Етро Полтава елементи революційности українського націоналізму



Скачати 468.47 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації26.05.2016
Розмір468.47 Kb.
  1   2   3
Петро Полтава

ЕЛЕМЕНТИ РЕВОЛЮЦІЙНОСТИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Наш націоналістичний рух, репрезентований ОУН під керівництвом Степана Бендери, ми називаємо революційним рухом, нашу національно-визвольну підпільну і повстанську боротьбу — революційною боротьбою, себе, учасників цієї боротьби, — революціонерами. І хоч слів “революція”, “революційний” уживається у нас дуже часто, то, проте, не завжди точно усвідомлюється зміст цих слів. Тим часом слова “революція”, “революційний” у випадку українського націоналістичного руху мають свій дуже глибокий зміст. По можливості точно вияснити зміст понять “революція”, “революційний” у випадку українського націоналістичного руху, репрезентованого ОУН під керівництвом Степана Бандери, саме завдання нашої статті.



І


Український націоналістичний рух є революційний рух передусім з огляду на свої цілі.

Український націоналістичний рух виник і діє як а) суспільно-політичний рух і б) духово-світоглядовий рух. У зв'язку з цим український націоналізм має і подвійну мету. Як суспільно-політичний рух український націоналізм бореться за повне політичне, культурне й економічне визволення українського народу з-під чужоземного панування, за побудову на етнографічних українських землях Української Самостійної Соборної Держави, за такий внутрішній політичний і суспільно-економічний лад у майбутній українській державі, який забезпечить українському народові найкращі умови розвитку всіх його духових і матеріяльних сил. Як духово-світоглядовтий рух, український націоналізм бореться за духове відродження українського народу, тобто за ліквідацію тих неґативних наслідків, що їх у духовості українського народу залишила багатовікова неволя.


*

Основною метою українського націоналізму в даних історичних умовах є побудова на етнографічних українських землях Української Самостійної Соборної Держави.



В чому ж полягає революційність ідеї Української Самостійної Соборної Держави?

Впродовж багатьох сторіч поневолена Україна входила в склад чужонаціональних імперій: Росії, Польщі, Австро-Угорщини. На Сході Европи впродовж багатьох сторіч неподільно панували російські і польські імперіялісти. І одні, і другі привикли були дивитися на Україну як на «невід'ємну» частину своїх імперій. Лише Росію або Польщу привик був бачити на Сході Европи світ. Що може бути інакше, що на Сході Европи — на просторах між Карпатами і Доном, між Прип'яттю і Чорним морем, — крім Росії або Польщі може бути ще інша держава, — цього в більшості випадків у світі ніхто і не припускав.

Здійснення ідеї УССД, тобто побудова Української Самостійної Соборної Держави, означає цілковиту перебудову політичного укладу на Сході Европи. Побудова на Українських землях Української Самостійної Соборної Держави означає виділення із складу Росії в окремий політичний організм величезної території, означає відкинення сьогоднішнього російського імперіялізму від північних берегів Чорного моря, від Дністра, Карпат, далеко на північ і схід на лінію Дону і південнозахідніх кордонів сьогоднішньої РСФСР. Побудова Української Самостійної Соборної Держави означає також; остаточну ліквідацію претенсій польських імперіялістів на “лінію Збруча”, (а часто і на береги Чорного моря), означає відкинення польського імперіялізму на сході на лінію рік Вепр і Сян. Здійснення ідеї УССД означає цілковите зруйнування на Сході Европи того політичного укладу, який існує тут упродовж; кількох сторіч, і побудова нового справедливого ладу, опертого на принцип самовизначення народів. Якщо революція завжди характеризується тим, що вона докорінно руйнує старий політичний або суспільний лад (часто також; і політичний і суспільний водночас), то ідея УССД, яка являється саме пляном знищення старого, реакційного політичного укладу на Сході Европи, яка являється саме пляном нового політичного порядку в цій частині Европи, оперта на єдино справедливий, прогресивний принцип самовизначення народів, — є суто революційна ідея.

Ідея УССД є революційна також тому, що її висунув український народ по кількох сторіччях свойого політичного “небуття”. У XVIII і XIX ст. український народ, позбавлений окупантами власної провідної верстви, переслідуваний і експлуатований, скочувався щораз більше до рівня етнографічної маси, єдиною ознакою окремішности якої була українська мова. Російські імперіялісти тріюмфували. Вони почали вже навіть твердити, що й українська мова є лише “один з великоруських діялектів”. Український народ вони почали розглядати як “одне з племен єдиного великоруського народу”. Російським імперіялістам у певний час могло здаватися, що українська “малоросійська” проблема зліквідована для них назавжди. Зрозуміло, що в таких умовах творчість Шевченка, ідея Української Самостійної Соборної Держави, висунена Міхновським у 1900 р. в його брошурі “Самостійна Україна”, подіяла на окупантів, як грім з ясного неба і для більшости тогочасного українського громадянства, скаліченого багатовіковою неволею. Про цей момент ми обов'язково мусимо пам'ятати, коли говоримо про революційність ідеї УССД. В історії поневолених народів небагато знайдено таких прикладів, щоб ідея власної самостійности була чимсь таким надзвичайним, несподіваним, щоб ця ідея оцінювалася як щось “нереальне”, “абсурдне”, як це було в випадку деякої духово скаліченої частини українського народу.

Ідею УССД український націоналізм розуміє не лише як ідею політичного визволення українського народу, а також і як ідею його соціального визволення, як ідею такого суспільно-економічного ладу в Україні, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною і буде побудовано безклясове суспільство.

Через довгі сторіччя український народ терпів крім національного гноблення, ще і жорстокий соціяльний гніт.

Український народ гнобився соціяльно польською шляхтою, російським дворянством, царськими вислужниками, чужонаціональною буржуазією. (Серед експлуататорських кляс в Україні так мало бачимо українців, що про експлуатацію українського народу власними експлуататорами не приходиться і говорити.) Польська шляхта, російське дворянство запровадили в Україні жахливе кріпацтво. Вони обернули українське селянство, тобто в певний час майже 90 відсотків українського народу, у робочу худобу в дослівному значенні цих слів. Відібравши в українського селянства його найкращі землі, чужоземні пани февдали примусили його працювати ще й на себе до 5, а то й 6 днів у тиждень. Жорстоко експлуатувався український народ чужинецькою буржуазією і в період розвитку капіталізму в Україні. Експлуататорські кляси свідомо плекали в Україні темноту. Вони стояли на становищі, що для кріпака, для чорноробочих на капіталістичних підприємствах освіта й непотрібна, і небезпечна.

Не менше жорстоко, як в період кріпацтва чи в умовах капіталізму, експлуатується український народ клясою большевицьких вельмож і сьогодні. Большевицька колгоспна система являється своєрідною реставрацією панщизняної системи. Українському селянинові цілком не стало легше жити від того, що він формально став власником усіх багатств країни. Як за панщини, так і сьогодні в українського селянина відібрано його землю і примушується його жити на клаптику “присадибної ділянки”. Як за панщини, так і сьогодні український селянин мусить майже даремно працювати на колгоспних ланах. Плодами його праці цілковито розпоряджається большевицька кліка. Вона забирає для своїх імперіялістичних потреб майже всю сільсько-господарську продукцію України і примушує українське селянство і ввесь український народ жити впроголодь. Сьогоднішнє економічне становище робітничої кляси в Україні нічим не краще від того становища, в якому вона перебувала в умовах капіталістичного ладу в колишній царській Росії. Тоді додаткову вартість забирав чужинець-капіталіст, тепер “додатковий продукт” забирає в основному чужинецька за своїм національним складом кляса большевицьких паразитів. І тоді, і тепер українське робітництво працює понад сили і за те отримує дуже мізерну платню.

В наслідку соціяльного гноблення, здійснюваного чужонаціональними в своїй основній масі, експлуататорськими клясами, український народ постійно живе в економічній нужді, працюючі України постійно борються із злиднями, винищуються голодом. Експлуататорська політика чужинців в Україні допровадила до такого парадоксального і заразом з тим ганебного для окупантів стану, що в Україні — країні найбільших господарських можливостей у світі, як з огляду на її природні багатства, так і з огляду на працьовитість і природні здібності українського народу — панує найбільша в світі нужда. В якій іншій цивілізованій країні, де б при наявності таких величезних господарських можливостей панувала така нужда, як в Україні?

Український націоналізм бореться за побудову в майбутній українській державі безклясового суспільства, тобто такого суспільства, в якому не існуватиме експлуатації людини людиною, в якому не будуть економічно панувати одні верстви суспільства над другими. Основою цього ладу буде суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва. В цей спосіб зліквідується економічну основу творення експлуататорських кляс. В протилежність до того, як це сьогодні обстоїть справа в СССР, побудова внутрішнього ладу на справедливих демократичних основах виключить також можливість творення експлуататорських кляс на ґрунті політичних привілеїв. Побудова безклясового суспільства, знищення експлуатації працюючих дадуть у наслідку буйний розвиток проідукційних сил України, дадуть ріст добробуту найширших мас українського народу, покладуть кінець злидням і нужді, які відвічно переслідують і винищують працюючих України. Боротьба за знищення паразитної кляси большевицьких вельмож, боротьба за побудову справді безклясового суспільства у майбутній Українській Державі — це боротьба за нову соціяльну революцію в Україні. Вона мусить статися заразом із революцією політичною, тобто разом із знищенням політичного панування окупантів над Україною. В українських умовах соціяльна революція є невід'ємний елемент національно-визвольної революції. Тому й ідея УССД, яку український націоналізм розуміє як ідею нового суспільно-економічного ладу в Україні, є революційна ідея і в суспільно-економічному відношенні.

У випадку українського націоналістичного руху ідея УССД є революційна ідея ще й тому, що він визнає її активно. Український націоналістичний рух стоїть на становищі, що деклярація всяких принципів немає жодної вартости, якщо за цією деклярацією не слідує активна дія, безпосередньою метою якої є здійснення декляративних принципів. Визнавши ідею УССД за свою основну ідею, український націоналізм відразу розпочав активну, наполегливу підпільну боротьбу за її здійснення. Ця боротьба в останні роки прибрала форми широкої повстанської боротьби.

Цим український націоналізм істотно відрізняється від усіх інших українських партій, що діють чи діяли, чи то на українських землях, чи то на еміґрації. Більшість цих партій (УНДО, Соціялістично-Радикальна Партія, Католицькі угрупування, табір УНР, гетьманці, ФНЄ) хоча і визнавала в своїх програмах принцип самостійности України, але далі деклярацій вона в своїй діяльності не йшла. Єдиний обов'язок членів цих партій був віддати під час виборів голос на кандидатів власної партії, схвалити резолюцію, вплатити членський внесок. До цього зводилася в основному і вся боротьба цих партій чи угрупувань за самостійну Україну. Зрозуміло, що всі ці партії, хоч і визнали ідею УССД, не були через це революційними партіями; лише формальне визнання ідеї УССД не може робити жодного руху революційним.

У боротьбі за здійснення ідеї УССД український націоналізм зберігає сувору принциповість.

Своє відношення до різних політичних українських партій, середовищ, громадських груп, організацій та окремих громадян український націоналізм визначує у залежності від того, що вони конкретно роблять для справи визволення українського народу. Український націоналізм безумовно поборює всі ті політичні партії, рухи, течії, які займають вороже становище до ідеї Самостійної України. Тому український націоналізм найрішучіше сьогодні поборює т. зв. КП(б)У, яка в цілості являється агентурою московсько-большевицького імперіялізму в Україні. Український націоналізм веде боротьбу також проти тих всіх епігонів соціялізму 1917-20 рр. на українському ґрунті, які стоять на становищі інтернаціоналізму і які боротьбу за клясове визволення ставлять понад боротьбу за національне визволення, не розуміючи того, що знищення соціального гноблення в Україні може прийти лише в наслідку національного визволення. Український націоналізм завжди вів боротьбу також з тими політичними партіями і напрямами, які намагалися примирити українське громадянство з окупантськими режимами на українських землях, відтягнути його від революційної боротьби. Український націоналізм виступав тому і проти галицьких леґальних, нібито самостійницьких партій, що діяли в Західній Україні перед 1939 р., і проти тих угодівських елементів із табору УНР, які співпрацю з Польщею хотіли зробити наріжним каменем усієї української визвольної політики. ОУН вела боротьбу також проти тих політичних напрямків, які хотіли цілковито прикувати увагу українського народу до дрібних по суті справ кооперації, “ПРОСВІТИ”, спортивних товариств, тощо. Український націоналізм бичує усіх тих громадян, які прикривають патріотичними фразами своє шкурництво, або відмежовуються від громадського життя і стараються жити згідно з відомою в Україні протинаціональною засадою “моя хата з краю”. Під час німецької окупації український націоналізм вів боротьбу проти таких вислужників гітлерівським окупантам, як Кубійович і Ко в Галичині, Штепа в Києві.

Своє відношення до других народів український націоналізм визначує за таким єдиним критерієм: визнають вони право українського народу на самостійне державне існування, ставляться позитивно до визвольних змагань українського народу чи ні. Лише при умові позитивного ставлення чужих народів чи чужонаціональних політичних рухів до справи самостійности України, український націоналізм входить з ними (в разі потреби) в які-небудь стосунки. У випадку, коли ці народи чи політичні партії займають негативне становище до справи самостійности українського народу, український націоналізм трактує їх як ворогів.

Український націоналізм ніколи не ішов на жодні поступки окупантам, не погоджувався на жодне часткове лише, половинчасте розв'язування української справи з боку окупантів чи всяких інших чужих сил. Український націоналізм проти всяких автономій, “союзних республік”, “федерацій”, тощо. За федерацію України з Росією, проголошену гетьманським урядом у 1918 р., крім усього іншого, український націоналізм поборював гетьманський рух. Український націоналізм вестиме боротьбу доти, доки український народ не здобуде направду повної політичної і культурної незалежности.



Дуже принципове становище ОУН в питанні Соборности.

Український націоналізм завжди якнайвиразніше підкреслює, що він бореться за побудову Української Самостійної Держави на всіх українських етнографічних землях. Вірність українського націоналізму соборницькому принципові підтверджується і всією дотеперішньою діяльністю ОУН. В Проводі ОУН завжди були репрезентовані своїми представниками всі українські землі. ОУН також завжди намагалася організувати боротьбу на всіх, без винятку, українських землях. Цю боротьбу вона організувала і в Західній Україні під польською окупацією і на Буковині під румунською окупацією і на Закарпатті в межах ЧСР, і на СУЗ під большевицькою окупацією. Боротьбу на всіх, без винятку, українських землях організує ОУН сьогодні. В її лавах сьогодні борються і західні українці, і східні українці, і буковинці, і закарпатці. Можна просто сказати, що ОУН — перша і єдина дійсно соборницька політична організація українського народу.



Ідея УССД, що її українські націоналісти визнають активно і в боротьбі за здійснення якої вони проявляють сувору принциповість — це перший найважливіший елемент революційности українського націоналізму.
*

Оскільки революційною метою є друга мета українського націоналізму — духове переродження українського народу?

Щоб відповісти на це питання, нам треба коротко з'ясувати собі, якою була духовість більшої частини українського народу в період виникнення українського націоналізму, тобто кількадесять років тому назад, і якою вона в деякої частини народу є ще сьогодні.

Довгі сторіччя окупантського гніту і експлуатації, довгі сторіччя денаціоналізаційної політики російських, польських і австро-німецьких імперіялістів дуже викривили, скалічили духовість українського народу.

Російські, польські, австро-німецькі імперіялісти закладали на українських землях свої школи, не давали змоги українському народові учитися рідною мовою, вчитися історії України, переслідували українську науку, поширювали брехливі погляди про те, що український народ ніколи не жив самостійним державним життям, заперечували національну окремішність українського народу, прищіплювали йому російський, польський, австрійський патріотизм. В наслідок цього пересічний українець в кол. Росії чи Австро-Угорщині був національно малосвідомий. Він не знав часто, хто такий його народ, хто такий під національним оглядом він самий. Українець — російський чи австрійський патріот — відоме явище в Україні перед 1914 р. Українці-“малороси” були взірцем хоробрости у боротьбі за “царя і атєчество” в кол. царській Росії. Українці-“рутенці” були зразком вірности Габсбурґам у кол. Австро-Угорщині. Серед заможніх, освічених верств українського народу цей брак національної свідомости проявлявся у тяжінні до російської, польської чи німецької культури, в їхній вірній, взірцево-льояльній службі державам-гнобителям українського народу, а нерідко і в прямому ренеґатстві, в одвертому переході на бік нації-гнобителя — на бік росіян чи поляків.

Багатовікова неволя неґативно відбилася не лише у сфері національної свідомости. Вона також привела до виразного притуплення серед української інтеліґенції з-перед 1914 р. і національного інстинкту. Це притуплення національного інстинкту в українській інтеліґенції з-перед 1914 р. проявляється в її захопленні соціялістичним всесвітянством, у її неспроможності зрозуміти, що Україна може і повинна існувати окремо від Росії, проявлялося у її “федеративних” автономічних ідеях. Адже відомо, що такі найпередовіші представники української інтелігенції з отанньої чверті ХІХ-го ст. як Драгоманів, такі представники української інтелігенції періоду Визвольних Змагань як Винниченко, а через деякий час навіть Грушевський, хотіли бачити Україну лише в федеративному зв'язку з Росією, не хотіли для неї нічого більше, як лише автономії навіть тоді, коли царська Росія цілковито розпалася. Відомо також, скільки українська інтелігенція цього часу присвячувала уваги справі всесвітньої соціялістичної революції, як вона у своїй діяльності в'язалася “інтересами міжнароднього пролетаріяту”. “інтересами російської демократії”. Замість того, щоб використати надзвичайно вигідну обстановку передовсім для визволення українського народу. Серед української інтелігенції цього часу спостерігаємо цілком протилежне явище до того, як було серед російської інтелігенції. Російська інтеліґенція, маючи сильно розвинутий національний інстинкт, свої соціялістичні погляди вміла погодити навіть із своїм великоросійським шовінізмом і використала їх для справи побудови нової російської імперії. Українській же інтелігенції її соціялістичні погляди перешкодили стати на самостійницький ґрунт і в наслідку того перешкодили позитивно розв'язати справу визволення українського народу в рр. 1917-18. І цього хибного в принципі становища української інтелігенції 1917-18 рр. не можна пояснювати, напр., її політичною невиробленістю. Коли абстрагуватися від федеративної плятформи, то в своїх окремих конкретних політичних потягненнях (переговори з російським Тимчасовим Урядом, ставлення до большевицької революції, переговори в Бересті) вона проявила навіть велику політичну виробленість, величезні політичні здібності, бистру політичну орієнтацію. Неспроможність української інтелігенції стати в 1917-18 рр. на самостійницьку плятформу можна пояснити лише саме притупленням національного інстинкту — того інстинкту, який кожному народові каже боротися передусім за власну державну самостійність. Такого інстинкту українська інтеліґенція не мала; позбавила її його довговікова неволя. Вона поборювала прояви цього інстинкту і серед українського народу, який цей інстинкт зберіг.

Неґативними рисами української духовости, що виникли в наслідку довговікової неволі і що їх можна було спостерігати в деякої частини українського суспільства, було брак зацікавлення громадськими загально-національними справами, грубий матеріялізм у щоденному, житті, загумінкова обмеженість деяких груп українського громадянства, “хуторянство”, як окреслював цю рису української духовости Донцов, невміння думати загальнонаціональними громадськими категоріями, неспроможність піднятися до рівня загальнонаціональних інтересів і ідеалів. Ще донедавна єдиним ідеалом деякої частини української суспільности було збирати маєток, багатіти і цілком не журитися тим, що діється з усім народом, не думати про жодну боротьбу, а лише дивитися, як би краще забезпечити себе матеріяльно. Інша знов частина українського громадянства цілком не цікавилася тим, що діється в світі, замикалася в колі інтересів лише своєї околиці, свойого “хутора”, а цими інтересами були інтереси відсталих гречкосіїв і дрібних міщухів. Часто ці “хуторяни” були по-своєму і патріоти: вони любили українську народню пісню, українські шаравари і вишиту сорочку, український борщ і гопак. На цьому і кінчалася їхня “Україна” і їхній “патріотизм”. Вся проблема українства зводилася у них до проблем зберігання традиційного українського побуту. Що обов'язком кожного українця є оглядатися на те, що діється з усім народом, що бути патріотом, значить боротися активно за справу визволення українського народу, — так серед цієї частини громадянства ніхто не думав.

В наслідку довговікової неволі почали проявлятися в українських мас і такі негативні риси характеру, як пасивність, квієтизм, покірність перед чужою силою, зневіра у власні сили. Українець, бичований через довгі сторіччя батогом окупанта, поволі призвичаювався до цих ударів і щораз слабше протестував проти них. Щораз більше погоджувався зо своєю долею мученика. Єдиним протестом стало сльозливе нарікання, плач або лише глуха, глибоко захована ненависть. Щораз частішою появою серед українського народу став тип безвільний, малоактивний тип, здібний лише терпіти, а не боротися, протиставитися злу, іти на зудар з життям, з обставинами. Деяка частина українського народу навчилася коритися перед силою окупанта і рівночасно не бачила жодної можливости боротися з цією силою самому українському народові.

Боліючи таким станом серед своїх сучасників, ще Леся Українка гірко писала: “Так, ми раби, немає гірших в світі”. Національно малосвідомий, з притупленим національним інстинктом, загумінковий, без віри у власний народ, — ось поширений донедавна і ще подекуди живий сьогодні духовий тип українця. Зрозуміло, що не можна було думати про яку небудь боротьбу за власну державу, не очистивши з негативних нашарувань, ґрунтовно не відродивши психіки народу, не виховавши в нього нових моральних якостей. Треба було, одним словом, перше, ніж думати про політичну революцію, доконати революцію в духовості народу.

За таку роботу взявся саме український націоналізм.

Типові національнонесвідомого “малороса”, “хахла”, “рутенця” український націоналізм протиставляє тип гарячого українського патріота, який знає славне минуле України, гордиться ним і для якого “добро української нації — найвищий наказ”. Переінтелектуалізованому і, в наслідку того, захопленому всесвітянськими ідеями, універсалізмом, з притупленим національним інстинктом типові українського інтелігента український націоналізм протиставляє тип освіченого українця, який глибоко вріс в український ґрунт, в українську національну стихію, який гостро відчуває найглибші пориви українських народніх мас, зосереджує у собі найглибший український національний патос, який діє, керуючись саме національним інстинктом. Типові українського “хуторянина”, який живе лише шкурними інтересами власного подвір'ячка, український націоналізм протиставляє тип, здібний захопитися і боротися за загальнонаціональні цілі, боротися безкорисно, боротися завзято, боротися не на життя, а на смерть. Український націоналізм кличе не коритися перед силою, не плазувати перед “сильними світу цього”, не давати знущатися над своєю ні особистою, ні націнальною честю, бо це — негідне людини, бо це — рабство, але відважно, по-геройськи скрізь виступати проти насильства, скрізь відважно боронити національну честь і гідність. Український націоналізм бичує всіх тих, які без протесту зносять найжорстокіші знущання, дозволяють окупантам плювати собі в обличчя. Український націоналізм кличе до активної боротьби за наші національні права, в обороні нашої національної чести в кожному місці і в кожний час.

Боротьба за духове відродження українського народу на основному терені дій українського націоналізму дала свої позитивні наслідки. Український народ, природно обдарований високими моральними якостями, почав скоро віднаходити себе. Психіка українського народу після першої світової війни почала скоро звільнятися від тих негативних нашарувань, які появилися в ній у наслідку гнобительської і де-націоналізаційної політики окупантів. Сьогодні для духовности досить значної частини українського народу характерний не тип національно-малосвідомий, не тип раба, а тип свідомого українця, тип українського патріота, тип фанатичного бійця за справу Самостійної України, тип, який своїм життям підтверджує, що для нього дійсно “добро нації — найвищий наказ”.

Було б помилково, одначе, думати, що боротьба українського націоналізму за духове відродження українського народу сьогодні закінчена. Перед українським націоналізмом з усією гостротою стоїть сьогодні завдання ліквідувати всі ці жахливі наслідки, що їх в духовості українського народу викликало майже 30-річне панування большевицьких імперіялістів в Україні.

Які ж наслідки? Що негативне є у психіці деякої частини сьогоднішнього східньоукраінського громадянства?

Серед українського громадянства на СУЗ є досить поширений тип українця — “совєтського” патріота. Не зважаючи на те, що Советський Союз є та тюрма, в якій український народ гнобиться політично, культурно, експлуатується економічно, винищується в жахливих маштабах фізично, деяка частина східніх українців вірно служить Сталіну і готова за Советський Союз умирати. Замість любити передусім свій рідний український народ, замість уважати за свій перший і найвищий обов'язок, як це скрізь діється у світі, служіння рідній батьківщині, служіння Україні, — деяка частина східньоукраінського громадянства, вихована в большевицькій школі, в комсомолі, стала на шлях яничарської служби московсько-большевицьким окупантам України. Зацитовані нами слова Лесі Українки, сказані нею на адресу українського суспільства з-перед 1914 р., до цієї частини східньоукраїнського громадянства стосується повністю. Типа вірного цареві “малороса” замінив також сьогодні по-рабському вірний Сталіну тип українця — “совєтського” патріота.

Дуже вкорінений серед частини східньоукраїнського громадянства погляд про те, що Україна може існувати лише в складі Совєтського Союзу, лише в союзі з Росією. Большевики поширюють цей погляд з ясно означеною метою: підірвати серед українського народу ґрунт для самостійницької ідеї, показати цю ідею нереальною, небезпечною для українського народу тому, що, мовляв, відірвання України від Росії загрожує Україні закабаленням чужоземними імперіялістами, — а деяка легковірна і позбавлена національного інстинкту частина східньоукраінського громадянства в це серйозно вірить. Як колись, в 1917-18 рр., українська інтеліґенція своїм фетишем зробила “інтереси російської демократії”, “інтереси російської революції”, так тепер деяка частина східноукраїнської інтелігенції своїм фетишем зробила “інтереси Совєтського Союзу”: Замість думати, передусім, українськими категоріями, ця частина східноукраїнської інтеліґенції думає насамперед всесоюзними категоріями. Звикла через довгі сторіччя бачити Україну в складі російської імперії, звикла працювати на просторах цієї імперії; деяка частина східноукраїнської суспільности (передусім інтелігенція) любить цю великопростірність і самостійницькі змагання українського народу схильна розглядати як “провінціональну обмеженість”, “українську загумінковість”. Ця частина українського суспільства не бачить того, що російський імперіялізм — найбільший ворог українського народу, не бачить того, що Сибір, Середня Азія — оці саме імперіяльні російські простори — це одне величезне, жахливе цвинтарище українського народу, не розуміє того, що праця на Далекому Сході — це ніщо інше, як заслання, каторга, не бачить і не розуміє того, що Україна має всі — економічні, геополітичні, духово-моральні, культурні передпосилки до того, щоб бути самостійною, не бачить і не розуміє того, що лише відокремившись від Росії, український народ заживе справді щасливим, справді заможним життям. Оця любов до великопростірности російської імперії, оце нерозуміння того, що Україна може існувати цілком добре, будучи відокремленою від Росії, оцей “всесоюзний комплекс” — це, поруч “совєтського” патріотизму, один з найпоширеніших і найнеґативніших наслідків довговікового поневолення України колись царською, а тепер большевицькою Росією.

Негативною рисою духовости деякої частини східньоукраїнського суспільства є сліпий страх перед НКВД, переоцінювання сили і спроможности большевицького режиму. Значна частина східніх українців уважає, що боротьба з большевицьким режимом взагалі не можлива. “Все знайдуть, все розкриють, наші зрадять, всіх НКВД знищить” — так дуже часто розумує східній українець, який перейшов кільканадцятирічну практику большевицького терористичного режиму. Його опанував панічний страх перед НКВД. Цей страх паралізує, чи, просто, робить у нього неможливим усякий спротив, усяку протирежимну боротьбу.

Терор, переслідування, невдачі протирежимної боротьби стали причиною того, що в деякої частини східньоукраїнського громадянства можна сьогодні спостерігати песимістичний фаталізм, покірність перед, навіть найгіршою, долею, цілковиту зневіру у власні сили українського народу. Деяка частина східніх українців погоджується з хибною думкою, що сама доля призначила українському народові постійну неволю, постійні знущання, терпіння, нужду. Активна боротьба проти окупанта за своє визволення, погляд про те, що дотепер український народ терпить лише тому, що він замало боровся за свою самостійність — такі речі для цієї частини українського суспільства стають щораз більше чужі.

Загально поширеною рисою серед східньоукраїнської інтелігенції є її тяжіння до російської культури, її захоплення цією культурою. При цьому ми підкреслюємо, що ми далекі від того, щоб заперечувати об'єктивний культурний доробок росіян, щоб відмовляти російській культурі всякої вартости. Нам ідеться лише про те, що деяка частина сьогоднішньої східньоукраїнської інтелігенції попадає в надмірне захоплення російською культурою і в той же час легковажить свою українську культуру. У наслідку цього захоплення російською культурою можна часто почути від східньоукраїнського інтелігента, що він воліє розмовляти російською мовою, а не українською тому, що російська мова “культурніша”, що він воліє читати по-російськи, ніж по-українськи, тому що “стиль російської мови ясніший”, “більше вироблений”. Що він воліє, нарешті, Пушкіна, ніж Шевченка, що Пушкін — це “фактично великий поет”, а Шевченко лише тим великий, що “національний”, український. Так може подумати лише людина, скалічена під національним поглядом, людина скаліченого національного інстинкту. І такими скаліченими під національним оглядом людьми є ті східньоукра-їнські інтеліґенти, які воліють розмовляти по-московськи, ніж по-українськи, які захоплюються Пушкіном і легковажать Шевченка.

Боротьба з усіма тими неґативами, що появилися в духовості деякої частини українського народу в наслідку большевицької протинаціональної політики, — найважливіше й одне з найскладніших завдань українського націоналістичного руху сьогодні. Типові “совєтського” патріота треба протиставити тип передусім українського патріота. На місце “всесоюзного комплексу” треба прищепити переконання, що Україна може і повинна бути самостійна, що СССР повинен і мусить бути перебудований на принципі дійсного, а не формального лише, самовизначення народів. На прикладі боротьби УПА й ОУН треба східньоукраїнському громадянству показати, що боротьба з НКВД можлива, що там, де є добра організація, конспірація, НКВД не може нічого “знайти”, нічого зробити. Треба цілковито розбити міт про, нібито, непереможність НКВД і прищепити переконання, що боротьба з НКВД цілком можлива і посильна для українського народу. Песимістичному фаталізмові, пасивності мучеників, треба протиставити здоровий оптимізм, оснований на факті постійного росту українського самостійницького руху, на факті щораз більшого розхитування большевицького режиму. Треба також розбити сліпе захоплення російською культурою, зокрема російською мовою і літературою. На їх місце повинні прийти якнайвищі святощі: рідна мова, рідна література, рідна історія.

Мабуть, жадному народові національна неволя не лишала таких жахливих наслідків, як українському народові. Тому також, мабуть, жадний національно-визвольний рух не мусів присвячувати стільки уваги справі відроджування національної духовости, скільки присвячував дотепер і ще мусить присвячувати у майбутньому український націоналістичний рух. І саме цей момент дуже істотно відрізняє український націоналізм від національно-визвольних рухів інших народів. Про це треба пам'ятати особливо сьогодні. Останні роки увагу ОУН майже повністю заабсорбувала збройна і політична боротьба проти большевицьких окупантів. В наслідку цього де в кого може постати неправильне уявлення про те, що націоналістичний рух — це лише політичний рух. Так тлумачити характер українського націоналізму означає звужувати націоналістичний рух, викидати з нього значну частину його змісту. В українських умовах український націоналізм виник і діє — це ми для підкреслення повторяємо ще раз — також як духово-світоглядовий рух. Боротьбі за духове переродження українського народу український націоналізм майже повністю присвятив перші роки свого існування. Боротьбу за духовне переродження українського народу веде український націоналізм і сьогодні. Беручи до уваги ті жахливі наслідки, які в досить значній частині українського народу залишила багаторічна большевицька окупація, можемо сказати, що боротьбу за духове відродження українського народу український націоналізм мусить і буде вести ще довгі роки в майбутньому. Ця боротьба в деяких випадках мусить попереджувати політичну боротьбу і в українських умовах завжди мусить іти паралельно з нею. Боротьба за духове відродження українського народу буде вестися і в умовах Української Самостійної Держави.

До духового відродження українського народу український націоналізм змагає в основному шляхом активного включування українських мас у безпосередню протиокупантську боротьбу. Саме таку мету, крім усього іншого, переслідувала ОУН, організуючи різні акції в період до 1939 р. Саме таку мету, крім усього іншого, переслідував український націоналістичний рух, коли почав розгортати масово повстанську боротьбу в 1942-43 рр.

В наслідку включення мас до активної збройної боротьби проти гітлерівських і большевицьких окупантів надзвичайно піднеслася національна свідомість українського народу на всіх теренах дій УПА. Зокрема, в наслідку повстанської боротьби зросла національна свідомість українських мас у таких глухих кутках України, як Полісся, Холмщина, Лемківщина. Щоб осягнути такий стан національної свідомости, який є у цих теренах сьогодні, шляхом культурно-освітньої легальної діяльности, — треба було б цілих десятків років. Тимчасом український націоналістичний рух доконав цього впродовж 2-3 років. У вогні безпосередньої боротьби, в повстанських відділах, у підпіллі кується тип українця, який уже нічого не має спільного з колишнім українцем - рабом Москви чи Варшави, кується той новий тип української людини, який ціною власної крови здобуде Україні світле майбутнє.



Боротьба за відродження духовости українського народу — боротьба за викорчування рабської психіки і культивування в українському народові психіки вільного господаря на своїй землі, психіки фанатичного борця за справу Самостійної України, — другий важливий елемент революційности українського націоналізму. Ця боротьба також значно поширює поняття українського націоналізму поза поняття звичайного політичного руху.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка