі розповідав: морська дівчина сказала мені, що далі на шляху, — а шляхом вона називає річку, — пасеться друга череда, яку вона мені подарувала. Але ж я знаю, що річка робить закрути то туди, то сюди, і я б мусив зробити великий гак. Ні, я вирішив іти коротшим шляхом, вийти на сушу та й піти навпростець до того місця, де чекає на мене череда. Я виграю таким чином з півверсти! — Ну ж щаслива ти людина! — сказав великий Клаус. — Як ти гадаєш, а я дістану таку морську череду, коли спущуся на дно? — Напевне! — відповів маленький Клаус. — Але я не зможу тягти тебе до річки, — ти надто важкий для мене! Якщо хочеш, дійди сам і влізь у мішок — і я тебе з дорогою душею кину у воду! — Дякую тобі! — мовив великий Клаус. — Але якщо я там не дістану ніякої череди, я, повір мені, коли повернуся, добре одлупцюю тебе! — Та ні, все буде гаразд! І вони пішли до річки. Тільки череда побачила воду, так і кинулася до неї — вся худоба дуже хотіла пити. — Бач, як поспішають! — мовив маленький Клаус. — Їм хочеться швидше додому! — Так, так, ти краще поможи мені спочатку, а то одлупцюю, — сказав великий Клаус, влізаючи у великий мішок, який лежав на спині в одного бика. — Та поклади мені каменюку в мішок, а то я, боюся, не піду на дно! — Підеш! — заспокоїв маленький Клаус. Але все-таки поклав у мішок велику каменюку, міцно зав’язав мішок і штовхнув у воду. Шубовсть! — і великий Клаус пішов прямо на дно. — Ох, боюся, не знайде він там череди, — сказав маленький Клаус і погнав свою худобу додому.

П’ятеро з одного стручка


П’ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувалися до своєї квартири — сиділи прямісінько в один рядок одна за одною. Сонце світило на стручок і гріло його, дощ обмивав і робив його чистим. Всередині було дуже затишно — удень світло, уночі — темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все більше та більше думали, — треба ж було робити що-небудь! — Чи я назавжди залишуся тут сидіти? — спитала одна. — Так можна й затверднути від довгого сидіння! Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття! Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк. — Весь світ жовкне, — казали вони, і це було знову ж таки цілком вірно. Одного дня горошини почули, як їх щось штовхнуло в стручку; стручок зірвали людські руки, і горошини потрапили з багатьма своїми товаришами в кишеню. — Ну, ми швидко будемо на волі! — казали вони і чекали, що буде потім. — Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде, — сказала найменша горошина. — Ну, це швидко з’ясується! — Хай буде, що мусить бути! — мовила найбільша. Трах! Стручок лопнув, і всі п’ять горошин викотилися на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик міцно тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача. І зразу ж він всунув у нього горошину і вистрілив у повітря. — Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! — і з цими словами перша горошина зникла. — Я лечу прямо на сонце! — сказала друга. — Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається! І вона полетіла. — Поспимо, хоч де опинимося, — сказали ще дві горошини і покотились по підлозі. Але й вони потрапили в пугач. — Хай буде, що буде! — сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно однієї кімнатки на горищі — в м’яку землю і мох. У кімнаті на горищі жила одна бідна жінка, що вдень ходила чистити грубки, пиляти дрова та виконувати іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька — підліток, тоненька й худенька. Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ні видужати, ні вмерти. — Умре й вона, як її маленька сестричка, — сумувала бідна жінка. Хвора дівчинка лежала тихо і терпляче упродовж довгих днів, поки мати ходила на заробітки. Була весна, і якось уранці, коли мати збиралася йти, сонячне проміння пробилося крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно. — Що там зеленіє? — спитала вона. — Он гойдається од вітру! Мати підійшла до вікна і відчинила одну половину. — Ох! — сказала мати. — Це маленька горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона сюди в щілинку потрапила? Ось і в тебе буде маленький садочок під вікном! Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла спостерігати, як росте горошинка, а сама пішла на роботу. — Мамо, мені здається, я видужую! — сказала дівчинка увечері. — Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко! — Якби ж то! — сказала мати, хоч сама не вірила цьому. Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер, — адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися, коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох. — Подивися! На ньому вже квіти! — мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати. Вона згадала, як жваво розмовляла останнім часом її донечка. Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини. Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілася вона на теплому сонечку. Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася в повному цвіту біло-рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом. А що ж трапилося з іншими горошинами? Та, що полетіла по всьому світу і так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!», — упала в ринву. Там склював її голуб. З іншими двома сталось те ж саме. Їх з’їв голуб, і вони принаймні були корисні для нього. Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в стічний рівчак і лежала упродовж довгих днів у брудній воді. Вона дуже набубнявіла. — О, як чудово я поправилась! — казала вона. — Я, мабуть, лопну, бо, гадаю, більше випити вже не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п’ятьох сестер у стручку! І рівчак погодився з нею. А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум’яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

Ромашка

От тільки послухай! За містом, побіля шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка. Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині. Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилася на нього і слухала жайворонка, що співав у височині. Маленька ромашка була щаслива, ніби на святі, хоч це був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася — в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка із захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити. «Адже я бачу і чую, — думала вона, — сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені так хороше!» У садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Що менше вони пахли, то більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди. Тюльпани вигравали найкращими кольорами; вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх вона і думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу». І тільки вона це подумала, як почулося: «Кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів, — ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати. Маленька пташка кружляла навколо неї і співала: — Ой, яка м’яка травичка! Ой, яка мила маленька квіточка із золотом у серці і в срібному вбранні! Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.  





 

Яка щаслива була маленька ромашка, — ні, цього ніхто й уявити не може! Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь. Напевне, минуло чверть години, поки ромашка отямилась! Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилася вона на інші квіти в садку. Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припали, вони ж мусили зрозуміти, яка це була радість. Але тюльпани виструнчилися ще більше, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їхні обличчя! Тупоголові півонії понадималися. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка відразу помітила, що в них поганий настрій, і їй стало дуже прикро. У цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним. — Ой! — зітхнула маленька ромашка. — Як страшно! Це ж їм кінець! Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна долі за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки, заснула, і цілу ніч їй снилося сонце і маленька пташка. Наступного ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна. Вона співала про вільні щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові подорожі на своїх крилах — високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, — сидів він, полонений, у клітці. Маленькій ромашці так хотілося допомогти йому! Але що вона могла зробити? Важко було щось придумати. Квітка зовсім забула про те, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як розкішно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла зарадити. У цей час зайшли в садок два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не розуміла, чого вони хочуть. — Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка, — сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині. — Зірви квітку, — сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном до клітки, де жив тепер полонений жайворонок. — Ні, облиш її, — сказав перший хлопчик. — Так красивіше. Ромашка лишилася стояти і потрапила в клітку до жайворонка. Нещасна пташка голосно скаржилась про свою втрачену волю і билася крильцями об залізні ґрати клітки. Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок. — Тут нема води, — стогнав спійманий жайворонок. — Вони всі пішли і не лишили ані краплини води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід усередині, повітря важке. Ох, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, зі свіжою зеленню, з усією красою! І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав: — І ти зів’янеш тут, бідна маленька квіточко! Тебе і маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом, кожна твоя біла пелюстка — пахучою квіткою. Ох! Ви тільки нагадуєте мені, що я втратив! «Як мені його розважити?» — думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває в цієї квітки. Це помітив і жайворонок, і хоч він знемагав від спраги і обривав зелені травинки, але квітки не чіпав. Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жалібна — «пік-пік», — маленька голівка схилилася до квітки, і серце пташки розірвалося від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилася додолу, знесилена й сумна. Тільки наступного ранку прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали. Потім викопали гарненьку могилку і прикрасили її пелюстками квітів. Тіло пташки поклали в гарну червону коробочку: її пишно поховали, бідну пташку. Поки вона жила й співала, про неї забували — залишили її умирати в клітці від спраги, — а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози. А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка більше за всіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка