Джон Гарднер помста професора моріарті



Сторінка6/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ЛОНДОН-ПАРИЖ
Субота, 28 листопада 1896 р. — понеділок, 8 березня 1897 р.
КРАДІЖКА МИСТЕЦТВА


 

В останню суботу листопада крамарі на Оксфорд-стріт та сусідніх вулицях мали багато клопоту. Доводилося не тільки дбати про сьогоднішніх покупців, а й запасатися товарами на кілька наступних тижнів. Так було завжди з наближенням Різдва. «Здається, різдвяна торгівля починається щорік раніше», — казали вони один одному. Не нарікали — з поваги до великого свята, — але дехто виказував подив, що воно дедалі більше стає приводом до обжирання та пиятики, не кажучи вже про марнотратство. Навіть аптекар Чарлз Бігналл з Орчард-стріт робив запаси тих повсякденно потрібних дрібничок, попит на які значно зростав за кілька тижнів перед різдвяними святами. Він саме переглядав одержане замовлення, коли до аптеки зайшла й зробила якусь невеличку покупку молода, досить приваблива жінка. Аж коли вона вийшла, Бігналл завважив ще одного покупця, китайця, одягненого майже як бізнесмен і зовсім не схожого на своїх земляків-хуліганів, яких іноді можна побачити у Вест-Енді. — Покваптесь. Мені дуже ніколи, — різко кинув Бігналл. — Доведеться знайти час, містере Бігналл. — Китаєць дивився на нього холодним поглядом блискучих, мов скло, очей. — Ви досі обслуговуєте добродія з Бейкер-стріт? — Ви ж знаєте, що обслуговую. 1 інших, тих, кого ви прислали, теж. — Гаразд, містере Бігналл. Ви будете винагороджені. Ми цілком задоволені вами. Ви платите вчасно й певен, маєте добрий зиск завдяки співробітництву з нами. — Говоріть, що вам треба, поки ніхто не зайшов. — Лише одне маленьке застереження. — Ну? — Згодом… — Китаєць, здавалося, добирає слова. — Згодом,, може, цими днями, а може, за кілька тижнів… чи навіть місяців… ви дістанете вказівку… — Про що? — Припинити постачання нашого спільного друга з Бейкер-стріт. — Але ж це його ліки! — Тик під лівим оком виказував хвилювання Бігналла. — Йому може бути дуже погано, якщо… — Якщо 6 нього не буде ліків» він стане дуже нервовим. У нього буде дуже поганий настрій. Він дуже страждатиме і за ті ліки зробить усе, що ми його попросимо. Бігналл зблід. — Не турбуйтесь, містере Бігналл. Вам заплатять добрі гроші, а ви зробите як вам сказано. Бо інакше… Інакше… — Китаєць мімікою показав, яким неприємним буде остаточне вирішення всіх земних клопотів Чарлза Бігналла. — Не турбуйтесь, містере Бігналл, — ще раз повторив він, — так уже робилося для цього добродія і раніше. Він дуже розумна людина, але кожен має свою ціну. Його ціна — білий порошок. Отже, коли дістанете вказівку, зробите як вам сказано. Бігналл якимсь мимовільним рухом усього тіла виказав згоду й покору. Моріарті зробив ще один хід у смертельній грі. Вночі Ембера перевезли з Бермондсі на Алберт-сквер. Тієї ж ночі сюди було викликано Боба Ноба. Його рука ще боліла й лежала на перев'язі. Обидва вони лишалися в будинку тридцять шість годин, більшість часу провели з Моріарті в його кабінеті і покинули будинок, щоб виїхати на континент, до берегів озера Аннесі. Їхнім від'їздом Моріарті вбивав двох зайців: Емберові й Бобу було небезпечно лишатися в Англії, до того ж вони ще могли послужити його кінцевій меті. Відтепер Ірена Адлер буде під постійним наглядом, про її повсякденне життя професор щотри-чотири дні матиме докладну інформацію. Селлі Годжес ремствувала, бо в будинку на Алберт-сквері поселили Карлотту, й тепер, будучи майже незмінною партнеркою господаря в ліжку, вона, Селлі, мусила навчати «латинську тигрицю», як називав Карлотту професор, моди й етикету. Поллі Пірсон і досі зітхала за Гаррі Алленом. Щодень збільшувалася в розмірах Бриджіт Спір, виношуючи дитину. Спір був увесь у справах помолоділої злочинної імперії. Фактично ставши начальником її штабу, він про все регулярно доповідав професорові, а той приймав непомильні рішення й давав указівки. Шляйфштайнові з його бандою надали в Бермондсі відносного комфорту. Пізніми вечорами професор вправлявся у фокусах, запозичених з книжки Гоффмана «Новітня магія», часом годину просиджував перед дзеркалом, удосконалюючи грим, що мав у недалекому майбутньому надати йому зовсім іншого образу. На другому тижні грудня з Франції повернувся Гаррі Аллен.  

Гаррі Аллен ніколи не був природженим чи бодай старанним учителем. Розпещений син дрібного поміщика, він, як і багато його однолітків, збагнув усю брутальність суспільства ще під час навчання в школі, а нетривале перебування в Оксфордському університеті нічого нового не додало, крім ще більшої розбещеності. Отже, він був, по суті, чарівним марнотратником, і коли його батько помер, не лишивши майже нічого, крім боргів, Гаррі раптом опинився перед необхідністю розраховувати на свої власні вбогі можливості. Міцно збитий хлопець, небайдужий до жінок, алкоголю та азартних ігор, він швидко знайшов місце молодшого вчителя приватної школи в Бакінгемширі. Там, незважаючи на свою легку вдачу, він став джерелом такої ж брутальності, якої лише кілька років тому зазнав сам. Падіння Аллена почалося, коли він зрозумів, що вчительська платня недостатня, аби задовольнити всі його потреби. Як і багато хто до нього, Аллен удався до дрібних крадіжок у своїх учнів, а що цього йому не вистачало, то, зловживаючи своїм становищем, перейшов до відкритого здирства. Старіючий директор і власник школи, вболівальник за свою справу, делікатний вдачею, був ще й церковнослужителем. Він довго заплющував очі на поведінку свого молодшого вчителя, але, як завжди буває, настав час спокути. Для Гаррі Аллена це був день, коли до школи несподівано з'явилося відразу троє батьківських подруж, стурбованих тим, що їхні нащадки постійно просять у них певні суми грошей. Правда розкрилася, й дехто з батьків був схильний негайно притягти заблудлого молодика до місцевого суду. Так, попри свої природні здібності, Аллен опустився до стану дрібного злочинця. Майже три роки після річного ув'язнення він займався шахрайством, кишеньковими крадіжками та рекетом, доки його знайшов Спір і привів до професора. І ось Гаррі Аллен повернувся з Парижа, модно вдягнений, веселий, з великою валізою в руках, усім своїм виглядом показуючи, що завдання професора він виконав, і виконав добре. До кухні новину принесла Марта Пірсон, а її сестра Поллі так розхвилювалася, що Бриджіт Спір добре її вишпетила. — Мені б тільки глянути на нього, — просилася закохана до нестями Поллі. — Я б тоді вмить упоралася з овочами. — Він сам сюди прийде, — відповіла Бриджіт. — Хазяїн звелів, щоб його провели просто до кабінету: Гаррі має спочатку відзвітувати про своє перебування в Парижі. Гаррі Аллен міг багато про що розповісти Моріарті, але, коли вони залишились у кабінеті віч-на-віч, а за дверима став на чати Вільям Джекобс, професор запитав: — Ну що, готова? — Звичайно, сер, і, гадаю, ви не будете розчаровані. З цими словами Аллен відчинив валізу, витяг з-під брудної білизни широку тополеву дошку й повернув її лицем до Моріарті. Професорові перехопило подих. Це було навіть краще, ніж він міг сподіватися. З бляклої, в тріщини, погано вкритої лаком дошки, на нього, загадково всміхаючись і ніби слідкуючи за ним здивованим поглядом лагідних карих очей, дивилася жінка, Джоконда, Мона Ліза, а кам'янисті скелі та озера на задньому плані, здавалося, ще більш підкреслюють людську красу. Погідний спокій на противагу суворому краєвидові. Хвилину Моріарті не зважувавсь навіть торкнутися картини. Лаброз хвалився не даремно. Він не тільки передав геніальність творіння Леонардо, а й якимсь чудом досяг того, що картина здавалася написаною чотириста років тому. — Дивовижний взірець підробки, — прошепотів Моріарті, досі відчуваючи побожний трем. — Майже неймовірний, — погодивсь Аллен. — Погляньте, передано навіть найдрібніші тріщинки. Моріарті кивнув і, наблизившись до картини, уважно розглядав павутину тріщинок, що породжувала ілюзію давності картини. — А як усе інше? — У правому нижньому кутку, — показав Аллен. — Якщо зішкребти фарбу, стане чітко видно. — А Лаброз? — Він вас більше не потурбує. — Розкажіть мені подробиці, Гаррі. Ви нікого не залучали? — Як ви й наказували, я зробив усе сам. Під кінець роботи над картиною з ним було дуже важко. Працювати він став повільніше, натомість дедалі більше часу намагався урвати на пиятику та жінок. Довелося бути з ним досить суворим. — Аллен усміхнувся, немов згадуючи кумедні випадки. — Та все ж минулого тижня він картину докінчив і заявив, що, перш ніж показати її вам, треба ще тиждень почекати. Я погодився і три дні тому запропонував по-справжньому цю подію відсвяткувати. Лаброз забажав піти в «Мулен Руж». Багаті нероби полюбляють ходити туди потанцювати й розважитися серед тамтешніх завсідників. Ну, а канкан… Боже милосердний, професоре! Той танець і ті дівчата… Я думав, що… — Про розпусту потім, Аллене. Я все це бачив. Зараз мене цікавить Лаброз. Обличчя Аллена зросив піт. — Отже, ми пішли в «Мулен Руж» і добре згаяли час. Я, правда, стримувався і пив мало, ну, а для Лаброза це був ніби прощальний вечір. Я майже на собі приніс його до студії, акуратно, поки він спав, вистрілив йому в потилицю, загорнув у простирадла, запхав у скриню і привіз сюди. — Аллен поклав на стіл багажну квитанцію. — Зараз він на вокзалі Вікторія. Бажано забрати його звідти якомога швидше, поки не перестиг. — Це вже мій клопіт. Пошлю Вільяма Джекобса й когось іще. Для мене ще щось є? Аллен дістав з кишені аркуш паперу. — Оригінал, як ви знаєте, висить у Квадратному залі в Луврі. Протягом останніх тижнів я часто ходив до того залу й щоразу випадало так, що в залі не було нікого, одного разу — цілих півгодини. Я мав можливість усе спокійно роздивитися. В рамі картина закріплена дуже примітивно й, щоб підмінити її цією, — Аллен кивнув головою в бік копії, — досить, на мій погляд, п'яти-шести хвилин. Ось детальне креслення. — Він подав зверхникові аркуш. Моріарті втупив очі в креслення. В рамі картину утримувало чотирнадцять скобок. Він поглянув на Аллена. Той був для нього дуже корисний — освічений і водночас холодний та жорстокий, мов хижий звір: он як, без найменшого хвилювання чи жалю відправив на той світ П'єра Лаброза. Буде гідним напарником китайцеві. Відімкнувши верхню шухляду столу, професор дістав двісті фунтів готівкою і простяг їх через стіл Алленові. — Нагорода за добре виконану роботу. — Професор скривив губи, що мало означати дружню усмішку. — А тепер, Гаррі, вам, мабуть, краще піти вниз. Здається, одна із служниць давно має на меті примусити вас як слід попрацювати. Аллен почервонів. — Будьте обережні, Гаррі. Я не проти, щоб ви почастували її ввечері гарячим пудингом, глядіть тільки, щоб нічого не лишилося в її череві. Тільки-но Гаррі вийшов з кабінету, Моріарті ще раз подивився на видатну підробку, викликав Вільяма Джекобса й, передавши йому багажну квитанцію, звелів поїхати з кимось на вокзал Вікторія, забрати скриню, вивезти критим екіпажем і втопити в болоті, щоб Лаброз ніколи більше не побачив денного світла. Пізнього вечора, поки Селлі навчала Карлотту гарних манер, професор вправлявся у зніманні верхньої карти з колоди. Хоча він уже досяг у цьому мистецтві чималих успіхів, але вважав, що така забавка допомагає йому зосереджуватись. Інтуїція підказувала Моріарті: друга акція, спрямована проти Гризомбра, закінчиться так само вдало. Хіба що комусь там спаде на думку віддати Джоконду на профілактику. Або сам Гризомбр, той маленький французик, вирішить зробити свою копію. Хоча навряд чи йому пощастить знайти такого здібного копіювальника. © http://kompas.co.ua Сидячи на світлі каміна, Прикрутивши ґноти олійних ламп, професор спритно ховав у долоні чирвову даму, тасував карти так, щоб вона була внизу, тоді так само спритно підміняв її піковою дамою. Раптом сяйнула і неабияк потішила його дотепна думка: «У картах — підміна одної дами іншою, в задумі — підміна одної жінки іншою, і щоб не було помітно». Він аж засміявся вголос, і тіні на стінах, здавалося, затанцювали під лиховісну музику його сміху. Подумалося також, що завтра треба придбати фотообладнання. Найкраще — в ательє-салоні на Риджент-стріт; фірму засновано під протегуванням її величності, і там дають безкоштовні уроки з фотографування. Цим закінчиться другий етап плану повалення Гризомбра.  

Лише в середині дня першого грудня Кроу нарешті одержав телеграму від Шерлока Холмса, якою той запрошував його до себе, на Бейкер-стріт, о четвертій. — Вибачте, що вам довелося довго чекати відповіді на вашу записку, — заговорив великий детектив, ледве Кроу всівся біля каміна. — В той день, коли принесли вашу записку, я був відсутній. Завжди так — то суцільне байдикування, а потім раптом цікава справа. Ми з Ватсоном їздили в суботу до Суссексу на суд над вампіром… — Він засміявся. — Над мерзенним молодим вампіром. Утримуючись від власних висновків, Кроу розповів Холмсові про пограбування на Корнгіллі, про дивні події в Едмонтоні та вбивство Боултона. — Безперечно, за всім цим стоїть Моріарті. — Холмс, хвилюючись, ходив по кімнаті. — Останнім часом я чимраз частіше відчуваю руку цього лиходія. Я не помилюсь, коли скажу, що за ці кілька тижнів помітно зросла кількість карних злочинів? Кроу не став заперечувати: почастішали вуличні крадіжки, пограбування магазинів, і в той же час через руки банкірів та торгівців вочевидь почало проходити більше фальшивих документів. — Немає сумніву, він повернувся. — Холмс і далі міряв кроками кімнату. — Крім того, я певен, тут замішаний і наш німецький друг Вільгельм Шляйфштайн. Ви вже дійшли якогось висновку? Кроу виклав свою версію, за якою професор був причетний до низки інтриг та кривавих злочинів. — Я й сам не сказав би краще, — кивнув головою Холмс. — Закладаюся: попереду нас чекає багато несподіванок. Пильнуйтеся, Кроу, не виключено, що Моріарті й вас тримає під прицілом. — І ви теж, Холмсе, будьте обережні, особливо якщо він відчує, що ми з вами працюємо в парі. — Ви про це нікому не казали? — насторожився Холмс. — Жодній живій душі. — Добре. Я сам дуже старанно приховую нашу співпрацю. Подумати тільки, навіть добряга Ватсон досі вважає, ніби Моріарті загинув. — Так чи так, а я маю таке враження, що професор підглядає в кожну шпаринку наших домівок. — У нього добре налагоджена система інформації, — подумавши хвилину, виснував Холмс. — Але я також маю свої джерела. І сповнений рішучості притягти його до відповідальності: за допомогою вашої шановної установи, Кроу. Надходило Різдво. Члени «сім'ї» Моріарті, крім постійної данини, яку сплачували за підтримку й захист, почали засвідчувати свою вірність і пошану святковими подарунками. Бертрам Джекобс, який у відсутність Ембера верховодив над жебраками, приніс найкоштовніший, надзвичайно важливий для професора подарунок — новину, що Кроу не завжди живе в злагоді з дружиною і в їхньому домі на Кінг-стріт не зовсім спокійно. Роздумуючи, як підібратися до шотландця, Моріарті знав, що в Кроу це чи не єдине вразливе місце, отож негайно послав по Селлі Годжес. Селлі була не в гуморі, хоча й не через чорноволосу Карлотту. Мала міркування, якими ще не була готова поділитися з професором. — О Боже, Джеймсе, нова пристрасть!.. То карти, то піаніно, а тепер це! — вигукнула вона, зайшовши до кабінету й побачивши, що професор, накривши голову чорною полотниною, зігнувся над триногою фотокамери. — Це, моя люба, засіб для досягнення мети. У фотографії, образно кажучи, клацнути затвором — те ж саме, що спустити пружину пастки. Але зараз я хочу говорити про жінок, точніше, про одну жінку. — Подряпала тигриця? — Брови Селлі підскочили вгору. — Тигриця тут ні до чого. Прошу запам'ятати, що вона, як і камера, — лише засіб, спокуса, приманка. — Дивись сам не впіймайся на її медову приманку. Сьогодні вночі ти її ощасливив? — А коли й так? — Жіноча інтуїція підказує мені, що вона спить з тобою кожного разу, коли мене немає. — Хай твоя жіноча інтуїція займеться іншою проблемою, — розсміявся Моріарті. — Нашою дівчиною в домі Кроу. — Лотті? — Якщо її так звати, значить Лотті. — Так. Я виконала вказівку Бертрама Джекобса перед вашим поверненням до Англії. — Треба замінити Лотті іншою, зовсім протилежної вдачі. — Карлотта підійшла б. Ти не проти? — Карлотта — холодна, — посміхнувся Моріарті. — Треба, щоб дівчина була вправна, зваблива й зуміла розворушити Кроу. — Я розумію, Джеймсе, але може вийти осічка. Ведика Сильвія — не дурна, хоча й легковажна. — Як мені відомо, велику Сильвію дуже турбує її місце в суспільстві. Поставте її перед фактом — улеслива дівчина, з гарними манерами. А господареві вона покаже красиві колінця. Примхи дружини його втомили. Треба замінити Лотті ще до Різдва. Ризик є, знаю, але раніше такі речі вдавалися. Я хотів би мати стільки фунтів стерлінгів, скільки було вже симпатичних служниць, які дарували в ліжках новорічну втіху своїм господарям під носом у господинь. — Це давній фокус, Джеймсе, — розсміялася Селлі, — і може справді вийти Цікава інтрига. Боюся, в Лотті раптом захворіє її бідна мама, і замість Лотті пришлють її двоюрідну сестру. У мене є на оці така дівчина. Нічний метелик. Але вміє, коли треба, прикинутись янголятком.  

Як поліцай, Мак-Криді Кроу хвалив себе за те, що здатний відчувати навколишню, ситуацію. Це шосте чуття спрацювало за чотири дні до Різдва, коли він повернувся після роботи додому. Настрій був не найкращий — не могли знайти Ембера, Лі Чао, чий опис мала кожна поліційна дільниця; здавалося, провалилися крізь землю Шляйфштайн та його компаньйони, хоча Кроу мав незаперечні докази, що саме німець жив у тому будинку в Едмонтоні. Більше того: почувши ім'я Джеймса Моріарті, замовкали всі знайомі злочинці. — Вони стають сліпі, глухі й німі, — сказав Теннер, — хоча звичайно за пляшку ладні продати власних батьків. — Мов ті три розумні мавпи, — невесело прокоментував Кроу, бо це могло означати лише одне — професор відновив свою владу над злочинним світом Лондона. Коли Кроу відчинив двері свого дому, його охопило таке незвичне почуття спокою, а від смачних пахощів з кухні раптом так захотілося їсти, що порожній шлунок аж ізсудомило, наче від удару кулака. А от Сильвія здавалася невдоволеною. — Гарний сюрприз ми сьогодні маємо, — почала вона, ледве Кроу ввійшов до вітальні. Він змовчав, бо коли Сильвія починала говорити натяками, найкраще було спочатку розібратись. — Перед самим Різдвом, — зітхнувши, повела далі Сильвія, — коли треба піти сюди, піти туди, все спланувати, організувати… Погано. Дуже погано… — Вона не доказала, певна, що чоловік сам про все здогадається. Кроу нишком посміхнувся, подумавши, що, може, дядьки Сильвії з дружинами не приїдуть до них на Різдво. Це було б добре. Ті добродії дуже пнулися посісти якомога вище місце в суспільстві. — Телеграма, — не більш зрозуміло пояснила Сильвія. — Ну? — Для Лотті. Ти можеш повірити? — Поштовими послугами мають право користуватися всі, моя люба. — Без попередження. Нараз. Забрати речі й негайно виїхати сьогодні по обіді. Здається, щось із її матір'ю. Люди такі несвідомі, хворіють перед самим Різдвом. — Ти хочеш сказати, Лотті пішла від нас? — запитав Кроу, широко усміхаючись. — Я запитувала її, що ж мені робити. — Ну, і як? — До Лондона недавно приїхала якась її родичка, здається, двоюрідна сестра. Вона з дуже хорошої родини, але потрапила в скруту, згодна на будь-яку роботу. Лотті її розшукала, привела, а сама поїхала. Цю звати Гарріет. Кроу важко зітхнув. Лотті була погана служниця, двоюрідна сестра, яка зазнала скрути, може бути ще гіршою. — Все це нові клопоти: треба її вчити, — бідкалася Сильвія, так наче їхній будиночок був палацом. У цю мить, постукавши, ввійшла новоприйнята Гарріет — смаглява, гарненька, з округлими стегнами дівчина. — Вечерю подано, — оголосила вона всміхаючись, не звернувши уваги на набурмосену Сильвію. Кроу спочатку подумав був, що таку смачну вечерю приготувала сама дружина. Але аж за своїм улюбленим пирогом із м'ясом шотландської куріпки (тут таке бувало не часто) та чудовим лимонним пудингом дізнався, що сьогодні куховарила Гарріет. Отож Кроу мусив визнати, що вона, звичайно, здібніша за незворушну Лотті й набагато симпатичніша. Особливо це стало явним пізніше, коли дівчина зайшла до вітальні поворушити вогонь у каміні, показуючи при цьому голі литки й коліна. Детективові майнуло, що непогано мати вдома таку дівчину. Та, збагнувши подвійне значення цієї думки, він не без цодиву збагнув ще одне: йому до вподоби усмішка Гарріет, її манера ходити і те, як вона запитала, чи не треба йому ще чогось.  

Різдво на Алберт-сквері було справжнім Різдвом. Марті й Поллі воно запам'яталося тому, що хазяїн дуже серйозно поставився до цього великого зимового свята, зібравши всіх разом, наче вони справді були однією родиною. Зійшлись усі святого вечора до вітальні. Тут два дні тому з'явилася ялинка, яку місіс Годжес та Карлотта прикрасили гірляндами й іграшками. Було вино. Професор кожному вручив невеличкий подарунок. Поллі дістався медальйон, Марті — брошка. Дівчата разом з Бриджіт Спір були зайняті готуванням святкового обіду, на який самі не потрапили. Не потрапив туди й Гаррі Аллен, добровільно зголосившись розділити з ними компанію й пообідати разом у кухні. Після обіду дівчата подали чай з великим, политим цукровою глазур'ю, тортом, а коли прибрали посуд, їх теж запросили до вітальні. Були веселі пісні під рояль, фокуси професора з картами та ігри, що давали змогу Поллі й Гаррі Алленові ховатися в темних закутках. Для дівчат, яким була добре відома стіна, зведена суспільством між прислугою й господарем, це різдвяне свято здавалося якимсь загадковим, наче перевернутим догори ногами. Проти ночі в Марти од випитого вина запаморочилось у голові, і вона лягла спати в мансарді, а Поллі, знайшовши мужність перетнути межу дозволеного, зручно вмостилася в ліжку Гаррі Аллена. За два дні по тому професор поїхав до Парижа. Дівчата не бачили, як на світанку Гаркнесс повіз його до Лувра. Проводжав професора лише Альберт Спір. Але якби Поллі чи Марта й помітили, як він залишав будинок того ранку, то навряд чи впізнали б його. Замість знайомої, певною мірою грізної особи професора, вони побачили б довготелесого чоловіка середнього віку з непокірним ріденьким сивим волоссям, що розсипалося від подиху легенького вітерцю. Ніс у чоловіка був трохи гачкуватий, очі дивились відсутнім поглядом. Одяг був теж не той бездоганний, у якому вони звикли бачити професора. Він і пасував йому й не пасував: штани — трохи задовгі, рукави піджака й пальта — закороткі. В руках він тримав валізу, на ремінці через плече — велику довгасту скриньку з фотоапаратом та фотоприладдям. Документи в його гаманці засвідчували, що їх власник, Джозеф Моуберлі, — художник і висококваліфікований фотограф. Моріарті любив подорожувати, особливо в чужій подобі, бо ніщо не давало йому такого задоволення, як усвідомлювати, що він заводить в оману ближніх. Моріарті був упевнений: добрий грим завжди допоможе лишатися непримітним, нічим не вирізнятися серед інших. Але цього разу він обрав зовсім протилежну лінію поведінки. Джозеф Моуберлі був утіленням дуже нервового, причіпливого чоловіка, який присмоктувався до кожного, хто потрапляв на очі. Гучний високий голос і неприємний деренчливий сміх заздалегідь сповіщали про появу містера Джозефа Моуберлі, а дивні, якісь пташині манери, цикання язиком та цмакання губами, можливо, виказували невпевненість у собі. Він липнув з розмовами до кожного, хто лишень глянув на нього, і, не дбаючи про те, цікаво це тому чи ні, повідомляв, що вперше їде до Парижа, де має намір фотографувати у Луврі найвідоміші картини. Він також казав, що, можливо, фотографуватиме й вулиці цього великого міста, а наступного літа виставить фотографії в картинній галереї на Бонд-стріт. Пасажирам на пароплаві, а згодом у поїзді до Парижа він набрид задовго до того, як вони висадились на Північному вокзалі французької столиці. Посміхнувшись нишком, бо така поведінка була для нього просто грою, розвагою під час подорожі, Моріарті найняв візника й поїхав до затишного пансіону біля площі Опери, де повечеряв і провів спокійну ніч. Вранці, заганявши бідолаху офіціанта, без кінця звертаючись до нього ламаною французькою, професор неквапливо поснідав і, прихопивши з собою довгасту скриньку, десь о пів на одинадцяту поїхав до Лувру. Досі Моріарті лише вигадував інтриги, аби помститися ворогам чи підкорити їх своїй волі, а в життя усе це втілювали вірні люди. І ось, нарешті, найвидатніший злочинець-інтелектуал свого часу мав учинити протизаконну дію особисто. Приїхавши екіпажем на вулицю Риволі, він відчув знайоме хвилювання — ту суміш страху та надії, коли перед ризикованим кроком тремтять тіло й розум. Це буде крадіжка віку. Моріарті навіть пошкодував, що широкому загалові так і не стане відомо, як її вчинено. То, мабуть, виявиться найважливішою частиною всього геніального задуму. Те, що Моріарті керує великим злочинним кланом Лондона, — відомо. Те, що він здатний обвести круг пальця поліцію десятка країн, викликає заздрість інших членів злочинної ієрархії та велике замішання в супротивному стані, але викрадення одного з найвизначніших світових шедеврів має стати несподіванкою. Те, що він придумав для Тризомбра, хоча й буде величезною перемогою, але теж лишиться в затінку, і ввійде хіба що до фольклору злочинців. Був прохолодний сонячний день, коли Моріарті, перетнувши площу Каруселі, увійшов до великого будинку з довгими руками-флігелями, які немов намагались обійняти відвідувача. Насамперед він попростував до адміністративного відділу, де витратив з годину на одержання дозволу фотографувати у Великій галереї та Квадратному залі.  

Моріарті назвав себе Джозефом Моуберлі. Не було сумніву, що консьєржки та численні служителі музею сприйняли англійського фотографа за великого дивака. Коли розпатланий англієць увійшов до головного вестибюля й показав перепустку черговому, до нього звернулись погляди багатьох відвідувачів, а дехто, прикривши долонею рот, сховав посмішку, почувши його жахливий акцент і ще жахливішу граматику. Але французи завжди доброзичливо ставилися до подібних диваків. Луврські службовці швидко перестали зважати на фотографа, а в наступні дні, за його звичку під час фотографування у Великій галереї на другому поверсі цмакати губами й цикати язиком, жартівливо називали його «мосьє Цик-Цмак». Приходив Моріарті доволі рано, а через недостатнє освітлення закінчував роботу о третій годині. Перші два дні фотографував у Великій галереї картини, тісно розвішані на довжелезній стіні між Квадратним залом та залом Ван-Дейка, що виходив вікнами на набережну. Волів би відразу почати з Квадратного залу, де висіла Джоконда, але там, на жаль, за дорученням директора, працювало двоє луврських фотографів. Це дратувало Моріарті. Французи не тільки зайняли Квадратний зал, а й раз по раз виходили до Великої галереї, аби побачити, чи не можна перейняти в англійця чого нового. Професор занервував. Він сподівався виконати своє завдання швидко, але тепер, зволікаючи час, мусив фотографувати полотно Вануччі «Святий Себастьян», Тиціанового «Чоловіка з рукавичкою» й дві картини Леонардо да Вінчі — «Святий Йоан Хреститель» та «Вакх». Третього ранку його охопив ще більший неспокій — до Великої галереї прийшов студент, поставив мольберта й заходився копіювати картину Андреа дель Сарто «Святе сімейство». Четвертого дня двох офіційних фотографів не стало, хоча студентик так само готувався до копіювання. Дивак-англієць поскаржився доглядачеві, який час від часу заходив до Великої галереї, що кудись поділися його французькі друзі-фотографи. Той пояснив йому, що тут роботу вони закінчили й тепер працюють унизу, на першому поверсі. Моріарті-Моуберлі енергійно закивав усім своїм тілом, говорячи, що зараз він зробить деякі знімки в Квадратному залі, а пізніше має піти вниз побачити колег, бо, можливо, завтра вже поїде додому. Він склав триногу, взяв свою велику довгасту скриньку й пішов до Квадратного залу. У Великій галереї було кілька відвідувачів — двоє з них спостерігали, як студент старанно накидає на полотно ескіз, готуючись копіювати «Святе сімейство», інші майже навмання зупинялися перед картинами, що випадково привернули їхню увагу серед безмежної мішанини полотен на стіні. Перед картиною великого Мурильйо «Кухня янголів» маленькою групою стояла сім'я: мати, батько в пенсне та сухотна з вигляду дочка. Моріарті звернув увагу на їхні одухотворені обличчя — велике мистецтво облагороджувало. «Кретини, — подумав він, проминаючи ту сімеєчку. — Мистецтво корисне лише своєю грошовою вартістю та ще усвідомленням, що ти володієш чимось неповторним, таким, чого ніхто інший не здобуде Г: через мільйон років. Велике мистецтво можна прирівняти до великої влади, особливо коли використати його так, як я оце замислив». Він пройшов під аркою до Квадратного залу й заходивсь устатковувати апарат перед Джокондою, нишком озираючи всі кутки, з яких його можна було побачити. До Квадратного залу вели три входи: один — з Великої галереї, звідки він щойно ввійшов, другий — з галереї Аполлона, де зберігалося те, що лишилось від скарбниці королівської Франції; галерею було названо так завдяки панно Делакруа на стелі «Аполлон убиває піфона». Третій вхід був з маленької кімнати фресок, де висіла картина Ханса Мемлінга «Діва та жертводавці» та фрески Леонардового учня Луїні. Моріарті відзначив подумки, що його видно з небагатьох точок Великої галереї та галереї Аполлона, хоча відвідувачі чи доглядачі могли також нечутно ввійти й з кімнати фресок. Вибравши момент, йому доведеться діяти швидко й дуже обережно. Прилаштувавши камеру, Моріарті з її допомогою майже десять хвилин розглядав картину. За цей час лише два відвідувачі, не зупиняючись, пройшли через Квадратний зал до Великої галереї. Це був найбільш слушний час. Моріарті чуло прислухався до кашлю, човгання ніг та всіх інших звуків. Він був такий напружений, що відчував найтихіший шерех. Та врешті нахилився й майже помацки відкрив свою довгасту скриньку, що стояла біля його ніг, бічним зором уважно стежачи за небезпечними входами й виходами. Намацавши пучками потайну засувку на правій стінці своєї скриньки, він відкрив нішу, де лежала загорнута в оксамит копія, виконана Лаброзом, а поряд — довгоносі плоскогубці. Схопивши їх, Моріарті, до краю напружений, подолав коротку відстань від фотоапарата до картини. І вже простяг був руку до нижнього краю рами, коли з протилежного кінця галереї Аполлона долинули приглушені голоси. Три кроки, щоб швидко повернутися назад, покласти на місце плоскогубці й знову прибрати попередньої пози за камерою. Голоси наближалися. Чути було стукіт ціпка та кроки принаймні чотирьох людей. За мить перед тим, як люди ввійшли до залу, професор устиг накрити голову чорною полотниною. — Мої очі майже не бачать, пане директоре, але навіть у такому стані я відчую правду, — долинуло до професора. Він підвів голову, ладний висловитися на адресу непроханих гостей у дусі Моуберлі, й побачив вражаючу картину. Ритмічно постукуючи поперед себе паличкою, ішов чоловік в окулярах із товстими скельцями. Поруч, шанобливо схиливши голову, виступав сивобородий директор Лувру. За ними йшли два доглядачі. — Я знаю, що завдаю вам клопоту, пане директоре, — озвався чоловік в окулярах, — але, разом з іншими малярами, я турбуюсь лише про те, аби було збережено красу оригіналу. — Це я розумію, — поблажливо усміхнувся директор. — Знаю також, що на вашому боці багато відомих і впливових малярів. Мені ж доводиться боротися з упертими ослами, пане Дега. — Осли, телепні, блазні не можуть відрізнити олії від акварелі. Все, що їм треба — це щоб у них на стіні висіли гарненькі, чистенькі, вкриті свіжим лаком картинки. — Ми, здається, заважаємо фотографові, — мовив директор. Один з доглядачів кахикнув, а другий ступив до Моріарті, неначе мав намір захистити двох великих людей. — Нічого, нічого, мосьє директоре, — улесливо вклонився Моріарті. — Англієць? — широко посміхнувся Дега. — Щоб побачити безцінні роботи, вам треба їздити до Парижа, правда? — Я маю привілей, сер, фотографувати шедеври світового мистецтва, — вдавшись до «мови Моуберлі», відповів Моріарті. — Гадаю, він фотографує краще, ніж володіє французькою, — швидко сказав Дега, а потім повільніше запитав: — Ви фотографуєте Джоконду? Може, ви знаєтеся на цій картині? — Я знаю її справжню ціну. І знаю, що маю честь розмовляти з таким художником, як ви, мосьє Дега, — відказав Моріарті, а сам подумав: «Маляр, портретист танцюристок із заплямованою репутацією та жінок, що закінчують свій туалет». — Я трохи нервуюсь, — засміявся Дега. — Тутешні, луврські ідіоти хочуть почистити Джоконду. — Що б ви на це сказали, англійцю? — Я читав про цю дискусію, сер, — нишком зиркнув Моріарті на директора. — На мій власний скромний розсуд, ви й ваші колеги, виступаючи проти такого рішення, маєте рацію. «Почистити» Джоконду — це означає завдати їй великої шкоди, навіть більше: змінити її. — Бачите! — врочисто вигукнув Дега, стукнувши ціпком об підлогу. — Навіть англійський фотограф це розуміє. Почистіть Джоконду — і ви її не впізнаєте. Подивіться на леї, пане директоре! Я не бачу картину так, як хотілося б, але я відчуваю! Почистити Джоконду й покрити її лаком — це все одно, що роздягти найчарівнішу в світі жінку. Ви можете побажати жінку, яку бачили зовсім голою, але таємниця завжди зникає з останнім предметом одягу. Так буде й з Джокондою. Її чари відійдуть у минуле. Коли вже хтось вирішив почистити Джоконду, то хай її просто спалить: це буде одне й те саме. — Браво! — різко пролунав у залі голос Моуберлі, і директор, попереджуючи емоційний вибух незнайомого відвідувача, взяв художника за руку. — Даймо можливість нашому англійському колезі продовжити його роботу, пане Дега. Ви маєте свій погляд і зможете ще раз висловити його сьогодні на засіданні комісії. Великий художник повільно рушив до галереї Аполлона. — Я майже сліпий, пане фотографе, — кинув він, — але не такий сліпий, як оті кретини, котрим доручено берегти надбання людства. Моріарті незрушно стояв біля фотоапарата й дивився на шедевр Леонардо да Вінчі. Отже, вони ще додумаються реставрувати цю картину… Треба йти на ризик! Зал перетнула сім'я, яка допіру так захоплювалася «Кухнею янголів». У супроводі доглядача ввійшов ще один відвідувач. Він начебто збирався всістись і розглядати в деталях кожну картину. — Ви бачили великого художника? — запитав доглядач. — Це для мене була неабияка честь, — кивнув Моріарті. — Дуже велика честь. — Він завдає клопоту директорові й комісії, — посміхнувся доглядач. — Як на мене, то я не знаю, чи треба її чистити, а чи ні. Я тут працюю, але в мистецтві не тямлю, — сказав він і теж пішов до галереї Аполлона. Хвилин за п'ять Моріарті знову лишився в залі сам. На свій превеликий подив, він відчув, що дуже спітнів, а піднявши руки, побачив, що вони тремтять. Чи не зраджують його нерви? Моріарті роззирнувся довкола, а тоді, чутко дослухаючись, нахилився й відкрив нішу скриньки. В роті йому пересохло. Він помітив навіть порошинки, що плавали в повітрі під аркою між залом та галереєю Аполлона. Десь далеко щось упало й гучно стукнуло об підлогу. Моріарті підійшов до картини, взявся за раму й зняв її з гачків. Стук власного серця здавався йому гучнішим за всі інші звуки. Рама виявилась важкою, набагато важчою, ніж він сподівався, але відокремилась від стіни досить легко. Моріарті опустив картину на підлогу й повернув лицем до стіни. Чотирнадцять скобок утримували оригінал на місці. Почувши незвичайний звук, він на частку секунди завмер, але, збагнувши що то його власний віддих, став швидко відгинати плоскогубцями скобки, аж поки Леонардова тополева дошка звільнилась. Узявшись однією рукою за верх рами, професор відхилив її від стіни й, підставивши другу руку, підхопив картину. Відчувати її в руках було майже фізичною насолодою. Тримаючи оригінал правицею, Моріарті ступив три швидкі кроки до своєї скриньки, вийняв з потайної ніші копію Лаброза й уклав натомість оригінал. Потім підсвідомо рахуючи секунди, ступив три кроки назад до стіни, втиснув копію нижнім краєм у раму і… Йому перехопило подих — копія начебто не зовсім підходила за розміром. Та коли професор ледь її підправив, вона лягла в раму. Знову загнувши скобки плоскогубцями, Моріарті закріпив картину в рамі, підняв і повісив її на гаки. Ледве встиг він покласти плоскогубці до скриньки, як від кімнати з фресками почулося човгання. Моріарті закрив нішу, вклякнув коло скриньки й почав у ній порпатись. Підійшов доглядач. Як довго він був у кімнаті фресок? Скільки часу зайняла підміна картини? Моріарті все ще бачив порошинки, що осідали в продухні арки, й чув найвіддаленіші звуки. — Шарль сказав, що ви завтра не прийдете? — запитав доглядач. Моріарті затримав дихання, аби побороти біль у вухах. — Ні, не прийду, — сказав він і засміявся. — Тут я роботу вже закінчив. Побувши у Квадратному залі для годиться ще трохи, аби не привернути до себе зайвої уваги, Моріарті, з чорною скринькою через плече, вийшов з Лувру. Дивлячись на незграбну, довготелесу постать чоловіка, що, зігнувшись під вагою ноші, перетинав площу Каруселі, ніхто не міг навіть уявити собі, що він несе один із найбільших світових шедеврів, — оригінал великого Леонардо. Двома днями пізніше Моуберлі залишив Францію, фактично — зник з лику земного, а Моріарті повернувся до будинку на Алберт-сквері, щоб заховати скарб до надійного схрону. Його охоплювало дивне почуття, коли він, сидячи в своєму кабінеті, розглядав безцінну картину, знаючи, що вона належить йому. І ще було відчуття величезної полегкості. Лише йому було зараз відомо, де перебуває Джоконда, чи Мона Ліза, чи хоч би як там її називали. Знав він також і те, що ніхто, крім нього, не побачить її, поки не буде доведений до кінця задум, спрямований проти Жана Гризомбра, який так підступно його зрадив. А тим часом, аби виконати певну частину задуму, Моріарті мусив повернутися до Парижа, та ще й негайно. Цього разу він перевтілився в інший образ із свого асортименту масок — образ американця, і то дуже багатого.  

Американець видавався тихим, з манерами, притаманними людині, яка народилася в статках. Він не був схожий на тих, хто, швидко забагатівши на добуванні золота чи будівництві залізниць, приїжджав у Європу й поводився так, ніби багатому дозволено все, хоча, на жаль, у цьому чимало правди. Він був огрядний темноволосий чоловік років під п'ятдесят, з пухкими рожевими щоками та лагідним голосом. Це була одна з найпростіших масок Моріарті — майстерно вимощений ватою спідній одяг, підфарбовані щоки та волосся. А ще — окуляри в роговій оправі, ну й талант змінювати голос та документи; цього разу на акредитивах значилось ім'я Джарвіса Морнінгдейла з Бостона, штат Массачусетс. З ним подорожував його секретар, якого він називав просто Гаррі. Обидва зупинилися в готелі «Крійон». На початку дев'яностих років, завдяки Монмартру, Париж зажив слави міста розваг. Іноземці товпилися на вулицях та вуличках у районі площі Пігаль, аби побачити знамениті злачні місця, про які в західному світі пошепки говорили ще з кінця 1880-х. Першого ж паризького вечора Джарвіс Морнінгдейл з Бостона теж подався на Монмартр, з метою не так віддатися гріховним утіхам, як розшукати чоловіка, котрий майже напевно мав бути там, де гріх процвітає. Незважаючи на холодну й вогку зиму 1897 року, ресторани й кав'ярні були переповнені. Десь об одинадцятій американець уже сидів за столиком біля підмостків у «Мулен-Ружі», дивлячись на дівчат, які з великим ентузіазмом виконували канкан, високо задираючи ноги під схвальні вигуки присутніх. Обличчя Джарвіса Морнінгдейла розчервонілося; звертаючись до свого секретаря, він усміхнувся і неголосно проказав: — Мій дорогий Гаррі, вам би побувати тут кілька років тому. Тепер усе це лише для показу. А тоді був справжній секс. На дівчатах добра білизна, а я хочу, крім того, побачити голі стегна. Коли господарем тут був Цідлер, жінки були жінками… Можна було бачити їхню жіночість і чути дух здорового тіла. — А мене це хвилює, — відказав Гаррі Аллен, не зводячи очей з оздоблених білим рюшем розмаяних спідниць. Коли духовий оркестр несподівано замовк, обидва приєднались до схвальних оплесків публіки. Моріарті штовхнув ліктем свого компаньйона. — Онде одна таки справжня, — шепнув він, кивнувши головою в бік стрункої, циганського вигляду дівчини, яка йшла між столиками, ніби когось розшукуючи. Моріарті проводжав її поглядом, немов бажаючи, щоб вона подивилася в його бік. — Я давно її знаю, хоча вона мене, звичайно, вже не пригадає. Перехопивши погляд дівчини, Моріарті кивнув. У її чорних очах спалахнули іскринки, вона всміхнулась і, хтиво вихиляючись, підійшла до їхнього столика. На ній була рясна, не дуже довга за модою, спідниця та блузка. Чоловіки помітили, що спіднього одягу на ній майже немає. — Бажаєте мене почастувати, добродію? — запитала вона різким голосом, ніби долала іноземний акцент. Американець кивнув і відповів добірною французькою: — Сідайте. Шампанського? — Хіба інших напоїв не існує? — майже зневажливо зміряла їх поглядом дівчина. Не встиг Моріарті піднести руку, як офіціант уже був поряд. — Ви хочете… — почала була вона, але Моріарті застережливо її перебив. — Що я хочу, вас не обходить. — У м'якому голосі почулися загрозливі нотки. — Ви ж Сюзанна, чи не так? — Я вас ніколи тут не бачила. Звідки ви мене знаєте? — Хай це вас не бентежить. У вас своє діло, в мене — своє. — Що вам од мене треба? — Хоч би яка була ваша ціна, я її подвою, і ви підете з моїм другом. Сюзанна подивилася на Гаррі Аллена, немов вивчаючи коня, перед тим як купити його для свого заводу. — Що ще? — Я приїхав здалеку й маю пропозицію до вашого приятеля. Звідки його знаю — не має значення. Гризомбр відомий навіть в Америці. Де я можу його розшукати? — Що за проблема! Гризомбра розшукати зовсім неважко. На вулиці Верон є маленький ресторанчик, там усі маленькі. Називається «Порожній дім». Гризомбр, як правило, в цей час буває там. Гадаю, той ресторан належить йому, як і багато інших на Монмартрі. — Сказавши це, дівчина обернулася до Гаррі Аллена. — У вас добрий друг, коли робить вам такі подарунки, як я. Американець Морнінгдейл тихо засміявся, майже ставши самим собою, навіть голова його по-зміїному захиталась. — Іди, Гаррі. Я не викажу тебе на Алберт-сквері. Кажуть, циганка Сюзанна варта кожного витраченого на неї су. — Він усміхнувся з власного дотепу, дзенькнув об стіл монетами, відсунув шампанське й теж приготувався йти. — Ви впораєтеся самі? — запитливо глянув на свого боса Гаррі Аллен. — Я впорувався сам і в більш небезпечних місцях, ніж Монмартр. Розважайся, зустрінемось уранці в готелі. Надворі було страшенно холодно. Візники на протилежному боці вулиці тупцювали й гріли руки над жаровнями каштанників. На розі, відколовшись від гурту подружок, до професора підійшла повія. — Привіт, любий! — почала вона бадьоро. — Я можу показати вам, що таке справжнє життя. — Її маленький носик посинів од холоду, зуби цокотіли. — Тільки торкнись мене — і я вирву твоє серце! — голосом Джарвіса Морцінгдейла пригрозив їй Моріарті. Дівчина плюнула просто на нього. Моріарті схопив її за вилоги дешевого пальта, притяг до себе й спокійно сказав по-французькому: — Стули дзьобика, пташечко, а то я поламаю тобі крильця. — Від його штурхана дівчина поточилась і впала. Не так слова, як дії Моріарті враз примусили її замовкнути. Поки вона підводилась, той сів у фіакр і звелів везти себе на вулицю Верон. «Порожній дім» мав невеликий фасад — лише двері з різьбленим східним орнаментом і вікно, осяяне зсередини свічкою в червоному абажурі та кількома маленькими афішами, що рекламували тих, хто виступав тут тепер і давніше. Дебелий швейцар з важкою щелепою взяв у Моріарті невеликі чайові й пропустив досередини, де його, вклонившись, привітав офіціант у пом'ятому, в плямах, вечірньому костюмі. Інтер'єр був типовий для більшості подібних місць — грубі, зсунуті докупи столи, відгороджені від танцювального майданчика дерев'яним парапетом; у глибині, поряд з невеликою сценою, сиділо кілька оркестрантів. Ресторан був заповнений людьми, що свідчило про його популярність. Моріарті мусив кілька разів блимнути, поки очі призвичаїлись до важкого тютюнового диму. Офіціант провів його до столу, з-за якого щойно підвелися чоловік із жінкою. Ще теплий був нагрітий дамою стілець; вмить поставлений офіціантом келих також міг бути тим, яким вона щойно користувалась, а недопитки з нього лиснуті на підлогу. Замовляти не було потреби: офіціант, ніби з повітря добувши пляшку шампанського, відкоркував її і налив у келих, не давши часу замовити щось інше. Шампанське виявилося геть нікчемне. Моріарті не зразу зміг роззирнутися довкола. Заграв оркестр, вибив дріб, барабанщик, його інструмент бряжчав, мов консервна бляшанка, завіси маленької сцени розсунулися, відкривши тапчан. Знову барабанний дріб. На сцену вийшла кругленька, кокетлива дівчина, підморгуючи й пускаючи бісики постійним відвідувачам, які вітали її свистом і вигуками. Дівчина, повністю одягнена, повільно вийшла на середину сцени, постояла, моргнула, потім раптом сіпнулася, немов її щось укусило з правого боку грудей. Присутні, багато яких цей номер уже бачили, заходились від сміху. Уявна блоха, звичайно, завдавала дівчині чимало неприємностей, дівчина почала чухатись, поки, зрештою, щоб упіймати кляту комаху, змушена була поступово знімати з себе одяг. Блоха спритно ховалась, і невдовзі на дівчині залишилося дуже мало чого. Повне роздягання було невідворотне, як те, що після ночі настає день, і виступ закінчився під схвальні оплески. Знову заграв оркестр, і аж тоді професор почав роззиратися довкола. Жан Гризомбр сидів за великим столом біля танцювального майданчика в гурті двох добродіїв, зовні схожих на банкірів. Гризомбр був невисокий чоловік з поставою та ходою танцівника, але його обличчю бракувало привабливості, притаманної людям цього фаху. Рухи Гризомброві були скупі, на виду рідко з'являлась усмішка, лише губи іноді кривились. Він сидів навпроти поважних ділків, обабіч нього мостилися два охоронці — типові бандити. Хвилин за десять ділки підвелися. Гризомбр мовчки потис обом руки. Щойно за пляшкою вина було досягнуто якоїсь угоди. Кого ж пограбовано, ошукано чи, може, й убито? Один із охоронців провів гостей до порога, а другому Гризомбр щось тихо сказав. Моріарті дивився, як рухаються його губи, а у вухах бриніли слова, сказані Гризомбром під час їхньої останньої зустрічі: «Дуже шкода, — сказав він тоді, — але це наше спільне рішення. Якби хтось із нас зазнав такої невдачі й мало не потрапив до рук поліції, ви б зробили те саме. Ви, як керівник, не виправдали нашої довіри, і я змушений просити вас якнайшвидше залишити не лише Париж, а й Францію. Коротше кажучи, надалі я не зможу гарантувати вам безпеку. Більше мені додати нічого». «Постривай, — подумав Моріарті, — ось ти проковтнеш мою приманку й сам почнеш благати мене знову бути керівником». — Він підняв руку, щоб привернути увагу офіціанта. — Ще пляшку, мосьє? — підскочив до нього стомлений офіціант, єлейно усміхаючись. — Я бажаю говорити з мосьє Гризомбром. Усмішка вмить зникла з офіціантового обличчя. — Як про вас доповісти? — підозріливо дивлячись на Моріарті, запитав він. — Мого прізвища він не знає. Краще передайте йому ось це… — Моріарті дістав з кишені листа, написаного під його диктовку власноручно Вільгельмом Шляйфштайном. На конверті було: «Мосьє Жанові Гризомбру. Особисто». У конверті лежала невелика записка:  

«Дорогий Жане! Рекомендую Вам мого американського друга Джарвіса Морнін-гдейла. Він надзвичайно багата людина й має пропозицію, прийняти яку, на мій погляд, Вам більше випадає, ніж мені. Будьте певні, хоч би яку суму назвали, Ви її одержите. Коли йдеться про гроші, він не жартує. Щиро Ваш Віллі».  



Гризомбр, побіжно зиркнувши в бік Моріарті, тут же відкрив поданий офіціантом конверт і довго вчитувавсь у зміст записки, немов то був складний латинський текст; затим, підвівши голову, знову подивився на професора, тепер уже більш зацікавлено. Моріарті підняв до нього келих. Гризомбр сказав щось охоронцеві й кивнув професорові, запрошуючи його до свого столу. — Ви Джарвіс Морнінгдейл? — запитав він. — Так. Мені рекомендував вас гер Шляйфштайн. — Як на американця, у вас добра французька вимова. — Це не дивно. Моя мати з Нового Орлеана. Французька для мене — друга мова. — Будь ласка. — Гризомбр запросив його сісти. Один з охоронців налив професорові шампанського. Цього разу воно не було позбавлене смаку. — Ми, здається, вже раніше з вами зустрічались? — уважно дивлячись на професора, сказав Гризомбр, але Моріарті, впевнений у своєму гримові, спокійно витримав допитливий погляд француза. — Гадаю, ні. У Парижі я буваю не часто. — Віллі Шляйфштайн пише, що я зміг би вам допомогти, — не зводячи ока з професора, мовив Гризомбр. — Не знаю, — дозволив собі всміхнутись Моріарті, — але хотілося б сподіватись. — Я вас слухаю. Дівчата на сцені шикувалися до канкану. Моріарті подумав, що подібне зараз відбувається в половині ресторанів Парижа, а вголос кинув: — Я можу говорити з вами лише віч-на-віч. — При них можна казати все. — Вибачте, — стенув плечима Моріарті, — але моя справа надто важлива. Йдеться про великі гроші. Гризомбр замовк. Якщо Моріарті не помилявся, француз тепер думав саме про гроші. — Гаразд, — нарешті кивнув той. — Нагорі є вільна кімната, ходімте туди. Він сказав щось пошепки охоронцеві, той кивнув і, байдужно глянувши на розтелесованих танцівниць, вийшов. — Вам подобаються дівчата, мосьє Морнінгдейл? — холодно всміхнувся Гризомбр. — Так собі. Як на мій смак, цей танець занадто колоритний. — Ви американець. Ну що ж, можу організувати для вас дівчину, яка, певен, вам обов'язково сподобається. Мулатка, живе переважно в Парижі, добре вихована і… як би це сказати… жагуча. Менш за все професор потребував зараз жінки, особливо отак замаскований. У спальні його таємниця швидко розкрилася б. — Мабуть, не варто. Бачите, мені потрібна особлива жінка. — Коли ви такий вибагливий, воля ваша, — стенув плечима Гризомбр. — Ця жінка — Мона Ліза, — розтягуючи слова, проказав Моріарті, — дружина флорентійця Джоконди. Брови Гризомбра сіпнулися. — А, ну тоді… нам справді треба побалакати. Вгадати призначення тієї кімнати нагорі було не важко. Більшу її частину займало велике ліжко. Були там також туалетний столик та багато дзеркал, навіть на стелі. Гризомбр і Джарвіс Морнінгдейл усілися один проти одного в горіхові крісла, оббиті червоною з золотом парчею. Моріарті подумав, що все тут несправжнє, в тім числі й дівчата, які цією кімнатою користуються. Лишивши в кімнаті пляшку бренді та два келишки, охоронці вийшли, але Моріарті ладен був закластися, що вони за дверима й можуть з'явитися за першим же сигналом. Він би зробив те саме. — Розкажіть мені про Мону Лізу, — вдавано весело запропонував Гризомбр. Кутики;. Його рота піднялись, але очі не потеплішали. — Багато тут не розповіси. Я просто поставлю вам абстрактне запитання, мосьє Гризомбр. Якби ви вирішили заволодіти якоюсь коштовною річчю так, аби ніхто не помітив пропажі, що б ви зробили? — Мабуть, найпростіше — це взяти річ, а натомість лишити підробку. Я чув, таке траплялося часто, особливо з ювелірними виробами. Але ви говорите про картину, що має велику вартість і вік. — Картина висить у Луврі. В Квадратному залі. Буду з вами відвертий: я хотів зробити це сам. Усе вже був розвідав, але, на жаль, для цього потрібен досвід у певному мистецтві — крадіжці, наприклад. Як ви гадаєте: цю картину важко викрасти? — Викрасти не важко, — коротко засміявся Гризомбр. — Наскільки пам'ятаю, картина невелика розміром, а в Луврі ніхто не дбає про охорону скарбів. Не вважають за потрібне. Мовляв, який дурень стане красти подібні картини. Їх однаково ж ніхто не купить. — Я міг би її купити. — І скільки б ви за неї дали, мосьє Морнінгдейл? — помовчавши добру хвилю, запитав Гризомбр. — Скільки вона коштує? — Кажуть, картина не має ціни, але оціцити можна все на світі. Мій покійний родич, талановитий математик, на моє прохання вирахував її справжню ціну, то було кілька років тому. Відомо, що ваш король Франциск Перший купив картину в Леонардо за чотири тисячі золотих. флоринів. — Це я знаю. — Гризомбр нахилився, немов відчувши дух золота. — Отже, якщо прийняти цю суму за основний капітал, укладений на початку шістнадцятого століття під три відсотки, то сьогодні вона дорівнюватиме приблизно дев'ятистам мільйонам доларів або одинадцяти мільйонам фунтів стерлінгів. — А франків? — Франки мене не цікавлять, лише долари чи фунти стерлінгів. Щиро кажучи, добродію, я взагалі не дуже довіряю національним валютам. Гризомбр звів брови. — Хіба ви самі про це не думали? — здивувався гість. — І в Америці, і в Європі з одного боку — великі розкоші, влада, з другого — бідність, безправ'я. Поступ не припиняється, науковий прогрес паморочить голови. А бідність і багатство мусять колись зіткнутись. Це невідворотно. Навколо нас, любий пане, зародки непокори й хаосу — бомби, анархісти, робітничі організації. Ці сили зрештою переможуть, але вони забувають про деструктивний вплив влади. Це може трапитись через п'ять років, а може через десять. Може трапитися і через сімдесят чи вісімдесят років, отже, не за нашого життя. Але, коли трапиться, світ повернеться назад, до феодалізму. Настануть важкі часи, й виживе лише той, у кого сильна воля. Я вважаю: необхідно запасатися речами, що мають постійну вартість, такими неоціненними, як отой шматок дошки, вкритий фарбою художника шістнадцятого століття. За нього я заплачу прийнятну ціну валютою, яка завжди буде чогось варта. — Скільки? То було просте запитання, на яке Моріарті чекав. — Я багатий чоловік, мосьє, — сказав він. — Шість мільйонів фунтів стерлінгів, але за однієї умови. — А саме? — Що крадіжка лишиться не виявленою. — Тобто, щоб картину було замінено копією? — Саме так. Ви знаєте когось, хто міг би зробити копію, здатну витримати навіть прискіпливіший аналіз? — Є, мабуть, лише троє людей такого таланту. — Хто саме? — Е ні, мосьє Морнінгдейл. Я назву вам імена, а ви, може статися, погрієте на них руки. Голова Моріарті захиталась, і йому коштувало великих зусиль, щоб угамувати нерви. — Гаразд, — ковтнувши бренді, заговорив він. — П'єр Лаброз — тут, у Парижі, англієць Реджиналд Лефтлі та ще один художник, який живе в Голландії й називає себе Ван Ейком, хоча це й не справжнє його ім'я. — Я вражений, мосьє Морнінгдейл, — майже прошепотів Гризомбр. — У вас, мабуть, дуже серйозні наміри. — Я хочу, щоб ця картина, Мона Ліза, або Джоконда, належала мені. Ця дама, яка, усміхаючись, чекає в Квадратному залі Лувру. Звичайно, у мене серйозні наміри. Скажу вам більше: Лаброз не підійде. Він багато п'є і, як я зрозумів, зараз його в Парижі немає. Так званий голландець — старий і ненадійний, хоча він, мабуть, зробив би найкращу копію. Єдиний можливий кандидат — Реджиналд Лефтлі. Як і те, що ви — єдиний, хто має самовладання і здатність підмінити картину. Француз кивнув головою на знак згоди. Це було схоже на те, як рибина кидається, щоб проковтнути наживку разом з гачком. Відтак Моріарті мав дуже пильнуватися. — Зараз я заплачу вам п'ять тисяч фунтів — на покриття ваших витрат. Після цього вам доведеться поспішати. Протягом тижня, з восьмого до тринадцятого березня, я буду в Лондоні, в готелі «Гросвенор-Гаус». Якщо візьметеся за цю справу, то будь-якого з цих днів надішліть мені телеграму: «Дама бажає вас бачити». Підпишетеся просто «Джордж». Це означатиме, що картину ви підмінили. З дня одержання телеграми до тринадцятого я буду в «Гросвенор-Гаусі» щовечора з восьмої до дев'ятої. Ви мені туди принесете картину, а я вам заплачу ваші мільйони. — Це дуже великі гроші, — охриплим голосом прорипів Гризомбр, приголомшений самою думкою про таке багатство. — Маю багато грошей, — скромно сказав Джарвіс Морнінгдейл, розвівши руками. Наступного дня Жан Гризомбр відвідав готель «Крійон» і одержав п'ять тисяч фунтів стерлінгів завдатку. А ще за день Джарвіс Морнінгдейл та його секретар залишили Францію і повернулися до Лондона, на Алберт-сквер. Мине вісім тижнів, перш ніж Джарвіс Морнінгдейл вигулькне знову. Вісім тижнів суворої зими, поки з'являться перші ознаки потепління.  

На кінець січня Ангус Мак-Криді Кроу прийняв тверде рішення знайти Джеймса Моріарті. За тиждень після Різдва Кроу зрозумів: не варто сподіватися на те, що якомусь детективу чи поліцаєві випадково пощастить зустріти й затримати Ембера, Лі Чао чи ще когось із оточення професора. Він був певний — Моріарті причетний до багатьох злочинів, не просто так зник і Шл'яйфштайн, тож треба й надалі пильнувати. Здається, Холмс мав на континенті людей, які повідомляли його про все, що стосувалося Гризомбра, Санчіонаре та Сегорбе, але Кроу дійшов висновку, що надто покладатися на ті джерела не слід. Тому вирішив сам ужити деяких заходів. Почав з того, що написав своєму давньому приятелеві, офіцеру французької поліції Шансону, що буде вдячний за будь-яку інформацію про Жана Гризомбра — його знайомства, зустрічі з іноземцями, раптові поїздки, незвичайна поведінка. Такі листи Кроу написав також до Рима й Мадрида. З капітанами Мелдоцці й Томаро він ніколи особисто не зустрічавсь, але чув схвальні відгуки про них з боку керівників і колег. У відповідь, обидва капітани пообіцяли допомагати йому чим зможуть, хоча нічого суттєвого, що стосувалося б Санчіонаре чи Сегорбе, в їхніх відповідях не було. Зате дещо виявилося в листі Шансона. Той повідомляв: на початку року в житті Гризомбра помічено незначну деталь. Увечері четвертого січня керівник злочинного світу Франції відвідав готель «Крійон» на площі Згоди. Детектив з першої округи, до якої входив «Крійон», випадково виявився того вечора в готелі й побачив у вестибюлі Гризомбра. Це насторожило детектива. Він поцікавився ювелірними виробами, зданими на зберігання до готельного сейфу, і запитав у чергового, чи не відома йому мета перебування в готелі Гризомбра. Так детектив дізнався, що Гризомбр відвідував американського гостя, містера Джарвіса Морнінгдейла. До листа було додано опис зовнішнього вигляду того американця та приписка, що до Франції він прибув третього січня з Дувра, відразу поїхав до Парижа й за два дні повернувся в Дувр. Шансон не міг утриматись від іронічного зауваження, висловивши надію, що ці дати в'їзду й виїзду будуть корисні, бо британська поліція дозволяє іноземцям безконтрольно мандрувати по країні. Шансон знав, що Кроу — прихильник французької та німецької системи реєстрації як іноземців, так і своїх громадян, хоча в Британії це вважали обмеженням прав людини. Роздосадуваний Кроу вирішив написати на ім'я Комісара другу доповідну записку з цього приводу, навіть якщо вона буде марною. Але Ангуса Кроу непокоїло й інше. Злочинів після Різдва побільшало, в нього додалось роботи, а це не сприяло поліпшенню обстановки у власному домі, на Кінг-стріт, 63. Йому нелегко було відмовлятись від званих обідів, які влаштовувала Сильвія, не кажучи вже про ті обіди, на які запрошувано їх. Час від часу Кроу, побувавши в найжахливіших місцях столиці, а то й за її межами, заставав Сильвію в поганому настрої. З хвилини на хвилину мали прийти гості або ж їх самих за півгодини десь чекали люди, з якими Кроу мав дуже мало спільного. Сильвія ні перед чим не зупинялась у своєму рішенні зайняти високе становище в суспільстві, а Кроу ніяк не щастило відмовити її від цієї настирливої ідеї, адже всі її теперішні знайомі — люди того самого середнього класу, що й вона. Постійні звані обіди та музичні вечори вплинули на його ставлення до дружини. Кроу невдовзі помітив — невгамовна пристрасть, що володіла ним до одруження, тепер охолола. Він чимраз частіше ухилявся від «шлюбних утіх», покликаючись на головний біль, утому чи й просто поганий настрій. Бувши чоловіком у розквіті сил, він дедалі більше уваги звертав на працьовиту й гарненьку Гарріет, чия весела усмішка й незмінно хороший настрій мимоволі приваблювали його. Якось на початку лютого, після нудної званої вечері, Сильвія поскаржилась на застуду та мігрень і, з незвичайною для неї поспішністю, пішла спати, а Кроу, лишившись у вітальні сам, неквапливо, маленькими ковтками, смакував бренді.  

Хвилин за п'ятнадцять до вітальні, постукавши, ввійшла Гарріет і, усміхаючись, запитала, чи йому часом нічого не потрібно. — Пані вже спить, Гарріет? — підсвідомо бажаючи, щоб не було так, запитав Кроу. — Звичайно, сер. Всі лампи погашено. Гадаю, вона застудилась. Перед сном я носила їй аспірин і тепле молоко. — В такому разі, — Кроу ковтнув з келишка, — чи не погодишся випити зі мною, Гарріет? — Я, сер?.. Я не знаю… Ну, коли ви так бажаєте, сер… — Вона ступила до канапи, на якій сидів Кроу. — Бажаю, Гарріет. Візьми келишка й сядь поряд зі мною. — Випите за вечерею бордо додавало йому хоробрості. — Гаразд, сер, — тихо мовила Гарріет. Коли вона підійшла, тримаючи в руках келишка, Кроу чи то зумисне, чи мимоволі, підвівся трохи незграбно, і вони ледь зіткнулися. Він відчув на грудях дотик теплих грудей Гарріет. — О, сер!.. — Щоб утриматись, вона схопилася за його плече. — Боже, що подумає пані!.. — До біса, що подумає пані! — не вірячи собі, сказав Кроу і, обхопивши дівчину руками, притис до себе. — Сер!.. — затамувавши подих, шепотіла вона у відповідь на його подальші дії, не чинячи опору, а навпаки, горнучись до нього та намагаючись помацки поставити свого келишка. — Гарріет, тобі відомо, що ти з біса приваблива? — задихаючись, промимрив Кроу. — Були чоловіки, котрі так казали, але всі ви мастаки улещати… — Гарріет нарешті намацала край столу і поставила келишка. Кроу відчув, що вона пригортається ще тісніше, всім тілом, губи прагнули губів, язик — язика. Навряд чи він збагнув, що то Гарріет потягла його вниз, на канапу, як і те, що вона сама розстебнула блузку й оголила свої груди. Корсета на ній не було. — Які чудові маленькі кульки, — задихався Кроу. — Які прекрасні малинові квіточки-верхівочки! — О, містере Кроу… Поезія… — Важко дихаючи, Гарріет підставила для поцілунку губи й, допомагаючи йому, підсмикувала довгу чорну спідницю. — Ангус!.. — простогнав Кроу, цілуючи її очі. — Що? — Ангус… — Поцілунок. — Коли ми отак, як зараз, називай мене Ангусом, моя дівчинко. — Від хвилювання він говорив з шотландським акцентом. — О! — знову простогнав Кроу, діставшись рукою до пантало-нів. — Яка чудова перешкода. — Долайте її, сер… Ангусе, долай її! В момент злиття йому раптом здалося, ніби в нього за плечима стоїть містер Шерлок Холмс, з осудом хитаючи головою та цикаючи язиком. Наступного ранку Кроу охопило почуття провини. Бракло мужності глянути у вічі й Сильвії, й Гарріет. Одначе це не завадило йому того ж вечора, коли Сильвія пішла спати, зайти до кухні й, поклавши служницю на стіл, оволодіти нею з пристрастю молодика.  



Від Нового року до початку березня на Алберт-сквері сталося багато подій, найбільш незвичайна з них — зізнання Селлі Годжес професорові, що вона вагітна. Ще перед Різдвом Селлі роздумувала над вибором слушного моменту, щоб повідомити його про цю новину, й вирішила зробити це, коли він повернеться з Парижа. Першого вечора, задоволений зробленим у Франції, Моріарті був, на щастя, в доброму гуморі. На вечерю подали гуску, Бриджіт не відходила на кухні від сестер Пірсон, аби бути певною, що все робиться якнайкраще. Незадовго до шостої, відіславши Карлотту, Селлі увійшла до вітальні. Моріарті сидів за склянкою хересу. — Те, що я скажу, мені зробити не легко, — почала вона, майже соромливо дивлячись на нього. — Чому, Сел? Ти ніколи мене не соромилась. — Моріарті, посміхаючись, підійшов до каміна, в якому весело палахкотіло полум'я. Селлі діткнулася рукою його рукава. — Джеймсе, ти не повіриш, але ти будеш батьком… — На мить їй здалося, що він зараз розгнівається й вигукне. — Дурна дівка! — справді вигукнув Моріарті. — Вона мала стерегтися! Це все її латинська кров, Сел, і вплив теплого клімату, дарма що вона ніколи й не бувала в Італії. Там вони швидко розвиваються. Тепер усі мої плани стосовно Санчіонаре в Римі лопнули, як мильні бульбашки. Сел, стримуючи свій власний гнів, чекала, поки буря стихне, на що здатна лише жінка сильної вдачі. — Ні, Джеймсе, ти не так мене зрозумів. Тигриця тут ні до чого. Матір'ю буду я. Професор приголомшено дивився на неї кілька секунд, потім розсміявся. — Ну, Сел, слава Богу! Якби це була Карлотта, поламалися б усі мої плани. До весни вона буде готова? — Так, Джеймсе, вона буде готова й навчена, як тобі потрібно. А я годуватиму твою дитину. — Атож, Сел, я зрозумію. Ти сподіваєшся на одруження? Цього не буде. — Ні, Джеймсе, мені хотілося б від тебе лише трохи уваги та обіцянки визнати себе батьком дитини. — Якщо народиться хлопець, він буде моєю гордістю, Сел. Жоден хлопець не матиме кращого виховання, даю слово. Він навчатиметься в елітарній школі, потім у Кембриджі. А коли здобуде освіту, люди мого клану ознайомлять його з основами нашої професії. — Обличчя професора розпливлося в такій щасливій усмішці, якої Сел у нього ще не бачила. — Він буде моїм спадкоємцем, Сел. Вдумайся, спадкоємцем європейської злочинної імперії! — Моріарті підняв Селлі й, мов сентиментальний гульвіса, крутнув навколо себе. — Цим буде започатковано династію, і я щасливий. У цьому будинку з'являться немовлята, твоє та Бриджіт. Сподіваюся, Гаррі Аллен з молодою Поллі будуть обачніші. — А що, як народиться дівчинка, Джеймсе? — Дурниці. Я забороняю. Гляди мені, Сел, щоб був хлопець, або я зречусь вас обох. Коли я вчинив цей великий подвиг? — За моїми підрахунками, першої ночі після твого повернення з Америки. — Кращого часу не може й бути. Гляди, Сел! — Моріарті обережно поклав їй на живіт руку. — Ти носиш у собі мою надію на майбутнє. Селлі знала — сперечатися не варто. Цю перешкоду доведеться долати, коли настане час і вродиться дівчинка. Зараз Моріарті був надто заглиблений у свої плани помсти, щоб слухати якісь докази чи заперечення і, якщо надії на сина додали йому енергії, вона мала бути, задоволена. З цим Селлі Годжес зійшла вниз, до кухні, поділитися новиною з Бриджіт Спір та вислухати від неї добрі слова.  

Берт Спір довів, що він неабиякий організатор, і Моріарті не мав потреби відволікатись на справи клану. Данина надходила систематично і дедалі зростала. Ювелірні вироби з Корнгілл-стріт, усі, крім одного, перебували під надійною охороною своїх людей у Голландії та Німеччині. Спір за допомогою братів Джекобсів умів підтримувати дисципліну та спонукати окремих злочинців до пограбування чи крадіжки. Кожного тижня Гаркнесс возив Моріарті на побачення із Шляйфштайном. Розумний німець не тільки змирився з власною поразкою, а й своєю поведінкою доводив, що на нього можна розраховувати. Шляйфштайн визнав Моріарті за лідера й дав урочисту обіцянку, що разом зі своїми людьми допомагатиме професорові. Моріарті, проте, вважав за необхідне й далі тримати Шляйфштайна та його групу на Бермондсі. Лише дозволяв Шляйфштайнові надсилати до Берліна телеграми певного змісту, щоб той мас змогу тримати під контролем тамтешніх своїх людей, а також пообіцяв німцеві товариство Жана Гризомбра, розповівши в подробицях, що робиться, аби той опинивсь у пастці. — Дуже дотепно, професоре! — сміявся Шляйфштайн. — Цікаво було б побачити його обличчя, коли ви все йому відкриєте. А що ви приготували для нашого італійського приятеля? — Для Луїджі чи, як його називають, Джі-Джі? Маю намір схопити його відразу за всі ахіллесові п'яти. Кожен має свої вразливі місця, Віллі. Кожен. А в Санчіонаре їх більше, ніж у будь-кого. — А саме? — Він дуже жадібний, любить, як і Гризомбр, гарні ювелірні вироби. Любить і жінок, хоча вони швидко йому набридають. Більше за всіх набридла ревнива дружина, Адела. Асконта. Санчіонаре, як більшість його співвітчизників, забобонний. Римсько-католицька церква скористалася з природних рис італійців та іспанців. Ви не повірите, але безжальний злочинець Джі-Джі Санчіонаре все ще виконує свій обов'язок перед матір'ю-церквою з побожністю праведника. Рятівні пункти в його релігії виписані так хитро й тонко, що піддаються тлумаченню лише знавців-законників. Користуючись усім цим, я поверну його до великої європейської злочинної сім'ї. Маю для нього спокусливу наживку. — Ви кажете, професоре, що всі ми маємо свої вразливі місця? — запитав Шляйфштайн з невинним виглядом, який так часто заводив в оману його жертви. — Ви не впіймаєте мене цим запитанням, Віллі. — Голова Моріарті ледь захиталася. — Щоб перемагати в нашому ризикованому ремеслі, треба знати свої слабкості й свої вади. Свої я знаю і з ними борюся. Повертаючись на Алберт-сквер, Моріарті роздумував над своєю власною слабкістю — непереборним бажанням підкорити собі керівників злочинного світу Європи, а Кроу та Холмса принизити й морально знищити. Це бажання іноді ставало таким сильним, що він хапався за все, мов потопельник за соломину. Крім данини та левової частки від великих і малих пограбувань, на Алберт-сквер регулярно надходили новини майже з кожної вулиці, з чотирьох пивних барів та звідусіль, де тхнуло покидьками суспільства. Велика мережа жебраків, що після вимушеної втечі Моріарті за кордон була занепала, тепер цілком відновила свою діяльність і поповнилася, тож новини спочатку пошепки передавались Бертові Спіру, а потім уже й самому професорові. У кінці січня, наприклад, надійшло повідомлення, що Гризомбр провів два дні в Лондоні й повернувся до Парижа в товаристві низенького, з густою бородою, ексцентричного художника-портретиста Реджинальда Лефтлі. Серце Моріарті співало. Це означало — план зріє, мов яйця під доброю квочкою. Так буває завжди. Досить лише дати пораду, а люди з їхніми слабкостями, бажаннями, пристрастями й химерами зроблять решту. На початку лютого Селлі принесла ще одну втішну новину. — Озвалася красуня з дому Ангуса Кроу, — майже недбало почала вона, роздягаючись перед тим, як лягти в ліжко. — Що саме? — Рука Моріарті затрималась на ґудзику жилета. — Новина якнайкраща, — всміхнулася Селлі. — Кроу по-справжньому закохався. Гарріет каже, він ледве стримує свої руки, навіть коли поруч дружина. — Жертва пристрасті. — Професор теж усміхнувся. — Чоловік у такому стані втрачає глузд. Скільки нашого брата постраждало через чиїсь гарні очі, привабливий бюст і солодкий дух жінки. — Покажи, як це буває, Джеймсе. — Селлі, повільно розстібаючись, дивилася на нього з-під напівопущених повік. — Іди, поки я не дуже розбухла від твого нащадка… Крім усього іншого, професор знаходив час для карт, більше, ніж будь-коли, працював над гримуванням. Деякі образи давалися вже йому дуже легко. Тепер він міг протягом хвилини прибрати подобу свого покійного брата-академіка — худого, лисого аскета із запалими очима. Але кожного вечора професор працював над тим, що мало стати його найдосконалішим перевтіленням. За зачиненими дверима спальні він, змінюючи свою фігуру й обличчя, на кінець лютого досяг разючої схожості. 7 березня, на день раніше, ніж було сказано Жанові Гризомбру, американець Джарвіс Морнінгдейл та його секретар з великим багажем прибули до готелю «Гросвенор-Гаус». Ніяких посилок чи бандеролей там на американця не чекало, хоча першого ж вечора він прийняв трьох відвідувачів. Наступного ранку, 8-го, надійшла телеграма з Парижа. Її містер Морнінгдейл отримав за сніданком о десятій годині, в своєму розкішному номері. «Дама бажає вас бачити». Під телеграмою стояв підпис: «Джордж». За півгодини по тому секретар Морнінгдейла залишив готель. Якби хтось прослідкував, то побачив би, що, взявши екіпаж на розі Бакінгем-Пеліс-роуд та Вікторія-стріт, він поїхав до Ноттінг-Гілла і зайшов у будинок № 5 на Алберт-сквері. Приблизно через дві години вийшов звідти, щоб повернутися до «Гросвенор-Гауса», цього разу з довгим, пласким футляром. Тим часом Джарвіс Морнінгдейл спустивсь у головний вестибюль готелю. Там він сказав черговому, що чекає з Парижа торгівця творами мистецтва, а тому просив би прислати до його номера зо два мольберта. Мольберти пообіді було приставлено, і Морнінгдейл особисто простежив, щоб їх поставили у протилежних кінцях вітальні. Надвечір управитель у своєму кабінеті продивлявся список гостей. Його погляд зупинився на прізвищі Джарвіс Морнінгдейл. Він десь недавно бачив це прізвище, але не тоді, коли секретар містера Морнінгдейла замовляв номер. Бачив у якомусь офіційному документі. Думка про це не залишала його до кінця дня. Після п'ятої до містера Морнінгдейла завітали троє відвідувачів. Управитель поцікавився, чи містер Морнінгдейл на них чекає, і ті запевнили, що так. — То ви, мабуть, оті панове з Парижа, — сказав управитель. — Ні, — посміхнувсь у відповідь високий грізного вигляду чоловік із нерівним шрамом через усю щоку, — ми — приватні детективи. Містер Морнінгдейл збирається оглянути на цьому тижні картини, що мають велику вартість, і нас найнято для певності, що з творами мистецтва нічого лихого не трапиться. Це на користь і вам, і йому. Управитель з цим погодився й звелів провести Алберта Спіра та братів Джекобсів до апартаментів містера Джарвіса Морнінгдейла. Готуючись вечеряти, він раптом згадав, де бачив ім'я Джарвіса Морнінгдейла. Подавшись до кабінету, відімкнув стіл і почав гортати теки з кореспонденцією. Минуло кілька хвилин, і він таки знайшов листа. Лист був на офіційному бланку Скотленд-Ярду: «Копія направляється в усі добрі готелі столиці. Лист не пов'язаний із злочином чи злочинцем. Проте нам дуже бажано було б поговорити з американським громадянином Джарвісом Морнінгдейлом. Отже, якщо містер Морнінгдейл замовить номер чи поселиться у вашому готелі, просимо негайно повідомити про це безпосередньо Ангуса Мак-Криді Кроу, інспектора слідчого відділу Скотленд-Ярду. Цим ви зможете убезпечити містера Морнінгдейла й себе від подальших неприємностей». Лист було одержано на початку лютого, і управитель дивувався, як міг про нього забути. Зателефонувавши до поліції, він дізнався, що Кроу вже пішов і буде лише завтра вранці. Управитель розважив, що не буде великої біди, якщо він зателефонує вранці, хоча й подумав, що, може, треба було запитати домашню адресу інспектора. Але навіть коли б він це зробив, користі було б мало. Сильвія Кроу того вечора була вдома сама. Її чоловік, як вона гадала, був заклопотаний службовими справами, а служниця Гарріет мала вільний вечір.  

Готель «Гросвенор-Гаус» був поряд з вокзалом Вікторія і виходив чолом на жваву Вікторія-стріт, з ранку до півночі заповнену екіпажами, вантажними фургонами, зеленими та жовтими омнібусами, що раз у раз під'їжджали до вокзалу й від'їжджали від нього. «Гросвенор-Гаус» пишався своїм обслуговуванням та кухнею й був, мабуть, найбільший серед готелів, що співробітничали із залізничними компаніями. З другої половини дня 8 березня 1897 року за «Гросвенор-Гаусом» велося спостереження чи не з кожного рогу. Добре вдягнені чоловіки та жінки патрулювали вулицю Букінгем-Пеліс-роуд, на яку також виходив готель, а невелика група під виглядом жебраків, носіїв, мандрівників тощо охороняла вхід до готелю та всі підходи до нього з боку вокзалу. Моріарті обрав місце зустрічі, враховуючи, що Гризомбр, прибувши до Англії, побажає передати викрадену картину відразу, а поїзди Дувр-Чатем-Лондон прибували саме на вокзал Вікторія. Гризомброві досить було лише зійти з поїзда й пройти до готелю, щоб позбутися Джоконди в обмін на багатство, обіцяне Джарвісом Морнінгдейлом. Моріарті обіцяв Гризомброві чекати в готелі щовечора з восьмої години, бо один з поїздів прибував до Лондона саме незадовго до цього часу. Моріарті був певний, що Гризомбр не забариться. І не помилився. Коли прибув поїзд із Дувра, один із прибічників Моріарті, під виглядом носія, підійшов до Гризомбра та двох його охоронців, поклав на свій візок чотири їхні валізи й почухав потилицю, почувши, що їм треба в «Гросвенор-Гаус». Жоден з трьох французів не помітив, як носій коротко кивнув двом хлопчакам, що байдужно дивилися на прибулий поїзд. Вони не помітили також, як один з хлопчаків заспішив і, помахавши рукою, подав сигнал трьом чоловікам та хлопцеві в поштовій уніформі, який тинявся в кінці платформи. Кількома секундами пізніше цей поштар уручив жовтий конверт з телеграмою управителю «Гросвенор-Гауса». Управитель передав телеграму посильному, і той одразу відніс її на четвертий поверх, де були апартаменти Джарвіса Морнінгдейла. Ще до того, як французи прибули до готелю, телеграма була в руках у Моріарті. — Отже, він уже тут. — Професор тримав конверта так, щоб це бачили всі присутні: Гаррі Аллен, Спір та брати Джекобси. Вони зібрались у вітальні, звідки одні двері виходили в коридор, а двоє інших — до спалень Моріарті та Гаррі Аллена. — Сюди вони прийдуть нб одразу, але краще, коли ми підготуємось. Гаррі, винесіть даму. Гаррі Аллен пішов до спальні професора, де, прикрита чорною тканиною, покоїлася справжня Джоконда. Крім картини, на ліжку, немов підготовлений до вечірки, лежав одяг, яким Моріарті користувався, прибираючи подобу свого брата-академіка, — смугасті штани, біла сорочка, довгий чорний сурдут. Долі стояли черевики з товстими підошвами. Все інше, необхідне для маскування, було на туалетному столику. Там лежала також улюблена зброя професора — автоматичний пістолет, подарований йому Шляйфштайном три роки тому, коли вони намагались у Лондоні утворити спілку. Поряд з пістолетом була пляшка скипидару фірми «Вінзор і Ньютон», мастихін та суха ганчірка. Гаррі Аллен обережно взяв Джоконду й поніс до вітальні. Моріарті сам допоміг приладнати її на мольберті, що стояв ближче до дверей спальні. Потім Аллен приніс і чорне полотно, яким вони закрили картину, впевнившись, що вона не впаде від необережного дотику. — Не думаю, що вони зараз умиваються й чепуряться в своїх кімнатах, — озвався Моріарті. — Гризомбр не захопить мене зненацька. Займіть свої місця і будемо чекати. Всі згідливо кивнули. Бертрам Джекобс і Алберт Спір пішли до спальні Гаррі Аллена. Вільям Джекобс, усміхнувшись, вийшов у вистелений товстим килимом довгий коридор, постояв і прислухався, чи не чути крізь шум дощу чиїхось кроків. Трохи далі стояла шафа для віників. Вільям Джекобс, підійшовши до шафи, заліз усередину й причинив дверцята, лишивши вузеньку щілинку. Та поки з'явилися французи, він висидів у шафі майже сорок хвилин. Один з Гризомбрових охоронців ніс пласку валізу. Прибувши до готелю, вони запитали в портьє про містера Мор-нінгдейла. Почувши французький акцент, той сказав, що на них чекають. Після необхідних формальностей Гризомбр вирішив: треба позбутись картини якомога швидше. Затримуватися в Лондоні не мав бажання й, хоч їм і зарезервували кімнати в «Гросвенор-Гаусі», думав устигнути на нічний поїзд до Дувра, щоб уранці, куди заможнішим, уже бути в Парижі. Гаррі Аллен на стук гостей відчинив двері, і Морнінгдейл підвівся назустріч. — Заходьте, панове. Я відчував, що ви не примусите довго чекати себе. Двері за відвідувачами було зачинено, руки потиснуто, келишки з бренді подано, на обличчях сяяли усмішки. В коридорі Вільям Джекобс виліз із шафи для віників і став під дверима апартаментів Морнінгдейла. — Отже, вона у вас… — Морнінгдейл не зводив погляду з валізи, яку міцно тримав Гризомбрів охоронець. — Вона в мене. — Гризомбр стримано кивнув на валізу. — Все гаразд, вона може бути вашою, мосьє Морнінгдейл, якщо маєте гроші. — Гроші! — Морнінгдейл нетерпляче цикнув язиком. — Гроші — не проблема. Вони, звичайно, зі мною. Але дозвольте на неї глянути. Дозвольте побачити, що-ви привезли. — Мосьє, — завагався Гризомбр, — угоду було укладено на довірі. Я… — Довіру, підкріплену п'ятьма тисячами фунтів, навряд чи можна назвати просто довірою. Покажіть картину! Моріарті відчув, що зараз він і голосом, і манерами міг себе виказати, але все минуло непоміченим. Ще мить повагавшись, Гризомбр кивнув охоронцеві. Той поставив валізу на підлогу, відкрив і вийняв звідти загорнену в оксамит картину. Гаррі Аллен хотів був узяти й поставити її на вільний мольберт біля дверей спальні. — Стривайте, мосьє Гризомбр, — виступив наперед Морнінгдейл, — я спочатку гляну на зворотний бік. Там мають бути розпізнавальні знаки. — Ви натякаєте на те, що я вас обманюю? — обличчя Гризомброве потемніло від гніву. — Спокійно, спокійно!.. — Морнінгдейл зробив примирливий рух. — Не треба на мене гніватись, Гризомбре. Проста обережність. Певні знаки є на дошці праворуч, а також тріщини та брудні плями, крихітні подряпинки — навколо рота й на вказівному пальці правої руки. Та ще, звичайно, павутинка тріщинок по всій картині, так? Ось, бачите праворуч? — Картина була вже розгорнена, й знаки були чітко видимі. — Поставте дошку на мольберт, Гаррі. Гаррі Аллен узяв картину з рук охоронця. — А що там? — немов уперше побачивши, показав Гризомбр на другий мольберт. — Звичайна мазанина, — звів брови Морнінгдейл. — Торговець намагається видати її за невідомого Рембрандта. Я пізніше вам її покажу. — Ах! — Морнінгдейл відкинувся назад, милуючись Джокондою, щойно встановленою на мольберт. — Хіба ж вона не прекрасна? Диво! Знайома незнайомка. Безсмертна. Матеріальне втілення зв'язку з генієм. Без сумніву, це була копія, виконана для нього Лаброзом, і Моріарті з нетерпінням чекав побачити копію, виконану Реджиналдом Лефтлі. Він у душі посміхнувся: хоч би якою вона була, Лувр, навіть виявивши підробку, ніколи не допустить, щоб про це стало відомо. Моріарті підійшов до картини, немов вивчаючи її до найменших подробиць. — Хто робив копію? — запитав він немов сам у себе. — Як ви й радили, Реджиналд Лефтлі. — Тепер Гризомбр стояв поряд з професором. — Гарна копія? — Оригінал і копія подібні, мов горошинки в стручку. — А Лефтлі зоп'яну не прохопиться про це десь у лавочці чи пивниці? — Містер Лефтлі, — лагідно зауважив Гризомбр, — мовчатиме як могила. — Бо чого б це ви мали ділитися з ним гонораром, правда ж? — То що з грошима? — Одну хвилину. Як… е-е… було здійснено викрадення? — Як я й казав: легко. Випадково було розбито одне з вікон. Склярові довелося попрацювати в Квадратному залі після закінчення робочого дня в Луврі. — Зрозуміло. — Дуже жаль, мосьє Морнінгдейл, дуже жаль, але наступного ранку скляр загинув. По дорозі на роботу. На нього наїхали коні. Дуже жаль. То де ж мої гроші? — Ви попрацювали чудово, — сказав Морнінгдейл, подумавши, що справа коштувала життя трьом людям. Він подивився Гризомброві просто в очі. — Чудово. Так, час із вами розрахуватися, мосьє Гризомбр. Зачекайте всього кілька хвилин, панове. Мій секретар тим часом подасть вам ще по келишку. Сідайте, мої друзі. — Він обернувся й непоспіхом пішов до своєї спальні. Минуло трохи більш як шість хвилин, і звідти вийшов професор Джеймс Моріарті, математик, автор праць «Трактат про біном Ньютона» та «Динаміка астероїда». Французи спокійно сиділи на канапі, а Гаррі Аллен стояв біля дверей спальні. Тільки-но професор вийшов звідти, Гаррі Аллен дістав з кишені піджака пістолет. Відчинилися двері другої спальні. Швидко ввійшли Спір та Бертрам Джекобс і направили зброю на французів. З коридора так само зі зброєю в руках виринув Вільям Джекобс. Руки Гризомбра та його компаньйонів теж були потяглися до зброї, але тільки на мить. — Радий знову вас бачити, Жане, — майже прошепотів Моріарті, й голова його знайомо, по-зміїному, захиталася. — Містер Морнінгдейл шле вам своє вітання, але допомогти вам більше не зможе. Гризомбр, здавалося, втратив дар мови. Берт Спір підступив і вилучив зброю в розгніваних французів. — Я справді бажаю вам усіляких гараздів, мосьє Гризомбр, — вів далі Моріарті — вже голосом Джарвіса Морнінгдейла. — Настав час із вами розрахуватися. — Я знав — тут щось не так, — здавленим голосом промимрив Гризомбр. — Щось мені було знайоме. Ще першого вечора, в «Порожньому домі». — Шкода, що ви мене тоді не впізнали, Жане. Але заспокойтесь, я не мстивий. Я знаю вашу вагу в моїх великих задумах. Ви пам'ятаєте наш спільний план щодо Європи? Спілка під моїм керівництвом. Вам нічого не загрожує. Я просто хотів показати вам, хто править бал. — Я викрав для вас Джоконду! — обурився Гризомбр. — Навіщо нам змагатись? — Боюся, ви не все зрозуміли, мій друже. Саме на цьому й грунтується моє твердження… — Моріарті дав знак Гаррі. Гаррі пішов до спальні й приніс звідти пляшку скипидару, мастихін і ганчірку. Моріарті сховав свого пістолета й перебрав од нього ті речі: — А зараз гляньте, Жане. Гляньте й повчіться. Знову підійшовши до привезеної французом картини, Моріарті змочив ганчірку скипидаром з пляшки й почав стирати фарбу в нижньому правому кутку. Один з охоронців аж скрикнув. — Моріарті! Це ж Леонардо да Вінчі… — почав був Гризомбр, але Спір штрикнув його револьвером під ребра й примусив замовкнути. — Гадаєте, я не знаю, що роблю? — озвався Моріарті. Він знову змочив ганчірку; фарба зробилася м'якою, й він почав допомагати собі мастихіном. Звільнивши від фарби невелику ділянку під лівою рукою портрета, відступив убік і сказав: — Дивіться. На тополевій дошці видніли чітко вирізьблені літери: МОРІАРТІ. Гризомброві заціпило. Мигцем глянувши на професора, він знову прикипів очима до імені, вирізьбленого під фарбою дорогоцінної картини, щойно викраденої з Лувру. — Я не можу… Не давши Гризомброві закінчити, Моріарті, порухом досвідченого екскурсовода кивнув на зіпсовану картину: — Ось те, що ви привезли з Франції, Гризомбре. Ця картина висіла в Квадратному залі. Та, яку ви замінили копією. Бачите, мій друже, я подбав про нашу прекрасну даму задовго до того, як домовився з вами. — Моріарті підступив до мольберта, вкритого чорним полотном. — Ви вкрали нічого не варту пофарбовану дошку, Гризомбре. — І з урочистим виразом на обличчі, знявши полотнину, відкрив очам справжній шедевр Леонардо да Вінчі. На обличчі в Гризомбра застиг приголомшений вираз. — Я розумію, що все вийшло занадто театрально, — посміхнувся Моріарті, — але, гадаю, я показав свої можливості й довів перевагу. Ви тепер, певно, погодитеся, що саме я повинен керувати спілкою наших людей на Європейському континенті. Гризомбр підвівся й кволо, мов після тяжкої хвороби, підійшов спочатку до справжньої Джоконди, а потім до тієї, яку сам привіз із Парижа. Обидва його охоронці й далі сиділи під дулами револьверів. Вільям Джекобс підступив до Гризомбра. — Що ви збираєтесь робити? — Француз глянув на професора. — Ви зрадили мене, мій друже, — сказав професор. — Ви та ще дехто усунули мене від керівництва союзом, що мав найбільші від часів Аттили потенційні можливості. Як я маю вам віддячити? — Я не дозволю вбити себе, мов собаку! — вигукнув Гризомбр і, схопивши мольберт із копією Джоконди, примусив захоплених зненацька людей Моріарті відступити. Крутнувши мольбертом над головою, Гризомбр хряснув ним об підлогу, щось крикнув своїм охоронцям і кинувся до дверей. — Гризомбре, зупиніться! — гукнув Моріарті. — Вам нічого не загрожує!.. Гризомбре!.. — намагався перейняти його Моріарті, але той уже вискочив у коридор. Один з його охоронців турнув Вільяма Джекобса й теж хотів утекти, але Вільям підвівся й, цілячись йому в голову, заступив дорогу до втечі. — Бертраме, Вільяме! — різко наказав професор. — Наздоженіть! Ніякої стрілянини. Якнайменше шуму! Поверніть його! Якщо не вдасться сюди, то — на Бермондсі. Моріарті скерував пістолета на двох охоронців-французів, а брати Джекобси, ховаючи зброю, вибігли з кімнати. Спір причинив двері, Гаррі Аллен швиденько поховав картини до валіз і навів у кімнаті лад. Моріарті знову прибрав подобу Морнінгдейла. За двадцять хвилин, забравши речі з кімнат французів, Спір та Гаррі Аллен разом з обома охоронцями Гризомбра залишили готель. Трохи згодом зійшов униз Моріарті й оплатив рахунки. З'явився візник Гаркнесс і повіз професора геть. Коли прибула поліція, навколо готелю зосталося хіба кілька жебраків. Збігши наниз, Гризомбр уповільнив кроки, пригладив волосся й обсмикнув одяг, щоб пройти вестибюлем, не привертаючи уваги. Можливо, пощастить сховатись у великому вокзалі, щоб сісти в поїзд до Дувра перед самим його відходом. Логіка підказувала: довіряти професорові не можна. На місці Моріарті він теж був би безжальним до зрадника. Озирнувшись у дверях, Гризомбр побачив на сходах двох огрядних чоловіків. Не боячись привернути до себе загальну увагу, вони бігли за ним, наче гончаки за лисицею. Гризомбра охопила паніка, що траплялося з ним не часто. Він вискочив на холодне повітря і, розгубившись, побіг двориком, що відокремлював готель і вокзал від Вікторія-стріт, а потім, уже забувши про всяку обережність, пірнув у гущу вуличного руху. Вікторія-стріт кишіла людом. Тротуарами поспішали в своїх справах перехожі, дехто, не зважаючи на навколишній гамір, спроквола прогулювавсь; інші квапилися вчасно відправити послання, не спізнитися на поїзд, на ділову зустріч, обід чи побачення, що могли змінити перебіг усього життя; треті просто демонстрували видимість діяльності, щоб були задоволені роботодавці, щоб не нервувалися дружини, щоб спокійним було сумління. Щебетали закохані, мовчки йшли подружні пари, снували приїжджі, вешталися старці, волоцюги, тверезі й п'яні чоловіки. Кричали продавці газет. Серединою вулиці, в яскравому газовому світлі, блимаючи своїми ліхтарями, повільно рухалися парадом візки та різноколірні омнібуси з відкритими верхніми площадками, що давали пасажирам змогу бачити все довкола: то була своєрідна рухома реклама, виписана білою, червоною, зеленою чи жовтою фарбою: «Дезинфікуючий засіб — не отруйний, має приємний запах», «Томатна паста», «57 видів смажених бобів фірми «Гайнц», довгі скромні дошки на бильцях верхніх площадок умовляли купити новий засіб для чищення ножів у Оклі, какао — у Фрая, джем — у Пірса. Гризомбр спробував найняти фаетон, але візник крикнув: «Іду вечеряти, пане!», — тож француз повернув назад, маючи намір змішатися з натовпом на тротуарі й, можливо, звернути кудись у бічну вуличку. Глянувши віддалік на готель і вокзал, він подумав, що люди Моріарті зараз теж десь никають у гущі вуличного руху. Раптом один із зелених омнібусів уповільнив рух, коні стали біля тротуару, східці немов запрошували на верхню площадку. — Куди, приятелю? — спитав кондуктор, коли Гризомбр стрибнув на підніжку. — Туди… куди й вам, — спромігся відповісти Гризомбр. — До кінця? Горнсі-Райз — шість пенсів. Гризомбр не дуже тямився на англійських грошах, мав їх у кишені не багато, тому дав кондукторові флорин, забрав здачу та квиток і кинувся нагору. — Обережно на східцях! Тримайтеся! — гукнув йому вслід кондуктор. На відкритій верхній площадці, здавалось, ніби омнібус ось-ось перекинеться, і Гризомбр, тримаючись за поруччя, пішов вузьким проходом уперед, де праворуч було два вільних місця. Раптом знизу почулися голоси, серед яких Гризомбр безпомильно впізнав голос одного з людей Моріарті. Отже, ті, що його переслідували, були вже поряд. Тепер їм досить стати на платформі біля кондуктора або просто сісти внизу й чекати. Гризомброві зрештою доведеться злізти, а вони вже будуть там, готові його вітати. Тепер омнібус рухався трохи швидше, погонич вів коней майже посередині вулиці, й колеса мало не чіплялись об колеса екіпажів, ломових візків та омнібусів, що рухались їм назустріч, до вокзалу. Два омнібуси ледве розминулись, кучери обмінялися вітаннями чи, може, кпинами. Гризомбр глянув уперед. Назустріч їм наближався ще один омнібус. Половина місць на верхній площадці були вільні. Пасажири, позастібавшись на всі ґудзики від холоднуватого вечірнього вітру, невимушено розмовляли, сміялись, вимахували руками. Одна пара, крім себе, не помічала нікого. Гризомбр не вагався. Задні місця були вільні. Тримаючись за поруччя, він підвівся і, коли відстань між омнібусами була не більше кроку, перестрибнув на зустрічний. Пасажирка поруч зойкнула, її супутник невдоволено лайнувся. Гризомбр сів і озирнувся. Один з його переслідувачів теж зіскочив і, лавіруючи між повозами, побіг за Гризомбровим омнібусом. — Що тут у мене за жарти? — Голова кондуктора з'явилась над східцями за кілька кроків од Гризомбра. — У вашому віці, чоловіче, треба бути обачнішим. Наробите собі лиха. Минулого тижня один мало не вбився. Ану геть звідси, поки я не покликав поліцая! Підручний Моріарті, з'явившись на східцях, щось сказав кондукторові. Той шанобливо глянув і почав спускатися, даючи йому можливість піднятись нагору. Гризомбр зацьковано роззирнувся. Найближче їхав зелений омнібус з написом «Гаверсток-Гілл». Пасажирів на його верхній площадці не було, але відстань лишалася не менш як три кроки. Переслідувач уже піднімався нагору. Назустріч виринув ще один омнібус, з рекламою горіхових тістечок. Гризомбр зіп'явсь однією ногою на поруччя, відштовхнувся й стрибнув, але не розрахував і лише ковзнув пальцями по рекламній дошці, а відтак шугнув між голоблі двоколісного екіпажу, що невідомо де й узявся між омнібусами. Знявся лемент, потім усе огорнула темрява…  

Кроу повернувсь додому, на Кінг-огріт, близько одинадцятої вечора. — Ангусе, по тебе приходили із Скотленд-Ярду. — Вираз обличчя Сильвії не провіщав нічого доброго. — Правда, люба? — Кроу гарячково думав над тим, що відповісти на її наступне запитання. — Вони сказали, ніби ти сьогодні не чергуєш. То де ж ти досі був? — Є речі, яких я не маю права пояснювати. Та й навіщо тобі знати все, що доводиться робити інспекторові поліції, аби заробляти свої гроші? — Може, й так… — Та видно було, що Сильвія повірила йому не до кінця. — І чого їм було треба, люба? — Вони просили тебе якомога швидше приїхати до готелю «Гросвенор-Гаус». Згадували якогось містера… е-е… Морнінгдейла. — Джарвіса Морнінгдейла? — знову надіваючи капелюха, перепитав Кроу. — Здається. — Нарешті! — уже в дверях вигукнув Кроу. — Він начебто звідти вже виїхав. Але щось там ще трапилось неподалік, на Вікторія-стріт. Отож тобі спішно треба бути там. На розі Кроу зіткнувся з Гарріет, яка поверталась додому після вихідного дня. Кроу підняв капелюха. Дівчина всміхнулась йому так само щиро, як і годину тому, коли вони прощалися. Серце Кроу закалатало, в животі все перевернулося. Кроу ступав легко, трохи не танцював на блискучому тротуарі, виглядаючи кеб, аби поїхати до «Гросвенор-Гауса». Йому здавалося, світ широко всміхається до нього. Кроу був певен, що знайшов у Гарріет відповідь на всі свої мрії та приховані бажання. Ця молода струнка дівчина домоглася того, що він знову відчув себе закоханим юнаком. Навіть кіптява, що висіла над містом, нагадувала йому знайомий з дитинства зппах вересу. І Кроу шаленів від одного дотику дівчини, а мати це своїх руках, злитися з нею, означало для нього так наблизитись до раю, як йому навряд чи випаде колись у майбутньому. У «Гросвенор-Гаусі» його настрій підупав. Морнінгдейл там побував, але вже виїхав. Побували там і французи, але й ті виїхали. Були плутані свідчення працівників готелю, нібито один з французів несподівано втік, а його переслідували два детективи з якогось приватного агентства. Вислухав Кроу й старанного постового полісмена. — Дивна справа, — розповідав той. — Якийсь іноземець, тікаючи від переслідування, стрибав з омнібуса на омнібус, зрештою впав під двоколісний екіпаж і був підібраний у непритомному стані. З ним були два приятелі. Вони пообіцяли відвезти його до лікарні, сер, до Західної добродійної. Нічого особливого, добре, що так обернулося, інакше б мені довелося зупинити весь вуличний рух. Гадаю, він випив зайвого. Я неодмінно навідаюсь до Західної добродійної, тільки-но звільнюся. Кроу міг би закластися на сто соверенів, що в Західній добродійній немає і сліду ні того потерпілого іноземця, ні його «друзів». Немає їх і в жодній іншій лікарні. Кроу сидів у кабінеті управителя, намагаючись зібрати докупи все, що стосувалося містера Морнінгдейла, вигаданих працівників такого ж вигаданого детективного агентства та трьох французів. За годину чи, може, трохи більше Кроу остаточно допевнився в тому, що ще раз випустив із рук Джеймса Моріарті. У розпачі повертався Ангус Мак-Криді Кроу додому. Він був певен, що його журбу може розвіяти лише ніжна Гарріет.  

У Гризомбра боліли голова й рука, він побачив біля себе якісь розпливчасті тіні, почув їхні невиразні голоси, а тому збагнув, що живий. Пригадав, начебто його везли в якомусь незручному візку. Гризомбр знову мовби побачив омнібуса з рекламою тістечок, почув злякане хропіння коней, вдруге пережив жахливий момент падіння. Зір прояснів, і Гризомбр упізнав Моріарті. За професором стояли ще якісь люди, серед них і Вільгельм Шляйфштайн. — Ви в безпеці, Гризомбре, — сказав Моріарті. — Тікати було нерозумно. Ніхто не бажає вам поганого. Гризомбр знову напружився й спробував підвестись, та лише безсило впав на подушку. — Професор каже правду, Жане, — підійшов ближче Шляйфштайн. — У вас перелом руки, на тілі синці, а ще дужче вас пече образа. Мене теж пекла, коли професор утнув жарт зі мною, але те, що він каже, — правда. Він просто бажає довести свою перевагу. Ми багато з ним говорили, і я в цьому переконався. Нам треба створити континентальну спілку на чолі з Моріарті. — Про це зараз не думайте, Гризомбре, — утрутився професор. — Ви в безпеці й побудете тут якийсь час, а мої люди подбають про вас не гірше, ніж ваші. Спіть, я завтра знову прийду. Гризомбр кивнув і заплющив очі, впадаючи в глибокий сон. Йому снилося, ніби яскраво освітленою вулицею рухаються сотні омнібусів з відкритими верхніми площадками. Всі пасажири — жінки. Всі вони лукаво посміхаються. Всі одинакові. Кожну з них він міг назвати на ім'я — Мона Ліза Джоконда.  

Моріарті дістав оправлений у шкіру зошит, розгорнув останні сторінки, де були кодовані записи про шістьох чоловік, його ворогів, узяв ручку й перекреслив тонкою навскісною лінією сторінку, присвячену Гризомброві.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка