Доктор філософських наук, завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології нан україни



Скачати 398.92 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації06.05.2016
Розмір398.92 Kb.
  1   2   3

ЄВГЕН ГОЛОВАХА,

доктор філософських наук, завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України

НАТАЛІЯ ПАНІНА,


доктор соціологічних наук, головний науковий співробітник відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України
Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до "помаранчевої революції"
Abstract

The article deals with the analysis of main stages and tendencies of social transformations that have been taken place in Ukraine since the well-known Perestroika in the ex-USSR. Transformational processes are studied in very important for Ukrainian society aspects, such as: institutional, socio-structural, and socio-psychological. Besides, the authors concentrated a special attention on the role of classes, elites, and the broad masses in the different stages of period have been analyzed.
Період трансформації суспільства в Україні, як і в інших пострадянських державах, триває вже понад 20 років, починаючи від приходу до влади лідера “неономенклатури” Михайла Горбачова і до нинішнього “постпомаранчевого” етапу радикальних і багато в чому поки неосмислених соціальних змін. Соціологам дуже поталанило в тому, що із початком перебудови в радянському суспільстві стали поступово зникати численні ідеологічні заборони на дослідження громадської думки, масових оцінок економічної та соціально-політичної ситуації, цінностей та установок населення. Мірою ослаблення, а згодом і остаточної ліквідації політичної цензури потроху йдуть у минуле побоювання громадян за можливі неґативні наслідки відкритого висловлення своєї думки в процесі спілкування із соціологами. Завдяки цьому українські соціологи мають у своєму розпорядженні дані численних досліджень, що стосуються динаміки масової свідомості, психологічного стану і соціального самопочуття людей, їхнього ставлення до влади та політичних інститутів, особливостей сприйняття етносоціальних і класових відносин у суспільстві. Серед такого роду соціологічної інформації на особливу увагу заслуговують, на наш погляд, дані багаторічного моніторинґу соціальних змін в Україні, здійснюваного Інститутом соціології НАНУ (1992–2006), узагальнені результати якого покладено нами в основу концептуальних висновків, що містяться у пропонованій доповіді. Поряд із цими даними ми спиралися й на результати масових опитувань, проведених нами у Відділенні соціології Інституту філософії НАН УРСР, а також у Всеукраїнському відділенні ВЦДГД (1986–1991 роки). Суттєву роль в концептуальному осмисленні трансформаційних процесів в українському суспільстві відіграла співпраця із закордонними колеґами, участь у проектах наукових досліджень, конференцій і видань спільно з Я.Шимоном і Л.Брустом (Угорщина), Р.Барнзом (США) у 1991–1992 роках, Х.-П.Майером (Швейцарія ) у 1992–1994, Р.Фарненом (США) у 1993–1996, К.Зегберсом (ФРН) у 1994–1997, Е.Бромет (США) у 1996–2005, Ю.Левадою, Б.Гудковим і В.Магуном (Росія) у 1998–2006, В.Адамським (Польща) у 2001–2004, Д.Лейном (Велика Британія) у 2005–2006 роках.

Чимало з того, про що лаконічно йтиметься у нашій доповіді, дістало розгорнуте обґрунтування у низці публікацій, підготовлених нами в останні десятиліття. Оскільки можливість ознайомитися з емпіричним матеріалом, що засвідчує міру достовірності наших висновків, відкрита для аудиторії завдяки опублікованим раніше працям,1 ми зосередимо аналіз насамперед на логіці соціальних трансформацій останніх двох десятиліть, на характеристиці специфіки етапів соціальних змін, що відбувалися в Україні, у тих аспектах, котрі є визначальними для суспільства — інституціональному, соціально-структурному і соціально-психологічному, особливу увагу приділяючи при цьому ролі класів, еліти і громадськості на різних етапах трансформації суспільства.


Соціальні зміни часів “перебудови” та інституціональний вибух 1991 року

Специфіка соціальних трансформацій в Україні багато в чому визначається історичним досвідом формування інституціональної та соціально-класової структури суспільства, а також базисного типу особистості в межах “радянського соціуму”, який на початку 80-х років минулого століття увійшов у смугу соціально-економічної, а потім і політичної кризи, що стрімко поглиблювалася і зумовила крах радянської держави та створення на її руїнах нових незалежних держав. І для громадян СРСР, і для переважної більшості закордонних аналітиків драматичний фінал горбачовської перебудови виявився багато в чому несподіваним і непояснюваним. Навіть сьогодні, коли вочевиднилися закономірний характер і незворотність змін, суттєві труднощі виникають у разі спроби обґрунтувати неминучість розладу країни, яка претендувала на світову гегемонію, країни із колосальними природними й людськими ресурсами, зі сталою соціальною структурою, із привілейованою і, здавалося, згуртованою владною елітою, із громадськістю, що виявляє підтримку владі й панівній ідеології.

Основні складові сталої інституціональної системи — 1) законодавча база, що визначає леґальність суспільного устрою, 2) всеосяжна інституціональна інфраструктура, що включає потужний репресивний апарат і перевірену часом владну вертикаль, і, нарешті, 3) згода переважної більшості населення сприймати “радянський порядок життя” як природний, здебільшого прийнятний, а відтак і леґітимний — цілком могли забезпечувати подальше існування держави, попри серйозні економічні негаразди, опозиційні настрої частини творчої інтеліґенції, несприятливі зовнішньополітичні умови й локальні воєнні поразки. Пояснювати загибель СРСР погіршенням економічної ситуації, тиском Заходу, війною в Афґаністані й сепаратистськими настроями в окремих республіках можна лише перебуваючи за межами країни, в якій із масовим ентузіазмом зустріли фантастичні за своєю безглуздістю андроповські методи зміцнення дисципліни, де існувала величезна черга для інтеліґентів, котрі воліли вступити до лав КПРС і записатися в резерв МЗС для поїздок за кордон (ціною співпраці із КДБ), де завжди можна було знайти скільки завгодно добровольців для великих новобудов і ліквідації наслідків техногенних катастроф, де, зрештою, був практично знищений дисидентський рух.

На наш погляд, до інституціональної кризи, що вибухнула, і швидкоплинного розвалу країна була абсолютно не готова, й подальші етапи трансформації більшості пострадянських держав (за винятком прибалтійських) це переконливо підтвердили. За п'ятнадцять років незалежного існування пострадянські держави так і не змогли досягти принаймні “радянського” рівня ВВП, у більшості з них політичне управління тією чи тією мірою здійснюється авторитарними методами, підтримуваними більшістю населення і стримуваними переважно міжнародним тиском. Оскільки предметом аналізу в нашій доповіді є соціальні трансформації в Україні, ми спеціально не спинятимемося на загальних проблемах пострадянських суспільних змін. Зазначимо лише, що на першому етапі трансформацій українське суспільство інституціонально нічим істотно не відрізнялося від російського і білоруського, спільними були в той період і характеристики масової свідомості, і соціально-класова структура, і рівень життя населення.

Що ж у такому разі послугувало вирішальним стимулом до кардинальних суспільних змін? Прийнято пов'язувати вихідний момент пострадянської трансформації із двома ключовими подіями: приходом до влади Михайла Горбачова і Чорнобильською катастрофою. Перша подія зумовила очікуваний після тривалого періоду застійної геронтократії потяг до пошуку нових шляхів розвитку радянського суспільства, а друга — вочевиднила смертельну загрозу для держави від сформованого за умов закритого суспільства синдрому безвідповідальності людей, відповідальних за обтяжені ризиком тотальних катастроф сучасні технології. У результаті омолоджене радянське керівництво пішло шляхом соціального експериментування заради вивільнення тривалий час придушуваної соціальної ініціативи, що й призвело до краху держави, яка не могла існувати без єдиної тоталітарної ідеології, що скріплювала всі її різнорідні елементи. Чинниками, які пришвидшили інституціональний крах, були тиск економічно ефективнішого й ідеологічно згуртованішого Заходу, прагнення звільнитися від “радянського диктату” у країнах “соціалістичного табору” й дедалі обтяжливіша для економіки СРСР, що стагнувала, підтримка антизахідних режимів у країнах “третього світу”.

У найзагальніших рисах таке пояснення є цілком правдоподібним. Проте й за таких непростих умов у радянського керівництва був цілком можливий шлях збереження держави та її інституціональних підвалин, якби було прийнято протилежну горбачовській перебудові та гласності стратегію політичної закритості, приклад якої буквально напередодні перебудовних процесів продемонстрував Юрій Андропов, котрий і досі залишається в масовій свідомості росіян, білорусів і навіть українців одним із найпривабливіших політичних лідерів. Почасти таку стратегію прийняв Китай, який спромігся поєднати комуністичну ідеологію, партійний диктат і політичну цензуру з елементами ринкової економіки й модернізації способу життя населення. Проте між Радянським Союзом і Китаєм була одна дуже суттєва відмінність, котру, як правило, пов'язують із особливостями культури та психології, мало зважаючи на те, що оновлення владної еліти шляхом масових репресій і заповнення місць, що звільнилися, честолюбними вихідцями з “партійних низів” відбувалося в Китаї на 20 років пізніше, ніж в СРСР, в якому по завершенні сталінської доби номенклатура набула сакрального характеру і статусу недоторканних. Саме вкрай повільне оновлення найпривабливіших соціальних позицій за пришвидшеного поповнення лав претендентів на високі місця у статусній ієрархії й послугувало потужним стимулом для початку трансформаційних процесів у радянському суспільстві.

Задовго до перебудови, як було продемонстровано в дослідженнях соціально-професійних орієнтацій 1970-х років, у свідомості поколінь, що входили в самостійне життя, професії й посади, що давали змогу посісти верхні щаблі в соціальній ієрархії, перетворилися на предмет масових орієнтацій, а наймасовіші професії та пересічні посади виявилися непривабливими для переважної більшості молоді. Зростання соціально-статусних домагань стало джерелом дестабілізації сформованої соціальної ієрархії, оскільки нереалізованість очікувань спричинювала посилення незадоволеності соціальною системою більшості представників нових когорт.

Для задоволення нових амбіцій і домагань були потрібні й нові привілейовані соціальні позиції, що було нереалізованим у рамках обмеженого й ідеологічно замкнутого номенклатурного класу. На місця у вузькому колі радянської еліти виявилося забагато претендентів, а оскільки випробуваний більшовицький метод відстрілу старої й підгодівлі нової номенклатури вже не міг бути реалізований, залишалося одне — дозволити деякі соціально-економічні вольності й спрямувати невтамовну спрагу надбання у сферу вияву приватної економічної ініціативи. Утім, цей шлях був не надто привабливим для творчої й наукової інтеліґенції, лави якої були по вінця заповнені здібними й честолюбними людьми, котрі цілком дозріли для кар'єрного зростання і здобуття відповідних привілеїв. Професор Д.Лейн у своїй монографії “Підйом і занепад державного соціалізму”2 відзначив особливу роль інтеліґенції в перебудовних процесах, виходячи з того, що серед спеціалістів висококваліфікованої розумової праці були найбільшою мірою поширені орієнтації на ринкову економіку і політичний плюралізм. Це, звісно, так. Але за часів перебудови творча і наукова інтеліґенція особливо активно брала участь у тих акціях, що знімали обмеження з її самовираження й кар'єрного просування у творчих спілках, наукових установах і навчальних закладах. Серед цих людей і було знайдено кадровий політичний резерв, що залюбки поповнив лави неономенклатури після провалу "ГКЧП" та інституціонального вибуху, що стався потім.

Під інституціональним вибухом як альтернативою еволюційної зміни системи соціальних інститутів ми розуміємо здійснення в найстисліші терміни всеосяжної інституціональної реорганізації та прийняття нових законодавчих засад соціального життя. Поступове ослаблення інституціональних підвалин радянського суспільства в перебігу перебудови назагал влаштовувало нову номенклатуру як у союзних структурах влади, так і в більшості республік СРСР. Але цей процес аж ніяк не влаштовував традиційну привілейовану верству, яка в результаті еволюційних змін наражалася на ризик остаточно втратити свої позиції. Не випадково до складу "ГКЧП" увійшли керівники всіх силових відомств та оборонної промисловості, інституціональна інфраструктура і кадровий склад яких могли найбільше постраждати через зміну державного устрою.

Важко переоцінити роль серпневого путчу 1991 року в розвалі СРСР. Продемонстровані старою номенклатурою нерішучість та організаційна безпорадність остаточно переконали населення в тому, що чогось корисного для “пересічної людини” від колишньої системи очікувати годі. Наприкінці року, коли економічна ситуація настільки загострилася, що реальною виявилася загроза голоду, “національні бюрократії” сприймалися населенням як ближчі й перспективніші за неспроможне союзне керівництво. Звідси й абсолютно байдуже ставлення мас, які підтримали у березні на референдумі ідею збереження Союзу, до його ліквідації унаслідок “біловезьких угод”. І особливу роль у ліквідації СРСР відіграла Україна, владна еліта якої в останні два роки перебудови встигла відчути переваги незалежності від диктату, а населення вірило у виняткову економічну могутність країни, якій не дають реалізуватися повною мірою лише союзні кайдани. Крім того, цими роками в масовій свідомості переважало романтичне ставлення до демократії як імовірного джерела досягнення рівня життя, подібного до того, що існував у розвинених капіталістичних державах. І хоча формально Компартія України була на той час заборонена, в країні зберігалася своєрідна “єдність партії і народу”: владна еліта, демократична опозиція і більшість населення підтримували перспективу незалежного існування країни. Мабуть, саме Україна відіграла вирішальну роль в остаточному банкрутстві ідеї оновленого Союзу, адже Єльцин і його російські соратники цілком припускали якісь варіанти збереження єдиної держави (за умови відсторонення від влади М.Горбачова).

Вибуховий характер зміни інституціональних засад радянського суспільства в результаті розвалу СРСР та політичних, економічних і соціально-культурних змін, що супроводжували цей процес, навряд чи хтось заперечуватиме. Достатньо сказати про сам феномен розвалу наддержави, про втрату панування комуністичної ідеології і знищенні інституту однопартійності, про ліквідацію монополії інституту державної власності, про зникнення одіозних тоталітарних інститутів у царині духовного життя. Важко назвати бодай один соціальний інститут, який не був би цілком або частково зруйнований у результаті пострадянських перетворень. Принципові зміни не заторкнули хіба що інституту сім'ї. Руйнація старих соціальних інститутів здійснювалася законодавчим шляхом, із подальшою докорінною реорганізацією інституціональних установ. Та хоч би яким економічно неефективним був процес приватизації державної власності в перші роки його здійснення, він ґрунтувався на леґальному базисі, що внеможливлював державну монополію на власність у сфері виробництва і торгівлі. Хоч яким близьким за духом був інститут виконавчої влади в пострадянських державах до радянської партійної монополії, його законодавчо визначені повноваження і сам спосіб функціонування (на засадах демократичних виборів) принципово відрізняються від інституту однопартійної влади. Отже, можна впевнено стверджувати, що старі соціальні інститути, які забезпечували певну соціальну стабільність та інтеґрованість суспільства, в результаті посткомуністичної трансформації втратили принаймні два із трьох інституціональних атрибутів — леґальність та організаційну інфраструктуру.

У цей період практично одномоментно виникають і стають леґальними нові основні соціальні інститути: президентська вертикаль влади, багатопартійна система без домінування забороненої КПРС, приватна власність і великий бізнес, деідеологізовані силові структури. Фактично створюється цілком нова інституціональна інфраструктура, котра у той період користується переважною підтримкою населення, набуваючи в такий спосіб леґітимного статусу. Проте парадокс ситуації з інституціональної точки зору полягав у тому, що цього статусу набула система установ, які за своєю сутністю були нездатними здійснювати функції, необхідні для підкріплення декларативно прийнятих норм і цінностей демократичного суспільства. Владна еліта не готова була до діалогу з опозицією і громадськістю, судова влада залишалася залежною від виконавчої, підприємці відчували себе власниками не “священної”, а украденої в держави власності, наука, культура, освіта й надалі існували як “залишковий сектор” державної економіки. І масова свідомість, що декларативно підтримувала ринкову економіку, політичну демократію і правову державу, зберігала в повному обсязі патерналістські стереотипи, психологію залежності від держави і безпорадності перед її свавіллям. Образно кажучи, Україна була такою самою мірою готова до руйнації старої інституціональної системи, якою не була готова до створення нової.



Стратегія стримування інституціональних змін: 1992–1994 роки

На початку 1992 року в Україні склалася інституціональна ситуація, яка, на перший погляд, сприяла здійсненню політичних і соціально-економічних реформ, необхідних для розбудови демократії й ринкової економіки. Проте переважна більшість владної бюрократії та пересічних громадян у цей час не були зацікавлені в принциповому перетворенні усталеного соціального ладу, навіть якщо на декларативному рівні вони підтримували ідею принципової зміни суспільної системи і поглиблення ринкових реформ. У соціалістичній системі багато чого не влаштовувало людей, але тільки не ґарантована зайнятість і можливість вертикальної мобільності для вихідців із робітничого класу й селянства, що неминуче вимагало надлишкового й структурно незбалансованого створення робочих місць і престижних соціальних позицій. На відміну від капіталістичної системи, яка періодично потерпає через надвиробництво товарів і послуг, соціалістичне суспільство тривалий час здійснювало надвиробництво виробників і споживачів із відповідним спотворенням соціально-класової та соціально-професійної структури. Ніде у світі не було й такої питомої ваги лікарів і вчителів у загальному складі населення, як в СРСР (зокрема й в Україні). Аналогічна ситуація до моменту розвалу Союзу склалася стосовно більшості соціально-професійних позицій, пов'язаних із працею вищої кваліфікації. Звісно, нова влада могла б удатися до радикального реформування соціально-професійної структури, кинувши її "на поталу" ринковій економіці. Але саме в цьому разі мільйони людей, що мають високу кваліфікацію, виявилися б непотрібними в новій структурі. Те саме відбувалося й із соціально-класовою структурою, де екстенсивний розвиток сфери матеріального виробництва (пліч-о-пліч з ідеологічною установкою на зміцнення аванґарда радянського суспільства) спричинився до надвиробництва в СРСР та Україні "передового загону робітничого класу" — промислових робітників.

Зрештою виникла специфічна "українська модель" посткомуністичного розвитку, яка суттєво відрізнялася від прибалтійської, російської, кавказької й середньоазійської моделей. Серед республік колишнього Союзу, напевно, лише Білорусь і Казахстан у той період були близькі до Україні, хоча очевидне тяжіння до Росії й відсутність купонної гіперінфляції не давали змоги віднести їх до єдиного табору прихильників певного типу соціального виживання — соціалістичного суспільства без комуністичної ідеології, із реґульованою державною економікою й ринковими відносинами, що формуються стихійно. У системі координат "закрите – відкрите суспільство" Україна посіла вельми своєрідну позицію "напіввідкритого суспільства" зі значним просуванням до відкритості лінією політичних свобод і вкрай незначним — в економічній сфері.

Цілком природно, що такий "політико-економічний кентавр" довго існувати не міг, адже у світовому досвіді соціальної організації прикладів стабільного існування політичної свободи за економічного свавілля не знайти. Утім, феномен "української моделі" посткомуністичного розвитку виник і лише одним фактом свого виживання за умов найскрутнішої соціально-економічної кризи заслуговує на серйозний аналіз у плані можливості розв'язання проблеми соціальних конфліктів, які нерідко набувають у трансформаційних суспільствах агресивного й кровопролитного характеру.

Можливо, для істориків та економістів майбутнього, які звертатимуться до аналізу подій, фактів і закономірностей розвитку посткомуністичного світу після розвалу СРСР, феномен українського варіанта "економічного дива", коли в найстисліші терміни рівень життя більшості населення країни виявився нижчим за межу бідності, злиднів ба навіть фізичного виживання, становитиме неабиякий теоретичний інтерес. "Українська модель" першого етапу посткомуністичної трансформації суспільства, за всієї її економічної неефективності, виявилася дієвою в одному — у здатності зберегти в країні мир і уникнути відкритої внутрішньої аґресії та кровопролиття. Саме в цьому Президент України Л.Кравчук убачав певний успіх своєї внутрішньої політики, що свідчив на користь обраної владою "консервативно-охоронної" стратегії розвитку держави й суспільства за умов спільних для всіх посткомуністичних країн соціально-економічних потрясінь. І справді, факт залишається фактом: з погляду внутрішньополітичної стабільності Україна виявилася однією з небагатьох колишніх радянських республік, яким вдалося уникнути непримиренної конфронтації різних політичних сил і кровопролитних конфліктів.

У принципі не виключено, що саме Україна нагромадила той досвід мирного переходу від комуністичної диктатури й планово-адміністративної економіки до відкритого демократичного суспільства, що має виняткову історичну цінність і вартий відтворення в інших державах, які відмовляються від свого комуністичного минулого. Можливо, й ціна за "безконфліктність" на самому початку незалежного існування — розвал економіки і масова аномія — не така вже й висока, щоб відмовлятися від обраної стратегії розвитку, що забезпечила той самий "поганий мир", який є ліпшим за "добру війну".

Сутність "української моделі" визначалася прагненням влади утримати соціальну рівновагу шляхом мінімізації соціальних змін і збереження колишніх структур і механізмів соціального управління задля запобігання масовій соціальній незатребуваності, що є неминучим наслідком докорінного руйнування соціальних підвалин. Результатом реалізації цієї моделі є, з одного боку, відсутність широкомасштабних конфліктів, що мають насильницькі форми, а з іншого — вгасання економіки й соціально-політичної активності. Для досягнення масової підтримки такої стратегії в суспільстві культивувався тотальний страх перед будь-якими конфліктами, неминучо поширюваний і на необхідний для демократичного розвитку конфлікт між віджилими тоталітарними структурами управління і громадянським суспільством. Зрештою страх населення перед конструктивними соціальними конфліктами сам по собі стає механізмом, що стримує будь-які конструктивні дії з подолання соціально-економічної кризи.

Неабияк залякане можливим соціальним хаосом за радикалізації суспільних змін, населення здебільшого дотримувалося тієї самої "політичної лінії", що й владні структури: декларативно підтримуючи ідеї демократизації суспільства, ринкової реформи та розбудови правової держави і нічого не здійснюючи для реального досягнення цих політичних цілей, не довіряючи політикам, але й не наполягаючи на активізації їхніх зусиль у розбудові демократичної держави з ефективною ринковою економікою. У цьому побоюванні — спільному для управлінської еліти, що боїться втратити звичні важелі управління, і для "мовчазної більшості", що чіпляється за цю еліту, бо вбачає в її звичному зі старих добрих часів керівному і спрямовувальному образі ґаранта "поганого миру" — полягало в той період основне джерело деґрадації економіки й дискредитації ідеї державної незалежності.

Характеризуючи сформовану на першому етапі посткомуністичної трансформації українську модель суспільного устрою, слід взяти до уваги також особливу систему міжелітарної взаємодії, що склалася в Україні в результаті посткомуністичної диференціації політичної еліти, здатної за певних умов виступати як політичною силою, що стабілізує ситуацію в суспільстві, так і ініціатором організованого соціального протесту. Специфіка соціально-політичної організації суспільства зумовлює особливості існування еліт, спосіб їхньої взаємодії, зони злагоди та конфлікту. Загальна закономірність полягає в тому, що рівень жорсткості державного контролю за соціальною поведінкою в головних сферах життя суспільства — економічній, політичній, соціально-культурній — безпосередньо пов'язаний із рівнем зовнішньої та внутрішньої диференціації відповідних еліт. Це означає, що найбільш інтеґрованими є елітарні верстви в суспільстві, де єдина тоталітарна ідеологія і потужний репресивний апарат практично внеможливлюють саме існування політичної опозиції як основного джерела виникнення міжелітарного конфлікту. Причому особливою "безконфліктністю" вирізняються комуністичні держави, що тримають під жорстким контролем не лише політико-ідеологічну сферу, а й економіку. І якщо в межах "некомуністичного тоталітаризму" можливе існування приватної власності, конкуренції та ринкових відносин, які неминуче породжують диференціацію економічної еліти й міжелітарний конфлікт, то повновладдя комуністів дає змогу тривалий час зберігати "елітарний моноліт".

У перші роки посткомуністичної трансформації ситуація, здавалося б, принципово змінилася внаслідок диференціації соціалістичної номенклатури та появи нових політичних, економічних й інтелектуальних еліт, породжених крахом комуністичної ідеології та незалежним розвитком України. Саме в конфлікті старих і нових еліт приховане основне джерело соціального вибуху в посттоталітарному суспільстві, оскільки для кризових періодів суспільства протистояння еліти і маси (за винятком окремих стихійних виступів, легко придушуваних згуртованими елітами) може набувати революційних форм, що загрожують масовим кровопролиттям і громадянською війною, лише в тому разі, коли інтереси владної еліти виявляються несумісними (взаємовиключними) з інтересами опозиційних політичних сил. Попри те, що в Україні процес диференціації еліт призвів до очевидного ідеологічного протистояння "партії влади" та опозиції, а масове невдоволення владою і недовіра до їхньої здатності подолати кризу набули всеосяжного характеру, в суспільстві не знайшлося достатньо активних та зорганізованих сил, здатних перетворити затяжний еволюційний процес відмирання старої суспільної системи на революційний вибух, спираючись на масову недовіру до владних структур і незадоволення економічним становищем країни.

Десятки юридично оформлених політичних партій, що декларують опозиційність правлячій еліті, не змогли стати реальною опозицією владі, що відтворювала в суспільстві феномен, характерний для розвиненого соціалізму, — всюдисущу "партію влади", відмінність якої від колишньої КПРС полягала лише у відсутності явної й такої, що не підлягає ревізії, ідеологічної доктрини, а єдина сутність — в необмеженому володінні основними важелями управління державно-колгоспною економікою та сферою законотворення, що реґулює розподіл власності. "Партія влади" легко пожертвувала ідеологічними догмами й окремими політичними фіґурами заради консервації замкнутої системи реґулювання соціально-економічних відносин, у якій могли змінюватися виконавці, але не механізми, відпрацьовані десятиліттями економічного примусу. Спроби надати цій системі невластивих їй функцій соціального захисту населення оберталися фарсом, перетворюючи переважну більшість населення на незаможних, що потребують державної опіки. У такий спосіб відтворювався феномен "єдності партії і народу", коли "партія" постійно піклується, щоб у суспільстві було якомога більше незаможних, а останні тримаються за неї, бо бояться втратити останні завоювання соціалізму, але поступово усвідомлюють, що рука, яка голосує за збереження старих порядків в економіці, дедалі більше стає рукою, протягненою за милостинею.

Таким чином, незважаючи на те, що в Україні процес диференціації еліт призвів до протистояння "партії влади" та опозиції, в суспільстві не знайшлося достатньо активних і організованих сил, здатних надто тривалий еволюційний процес відмирання старої суспільної системи перетворити на революційний вибух, спираючись на наявну масову недовіру владним структурам і незадоволення економічним становищем країни. Це було пов'язано з феноменом розподілу сфер впливу між елітами, коли економічна сфера опинилася в руках старої номенклатурної еліти, а ідеологічна — в компетенції найорганізованішої нової еліти, що сформувалася навколо ідеї пріоритетності зміцнення національної державності.

Якщо неономенклатурна і національно-демократична еліти, розподіливши сфери впливу, створили потужний "центристський буфер", що стримував соціальний вибух, то праві націоналістичні та ліві комуністичні радикали саме своїм непримиренним суперництвом (на відміну від Росії, де шовіністи і комуністи спільними зусиллями провокували путчі й масові заворушення), знижували потенціал вибухонебезпечного екстремізму. Зрештою ані ті, ані інші не змогли заручитися вирішальною підтримкою люмпенізованих і марґінальних верств населення, що становлять головну деструктивну силу соціального протесту.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка