"Дослідження стратегічних напрямів реформування освіти і науки в Україні"



Скачати 387.04 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір387.04 Kb.

Оцінка ефективності науки в Україні


Тези з аналітичної записки Міжнародного центру перспективних досліджень на тему ”Дослідження стратегічних напрямів реформування освіти і науки в Україні”

Негативні явища в сучасному стані науки

Державна політика

– Державні пріоритети розвитку науково-технічної діяльності мають настільки загальний характер, що ними не можна користуватися при розробці стратегічних програм.

– Недостатнє усвідомлення суспільством та урядом визначальної ролі науки для економічного та соціального розвитку сучасної і майбутньої України.

– Політика здійснюється через старі структури, які не адаптувалися до перехідних умов.

– Розроблення Комплексного прогнозу соціально-технічного та науково-технологічного розвитку України на 1996–2015 роки практично припинено.

Система управління

– Домінує галузевий підхід, відсутні умови для належної координації науково-технічної діяльності МОН України як головного органу в системі ЦОВВ із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

– Діє недосконала система аналітично-прогнозного забезпечення процесу ухвалення урядових рішень щодо державної підтримки наукових досліджень.

– У формуванні тем і напрямів досліджень та визначенні їх виконавців сьогодні переважають відомчі інтереси, інтереси науковців та провідних академіків.

– Інтереси малого й середнього бізнесу практично не представлені і не враховуються при формуванні тем досліджень і визначенні їх виконавців.

– Президенти державних академій наук не входять до складу урядових комітетів. Не забезпечено їхню участь в обговоренні цими структурами конкретних питань.



Фінансування

– Скорочуються обсяги фінансування науки.

– Фінансують велику кількість дрібних, не скоординованих проектів та досліджень.

– Велика кількість програм не має достатнього фінансування.

– Кошти розпорошено по дрібних проектах, їх не концентрують у конкретних програмах.

– Повільно йде приватизація наукової сфери.

– Представники академічної та галузевої науки не мають можливості одержати достатньою мірою банківські кредити.

– Відсутні стимули для інвестування у науково-технічну сферу (і для вітчизняних, і для іноземних інвесторів).



Кадри

– Скорочується чисельність наукових працівників.

– Порушується пропорція між чисельністю працюючих на промислових підприємствах і науковців, що забезпечують розвиток цих підприємств.

Законодавство

– Закони, які регулюють науково-технічну діяльність, не виконуються.

– Невідповідність законодавчо-нормативної бази організаційному забезпеченню, наприклад, при створенні технопарків.

– Чинна податкова система заважає розвитку науки і техніки.



Інфраструктура

– Матеріально-технічна база наукових досліджень перебуває у незадовільному стані.



Оцінка ефективності

– Відсутність розвиненої системи незалежної наукової та науково-технічної експертизи.

– Нехтування думкою громадськості.

Взаємозв’язок освіти і науки

– Відсутність загальної картини, в рамках якої може відбуватися змістовна координація освіти і науки, заважає здійсненню державного управління цими галузями. Прикладом цього може слугувати відокремлене розроблення державних програм, підготовка проектів урядових рішень та стратегічних документів. Так, Міністерство освіти і науки починає розробляти національну доктрину розвитку освіти, у якій поки що немає місця спільній розробці концепцій розвитку науково-технічної та освітньої галузей.

– Відсутні механізми координації програм розвитку освіти і науки. Велика кількість експертів вважає, що не варто було об’єднувати освіту і науку в одному відомстві. На думку цих експертів, природа і способи державного управління цими галузями зовсім різні.

– Освіта майже цілком зорієнтована на теоретичні предметні знання і не має засобів передачі технічної грамотності та вмінь.

– Освіта і наука працюють над створенням в Україні конкурентного середовища, ринкової економіки, громадянського суспільства.

Аналіз проблем науково-технічної діяльності та системи освіти

Українська наука продовжує традиції радянської науки. Але, оскільки науковий потенціал України був частиною радянського військово-промислового комплексу, подальший розвиток нереформованої української науки має сенс лише за умов протистояння двох таборів. Нереформована наукова сфера позбавляє Україну перспективи європейської інтеграції і відкидає назад, залишаючи її у зоні інтересів Росії, яка продовжує нарощувати свій військовий потенціал і намагається стати супердержавою.

Такі тенденції активно підтримують ті кола, для яких альянс із російським капіталом економічно вигідний з огляду на короткострокові власні інтереси. Ці кола мають важелі впливу на владу, систему ухвалення рішень, формування громадської думки. Проблема полягає у тому, що для них на сьогоднішній день не існує альтернативних проектів і програм розвитку науково-технічної сфери України, у які вони могли б робити інвестиції. Тому “природним шляхом” відбувається експансія російського капіталу у вже існуючу інфраструктуру і практично відновлюється військово-промисловий комплекс (Міжнародний Центр перспективних досліджень http://www.icps.kiev.ua).

***


Діапазон думок про стан і перспективи розвитку науково-технологічної сфери України та її ролі в побудові демократичної розвиненої Української держави надзвичайно широкий. Особливо дивує те, що цей діапазон не звужується при ранжируванні вибірки думок від простих науковців до маститих професорів і академіків. У цьому автор переконався на засіданнях круглих столів, проведених Українським міжнародним комітетом науки та культури при НАН України (КНК НАНУ), а також під час виконання проекту “Науці – громадянську ініціативу”.

Отже, маємо дві крайні точки зору. Перша – “НАНУ повинна бути радикально реформована” (інтерв’ю професора В. Брюховецького, “ДТ”, № 14, 2005). Друга – “НАНУ поки що збереглася як цілісний науковий організм… Необхідно … уникнути спокуси поспішного вжиття непродуманих заходів…” (стаття академіка НАНУ А. Наумовця “Обережно, панове: це – Академія”, “День”, 14 квітня 2005 р.).

Обидві точки зору заслуговують на увагу, тим паче, що вони стосуються двох різних функцій науки – підвищення рівня освіти та сприяння інноваційному розвитку економіки України. Питання вибору правильного шляху реформування науки актуальне та складне – воно не повинно бути відірване від поточних реалій нашого життя та сліпо копіювати досвід інших країн. Будь-які реформи чи модернізація мають грунтуватися на чіткому баченні майбутнього й добре продуманій тактиці. І поза сумнівом на певній романтиці й вірі в успіх тих, хто здійснює ці реформи.

У інтерв’ю “ДТ” професор В. Брюховецький зазначає, що “після призначення Ющенка прем’єр-міністром науку й освіту об’єднали в одне міністерство”, керуючись, очевидно, певним баченням майбутнього. Автору цих рядків випала честь у 2000–2001 рр. працювати в цьому об’єднаному міністерстві й відповідати за розвиток науки та її інтеграцію з освітою.

Нині не час і не місце описувати те, що вдалося зробити в ці роки ціною великих зусиль із боку МОН і за доброзичливого ставлення НАНУ. І все-таки мій досвід показує: МОН у його нинішньому вигляді та з наявними повноваженнями не в змозі ані впливати на розвиток науки в університетах і в країні в цілому, ані сприяти переходу на інноваційний шлях розвитку економіки країни.

У своїй статті в газеті “День” академік НАНУ А. Наумовець наводить багато переконливих прикладів успішної роботи низки закладів НАНУ при виконанні державного замовлення на інноваційні проекти за умови їхнього цільового фінансування. Проте й тут виникають запитання: а що далі? хто буде реальним споживачем цього продукту? хто замкне ланцюжок “фундаментальна наука – прикладні дослідження й розробки – попит і виробництво”? Єдині інноваційні структури – технологічні парки – у 2005 р. припинили свою діяльність, будучи позбавлені колишніх пільг. Державний сектор економіки практично знищено, а приватна власність, що виникла з надр держави, не довела свою ефективність та інноваційність.

Результат сумний – наука не затребувана вітчизняним виробником, прикладні розробки НАНУ, за рідкісним винятком, лягають на архівні полиці. Як тут бути? Закрити НАНУ, перевести її інститути в університети, забезпечивши в такий спосіб виконання першої з функцій науки? Україна ще не готова до такого кроку, а НАНУ була й досі залишається визнаним центром фундаментальних досліджень у багатьох напрямах сучасної науки. Можна навести безліч прикладів із діяльності всесвітньо відомих наукових шкіл М. Боголюбова, В. Глушкова, С. Брауде, Є. Патона й багатьох інших, нині живих і здорових, учених.

Проте це не означає, що НАНУ не слід реформувати. Змінилося наше суспільство, сталися значні соціальні трансформації, зникло багато мотивів і ресурсів наукової творчості, з’явилися нові науково-освітні технології. Усе це має служити підставою для реформування НАНУ. При цьому, на мою думку, таке реформування не буде успішним, якщо не буде змінено управління науково-технологічною сферою на вищому державному рівні й не буде усвідомлена в суспільстві роль науки в культурному й інноваційному розвитку України.

На одному зі згаданих круглих столів із проблем науки прийнято звернення до вищого керівництва країни, в якому запропоновано концепцію реформування структури управління науково-технічною сферою в Україні.

Ця концепція, крім формування нових управлінських структур вищого рівня, передбачає збереження НАНУ як самокерованої організації, котра виконує й координує фундаментальні дослідження в країні й водночас є інтегрована з освітою (спільні з вузами науково-освітні кластери, кафедри, установи, центри тощо) й виробництвом (технопарки, НВО, інноваційні центри і т.п.). Концепція передбачає також формування на базі провідних університетів країни дослідних (їх ще називають академічними) університетів, у яких освіта й наука утворять єдиний комплекс (а викладачі мають реальну можливість займатися науковими дослідженнями). Усе це залишиться добрими побажаннями, якщо в Україні повною мірою не відродяться громадські наукові організації, не відбудеться демократизація в науковій сфері та зрештою не буде вироблено нову державну політику в цій діяльності.

Сутність нової політики має полягати ось у чому:

– максимальний розвиток і використання інформаційних мереж науки на базі Інтернету, електронних друкованих видань та ін.;

– інтелектуальна мобільність та інтеграція української науки в світову систему;

– високі стандарти вищої освіти на базі дослідних університетів;

– відродження національної гордості за досягнення українських учених і популяризація наукових досягнень у ЗМІ;

– зміцнення зв’язків науки та виробництва шляхом створення сприятливого інноваційного клімату;

– розробка критеріїв персонального добору наукових кадрів і оцінки їхньої діяльності (Яцків Я. Чи чекає Українську науку перебудова? // Дзеркало тижня. – 2005. – 07–13.05. – С. 1, 15).

***


Створення привабливих умов для розвитку і використання творчого потенціалу науковців – це найвірніший і найкоротший шлях для здійснення позитивних змін у науково-технологічній та інноваційній сферах. Лише завдяки умовам, які б відповідали світовим стандартам, можливо зберегти своїх вчених і повернути до України хоча б частину тих фахівців, котрі виїхали за кордон. Зрозуміло, що встановлений в Україні рівень відносних витрат на НДДКР неспроможний забезпечити ефективне проведення науково-дослідних робіт, тому що коштів ледве вистачає на непривабливу заробітну плату та комунальні платежі. Але "механічне" збільшення витрат на наукові дослідження і розробки не призведе до суттєвого поліпшення ситуації.

На державному рівні необхідно, в першу чергу, розробити і впровадити комплекс заходів, спрямованих на стимулювання розвитку високотехно-логічних секторів економіки та створення дійсно інноваційних підприємств. Саме діяльність в цих секторах та інноваційній сфері взагалі повинна стати найбільш привабливою з економічної точки зору. При цьому не потрібно створювати "надзвичайних" умов саме для інноваційної діяльності: першим кроком повинно стати наведення порядку у "традиційних" секторах, позбавлення привілеїв окремих виробників та регіонів, і створення рівних можливостей для всіх учасників ринку. Лише за таких умов інновації можуть стати джерелом підвищеного прибутку та привабливим об'єктом для інвестування. В Україні все ще зберігається велика кількість людей з технічною освітою, які можуть стати працівниками таких підприємств.

Доповненням до цього могло стати впровадження відносно невеликої кількості державних науково-технічних програм із "захищеними" статтями фінансування як на державному, так і на регіональному рівнях. При цьому основна увага повинна бути зосереджена на створенні відповідної інституційної та інфраструктури для інноваційної та науково-технічної діяльності. При цьому більшого поширення повинно набути фінансування наукових проектів на конкурсних засадах із запровадженням прозорих критеріїв та процедур відбору проектів.

Наукова сфера є досить чутливою до радикальних змін, але в сучасних умовах необхідно діяти більш рішуче. Стан, при якому частина наукових підрозділів перетворюються на органи соціального захисту, а якість проведених досліджень не відповідає навіть мінімальним стандартам наукової роботи, не є виправданим. Необхідно провести атестацію якості наукової роботи, на основі якої визначитися із рівнем державного фінансування. Досягненню об'єктивності при цьому могло б сприяти ширше залучення експертів із зарубіжних країн. Така практика набула широкого поширення в країнах Європи. У Чехії, наприклад, в оцінці рівня результативності інститутів Академії наук в середині 1990-х років брали участь близько 200 експертів з 22 країн.

У будь-якому випадку, дані, що публікуються офіційно про результативність та ефективність національної наукової системи України далеко не відображають реальну ситуацію, що, у свою чергу, не дає можливості готувати обґрунтовані управлінські рішення. Звичайно, що у такій атестації могли брати участь і вузівські наукові підрозділи – всі установи, що претендують на державне фінансування. Проведення такої акції може сприяти перерозподілу кваліфікованих кадрів до інноваційних підприємств та навчальних закладів, але лише за умови, що це не буде простим "скороченням кадрів", а провадитиметься з метою створенням умов для розвитку інноваційного бізнесу та доповнюватиметься заходами щодо соціального захисту колишніх працівників наукових установ (Єгоров І., Войтович А. Наука в Україні – стан та проблеми розвитку // Дискусійна стаття. – 2004).

***


В. Кузнецов, доктор философских наук (Институт философии НАНУ):

…Чтобы создавать новое знание надо получать информацию о направлениях современных научных исследований из первых рук. Это предполагает систематический, полный и постоянный доступ к западным источникам научной информации в виде периодических изданий и научных монографий ведущих мировых издательств. Годовая подписка на один журнал стоит порядка 1000 у.е., а цена одной научной книги зашкаливает за 200 у.е. Лично мне для продолжения моих исследований необходим ежегодный доступ к двум десяткам журналов и десятку новых научных книг. Нет необходимости говорить, что мой институт, тратящий на закупку литературы аж 2000 гривен в год, не в состоянии обеспечить мне этот доступ, а моя годовая зарплата в десять раз меньше стоимости минимально необходимой для меня литературы. Количество новой отечественной и зарубежной научной литературы, поступающей в центральную научную библиотеку НАНУ в тысячи раз меньше того количества, который имеет библиотека периферийного западного университета.

Часто звучащие из уст руководителей науки и образования упования на Интернет свидетельствуют о полной необоснованности их надежд на Интернет как главный источник научной информации. Да, с помощью поисковых систем, можно получить библиографическую информацию о содержании ведущих научных журналов, но за скачивание информации из них необходимо платить до 20–30 у.е. за статью. Правда следует отметить, что для представителей некоторых наук (биология и медицина) из стран, где годовой доход на человека меньше 1000 у.е. (а Украина единственная страна в Европе с таким уровнем доходов), существует возможность бесплатного доступа к электронным источникам информации. Конечно, в ряде случаев можно запросить оттиски статей у зарубежных авторов, но, если учесть цену книг, это этически невозможно в отношении монографий. Мы, конечно, иногда подаем нищим, но вряд ли стоит надеяться, что тебе будут делать систематические подарки в сотни долларов. Лично я большинство необходимой мне литературы приобретаю (в том числе частично ксерокопирую) в ходе моих зарубежных стажировок на западные гранты, выигранные на конкурсной основе.

Науковедение говорит о таком явлении, как вымывание украинских ученых из основных научных мировых информационных потоков. Не получая достаточной информации, они лишаются возможности стать не только активными субъектами развития мировой науки, но и даже его пассивными наблюдателями. Конечно, есть и немногочисленные исключения, которые только подтверждают эту печальную закономерность.

В области общественных наук текущая информация путем перевода незначительного числа научных книг становится доступной большинству их представителей с временной розницей в десятки лет.

Следствия такой информационной изоляции украинских ученых неминуемо ведут к тому, что студентов наших вузов обучают тем знаниям, которые были актуальны десятки лет назад.

Оборудование

В науках, в которых значительна доля экспериментальных (опытных, полевых, социологических) исследований, существует постоянная потребность в возобновлении и поддержании на современном уровне экспериментального оборудования, приборов и т.п. А таких наук большинство в НАН. Насколько я могу судить, дела в этой области обстоят достаточно печально. Но без подпитки потока новых экспериментальных данных неизбежно отстает и теоретическая деятельность по их осмыслению, по выдвижению новых идей, методов и моделей. По данным Инвестгазеты (№ 16), которая ссылается на Государственный комитет по статистике, доля оборудования академических научных организаций со сроком эксплуатации от 11 до 20 и больше лет составляет 82,2%.



Об оценке результатов научной деятельности.

С одной стороны, судьями, оценивающими результаты деятельности, которые претендуют на статус нового научного знания, являются исследователи, работающие в той же узкой области, что и сами творцы нового знания. В современных украинских условиях и те, и другие являются близкими коллегами, а результаты зачастую оформляются в качестве отчетов по выполнению плановых тем, не выходящих за пределы “родного” института и мало доступных внешним потребителям. К сожалению, объективная критика еще не стала нормальной формой существования украинских обществоведов. В этих компанейских условиях кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку.

В лучшем случае, некоторые фрагменты плановых тем, принадлежащие индивидуальным авторам, печатаются в журналах, а иногда даже издаются в виде книг. Насколько мне известно, ни один журнал по общественным наукам не переводится на английский язык, а число переводимых академических журналов не превышает десяти. Это означает, что труды украинских обществоведов не становятся достоянием мировой научной общественности.

В свою очередь, насколько мне известно, с 1991 г. изданы на Западе только две монографические работы по философии, принадлежащие А. Уемову (Одесса) и Я. Шрамко (Кривой Рог).

В условиях плановой советской системы издательство НАН Украины “Наукова думка” издавала научные монографии сотрудников академии. Сейчас эта практика прекращена из-за отсутствия финансирования. Хотя на деньги (по данным прессы около 400 000 гривен), выделенные член-корреспонденту НАНУ, бывшему вице-премьеру Д. Табачнику для издания его книги по фалеристике, можно было бы издать до 40 научных монографий.

Внутренние и внешние “покупатели” нового знания

С другой стороны, судьями выступают и “потребители/покупатели” нового знания. В роли “внутренних потребителей” могут выступать другие исследователи из той же самой науки или других наук, которые используют полученное знание для приращивания знаний в их областях. В роли “внешних потребителей” выступают, прежде всего, среднее и высшее образование и промышленность. Если иметь в виду академическую философию, то ее влияние на высшее образование и культуру оказывается незначительным. Написанные ее представителями работы не используются активно в обучении студентов, авторы этих работ практически не цитируются преподавателями высшей школы и лишь эпизодически привлекаются для чтения спецкурсов в ведущих учебных заведениях.

В мировой науке существует столь же жестокая конкуренция, как и на мировых рынках товаров и услуг. Это борьба идей, личностей, честолюбий, приоритетов, научных школ и стран. В этой борьбе нет абсолютных чемпионов на все времена, есть только сменяющие друг друга рекордсмены. В мировой науке, как и в спорте высших достижений, прежние результаты не являются гарантией новых побед, основанием для почивания на лаврах и получения пожизненной ренты.



О фундаментальной науке.

В экономическом смысле конкуренция – это процесс, в ходе которого фирмы борются друг с другом за потребителей своей продукции, то есть это процесс активного соперничества фирм за покупателей с использованием изменения цен, стратегии дифференциации продукта и т.д. (Collins Словарь по экономике. Спб: Экономическая школа, 2004, с. 225). Если рассматривать отдельных исследователей и институты НАН как производителей нового знания, а в качестве его потребителей – образование, прикладные науки, проектно-конструкторские разработки, технологии и промышленность, точнее, работающих в них физических и юридических лиц, то понятие экономической конкуренции оказывается неприменимым к украинской фундаментальной науке. Ведь отсутствует борьба производителей знания за его потребителей. К тому же потребители объективно не заинтересованы в приобретении нового знания и не платят за него. Да и в советское время речь шла не о конкуренции, а о внедрении, то есть о силовом и административном проталкивании новых научных знаний в технику и производство. Нет рынка – нет конкуренции.

В информационно-публичном смысле конкуренция – это соперничество творцов научного знания за признание отечественным или мировым научным сообществом его новизны, важности и значимости. При этом оптовый рынок потребителей имитируют научные журналы и издательства, а розничный – члены научного сообщества и научные коллективы, которые покупают и используют эти издания. В нашей стране по сравнению с советскими временами объем этих рынков сузился в десятки, если не сотни раз.

На внутреннем журнальном рынке представлены только отечественные ученые, которые, по идее, конкурируют между собой за публикации своих работ по неизвестным мировой науке доморощенным ВАКовским критериям. За редчайшими исключениями зарубежные ученые не публикуются в наших научных журналах. Вряд ли этот факт можно расценивать как убедительное свидетельство конкурентоспособности украинской науки на мировом научном рынке.

На внутреннем научном и образовательном книжном рынке по общественным наукам тиражи отечественных авторов значительно уступают тиражам переводов, часто весьма непрофессионально выполненных, книг зарубежных авторов. По этому критерию произошло значительное ухудшение конкурентоспособности отечественной научной продукции по сравнению с советскими временами.

Что касается конкурентоспособности отечественной научной продукции на мировом журнальном рынке, то многое зависит от конкретной науки. На нем ощущается присутствие наших физиков, математиков и биологов, и почти не ощутимо – философов, правоведов, историков, социологов, этнографов, лингвистов и других обществоведов. Единичны появления научных монографий украинских авторов на мировом научном книжном рынке.

Главной причиной незначительного присутствия отечественной научной продукции на мировом рынке является нацеленность украинской науки на внутреннего потребителя, отсутствие конкурентоспособного на западных научных рынках научного продукта и надлежащего стимулирования его производителей.

Об эффективности использования средст, выделяемых на науку

На Западе результаты фундаментальных научных исследований обычно публикуются в специализированных журналах, в которых каждая статья рецензируется несколькими анонимными экспертами. В любой научной области существует несколько ведущих журналов, опубликование работ в которых расценивается сообществом ученых как свидетельство высокого качества и признания важности содержащихся в них научных результатов. Другими словами, журналы различаются по своему рейтингу, который они поддерживают публикациями высокого качества.

Поэтому если согласиться с предложенной выше трактовкой науки как деятельности по получению публично признанного нового научного знания, то одним из важнейших, но не единственным, критериев оценки академических научных работ служит их публикация и/или рецензирование в авторитетных зарубежных изданиях. При оценке эффективности расходования средств и качества научных работ этот критерий не применяется. Не учитывается и использование этих работ другими исследователями и преподавателями высшей школы.

В естественных науках используются и такие критерии, как индекс цитирования и импакт-индекс журнала, в котором напечатана работа. При этом понятно, что условием применимости этих критериев является публикация работ в ведущих англоязычных журналах.



Об эффективности работы научных сотрудников

Согласно принятому в НАНУ критерию, участие научного сотрудника в научной деятельности означает его участие в реализации планов научно-исследовательской работы отдела или лаборатории. По этому критерию в НАНУ не должно быть ученых, не занимающихся наукой. Другое дело, что далеко не все научно-исследовательские работы завершаются публикацией полученных результатов в авторитетных научных изданиях. Более того, эта публикация некоторыми директорами рассматривается как личное дело этих авторов. Между тем библиографические данные о публикациях могли бы служить одним из критериев оценки деятельности индивидуальных исследователей и научных коллективов.

Библиографическая информация является гораздо более “самоговорящей”, чем это предполагают отделы кадров и аттестационные комиссии, которые обычно ее требуют. Имеется в виду форма публикации (тезисы, статья, препринт, научная книга, учебник, обзор, рецензия, приглашенный доклад на конференции, словарная статья в энциклопедии или словаре, газетная заметка, рекламная информация о зарубежном лекарстве, популярное издание, коммерческий справочник и т.д.), характер участия исследователя в создании публикации (единоличный автор, член и/или руководитель авторского коллектива, приглашенный редактор спецвыпуска отечественного или зарубежного журнала, ответственный/научный редактор, составитель, переводчик, организатор конгресса и т.д.) и место публикации (ведущий или провинциальный отечественный или зарубежный журнал/издательство, ведомственное или межведомственное периодическое издание, сборник научных трудов столичного или периферийного “национального университета”, материалы отечественного или международного конгресса и т.д.).

Об улучшении финансировании научных исследований

По моему глубокому убеждению, деньги следует давать не на науку вообще, а конкретным научным сотрудникам и их творческим группам – за конкретные научные результаты, выполненные на мировом уровне и опубликованные в престижных зарубежных изданиях (материалах международных конференций, ведущих зарубежных журналах и издательствах).



О качество подготовки будущих ученых в вузах, аспирантурах

Аспирантов в моем родном институте у меня не было и нет. Поэтому нет и личного опыта подготовки аспирантов.

Насколько мне известно, на Западе есть спрос на наших выпускников по математическим и естественнонаучным дисциплинам, в частности программистов. Полагаю, что он объясняется не возрастанием уровня общей подготовки в средней и в высшей школе, а сильной личностной мотивацией одаренных и немногочисленных представителей молодого поколения.

Как член Специализированного совета по защите диссертаций на соискание ученой степени доктора философских наук, я не наблюдаю ощутимого приближения уровня защищаемых работ к мировому уровню (Кузнєцов В. Фундаментальне наукове дослідження і його результати // Майдан (http://www.maidan.org.ua/n/osvita/1114369505). – 2005. – 24.04).

***

Участь Міжнародного центру перспективних досліджень у процесі реформування національної освіти і науки полягає в тому, що Центр допомагає урядові та громадськості розвивати спроможність до вироблення і втілення освітньої та наукової політики. Далі наведено результати досліджень у сфері освіти та науки, що їх нещодавно оприлюднив Центр.

Учасники проекту досліджували такі питання:

1. Чому організація науки та освіти в Україні є незадовільною з точки зору впливу на процеси суспільної трансформації? Що спричинює такий стан речей?

Нинішня система управління наукою та освітою не спроможна реагувати на зміни, які сталися протягом останніх десяти років. Основні рушійні сили радянського способу організації науково дослідної діяльності зникли, проте інституції, що забезпечували такий спосіб організації науки, практично не змінилися. Ті несуттєві зміни, які відбулися, треба трактувати як спонтанну реакцію на нові суспільні вимоги та світовий досвід. Науку та освіту в Україні досі вважають окремими галузями планової економіки. Функції цих сфер діяльності – ані на рівні державної політики, ані на рівні відомчих програм – не узгоджуються з розвитком інших сфер та суспільства загалом. Як наслідок, в країні не створено можливостей для інноваційного розвитку, який відбувався б завдяки залученню недержавних джерел фінансування науково технічної діяльності та освіти.

2. Чому в Україні не вироблено стратегії суспільної трансформації? Як розвиток науки та освіти може сприяти розв’язанню цієї проблеми?

Україна не має досвіду вироблення довгострокових планів розвитку. За браком прийнятної для суспільства концепції розвитку в України виникає реальна загроза реформам і перспективі існування держави та нації. Одним із способів розв’язання цієї проблеми є створення спроможності влади до вироблення політичних рішень у межах узгодженої стратегії суспільної трансформації. В інших перехідних економіках для виконання такого завдання останніми роками спираються на концепцію “організації,яка навчається” і “уряду, який навчається”.

Концепція “суспільства, яке навчається”, дає змогу розв’язати проблему “несумісності”: як узгодити протилежні підходи до розуміння та використання інструментів трансформації під час переходу від тоталітарного устрою до демократичного. Шлях до відкритого суспільства пролягає саме через навчання. Аби забезпечити перебіг процесів суспільної трансформації завдяки формуванню “суспільства, яке навчається”, потрібно здійснювати відповідні дослідження й аналізувати характер змін в організації та змісті системи освіти і науки. Згадана концепція органічно поєднується з концепцією інноваційного розвитку суспільства.

В цьому контексті видаються цілком виправданими такі завдання координації науково технічної діяльності та освіти:

– постійне формулювання й уточнення цілей розвитку науки та освіти щодо пріоритетів суспільної трансформації;

– вироблення і впровадження стратегії інноваційного розвитку;

– побудова моделей управління змінами та схем взаємодії науки, освіти,

інноваційного розвитку;

– організація консультацій з громадськістю, публічних обговорень стратегії;

– створення регуляторного середовища для ринків освітніх та інтелектуальних послуг.

3. Як організувати вироблення стратегії розвитку науки та освіти? Яку роль у цьому процесі має відігравати Міністерство освіти та науки?

Міністерство освіти та науки має бути ініціатором вироблення стратегії інноваційного розвитку України через систему суспільного навчання. Метою організаційно комунікативної стратегії є розвиток системи аналізу та узгодження інтересів різних груп завдяки запровадженню демократичних процедур публічних обговорень та нових стандартів підготовки проектів урядових рішень.

Альтернативним варіантом управління змінами є адміністративна модель. У такому разі влада, не вдаючись до громадського обговорення, готуватиме й ухвалюватиме рішення, які можуть викликати спротив груп інтересів. Комунікація, що її використовуватимуть для пояснення вже затверджених рішень, не зможе забезпечити реалізацію політики, оскільки описана модель не передбачає вивчення громадської думки та врахування інтересів різних груп під час підготовки урядових рішень (Центр досліджує проблеми реформи науки та освіти // Міжнародний центр перспективних досліджень. – 2005. – 4.04).

***


Директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, доктор економічних наук Б. Малицький, коментуючи сучасний стан української науки, зокрема, зауважив:

„Одним зі способів виживання є переорієнтація вітчизняних вчених на виконання зарубіжних замовлень на НДДКР. На сьогодні масштаби цієї участі такі, що можна сказати: половина наукового потенціалу України працює здебільшого в інтересах зарубіжних замовників. З іншого боку, цей факт свідчить про високий світовий авторитет українських вчених, про те, що вони в змозі успішно конкурувати на європейському та світовому науково-дослідному ринку.

„...Навіть у тих несприятливих умовах, в яких перебуває наша наука, вчені досягають хороших результатів світового рівня. Ось тільки кілька прикладів. Нашими фахівцями в галузі інформатики створено нову модель нейронної асоціативної пам’яті, яку зараз використовують для розробки вітчизняного нейрокомп’ютера. Вчені-механіки розробили принципово нову технологію підземної дегазації, яка дозволяє на новій, ефективнішій та безпечнішій, основі видобувати два енергоносії – вугілля та газ. Найвищу міжнародну оцінку минулого року отримали роботи вітчизняних астрономів у галузі фундаментальних досліджень нутації Землі. Українські геологи за допомогою оригінальних технологій змогли виявити десятки нафтогазових полів, перспективних для розробки. Матеріалознавці вперше у світовій практиці розробили технологію зварювання тиском товстостінних труб і суцільного прокату з нагрівом електродугою, керованою магнітним полем. Українські вчені зберігають свої позиції і в низці напрямків хімічної науки, біології, генної інженерії. Ці та інші результати роботи українських вчених свідчать про великі можливості вітчизняної науки, які слід повною мірою використати в інтересах країни”.

Б. Малицький визначив головні перешкоди, які заважають вітчизняній науці стати одним із головних джерел економічного розвитку країни: „Це, по-перше, домінування в нашій економіці галузей із низьким рівнем доданої вартості. Відомо, що така економіка в принципі не може затребувати наукові результати та високі технології – вони їй просто не потрібні. Наприклад, у базовій галузі нашої економіки – металургії – рівень доданої вартості у виробленій продукції навіть не сягає 20% – тієї норми податку, яку, можна сказати, незаконно стягують із покупця. Звісно, металургія – це важлива галузь. Але економічна ефективність цієї галузі, як і більшості інших галузей з низьким рівнем доданої вартості, багаторазово менша, ніж у наукомістких галузях. Тому в нашій структурно-деформованій економіці складається ситуація, коли кожна одиниця приросту ВВП потребує зростаючих витрат. Економіка прагне ніби працювати сама на себе.

Орієнтуючись головним чином на розвиток видобувних галузей, Україна в принципі не зможе досягнути хоча б мінімальних для ЄС показників ВВП на душу населення – 10–12 тис. дол. США на рік. Для цього нам довелося б збільшити, наприклад, виробництво металу щонайменше вдесятеро, що є практично нереальним і, крім того, аморальним до майбутніх поколінь українців – природні багатства належать не лише тим, хто нині живе”.

По-друге, реалізована в Україні модель економічної реформи, яка здебільшого зводилася до перерозподілу накопиченого національного багатства, перетворення загальнонародної власності (нехай навіть багато в чому у віртуальному розумінні) на приватну власність незначної кількості людей. Найголовнішими та очевидними результатами такої реформи можна вважати чіткий розподіл населення країни на бідних (більша частина) і багатих (невелика частина), становлення “всенародної” тіньової економіки (для більшості громадян це стало єдиним способом виживання), масовий розпродаж за кордон національного багатства країни. Такий спосіб побудови економічного життя країни нічого спільного з творчою економікою не має. У таких умовах наука та інновації до повного переділу власності та встановлення приватного контролю над природними ресурсами непотрібні у принципі.

По-третє, в країні, на жаль, на дуже низькому рівні виконавська дисципліна”. Навіть на державному рівні повсюдно ігноруються законодавчі установки (Зоркін К. Для “галочки” і на експорт // Диалог.ua. – День. – 2004. – 2.12).

***


Возникает вполне законный вопрос: почему НАН смогла заработать всего 180 млн. грн. – именно столько было перечислено в спецфонд – и сегодня опять с надеждой смотрит на госбюджет? В мире стоимость продукции с элементами нанотехнологий достигла миллиардов долларов, а биология и фармацевтика считаются сегодня самыми прибыльными областями бизнеса после добычи и реализации нефти.

Вывод напрашивается следующий. Либо уровень научных работ все-таки не столь высок, как об этом говорят в НАН (наши ученые слабо интегрированы в мировую науку, и проверить их эффективность с помощью такого признанного метода, как количество публикаций в наиболее авторитетных научных журналах мира и ссылок на них, возможности нет), либо государство не понимает роли науки в экономике (Галковская Т. Академические финансы хором поют романсы // Зеркало недели. – 2005. – 10.05).

***

Академік НАН України, віце-президент НАН України НАН України А. Наумовець вважає, що фундаментальні дослідження є головним завданням НАНУ.

За останні кілька років кілька співробітників НАНУ стали лауреатами престижних міжнародних премій: В. Г. Бар’яхтар – премії ім. М. Боголюбова, С. Г. Одулов, М. І. Горенштейн та Е. Г. Петров (у різні роки) – премії ім. О. фон Гумбольдта, а Я. С. Яцків – ім. Р. Декарта. За останні п’ять років провідні зарубіжні видавництва надрукували близько 40 монографій українських математиків. У 2004 р. дві третини праць Інституту теоретичної фізики опубліковані в авторитетних міжнародних журналах. За деякими іншими інститутами, які ведуть здебільшого експериментальні дослідження, цей показник становить близько 50% і зростає щороку.

Минулого року уряд України додатково виділив НАНУ 30 млн грн з жорсткою умовою – протягом півроку виконати роботи, які дадуть конкретні й вагомі прикладні результати. Конкурс провели на рівні відділень і секцій наук. По всіх секціях Академії було відібрано 28 проектів, хід виконання яких щомісяця контролювався. Найближчим часом Президія НАНУ організує виставку цих розробок.

Створено перший в Україні суперкомп’ютер із швидкодією в сотні мільярдів операцій за секунду; георадар, який “бачить” на десятки метрів під землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектів у трубопроводах та інших великогабаритних об’єктах у процесі їх експлуатації. Розроблено вітчизняні технології отримання цирконій-ніобієвих сплавів для реакторів АЕС, виробництва нанопорошків широкого застосування й нанокристалічних сплавів заліза, що мають унікальні магнітні властивості, радіаційної стерилізації продуктів харчування. Відзначу також створення й організацію виробництва нових автоматичних систем управління об’єктами електроенергетики. Вчені Секції ФТМН виконали низку робіт в інтересах охорони здоров’я: створено вітчизняний тепловізор з використанням нанотехнологій, що дозволяє виявляти пухлини на ранніх стадіях і відстежувати процес загоєння ран, нову апаратуру для зварювання живих тканин, комп’ютерну аудіовідеоапаратуру для діагностики органів дихання, гамма-камеру з кільцевим детектором для дослідження мозку. Мають що показати й колеги з Секції хімічних і біологічних наук та Секції суспільних і гуманітарних наук.

На тлі наведених прикладів (а вони ілюструють лише малу дещицю того, що зроблено й робиться НАНУ) звинувачення Академії деякими державними діячами у відсутності конкретних результатів і фактично в дармоїдстві більшість моїх колег і я особисто сприймаємо як образу. Адже таку оцінку зроблено без ознайомлення з роботами та їх виконавцями, отже – без знання реальної ситуації в НАНУ (Обережно, панове: це – Академія! // www.day.ua. – 2005. – 14.04).

***


Для забезпечення правдивості, неупереджености, свободи української гуманітарної науки існує ВАК. Адже саме цю структуру створено як ґаранта проти інтелектуальних підробок; саме ВАК повинен, за задумом творців, стати неупередженим арбітром у складних пошуках нових наукових шляхів. Інакше кажучи, завданням ВАКу є експертне забезпечення того, що становить головну цінність, сутність науки.

Проте вкотре сталося не так, як гадалося. Сьогодні важко сказати, де саме, але ВАК, кажучи метафорично, на якомусь етапі збився зі шляху. У своїх дедалі багатослівніших, більш буквалістських і все нудніших інструкціях він якось непомітно перевів “стрілку” з питань наукової сутності на проблеми наукової оболонки, форми. Особливої згадки тут заслуговує Постанова ВАК України від 15 січня 2003 р. № 7-05/1 “Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України” та Постанова ВАК України від 9 лютого 2000 р. № 7-02/2 “Про публікацію основного змісту матеріалів дисертації”. До чого призвели ці документи, добре відомо. З’явилися доктори наук, що зуміли надрукувати під своїм прізвищем монографію та двадцять статей у фахових виданнях, але так і не навчилися написати банального диктанту.

Гадаю, переорієнтація ВАКу з сутнісних на кількісні та формальні критерії була його фундаментальною помилкою. Адже хиби форми, як усі знають, можна перебороти значно легше, ніж вади змісту. Тому своїми інструкціями ВАК не так ускладнив, як стимулював пожадливі квазинаукові амбіції. Парадоксально, але Сократ і Мераб Мамардашвілі як філософи, що не любили писати (буквально), за українськими вимогами до присвоєння наукових ранґів не стали б навіть кандидатами наук.

Очевидно, що не побачили б у нас докторського ступеня “як власних вух” і такі стовпи модерного гуманітарного знання як Жиль Липовецькі, Жан Бодріяр, Жак Лакан, Жан Франсуа Ліотар, Вальтер Беньямін. Адже, за критеріями ВАКу, всі вони – не більш ніж автори-диваки на узбіччі, нехай і европейському. Примітно, що стандарти наукової продукції, які встановив ВАК, узагалі входять в системну суперечність зі стилем та змістом мало не всіх видатних правничих творів XX століття. Абсолютно не відповідають вимогам ВАКу “Право і справедливість” Поля Рикера, “Мораль права” Лона Л. Фулера, “Концепція права” Герберта Гарта. Не вкласти в прокрустове ложе сумнозвісних канонів ВАКу й фундаментальну трилогію “Право, законодавство і свобода” Фридриха Гаєка. Ймовірно, що не прийняли б до захисту і його знамениту “Конституцію свободи”. Проте Гаєк, на щастя, вже давно нобелівський лауреат.

Характерне для України засвоєння абетки демократії фактично мало б реорганізувати також і її правовий інструментарій. Оволодіння ж національним змістом свободи вимагає реконструювання конституційної ментальности, радикального оновлення політичної філософії суспільства. Проте все це досить швидко зустріло опір з боку старої (фактично радянської) наукової традиції. Отже, про демократію, ринок, права людини та свободу в нас часто-густо пишуть у стилі відразливо повчальних, вульґарно-примітивних псевдомарксистських схем. На жаль, саме цю фальшиву традицію фактично підтримує і національний ВАК.

Саме в буквалістських, структурно-школярських підходах ВАК рельєфно матеріялізувалося драматичне нерозуміння з боку адміністративних метрів української науки самої суті змін у реґістрі сучасного наукового знання. Хоч як це прикро, але методологічні канони ВАКу насправді відкидають цілі шари й стилі модерного наукового мислення.

Утім, у соціальних науках і раніше не вдавалося досягти успіху у формі “керівних принципів і ключових термінів”. Гуманітарні науки, щоб залишатися строгими, мають бути неточні, говорив знаменитий Мартин Гайдеґер. Відомо також, що й у правничих дослідженнях питання істини часто залишається питанням філософської інтуїції. Цю тезу, однак, рішуче заперечують консервативні настанови ВАКу.

Як, здається, справді вважає ця структура, наукові висновки випливають із розвитку думки дослідника за правилами лінійного процесора. Які вже тут берґсонівська “інтуїція” чи бердяєвський “трансценс”! Як бачимо з нещодавно оновлених інструкцій ВАКу, кожен суттєвий науковий результат мусить спиратися на історію про те, хто, де й коли підійшов до подібного висновку та наскільки близько. Відтак тих науковців, які працюють у сфері інтелектуального “малтиверсу”, ВАК примушує водночас займатися ще й герменевтикою. В підсумку виходить, що ВАК ніби вимагає переповідати проблеми алґебри мовою арифметики.

Але якщо все слушне в науці мусить поставати лишень із позитивного розвитку минулого, так би мовити, висновок – із висновку, авторитет – з авторитету, то незрозуміло, як в українському академічному знанні взагалі можливий перехід до принципово нового наукового розуміння. Звісно, від докторської дисертації не вимагають революційної новизни, але найбільші наукові досягнення, як відомо, ґрунтуються саме на зміні наукових парадигм.

Що ж стосується загального ставлення до професійних знань та ідейних переконань науковців-гуманітарів, їх цінність, як правило, визначається незалежно від того, чи є репрезентовані погляди панівними в конкретному науковому середовищі, чи ні. Марксисти вільно співпрацюють із лібералами, які, у свою чергу, вміють толерувати науково-світоглядні позиції консерваторів.

Оскільки цікавість, критичний підхід, скептицизм, схильність до експерименту й гри визнають, наприклад, за характерні риси інтелектуального самовиразу в США, до свободи переконань і наукових інтерпретацій тут виявляють вищу терпимість. Це також означає, що ті арґументи, які виростають із переконань більшості, не мають в науці панівної сили і в науковому дискурсі до них можна звертатися лишень у їх якісному аспекті.

Якщо робота науковців не слугує безпосередньо формуванню політичної волі, головною функцією науки справді може бути застосування аналізу та інших наукових методів і прийомів для гострої критики й перегляду теоретичних постулатів, способів дії та мислення, підриву звичних правил, установлень, порядку й цінностей. Отже, наукова сфера апріорі складається з конфліктних елементів – частин із різними стратегіями, метафізичними принципами й результатами. Як заведено вважати, науковці працюють у царині справжньої інтелектуальної аномії, тому до форми їх інтелектуального самовиразу не застосовують будь-яких шаблонних обмежень.

Як правило, в різних університетах (Оксфорд, Гарвард тощо) існують різні традиції зовнішнього оформлення наукових здобутків. Це, у свою чергу, зовсім не скасовує правила, згідно з яким результати роботи окремих особистостей можуть мати (як-от у випадку з працями Жака Барзуна) ті атрибути зовнішнього вираження, на яких наполягає автор. Тому зовнішнє редаґування, форматування чи інше впорядкування текстів рукописів та інших форм інтелектуального самовиразу дуже часто здійснюється тут просто за вільним вибором.

Окремої уваги заслуговує питання свободи наукових стратегій і методологій. Як уважається, інститути демократії, державні органи або їхні посадові особи не можуть бути арбітрами в царині наукових ідей, тож будь-яка державна експертиза інтелектуальних проєктів не має і не може мати якогось особливого значення або статусу. За науковцями визнають право на інтелектуальну помилку, тому вони не мають політичної чи юридичної відповідальності за недостовірність чи помилковість результатів досліджень. Отже, ефективність науки, популярність окремих наукових напрямів і особистий авторитет наукових імен по-справжньому визначає лише ринок символічних зразків.

Мало того, оскільки проблеми науки мають, зазвичай, власну хронологію, пряме державне планування чи інше політичне втручання в царину фундаментальних наукових досліджень визнано у вільному світі, загалом, за таке, що загрожує соціально-культурному поступу.

Інакше кажучи, всі правові тексти в нормальному стані перебувають між двома критеріями оцінки: наукою та плебісцитом, з чого, зокрема, висновуємо, що конституційно-правові дослідження завжди мають поляризований характер. Однак саме цю особливість правового знання погано сприймає, а то й зовсім не перетравлює українська науково-видавнича практика.

Отож зі встановлених правил друку наукових творів випливає, що публікації тільки в професійних (фахових) часописах визнавано за “наукові”. Однак досвід конституційно-правничої науки показує, що в окремі періоди розвитку суспільства одні наукові концепції, доктрини та підходи перебувають в офіційному фаворі, а інші відписано в ідейний потенціал опозиції. Оскільки в Україні майже всі фахові правничі видання є “офіційними”, вочевидь непопулярні для політичного status quo опозиційні ідеї потрактовувано в них як псевдонаукові. В повномасштабному вигляді їх, здебільшого, не ризикне опублікувати жодне фахове видання.

Інакше кажучи, наукові радники й експерти офіційної влади, у тому числі й редколеґії фахових журналів – зовсім не єдині, кому має належати свобода самовиразу в питаннях правової теорії та юридичної практики. В українській ситуації це означає необхідність визнання за опозиційною конституційно-правовою думкою повного наукового статусу, заборону вписувати будь-які правові ідеї у сферу концептуально неприйнятного.

Як уважає ВАК, будь-яку наукову проблему можна розчленувати на блоки й структурувати, а її рішення описати як послідовний набір придатних до простої верифікації операцій. Зокрема, кожен розділ докторської дисертації повинен містити конкретні (імперативні) висновки або рекомендації. Сумнів як корисний підсумок дослідження не визнається.

В результаті під адміністративним пресинґом ВАКу в Україні з’являється дедалі більше монографій, написаних у стилі історії КПРС: їх структуру визначають розділи, підрозділи, параграфи, пункти й підпункти. Одне випливає з іншого, все взаємно узгоджується. Тим часом шедевр і підробку в науці, як відомо, часто різнять лише нюанси. Саме тому ВАК якраз і мав би орієнтувати університетські ради на пошук тонких культурних відмінностей, філософських обертонів змісту наукових праць, а не на школярські списки пунктів наукової новизни.

Не варто забувати й того, що в Україні правові дослідження проводяться в науковому середовищі, яке довго сповідувало методологічний монотеїзм. Тому свідоме прагнення науковців до розкутіших дослідницьких підходів є зрозумілим і цілком виправданим. Проте інструкції ВАКу не орієнтують дослідників на свободу уяви або творчу розкутість. Виглядає так, що соціальну ефективність і сам принцип щасливої людської долі надто довго пов’язували з набором доступних логічній перевірці схем і формул. На жаль, наш вищий науковий арбітр і далі орієнтує наукову спільноту саме на формули, що підлягають спрощеній верифікації, ідейний шаблон та догматичні кліше.

У правничій науці методи можуть змінюватися водночас зі змінами в предметі дослідження, без таких змін або ще якось інакше. Проте вони, вочевидь, мають змінитися в разі перегляду системи поглядів на предмет. Тривале нав’язування позитивістських підходів у правничій науці СРСР призвело свого часу до зміцнення жорстко фіксованих методів спостереження та виміру, кодифікації способів інтерпретації наукових результатів, стандартизації наукової термінології та багатьох інших консервативних явищ. Саме від цього варто було б нині якомога швидше звільнятися.

Проте, побоюючись суперечити адміністративним канонам ВАКу, правнича наука України й досі виглядає нецікавою. Попри формальну кількість виданих книжок, по-справжньому читабельною є лишень юридична класика. Та й мова наших правничих досліджень суттєво не збагатилася. Цілком можливо, що вона стала навіть більш вихолощеною та сукняною, бо ж тільки й чути, що про “комплексність”, “оптимальність”, “дієвість”, “ефективність”. Однак життя плине все вільнішими від штучних прозрінь і рекомендацій науки шляхами. Зрештою, гранично лапідарні принципи розділення влад і прямих виборів іґнорує тепер уже й Конституційний Суд.

Сьогодні дедалі більше юристів розуміють, що право, маючи вплив на суспільство в його нескінченній розмаїтості, за природою та ціннісною основою не може не бути “еклектичним”, а тому його інтерпретація потребує нестандартних описових і аналітичних засобів та зусиль. Інакше кажучи, сучасне право є феноменом, що прагне аналізу в термінах самого життя. Проте неформальне сприйняття правової реальности тішить науковця, але до смерти лякає бюрократа.

Утім, попри всю критичність цієї статті, подальша присутність ВАКу в науковому житті здається мені виправданою. Однак це має бути присутність у якійсь вочевидь новій якості. Замість того, щоб утілювати в собі формалізм і схоластику, ВАК має стати неупередженим і розумним захисником ориґінальних наукових талантів та професійної компетентности. Що ж стосується болісної в Україні проблеми захисту дисертацій екстерном, то його мають проводити винятково в межах університетів, яким, у свою чергу, необхідно надати ґарантії академічної свободи.

ВАКу, натомість, потребуватимемо як альтернативної інституції для захисту дисертацій, факультативного способу боротьби з науковим обскурантизмом провінції. Але спочатку ця установа має перетворитися з адміністративної претензії на форму в наукову претензію на зміст. Саме живе слово, нестандартні дослідницькі підходи, широту наукової думки національний ВАК повинен розпізнавати і підтримувати. Звісно, ВАК міг би залишитися апеляційною інстанцією для тих, хто зазнав фіаско на університетському захисті. Він міг би також стати арбітром у складних випадках міждисциплінарних захистів, коли тема дослідження, вочевидь, вийшла за межі вузькоспеціяльних професійних уявлень.

Отже, і оновлений ВАК міг би продовжити лінію захисту науки від творчих підробок, але це мав би бути захист від претензій, не заснованих на силі інтелекту. Натомість діяльність ВАКу сьогодні – це лише “туга, мука і нудьга”, яку творчим людям долати вже майже не під силу. За сучасним статусом ВАК є потворним і не потрібним науці створінням. Містичний жах, який вселяє в неофітів ця установа, – це лише супротивна розумові адміністративна фікція.

Не дивно, що тими фаховими правничими виданнями України, які визнав ВАК, нині не цікавиться жодна солідна бібліотека на Заході. Раніше окремі українські правничі журнали передплачувала Бібліотека Конґресу США. Тепер вона приймає їх тільки в подарунок. Лаконічна історія добре ілюструє тенденцію.



На завершення – кілька слів для тих, хто запідозрив автора цієї статті в упередженості. Справді, дещиця особистого упередження тут є. Автор закінчив докторантуру в престижному юридичному вищому навчальному закладі, низку років стажувався за кордоном, написав чотири монографії та півтори сотні статтей з проблематики докторської. Наукові тези, які звичайно виносяться на захист, було опубліковано вже не менше, як по три рази. Але... то міністерського ґрифу не вистачає, то рецензенти надто широкого профілю, то видання опозиційне. Можна, звісно, набратися терпіння і запустити процедуру по четвертому колу. Але чи доречне в Україні таке марнотратство? (Правнича наука і ВАК // КРИТИКА. – 2005. – № 3).


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка