До збірки ввійшли твори представників детективного жанру пнр, чсср, Куби



Сторінка1/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Annotation


До збірки ввійшли твори представників детективного жанру ПНР, ЧССР, Куби.

БОРОТЬБА ТРИВАЄ

Єжи ДанієльПонеділокВівторокСередаЧетверП'ятницяСуботаНеділя

Сватоплук Зламани• I •• II •• III •• IV •• V •• VI •• VII •• VIII •• IX •• X •• XI •• XII •• XIII •• XIV •• XV •• XVI •• XVII •• XVIII •• XIX •• XX •

Данієль Лінкольн ІбаньєсПочатокОбстановка ускладнюєтьсяПерший ударНасичений ефірДоктор п'є коктейльСамець дієПрийом каратеД-45 дієТуристи прибуваютьТурист мандруєДорожньо-транспортна пригодаКарти відкритоМатова ситуаціяХто шукає, той знаходитьЗамінаЕпілог

ЗМІСТ

notes123456789101112131415

БОРОТЬБА ТРИВАЄ
Пригодницькі повісті

 

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література  



 

Переклад з польської, чеської, іспанської Художнє оформлення Агафонова В. И.  



Єжи Данієль
ТИЖДЕНЬ ДЛЯ АГЕНТА
Повість

 

 

З польської переклав Борис Демків Перекладено за виданням: Daniel Jerzi. Tydzien dla szpiega. — Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1970  

Того дня метеорологічні прогнози справдились: як і передбачалося, йшов дощ, і вже з самого ранку Гамбург потопав у воді, що цілими потоками лилася з навислих бурих хмар. Чоловік у сірому плащі енергійним жестом насунув на очі капелюх і, поминаючи пасажирів, що виходили з вагонів, попрямував до виходу. З прикрістю подумав, що за хвилину покине станцію метро, вийде на Стефан-плац і знову опиниться під потоками зливи. Він не зносив такої погоди, його більше приваблювали золоті піски пляжів, ласкаве проміння сонця, ліниві вечори у невеличких кав'ярнях, де можна було годинами сидіти за склянкою вина, ні про що не думаючи. Роздратовано знизав плечима, згадавши про перервану відпустку, яку проводив переважно в Сіцілії, але тієї ж миті похопився і наддав ходи. Текст телеграми був недвозначний — наполягав на негайному його поверненні.  



Перші холодні краплі торкнулися обличчя, вітер пронизав тіло до самих кісток — і він здригнувся. З надією знайти вільне таксі озирнувся навколо, але на площі нікого не було. Подумки кленучи негоду, таксистів, яких ніколи немає, коли вони потрібні, втягнувши голову в комір плаща, він рушив у напрямку Даммторштрасе, дорогою, згадуваною у десятках путівників. Подумалось: якби був туристом, він, напевно, зупинився б біля модерної споруди міської опери, поцікавився б розмаїтими театральними афішами, бодай крізь великі вікна оглянув би фойє та блискучі зали. Та пишноти великого міста його не приваблювали. Знав одне: мине оцей будинок і мусить повернути в маленьку, затишну Велькерштрасе, де стоїть триповерховий котедж під номером 12. Пішов ще швидше, майже побіг. Вже не думав про принади італійських пляжів та про розваги у Гамбурзі, вже не дошкуляли йому ні дощ, ні вітер. Намагався уявити собі шефа і наступну розмову з ним. Цікаво, яке доручення дасть йому? На думку про зустріч з Горстом Мюллером мимоволі здригнувся, той не був схильний жартувати. Він знав шефа не один рік, отож був певний, що — цей терміновий виклик не випадковий. «Що ж, — втішав сам себе, — хоч виклик, який перериває відпустку, не належить до приємних несподіванок, зате дозволяє розраховувати на додаткову винагороду — на кілька сотень або навіть на кілька тисяч марок, що, зрештою, врівноважать зіпсований настрій…» Зупинився перед дубовими дверима, на яких поблискувало безліч металевих табличок з назвами різних бюро, представництв, торгових спілок і маклерських фірм, йому не було потреби шукати й читати вивіски, бо ж добре знав умовність назв усіх цих організацій. Тож, коли подзвонив до спілки «Імпорт — Експорт — Європа», був цілком певен, що не помиляється. Увійшов до порожнього вестибюля і не встиг навіть ступити кілька кроків до сходів, що вели на поверх, як з гучномовця диктофона почув голос: — Пане Гальске, ви спізнилися на дев'ять хвилин. Шеф чекає, нетерпеливиться, двічі вже запитував про вас. Зайдіть до кабінету на першому поверсі… — Диктофон замовк, очевидно, черговий не збирався довго затримувати гостя. У кабінеті жевріла лише одна лампа. Шеф сидів, низько схилившись над столом. «Він нагадує носорога, — з неприязню подумав гість про Мюллера. — Масивний його тулуб аж розпирає крісло». Але то були лише приховані думки. Гальске скинув мокрий плащ і сів у показане господарем крісло. — Гальске, ви добре знаєте, що я терпіти не можу непунктуальність. — Голос його був низький, хрипкий, неприховано грубий. Мюллер раптом підвів голову, і очі його, звернені на підлеглого, спалахнули холодним вогнем. — Ми обоє пройшли добру стару школу, отож таку поведінку можна кваліфікувати тільки як неприпустиму. Прошу це запам'ятати! Гальске виструнчився, як на параді. — Слухаю. Якби не дощ… — намагався пояснити своє запізнення. — Облиште, про це ще поговоримо. — Голос Мюллера здавався вже спокійним, навіть лагідним. В одну мить він змінив тему розмови і після вибуху гніву заговорив спокійно, по-діловому, з підкресленою ввічливістю. Мюллер пишався, що школа абверу даремно не витрачала на нього ні грошей, ні часу. — Гальске, ви, між іншим, добре розумієтеся на деревах і подібних до них дрібничках. А це інколи може знадобитися в житті, навіть якщо й уриває заслужений відпочинок біля моря. — Шеф вважав свої слова дотепними. — Добре було б, якби ви негайно згадали все, що стосується лісу, і насамперед його природних багатств. Від завтрашнього дня ви — інженер-лісівник, і то не будь-який, а представник великої імпортної фірми Федеративної Республіки. Так, Гальске, на вас чекає вже все: зарезервований номер у готелі, документи, інформаційні матеріали фірми, портфель з кількома бланками, який ви візьмете при виході у Глауке… Ви поїдете за кордон у відрядження. На обличчі Гальске було написано цілковите розчарування. Він передбачав, що довгий вступ до розмови не обіцяє нічого приємного, і не помилився. — Поїдете, шановний колего, цілком офіційно і без жодного обтяжливого багажу на цілий тиждень у Польщу. Адже ви непогано знаєте ті місця, правда ж? — Мюллер знову розсміявся. — Поляки самі вас запросили, завдання щонайпростіше і без жодного ризику. На якусь хвилину шеф замовк. Потім дістав із шафи пляшку коньяку і дві чарки. Обережно, щоб не розлити ні краплини, налив гостеві й собі: — Будьмо! Гальске випив до дна і мало не закашлявся. «Присмачує мені ту кляту дорогу, свинтюх!» В цю мить він ненавидів і Мюллера, і коньяк, і свою роботу. Навіть про себе подумав з огидою: яким він був дурнем у тому сорок першому, коли погодився працювати в абвері. Те, що сталося потім, що діється сьогодні, було просто відгомоном того часу. Боявся, але по ньому цього не було видно. Та тепер це вже не мало ніякого значення. Він слухав. — Ваше офіційне завдання — вкласти угоду з польським об'єднанням «Ліс» про закупівлю фірмою, яку ви репрезентуєте, грибів, ягід, всіляких трав та ще дідько знає чого… Вам допомагатиме керівник імпортного відділу фірми, ви будете відрекомендовані як експерт. Програму розроблено так, що ви матимете багато вільного часу… Той час, Гальске, ви й використаєте для залагодження двох справ. Слухав майже здивовано. Йому доручено завезти в Польщу гербарій, звичайнісінький гербарій з мохом, різними травами, корінням, гербарій, що його має кожний школяр. У Варшаві він має одержати якісь допоміжні таблиці до цього гербарію. Деякі з них йому треба буде лише обміняти. — Все це дуже просто, — знов і знов повторював Мюллер, — і нічого боятися. На таблицях, які ви отримаєте, не буде ніякого тайнопису, жодних планів чи вклеєних мікрофільмів. При собі мати звичайний гербарій. Фахівців лісового господарства це не здивує. А для вас він буде справжнім руном, — закінчив підбадьорливо. Гальске нічого не розумів. Мовчав і шеф. Отож, порушивши сторожку тишу, він запитав у Мюллера: — Я хотів би знати, в який спосіб зможу отримати таблиці гербарію для обміну? Не знаю також, чи повинен я з кимось зустрітися, перебуваючи у Польщі? А може, все це буде в інструкції, яку дасть мені Глауке? Голос Мюллера знизився до шепоту. Вони сиділи майже поруч, і їхні тіні на стіні нагадували величезного павука. — Китайці кажуть, що найтемніше завжди буває під ліхтарем. Ми знайшли саме такий ліхтар, який не світить, хоч стоїть на вулиці; досить лише вийти на прогулянку, і ви його побачите. — Мюллер задоволено поплескав себе рукою по коліні. — Наша людина у Варшаві — справді спритний тип… Розумієте, Гальске, досить маленької прогулянки… Пляшка була вже майже порожня. І той і той не марнували часу. Один був шеф, другий — підлеглий, але в цю мить їх ніщо не розділяло. Мюллер умів бути люб'язним. Розпитував про враження від моря, цікавився любовними пригодами та походеньками Гальске. — Ми собі розмовляємо, — раптом перемінив тему Мюллер, — а ви, мій любий, ще нічого не знаєте про друге завдання. Я вам дам клапоть паперу, стару непотрібну шпаргалку, яку ви віддасте людині в аеропорту. Вона підійде до вас, привід сама собі придумає, вам же треба мати при собі лише коробку сірників. Перед тим спитає: «Ви маєте сірники, португальські сірники?» Цього досить. Втім, це ще не все. Через кілька днів ця сама особа принесе вам кілька старих документів. Треба їх перевезти через кордон. Як? Як знаєте. Справа варта заходу, хоч ці документи й давні — їм близько тридцяти років. То як? Є ще запитання? — Тридцять років? — Гальске здивувався вдруге. — Це ж сміття, нікому не потрібне, не варте ламаного шеляга шпаргалля. Навіщо нам з ним морочитися? Це збіса небезпечна гра, шефе… — Гальске, ви пам'ятаєте операцію «Розмарі»? Те, про що запитав Мюллер, він тієї ж миті побачив перед собою. Спогади наринули на нього великою, всеосяжною хвилею. Що за наївне запитання, хіба можна про щось подібне забути? — Адже це була перша важлива робота, важливе завдання, в якому його роль була така істотна, що сам Гіммлер вручив йому Залізний хрест. Образи тих часів, які тепер постали перед очима, були яскраві, наче операцію «Розмарі» проводили лише вчора, а не багато років тому. Мусили тоді страшенно поспішати. Лінія фронту, накреслена на картах, насправді вже не існувала, ситуація погіршувалась щогодини. Лише недобиткам пощастило втекти живими з котла, утвореного росіянами. Втікали з пастки, поставленої під Брестом, як польові миші. Бійці-сибіряки а чи інші, що, зрештою, не так важливо, далі воювали по-своєму: «фанатично», як казав тоді офіцер штабу дивізії майор Вільховен, і «вміло», як додав підлеглий його, лейтенант Гальске, що мав тоді інше прізвище. Прикриті баштами швидкохідних Т-34, вони підходили майже впритул до німецьких позицій і, раптом розігнавшись і тримаючи біля стегон пепеша, стріляли довгими чергами до останнього набою. Потім пускали в хід гранати і фінки, вихоплені з піхов на поясі. На перший погляд здавалося, що такий метод атаки скоріше нагадує самогубство, але їхні втрати не були більші, ніж передбачувані при «класичних» наступах, ефект же психологічний від такого методу мав нагоду оцінити й він, лейтенант Гальске, коли раптом опинився в першій траншеї. Здеморалізовані солдати вермахту не витримували натиску. Побачивши шеренги радянських воїнів, які наближалися, прикриті вогнем танків, після кількох пострілів вони почали відступати. «Бидло!» — мимоволі думав Гальске про своїх колишніх однополчан, забувши, що й сам ще з початку війни волів триматися чимдалі від лінії фронту. Війська Білоруського фронту наступали безупинно. Була надія, що росіяни, можливо, затримаються на Бузі. Очікували на «чудодійну зброю», обіцяну фюрером… Марна надія! Було це десь у липні 1944 року. Гальске тоді почував себе в безпеці. Разом з кількома солдатами він поселився в самітному будиночку на узліссі, віддаленому від фронту щонайменше на десять кілометрів. Тоді чекали вони два дні. Чого саме — це була таємниця, яку знав лише майор Ернст фон Вільхове. «Чекатимете, лейтенанте, в цьому місці зв'язкового. Хтось має приїхати сюди з гестапо, очевидно, штурмбанфюрер Кроль, який передасть вам три скриньки, їх ви повинні негайно приставити до палацу. Таке завдання». … А Мюллер питає, чи знає він щось про операцію «Розмарі» — операцію, яка була для нього практичним екзаменом, перевіркою його сміливості і витримки. Чи можна взагалі забути ті дві ночі, що час від часу порушувалися артилерійською канонадою, автоматними чергами вартового, який у кожному кущі бачив замаскованого партизана? Чи можна забути ті дві доби нервової напруги й підсвідомого страху перед «комуністичними бандами», які, незважаючи на заспокійливі дії зондеркоманд, весь час давали про себе знати? У тій халупі їх було десятеро; він — єдиний офіцер, семеро новобранців з останнього призову, кістлявих, невправних, уже немолодих, і лише двоє справжніх солдатів — отих з військ СС, на чию вірність можна було покластися, бо, як самі вони призналися, «добре натішилися» на радянській землі, отож на випадок полону не були певні щодо своєї долі… Так, не були вони тут у безпеці, але наказ є наказ, вони сиділи на місці, не певні, що їх не зімне якийсь ворожий полк, не знищить якийсь партизанський загін. Нарешті на третій день очікування, по обіді, приїхав «мерседесом» штурмбанфюрер Кроль. «Швидко! Дорога кожна хвилина! — крикнув до солдатів. — Ледве вибрався з Любліна. Радянські частини можуть бути тут через півгодини. По дорозі нас обстріляла якась банда…» Двоє людей Кроля квапливо викидали з автомобіля вантаж. «Вантажте все у нашу машину, — наказав Гальске. — Я з двома солдатами, а ви, — звернувся до вермахтівців, — добирайтеся до своєї частини самі. Пошукайте собі якусь підводу», — додав, бувши певний, що більше вже їх не побачить. Кроль не марнував часу. Згадав з гіркотою: майор Вільховен знає, що йому, Кролю, робити зі скриньками і що він відповідає за їхню цілість… «Ними цікавиться особисто рейхсфюрер», — додав він на закінчення, пояснюючи свій нагальний від'їзд потребою «остаточно навести лад» у двох концтаборах містечка Бяла Подляска, ще окупованого німцями. Багаж був невеликий — всього три маленькі скриньки, що скидалися на валізки. Гальске, ще раз оглянувши багаж на задньому сидінні машини, крикнув до Остербунна і Штарка, тих з СС, що він уже зібрався і чекає тільки на них. Відчував, що цього разу його вмілість може знадобитись, недаремно ж про нього йшла слава, як про найкращого керівника групи. Їхали якомога швидше, путівцем, укоченим селянськими возами. Сторожко позирали на гайок, через який пролягала дорога. Гайок ставав щораз густіший, круті повороти обмежували видимість. «Газу!» — крикнув Остербунн, щойно перші кулі застукали в кузов. Наступні події Гальске запам'ятав так виразно, наче переглядав кінострічку, де грав головну роль. Залишився в пам'яті Штарк, що безвладно осунувся на його коліна. Есесман Штарк з пробитими партизанською кулею грудьми і Остербунн, що обстрілював автоматними чергами придорожні кущі. Він встиг лише крикнути «Хайль», як обличчя йому посмугували осколки гранати. Гальске вже не звертав уваги на постріли, почував себе достоту як заєць, оточений зі всіх боків мисливцями. Вп'явся руками в кермо і не чув, як кров Штарка перемішується з його власною. В цю мить він не відчував навіть ні пораненої руки, ні пораненого уламками скла чола. Те, що йому вдалося на машині з пробитими шинами і бензобаком вискочити із засади, було справжнім чудом. Принаймні так оцінив подію майор, коли Гальске, білий як стіна, доповідав йому про виконане завдання. «Вітаю! — сказав Вільховен. — А за підступний напад на німецького офіцера відповідатимуть мешканці навколишніх сіл, що співпрацюють з бандитами». Через якийсь час привели кількох полонених поляків. Майор, який завжди дотримувався форми, вирішив не гаючись провести показовий суд, головним свідком якого мав бути сам Гальске. «Ви, як свідок, можете підтвердити, що обвинувачені протидіяли німецькому військовому порядку і місії, яку німецький народ під проводом фюрера здійснює на цих землях?» — запитав Гальске голова суду, капітан з моноклем. «Я в цьому глибоко переконаний, — почув у відповідь. — Не маю жодного сумніву, що перед судом стоять вороги рейху Адольфа Гітлера». Після кількахвилинної наради було оголошено вирок. Саме такий, якого всі й сподівалися. Засуджених поки що посадили в палацовий льох, а наступного ранку мали розстріляти. За обідом капітан з моноклем, п'ючи з Гальске на брудершафт, конфіденційно запитав його: «Покарані нині, мабуть, не були оті з лісу, як гадаєте, лейтенанте?» Гальске усміхнувся: «Звичайно, пане капітан. Але яке це має значення?» На знак згоди обидва кивнули головами, розуміючи один одного без слів… «Розмарі»… Неспокійна ніч, сповнена гулу артилерійської канонади, вибухів бомб, скинутих з радянських літаків. І той імлистий світанок, коли Вільховен наказав, щоб йому залишили чотирьох в'язнів, а решту негайно стратили. День минув у метушні поспішних приготувань до від'їзду, котрі нагадували паніку. Це було вже «не планове згортання лінії фронту» чи «відступ на заздалегідь визначені позиції», була це звичайнісінька втеча. Напоготові стояли навантажені машини. Мотоциклісти розташувалися недалеко від штабу, який першої-ліпшої хвилини міг бути бомбардований. Лише один Вільховен, здавалося, не поспішав залишати свого поста, що його посів тиждень тому. Тримав біля себе кількох есесівців і телефоністів. Вони мали себе за зліплених з іншої глини, за справжніх надлюдей, про яких і уві сні марив фюрер. Мляво думали про тих чотирьох полонених поляків, що сиділи у підвалі: мали ще виконати якийсь наказ майора. Есесівці чекали терпляче. «Виїдемо останніми, — майор підійшов до Гальске, і лише нервове пересмикування обличчя виказувало збудження, яке він намагався приховати до останньої хвилини. — Ситуація винятково складна. Ворог прорвав лінію нашої оборони, а партизани активно діють у тилах. Ми опинилися в пастці, отже, треба мати справжнє щастя, щоб вибратися звідси живими. Врахувавши все це, я дійшов висновку, що не можна наражати на ризик перевезення цінних паперів, що їх передав нам штурмбанфюрер Кроль. В'язні допоможуть нам закопати папери в землю, а їх самих, як свідків, треба ліквідувати. Потім матимемо час подумати, яким чином ми розшукаємо наші скриньки. — Вільховен значливо подивився на Гальске. — Отож наступне ваше завдання…» Це було давно. А тепер Мюллер зажадав, аби він все те нагадав йому… — Я отримав наказ від майора Вільховена заховати одну із трьох скриньок, переданих нам гестапо, — відповів на його запитання Гальске. Як я пригадую, бо це було дуже давно, скриньку замурували вночі у фундаменті лівого… так, лівого крила палацу. За наказом майора двоє в'язнів видовбали в мурі нішу, а двоє інших сховали там скриньку… Крім мене, в операції брали участь два есесівці майора Вільховена. — Може статися, — перебив його Мюллер, — що ви помиляєтеся. Але на з'ясування подробиць маємо ще час. Продовжуйте далі… — Коли повертаюся в думках до тієї справи, — провадив далі Гальске, — дивує мене один момент із розповіді майора Вільховена. Він заборонив мені бути присутнім при страті в'язнів, яку особисто мали виконати солдати «Ваффен-СС». Це тим більше дивно, що згодом я випадково почув їхню розмову. «Порішив усіх?» — «Ні, — почулося у відповідь, — стріляв так, щоб один з них був поранений, але залишився живим»;— «Добре, майор буде задоволений». Таке схвалення почув я цілком виразно. Щиро кажучи, я збирався з'ясувати цю дивну історію у майора, але не встиг. Наш транспортер виявили росіяни і обстріляли з повітря. Майор загинув. Не знаю, чи вціліли ті солдати, а також план схову, накреслений фон Вільховеном… Це все». Гальске глибоко відітхнув і, не чекаючи дозволу господаря, сам налив коньяк у чарки. Мюллер якусь хвилину мовчав. — Я завжди казав, — озвався він нарешті, — що майор Ернст Вільховен був людина надзвичайно мудра й передбачлива. Ви додали до цього кілька штрихів, які роблять майорові тільки честь. Бачите, любий Гальске, — шеф поплескав його по плечу, — коли при якійсь акції присутні дві особи, важко думати про збереження ідеальної таємниці. Треба створити завісу, збити з пантелику людей надійних, ввести в оману тих, що можуть зрадити. Річ у тім, що план, накреслений майором, уцілів, він був у американців, але нарешті потрапив до нас, його справжніх господарів. І найцікавіше те, що на плані позначено три сховки, а не один. Є між ними, очевидно, і названий вами, але не думаю, щоб у ньому були сховані документи. Це лише гіпотеза. Про те, що гестапо передало для схову скриньки, знали кілька наших солдатів. І хтозна, можливо, котрийсь із них, потрапивши у полон, мав довгий язик. Майор це передбачив, коли наказав одного з чотирьох в'язнів залишити як свідка живим. Коли той уціліє, то неодмінно почне розшукувати «скарб» і, напевно, знайде в ньому якісь позолочені речі, персні чи ще щось таке. І скоро про все це забуде, його розшуки вже не будуть сенсацією. Гадаю, що архіви, які нас цікавлять, заховані у двох інших скриньках. Отож нам треба їх знайти. — Це повинно бути моїм другим завданням? — Гальске передчував, що завдання буде важким. Мюллер кивнув: — Вам допоможуть. — Він підвівся з крісла й підійшов до стіни, в якій було вмуровано сейф. Почаклувавши біля літерного замка, відчинив дверцята. З товстого портфеля витяг аркуш паперу. — Ось план майора Вільховена. Оригінал… Гальске зацікавлено глянув на папір, що лежав перед ним. — Та це ж якісь нотатки з поетичного зошита! — вигукнув недовірливо. Мюллер засміявся. — Майор любив застраховуватися якнайкраще, його план, накреслений у нотатнику, ідеальна ілюстрація до вашої розповіді. У ньому зазначено схованку, що міститься в фундаменті палацу. Але фон Вільховен був шанувальник Гете, знав майже усі його твори напам'ять, збирав рукописи, вивчав біографію. Зрештою, сам був автор цікавого дослідження на тему «Фауста». Не розлучався з томиком віршів свого улюбленого поета ніколи. Вся збірка поцяткована ремарками, коментарями до кожного вірша. У цьому томику, власне, і криється той, другий, справжній план. Це не поезія, а глибоке передбачення, — закінчив Мюллер. Гальске ще раз оглянув вирізаний з книжки аркуш. Машинально перечитав напис, зроблений майором Вільховеном: «Прекрасний пам'ятник має Шіллер, чудова могила Гейне, але напис найпростіший у Гете». Мимоволі всміхнувся на думку, що сам майор не має могили з надгробним написом, і заходився вивчати план. Відклав його, почувши подальші настанови: — Після того як ви передасте план людині, котра назве пароль, забороняю вам цікавитися чимсь, окрім вашої офіційної місії. Перебирайте гриби і ягоди, які нам хочуть продати поляки. Завдання нескладне. Залишається тільки від понеділка до середи виходити на прогулянку визначеною вулицею. Придивляйтеся до нашого «китайського ліхтаря». Крім того, в адміністратора готелю для вас буде залишено пакет. Ви повинні тільки чекати, Гальске, терпляче чекати. За вас працюватимуть інші люди. Ну ось, ніби поговорили про все, залишається хіба що попрощатись. — Шеф, — Гальске не міг приховати цікавості, — розумію, що гербарій має ще для вас вартість. Але навіщо возити з собою старе шпаргалля з архівів? — Ви дуже дивна людина, Гальске, — Мюллер скорчив невдоволену міну. — Втім, зрозумійте… Справа архівів — це проблеми прізвищ. Історія, мій любий, наука, що існує, поки ще живі люди, увічнені в її хроніках. В нашій республіці живуть тисячі людей, які в роки війни лишили по собі певні спогади. А викриття згаданих документів комуністами і розголошення їх можуть привести до політичної компрометації зацікавлених осіб. Адже добре відомо, що навіть колишній канцлер мав неприємні клопоти через своє ставлення до партії, членами якої були і ми з вами. Що вже казати про випадки, коли в архівах залишалося багато матеріалів, десятки документів, серед них листи службовців гестапо і СБ, списки агентів, вироки спеціальних суддів, справи пацифікаційних акцій, документи з концтаборів. І все з прізвищами — чорним по білому! Чи ви розумієте, — Мюллер звертався, як учитель до уважного учня, — що пошук архівів, — це, з одного боку, спокій багатьох поважних співвітчизників, а з другого — шанс до певних… скажімо, послуг людям, які працювали з нами, а тепер сидять, наче миші під мітлою? Гра іде на високу ставку, Гальске… — Звичайно… — Фріц Лярг, він же Фред Гальске, енергійно потис подану шефом праву руку. — Постараюся виконати завдання швидко і якнайкраще. — Постарайтеся, — почув він, коли вже виходив. — Натомість ми постараємося закруглити ваш рахунок у банку. Бажаю успіху. Гальске спустився на перший поверх, де його вже чекав Глауке, щоб передати пакет інформаційних і рекламних матеріалів, декілька брошур, необхідних для новоспеченого інженера-лісівника… Вдруге до будинку на тихій вуличці Гамбурга він уже не приходив. Чекав наказу про виїзд у готелі, ретельно вивчаючи матеріали, що стосувалися його нової ролі. Налагодив зв'язок із фірмою, представником якої вважався. А перша зустріч із супутником майбутньої подорожі обіцяла приємні хвилини в краях, що були йому давно відомі.  

Варшава нічим не нагадувала Гамбурга; важко знайти схожість як в архітектурі, так і в історії обох міст, таких різних і кліматом, і загальною атмосферою? Того ж дня Варшава ще більше різнилася від портового західнонімецького міста. З самого ранку на безхмарному небі світило сонце, що обіцяло чудову погоду на цілий день. Кав'ярня «Світезянка» вже багато років мала добру репутацію. Щиро кажучи, капітан Матей Тржаска до кави був не дуже охочий, любив каву хіба що тоді, коли сам заварював її за одним, лише йому відомим угорським рецептом, але на заздалегідь умовлену зустріч все ж ішов з приємністю. Старий Шиманський, попри свій похилий вік, був охочий до товариських розмов. «Хоч йому вже й за сімдесят, але тримається він добре…» — так подумав Тржаска про людину, що була найближчим приятелем батька і його, Мацея, опікуном. Прийшов хвилина в хвилину. Шиманський сидів за столиком, а порожня склянка свідчила про те, що старий встиг уже випити чаю. Всміхнувшись, показав Матею на вільне крісло. Людей, які мало знали їх, дивувало незвичайне приятелювання старого і молодого. Що могло єднати їх, таких різних віком і життєвим досвідом? Хіба що минуле, спогади про дні, коли Шиманський допомагав родині Тржаски, як Мацеєвого батька було заарештовано за саботаж і розстріляно… Тржаска цінував старого майстра. Поважав його за бездоганну біографію, за погляди, яким він завжди залишався вірний, за правдивість і щирість. Любив розмовляти з ним про великі і дрібні справи. Того дня Шиманський не почав розмови із смішних анекдотів. Сидів мовчки, насторожений, щохвилини підкручуючи вуса, що було ознакою хвилювання й кепського настрою. Намагаючись відірвати старого від думок, капітан спитав, чим той заклопотаний. — Які там клопоти, сину. Проблема, яка мене непокоїть, це виховання дітей… Тржаска розсміявся: — Невже дружина подарувала вам сина?! Тиждень тому я нічого про це не чув. — Син?! У моєму віці?! — жарт Шиманському не сподобався. — Ти жартуєш, а проблема є, і не вигадана. Ти тільки послухай, що трапилось на моїй вулиці. І все це діти, підлітки… Монологів Шиманського Тржаска вислухав немало, адже той завжди охоче розповідав усякі билиці, пересипаючи їх різними деталями та ліричними відступами. Капітан мимохіть позіхнув, і це не пройшло повз увагу старого. — Розумію, тобі вже надокучило мене слухати. Потерпи. Хочу лише про одне тобі розповісти. Ще з юних років мною заволоділа велика пристрасть: театр. Ось і сьогодні мав іти з дружиною на виставу. Не кажу вже про телевізійні програми — жодної з них не пропускаю. Колись і сам мріяв про сцену. — Старий запалив люльку, кілька разів затягнувся, випустив кільце диму і провадив далі. — Отож, як ти знаєш, мешкаємо ми на Скелястій, на третьому поверсі, вікна моєї кімнати виходять прямо в сквер, де стоїть тумба для оголошень. Маю з цього певну вигоду — завжди знаю напевно, де, коли та які йдуть вистави… Співрозмовець Тржаски знову дозволив собі відступ, але, похопившись, повернувся до попередньої теми. — … Було близько п'ятої ранку, ще досвітній туман укривав місто. Хіба що трамвайні дзвінки нагадували про те, що починається ще один день Варшави. Мені не спалося. Довго перевертався з боку на бік, нарешті підвівся і, як звичайно, виглянув у вікно… Дивлюся ото, мій друже, а там, біля тумби, стоїть якийсь шмаркач, може, років йому дванадцять, і ріже ножем театральні афіші. Я як крикну на нього: «Ах ти ж, малий хулігане, ось як упіймаю тебе!» Він як дремене та й зник за причілком будинку. Я почекав ще хвилин з п'ятнадцять, аж поки на вулиці не з'явилися люди… Опівдні, як і завжди, вийшли на прогулянку. Дружина Шиманського зустріла якусь кумасю, а старий, згадавши ранковий випадок, пішов глянути на пошматовані афіші. Його здивувало, що хлопчина вирізав лише певні літери і деякі цифри, що сповіщали про дні й години початку вистав. Нікому про пригоду з афішами Шиманський не розповідав — певно, не хотів, щоб його вважали диваком, який через сущі дрібниці здіймає галас. Однак вирішив охороняти афішну тумбу. — Ти не повіриш, — Шиманський затягнувся димом і уважно поглянув на Тржаску, прагнучи зацікавити його ще більше, — але наступної ночі я вже не спав. Марися спочивала в іншій кімнаті. Уявляєш, що сталося?! — Певно, хлопчак знову з'явився і знов нівечив афіші… — Саме так! З'явився, але я цього разу його не сполохав. Пильнував на нього і вранці, але сьогодні неділя, очевидно, він зробив собі вихідний. А в понеділок напевне прийде знов. Далі Шиманський розповів Тржасці, що не пошкодував п'ятдесяти злотих і найняв сімнадцятирічного сина сторожа, щоб той чергував і вночі. Хлопець мав Затримати цього охотника псувати афіші. — І хочеться вам ото, Шиманський, бавитися в злодіїв та поліцаїв тільки для того, щоб завдати шибеникові доброї прочуханки? — запитав Тржаска. Шиманський відказав, що йому не до жартів. Він мусить з тим хлопцем поговорити серйозно і, можливо, запросити його до театру на якусь виставу для молоді. — Мати й батько за ним, мабуть, не вельми пильнують, і його вабить вулиця. Треба його виховувати. Виховувати! — повторив настійно, і капітан кивком голови потвердив мудрість цих слів. Розмовляли ще довго. То про дружину Шиманського Марію, її слабе серце, то про плани Тржаски, котрий через тиждень збирався у відпустку. Пенсіонер Шиманський розхвалював відпочинок над морем, але капітан віддавав перевагу самотності. Вів любив гори. І коли згадав про гірські кришталеві потоки з фореллю, старий, бувши завзятим рибалкою, капітулював. Розпрощалися, коли вже засвітилися вечірні ліхтарі. Капітан поспішив вулицею, що вела до житлового масиву Батори, де він нещодавно поселився, наспівуючи одну з останніх модних мелодій. І машинально лічив на пальцях дні. Понеділок, вівторок, середа… Позичив ще два пальці з другої руки — лишався ще тиждень праці… Того ж дня о десятій тридцять вечора у номері 207 гамбурзького готелю «Індекс» задзвонив телефон. Дзвінок був довгий і наполегливий. Сонний чоловік сердито засопів і вже хотів вимкнути апарат, але на думку, що саме починається «оте», вмить схаменувся. — Спите, як ведмідь, Гальске! — крізь тріск у трубці долинули до нього слова. — Добре, що ви на місці. Все з незалежних від нас причин міняється. Виїздити треба негайно. Будьте готові, бо до вас уже виїхав другий фахівець, з яким і будете закуповувати «гриби». Бажаю успіху! — голос Мюллера став хрипкий і ненатуральний. — Старайтесь… У трубці дзенькнуло, і розмова урвалася. Гальске заходився похапцем складати речі. Недбало кинув у валізу гербарій у пластмасовій оправі та згорнутий аркуш, на якому хтось написав дивні слова про пам'ятники великих поетів. «Маю тиждень, — подумав він, — цілий тиждень, тобто сім днів…»  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка