Ено Рауд І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько жахлива пригода у лісі



Сторінка1/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.96 Mb.
  1   2   3

Annotation


Четверта книжка повісті-казки відомого естонського письменника, лауреата Літературної премії ім. Ю. Смуула про захоплюючі пригоди трьох веселих чоловічків. Перша і друга книжки вийшли у Веселці 1983, третя — 1988 року. Ено РаудЖАХЛИВА ПРИГОДА У ЛІСІНІЧНЕ БАГАТТЯНЕАБИЯКА МАНДРІВКА ВЕРХИ НА… ВОВКОВІНАПРЯМОК ВИЗНАЧЕНОМУФТИКОВІ НЕПЕРЕЛИВКИПАНЦИР ПІДДАЄТЬСЯ ВИПРОБУВАННЮВІДКРИТТЯ КРАЄЗНАВЦІВПІВЧЕРЕВИЧОК У ТЯЖКІЙ СКРУТІМОХОБОРОДЬКО ПОЧИНАЄ ДІЯТИМІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮСЕРДЕЧНА ЗУСТРІЧПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮПІВЧЕРЕВИЧОК ПОЛИШАЄ МОХОБОРОДЬКАЩО СТАЛОСЯ З МУФТИКОМ?РАДІСТЬ І СМУТОКСМЕРТЬ СТУКАЄ У ВІКНОПІВЧЕРЕВИЧКОВІ БЛУКАННЯПОРЯТУНОКГОМІН МОРЯ

Ено Рауд
І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько


ЖАХЛИВА ПРИГОДА У ЛІСІ




 

Малесеньке Муфтикове авто щодуху мчало по шосе. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько поспішали до моря. Вони жадали відпочинку. Трійця друзів мріяла про лагідне хлюпотіння морських хвиль і хотіла набратися сил, насолоджуючись морським повітрям. — Мо-ре, мо-ре моє…— Півчеревичок намагався пригадати колись почуту мелодію. Та за мить мусив урвати пісню, бо Комірчик, оце малесеньке Муфтикове собача, звів догори писок і заскімлив. Світило сонце. Незважаючи на те, що надійшла осінь, було майже по-літньому. Певне, вода в морі ще тепла… Вони заїхали до лісу. Оскільки цією дорогою ще не проїздили, Муфтик зупинив авто, щоб роздивитися карту. — Щось вельми закрутисте, — сказав він по хвилі. — Звичайно, через ліс до моря ближче, але… — Через ліс?! — вигукнув Мохобородько, уриваючи Муфтика — Мені страшенно кортить поїхати через ліс! — І я не маю нічого проти, — обізвався Муфтик. —Та, на жаль, лісові стежки на карті не позначено. Тож ми опинимося в лісі, наче в мішку, і далі доведеться пробиратися, так би мовити, майже наосліп. Одначе Півчеревичок підтримав Мохобородька. — Принаймні коротша дорога набагато пряміша, ніж кружляти навколо, — гаряче вигукнув він. — І не можемо ми жити, втупившись у цю карту! Муфтик вагався. — Ці лісові стежки, — роздумував він. —Ніколи не знаєш до пуття, куди вони зрештою виведуть. Проте це зауваження не похитнуло самовпевненості Півчеревичка. — Всі дороги ведуть до моря! — вигукнув він. — Хіба ти не знаєш оцієї приказки? Муфтик нічого не відповів, натомість почав ще уважніше роздивлятися карту. — Праворуч, на другому кінці лісу, — море, — нарешті мовив він. — А ліворуч розляглося велике болото. Чи немає подібної приказки, що всі дороги ведуть до болота. — Такої немає, — випалив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся і згорнув карту. — Ну, хай буде так. Поїдемо через ліс, якщо ви обоє так хочете. — Могли б принагідно завернути на болото, — зрадів Мохобородько. — А раптом нам пощастить знайти морошку! Вона вельми полюбляє вологу, через це і росте частіше всього на болотах. Коли я був маленький і часто купався у ванні, у моїй бороді коли-не-коли виростали морошкові ягоди. І це я вам кажу, щоб знали: морошкові ягоди — найсмачніші в світі! — Ой як хочеться! — ковтнув слинку Півчеревичок. — Звісно, могли б дістатися до місцини, де чудова морошка. Одначе Муфтик рішуче відхилив отакий намір. — У болоті авто може захряснути в багнюці, — застеріг він. — Треба прямувати до моря, тому що наша мета — море, а не морошка. Цього разу Муфтиків голос продзвенів так наполегливо, що Мохобородько й Півчеревичок уже й слівцем не обмовилися про морошку. Муфтик увімкнув мотора. Фургончик деякий час котив по шосе й невдовзі звернув до лісу. Мохобородько розчинив віконця. — Яке повітря! — зачаровано вихопилось у нього. — Які лісові пахощі! Про себе Мохобородько мусив визнати, що ліс може замінити йому навіть море. На його думку, їхня мандрівка до моря могла б тривати довго-довго! Авто, стиха фуркочучи, просувалося все далі в лісову глибочінь. Ой, лісе, лісе! Яка краса і який спокій навколо! Поглядаючи з віконець, маленькі чоловічки не помічали, як минав час. Уже настав вечір. І раптом Муфтик помітив струмок, який жебонів біля лісової дороги, і натиснув на гальма. — Треба запастися водою, — сказав він. Це була правда. Вони полишили місто, не підготувавшись до подорожі. Великий молочний бідон, у якому тримали воду, стояв напівпорожній у кутку фургончика. Муфтик підвівся з-за керма, знайшов цеберку і вийшов із машини. Мохобородько та Півчеревичок ступили за ним, щоб скористатися з нагоди подихати чистим повітрям і розім’яти кісточки. А як же Комірчик? Що сталося з Комірчиком? Собача сиділо в авто й жалісливо підвивало. — Уявляєте, — здивувався Мохобородько. — Собака просто тремтить. — Тремтить? — стурбовано запитав Муфтик. — Чи не лихоманка в бідолахи? Півчеревичок торкнувся собачого носика. — Ніс холодний, — сказав він. — Тільки чомусь вельми посмикуються ніздрі. Тепер помітили всі, що Комірчик старанно втягує повітря. Собача ніби відчувало якийсь незнайомий запах. — Що ж це в повітрі? — зронив Мохобородько. Муфтик простягнув руку і заспокійливо погладив тремтливий зашийок Комірця. — Не хвилюйся, золотенький, — ніжно промовив він. — Я принесу води, й відразу ж поїдемо далі. Собака перестав скавуліти, ніби заспокоївся, і Муфтик пішов по воду. Тримаючи в руці відро, він хутко ступав до струмка. І тут сталася пригода. Собака! Буцімто з-під землі перед Муфтиком постав величезний собацюга. Жовто-сірий. Хвіст обвислий. Вуха нашорошені. Очиська злісно виблискують. — Начебто вовк, — сполотнівши, прошепотів Півчеревичок. А Мохобородько ствердив: — Так і є, вовк! Ось чому… Ось чому страх огорнув Комірчика… Собача відчуло наближення сіроманця. Ох, як же вони раніше не здогадувались про це! — Цу-цу, — став підгукувати вовка Муфтик. Лише один раз і підгукнув. Далі все сталося блискавично. Зненацька Муфтик опинився на землі. Цеберка брязнула, покотилася вбік. Вовк зграбастав Муфтика за муфту і закинув собі за спину, мов лантух. І зник. Десь запропав між кущів. Півчеревичок, увесь сірий з лиця, вихопив із кишені рогатку, але цілитися було ні в кого. А Мохобородько стояв непорушно, наче обернувся на соляний стовп, і порожніми очима дивився туди, де щойно були вовк і Муфтик. — Комірчику! — несподівано вигукнув Півчеревичок. Собача вистрибнуло з авто. Невже вовк відбіг так далеко, що його дух уже не лякав Комірця? — Шукай Муфтика, — прошепотів Мохобородько. Комірчик, прихиливши писок майже до землі, ретельно обнюхував довкола. З того місця, звідкіль Муфтик рушив до струмка, собача побігло по сліду свого хазяїна. Півчеревичок і Мохобородько напружено стежили за Комірцем. По хвилі собача заскавуліло. Заскавуліло злякано й відразу ж спинилося. — Муфтикові сліди закінчилися, — припустив Півчеревичок. — Замість Муфтикових слідів на землі лише вовчі, — сказав Мохобородько. Комірець заскімлив ще, але назад не повернув. — Він щось вирішує, — висловив здогад Півчеревичок. Мохобородько кивнув головою. — Він вагається, — мовив по хвилі, — тепер усе залежить від того, що з двох візьме гору: любов до Муфтика чи страх перед вовком. Комірець тихенько загарчав. Його шерсть на зашийку настовбурчилася. — Набирається сміливості, — сказав Півчеревичок. І тієї ж миті собача пожвавішало. Правда, воно поволі й обережно ступало вперед, як-не-як, а йшло по вовчому сліду. — А ми? — запитав Мохобородько. — Що ми робитимемо? І вони мали вирішувати точнісінько так, як і Комірець. Перед ними постало точнісінько таке ж запитання. Адже й кумедні чоловічки боялися сірого хижака, ще й як! А з другого боку — хіба ж Муфтик не їхній найкращий друг? — Ходімо, — наважився Півчеревичок. Отже, домовились. Вони рушили за Комірчиком. На них напали дрижаки, але вони не зупинялись. Біля струмка собача безпорадно завмерло. — Сліди закінчились, — зронив Мохобородько. — Здається, вовк переплив потічок, — сказав Півчеревичок. Очевидячки, й Комірець схилявся до такої думки. Якусь мить він вагався, тоді стрибнув у воду й поплив, швидко перебираючи лапами, на протилежний берег. Проте, на жаль, і там собача не виявило вовчих слідів і незабаром знову повернулося до Півчеревичка й Мохобородька. Сліди запропали і все. — Кінець, — видихнув скрушно Півчеревичок. — Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія? Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту… Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати. НІЧНЕ БАГАТТЯ


Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною. — Уже вечоріє, — сказав Півчеревичок. — Що робитимемо? — Треба все з’ясувати, — відповів Мохобородько. Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків. — Ох, дорогий Муфтику, — зітхнув Півчеревичок. — Де ж це ти потерпаєш нині? — Зараз у вовчому лігві є і вовченята, —пригадував Мохобородько. — Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину. — Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси, — припустив Півчеревичок. — У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе. Мохобородько не відповів. Думав. Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма. І раптом: «Пугу-пугу!» Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами. — Чуєш? — прошепотів він. — Вовк завиває! І знову: «Пугу-пугу!» Цей моторошний голос лунав уже поблизу. Невже справді сіроманець? По хвилі в небі перед їхніми очима промайнула тінь, і Мохобородько сказав: — Сова розпочинає нічне полювання. Півчеревичку стало ніяково. Він сидів поруч із Мохобородьком і пробубонів: — Нерви… нерви… Нараз Півчеревичок збагнув, що Комірець взагалі не чув завивання сіроманця, і це вельми заспокоїло його. Якби вовк був десь недалечко, то, певне, й Комірець поводився б по-іншому. Мохобородько знов поринув у задуму. — Це був совиний голос, — мовив трохи перегодом. — Але й вовки завивають перед заходом. І вранці також, коли сонце сходить. Сіроманці підвивають коло лігвища. Починає старий вовк, а за ним виють і вовченята. Сова нагадала мені про це. — Послухай-но! — пожвавішав Півчеревичок. — Адже по їхньому завиванню можна достеменно визначити, де саме їхнє лігво! — І я так гадаю, — кивнув Мохобородько. — За такої погідної днини, як зараз, вовче підвивання чути на кілька кілометрів. Сірі хижаки, звичайно, розумні тварини, але голосами видають своє житло. Схоже, така вже у них внутрішня потреба. Двійко чоловічків сиділи й мовчали. І неспроста — мали неабияку мету: вони вслухалися. Півчеревичок і Мохобородько чекали, коли вовки знову подадуть голос. Та з настанням ночі чоловічки похмурнішали. Ох, бідолашний Муфтику! Чи відчуваєш, що друзі думають про твоє лихо? А втім, чи можеш ти щось відчувати? Невдовзі настала густа пітьма. — Вовчого завивання не буде, — коротко підсумував Півчеревичок. А Мохобородько додав: — Не залишається нічого іншого, як очікувати сходу сонця, тоді знову підвиватимуть сіроманці. А тим часом приспіла пора трохи спочити. Правда, Півчеревичок і Мохобородько не уповали на те, що сон торкнеться їхніх очей — було ж бо стільки турбот і хвилювань! Одначе вони хотіли бодай трохи спробувати заснути. Адже треба зібратися з силами, бо хтозна, які випробування чигають на них найближчим часом. Мохобородько в темному лісі заходився шукати навпомацки хмиз. — Треба розкласти багаття, — мовив він. — Живий вогонь — найкращий захист од вовків. — Може, цього разу розташуєшся все-таки в авто, — запропонував Півчеревичок. — Адже Муфтикове ліжко вільне. У товаристві як-не-як, а ліпше. Але для Мохобородька нічліг просто неба був принциповим питанням. — З тобою буде Комірець, — кинув він. Так і вирішили. Півчеревичок покликав собача і забрався у фургончик, а Мохобородько розклав багаття і ліг коло нього. «Пугу-пугу!» Без сумніву, це знову сова, яка в пошуках здобичі літає туди-сюди. Одначе скоро крилатий хижак майнув, схоже, далеко, бо кумедні чоловічки вже не чули над своїм табором ухкання — панувала тиша. Лагідна ніч і лісове безгоміння вплинули на Мохобородька, наче бальзам. Переживання про Муфтикову долю все ще бентежили його серце, але не були такими безнадійними й болючими. Тривога притлумилась, мало-помалу тривала напруга пішла на спад. Мохобородько так влігся плиском на животі, щоб іскри не обсмалили бороду, і незчувся, як його повіки стулились і як він почав рівномірно похропувати. А в цей час Півчеревичок безсонно крутився на своїй постелі: його не полишав страх і гнітючий настрій. Півчеревичка діймала задуха. Серце ладне було вирватися з грудей від надмірного струсу. Кумедному чоловічку навіть не хотілося ворушити пальцями ніг, що було вже украй поганою прикметою. Тільки опівночі Півчеревичок поринув у сон, тривожний і неглибокий. Але й такий тривав недовго. Комірчик! Комірчик заліз до Півчеревичка під ковдру! Він жалісно скавулів і кілька разів облизав кумедному чоловічкові лице. — Ну-ну, — пробубонів, прокидаючись, Півчеревичок. — Які ти собі штуки дозволяєш! А Комірець усе скімлив і, прищулившись, наче шукав захисту в Півчеревичка. І раптом того мов ударило струмом. Вовк! Десь поблизу має бути вовк! Адже попереднього разу собача підвивало точнісінько так. Сіроманець повернувся. Він прийшов по нову жертву. І, безумовно, наступною здобиччю хижака стане не хто інший, як бідолашний Мохобородько, який через свою нерозумну впертість вирішив такої небезпечної пори заночувати просто неба! Без довгих роздумів Півчеревичок одгорнув ковдру з постелі й кинувся до віконця. Ніч. Але вогнище яскраво палає, і червоні вогневі язики вихоплюють із пітьми велике коло, що простирається до самого потічка. Дякувати Богові, Мохобородько ще є! Лежить нерухомо біля багаття, очевидячки, міцно спить. Та ось Півчеревичок помітив сіроманця. З тієї самої місцини — вигину потічка, де світло вогнища грає на воді, зненацька почулося хлюпотіння. І тієї ж миті зі струмка з’явився вовк, буцімто примарний чотириногий водяник. Півчеревичок хотів закричати, щоб застерегти Мохобородька від небезпеки. Одначе із цього нічого не вийшло. Почувався так, мовби чиїсь невидимі руки безжалісно стиснули йому горло. Жах, божевільний зробив свою справу, і з уст Півчеревичка не почулося нічого іншого — тільки ледве чутне безпомічне хрипіння. Сірий хижак потюпав до багаття. Збігла мить, і він зупинився лише за декілька кроків од вогнища. Так і є! Адже Мохобородько ще раніше казав, що живий вогонь — найкращий захист від сіроманців. Вовк боявся полум’я, тож і не осмілювався наближатися. Що ж воно станеться далі? Те, що сталося далі, сповнило серце Півчеревичка переляком і подивом. Вовк розчепірив лапи. Постояв так хвилину-другу і раптом щосили обтрусився. З його мокрого «кожуха» густо навсібіч полетіли краплини. Вони сягнули й вогнища. Почулося шипіння, і відразу ж червоні омахи понижчали. А хижак тим часом повернувся до потічка і знов занурився у воду. Потому, як і раніше, наблизився до багаття й обтрусився… Після цього бризки посіялися набагато щільніше, і полум’я пригасло явно більше, ніж попереднього разу. І тут Півчеревичка осяйнула думка — сіроманець гасить вогнище! Треба щось негайно робити! А що?! Півчеревичок побоювався: коли вовк іще раз обтруситься коло багаття, воно пригасне настільки, що більше не захищатиме Мохобородька. І тоді… Тоді хижак потягне товариша подалі від вогнища, так само, як вчинив це раніше з Муфтиком… Треба негайно попередити Мохобородька! А як? Півчеревичок знову намагався кричати. Марно. Відчував, що горло нібито забили кляпом, ось чому цього разу маленький чоловічок навіть не спромігся писнути. Що як опанувати себе й кинутися до Мохобородька? Ох, ні. Ось вовк уже втретє похлюпався у потічку. Він уже повертається звідти… «Ой, чому це я не навчився водити машину, — з відчаєм подумав Півчеревичок. — А коли б умів, миттю завів би мотора й помчав би на допомогу своєму другові». Але в шоферуванні Півчеревичок не розумів анічогісінько. Хіба що здатен був сигналити, оце і все… Ну звичайно! Сигнал! Дати сирену — це він справді вмів! І ось Півчеревичок за кермом. Натиснув на кружальце. Сирена сколихнула тишу, і це в нічному безгомінні пролунало вельми несподівано й різко. Вовк здригнувся і застиг на місці. Здригнувся і Мохобородько, прокинувшись. Потому сів і роззирнувся. За хвилю він усе зрозумів. Мохобородько підхопився. Вихопив із багаття палаючу гілляку, покрутив нею над головою і кинув у сірого хижака. І той, наче вітер, метнувся від вогнища. НЕАБИЯКА МАНДРІВКА ВЕРХИ НА… ВОВКОВІ


Коли вовк кинув собі за спину Муфтика, той спершу взагалі не збагнув до пуття серйозності свого становища. Муфтикові ніколи не доводилося близько стикатися з вовками, тож він і сприйняв сірого хижака просто за великого собаку. А оскільки собаки завжди ставилися до маленького чоловічка більш-менш приязно, тому він у перші хвилини і не злякався сіроманця. Муфтик просто вважав, що цей великий собака, закинувши його на спину, хоче з ним лише побавитися і задля жарту погарцювати. — Цу-цу! — повторював лагідно Муфтик і поплескував хижака по шиї. Вовк метнувся до струмка. Муфтикові здалося, що саме зараз сіроманець могутнім стрибком подолає потічок, і обома руками скільки мав сил учепився в зашийок свого «скакуна». Та ніякого стрибка не сталося. Натомість вовк обережно ступив у воду і далі побрів по струмку. Тепер уже Муфтик розхвилювався і мав для цього вагомі підстави. Мохобородько і Півчеревичок залишилися далеко позаду, а звір і не збирався повертати — просто летом летів по струмку в глиб лісу. «Слава Богу, хоч собака не скажений, — утішав себе Муфтик. — Скажений собака і лапою не торкнеться води». Але це була вельми невеличка втіха. Через деякий час хижак стрибнув на берех і далі побіг лісовою стежиною. «Ну, це вже занадто, — виснував Муфтик. — Для розмаїття можу зробити маленьку верхову мандрівочку, але вже годі. Принаймні на що це схоже, коли кінь везе вершника, куди тільки заманеться?» І Муфтикові спало на думку таке: він-бо ще зараз міг би легко знайти зворотну дорогу — варто лише піти понад струмком — і скоріше всього він не заблукає. Одначе великий собака пре його в лісову гущавину. То, може, доведеться Муфтикові сказати «Прощавайте на віки вічні» своїм друзям і доживати вік самотою у смутку. «Ні і ще раз ні, — вирішив Муфтик. — Не можна дозволити затягувати себе казна-куди, в самотину! Я ж і так дуже довго був сам-самісінький. Ні, годі!» Тієї миті кумедний чоловічок розтиснув руки на зашийку вовка і коричневим колобком скотився на мох. На жаль. Ця спроба втечі провалилася. Муфтик не встиг і оком змигнути, як сіроманець опинився біля нього й лапою притримав, щоб не котився далі. Вовк здивовано позирав на свого «вершника». Тоді схопив Муфтика і, тримаючи в зубах, деякий час розлючено стрясав його так, що нутрощі в маленького чоловічка могли скрутитися вузлом! По хвилі сіроманець знову закинув собі Муфтика на спину. Звичайно, таке поводження вельми вразило Муфтика. Та що вдієш — мандрівка верхи на вовкові все тривала. І кумедний чоловічок зрозумів, що не варто йому більше й намагатися тікати. Деякий час Муфтик не думав ні про що, нібито від шаленої їзди його думки розтрусилися. Але перегодом він оговтався і почав знову мізкувати. «Можливо, великий собацюга хоче затягти мене до свого помешкання, — припустив він. — Та чи є взагалі в лісовому закуті людське житло? Навряд. А все-таки? Відповідь на це, як мовиться, знає лише вітер…» Вовк побіг швидше. Скоро він уже не біг, а летів, і вітер висвистував у Муфтикових вухах. Та ба, і вітер усе ж не відповів на жодне запитання маленького чоловічка. І знагла вовк зупинився. Прислухався. Втягнув носом повітря. Що це могло означати? Муфтик теж намагався напружено вслухатися і вдивлятися у далечінь поверх вовкового зашийка, проте нічого особливого не помітив. Що ж так раптово привернуло увагу звіра? Тепер вовк біг далі вельми обережно. Він старанно обминав усі відкриті місцини й увесь час тримався поміж кущів, не торкаючись при цьому жодної гілочки, щоб не чулося ані шереху. Сіроманець прокрадався — нібито плив крізь ліс, і Муфтикові здавалось, що він відчуває, як усе більше напружуються м’язи хижака. Незабаром почулися голоси. Це були чоловічі голоси! Людські голоси! «Ну, все ясно, — подумав полегшено Муфтик. — Це, безумовно, мисливці, або лісоруби, або щось подібне, і, звичайно, їхній собака. За мить я буду біля людей, ось-ось моя верхова мандрівка скінчиться!» Вовк біг у напрямку людських голосів, але при цьому уповільнив крок і став ще обережнішим. «Ага-а, — усміхнувся Муфтик. — Собака розуміє, що заподіяв шкоди, і не осмілюється постати перед своїм господарем. Його терзає сумління. І повинно терзати. Бо хіба личить порядному собаці утнути таке — серед білого дня хапати зубами вельмишановного Муфтика, закидати собі на спину й тягти до темного лісу!» Нарешті сіроманець так наблизився до людей, що неважко було вирізнити окремі слова й фрази. — Життя вовків грунтовно вивчено, — почув Муфтик глухуватий голос. — Але все одно, спостерігаючи за ними, можна виявити щось нове й захоплююче. — дзвінко відповів другий чоловік. — Я просто згоряю від нетерплячки глибше зазирнути в потаємний світ сіроманців. І якби нам поталанило щось довідатися нове, то я знав би, що недаремно прожив своє життя. Тепер між хижаком і людьми був лише рідкуватий ліщиновий кущ, тож Муфтик крізь гілля міг чітко роздивитися двох незнайомців. Низький голос належав бородатому молодикові в картатому картузі і високих чоботях. На шиї в нього висів бінокль. А другий чоловік був уже літній; на його лисині вигравали сонячні зайчики, а величезні окуляри із затемненими скельцями надавали обличчю чудернацького вигляду. Обоє мали за плечима рюкзаки. Муфтик із неабиякою цікавістю вслухався у їхню розмову, і йому стало ясно, що має справу з двома краєзнавцями, які збирають у цій місцині невідоме про вовків. Ну й дивина, невже тут, у лісі, і справді живуть сіроманці? — Особливо мене цікавлять вовченята, — мовив голомозий. — Адже зараз у них вельми цікава пора — вони тільки-но починають жити самостійно. — Саме так, — кивнув бородань. — І для того, щоб підготувати своїх вовченят до самостійного життя, старий вовк навчає їх гризти. Ох, якби хоч єдиний раз нам поталанило побачити, як старий сіроманець навчає своїх дітлашат гризти! — Щодо цього нам, звісно, пощастило, — сказав задумливо лисий. — Не забуваймо, що вовк — втілення хитрощів. Йому набагато легше пильнувати за нами, ніж нам за ним. Безумовно, я не здивувався б ні на крихітку, якби цієї миті якийсь хитрюга-сіроманчик під кущем підслухав нашу розмову. Бородань зайшовся сміхом. І тієї хвилини Муфтика осяйнула думка: звичайно, в цьому лісі є вовки, принаймні один хитрий вовк, і саме т о й, на спині якого він уже довгенько й чудово скаче верхи! Жоден собака не зміг би так бігти — ані шереху за собою! Який це собака міг би отак уникати людей?! Ані один собака не зміг би отак поводитися з кумедним чоловічком — Муфтиком. Але, Боже милостивий, що ж, власне, хоче сіроманець од нього? Зараз, правда, не час особливо сушити голову над цим питанням. Адже порятунок так близько. Порятунок був отам — за кущем. Там стояли люди. Ці люди неодмінно допоможуть йому, якщо вдасться гукнути їх на поміч. І діяти треба негайно, бо ж невідомо, чи надовго вовк причаївся між кущів. Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?! Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже! Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди. — Люди! — загорлав він. — Люди! Допоможіть! І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті! Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки. — Люди! — знову заволав він. А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі. — Ти чув? — запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя. — Начебто чув, — хитнув головою бородань. Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого. НАПРЯМОК ВИЗНАЧЕНО


Коли вовк утік од табору, Півчеревичок наважився вилізти з авто і щодуху метнувся до Мохобородька. Мужня поведінка друга майже перемогла його страх, і тепер до Півчеревичка повернулася мова. — Отакої! — захоплено вигукнув він. — Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака! — Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків, — усміхнувся Мохобородько. — Справді, — просіяв Півчеревичок. — Вогонь — таки могутня річ! Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон. — Зараз і Муфтикові було б доречно розкласти противовче багаття, — почав Півчеревичок. — Та, напевне, в його кишені немає сірників. Наш Муфтик занадто цивілізований — навряд чи видобуде вогонь тертям двох сухих паличок. — Маєш рацію, — зітхнув Мохобородько. — Він-бо роками жив тільки в машині, а це дається взнаки. — Авжеж, — додав Півчеревичок. — Цивілізує. Через це йому тепер так важко призвичаїтися до вовків. Розмова знову велася навколо Муфтика. Ох, дорогенький Муфтику! Ох, любий друже! Коли ти справді ще живий у вовчому полоні, чи можеш і надалі витримати поміж оцих звірів? Чи зможеш витерпіти їхнє суворе життя-буття, ти, який звик до всіляких зручностей? Чи зможеш стерпіти їхні звірині грубощі, ти, який завжди цурався будь-якого насильства? — Не забуваймо, що Муфтик — поет, — сказав Мохобородько. — І саме поетовій душі насильство завдає найглибші рани. Поетова душа — вельми вразлива. — Так само, як і в художників, — додав Півчеревичок. — Адже в юності Муфтик хотів учитися на художника. Він мріяв увічнити звірів на полотні, чи не так? Просто жахливо, як звірі «віддячили» йому за такі благородні поривання. Мохобородько, зачувши це, насупив брови. — Винуватити звірів не можна, — сказав він. — Це означало б звинувачення природи. Звірі ніколи не бувають несправедливі, вони такі, як їх створила природа. — Он воно що, — пробубонів Півчеревичок. — Адже фактично я звинувачую тільки одного вовка. На це Мохобородько відповів: — Не варто звинувачувати його. Сіроманець чинить так, як йому підказує природа, він-бо не розрізняє, де пролягає межа між добром і злом. Взагалі Півчеревичок не зовсім погоджувався з Мохобородьком, але все-таки сперечатися не став. Бо добре Мохобородько ставиться до тварин. Добре хоч те, що він не поривається приручати вовків. Та наступні Мохобородькові слова більше припали до серця Півчеревичкові: — Нам не треба в чомусь дорікати сіроманцям. А втім, це не означає, що ми повинні залишати Муфтика в полоні. Одна річ —розуміння, інша — реальне життя. Я, правда, добре розумію таку звірину, як вовк, одначе заради Муфтика все-таки можу розпочати з сіроманцем боротьбу. — Чудово! — кивнув Півчеревичок. —Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися. А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше. Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи. — Світає, — сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок. — Починається новий день, — сказав Мохобородько. — Ох, якби ми знали, що він нам принесе! Зійшло сонце. І несподівано звідкілясь здаля почулося жалісливе підвивання. Це не був совиний голос. Це було щось інше. — Вовки! — тихо зронив Мохобородько. Тієї ж миті Півчеревичок підхопився. Блискавично зробив кілька стрибків і опинився коло найближчого дерева і, мов обпечений, поліз угору. — Ти куди? — вигукнув Мохобородько. Півчеревичок, захоплений тим, що ліз по дереву, не прохопився і слівцем. А ледве чутне підвивання повторилося. Мохобородько напружено вслухався. Безумовно, це вовки. Можливо, вовченята. Саме у вовченят отакі пискляві голоси. Отже, десь там повинно бути їхнє кубло! Напрямок хоч приблизно, а з’ясовано. Що ж робити, щоб не проминути? Адже вовченята цілісінький день не завиватимуть, тож на їхні голоси не підеш. Просуваючись лісом, можна дуже легко збитися на манівці. Ліс, як то кажуть, —великий ошуканець. Та ледве Мохобородько встиг подумати про це, як Півчеревичок гукнув згори: — Все ясно! Підвивання долинає від величезної ялини. І лише зараз Мохобородько збагнув, навіщо Півчеревичок видряпався на дерево. І аніскілечки не від страху перед вовками, як можна було гадати. Його друг захотів пошукати якусь прикмету, за якою можна б визначити напрямок, і тепер ця прикмета була — величезна ялина. Ох, милостивий Боже, якби справді це допомогло і вовче завивання бодай на краплину дозволило друзям наблизитися до Муфтика! Коли Півчеревичок спустився з дерева, вовчі голоси долинули ще кілька разів і запала тиша. — Ти молодець, — розчулився Мохобородько. — Завдяки тобі напрямок визначено. Він підвівся, приніс зі струмка цебро води і залив багаття. Півчеревичок одчинив дверцята авто. — Ну, Комірчику! — гукнув він собача. —Ходімо шукати Муфтика. Комірець одразу ж радісно вистрибнув із фургончика і хотів негайно вирушити в дорогу, проте Півчеревичок раптом задумався. Його погляд спинився на півпорожньому молочному бідоні, в якому вони тримали воду. — Напевне, їжу й воду ми з собою взяти не зможемо? —запитально поглянув Півчеревичок на Мохобородька. — Звичайно, ні, — відповів Мохобородько. — Ліс нагодує і напоїть нас, адже ліс начебто козубець із наїдками. Спрагу потамуємо з потічка або джерела, а лісові дари удосталь дадуть нам їжу. Ну, а коли прийде чорний день, усе-таки щось матимемо з моєї бороди. Мохобородько вельми здивувався, коли Півчеревичок витяг із авто молочний бідон і вилив воду. Тоді повернувся до фургончика, попорпався у Муфтиковій скриньці для інструментів і незабаром з’явився з товстим свердлом. — Мені пригадалося давнє мисливське оповідання, — почав Півчеревичок. — Я почув його ще в дитинстві. Один мисливець, заховавши своє тіло у старовинний панцир, опинився в лісі серед великої вовчої зграї і сам убив ломакою дві дюжини вовків. Щоправда, лісові хижаки люто нападали на нього, одначе їхні ікла тільки ковзали по литих латах. — Ну то й що? — запитав Мохобородько, на якого оповідка Півчеревичка не справила особливого враження. — Нам од цього ні холодно ні жарко. А Півчеревичок уже орудував свердлом. — Я бачу, із цього бідона вийде чудовий панцир, — пояснив він. — Треба лише зробити два отвори для ніг, а збоку — дві дірки для рук. У такому вбранні я буду цілком захищений від сіроманців, а надто коли накриюся ще й покришкою. Вражений Мохобородько не спромігся на жодне слово. А тим часом свердління посувалося швидко і небавом Півчеревичок проліз у бідон. Коли він просунув руки-ноги в отвори, голова хвацько визирала з посудини, а верхня звужена частина бідона, немов улита, сиділа на плечах. — Ти — немов черепаха! — засміявся Мохобородько. Півчеревичок хитнув головою. — Що правда, то правда, — погодився він. — Окрім цього, я можу по-черепашачому в разі небезпеки втягти під своєрідний панцир-бідон руки, ноги й голову. Ось тоді хай спробує вовчисько мене вполювати! Та зараз тішитись панциром друзі не мали часу. Напрямок визначено, і Муфтик, звичайно, очікує на їхню допомогу. Тільки зле, що не можуть полишити просто так на лісовій дорозі авто, Тож закотили свого фургончика в кущі й закидали його вітами. МУФТИКОВІ НЕПЕРЕЛИВКИ


Муфтик, якого іклами підхопив сіроманець, погойдувався у повітрі. Хижак нарешті дістався свого лігва, з якого, радісно повискуючи, висипали йому назустріч вовченята. І як тільки вовк жбурнув Муфтика своїм щенятам, зчинилася неймовірна колотнеча. Вовченята забавно загарчали й миттю кинулися до Муфтика. Вони перекочували кумедного чоловічка один одному навколо кубельця з таким запалом, що тільки шмаття летіли з муфти навсібіч. Інколи вовченята давали спокій Муфтикові й дозволяли йому зіп’ястися на ноги. Але чинили це задля того, щоб пожирувати, а потім налітали на крихітного чоловічка, збивали його з ніг і знову розпочинали свою дику гру. Якби не Муфтикова муфта, то справді він би на віки вічні склепив очі. На щастя, товста муфта, яку вовченята не могли прокусити, чудово захищала Муфтика. Та попри все, становище було воістину кепське. Від безугавної шарпанини малесенького чоловічка вже нудило, він украй заслаб і навіть кілька разів непритомнів. Старий вовк здаля деякий час уважно спостерігав за цією метушнею. Зненацька він підбіг до вовченят і рішуче відігнав їх од Муфтика. Яке полегшення! Муфтик сів і вдячно поглянув на сіроманця. Та сидів він лише якусь хвилину-другу. Ось хижак опинився біля нього і став писком відштовхувати подалі від кубла. Муфтик був ошелешений. Невже сіроманець подає йому знак, що він може йти куди заманеться? Невже цей лісовий хижак так просто дарує йому волю? Вовк знову підштовхнув чоловічка, буцімто невдоволений з того, що Муфтик не квапиться і не слухається. По хвилі чоловічок пішов, спершу поволі, все ще вагаючись, а тоді скільки мав сил наддав ходи. «Ось так, — подумав Муфтик, — здається, мої страждання закінчились. Тепер тільки б зібрати рештки сил, щоб не впасти у лісі. Перш за все мушу знайти струмок, де можна хоч трішечки освіжитися. І після цього майнути далі, тримаючись струмка». Непомітно для себе Муфтик, поринувши у свої думки, перейшов на тюпанець. Адже друзі чекають його! Чекають і переживають! Одначе доля не була милостивою до Муфтика, як він по своїй душевній простоті сподівався. Він саме зійшов на лісовий згірок, коли спало на думку озирнутися. І тієї ж миті сповна збагнув своє становище. Ніякого порятунку! Скоріше — навпаки… Картина, яку побачив Муфтик, озирнувшись, і справді була вельми невтішна. Вовки ступали за ним: як великий, так і вовченята. Вони продовжували з ним свою дику гру. Та чи й було це лише грою? Кумедному чоловічку пригадалася розмова краєзнавців, яку випадково почув з-за кущів. Краєзнавці говорили, що старий вовк навчає своїх дітлахів, як полювати. Мабуть, саме зараз вони виношують щось подібне. Чи не саме зараз відбудеться оте рідкісне видовище, яке так прагнули побачити краєзнавці. Вже наступні миті засвідчили, що він мав рацію. На чолі зі старим вовком вовченята загрозливо утворили півколо, і, наблизившись до Муфтика, один із звірів швидко став і попереду, відрізав Муфтикові шлях до втечі. Незважаючи на те, що кумедного чоловічка огорнув смертельний жах, він усе-таки зауважив, що пересувалися звірі надто швидко, безголосо і мудро, з лукавинкою. Це, певно, кортіло побачити краєзнавцям! Проте Муфтик був сам-самісінький, і він збагнув оце своєрідне навчання вовченят і при цьому не мав ані крапелиночки надії на порятунок: він — жертва, він той, кого загризуть! Муфтик уже ніскілечки не уповав на краще. «Мій кінець близький, — подумав чоловічок. — Нить мого життя урветься у вовчій пащі. Все-таки, що б там не було, я хочу гідно померти». А яка ж смерть гідна? «Я — поет, — мізкував далі Муфтик. — І, може, найліпше, коли, мережачи рядки, покину цей світ. Що з того, що тільки дерева почують мої останні поезії, Та я і не прагну величезної слави. Проте я, йдучи на смерть, складатиму вірші і в цьому вбачаю свою гідність». Муфтик зосередився. Випростався. І по хвилі став урочисто читати: Сіроманці мене оточили,
мою муфту немов поточили,
доведеться мені помирати,
тут, у лісі, навічно лежати…

Далі Муфтик читати не міг, бо четверо вовченят з люттю кинулися до нього й збили з ніг. Його просто осатаніло підкидали й перекочували. Кілька разів зуби хижаків дошкулили Муфтикові й крізь муфту. Невже таки настає кінець. Ні. Ще ні. Знову з’явився старий вовк, підступив до чоловічка й відштовхнув щенят од нього. І знову дорослий сіроманець заходився підпихати Муфтика своїм писком, тільки цього разу спрямовуючи до лігва. Що ж це все, зрештою, має означати? Муфтика раптом осяйнуло: це ж бо вовченята на ньому вчаться кусати-гризти доти, поки він іще живий. Він — лише експонат із наочного приладдя, який годиться використовувати до тих пір, допоки рухається. Ось чому його спочатку не загризли! Старий вовк знову тицьнув мордою Муфтика, і той мусив чеберяти назад до кубла. Муфтикове серце раділо. Він іще живий! Коли так триватиме далі, він ще хоч трішечки поживе. Можливо, навіть до вечора. І якщо в нього буде натхнення, він складе чимало віршів! Та невдовзі все повторилося знову. Коли Муфтик дістався кубла, його виштовхали на дорогу. І вовченята знову стали підкрадатися до нього. Правда, цього разу хижі звірята оточили кумедного чоловічка зусібіч і добряче потермосили його. І все-таки Муфтик переніс їхнє жирування легше, ніж попереднього разу. Він був живий і сподівався жити надалі! Ця надія додавала Муфтикові сил, і він по-чоловічому витримував покуськування вовченят. Небавом старий вовк вирішив зробити перерву. Він полишив Муфтика вовченятам, а сам поплентався до лісу. Маленький чоловічок украй розхвилювався, бо саме вовк як-не-як наводив якийсь лад, — коли-не-коли, а відганяв хоч на трохи вовченят. Але скоро з’ясувалося, що особливих підстав для занепокоєння не було. Вовченятам обридло перекочувати його по землі, і малі хижаки Дали Муфтикові спокій. Саме зараз той міг би спробувати втекти, але попередні поневіряння настільки виснажили його, що подібне навіть не спало на думку. Натомлений Муфтик звалився мішком біля вовчого лігва і лежав там, ніби в якомусь чудернацькому заціпенінні. Через деякий час дорослий вовк повернувся до кубла із загризеним ягням, і вовченята, гавкаючи, шматували смачну їжу, вихоплювали один в одного кусні. Удень це була остання сутичка, і тоді, коли малі хижаки вдосталь наїлися, вони дещо вгамувалися. Настав вечір. Запала ніч. Старий вовк знову полишив лігво. Муфтик, як і раніше, лежав на місці і навіть, здається, трохи покуняв. Та коли знову зійшло сонечко, він знову почувався бадьорим. Йому почулись дивні голоси. Підвивали вовченята. Звівши писки до неба, вони буцімто завивали в хорі, сумно й жалісливо. Почувши це, Муфтик одразу ж страшенно розчулився — в очах заворушилися сльози. «Ох, я бідолашний! — подумалось йому сумно. — Ніколи я не терпів самотності. Та хіба це ліпше, ніж перебувати в товаристві диких вовченят? Ні, зовсім ні! У порівнянні з таким гуртом моя самота була істинним раєм! Не зможу я завивати разом із вовками!» І все-таки Муфтик був недалеко від того, щоб у відчаї завити. Сльози закапотіли додолу. Чоловічок, не ховаючись, схлипував. Таким нещасним, напевне, ніколи раніше він не був. Старий вовк повернувся з нічної мандрівки. Вовченята кинулися йому назустріч, але цього разу він анічого не вполював. Адже малі хижаки повинні самі вчитися задирати, і великий сіроманець одразу ж опинився біля Муфтика й змусив його піднятися. «Сподіваюсь принаймні, що зі своїм навчанням вовк не вельми поспішатиме, — подумав Муфтик, коли на вимогу дорослого сіроманця почав віддалятися від кубла. — Повторення — мати мудрості. Перш ніж почати мене гризти, все-таки їм треба до пуття опанувати попередні навички». Муфтик ступав далі, а вовченята крадькома пробиралися услід за ним. ПАНЦИР ПІДДАЄТЬСЯ ВИПРОБУВАННЮ


Півчеревичок і Мохобородько чимчикували лісом. Вони вже майже цілісінький день були в дорозі, одначе втоми не відчували. Не хотілося їм ні їсти, ні пити. Прагнули йти далі. Тривога за Муфтикову долю не дозволяла їм спочивати. У пралісі нелегко триматися правильного напрямку. Та друзям допомагала величезна ялина. Кілька разів Півчеревичок вилізав із молочного бідона і видряпувався на дерево, щоб уточнити місце розташування. Адже тієї місцини, звідки чулося завивання, вони мусили дістатися. Від велетенської ялини Півчеревичок і Мохобородько відхилятися не мали права. Друзі невтомно крокували далі. — Чи тобі не заважає панцир? — обмовився Мохобородько. Півчеревичок махнув рукою: — Щось муляє в плечах. Трохи поношу — і все буде гаразд. — Безумовно, — погодився Мохобородько. — До всякої речі треба звикнути. Але небавом Півчеревичок сказав: — Щось надто муляє. Він вибрався із бідона і потягнувся. — Я полізу на дерево, — мовив він. — Треба поглянути, чи не збились ми, бува, з дороги. І окрім цього, видряпуватись на дерево набагато приємніше, ніж носити лати. Мохобородько не заперечував. Поряд росло високе дерево, Півчеревичок підстрибнув до нижніх гілок і швидко видряпався нагору. А Мохобородько, в якого від утоми підкошувались ноги, сів спочити коло дерева. І Комірець, схоже, відчув, що треба перевести дух. Він опинився біля Мохобородька, влігся поруч і поклав голову на коліна кумедному чоловічкові. — Що, золотенький? — здивувався Мохобородько, погладжуючи собача. — Ти знову тремтиш?! Так і було. Комірець тремтів, правда, не дуже, але всім тілом і не перестаючи. Яка причина? А що як… Проте Мохобородько не встиг до пуття обдумати, як з верховіття долинув окрик Півчеревичка: — Ой леле! Велика ялина зникла! Мохобородько ошелешено підхопився. — Неймовірно, — відгукнувся він, але таким зніченим голосом, що Півчеревичок його не почув. Мохобородько відчув, що став тремтіти точнісінько, як Комірець. Чи не причепилася до собачати якась хвороба? — Ялина зникла! — повторив Півчеревичок і почав спускатися. Опинившись на землі, він хутенько забрався в молочний бідон і сказав: — До кожної речі треба звикнути. Ось мені вже не муляє. А Мохобородько тільки й думав-гадав про височенну ялину. — Як могла зникнути ялина? — отетеріло бубонів вій. — Можливо, тим часом ялину спиляли. Це видавалося єдиним осмисленим поясненням. Але ж по яких прикметах тепер іти далі? — Ти дивився навсібіч? — поцікавився Мохобородько. — Навсібіч, — ствердив Півчеревичок. На деякий час запала гнітюча тиша. Тільки Комірчик стиха скавулів. — Я дивився в усіх напрямках, — бідкався Півчеревичок. — Адже згори все добре видно. Це — височезне дерево, а я погойдувався на самій верхівці. Ялини-велета не видно ніде. Знову запанувало мовчання. І раптом Півчеревичок і Мохобородько помітили, що Комірець заходився тривожно обнюшкувати навколо: то бігав туди-сюди, то по колу, то лісовою галявою, майже торкаючись писком землі. — Нібито щось шукає, — припустив Півчеревичок. — І, здається, щось знайшов, — сказав Мохобородько. Комірець і справді щось тримав у зубах, щось брунатне й невизначене. Здаля не можна було зрозуміти, яка це річ. — Комірчику, сюди! — вигукнув Півчеревичок. Собача послухалося і обережно поклало свою знахідку, стурбовано поглянувши на Півчеревичка й Мохобородька. — Боже мій! — вигукнув Півчеревичок. — Адже це, це ж…— затнувся Мохобородько. — Це ж, образно кажучи, нібито часточка нашого дорогого колишнього друга! Обоє друзів почувалися, як громом прибиті — Комірчик знайшов шматину Муфтикової муфти! — Ох, бідолашний друже! — став побиватися Півчеревичок. — Невже це все, що залишилось по тобі? — Не варто увесь час думати про найгірше, — порадив Мохобородько. Він поклав до своєї кишені шматочок муфти і додав: — Може, колись ще пришиємо на місце. Комірець, як і раніше, непокоївся. Знайдений шмат муфти додав йому старанності, і схоже, що він прагне винюхувати далі. Одначе в той час собача явно відчувало страх і помітно тремтіло. — Дивно, — мізкував Півчеревичок. —Велетенської ялини немає, і все-таки ми просуваємося правильно. І раптом обличчя Мохобородька осяяла білозуба усмішка. — Послухай! — вихопилось у нього. — Це ж оте саме дерево, на яке ти залізав — ота сама ялина. Це, їй-бо, велетенська ялина, чи не так? Двійко друзів одночасно поглянули на ялинову верхівку. Вона височіла над лісом. Ну, звичайно! Та сама ялина! Загадку розв’язано. Ялина, котра таємниче зникла, знайшлася. Знайшлась і шматина з Муфтикової муфти. І саме з цього місця чулося вовче завивання. Комірець розхвилювався. Зрозуміла річ, неважко було збагнути, що все це означало. — Ми прибули, — сказав Мохобородько. Вони обоє зрозуміли, що настала вирішальна мить. — Я йду, — кинув Півчеревичок. — Куди? — запитав Мохобородько. — Хто-хто, а Комірець візьме правильний слід, — припустив Півчеревичок. — А ти зачекай тут, адже не маєш жерстяного панцира, який би тебе захищав од вовчих іклів. Мохобородько вагався. Голос серця наказував йому йти разом із Півчеревичком, а розум — навпаки. І зрештою гору взяв розум, і Мохобородько лишився. Найдоцільніше, якщо вони двоє не кидатимуться прожогом у невідоме. Нехай усе-таки Півчеревичок з’ясує трохи, що й до чого. Напевне, йому стане в пригоді панцир з бідона. А коли з ним усе-таки трапиться лихе, все одно справа цілком не загине, бо тоді почне діяти він, Мохобородько. Тож цієї миті він вирішив залізти на височенну ялину і спробувати звідтіля пильнувати за Півчеревичком. — Комірчику! — гукнув Півчеревичок. —Шукай Муфтика! Собача, яке оберталося, мов джига, знайшовши клоччя з муфти і почувши ім’я свого хазяїна, закрутилося ще жвавіше. Ніздрі Комірчика без угаву втягували повітря, а Півчеревичкові очі увесь час уважно вдивлялися у довколишні кущі. — Комірчику, шукай Муфтика! — повторив Півчеревичок. Обоє були стривожені й напружені до краю. Не забувати про небезпеку! Обоє розуміли, що не можуть допустити, щоб їх застали зненацька. — Тихіше, Комірчику! — час до часу повчав Півчеревичок. — Не поспішай! А собача й не поспішало. Правда, знайомий запах Муфтика з неабиякою силою поривав його далі, але ще були й інші запахи, що змушували не поспішати. Це були вовчі запахи, збудливі й різкі. Вони стримували Комірчика, змушували триматися поближче до Півчеревичка. Від цих запахів шерсть собачати стояла дибки. Вони дісталися крихітної лісової галявини. Півчеревичок залюбки обійшов її навколо, тримаючись поближче до дерев, але Комірець почеберяв навпростець, і кумедний чоловічок не став його утримувати. Адже собача йшло по сліду Муфтика. Ці сліди ніяк не можна було губити, що добре розумів Півчеревичок, і через це ступав за Комірцем. Раптом собача дзявкнуло. Не від переляку. Це було щось інше. І по хвилі Комірець рвонувся вперед, залишивши Півчеревичка позаду. Собача, незважаючи на вовчий запах, мов опечене, шалено-безстрашно побігло через галяву. — Назад, Комірчику! — перелякано скрикнув Півчеревичок. І тут же у лісі відлунило: — Назад, Півчеревичку! Той застиг, мов уражений блискавицею. Що це значить? Адже він гукав собача, їхнього Комірця. А натомість вигукнули його ім’я. Так що це не було відлуння. Тоді що ж? — Назад, Півчеревичку! — пролунало знову. І Півчеревичок просто затремтів од радощів. Цей голос, такий страшенно знайомий голос… Голос, який неможливо було переплутати ні з яким іншим. Муфтик! Справжнісінький Муфтик! Хоч і вельми обшарпаний, але все одно живий! То був він. Ось уже біжить до Півчеревичка. Комірець метляється у нього під ногами, просто ошалілий від радощів, і весь час намагається лизнути в обличчя кумедного чоловічка. — Тікай! — вигукнув Муфтик Півчеревичкові. — Зараз тут будуть вовки! Півчеревичок не рухався. Не для того він тут з’явився, щоб при будь-якій небезпеці негайно тікати світ за очі. Окрім цього, для втечі не мав і часу — вовченята вигулькнули і підкрадалися. Муфтик підступив до Півчеревичка й зупинився. — Що ж ти чекаєш?! — видихнув у відчаї він. — Вовки можуть напасти щомиті! — А ти сам?— запитав Півчеревичок. — Я не піду звідси нікуди, — відповів Муфтик. І він похапцем розповів Півчеревичкові про навчання малих сіроманців і про те, яку роль довелося йому сповняти в їхньому дивному навчанні. — Я залишаюся біля тебе, — вів своєї Півчеревичок. — Панцир захистить мене. Вовченята наближались. Ось вони утворили півколо. — Зараз одріжуть шлях до втечі, — пояснив Муфтик. Він достеменно знав, які наміри у вовченят. Як Муфтик і сподівався, хижаки хотіли знову повторити колишні уроки: йому неважко було помітити їхні приготування. Отже, скоро почнеться напад. Як Муфтик і Півчеревичок готувалися зустріти його? Адже Муфтик був наочним посібником, який вовченята мусили зберегти, а Півчеревичок, у свою чергу, уповав на свої лати. А Комірець? — Комірчику, тікай! — вигукнув Муфтик. — Хутчіш! Собача знітилося. Адже воно щойно знайшло свого улюбленого хазяїна, а тепер ось Комірця хочуть прогнати від Муфтика. Отакої! Комірчик хотів залишитися біля Муфтика, незважаючи на страх перед вовками. Щоб дати зрозуміти це, він міцно-міцно притиснувся до господаря і улесливо метляв хвостом. Муфтика зворушила вірність собачати, але що вдієш. Комірець мусить якомога швидше втекти звідсіля, бо щомиті бідолашне собача може стати здобиччю вовків. — Згинь з очей моїх! — скрикнув Муфтик якомога сердитішим голосом і схопив хмизину. — Негайно! Цього було досить. Комірець послухався. Здивовано поглянув на господаря сумними-сумними очима і подріботів геть. І вчасно. Старий вовк уже вийшов з кущів і підготував своїх вовченят до нападу. — Починається, — зітхнув Муфтик. Півчеревичок миттю опустився навпочіпки, щоб молочний бідон сягав землі. Отже, ноги були захищені. Тоді просунув у бідон руки, голову. По хвилі накрив себе покришкою. Щільно. І тут постали вовченята! Вони відразу ж перекинули молочний бідон. Півчеревичок ледве встиг згорнутися калачиком, коли вовченята пробували гризти бідон. Намагалися просунути в отвори лапи й морди, але марно. Півчеревичок мав надійний захисток. Жерстяний панцир гідно витримав шалений напад. Одначе раптово молочний бідон покотився. — Проклятущі цуценята! — забубонів Півчеревичок. — У яке пекло вони мене закотять?! Відповіддю чоловічку було тільки гарчання вовченят. Молочний бідон котився все швидше й швидше, через каміння й пеньки, а малі хижаки ще з більшим запалом обертали його. Півчеревичка занудило. Від безугавного дзеленчання він оглух. Це було справді жахливе перекочування. Невдовзі Півчеревичок очманів зовсім. Він уже не був спроможний і думати. І зрештою знепритомнів. ВІДКРИТТЯ КРАЄЗНАВЦІВ


Муфтик ще встиг побачити, як Півчеревичка разом із молочним бідоном котили з лісової галявини та старий вовк схопив його за муфту й потягнув до свого кубла. А вовченята згуртувалися навколо лігвища і знову приготувалися наздоганяти здобич. Муфтикові думки лихоманно роїлися в голові. Півчеревичок! Півчеревичок з’явився — озвався нарешті! Де ж Мохобородько? Не знаю. Що вони замислюють? Не знаю. Він взагалі відав дуже мало. Адже з Півчеревичком він устиг обмовитися лише кількома словами, більше — не дали вовки. Що попереду? Хтозна. «Треба знову знайти Півчеревичка», — вирішив Муфтик. Якомога швидше. Ну що очікує цей старий вовк, чому ще не виштовхує його на дорогу? Нехай би подавав команду, що урок починається! Без такого знаку Муфтик не наважувався дріботіти від лігва. Якось він спробував, але отримав таку прочуханку, що не доведи Боже. Раніше з ним поводилися чемніше. Муфтик майже благально зиркнув на старого сіроманця. Ну, що він очікує? Дав би вже знак! Але хижак не звертав на Муфтика ніякої уваги й облишив своє повчання. Чи стала цьому причиною несподівана зустріч із Півчеревичком або щось інше, та принаймні вовк явно хвилювався. Він крутив головою навсібіч, а ніздрями втягував повітря. Прислухався. І по хвилі раптово чкурнув до свого кубла. Муфтикове серце тривожно закалатало. Він не знав, що й думати-гадати. Можливо, сіроманець просто відчув якусь ласу звірину, а може бути, що й Півчеревичок десь блукає поблизу. І Мохобородько, і Комірчик. Чи, може, всі троє… Неспокій старого вовка відчули й вовченята. Вони не віддалялись од лігвища. Скоріше навпаки — вляглися на землю і щільно притиснулись одне до одного. Чи боялися когось? Та чого їм боятися? І знов постали запитання, на які Муфтик не міг одповісти. А що як саме зараз наспіла слушна мить для втечі? Нібито випадково Муфтик зробив кілька кроків од кубла. Проте всі четверо вовченят негайно підхопились і, стримано, з погрозою загарчавши, змусили Муфтика хутко повернутися назад. Думки про втечу довелося облишити. А втім, куди він майне? Півчеревичкові й Мохобородьку, звичайно, легше відшукати його, ніж йому їх. Адже Півчеревичок уже йшов по його слідах, а він у лісі міг би легко розминутися зі своїми рятівниками. Найдоцільніше залишатися на місці, втеча зараз могла б тільки ускладнити його кепське становище. Та що ж робити? Муфтик напружено думав. Чи просто чекати? Чи мусить будь-що дати про себе знак? Чоловічку здалося, що це непоганий план. Якщо його вже шукають, то будь-який знак конче потрібен друзям. Несподівано він пригадав ранкове підвивання вовченят. Чи не спробувати і йому вити по-вовчому? Мусить спробувати, бо ліпший знак про себе годі й подати. Коли він просто гукне на допомогу, очевидячки, негайно повернеться старий вовк. І хтозна, що утнуть малі хижаки, почни він репетувати. А підвивання — це було б щось незвичне… Муфтик вдихнув на повні легені. Ну, зараз… Жалісливе підвивання розкраяло тишу. А потому вовченята здригнулися. Звели писки до неба. У Муфтика вовче «у-у-у-у» вийшло таке природне, що це підбило і малих сіроманців: за мить вони завивали, мов у хорі, сумно й занудисто. Голоси вовченят завдавали болю Муфтиковому серцю і змусили кумедного чоловічка звести носа догори. Це було дивовижно. Знагла вони стали наче єдиною сім’єю — лісові звірі й Муфтик. Вони без угаву завивали, забувши про все інше. Вони не чули й не бачили нічогісінько навколо себе. Сонечко сідало. А Муфтик і малі сіроманці й не думали уривати свого «співу». Маленький чоловічок забув, що це підвивання могло стати сигналом для його друзів. Він вив зовсім сумно про щось далеке й недосяжне, хоч не міг взагалі сказати, що саме мав на увазі. Більше ні про що Муфтик не думав. Він просто по-вовчому подавав голос і, виючи, забував про свою гірку долю. — Нехай йому біс. Це ж бо відкриття! Ці слова, мовлені поблизу, миттю урвали незвичайний концерт, і вовченята прожогом кинулися тікати. Вони так безоглядно захопились «співом», що не помітили двох людей, які ступали до лігва! Муфтик завмер на місці і трохи посоловілими від завивання очима дивився на двох мандрівників. Двоє чоловіків… Буцімто десь їх бачив… І він впізнав — адже це були краєзнавці! Бородань і голомозий! Зрозуміла річ, вони знайшли вовче кубло завдяки завиванню звірів. — Овва! Перед нами — вихованець вовків! — вигукнув лисий, підійшовши до Муфтика. — Дитятко, яке зросло на вовчому молоці! Бородань глибокодумно кивнув: — Так-так. Очевидячки, дитя заблукало в лісі, а вовки знайшли його і дарували життя. Вовчиця вигодувала немовлятко, так що воно не зазнало голоду, і виростила разом зі своїми дітками. Краєзнавці були в захваті. Правда, вони зібрали чимало всіляких діжечок і прядок. Але зараз… Нарешті перед їхніми очима щось таке дивовижне, натрапили-таки! Вихованець вовків… Це було справді щось істинне, щось живе! Про вовчого вихованця можна б навіть написати статтю до газети. Так що вони, краєзнавці, ще можуть стати справжніми вченими! — Ти поглянь лише, яка чудова в нього шерсть на спині! — радів голомозий. — Знов одна чудова загадка двадцятого століття. Бородань усміхнувся. — Та нічого тут загадкового, — припустив він. — Про нього потурбувалася природа. Але, безумовно, гідне подиву, як одна жива істота може уживатися з природою. Адже при нашому вельми суворому кліматі такий кожух украй потрібен лісовому мешканцю. Він простяг до Муфтика руку, щоб ознайомитись ближче з його муфтою, одначе лисий застережливо скрикнув: — Обережно! У вовчого вихованця скоріше всього і вовча вдача! — Напевне, маєш рацію, — погодився бородатий і відсмикнув руку. — Та перш, ніж твердити про щось, маємо грунтовно дослідити. Муфтика настільки вразило все почуте, що він деякий час взагалі не міг вимовити й слівця. А щойно почувши, що його хочуть грунтовно вивчати, відразу ж здобувся на слово. — Пробачте, у кожного кордону є своя річ, — вихопилось у нього. Від хвилювання Муфтик переплутав слова. — О-о! — вигукнув голомозий. — Він ще не зовсім забув людську мову! — Зміст його речення вельми туманний, — припустив бородатий. — Але слова вимовляє на диво чітко. Муфтик хотів говорити далі, проте не було ніякої змоги. — Підґрунтя у нього принаймні є, — сказав голомозий. — Коли ми схочемо навчити його розмовляти, слава Богу, розпочинати з азів не доведеться, — погодився бородань. — А навчити його розмовляти конче необхідно. Людська мова — прекрасний міст, який пов’яже нас із цією дивною істотою. Екземпляра-мовця вивчати набагато легше, ніж того, хто мовчить або в крайньому випадку підвиває. — І ніякий я не вихованець, і не екземпляр, — пощастило знову втрутитися Муфтикові. — У мене є навіть особисте авто! Голомозий аж засвітився. — Цілком правильні речення! — вигукнув він. — Дуже здібна дитина! Коли так вестиметься і далі, через місяців зо два зможемо вільно з ним спілкуватися! Але бородатий не покладав особливих надій. — Думки думками, — насупив брови. — У думках неодмінно повинен бути зміст. На жаль, я взагалі не розумію, про яке авто він каже. — Можливо, про свою давню іграшкову машину, — припустив лисий. — Можливо, його зв’язки з людським світом ще не урвалися остаточно. — У мене є і друзі, — Муфтик ще раз спробував внести ясність. — Півчеревичок і Мохобородько… Лисань урвав його захопленим вигуком: — Отакої! Півчеревичок і Мохобородько. Ну, що я казав, він же розповідає про свої іграшки! Напевне, побачивши людей, йому пригадалися ляльки. І в моїх онуків є Півчеревичок і Мохобородько, і скажу, що кращих іграшок годі й уявити. Це — крихітні гумові чоловічки, яких можна надимати. Є ще третя, але вилетіло з моєї голови його ім’я. — Муфтик, — обізвався Муфтик. — Правильно, — ствердив голомозий. — Авжеж, Муфтик. Муфтик збагнув, що пояснити щось краєзнавцям просто неможливо. Вони ж бо втовкмачили собі в голову, що мають справу з дитям, яке зросло на вовчому молоці. Тож ні про що інше двійко незнайомців не хотіли й слухати і ніякі розмови, схоже, не допоможуть. Краєзнавцям кортіло відкрити щось нечуване-небачене, і вони вважали, що тепер зробили відкриття. Їм потрібен був вихованець сіроманців… Бородатий і лисань анізащо не погоджувались вважати Муфтика чимось іншим, аніж вовчим вихованцем, якого мудра природа наділила шерстяним кожухом. — Що ж будемо робити? — запитав лисий. — Чи не спробувати відвезти цього чоловічка до міста й відшукати його рідних батьків? Але бородань мав іншу точку зору. — Е ні. Різка зміна оточення може глибоко вразити його, — припустив він. — Повернення до людей повинно відбуватися поступово, без натиску, мудро. Краєзнавці трохи порадились і вирішили перш за все віднести Муфтика до намету, щоб він кілька днів звикав до спілкування з людьми. — А навіщо такий поспіх, — здивувався бородатий. — Такий екземпляр можна досліджувати не один рік! — Невже не один рік! — скрикнув Муфтик. Із цього розпачливого вигуку бородань виснував отаке: — Мовою він, що не кажи, володіє вельми примітивно і просто повторює слова, буцімто папуга. — Не біда, навчиться, — кинув голомозий. — Запхнемо його зараз у рюкзак. Краєзнавці обережно підступили до Муфтика, готові будь-якої секунди відбити його напад. А той був настільки ошелешений, що майже не чинив опору. «Невже не один рік!» — повторив про себе кумедний чоловічок. А він-бо щойно мріяв про жадане звільнення! ПІВЧЕРЕВИЧОК У ТЯЖКІЙ СКРУТІ


Півчеревичок почав приходити до тями, та був ще настільки затуманений, що взагалі не розумів до пуття нічого. Кості ломило. Навколо панували морок і тиша. Куди ж це він потрапив? Йому стало страшно. Півчеревичок намагався сісти, але боляче вдарився об щось головою. Так що в голові й над нею гуло, наче гатили по жерсті. Що це значить? Раптом усе пригадалося. Муфтик… Вовки… Ну, звичайно, він, як і раніше, лежить у молочному бідоні, лише зараз посудина стоїть на місці і гуде гулом. Небавом настала тиша, спочатку над головою, а потім і в голові. Півчеревичок сторожко прислухався. Знов анішелесь. Він обережно відхилив покришку молочного бідона і вибрався на землю. Навколо панує тиша. Трохи подалі, між дерев, видніється знайома лісова галявинка, де він зустрівся з Муфтиком. І там ніщо не насторожило Півчеревичка. Що робити? Мимоволі його погляд прикипів до високої ялини. Угорі, у верховітті, був якийсь переплутаний клубок, начебто вороняче гніздо або щось подібне. Та Півчеревичок знав, що це ж насправді Мохобородько. Якби оце повернутися до велетенської ялини й погомоніти з ним. Спокуса була неабияка, але Півчеревичок усе-таки зумів опанувати себе. Він не мав права розтринькувати час, бо незабаром усе оповиє темрява. Сонце вже закотилося. Скоро настане ніч. І тоді не буде ніякої надії знайти Муфтика. Таким чином, зваживши на свої можливості, Півчеревичок знову заліз у жерстяний панцир і вирушив. Його хоробрість помітно підупала. Однак іти мусив. Він сподівався, що Мохобородько не загубив його з поля зору, і ця надія слугувала йому опорою. Якщо друг супроводжує тебе хоч поглядом, прошкувати все-таки приємніше… Невдовзі Півчеревичок дістався лісової галявинки. Мусив подолати її, сюди його спрямував Комірець, тут він зустрів і Муфтика. А що ж сталося за цей час із Комірчиком? Про нього не було чути і звуку, через це хоч-не-хоч, а довелося іти без провідника. Той кущ, із якого попереднього разу вискочив Муфтик, закарбувався у пам’яті Півчеревичка. В тому напрямку він і попрошкував. Подолав галявинку й направився в гущавину. Поспішав далі й далі. На душі було моторошно, особливо тоді, коли погляд Мохобородька не міг більше нічого розрізняти в темряві. Одначе Півчеревичок набрався сміливості й не припиняв своєї ходи. Де ж нині вовки? А що як вони вигулькнуть? Краще взагалі про це не думати. Всі надії пов’язую з жерстяними латами. Надійна одежа. Тут, у чагарях, од молочного бідона користь: він добре захищає від доторків дуже колючого гілля. Несподівано Півчеревичок зупинився. Кроки! Він пильно прислухався і за мить збагнув, що лісовою стежиною ступають чотири ноги. Хода була вельми важка, і Півчеревичок виснував — так у лісі може ходити лише людина. Було чотири ноги. Отже, людей мало бути двоє. Попрохати в них допомоги? А втім, люди є різні. Є хороші й лихі. А лиха людина, як мовиться, іншій людині — вовк. Що робити? Півчеревичкові важко було вирішити. Адже зі справжніми вовкулаками він уже мав справу… І тоді один чоловік проказав другому: — Ми повинні добути сире м’ясо. Хто зріс поміж сіроманців, той не тамуватиме голод іншою їжею. Для Півчеревичка ці слова мали вирішальне значення. Сире м’ясо! Який жах! Що такі люди можуть утнути? Зросли серед вовків! Півчеревичка пойняла лихоманка. А він же хвилину-другу тому хотів їх покликати на допомогу. Яке божевілля! — Жаль, що у нас немає рушниць, — пролунав другий голос. — Неодмінно щось придумаємо, — відповів перший. «Зрозуміла річ, — мізкував Півчеревичок. — Зросли поміж вовків! Дивись, такі розірвуть десятьма пазурищами нещасне звіреня, щоб виссати безневинну кров!» Звісно, Півчеревичок не міг передбачити, що розмова точилася тільки про харчування Муфтика. Звідкіля він міг знати, що бідолашного Муфтика запхнули в рюкзак, який один з чоловіків несе на спині! Як йому спало на думку, що ці люди вважають Муфтика вовчим вихованцем! І так сталося, що Півчеревичок на свій лад переклав почуту мову двох мандрівників. Він заціпенів у кущах і стояв там доти, поки люди не опинилися далеко. Лише після цього кумедний чоловічок наважився піти далі, бо вже не чулося ні слів, ні кроків. Верстаючи свою дорогу, Півчеревичок із раптовою радістю зауважив, що не відчуває перед вовками такого божевільного страху, як щойно. Сіроманці, безумовно, жахливі звірі і їдять сире м’ясо, та, власне, в них немає нічого протиприродного. Страху в Півчеревичка зосталося на крапельку і тепер він ретельно оглядав довколишній ліс. Без цього просто не міг. Інакше проминув би кістки, що валялися на землі. А так їх помітив. Півчеревичок застиг на місці. Навсібіч розкидано кістки. Розкидано як попало кістки звірів. І витолочена трава. І скрізь — жмутки шерсті… Нараз Півчеревичок зрозумів, що він опинився біля вовчого лігва. При бажанні можна було чітко розгледіти місце, де вилежувались сіроманці. Так що це і є оті вовки, вся ця знавісніла зграя. Просто неймовірно, що він так просто знайшов хижацьке кубло. Обраний навмання напрямок виявився правильним. Іноді неодмінно може пощастити. А де ж оці вовки ховаються зараз? І куди запропав Муфтик? А що як… Що як оці кістки довкола… Тільки не це! Не варто припускати найгірше! Либонь, сіроманці, відчувши небезпеку, покинули кубло й забрали із собою Муфтика? Либонь, вони втекли від людей, від отих самих кровожерних двоногих, які щойно тут ступали? Все можливо. Що ж тепер чинити йому? Чи шукати в лісі вовків і Муфтика? Ох, ні! Здається, цей намір — безнадійний безнадійнішого. Краще вже спостерігати десь поблизу лігва й очікувати, що трапиться далі. У тому, що невдовзі знову щось трапиться, Півчеревичок був певен. Адже увесь час одна подія породжувала другу. Взагалі без несподіваних подій Півчеревичок не міг більше уявити свого життя. Так і сталося, що наступна пригода не змусила себе довго чекати. Півчеревичок, якщо бути точнішим, навіть не встиг приготуватися до пуття. Не обрав ще собі потаємного сховку для спостереження, як події розпочалися… Півчеревичок скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до вовчого кубла. Це було мов якесь передчуття, передчуття про близьку небезпеку. Кумедний чоловічок умить просунув руки в молочний бідон, сховав під жерсть і ноги. А сам тривожно визирав із посудини, щоби визначити, звідкіль усе-таки чекати небезпеку. Якесь ледве чутне шелестіння… Що це? Повів вітру? Чи шелестіння лише вчулося? Півчеревичок не знав, що й гадати, одначе все його тіло судомно скарлючилось. Шерех повторився. І тоді Півчеревичок зрозумів, що хтось наближається до кубла, тишком-нишком, ніби хижак, який вистежує здобич. Це і був хижак. Вовк. Ось він з’явився. А здобич? А нею явно був не хто інший, як він, Півчеревичок. Кумедний чоловічок залюбки пірнув би в молочний бідон, але все одно він визирав із посудини. Його вразило те, бо, здалося, ніколи раніше не бачив цього вовка. А втім, сіроманців не так легко відрізнити, надто з першого погляду. Вони настільки схожі, що видаються майже однаковими. Проте все ж Півчеревичок не вагався ні на мить, що зараз перед ним стояв абсолютно новий вовк. Той, який поніс Муфтика і навчав своїх щенят, як гризти, мав дещо інший вигляд. Новий вовк був більший. І зліший. І явно небезпечніший. Це Півчеревичок зрозумів одразу, як тільки побачив сіроманця, в очах якого ярів злісний вогонь. Це, безумовно, був самець. Видима річ, він бродив довкола й тепер повернувся до лігвища, проте не знайшов ні вовчиці, ні малих. Натомість побачив жерстяного чужого чоловічка. І Півчеревичок мусив був визнати, що сіроманець мав усі підстави гніватися на зайду. І зле те, що хижак міг подумати: це він, Півчеревичок, безсердечний і безсоромний заброда, збирається жити в його кублі. Вовк стояв як укопаний. Правда, на відстані кроків двадцяти, та ба, Півчеревичок розумів, що для вовка подолати таку відстань — пусте: якихось три-чотири блискавичні стрибки і все. На оці двадцять кроків потрібно щонайбільше дві секунди. І, зваживши на це, маленький чоловічок вирішив утягнути голову в молочний бідон. Він опустився навпочіпки, як і раніше, весь напружений до краю, і щільно закрив отвір покришкою. Увесь почувався, нібито скутий судомою, навіть пальці не ворушилися на ногах. Тоді підійшов сіроманець. І зовсім без ніяких стрибків, як гадав Півчеревичок. Якраз навпаки. Його кроки були обережні, й минула хвилина-друга, перш ніж опинився біля молочного бідона. Нарешті тут застиг. Кумедному чоловічкові здавалося, що наслухає гаряче дихання сіроманця. Вовк здійняв лапу і перекинув бідон на ребро. Півчеревичок із жахом подумав, що знову почнеться бузувірське перекочування через каміння і пеньки, допоки він знепритомніє. Але нічого подібного не сталося. Вовк віддалився од молочного бідона. Хижак десь причаївся поблизу. Кумедний чоловічок це відчував. Сіроманець вичікував. А що? «Хай вичікує, що заманеться», — подумав Півчеревичок. І тієї ж миті збагнув — підвестися неможливо. Йому заважав панцир. Щоб підвестися, Півчеревичок мусив вибратися з посудини. А що як сірий тільки й жадає цього? Маленький чоловічок був у тяжкій скруті. Скільки він може висидіти у своїх жерстяних латах — бідоні? Добу? Дві? Голод і спрага візьмуть гору, у цьому можна не сумніватися. Коли у вовка стачить терпцю, Півчеревичок у цьому дивному двобої буде переможений. Жерстяний панцир утнув із ним непередбачену штуку. Півчеревичок не мав сили вже думати, заплющив очі. Його охопив глибокий відчай.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка