Джон Гарднер помста професора моріарті



Сторінка4/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ЛОНДОН
Вівторок, 29 жовтня — понеділок, 16 листопада 1896 року
МИСТЕЦТВО КРАДІЖКИ


 

— Звичайно, можу. А хто ж би ще? В Європі немає нікого, хто міг би зробити копію так, як я. Навіщо б ви мене викликали, якби це не було так? П'єр Лаброз мав вигляд ляльки-маріонетки, якою з-за лаштунків, посмикуючи за ниточки, керує п'яний ляльковик. Лаброз, сидів навпроти Моріарті, розвалившись на стільці, тримаючи склянку абсенту в одній руці й велично жестикулюючи другою. Вони щойно повечеряли, і тепер Моріарті хотів збагнути, чи не помилився, виписавши сюди Лаброза. В Європі було багато художників, які могли б скопіювати картину не гірше, а може, й краще, ніж цей. Наприклад, постійний боржник, честолюбний академік, портретист Реджиналд Лейфтлі. Після довгих роздумів професор зупинив свій вибір таки на Лаброзі. Він зустрічався з ним лише раз, у Європі, після райхенбахських подій. Тоді відзначив його незібраність і водночас розпізнав талант. Лаброз, відверто кажучи, у своїй справі був генієм і, якби присвятив себе створенню оригінальних полотен, міг би зажити неабиякої слави. Тепер же його ім'я було відоме хіба що в Сюрте[2]. Лист, якого професор йому написав, повернувшись до Лондона, мав лише легенький натяк на те, для чого він тут потрібний, але й цього було досить, щоб Лаброз приїхав до Англії. В листі професор підкреслював талант художника й говорив про якусь можливість добре заробити. І все ж, навіть тепер, коли Лаброз уже був на Алберт-сквері, Моріарті не міг не завагатися. Незібраність Лаброза нині здавалася ще помітнішою, а манія величності — виразнішою, немов отрута абсенту з кожним днем все глибше проникала в мозок художника. — Бачите, мій друже, — говорив Лаброз, — у мене талант унікальний. — Якби це було не так, я б вам не писав, — спокійно відказав Моріарті, зовсім не вважаючи, що це й справді так. — Це воістину божий дар, — вів далі Лаброз, перебираючи пальцями барвисту шовкову краватку. — Не треба бути детективом, щоб сказати: це художник. Якби Бог був художником, він би передав людству правду через мене. Я напевно був би художником-Христом. — Я теж так вважаю. — Роблячи копію, я не пропускаю найменших дрібничок. Здається, ніби художник намалював дві однакові картини. Це важко пояснити. Я наче стаю справжнім автором і, коли копіюю картини Тиціана, — стаю Тиціаном, коли Вермера — думаю по-голландському. Кілька тижнів тому я робив копії чудових сучасних полотен імпресіоніста Ван-Гога. В мене весь час боліло вухо. Ця влада — страшна. — Бачу, ви боїтеся за себе. І все ж не від того, щоб робити це за гроші. — Не хлібом єдиним живе людина. Моріарті насупився, намагаючись прослідкувати за ходом думки француза. — Скільки, ви сказали, заплатите за копію «Джоконди»? — Про гроші мови не було, та коли ви вже запитали, скажу: я забезпечу вас харчами, помічником на час роботи, а по закінченні сплачу п'ятсот фунтів стерлінгів. — Мені не потрібен помічник, — пирхнув Лаброз, немов кіт, якому наступили на хвіст. За п'ятсот фунтів я б не погодився копіювати навіть Тернера. А ми говоримо про Леонардо да Вінчі! — У вас буде помічник. Він готуватиме вам їжу, а мені доповідатиме, як ідуть справи. Одержите п'ятсот фунтів. Та я вимагатиму високої якості. Розумієте, картина потрібна для дуже старанно розробленої містифікації. Робота має бути переконливою. — Моя робота завжди переконлива. Якщо я зроблю «Джоконду», це буде «Джоконда». Навіть експерти не зможуть добачити різниці. — В даному разі — зможуть. Буде прихована вада. — Ніколи! Тим більше за якісь жалюгідні п'ятсот фунтів. — В такому разі я змушений буду пошукати когось іншого. — Тисяча фунтів. — Навряд чи Лаброз відчув холодні нотки, що з'явилися в голосі професора. Моріарті підвівся і підійшов до шнура дзвоника. — Я викличу покоївку, а вона приведе одного з моїх дужих хлопців, щоб викинути вас разом з вашими бебехами. А ніч — холодна, мосьє Лаброз. — Можливо, я б погодився на вісімсот… Можливо… — З мене досить! — Моріарті смикнув за шнур. — З вами важко торгуватись. Хай буде п'ятсот. — П'ятсот і доплата за додаткові дрібниці. В тім числі за надряпане на дошці одне слово. Стару тополеву дошку я маю. — З одним я не згоден. Мені не потрібен помічник. Я мушу бути сам. — Не буде помічника, не буде грошей. Не буде діла. Француз стенув плечима. — Це забере багато часу, — зауважив він. — Щоб добре імітувати павутинку старих тріщин, треба намальоване довго сушити на сонці. — Це забере не більш як шість тижнів. Тепер уже художник відчув реальну загрозу. У дверях з'явилася Поллі Пірсон, і Моріарті звелів їй прислати Вільяма Джекобса, а потім розшукати ще й Гаррі і Аллена. Почувши ім'я Аллена, вона зашарілась. Не зважаючи на нелегку роботу в цьому домі, Поллі вже поповніла на доброму харчі. Діставши вказівку простежити, щоб художник уночі не никав по будинку, Джекобс повів Лаброза до кімнати для гостей. А до вітальні з'явився Гаррі Аллен, і професор за зачиненими дверима пояснив йому завдання на час поїздки з художником до Парижа. — Після закінчення цієї справи, професоре, якась інша робота для мене знайдеться? — запитав дипломований шкільний учитель. — Коли все буде зроблено, ви станете повноправним членом нашої сім'ї. А для таких, як ви, в Берта Спіра робота завжди знайдеться. Ввійшовши потім до свого кабінету, Моріарті дістав із шухляди столу давню тополеву дошку й повертів її в руках. Мине кілька тижнів, і цей шматок простого дерева перетвориться на безцінний портрет нестаріючої Мони Лізи, спокусу для француза Гризомбра. А тим часом Спір з Ембером готували пастку для самовпевненого Вільгельма Шляйфштайна.  

Спір з Ембером та двома хлопцями Терреманта були в Сіті. Принишкнувши в темній кімнаті першого поверху будинку, вони уважно спостерігали за ювелірною майстернею на розі Корнгілл та Бішопсгейт. У будинку світилися лише вузькі щілини на рівні очей — дві у вікні, що виходило на Корнгілл, і одна — у вікні на Бішопсгейт-стріт. — Іде, — прошепотів Ембер. — З Бішопсгейт. — Чисто хронометр, — усміхнувся Спір у темряві. — Точний, мов швейцарський годинник. І він ніколи цього порядку не змінює? — Ніколи. Все повторюється кожні п'ятнадцять хвилин. Я спостерігаю понад три тижні, — тихо відповів Ембер. — О десятій до нього приєднується сержант, потім знову — о першій. Іноді також о п'ятій, але не завжди. Спостерігачі мовчки дивилися, як поліцай, зупиняючись і торгаючи ручки всіх дверей, розміреним, мов на плацу, кроком ішов уздовж Бішопсгейт-стріт. Ліхтар із збільшувальним склом, що висів у нього на поясі, кидав перед нього тьмяне світло. Порівнявшись з їхнім вікном, він зупинився, заглянув у щілину, поторгав, перевіряючи, віконниці, і, дійшовши до рогу, повернув на Корнгілл. Почулися звуки калатала нічного сторожа. Із Ліденголл на Чіпсайд проїхав двоколісний екіпаж. Поліцай подивився в обидві щілини з Корнгілл-стріт, поторгав ручки дверей і пішов далі; звук його ходи, відбиваючись луною на порожніх вулицях, поступово завмер, і знову запала тиша. — Піду подивлюся. — Поліцай уже був далеко, і Спір говорив сміливіше. У приміщенні, звідки вони вели спостереження, стояв дух цвілі й пацюків. Голі мостини зарипіли під ногами в Спіра, коли він, обминаючи купи сміття, рушив до дверей. Це приміщення звільнилося лише місяць тому, і його негайно винайняв на вигадане ім'я Моріарті. Як і в більшості будинків на Корнгіллі, раніше й тут була ювелірна крамниця. А тепер прикріплена до дверей табличка повідомляла, що в будинку ведеться «капітальний ремонт». Чутко дослухаючись, Спір вийшов на вулицю. Дивно, подумав він, переходячи на той бік, що таке велелюдне удень місце стає таким безлюдним уночі. Лише поодинокі власники магазинів мешкали тут, решта віддавали перевагу затишним кварталам, до яких було з годину їзди поїздом або омнібусом. Містер Фриленд, чиє ім'я значилося на білих прямокутних вивісках і на Корнгіллі, й на Бішопсгейті, мав прегарну віллу в Сейнт-Джонс-Вуді. Спір посміхнувся. Ці люди, здавалося, ніколи не порозумнішають. Лише чергове пограбування змушує їх на деякий час бути обережними. Вони вставляють у двері нові замки, іноді навіть наймають нічного сторожа. Але за рік-два страх минає, і все починається спочатку. Вже придумано було нові конструкції сейфів, але в Сіті й досі користувалися старими.  

Спір дійшов до парадних дверей фірми «Джон Фриленд і Син» на Корнгіллі. Не чути було ні звуку, не видно ні душі. Вулиця виблискувала під ліхтарями, немов схоплена приморозком. На головному вході та вікнах були опущені міцні жалюзі. У них на висоті п'яти з половиною футів од тротуару виднілися прорізи, кожен дев'ять дюймів завдовжки й два — завширшки. Спір припав очима до першої щілини. Усередині, в яскравому світлі газових ліхтарів, було чітко видно касу й порожні вітрини. Тим часом справжнє призначення цих щілин було не для того, щоб бачити торговельне приміщення, де клієнти купували каблучки, годинники, намиста та брошки чи замовляли оправи для коштовного каміння, а задля другої кімнати, власне майстерні, в якій ці замовлення виконувалися. До другої кімнати вів арковий прохід у стіні, а прорізи були розташовані так, щоб крізь арку можна було бачити великий білий сейф посеред другої кімнати. Спір ступив праворуч і подививсь у другу щілину. Звідси теж, чітко, як удень, було видно той самий білий сейф, але під трохи іншим кутом. Дослухаючись до кроків поліцая, Спір звернув за ріг і глянув у щілину з боку Бішопсгейт. Звідси сейф було видно в прилаштованому під кутом дзеркалі. Повертаючись через дорогу до свого порожнього магазину, Спір подумав, що задля здобичі він не проти піти на ризик, якщо тільки Ембер не помиляється. — З тилу справді можна потрапити досередини? — запитав він Ембера, повернувшись із вулиці. — Можна. Вони дбають лише про головний вхід і три замки на сейфі. А чому так? — посміхнувся він своєю щурячою посмішкою. — Бо вважають: навіть забравшись досередини, нічого вдіяти не можна, та ще коли кожні п'ятнадцять хвилин у щілини заглядає поліцай. — І здобич справді в сейфі? — Ніяких сумнівів. Уздовж Бішопсгейт-стріт знову розміреним кроком пройшов поліцай.  

Тієї ночі в будинку на Алберт-сквері Поллі довго шепталася на сходах з Гаррі Алленом. Повернувшись далеко за північ до кімнати, де ділила ліжко з Мартою, вона своїми схлипуваннями розбудила сестру. — Поллі, ти не повинна більше цього робити, — сказала Марта. — Якщо дізнається місіс Спір, у нас будуть великі неприємності. Гаррі теж утратить прихильність професора. — Не турбуйся, — знову схлипнула Поллі. — Неприємностей не буде: Гаррі відсилають звідси. — Що? Вигнали? — Ні, Марто. Він їде до Франції з тим дивакуватим паном, що приїхав учора ввечері. — З отією худорбою? До Франції? Коли? — На цьому тижні. Гаррі каже, що повернеться не раніш як на Різдво. — От і добре, що здихаємось його, — зауважила Марта, щиро переживаючи за сестру. — Цей Гаррі погано на тебе впливає, дівчино. Ще трохи, і доведе тебе до гріха. Що ми тоді робитимемо?.. — Гаррі не такий. — Покажи мені хоч одного чоловіка, хто не такий. — Він обіцяє привезти мені з Парижа гарні подарунки. — Ти забуваєш, хто ти, Поллі. Пам'ятаєш, як ми мерзли в лахмітті й жебрали ще кілька тижнів тому? Це диво, що нас узяли в таке місце, і я не бажаю втратити його через якогось Гаррі Аллена. — Він джентльмен… — Я б додала: ні на що не здатний. Та дарма — скоро ти його позбудешся. Поллі знову розплакалась. — Побійся Бога, перестань, Поллі. Розбудиш увесь будинок.  



Наступного ранку Гаррі Аллен разом з Лаброзом від'їздили до Парижа. В Аллановій валізі, крім інших речей, лежала стара тополева дошка. Був там і револьвер. Увесь день Поллі Пірсон починала плакати, досить було комусь до неї заговорити. Зрештою, це набридло Бриджит Спір, і вона пригрозила, якщо та не отямиться, відшмагати її лозиною. — Бачиш, що ти наробила? — миючи посуд, шепотіла до сестри Марта. — Дограєшся, що нас обох поб'ють, а мені це аж ніяк ні до чого. — Ради нього я можу все витримати, — з повними сліз очима мовила Поллі. Їй ще було дуже далеко до того, щоб розбиратися в чоловіках. Пополудні Ембер та Спір зачинилися з професором у кабінеті, а Джекобсам було наказано пильнувати, щоб їх не турбували. Навіть коли на початку другої з'явилася Селлі Годжес, їй теж сказали почекати. Тим часом професор у кабінеті спитав: — А ви певні, що там є цяцьки? Він сидів за столом над акуратно розкладеними паперами, біля його правої руки лежало перо. Спір та Ембер підсунули до столу легкі стільці й не зводили ока зі свого зверхника. Сторонній сказав би: ділові люди обговорюють якусь важливу проблему. Ембер випнув свій тхорячий писок, немов щось винюхував. Обличчя Спірове було серйозне, рівне світло з вікон робило майже непомітним кривий рубець на його лівій щоці. — Абсолютно певний, — відказав шефові Ембер. — Як ви дізнались? — Один майстер хвалився нашій людині, Бобу Нобові, в день видачі заробітної платні, мовляв, он з якими коштовностями має справу! Наш хлопець, витримавши тиждень, запитав його: «Ви, здається, одержали для шліфування діаманти королеви?». «Ні, не королевині, але дуже коштовні речі леді Скоубі та герцогині Ешерської», — відповів майстер. Боб Ноб замовив ще кілька кухлів, і той показав йому квитанцію. Ось, я переписав, — діставши цидулку з якоїсь згинки свого одягу, Ембер передав її професорові. Моріарті почав читати, голос його то здіймавсь угору, то падав, немов підкреслюючи вартість кожної речі: — «Здано до майстерні з понеділка, шістнадцятого листопада, до понеділка, двадцять третього листопада. Роботу має бути виконано до закінчення робочого дня в п'ятницю, двадцятого листопада». — В суботу там нікого не буває, — докинув Спір. З вечора п'ятниці до відкриття в понеділок усе буде в сейфі. Моріарті кивнув і став читати далі: — «Герцогиня Ешерська. Діадема з діамантами — почистити, відполірувати та перевірити кріплення камінців. Діамантові сережки — полагодити гачки. Діамантова підвіска на золотому ланцюжку — закріпити пошкоджену ланку в ланцюжку. Перлове намисто — нанизати на нову нитку. П'ять перснів. Золотий з діамантовим гроном — почистити й зміцнити кріплення двох камінців. Золотий з великим смарагдом — перезакріпити смарагд. Перстень білого золота з шістьма сапфірами — перезакріпити сапфіри відповідно до рисунка. Золотий з трьома великими діамантами — почистити. Золота наперсна печатка — почистити й перегравіювати». — Вони хочуть мати їх до різдвяних балів та вечірок. Обох дам запрошено на якусь урочисту зустріч. Моріарті, здавалося, не чув сказаного й читав далі: — «Леді Скоубі. Діадема білого золота з вісімдесятьма п'ятьма діамантами — почистити й перевірити кріплення. Рубінове та смарагдове намисто — поставити нову ланку між третім та четвертим камінцями, відремонтувати застібку. Рубінові сережки — виготовити нові гачки. Золота каблучка з одним великим та десятьма меншими діамантами — почистити й зміцнити кріплення великого камінця»… Якщо все правильно, тут ціле багатство. — Все абсолютно точно, — поплямкав губами Ембер, немов смакуючи цукерку. — А крім того, і його власний товар, — м'яко додав Спір. — Годинники, каблучки та інше. Приблизно на три тисячі фунтів. На суботу та неділю все буде сховано до сейфа. — А який сейф? — Великий. З потрійним замком конструкції Чабба. Установлений на металевому листі й прикріплений до підлоги. Старий, — додав Спір поблажливо. — А підлога? — Звичайна, дерев'яна. — Що видно в щілини? — Моріарті питав швидко, мов адвокат у суді. — Лише сейф. І, здається, трохи підлоги. — А що внизу? — Підвал. Там труднощів не буде. — Дзвінків чи чогось із цих новомодних вигадок немає? — Можливо, є. Але, виявивши батареї, неважко перерізати дротики. Часу вистачить. — Шляйфштайн має доброго зломщика? — обернувся Моріарті до Ембера. — Для такого випадку — не зовсім. Усі його люди — груба сила й тупість. Доведеться підшукати йому зломщика. — У вас багатий досвід, Ембере. Самі змогли б упоратися? — Я б зміг, — кинув Спір. Моріарті, рухом змії перед стрибком, хитнув головою. — Я запитую Ембера. Його Шляйфштайн не знає. Спір кивнув. Тон професора його не збентежив. Моріарті розпитував, малюючи в уяві картину розвитку подій. Чи пощастить їм спокусити німця? А що, як той негідник не впіймається на підготовлений для нього гачок? — Крім того, Спіре, вам доведеться зайнятися поліцаєм. Отже, ви б змогли впоратись, Ембере? — Це забере страшенно багато часу. Вдень працювати не можна. У ніч з п'ятниці треба вирізати підлогу й молитися, щоб ніхто не прийшов туди в суботу. В ніч проти неділі зірвати домкратом двері сейфа з завіс. Працювати доведеться лише десять хвилин з кожних п'ятнадцяти, а коли двері зірвемо, будуть ускладнення. — Ви зможете впоратися з потрійним замком Чабба? Його не доведеться вирізати автогеном? — Я вже казав — сейф старий. — Але завіси підсилені, — зауважив Моріарті. — Клинці в щілину)вставити можна, а значить, і сейф, за допомогою домкрата, можна відкрити, мов консервну банку. Треба лише набратися терпіння і не дуже погнути двері, щоб потім можна було поставити їх на місце. Побачивши, що двері знято, поліцай тут же зчинить гвалт. — Залиште поліцая Спірові, — посміхнувся професор. — А вас, Ембере, потім разом з коштовностями спіймають. — Я знаю, — так само посміхнувся Ембер. — А де бувають люди Шляйфтайна — знаєте? — Одне-два місця. — Зможете через них дістатися до Шляйфштайна? Ембер кивнув, хоч і не був у захваті від перспективи пробиратися до ворожого табору. Відчувши нерішучість дрібнотілого злочинця, Моріарті виважив його похмурим поглядом і спокійно, немов звертався до дитини, заговорив: — Треба піти й продатися Шляйфштайну. Але остерігайтесь його людей, особливо великого Франца. Якщо той щось запідозрить, то роздавить вас одним мізинцем. Залишившись сам, Моріарті підбив підсумки. Він мав рацію, зосередившись на тому, щоб приборкати й підкорити своїй волі чотирьох іноземців та двох англійців, а практичну роботу з відновлення «сім'ї» доручити іншим. Відчував найвищу насолоду від своїх здібностей, виробляючи складний план помсти кривдникам, аби втілити його й побачити наслідки. В цьому було щось божественне. Моріарті знав, що має хист планувати й керувати, але повсякденне керівництво своєю злочинною «сім'єю» було для нього досить банальною й нудною справою. Зараз його ніздрі нервово здригались — почав діяти план приборкання Гризомбра й Шляйфштайна. Наставлено перші пастки на стежках Кроу та Холмса, яких ті досі не помічали. І, нарешті, головне. Скільки довелося витратити з американського капіталу? Щотижня виплачувалися певні суми жебракам, «боксерам» та ще декому з тих, хто на нього працював, але гроші вже почали повертатись у вигляді данини від рекетирів та кишенькових злодіїв: гаманці, годинники, шовкові носові хустки та інше. Одержав гроші також Гаррі Аллен. Він виявився вдалою знахідкою. Господарські витрати в будинку на Алберт-сквері. Придбано магазин на Корнгіллі та два нові будинки для Сел… Немов у відповідь на його думки, тихо постукавши й не чекаючи відповіді, до кімнати увійшла Селлі Годжес. — Здається, я знайшла для тебе спокусницю, Джеймсе. Вигляд у неї був майже скромний. З-під довгої, легкої спідниці видніли шнурки черевиків. Біла блузка з високим коміром навіть більше, ніж завжди, підкреслювала її гарно вимощене волосся. — Як ти й хотів, спокусниця — справжній тигр! — Усмішка в Селлі була мов у кішки, що злизала з глечика сметану. — Ну, Сел, усе-таки, мабуть, тигриця. Тигриця — італійка? Кілька ночей тому, між спалахами пристрасті, він сказав, що йому потрібна дівчина-італійка. Його вказівки були, як завжди, чіткі. Краще, якщо італійка народилася в Англії й ніколи не бачила предківських берегів. Щоб була жебрачкою, але в багатому вбранні вміла б перевтілюватись і щоб обов'язково була тигрицею в ліжку. — Потрібна італійка з гарячою кров'ю, — сказав він тоді. — Це натяк на те, що ми, англійки, холодні? — Селлі підвела очі й потерлась об нього повними стегнами. — Не всі такі як ти, Сел. Не в усіх кухлі повні меду. Тепер, зачинивши двері, Селлі підійшла до професора й легенько поцілувала його в чоло. — Ту тигрицю… — почав був Моріарті. — Ти хочеш випробувати тигрицю особисто? — перебила його жінка, і ледь помітні зморшки в кутиках її рота від посмішки стали глибшими. — Це частина мого задуму, Сел, — повільно й трохи збентежено кивнув професор. — Це необхідно. Ніякої неповаги до тебе, моя дівчино, але я мушу підготувати її сам. — Отже, я приведу її. Сьогодні. Чи в тебе інші плани? — Планів у мене багато, Сел. Сьогодні залишайся ти. Ця дівчина тямуща? Голова в неї добре варить? — Все нормально. Хоч би які в тебе були плани, вона підійде. Професор бачив: Селлі намагається бодай щось випитати, але італійська дівчина була частиною великого задуму, і Моріарті урвав розмову. Італійська дівчина мала бути спокусливою приманкою для розпусника Санчіонаре. Він глянув на Емберову цидулку. Серед перелічених там коштовностей значилося рубінове намисто. Воно також мало послужити гачком для Санчіонаре. Моріарті послав Селлі розшукати Бертрама Джекобса; за чверть години той прийшов. Знову передбачалися грошові витрати. І знову на придбання нерухомості. Це мало бути безпечне місце в небагатому густонаселеному районі. Найкраще — десь поблизу річки, можливо в Бермондсі. Таке місце, де б вони всі були в безпеці й куди б ніхто не міг підійти непоміченим. Бертрам Джекомбс, узявши до уваги побажання зверхника, пішов виконувати завдання. Цього вечора Спір повідомив Моріарті про вагітність Бриджит, але той особливої зацікавленості не виявив, лише висловив надію, що вона підготує двох молодих сестер, Поллі та Марту, і ті зможуть її заступити. — Я не можу дозволити, щоб мінявся заведений у будинку порядок, — сказав він на завершення, і Спір, відчуваючи невиразну тривогу, повернувся до своєї кімнати. А тим часом Лаброз і Гаррі Аллен під'їжджали поїздом до Парижа. Лаброз був добре напідпитку від абсенту, а Гаррі виконував обов'язки його охоронця, перебравши на себе всі клопоти. У Лондоні Ембер вештався по місцях, які полюбляли відвідувати люди Шляйфштайна. Після кількагодинних пошуків зайшов до бару на славетній Сейнт-Джордж-стріт. Бар належав німцеві, хоча його клієнтами були головним чином норвезькі та шведські матроси. Першим, кого він побачив, виявивсь особистий охоронець Шляйфштайна, Франц. Франц сидів у кутку за столом з чоловіком на прізвище Веллберн. Обидва пили дешеве віскі, заливаючи його в себе так, наче в них горіли нутрощі й треба було негайно їх погасити. У барі стояв гамір, висіли хмари тютюнового диму, кілька молодих повій працювали понадурочно, намагаючись витрусити в чоловіків їхні кишені. Ембер одмахнувсь од недолітньої дівчини-циганки, років п'ятнадцяти, яка помахала йому рукою, тільки-но він увійшов. Вдавши, ніби не помітив Франца й Веллберна, він підійшов просто до бару, замовив джин і, відвернувшись від бармена, став дивитися крізь густу запону диму, намагаючись не чути галасу навколо. Франца він кілька разів зустрічав раніше, але ніколи не бачив зблизька. Знав і те, що Веллберн, не дуже здібний, але дуже підступний готельний злодій, може працювати на будь-кого й довіряти йому не можна. Якщо таких у Шляйфштайна багато, навряд чи його команда процвітає. Впіймавши на собі погляд Веллберна, Ембер кивнув і побачив, як той нахилився і щось прошепотів Францові. Франц напружився й виміряв Ембера холодним поглядом. Це був велет увишки сім футів, його біцепси випиналися крізь тканину вельветового піджака. Ембер стримано кивнув, забрав свою склянку й пробрався до їхнього столика. — Вітаємо вас, містере Ембер! Що вас сюди привело? — запитав Веллберн глузливим тоном. — Намагаюся знайти джерело великого смороду і, гадаю, знайшов. Ви говорите по-англійському? — звернувся він до німця. Вираз Емберового обличчя був мов розгорнена книга — давно завчений, необхідний у ремеслі прийом. — Звичайно, — з недовірою в голосі й сильним акцентом відповів той. — Ти з ним працюєш? — запитав Ембер у Веллберна. — Та начебто. Я сказав йому, що ти колись був з професором. Не втік тоді за кордон із його компанією? — Я тепер сам собі господар! — Ембер прокашлявся й плюнув на підлогу. — Це краще, ніж залежати від кровожерливого Моріарті, хіба не так? — Моріарті чоловік розумний, — зауважив Франц різким тоном, — але не досить. — Чув, ніби ваш бос щось планує. — Правда? Звідки вам відомо? — Мене знають. Маю багато друзів. Іноді, буває, на щось виходжу, містере… — Називайте мене Франц. А що вам до мого боса як ви кажете? Емберові потрібен був час подумати, але часу не було, і він зважився: — Можливо, я маю на прикметі саме те що йому потрібно. Мені так здається. Але справа не легка. — Гарна справа? — спитав Веллберн. — Це міг би вирішити його бос. — Щось пропонуєте? — Можна сказати й так. — Ембер притишив голос. — Потрібна добра команда. Справа саме для містера Шляйфштайна. — Гера Шляйфштайна, — поправив його Франц. — Йому потрібно щось надзвичайне. — Я й пропоную надзвичайне. — Здобич буде?.. — Має бути велика. Я знаю. Буде велика. Для мене одного надто велика. Її доведеться перекинути на той бік Ла-Маншу. Я хочу бачити гера Шляйфштайна. Як по правді, то я шукаю його. — Мені ви можете сказати, що це? — Тільки вашому босу. — Ходімо зі мною. Просто зараз. — А я краще піду додому, — почав був підводитись Веллберн, але Франц перехилився через столик і легенько штовхнув товариша на місце. — Містер Веллберн також піде з нами. — Знаючи Веллберна — це дуже розумно, Франце. — Обережно, містере Ембер! — застеріг Веллберн. — Підеш зі мною й Францом. Я сказав надто багато й не бажаю, щоб ти всьому Лондонові роздзвонив, що Ембер має чудову «справу». — Я не зроблю цього, я просто… — Містер Ембер має рацію: ти підеш з нами, — з добродушною усмішкою на подзьобаному віспою обличчі проказав Франц і підвівся. — Підеш, або я повириваю тобі руки. Ембер зовні уже вивчив будинок в Едмонтоні, розставляючи там жебраків. Коли вони висіли з омнібуса й пройшли кількасот ярдів, він помітив двох із своєї «сім'ї» — на протилежному боці вулиці Сліпого Фреда, якого в тому ж напрямку, в якому йшли вони, вела маленька худорлява дівчина, а між бакалійною лавкою та крамницею капелюхів тряс головою Бен Таффнелл. Сліпий Фред вистукував своє раз-два-три, натякаючи Емберові, що він бачить його, хоча користі з цього було мало. Якби Франц був здогадливіший, він би скрутив Емберові шию і потрощив би на тріски об Фреда сліпецького ціпка. І все таки Ембер був задоволений, що принаймні жебраки роблять своє діло. Вони прийшли до охайного будиночка із сірого каменю; еркери обабіч входу мали на другому й третьому поверхах високі вікна. Від маленьких металевих ворітець бетонна стежка та п'ять кам'яних східців привели їх до парадних дверей. Праворуч звисав, зелений у півтемряві, мідний дротик дзвоника. Франц мав свій власний ключ. Увійшовши досередини, Ембер зрозумів, що справи Шляйфштайна справді йдуть не блискуче. Вмеблювання було бідне, шпалери у вітальні потребували заміни, на потертому килимі вирізнялися масні плями. «Нема жінок, — подумав Ембер. — Гроші Шляйфштайн витрачає ощадливо». Франц провів їх до їдальні, де два німці їли жирну юшку. Один був гладкий, брудний, неголений, убого вдягнений, а другий, навпаки, — чистий, охайний, убраний з голочки. Обидва кивнули й обмінялися з Францом кількома словами рідною мовою. — Почекайте тут! — звелів Франц і вийшов з кімнати. Ембер чув, як він піднімається сходами нагору; потім там рипнули двері. Незабаром згори долинули голоси. Потім почувся голос із їдальні: — Привіт, Ембере! То що — шукаєш роботи? До їдальні ввійшов здоровило Еванс, «боксер» з Гаундсдіча, який колись теж працював на професора. Ембер подумав, що не довірив би йому навіть кицьки своєї сестри, й дав одкоша: — А ти, виходить, працюєш на пруссака? — Поки він тут. Це не те, що було з Моріарті, але що мені лишається робити! А ти сам по собі? — Прийшов з пропозицією. У дверях знову з'явився велет Франц. Ембер звернув увагу, що Еванс ставиться до нього шанобливо. — Вас чекають. Нагорі. Йдіть за мною. Франц ковзнув поглядом по всіх у кімнаті, і Ембер відчув, що опинився не серед друзів. Кімната мала б бути господаревою спальнею — другий поверх, вікнами до парадного входу. Сам німець нагадував управителя провінційного банку, ким колись легко міг би стати, якби не схибив з прямої стежки. У цій неохайній кімнаті з металевим ліжком, простеньким дощаним столом та обшарпаними шпалерами, Шляйфштайн здавався гостем. Цікаво, чи було то лише ширма, чи з якоїсь причини він справді втратив своє становище в Берліні? Шляйфштайн був імпозантний, одягнений у темне, чоловік, який, здавалось, народився керувати й бути недосяжним для своїх підлеглих. Вільгельм Шляйфштайн почав кар'єру з банку, дійшов до розтрати, підробки документів, шахрайства і зрештою став професійним злодієм. Ембер знав — німець зажив слави людини жорстокої, але ніяк не міг сполучити його теперішнє становище ватажка купки паразитів, яких щойно бачив у їдальні внизу, зі становищем легендарного проводиря злочинного світу Берліна. На мить сяйнула думка: чому професор так ретельно розробляв план, як заманити німця в пастку? — Доброго вечора, містере Ембер. Багато чув про вас. Франц каже, ви маєте якусь пропозицію? — Англійська вимова Шляйфштайна була бездоганна, лише з ледь помітним натяком на акцент. Його великі м'які руки спокійно лежали на столі, а маленькі темні очі дивилися некліпно. — Можу вам запропонувати сісти хіба що на ліжку. Бачу, вас дивує, чому я змушений жити в такому свинюшнику. — Гадаю, це не ваш стиль. — Ембер вирішив, що краще буде, коли він говоритиме з німцем на рівних, хоча це зухвало, а може, й небезпечно. — У Лондоні нині хаос, потрібна тверда рука. Ваш колишній хазяїн підтримував тут лад, як і я в Берліні. — Я знаю. Чув. — А тепер тут базар, і цим треба скористатись. Але я не хочу привертати до себе уваги. Поселись я в одному з найкращих готелів, як поліцаї відразу забігають, винюхуючи, мов пси навколо сучки. Звідси ж мені зручніше дещо розвідати, а крім того, до мене, можливо, прийдуть ті, хто мене знав раніше. Такі, наприклад, як ви. — Маєте рацію. Я ж прийшов. — Якщо я затію путящу «справу» з тими, що внизу, можуть прийти добрі хлопці. Замість того, щоб діяти необдумано, краще починати з малого, Ембере, а потім обережно йти далі… А з якою пропозицією прийшли ви? Ембер глянув на Франца, який все ще стримів біля дверей. Запала ніякова мовчанка. З вулиці долинали звуки п'яного співу. Можливо, то Бен Таффнелл натякав, що він на місці й веде спостереження. Шляйфштайн щось коротко сказав німецькою мовою. Франц кивнув головою, підозріливо зиркнув на Ембера, а тоді вийшов з кімнати й прогуркотів сходами вниз, вибиваючи дріб ногами, мов барабанними палицями. — Вас я знаю, — помовчавши мовив Шляйфштайн. — Мені також відомо, що ви працювали на Моріарті й були до нього наближені. Побачимо, чи можу я вам довіряти. Отже, ваша пропозиція? Ембер мав копію списку ювелірних виробів, що мали лежати в сейфі фірми «Фриленд і Син» протягом вихідних днів, з 20 до 23 листопада. Одначе ця копія не давала ні назви фірми, ні її адреси, не згадувались у ній і прізвища леді Скоубі та герцогині Ешерської. Дати також були пропущені. З виглядом управителя банку, що перевіряє важливий рахунок, Шляйфштайн двічі прочитав цидулу. — Список коштовностей. І що ж? — Те, що всі вони якийсь час будуть в одному місці. І, крім них, іще дещо. — Де саме? — В Лондоні. Поки що це все. — Місце доступне? — Ну, це не те, що зламати ляльковий будиночок, але з доброю командою все можна зробити. — І ви будете в тій команді? — Я буду в ній головним. — Ви — зломщик? Я не знав. — Я навчався усього потроху. При нормальній організації зможу впоратись. Не задовольнившись почутим, Шляйфштайн розпитував далі: — Чому ж самі не займетеся, друже Ембере? Чому прийшли до мене? — Там дуже коштовні речі, деякі з них добре відомі. Все потрібно сховати у Франції або Голландії. Можливо, в Німеччині, — додав він для більшої ваги. — Певно, є люди, з якими ви працювали в минулому? — Багато. Але, коли ці камінці зникнуть, у Лондоні постукають у двері всіх таємних схованок. Ви б могли все це вивезти ще до того, як пропажа виявиться. — А яким ви бачите розподіл здобичі? — Левову пайку — вам. Меншу — мені. Решту поділити між членами команди. — Скільки чоловік у команді? — Четверо. На дві ночі праці, важкої праці. — Назвіть місце й дату. — Вибачте, гер Шляйфштайн. Ви маєте довіряти мені, а я вам. Німець проглянув список ще раз. — Ви певні, що все це буде там? — Все буде там. І все можна взяти. — Поясніть — як? Ембер вперше помітив жадібний блиск у погляді німця. Пояснював обережно, уникаючи всього, що могло б допомогти тому визначити точне місце. — Безпечніше, якщо вас буде п'ятеро — вислухавши Ембера, зауважив Шляйфштайн. — П'ятий вестиме спостереження ззовні. Ви впораєтеся з допомогою Франца та трьох інших? — Залежно від того, що то за троє інших. — Ви бачили внизу двох німців? Мої люди. — Бачив. — Вони й Ще один чоловік, Еванс. Він теж у цьому будинку. — У будинку є ще один: Веллберн. Він дуже балакучий. І ще, бажано, щоб усі, хто зі мною працюватиме, трималися тісніше. — З цим ускладнення не буде. — А після того, як у ніч з п'ятниці на суботу ми виріжемо підлогу, нам доведеться удень десь пересидіти, а потім знову працювати в ніч із суботи на неділю. Я б хотів, щоб увесь цей час ми були разом. — Можете всі повернутися сюди. Тут досить безпечно. — Скільки часу вам потрібно, щоб усе владнати з пароплавом? — Чотири дні. Мої люди ввесь час приїздять і від'їздять. — У такому разі я згоден. — Гаразд, — мовив Шляйфштайн, немов скуштувавши смачного пудингу. — Коли? — Трохи згодом. Я повернуся за три дні й поговорю з Францом та іншими. А ви дайте їм настанови. — Вашу руку! Уже простягши руку, Ембер докинув: — А ми справді ще не домовились, як поділимося. — Ви сказали, левова пайка моя. Отже, половина. Решту теж поділимо навпіл: половину вам, половину моїм людям. Так вас влаштує? — Це буде добра здобич. — Вашу руку! Долоня Шляйфштайна була мов шматок м'яса. Ембер помітив, як потім німець витер її носовою хусткою. Сліпий Фред зник, Таффнелла теж не було видно, і Ембер припускав, що той причаївся десь у сутінках. Людей на вулиці було мало. Підійшовши до пивнички, він побачив Джека-Стрибунця, який, зіпершись на милиці, прихилився до стіни зі склянкою в руках. Потягували джин і кілька хлопчаків у дранті. Глибоко засунувши руки в кишені пальта, Ембер, немов бідний, але щасливий волоцюга, затяг пісню:  

Солдат сміливий на посту стояв,


Дівчину покохав, за руку її взяв,
Чемненько привітав, ужарт поцілував,
До будки запросив, в шинелю загортав.

 

Джек-Стрибунець навіть не глянув у бік Ембера, але пісня стала йому сигналом іти за будь-ким, хто надміру зацікавиться Ембером. Омнібуса не було видно, і, вирішивши пройти трохи пішки, Ембер уже через п'ять хвилин відчув, що за ним хтось стежить. Він двічі раптово зупинявсь у безлюдних провулках, а відлуння чужої ходи якусь частку секунди ще чулося. Затримавшись на розі, Ембер угледів у кінці провулку постать. «Час примусити його побігати», — подумав Ембер і почав заплутувати сліди, то ховаючись у сутіні, то швидко переходячи з одного боку вулиці на другий, і все ж відірватися від переслідувача йому не щастило. Так тривало з півгодини, майже до Гакні-Роуд. Ембер знав, що Джек, відкинувши милиці, тінню скрадається за переслідувачем, але Емберові, заінтригованому й трохи занепокоєному, цього було мало. Дійшовши до вузького безлюдного провулку, що кроків через триста виходив на Долстон-Лейн, він зупинився. На півдорозі кидав розсіяне світло маленький ліхтар. Ембер мить постояв, і подавсь провулком у бік Долстон-Лейн. Гучний стукіт його черевиків по бруківці відлунював від темних стін обабіч. Проминувши ліхтар, Ембер увійшов у темряву, пройшов трохи в напрямку головної вулиці, потім повернув і тихо пішов назад, дослухаючись до кроків, що швидко наближалися. Маленький на зріст Ембер не вдався фізично дужим, зате був надзвичайно хитрий. Намацавши в кишені мідного кастета, з яким ніколи не розлучався, він причаївсь у густій сутіні біля стіни, і, коли підбіг, важкою сапаючи, переслідувач, Ембер підставив йому ногу. Глухо лайнувшись, чоловік упав. Ембер, швидко виступивши з сутіні, вдарив його ногою, а коли той повернув до нього біле в напівтемряві обличчя — вдарив кастетом. Чоловік обм'як. Ембер підвів голову й тихенько свиснув. У провулку з'явився Джек-Стрибунець. — Сюди! — покликав Ембер, перевертаючи ногою чоловіка, щоб на його обличчя впало світло ліхтаря. Ним виявився готельний злодій Еванс, нечемно відправлений у царство нетями.  



Моріарті, хмурячись, зосереджено слухав розповідь про події минулого вечора. — Вільгельм дуже обережний, — сказав він, вислухавши Ембера. — А взагалі — чудово, я зробив би те саме. І все ж мене дещо непокоїть. Краще б за вами пішов Франц. Знаю друга Еванса — багато м'язів, але замало розуму. Якщо я добре пам'ятаю, він легко кидався словами. Та коли вже його послали за вами назирці, значить, йому довіряють. Ми, Ембере, теж маємо бути обережні, мов коти на тонкій кризі. Ембер був стомлений і збуджений. Не найкращий стан для того, хто готувався взяти участь у небезпечній «справі». — Сьогодні вранці я бачив сліпого Фреда. Каже, Еванс дістався до Едмонтону через дві години після тієї сутички в провулку. Рухався дуже повільно. А через півгодини з будинку вийшли Франц та ще два пруссаки. — Вдавайте, ніби нічого не знаєте, — порадив Моріарті. Голова його по-зміїному захиталася. — Хтось на вас напав, але ви в темряві не розгледіли. — Джек-Стрибунець, напевне, підібрав його гаманця, — зітхнув Ембер. — Ви не знаєте, хто там міг бути після вас, — озвався Спір, який досі мовчки сидів у кутку. — Що я хочу сказати… — Моріарті добирав слова, мов на допиті в поліції. — По-перше — вони шукають вас, отже, вам треба шукати їх. На вас напав якийсь грабіжник-аматор, і ви розважили за краще про це їм сказати. Якщо вони не приховуватимуть, що то був Еванс, ви тяжко образитесь. Вам не потрібна ворожнеча у вашій команді. Всім відомо, до чого це може призвести. По-друге, якщо вони вирішили за вами стежити, глядіть не приведіть їх сюди. Пильнуйте, щоб цього не сталося! — А за моїм тилом пильнуватиме двійко жебраків, — усміхнувсь Ембер. — Це було б найкраще, — схвалив його думку Моріарті. — Доберіть таких, кому можна цілковито довіряти. — Гадаю, Слоуфут і вдова Вінні: вони обоє ще не були біля будинку в Едмонтоні. — Це не надовго, менш як на три тижні. — Моріарті входив у справу й починав пересувати пішаків у злочинній грі. — Потрібні непомітні спостерігачі на обох кінцях Корнгілл-стріт, на кожному перехресті й по всій дорозі до Едмонтону. Було б жорстоким ударом, якби наш приятель Вільгельм в останню хвилину змінив свої плани. Як там з ювеліром, Спір? Ніяких змін? — Ніяких. Почнемо в ніч із п'ятниці на суботу. В ніч із суботи на неділю якомога пізніше поставимо свого чоловіка. — Уніформа є? — Буде як справжня. — Інструменти? — Позичу в старого Боултона — ломик, домкрат, ножівку, відмички та все інше. Сам він тепер ними не користується. Живе у Сейнт-Джонс-Вуді. Завжди ладен допомогти. — Не довіряйте нікому, навіть власній тіні. — Моріарті встав з-за столу й підійшов до вікна. — Скажіть, що позичаєте для приятеля. У нас у сім'ї немає інструментів? — Ви просили не вживати своїх. Краще ті, якими не користувались уже кілька років. Професор кивнув. Ембера він недолюблював, але той був йому вірним слугою. Моріарті подумав, що скоро триматиме Шляйфштайна мертвою хваткою, і душу охопило знайоме хвилювання. Потім з'явилася нова думка: «Треба сказати Сел, щоб привела італійку». Знайшовши старого Боултона, в минулому зломщика, в його придбаному на крадені гроші затишному будинку в Сейнт-Джонс-Вуді, Ембер попросив його позичити інструменти. — Для одного приятеля, — пояснив він. — Хоче трохи подлубатися в старому сейфі у провінції. — У мене добрячий інструмент, не те, що ваш новомодний. — Спираючись на два ціпки, старий дивився на Ембера водянистими очима. Вся його меткість залишилась у минулому. Колись він міг проникнути в приміщення крізь будь-яке вікно чи змією звиватися на дахах. І паяльної лампи немає, — додав він, видимо не бажаючи розлучатися з інструментами. — Вона не потрібна, — відказав Ембер. — Сейф старий. — Я не те що не хочу позичити їх, а хотів би знати, хто ними буде користуватись. — Мій прусський приятель. За ним полюють у Німеччині, і він хоче на якийсь час забезпечити себе. Славний хлопець. Справді славний. — Ну… — Сто фунтів із сейфа — ваші. — Сто фунтів — великі гроші, Ембере. Отже, здобич має бути неабияка. — Ні про що не питайте, Томе. П'ятдесят зараз, решту — потім. Колишній зломщик знехотя, важко ступаючи, почвалав східцями нагору. Ембер чув, як він гримить у спальні. — Інструмент нагорі, — сказав Боултон повернувшись. — Мені несила знести його вниз. Вік і ревматизм — жахливі речі. Одного разу я з інструментом та сорока фунтами здобичі тікав од поліцая вісьмома дахами. А тепер годину витрачаю, щоб приготувати собі чай. Кажете, пруссак? Я його не знаю? — Гадаю, ні. — Ембер висипав на стіл золоті соверени й подався нагору по поштову сумку брудно-рудого кольору, в якій Боултон тримав інструмент. — Ви не пошкодуєте, — запевнив він старого. — До кінця місяця я вам їх поверну. До Боултона приходила одна жінка, допомагала йому по господарству та робила дрібні покупки. Це не була благодійність. Боултон платив їй, хоча й знав: частину грошей, що їх він дає на покупки, вона привласнює. Наступного ранку він попросив ту жінку відіслати листа, якого довго писав, тримаючи перо неслухняними пальцями. Дорогою до бакалійної крамнички вона опустила його в поштову скриньку на розі. На конверті була домашня адреса Ангуса Мак-Криді Кроу.  

Ембер, як і обіцяв, за три дні знову прийшов до будинку в Едмонтоні. Останніми днями він лише мигцем бачив Франца та одного з німців, чистого. Вони його не помітили, а Слоуфут та Вінні запевняли, що за ним не стежать. Двері відчинив Франц. У вітальні були Веллберн, гладкий брудний німець та Еванс. Голова в Еванса, що сидів біля каміна, була забинтована. — Що сталося? — як міг бадьоро запитав Ембер. — Нічого, — сердито буркнув Еванс. — Містере Ембер, у вас не було ніяких пригод, коли ви поверталися від нас додому тієї ночі? — неприязним тоном запитав Франц. — А й справді, якийсь грабіжник учепився, на цьому боці Гакні. — На вулицях уночі багато всякого наброду, треба стерегтись. — Я стережуся, Франце. Я ніколи не був тюхтієм, коли мав подбати, щоб душа не покинула тіло. У будинку стояв дух зіпсутої капусти, добре знайомий Емберові, який не вважав, ніби чистота — супутниця побожності. Еванс знову щось буркнув від каміна. — Коли беремо сейф? — запитав Франц. — Коли я скажу, не раніше. — Ви нам не довіряєте? — Я нікому не довіряю. Я довірятиму вам, Франце, коли ми зробимо справу й будемо в безпеці. Увійшов Шляйфштайн і потяг носом затхле повітря. — Я хотів би поговорити з вами, друже Ембере. Ходімте нагору. Шляйфштайн був охайно вдягнутий і добре володів собою, хоча, здається, подумав, ніби гнилою капустою тхне саме від Ембера. — Це ви завдали Евансові прикрощів? — запитав Шляйфштайн, коли вони залишились самі. — Евансові? Прикрощів? — Ну-ну, Ембере. Я попросив Еванса провести вас додому, а ви поклали його на Долстон-Лейні. — То це був Еванс, он як? — Ембер знав, що може дозволити собі обуритись. — Будь ласка, добродію, ніколи більше такого не робіть. Я маю на увазі: не робіть без попередження. Мені не подобається, коли за мною йдуть назирці. Це мене нервує. Я можу й ножем штрикнути. — Я просто хотів, у разі потреби, захистити вас, — терпляче, майже довірчо промовив Шляйфштайн. — Нічого страшного не сталося. Хіба що трохи пошкоджено Евансову пику, але все швидко мине. Щоправда, принижено його гідність. Тому, вважаю, було б нерозумно казати йому, що то були ви. — Я теж так вважаю. — А гаманець, на мою думку, забирати в нього було нечесно. — Ніякого гаманця я не брав. — В такому разі, мовчимо. Еванс тиждень буде приходити до тями. Ще маємо час, чи потрібна інша людина? — Маємо час. — Гаразд. Повернеться Петер, і ви познайомите його з вашими планами. — До речі… — Ембер зробив порух, ніби хоче взяти Шляйфштайна за рукав. — Мушу попередити: поки робимемо справу, керуватиму я. — Загалом так і буде. Ембер подумав, що відповідь не надто категорична. Петер був один з тих двох німців, чепурний. Коли зійшли вниз, той саме звідкись повернувся. Невідомо звідки. У вітальні був також хлопець років сімнадцяти, високий, незграбний, з густим, давно не митим чубом. — Я говоритиму лише з членами команди, — заявив Ембер, дивлячись кудись повз Франца й Шляйфштайна. Веллберна та хлопця вирядили, і він, у загальних рисах, пояснив свій план, наголосивши, що працювати доведеться дві ночі, у вихідні, але не сказав ні де той будинок, ні який він. Франц намагався підпитувати, та Ембер уникав конкретніших відповідей. Тепер до нього ставилися ніби приязно, і все-таки він і далі поводивсь обачно. У холлі Ембер, аби нагадати, що тепер накази віддає він, попередив Шляйфштайна: — Протягом наступних трьох тижнів тримайте всіх під рукою. — Я прийду сюди в понеділок чи вівторок того тижня, коли братимемо сейф, і ви матимете час усе підготувати до відплиття через Ла-Манш. — А вже з порога докинув: — І не посилайте сьогодні за мною нікого, добродію. Я й справді зможу впоратися сам. Бен Таффнелл був на протилежному боці вулиці, зовсім непомітний на тлі цегляної стіни. За двісті кроків од нього, біля будинку, жебрачив обшарпаний Слім. Ембер подумав, що після їхньої останньої зустрічі в того ще побільшало болячок. Виразки здавалися такими природними, що добрі люди Едмонтону, аби приколисати власне сумління, щедро ділилися з ним своїми грішми.  

Щоб дати італійці час освоїтись, Моріарті показав їй складний фокус із чотирма тузами: «Кладете два чорних усередину колоди, а червоні — один зверху, а другий знизу. Потім перевертаєте колоду й маєте чорні тузи зверху й знизу, а обидва червоні — всередині». Італійка була в захваті. Звали дівчину Карлотта. Вона мала гарненьке смагляве обличчя й блискуче чорне волосся. Талію її, здавалося, можна охопити двома долонями. А від самого погляду на стрункі ніжки та перса, що вгадувалися під сукнею, в Моріарті почала закипати кров. Селлі привела її нагору, сказавши, що професор має для неї добрі новини, але з ним треба поводитися чемно й нічого не боятись. Коли Моріарті проводжав Селлі Годжес до дверей вітальні, вона, самовдоволено примруживши очі, шепнула: — Оса, вогонь і ящірка. Потім поговоримо, Джеймсе. Сподіваюся, це те, що тобі треба. Професор запевнив: Карлотта — саме для того, щоб виконати його задум. Потім він ще говорив з дівчиною, грав їй трохи Шопена й показував фокус із чотирма тузами. З вигляду Карлотта була завсім молода, дев'ятнадцяти-двадцяти-річна, мала м'які манери без жодних ознак палкого темпераменту, притаманного жінкам романського походження. Бриджит Спір приготувала чудову вечерю. Були шинка, язик, пиріг з м'ясом від Белламі та дві пляшки чудового вина. Одну з них вони випили до того, як піти в ліжко, де Карлотта показала, що вона — щось більше, ніж тигриця. — Місіс Годжес каже, що ти ніколи не бувала в своїй рідній Італії. Це правда? — поцікавився Моріарті відпочиваючи. — Правда, — надула губки Карлотта. — Мої батьки не бажають повертатись, а в мене самої ніколи не було ні часу, ні грошей… Чому ви про це питаєте? Вона дивилася на нього закоханими очима, а він думав, що, відповідно вбрана, вродливиця Карлотта може зійти за графиню. — Я маю намір навесні зробити невелику подорож до Італії. Рим о тій порі — прекрасний. — Ви щасливий… І не тільки в цьому, — додала вона кокетливо, пестячи його, як це вміють робити жінки її фаху. — Ти можеш поїхати зі мною, як захочеш. Своє задоволення й подяку Карлотта висловила цілою зливою італійських слів. — У тебе буде все. — Він таємниче всміхнувся. — Навіть рубінове намисто на твоїй гарній шиї. — Справжнє рубінове намисто? — Звичайно, справжнє. Її рука, пестячи, зробила щось таке, на що в дівчини такого ніжного віку не мало б бути ні знання, ні досвіду. — А можна, щоб у мене була власна покоївка? — воркуючи, запитала вона його на вухо.  



Ангус Кроу відвідував колишнього зломщика завжди після заходу сонця. Вони ніколи не домовлялися наперед, але зустрічались регулярно, і для Кроу існував сигнал. Якщо старий був дома сам, фіранки на вікні в першій вітальні були щільно запнуті (влітку вікно лишалося зачиненим). Якщо був присутній хтось сторонній, між фіранками зяяла вузька щілинка, крізь яку пробивалася смужка світла. Кроу мав підозру, що цей сигнал не тільки для нього. Щоразу, коли він приходив, Том Боултон неодмінно шкандибав до вітальні. А сиділи й розмовляли вони завжди в крихітній кухні. Для Кроу це був привід піти з дому. Сильвія, здавалося, з'їхала з глузду. Ні на що не здатна служниця Лотті й досі була в домі, постійно потрапляючи йому на очі. До того ж Сильвія придумувала все нові й нові розваги. Тепер захопилася званими обідами. Кроу невесело думав, що, пообідавши в них раз, навряд чи хтось із знайомих зважиться зробити це вдруге. Принаймні поки кухнею заправлятиме Лотті. Сидіти на кухні в старого Боултона стало для Кроу своєрідним відпочинком. Перед ним на червоній з китицями скатертині парував пунш, у плиті блимав вогонь, на полиці каміна стояв чайник, гніт лампи був викручений і кімната яскраво освітлена. Як і під час попередніх візитів, Кроу відзначив коштовність порцелянового посуду, акуратно розставленого на полицях шафи, й подумав, що цікаво було б довідатися, хто був його власником раніше. Кроу уважно слухав, а Боултон, посмоктуючи люльку, розповідав йому, з невеликими прикрасами, про мету відвідин Ембера. — Отже, ви йому все дали? — дослухавши, запитав він розчаровано. — Не мав іншого вибору. Ви ж знаєте цю банду, містере Кроу. Я старий, ні на що не здатний, покалічений, але всі ми чіпляємося за життя. Ці люди працюють поночі. Виповзають із каналізаційних труб. Зруште кам'яну брилу — побачите їх і там. Кроу щось буркнув — чи то співчутливе, а чи докірливе. — Свого часу я сам скоїв багато лихого, але ніколи не мав бажання вбивати. А тепер не маю бажання самому бути вбитим. — Кажете, німець? — Нібито німець. І нібито його шукають у Німеччині, от він і вирішив узяти тут один сейф, щоб на якийсь час забезпечити себе. — Не на все життя? — Кроу відчув іронію у власному тоні. — Хіба ви не розумієте, Томе, що це звичайна казочка, аби заспокоїти вас? Мовляв, цей раз уже буде останній, а відтак почнеться чесне життя. — Багато хто так каже, інспекторе. Я й сам колись так казав. — Двері сейфа відмикатимуть чи виламають? — Господь з вами, містере Кроу. Яка різниця? Ви наслухались багато казок. Хіба я вам не розповідав? Ідеш відмикати, а на місці бачиш, що треба виламувати. Доброму зломщикові доводиться робити все: відмикати, виламувати, вирізати отвори, відгинати. Пам'ятаю, замолоду… — І він почав розповідати одну з безлічі своїх історій. Дослухавши, Кроу запитав: — Ембер колись працював на професора Моріарті, чи не так? Неймовірно, подумав Кроу, тисячі злочинців досі так реагують на це ім'я. Розпухлі пальці старого злодія стиснулись у кулак, і це вочевидь було дуже боляче, бо обличчя його сіпнулось і зробилося сірим, як старий папір. — Я б не хотів про це… — Голос одразу захрип, наче в старого Боултона пересохло в горлі. — Його давно немає, Томе. Боятися більше нічого. Було чути лише потріскування вогню та цокання годинника. — Бачите, містере Кроу, — перевівши подих, заговорив Боултон, — я ж оце вперше когось виказав. Це не в моїй натурі. Якби не інструмент, я б цього не зробив. Мені не подобається, що ним користуватиметься якийсь іноземець. — Гадаю, вони задумали взяти не маленький сейф, якщо їм потрібні саме ваші інструменти. Таких тепер не дістанеш. — Багато залежить від того, як ними орудувати. — Німець… — немов це було головне, повторив Кроу, намагаючись у думці звести докупи заплутані кінці. — Ембер у минулому був зломщиком? — Я знав його ще хлопчаком. Він був маленьким, жилавим, брався за все й може знати, як це робиться. Але я не хотів би переходити йому дорогу. Ви самі сказали, що він займав певне становище. — У професора. — Що ви сказали? — Ви йому повірили? Про німця. — Він вважає, що повірив. — І тому позичили інструменти. Все дуже просто. Про оплату Боултон змовчав. За використання позичених інструментів, навіть таких, як його, сума була надто велика. Але сумління гризло старого лише якусь секунду. — Я не бажаю, щоб мені провалили голову чи перерізали горло. Я взагалі не хочу вмирати, а коли вже вмирати, то краще своєю смертю. Заводилося на щось вельми значне. Кроу не міг викинути з голови Моріарті, бо знав: Ембер — з клану професора. Цікаво, чи був німець під час лондонської зустрічі з Моріарті 1894 року. В Скотленд-Ярді мають бути записи. А втім, німців в Англії багато. — Може, пощастить зустрітися з Ембером. — Ви йому нічого не скажете? — насторожився Боултон. — Про вас, Томе? Заспокойтесь, вас не згадаємо. Нам Ембер потрібний не лише тому, що позичив ваші інструменти. А за допомогу спасибі. Маєте в чомусь потребу? — Дякую. Поки що даю собі раду. Іноді, правда, буває важко. Кроу поклав на червону скатертину чотири золотих соверени. — Це вам невеликий гостинець, Томе. Бережіть себе. — Хай благословить вас Бог, містере Кроу. Обережно з цим Ембером, він дуже хитрий…  

У Скотленд-Ярді ніхто на Кроу не чекав. Він пішов до кабінету сержанта Теннера й розшукав у шафі потрібну йому теку. Вона виявилася невелика. Повернувшись із нею до себе, він сів за стіл і почав повільно гортати сторінки, уважно читаючи акуратні записи. Під заголовком «Іноземці, відомі як спільники Моріарті» було близько тридцяти прізвищ. Серед них кілька осіб німецького походження: скупщик краденого Мюллер, управитель ломбарду, Ізраел Кребітц, велика риба Солі Абрагамс та чоловік, відомий як Раттер. Були там і записи Теннера про братів Джекобсів.  



Але найбільше було написано про Вільгельма Шляйфштайна. Місце народження — Берлін, де він був добре відомий своєю причетністю до будинків розпусти, грабунків, банківських махінацій та багатьох інших злочинів. Згадано й велета Франца Бухольца, теж добре відомого й небезпечного. «Завтра попрошу в Комісара дозволу зателеграфувати до Берліна й запитати, чи не відомо їм, бодай приблизно, де тепер перебувають гер Шляйфштайн та його приятель Франц Бухольц», — подумав Кроу.  

Сильвія сиділа в ліжку з книжкою Шарлотти М. Йонг «Леді Естер і Денверські папери» та коробкою ванільних тістечок від Кадбері, ціною в один фунт. — Ангусе, — звернулась вона до чоловіка, відклавши книжку, — в мене виникла чудова ідея. — Яка, рибонько? — спитав той, усе ще думаючи про Ембера та невідомого німця-зломщика й сприймаючи слова Сильвії як щось ніби цвірінькання. Кроу волів би зараз розмовляти з Ембером. Крім того, завтра він мав оббігати всі відділи. Та й раптом він почув слово «комісар», що злетіло з пухкеньких губенят дружини. — Пробач, люба, я не розчув… — Ангусе, ти повинен слухати, коли я говорю. Я сказала: сподіваюся, ти не маєш ніяких планів на двадцять перше. — Двадцять перше? А який це день? — Субота. — Не маю, якщо не виникнуть невідкладні справи. — (Не маю, якщо німцем не виявиться Ембер і мені не доведеться його ловити. Не маю, якщо той гаданий німець не пограбує Англійський банк і поліції Сіті не знадобиться моя допомога. Не маю, якщо…) — А чому саме двадцять перше, люба? — Я послала запрошення Комісарові та його дружині двадцять першого повечеряти з нами. — Що ти зробила? Запросила Комісара? Мого Комісара?.. — Розгніваний голос Кроу почула навіть Лотті в своїй мансарді. Він сів у крісло. — Ти здуріла, Сильвіє. Боже милий! Інспекторові негоже запрошувати на вечерю Комісара. А надто коли ти збираєшся частувати його баландою Лотті. Боже милосердий, він вирішить, що я підлабузник!.. Затуливши обличчя руками, Ангус Кроу думав, що міг би мати 21-го числа ще одну справу — сидіти в тюремній камері й чекати суду за вбивство власної дружини Сильвії. — Залишитеся тут, поки не треба буде знову йти в Едмонтон. Поживете нагорі, в кімнаті Гаррі Аллена. Йому вона не знадобиться до середини грудня, — сказав Емберові професор. Жебраки стали більш організовані. Сліпий Фред доповів, ніби поліція зацікавилася Ембером. Він послав Сексбі, хлопця, який іноді жебракував на Риджент-стріт, попередити Ембера. Розстроєний Ембер з'явився на Алберт-сквер. Пізніше Спір підтвердив, що поліцаї таки одержали наказ затримати Ембера. — Ви нікому сторонньому нічого не говорили? — Ви ж мене знаєте, професоре, — обуривсь Ембер. — Нікому. Лише пруссакові і його команді, та й то лише те, що їх стосується. Але, якщо вони дозволять Веллберну вийти з їхнього дому, тоді таємниці не буде. — Веллберна Вільгельм притримає. Не стане ж він діяти на шкоду самому собі. А як Боултон? — Боултон нічого не знає. — Крім того, що ви позичили в нього інструменти. Він знає вас. — Боултон не… — Хтозна. Треба послати Лі Чао, хай перевірить. — Моріарті помовчав, а Ембер заперечливо похитав головою, не припускаючи думки, що старий Том Боултон міг шепнути поліції. — У вас усе готове? Нічого не забули? — Хтось має замість мене домовитися з візником, раз я не виходитиму з дому. — Це буде зроблено. Від ювелірів жебраки інформацію мають? — Боб Ноб має відомості з перших рук, а Спір спостерігає за майстернею з будинку навпроти. — Про сигнали на випадок небезпеки домовились? — Бен Таффнелл і досі в Едмонтоні. Якщо виникне небезпека, він п'яним голосом затягне «Косаря». Моріарті кивнув, дозволяючи Емберові йти, але коли той уже виходив, наздогнав його словами: — Коли вже залишаєтесь тут, Ембере, то прийміть ванну. Я не хочу, щоб весь будинок протхнув гнилизною. Віддав Моріарті й інші розпорядження, бо ледве Ембер дійшов до мансарди, де була кімнатчина Гаррі Аллена, як Марта Пірсон сказала йому, що ванна готова, а місіс Спір принесла свіжі рушники, брусок мила й щітку. Наступного ранку американському професорові Карлові Ніколу, який мешкав на Алберт-сквері в будинку № 3, надійшов лист із Парижа. В листі говорилося:  

«Сер! Улаштувалися ми добре. П'єр багато п'є, тому працює щодня лише чотири години. Щоразу намагається виправдатись і скаржиться на погане освітлення, але я роблю все, щоб справа просувалася вперед. Спостерігати за його роботою — велика втіха, і я певен, що Ви будете нею задоволені. Дошку позначено згідно з Вашими настановами. Я пильную, щоб він не виходив на вулицю сам, навіть дивитись на оригінал ходимо вдвох. Запевняю вас, усе інше теж буде зроблено так, як Ви наказували. З пошаною, Ваш покірний слуга Г. Аллен».  


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка