Ганс Крістіан Андерсен казки



Сторінка6/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Русалочка


Далеко, у відкритому морі, вода зовсім синя, наче пелюстки волошок, і прозора, наче скло, — проте там дуже глибоко! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелося б поставити одна на одну, щоб верхня могла виднітися з води. Внизу, на самісінькому дні, живуть русалки. Не подумайте, що там на дні лише голий білий пісок, — ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям, зовсім так, як у нас у повітрі пташки. У найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його зведено з коралів, а великі гостроверхі вікна зроблені з найпрозорішого бурштину, а дах — з черепашок, які відкриваються і закриваються від припливу та відпливу. Це дуже красиво, бо всередині кожної черепашки лежить сяюча перлина, навіть одна-єдина з них була б багатою оздобою в короні королеви. Морський цар давно вже овдовів, і господарство вела його стара мати. Вона була жінка розумна, але надто вже пишалася своїм високим походженням і носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як інші знатні дами мали право носити лише по шість. Проте вона заслуговувала всіляких похвал, особливо тим, що дуже любила своїх маленьких онучок, морських царівен, і піклувалася про них. Їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна і прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, ніби глибоке море; але, як і інші русалочки, не мала ніг, і тіло її закінчувалося риб’ячим хвостом. Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти. У розчинені бурштинові вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, їли з їхніх рук і дозволяли пестити себе. Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя і гілля на них весь час коливалися, і плоди сяяли, наче золото, а квіти були мов палаючі вогні. Землю тут посипали дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум’я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск, — можна було подумати, що ти стоїш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і вгорі і під ногами — скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла. Кожна з маленьких царівен мала своє містечко в саду, де могла копати і саджати квіти, які хотіла. Одна зробила собі грядочку квітів у вигляді кита, другій заманулося, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, і посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти. Дивною дитиною була ця русалочка — така тиха, задумлива… Сестри її захоплювалися різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а вона, крім своїх палаючих червоних квітів, схожих на сонце, поставила у своєму куточку лише одну прекрасну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик з білого чистого мармуру, що опинився на дні моря з якогось загиблого корабля. Вона посадила біля статуї рожево-червону плакучу вербу, верба чудово розрослась; гілля її звішувалося через статую і хилилося на блакитний пісок. А тінь від гілля здавалася фіалковою і теж хиталася, — здавалось, верхів’я і коріння ніби бавляться і цілуються одне з одним. Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалося русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть — не те що тут, у морі! — що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко і хороше співають. Бабуся називала рибками пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок. — Коли вам мине п’ятнадцять років, — казала бабуся, — вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо, ви побачите ліси й міста.  



 

Саме цього року старшій царівні минав п’ятнадцятий рік. Іншим сестрам — а вони йшли одна по одній — доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій — цілих п’ять років, поки можна буде підійматися з морського дна і дивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день. Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі — їм хотілося так багато знати! Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх. Скільки ночей простояла вона біля відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями і хвостиками риби! Вона могла бачити місяць і зірки. Правда, крізь воду вони здавалися досить блідими, проте далеко більшими, ніж здаються нашим очам. А якщо інколи над нею линула темна хмара, вона знала — це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми. Їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними, на морському дні, стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки. Нарешті, старшій царівні виповнилося п’ятнадцять років і їй дозволили піднятися на поверхню моря. Коли вона повернулась — оповідям не було краю. Але найкраще, казала вона, плисти при світлі місяця на піщаній відмілині і милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горять вогні, чути музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височать гостроверхі вежі, лунають дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди потрапити, це її вабило найсильніше. О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно увечері, стоячи біля відчиненого вікна і дивлячись крізь блакитно-темну воду, вона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, і їй здавалося навіть, що вона чує дзвін. Наступного року і друга сестра дістала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і знайшла, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, розповідала вона, а хмари — о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові і фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море і рожевий відблиск згас на морській поверхні і на хмарах. Минув ще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливішою з усіх, тому попливла в широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом. Замки і палаци виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати у воду, щоб освіжити своє палаюче личко. В невеликій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали і плескалися у воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякалися і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка, це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак — собачка так грізно гавкав, що русалка від страху якнайшвидше попливла знову у відкрите море. Але ніколи вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які могли плавати у воді, хоча у них і не було риб’ячого хвоста. Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині у відкритому морі і розповідала, що це найкраще! Куди сягне око — на багато миль навколо море, а небо — ніби перевернутий скляний купол. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, вони здавалися їй чайками, навколо бавилися веселі дельфіни, а величезні кити пускали воду з ніздрів, і здавалося, що навколо б’ють сотні фонтанів. Та ось надійшла черга п’ятої сестри. Її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зеленим, і навколо плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм і сяяли, як діаманти. Русалка сіла на найвищу, і всі моряки перелякано обходили цю гору, де сиділа вона; а вітер розвівав її довге волосся. Та надвечір небо затягли хмари, замиготіла блискавка, загримів грім, а зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали паруси. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі і дивилася, як вогняні блискавки зиґзаґами борознили небо і падали в море. Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалось їм, прекрасного. Але, ставши дорослими і діставши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, дівчата швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Минув місяць, і вони вже казали, що скрізь добре, але вдома найкраще. Часто увечері всі п’ятеро сестер бралися за руки і випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були у них, таких не буває в людей. І коли здіймалася буря і кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як прекрасно на морському дні, і просили моряків не боятися спуститися туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, що то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і вже мертвими припливали до палацу морського царя. Вечорами сестри, взявшись за руки, підіймалися над водою, а найменша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і їй дуже хотілося заплакати, проте в русалок нема сліз і через це сумувати їм ще важче. — Ох, коли б мені вже було п’ятнадцять років, — казала вона. — Я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там. Нарешті і їй минув п’ятнадцятий рік. — От і тебе виростили, — сказала їй бабуся, стара королева-вдова. — Йди-но сюди, я причепурю тебе так само, як і твоїх сестер. — І вона надягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини, потім стара наказала вісьмом великим устрицям причепитися до хвоста царівни — щоб усі знали про її високе походження. — Вони щипають. Мені боляче! — сказала маленька русалочка. — Заради краси варто потерпіти, — мовила стара. О! Як охоче скинула б русалочка з себе усі ці розкішні убори і важкий вінець. Червоні квіти з її садка личили б їй значно більше, та що вдієш! — Прощавайте! — мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору. Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м’яке й свіже, а море зовсім спокійне. Неподалік стояв великий корабель з трьома щоглами, сам парус здіймався вгору — адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло і стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків, — здавалося, в повітрі замайоріли прапорці всіх націй. Русалочка підпливла до самої каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре віконце. У каюті зібралося багато пишно вбраних людей, але найкращим був молодий принц з великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. Того дня святкували його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет злетіли в повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка дуже злякалась і пірнула у воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалося, ніби всі зірки падають до неї з неба. Ніколи не бачила вона таких вогненних забав: великі сонця крутилися навколо, чудові вогненні риби злітали в повітря, і все це відбивалося в прозорому тихому морі. На кораблі було так світло, що видно було найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі. Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не злітали в повітря, не гриміли постріли з гармат, тільки глибоко в морі гуло й стугоніло. Русалочка сиділа на хвилі і гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту. Та от корабель набрав ходу, паруси напиналися один за одним. Хвилі дужчали. Наближалися великі чорні хмари, вдалині спалахнула блискавка. Насувалася страшна негода! Матроси кинулися згортати паруси. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, що ось-ось упадуть на щогли. Корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що здіймалися над ним. Русалочці все це здавалося веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабель скрипів і тріщав, дошки гнулися від сильних ударів хвиль. Море кинулося на хоробрий корабель, грот-щогла зламалася посередині, наче очеретинка, корабель ліг набік, і вода полилася в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла небезпеку, їй і самій треба було бути обережною між балок та уламків корабля, що плавали на воді. На одну мить стало зовсім темно, нічогісінько не було видно, а потім знову спалахнула блискавка, і русалочка побачила всіх людей на кораблі; кожен рятувався, як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, як принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити у воді і він припливе вже мертвим до палацу її батька. Ні! Він не повинен вмерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то пірнала глибоко у воду, то підіймалася високо над хвилями. Та ось нарешті вона наздогнала принца. Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі заплющилися, він би помер, коли б не з’явилася русалочка. Вона підвела його голову над водою і віддалася з ним на волю хвиль — хай несуть їх обох, куди їм заманеться. На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце підвелося з води червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхню живу фарбу. Але очі лишалися заплющеними. Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся. Їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку, вона поцілувала його ще раз, палко бажаючи, щоб він лишився живий. Нарешті вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких були вкриті сліпучо-білим снігом, неначе спочивала там зграя лебедів. Біля самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище виднілась якась будівля: чи то церква, чи то монастир, — русалочка не знала, що то. В садку росли лимони і помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху, але дуже глибоку. Туди, просто до скельки, на якій лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцом. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне проміння. У цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку і в садок вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалася за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся і груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личка. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцом. Невдовзі до нього підійшла молода дівчина. Вона спочатку дуже злякалася, та лише на одну мить, а тоді покликала людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам’яті і усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся він, бо не знав, що це вона врятувала йому життя. Їй стало дуже сумно, і, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду і повернулася до батьківського палацу. Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповідала їм. Часто вранці і ввечері припливала вона до того місця, де лишила принца, бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на верхів’ях гір, але принца не бачила і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була в неї — сидіти у своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не доглядала свої квіти, і вони розрослися, ніби в глушині, по всіх стежках, їхні довгі стебла та листя переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно. Нарешті вона не могла вже витримати і розповіла про все одній із сестер; одразу дізналися про принца й інші сестри, а втім, не тільки вони, а ще дві-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца — вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство. — Ходімо, сестричко! — мовили інші царівни і, обнявшись, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца. Палац був збудований з ясно-жовтого блискучого каменю з широкими мармуровими сходами, які спускалися просто до води. Розкішні визолочені куполи височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї. Вони здавалися зовсім живими. Крізь прозоре скло високих вікон видно було шовкові завіси та килими, а всі стіни були прикрашені такими чудовими картинами, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив фонтан, і його бризки здіймалися високо до дзеркального купола, крізь який сонячне проміння падало на воду і на чудові рослини, що росли в басейні. Тепер знала русалочка, де живе принц, і часто ввечері і вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі набагато ближче, ніж будь-хто із сестер, і навіть наважувалася пропливати вузьким каналом під розкішний мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона сиділа подовгу і дивилася на молодого принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві. Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала із зеленого очерету, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли б її хто побачив, то подумав би, що це лебідь розпустив свої крила. Часто ночами, коли рибалки зі смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула багато хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала вона його голову до своїх грудей і як ніжно його поцілувала. А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла. Щодалі дужче любила русалочка людей, щодалі сильніше тягнуло її до них, бо їхній світ здавався їй набагато більшим, ніж морський. Вони могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалася зі своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. Багато про що хотіла вона дізнатись, але сестри не могли дати їй ніякої відповіді. Тоді русалочка звернулася до старої бабусі, яка знала добре «вищий світ», як вона вірно називала землю над водою. — Якщо люди не тонуть, — питала русалочка, — вони можуть жити вічно? Чи мусять вмирати, як і ми тут, у морі? — Так, — відповідала стара. — Вони також вмирають, і їхнє життя ще коротше за наше. Ми можемо прожити триста років, але, коли перестаємо існувати, ми перетворюємося на морське шумовиння. Ми не маємо навіть могил наших рідних. Ми, як зелений очерет, — його зріжуть, і він не зазеленіє знову. — Я віддала б усі свої сотні років, щоб тільки один день бути людиною, — мовила зажурено русалочка. — Про це ти не повинна думати! — сказала стара. — Нам тут краще, і ми значно щасливіші за людей, які там, нагорі. — Невже нічого не можна зробити, щоб стати людиною? — спитала русалочка. — Ні, — відповіла стара. — Тільки тоді це можливо, якщо хтось із людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожчою за батька й матір, якщо всі думки, все серце віддасть тобі і попросить священика з’єднати ваші руки на знак вічної вірності. Але цього ніколи не станеться. Те, що тут, у морі, є гарним — твій риб’ячий хвіст, — там, на землі, вважають бридким. Адже вони не розуміються на красі. На їхню думку, щоб бути гарною, треба обов’язково мати дві незграбні підпорки — ноги, як вони їх називають. Русалочка глибоко зітхнула і сумно подивилася на свій риб’ячий хвіст. — Будеш жити і радіти, — сказала стара. — Погуляємо, повеселимося досхочу за ці триста років, що належить нам прожити. Це й справді немалий час; потім — відпочити буде приємно після смерті. Сьогодні ввечері у нас великий бал! Увечері все було неймовірно розкішним. Нічого схожого ніколи не буває на землі. Стіни і стеля великої танцювальної зали були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав’янисто-зелених з блакитними вогниками, стояли рядами вздовж стін. Вогники освітлювали всю залу і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на інших вона сяяла золотом і сріблом. Посередині зали дзюрчав широкий струмінь, і на ньому танцювали водяні та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів. Русалочка співала краще за інших. Усі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого — ні на землі, ні у воді. Але невдовзі згадала знову про той верхній світ — вона не могла забути прекрасного принца. Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу і, в той час коли там танцювали й співали, сіла зажурена у своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: «От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька й матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя мого життя. Я б на все наважилася заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась її, але, може, вона мені щось порадить і допоможе». І русалочка попливла зі свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала цією дорогою. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок. Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як біля шумливого млинового колеса, і все, що зустрічала на шляху, тягла глибоко на дно. Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще треба було проминути великий шматок, укритий гарячим пузирчастим мулом. Відьма звала це місце своїм торфяним болотом. За ним, серед надзвичайно химерного лісу, стояв відьмин будинок. Усі дерева та кущі були поліпи — напівтварини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли із землі. Гілки були довгими, слизькими руками з пальцями, що вигиналися, наче черв’яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали. Русалочка зупинилася. Її серце стукотіло від страху, вона ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це додало їй мужності. Вона міцно зав’язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба у воді, між страшними поліпами, що простягали за нею свої слизяві руки й пальці. Вона побачила, як кожен, наче залізними кліщами, тримає все, що зміг схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали і задушили, — це було найстрашніше! Та ось вона опинилася на широкій болотяній лісовій галяві, де вовтузились і перекидалися великі жирні водяні вужі, показуючи свої бридкі світло-жовті черева. Посеред галяви стояв будинок, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма і годувала з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок. Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатками і дозволяла їм повзати на своїх грудях. — Я знаю вже, чого ти хочеш, — мовила морська відьма. — Дурницю ти надумала! Та, проте, хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти хотіла б позбутися свого риб’ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, для того щоб молодий принц полюбив тебе! — При цьому відьма голосно і огидно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу і почали там вовтузитися. — Ти якраз прийшла своєчасно, — вела далі відьма. — Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше ніж через рік. Я приготую тобі один напій, до сходу сонця ти попливеш з ним на землю, сядеш на березі і вип’єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і перетвориться, як скажуть люди, на дві чарівні ніжки. Але тобі буде боляче, тобі здаватиметься, ніби гострий ніж ріже тебе навпіл. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти найчудовіше людське створіння, яке тільки він бачив. Ти збережеш свою легку ходу, жодна танцівниця не ступатиме так плавно, як ти, але при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах і ніби твої ноги обливаються кров’ю. Якщо згодна ти перетерпіти все, я допоможу тобі. — Згодна, — мовила русалочка тремтячим голосом і подумала про принца. — Але знай, — сказала відьма, — як тільки ти приймеш людський вигляд, ти вже ніколи не зможеш бути знову русалкою! Ти вже ніколи не поринеш глибоко у воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І коли принц не полюбить тебе дужче за батька і матір, так, що всі думки його будуть з тобою, і священик не з’єднає ваші руки, щоб ви були чоловіком і жінкою, першого ж ранку, коли він одружиться з іншою, твоє серце розіб’ється і ти станеш морським шумовинням. — Я згодна, — сказала маленька русалочка і стала бліда, як смерть. — Але ти повинна і мені заплатити, — мовила відьма, — і я хочу не дешево! У тебе чарівний голос тут, на дні морському, і ти гадаєш зачарувати ним принца, але цей голос ти повинна віддати мені. Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власну кров, щоб цей напій був гострим, як двосічний ніж. — Але якщо ти забереш мій голос, — сказала маленька русалочка, — що ж тоді залишиться у мене? — Твоє чудове личко, — відповіла відьма, — твоя легка хода, твої промовисті очі, якими ти можеш зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій. — Хай буде так! — мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зілля. — Охайність — перш за все! — сказала вона і витерла казан зміями, зв’язавши їх жмутом. Потім вона роздряпала сама собі груди, і її чорна кров закапала в казан. Дим набирав найхимерніших форм, навіть страшно було дивитися. Щомиті відьма кидала в казан нові речі, і коли він закипів, здавалося, що то плаче крокодил. Нарешті зілля зварилося, воно було як найчистіша вода. — Ось тобі! — сказала відьма і відрізала маленькій русалочці язик. І русалочка стала зовсім німою, не могла ні розмовляти, ні співати. — Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти повертатимешся лісом, — сказала відьма, — бризни на них однією краплиною з твого напою, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків. Та маленькій русалочці не довелося цього робити. Поліпи самі перелякано сахалися від неї, як тільки помічали напій, він блищав у її руках, немов яскрава зірка. Отак вона швидко поминула ліс, болото і бурливий вир. Ось і батьківський палац. Смолоскипи давно погасли у великій танцювальній залі. Всі там спали, але русалочка не наважувалася піти до своїх рідних, тепер вона була німа і хотіла назавжди покинути їх. Здавалося, її серце розривалося від туги. Вона прослизнула в садок і зірвала по квітці з грядочки кожної сестри, послала рукою тисячі поцілунків батьківському палацу і піднялася крізь темне синє море нагору. Сонце ще не зійшло, коли вона побачила замок принца і допливла до мармурових сходів. Місяць сяяв чудовим світлом. Маленька русалочка випила вогненний густий напій, і їй здалося, ніби двосічний меч простромив наскрізь її ніжне тіло; вона впала непритомна і лежала, ніби мертва. Коли над морем засяяло сонце, русалочка прийшла до пам’яті, відчуваючи гострий пекучий біль. Але перед нею стояв прекрасний молодий принц, не відводячи від неї своїх чорних, як вуглинки, очей. Русалочка опустила свої очі долу і побачила, що в неї нема вже риб’ячого хвоста, а є дві чудові маленькі білі ніжки. Але русалочка була зовсім гола і тому загорнулась у своє густе довге волосся. Принц спитав, хто вона і звідки прийшла. Русалочка дивилася ніжно, але сумно своїми ласкавими темно-синіми очима. Говорити вона не могла. Тоді принц узяв її за руку і повів у замок. При кожному кроці їй здавалося, як і казала відьма, ніби вона ступає по гострих голках та ножах, але русалочка охоче терпіла це. Вона ж ішла за руку з принцом, легка, мов повітря, і він, як і всі, милувався її дивною легкою ходою. Русалочку одягли в дороге шовкове та муслінове вбрання, вона здавалася найгарнішою за всіх у замку, але була німою, — не могла ні співати, ні розмовляти. Прийшли прекрасні невільниці, одягнені в шовк і золото, почали співати перед принцом і його батьками. Одна з них співала особливо гарно, і принц заплескав їй у долоні й усміхнувся. Маленькій русалочці стало сумно, вона знала, що вміла співати значно краще за всіх. «О, коли б він знав, що я, для того щоб бути з ним, віддала назавжди свій голос…» — думала вона. Потім невільниці почали танцювати під звуки чудової музики. Тут і русалочка підняла свої прекрасні білі руки, підвелася на кінчики пальців і полетіла по залу в незвичайному танку. Так ще ніхто ніколи не танцював. З кожним рухом її краса ставала ще помітнішою, а її очі промовляли аж до самого серця більше, ніж співи невільниць. Усі були в захваті, а найдужче принц, який назвав її своїм маленьким знайденятком. І русалочка танцювала ще і ще, хоча щоразу, коли її ніжки торкалися землі, їй було так боляче, ніби вона ступала по ножах. Принц сказав, що вона завжди мусить бути біля нього, і їй дозволили спати на оксамитній подушці перед дверима його кімнати. Він наказав зшити їй хлоп’яче вбрання, і вона могла їздити з ним верхи. Вони їздили запашними лісами, де зелене гілля пестило її плечі, а у свіжому листі співали маленькі пташки. Вони сходили на високі гори, і хоча її ніжки заливала кров і всі це бачили, вона сміялася і йшла за принцом на такі вершини, де під ними пропливали хмари, наче зграї птахів, що летять у далекі країни. Удома, в замку принца, вночі, коли всі спали, вона сходила широкими мармуровими сходами вниз, опускала свої палаючі вогнем ніжки в холодну воду і думала про рідних там, на дні морському. Якось уночі пропливли там, де вона сиділа над водою, співаючи журливих пісень, її сестри. Вона кивнула їм. Сестри впізнали її і розповіли, скільки суму вона їм усім завдала. Після того щоночі вони відвідували її, і раз навіть, ген удалині, вона помітила стару бабусю, яка вже багато років не піднімалася на поверхню води, і самого морського царя з короною на голові. Вони простягали руки до неї, але не наважувалися так близько підпливати до землі, як її сестри. День по дню ставала вона все милішою принцові, він любив її, але любив, як люблять хороше миле дитя, йому й на думку не спадало, що він може зробити її королевою. А вона ж мусила стати його дружиною, щоб не перетворитися на морське шумовиння на ранок після його весілля. — Хіба ти не любиш мене найдужче від усіх? — здавалося, питали очі маленької русалочки, коли він обнімав її і цілував у прекрасне чоло. — Так, ти мені наймиліша, — казав принц, — бо в тебе найкраще серце на світі, ти віддана мені, як ніхто, і ти схожа на одну юну дівчину, яку я бачив один лише раз і, напевне, ніколи вже не побачу. Якось я плив на кораблі, він розбився, хвилі викинули мене на берег біля святого монастиря, де прислужують багато молодих дівчат, — наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я тільки двічі поглянув на неї. Вона єдина, яку я можу полюбити на світі. Але ти схожа на неї і ти майже витіснила її образ з моєї душі. Вона належить святому храму, і ось моя щаслива доля послала мені тебе, ніколи ми з тобою не розлучимось! «Ох, він не знає, що це я врятувала йому життя, — думала маленька русалочка, — це я винесла його з морських хвиль на берег і поклала до лісу, де стоїть монастир. Я дивилася, заховавшись у морському шумовинні, чи не прийдуть люди. Я бачила цю гарну дівчину, яку він любить більше за мене! — І русалочка глибоко зітхала, плакати вона не могла. — Він каже, дівчина належить храму, вона ніколи не повернеться у світ, вони ніколи не зустрінуться. А я з ним, бачу його щодня, я піклуватимусь про нього, любитиму його, віддам йому все життя». Та ось почали гомоніти, що принц має одружитися з красунею, дочкою сусіднього короля, і вже споряджають для мандрівки розкішний корабель. Принц поїде до сусіда ніби для того, щоб познайомитися з його країною, а насправді, щоб побачити його доньку. Він вирушить з великим почтом. Маленька русалочка хитала головою і сміялася, вона знала думки принца краще за всіх. — Я мушу їхати! — сказав він їй. — Я мушу побачити прекрасну принцесу, мої батьки хочуть цього, але вони ніколи не примусять мене, щоб я обрав її своєю нареченою. Я не можу її полюбити. Вона не схожа на ту чудову дівчину з монастиря, на яку схожа ти. Якщо мені вже й доведеться колись обирати наречену, я візьму тільки тебе, моє німе знайденятко з промовистими очима. — І він поцілував її рожеві вуста, бавився її довгим розкішним волоссям і пригортав голову до її серця, яке так жадало людського щастя. — Адже ти не боїшся моря, моє німе дитя? — спитав він, коли вони вдвох стояли на палубі розкішного корабля, що віз їх у сусіднє королівство. І він розповідав про бурі і штилі, про дивовижних морських риб у глибині моря і про все, що бачили там водолази, і русалочка тільки усміхалася, слухаючи його оповідання, бо ніхто ж так, як вона, не знав, як там, на морському дні. Ясної місячної ночі, коли всі спали, крім рульового, вона сіла на борт корабля і стала дивитися в прозору воду. Їй здалося, що вона бачить батьківський палац. Високо на шпилі стояла стара бабуся в срібній короні на голові і дивилася крізь рухливі хвильки води на борт корабля. Ось випливли і її сестри над водою, вони сумно дивилися на неї і ламали в розпачі свої білі руки. Вона кивнула їм голівкою, усміхнулась і хотіла розповісти, що їй добре і вона щаслива, але підійшов корабельний юнга, і сестри вмить поринули в глибину, а юнга подумав, що то біле морське шумовиння майнуло на хвилях. Наступного ранку корабель спустив паруси в гавані розкішної столиці сусіднього королівства. Всі дзвони дзвонили, з високих веж лунали сурми, солдати вишикувалися з блискучими багнетами і прапорами, що майоріли в повітрі. Щодня влаштовували нове свято. Бали й вечори відбувались один за одним, але принцеси ще не було в столиці. Казали, вона виховувалася десь далеко звідси, у святому монастирі, там навчали її усім королівським чеснотам. Нарешті прибула й вона. Маленька русалочка жадібно вдивлялася в неї і мусила визнати, що ніколи ще не бачила такого гарного і милого личка. Шкіра принцеси була ніжна й чиста, а з-під довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі. — Це ти! — сказав принц. — Це ти врятувала мені життя, коли я мов мертвий лежав на березі моря! І він міцно притиснув до серця свою наречену. — О, я надто щасливий! — казав він маленькій русалочці. — Найкраще, чого я й сподіватися не міг, тепер здійснилося. Ти радітимеш моєму щастю, адже ти любиш мене більше ніж будь-хто. — І русалочка цілувала його руки, а її серце, здавалося їй, уже зараз розривається, його весілля мусило принести їй смерть і перетворити на шумовиння на морі. Усі дзвони задзвонили, герольди їздили вулицями і оголошували про заручини. Перед алтарями в дорогоцінних срібних лампадах курилися пахучі фіміами. Наречений та наречена подали одне одному руки, і єпископ благословив їх. Русалочка, одягнена в шовк і золото, тримала шлейф молодої, але її вуха не чули святкової музики, її очі не бачили пишної церемонії, вона думала про свою останню передсмертну ніч і про все те, що вона втрачала в цьому світі. Того ж вечора молоді вирушили на корабель. Гармати гриміли, майоріли всі прапори, а посередині корабля було влаштовано пишне шатро із золотих та пурпурових тканин з чудовими подушками, там молоді мусили провести свою першу ніч. Вітер надув паруси, й корабель полинув легко і плавно прозорим морем. Коли засутеніло, засвітили різнобарвні ліхтарі і матроси повели веселі танки на палубі. Русалочка згадала той вечір, коли вона вперше виринула з моря і побачила таку ж розкіш і веселощі, і вона також закружляла в танці. Вона летіла, ніби ластівка в повітрі, коли її переслідують, і всі захоплено вітали русалочку, бо ніколи вона не танцювала так чудово. Її ніжні ніжки різало ніби гострими ножами, але вона не відчувала цього, бо її серце краялося від болю. Вона знала, що останній вечір бачить його, його, для кого покинула своїх рідних, свою батьківщину, віддала свій чарівний голос і щодня терпить нестерпні муки, про які він і гадки не має. Це останню ніч вона дихає одним повітрям з ним, дивиться в глибоке море, зоряне небо. А на кораблі і веселощі і музика не припинялися до півночі. Русалочка сміялася і танцювала з думками про свою смерть. Принц у цей час цілував свою красуню-дружину, а вона грала його чорним волоссям. Рука в руку вони пішли у своє пишне шатро. Тихо й спокійно стало на кораблі, тільки стерновий стояв коло керма. Русалочка обіперлась своїми білими руками на борт корабля і дивилася на схід, чекаючи ранкової зорі. Перше сонячне проміння, знала вона, уб’є її. Раптом вона побачила своїх сестер, які виринули з моря. Вони були бліді, як і вона, і їхнє довге волосся вже не розвівалося на вітрі, воно було обрізане. — Ми віддали його відьмі, щоб вона допомогла нам врятувати тебе від смерті в цю ніч. Вона дала нам ніж, ось він! Бачиш, який він гострий? До сходу сонця ти встромиш його в серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться в риб’ячий хвіст і ти знову станеш русалкою, поринеш глибоко в море і житимеш свої триста років, поки не станеш мертвим морським шумовинням. Поспішай! Або він, або ти — хтось із вас повинен померти до сходу сонця! Наша стара бабуся так горює, що втратила все своє сиве волосся, а наше зрізала ножем відьма. Убий принца і повертайся назад! Поспішай! Бачиш ти рожеву смугу на небі? За кілька хвилин зійде сонце і ти помреш! Вони глибоко-глибоко зітхнули і зникли під водою. Русалочка трохи підняла пурпурову завісу шатра і побачила, що голівка прекрасної молодої лежить на грудях у принца. Русалка схилилась і поцілувала принца в лоб, подивилася на небо, де ранкова зоря розгорялась все дужче й дужче, подивилася на гострий ніж і знову кинула погляд на принца, а той і вві сні вимовив ім’я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках. Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море — море зачервоніло. Там, де він упав, здалося, краплини крові виступили на воді. Ще раз поглянула вона на принца напівзгаслим зором і кинулася з корабля в море. Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не почула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі паруси на кораблі, рожеві хмари на небі. Їхні голоси були мелодійні, але такі ніжні, що ніяке людське вухо не могло б вловити їх так само, як ніяке людське око не могло їх узріти. Русалочка помітила, що й у неї таке ж тіло, як у них, і вона все дужче й дужче відділяється від морського шумовиння. — Куди ж я йду? — спитала вона, і її голос пролунав, як і в цих створінь, так невловиме ніжно, що земна музика не змогла б передати цих звуків. — До дочок повітря! — відповіли вони. — Ми летимо в жаркі країни, де пекуче повітря душить людей, і навіваємо там прохолоду. Ми розносимо в повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду і зцілення. Ти, бідна русалочко, усім своїм серцем прагнула до того ж, що й ми, ти любила й страждала, летімо ж із нами в захмарний світ. І маленька русалочка підняла свої прозорі руки до сонця, і на її очах вперше з’явилися сльози. На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца зі своєю гарною дружиною, які скрізь шукали її. Сумно дивилися вони на морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулася принцу і разом з іншими дочками повітря полинула на рожеву хмарку, що пливла в небі.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка