Джон Гарднер помста професора моріарті



Сторінка2/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ЛІВЕРПУЛЬ-ЛОНДОН
Понеділок, 28 вересня — вівторок, 29 вересня 1896 року
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ


 

Коли ввійшли в гирло Мерсі, ліпша частина дня вже минула, і все-таки Моріарті відчув запах Англії. Запах лоскотав ніздрі, а все тіло здригнулось від хвилювання. Застебнувшись на всі ґудзики й відкотивши комір, він зіперся рукою в рукавичці на рятувальний круг з червоним написом «Ауранія. К'юнард», перехиливсь через поруччя й задивився на блискуче простирадло спокійної води. Він був без гриму, і багато хто здивувався б, дізнавшись, що цей кремезний чоловік легко міг зробитися виснаженим, сутулим, з безбарвними запалими очима, професором математики, хто, на загальну думку, став найбільш небезпечним серед учених свого часу злочинцем — справжнім Наполеоном злочинного світу. Важко було повірити, що цей гарний ставний чолов'яга водночас був і рудим сером Джеймсом Мадісом, і кремезним французом Жаком Муніром. Та справді, й Мадіс, і Мунір, і багато інших вигаданих образів, несхожих один на одного, були витвором підступного розуму і вправного тіла саме Джеймса, одного з трьох братів Моріарті, відомого в злочинному світі Європи як Професор. Дерев'яна палуба ледь хиталася під ногами, коли стерновий на містку повертав судно на один-два румби. Моріарті подумав, що, ступивши на британську землю, теж мусить трохи скоригувати своє життя. Це сталося швидше, ніж він гадав. Ще один рік — і його багатство подвоїлося б, але особливих причин для нарікання він не мав, бо суму, зняту з банківських рахунків в Англії та Європі, він уже збільшив учетверо: спочатку за рахунок компанії Мадіса в Нью-Йорку, а потім — шахраїв Сан-Франциско. Моріарті знову вдихнув на повні груди приємної вільгості. Після райхенбахських подій 1891 року, вдруге врятувавшись утечею, він нудьгував за Англією, а особливо — за Лондоном з його звичними запахами диму, викриками візників, газетярів та вуличних торгівців; знудився за жаргоном, яким розмовляли в його «сім'ї». Але проведений за кордоном час був того вартий. Глянувши на обрій, Моріарті подумав, що якоюсь мірою міг би порівняти себе з мешканцями морських глибин, можливо, акулами. Дужий і мовчазний, він пантрує здобич. Хвиля гніву заполонила його на згадку, як обійшлися з ним його чотири європейські товариші, котрих він так гостинно вітав у Лондоні два з половиною роки тому. Тоді на його запрошення приїхали були високий німець Шляйф-штайн, француз Гризомбр, з ходою вчителя танців, гладкий італієць Санчіонаре й зловісно мовчазний іспанець Естебан Сегорбе. Привезли навіть подарунки, лестили йому, вихваляючи його задум про велику європейську злочинну мережу. А потім, через одну невелику помилку та втручання отого негідника Кроу, все раптом змінилося. Вже за тиждень після врочистої клятви в дружбі ті четверо зрадили його. Так, Гризомбр допоміг йому вибраться з Англії, але натякнув, що ні сам, ні його друзі з Німеччини, Італії та Іспанії не готові надати йому, професорові, притулок чи визнати його зверхність. Отже, мрія не стала дійсністю. Багато доброго було вже досягнуто, хоча Джеймс Моріарті ще тоді знав про дрібні межисобні чвари й нарікання. Саме коли Моріарті, спочатку як сер Джеймс Мадіс у Нью-Йорку, а потім як Жак Мунір у Сан-Франциско, вправно накопичував багатство, в нього визрівав новий план дії. Було б легко просто повернутися до Лондона й звідти організувати чотири вбивства одночасно: в Парижі, Римі, Берліні й Мадриді. Далі так само легко покінчити кулею з Кроу, а ножем — із Шерлоком Холмсом. Моріарті давно збагнув, що все залежить від того, буде жити Холмс, а чи ні. Але така примітивна помста не відповідала б його здібностям. Був кращий спосіб, вишуканіший. Якщо він, Моріарті, хоче підпорядкувати собі злочинний світ Європи, йому потрібен на континенті квартет однодумців. Ті четверо мають затямити, що він лишається серед них єдиним справжнім генієм. Діючи обережно й не шкодуючи грошей, цього можна досягти. Крім того, Моріарті часом подумував не усувати Кроу й Холмса, а цілком дискредитувати їх в очах громадськості. Він сам собі посміхнувся. Ці два символи сталого авторитету мусили зазнати краху; іронія полягала в тому, що ті мали бути повалені завдяки вадам власної вдачі. Провівши рукою в рукавичці по буйній кучмі, Моріарті перевальцем пішов до своєї каюти на шлюпковій палубі. Там на нього чекав Спір. Майже щодня по вечері спільник Моріарті непомітно пробирався зі своєї каюти третього класу нагору, до каюти хазяїна. Тепер він теж стояв біля ліжка професора — міцно збитий велет з переламаним носом та рисами обличчя, які могли б бути гарними, коли б не рубець, що нагадував блискавку, на правій щоці. — Я затримався на прогулянковій палубі, Спіре. Допоможи мені зняти пальто, — владним тоном м'якого, майже ніжного голосу, звернувся до нього Моріарті. — Тебе ніхто не бачив? — Мене ніколи ніхто не бачить, якщо я сам цього не бажаю, ви повинні знати. У вас усе гаразд? — Я не можу сказати, що жалкуватиму, коли під ногами не стане хиткої палуби цього клятого пароплава. — Могло бути гірше, — коротко засміявся Спір. — Нескінченні дні за гратами — річ значно гірша, запевняю вас. — Ну, тобі краще знати, Спіре. Я радий, що не був близько знайомий з подібною одноманітністю. — Не були. Якби вас були схопили, то пов'язали б вам краватку, вибили б підніжку — і крапка. — Ніякого сумніву, те саме спіткало б і тебе, — кволо посміхнувся Моріарті, знімаючи пальто. — Як там себе почуває Бриджит? — запитав він тим самим тоном власника. — Ніяких змін, погано від самого Нью-Йорка. — Це скоро минеться. Вона хороша дівчина, Спіре. Гадаю, ти дбаєш про неї. — Я поводжуся з нею ласкаво, — нещиро засміявся Спір. — Іноді їй здається, ніби вона вмирає. В нутрощах цього корита не тільки вона мучиться. Повітря там би могло бути й кращим. У всякому разі, сьогодні вночі я наповнив їй черево божим соком, та й пестив, як належить. — Ну, мій друже, шлюб — це більше ніж чотири голі ноги в ліжку. — Можливо, — зам'явшись, зітхнув Спір. — Але, коли сідниці сверблять, краще їх почухати. Професор поблажливо всміхнувся. — Ти бачив Лі Чао в останні два дні? — запитав він, різко змінивши напрямок розмови. Каюту першого класу Моріарті займав під вигаданим ім'ям Карла Нікола, як було сказано в підроблених рекомендаційних листах професора права одного з нічим не уславлених університетів Середнього Заходу Америки. Спір з дружиною подорожували третім класом, не демонструючи свого знайомства з хазяїном, а Лі Чао, з волі професора, найнявся на час подорожі матросом, отже, опинився в найгіршому становищі. — Бачив, — озвався Спір. — Учора вранці він драїв шваброю палубу й мав вигляд пацюка в бочці з-під дьогтю. Справжній тобі син пароплавного кухаря або один з піратів Стивенсона. Пам'ятаєте, ви нам читали книжку? Я навіть подумав був, чи не послати йому, задля розваги, чорний знак. — Мені не до вподоби ідіотські забави, — відрізав Моріарті. — Чорного знака заслуговує багато хто, але жартувати зі своїми негоже. Спір потупив очі. Збиткуватися з Лі Чао було його пристрастю. Запала мовчанка. — Я прийшов до вас востаннє, — нарешті озвався він. — Завтра ми зійдемо на берег і будемо в безпеці. — Хай усі чекають сигналу, — кивнув Моріарті. — Моли Бога, щоб Ембер дістався щасливо й передав Джекобсам мої вказівки. Ти зможеш поговорити з Лі Чао до прибуття в порт? — Звичайно. — Якщо все буде гаразд, Ембер його зустріне, тільки-но той розрахується й зійде з пароплава. Хай їдуть просто на Грейт-Смоук. Поки що збір — там. — А ми? — Один з Джекобсів зустріне мене. Другий — тебе й Бриджит. Відпочинемо ніч у Ліверпулі. Потім треба поговорити, перш ніж робити перші кроки й перш ніж Джекобси роздобудуть свіжу інформацію. — Добре повертатись. — Багато що змінилося, Спіре. Будь готовий до всього. — Я готовий, але дивно, як можна нудьгувати за бруківкою та смогом. Щось є в Лондоні таке, що… — Я знаю. — Моріарті на мить поринув у задуму й, здавалося, відчув вуличні звуки та запахи столиці. — Гаразд, — мовив він тихо. — До завтра в Ліверпулі. Спір пристав на порозі й, повагавшись, запитав: — Здобич у безпеці? — Як в англійському банку. — Вас можуть запитати, що везете. — Можуть. — Професор мигцем блимнув на шафу, де лежала велика шкіряна валіза, яку вони везли від самого Сан-Франциско. Коли Спір пішов, Моріарті відімкнув шафу, стримуючи бажання дістати валізу й подивитися на сховане в ній багатство. Щодо багатства він добре все відав: воно давало владу й захищало від багатьох пасток, що оточують людину в цьому падолі сліз. Якщо його витрачати з розумом, багатство приносить ще більше багатство. Пустити зараз гроші в діло — ризиковано: в Лондоні Кроу. Але вміст оцієї шкіряної валізи допоможе професорові відновити мережу своєї імперії, притиснути непокірних іноземців. А тоді, мов якимись чарами, капітал подвоїться знову й знову. Зверху шкіряної валізи лежала ще одна герметична японська валіза, якими користуються офіцери й урядовці в Індії. Сам собі посміхнувшись, Моріарті поклав руки на цю валізу. В ній були його маскувальні речі: одяг, перуки, взуття, корсет та інше спорядження, яке він використовував, прибираючи подобу свого давно померлого старшого брата. Були там також фарби, пудри, лосьйони тощо. Зачинивши шафу, професор випростався й глянув на свою третю, найбільшу валізу, в якій були повсякденно необхідні речі. Підійшовши до валізи, він вибрав з в'язки на ланцюжку потрібний ключ, уставив у латунний замок і підняв віко. Зверху лежав автоматичний пістолет Борхардта, одна з найперших моделей, подарована йому німцем Шляйфштайном під час зустрічі лідерів злочинного світу континенту. Під зброєю лежали два товсті зошити в шкіряній оправі, у маленькій дерев'яній скриньці були невеликі аркушики з назвами різних готелів та торговельних фірм — поштовий папір, накрадений принагідно про всяк випадок, вимочки, конверти й дві авторучки «Вірт» із золотими перами. Моріарті взяв один зошит та ручку, опустив віко валізи й, ледве помітно балансуючи, пішов до крісла, пригвинченого до хиткої підлоги. Зручно всівшись, він розгорнув зошит. Сторінки були охайно заповнені каліграфічним почерком, подекуди із схемами та діаграмами. Зошит був на три чверті списаний, але стороння людина небагато б зрозуміла з написаного. Були, наприклад, пропуски в тексті, написаному виключно великими літерами. На відміну від цих текстів, звичайним письмом іноді йшло два або й більше рядків без поділу на окремі слова. То не була англійська чи якась інша мова. То був особистий шифр Моріарті — багатолітерна система, основана на доробку французького дипломата й криптолога М. Блеза де Віженера, — система, до якої професор уніс і свої хитромудрі зміни. Зараз ці записи професора не цікавили. Аркуші вільно перегорталися з-під пальця, аж поки не лишилось десяток чи два. Як і на початку зошита, тут сторінки теж були списані, часом не до кінця, а кожна третя чи четверта мала вгорі ніби заголовок. Розшифровані й записані звичайною абеткою, вона б означали прізвища: Гризомбр, Шляйфштайн, Санчіонаре, Сегорбе, Кроу, Холмс. Дві години сидів Моріарті, заглибившись у ці записи, додаючи риску тут, роблячи невелике креслення чи діаграму там. Більшість часу він оддав сторінкам, відведеним Гризомбру, і той, хто володіє мистецтвом дешифрування, помітив би, що в записах раз по раз повторюються слова Лувр, Джоконда, П'єр Лаброз. Були там і якісь підрахунки та низка записів, що начебто нагадували навчальну програму: — Шість тижнів для виготовлення копії. — Підмінити на восьмому тижні. — За місяць зв'язатися з Г. — Г. має впоратися за шість тижнів. У кінці професор зробив ще один запис. Розшифрувавши, ми прочитали б: «Якщо Г. впорається, відкрити йому правду протягом одного тижня. Мати під рукою С. і Д.» Згорнувши зошит, Морйарті посміхнувся. Посмішка перейшла в тихий сміх, а затим — і в голосний, у якому вчувалися лиховісні нотки. План повалення Гризомбра було складено.  

Залізнична естакада в районі ліверпульських доків часто захищала докерів од дощу дорогою на роботу й з роботи, тому її прозвали парасолькою. Цю свою функцію вона добре виконала 29 вересня 1896 року, коли після довгої посухи випав теплий дрібний дощ. Попри дощ, на прогулянковій палубі «Ауранії» юрмилися пасажири — обриси велетенського порту й верфі, що поступалися хіба лондонським, були для них чарівним краєвидом. З берега здавалося, ніби пароплав місткістю 4000 тонн, після важкої дороги до кінцевої гавані, мов жива істота, сапає й полегшено зітхає, випускаючи пару з червоної, вкритої білими соляними плямами, труби. Причалили по обіді. Дощ саме перестав, і запнуте хмарами небо, мов подряпане пазурями, вкрилося голубими смугами. Бертрам Джекобс прибув на пристань учасно, аби побачити, як швартується «Ауранія» й на берег виносять перші валізи пасажирів. Брати Джекобси були дужі велети, які при потребі могли себе обстояти. Одягнені охайно, трішки барвисто, вони легко сходили за синів із шановної сім'ї середнього класу, а часом навіть за багатих юнаків. Обидва мали ясні живі очі, обличчя без жодних вад чи слідів бурхливого минулого. Їхній батько, високоталановитий фальшивомонетник, помер у в'язниці. Вони пишалися своїми двома дядьками — жорстокими грабіжниками. До злочинного світу брати Джекобси ввійшли з дитинства: спочатку були вправними кишеньковими злодійчуками, пізніше зайнялися грабунком та шахрайством. Моріарті мав обох за надзвичайно корисних. Він особисто дбав про їхнє виховання, слідкуючи, щоб хлопці знали не лише своє ремесло, а й багато іншого: від мови до етикету. Джекобси видавались професорові неабияким капіталом, до того ж лишалися йому відданими. Коли б не він, їхнє життя не склалося б так добре й тепер обидва могли б збувати свої дні в Стіллі, Моделі чи Слотергаусі. Поліція, між іншим, за своїми документами, вважала, що вони й досі перебувають в одній з цих в'язниць. Бертрам стояв трохи віддалік натовпу, що почав збільшуватися й хвилюватись, коли на берег зійшли перші пасажири. Друзі й родичі віталися, хто просто радісно, хто зі сльозами на очах, а хто й стриманим ручканням. Один священик опустився на коліна, дякуючи Всевишньому за щасливе повернення. Бертрам Джекобс усміхнувся, помітивши в натовпі чимало молодичок, що явно видивлялися чоловіків, пасажирів чи матросів, ладних на них витратитись. Він хотів би мати щось у гаманці для котроїсь із цих досить привабливих пташок. Вільям Джекобс, виглядаючи Спіра та Бриджит, помітив Лі Чао, який ніс багаж тілисного пасажира в чорному пальті, і нишком перезирнувся з китайцем. Сходили на берег пасажири, матроси й носії виносили валізи, тюки, ящики, не дуже остерігаючись у виразах, не зважаючи на реакцію вишуканих дам та їхніх супутників. Під'їжджали й від'їжджали кеби, ломовики, самохідні парові візки, старомодні дво— та чотириколісні екіпажі. В суцільному гаморі лунали окремі вигуки й накази. Моріарті зійшов з пароплава десь о пів на другу, роззираючись довкола з виглядом людини, що вперше ступає на англійську землю. Говорячи в ніс, мов виходець із Середнього Заходу Америки, він давав нескінченні вказівки двом носіям, щоб були обережніші з його багажем. Бертрам Джекобс проштовхавсь до трапу, тихо привітався з професором і повів його до кеба, який уже з годину чекав напоготові. Бертрам був задоволений, побачивши, що Моріарті стримано всміхнувся до Гаркнесса, свого давнього візника. Носії вмостили речі, і Моріарті артистично розіграв, що не знайомий з грошима й не знає, як з ними розрахуватися. Зрештою, Бертрам приєднався до гри й заплатив з власної кишені. Лише коли вони залишились у кебі вдвох, а Гаркнесс умостився на передку, професор, відкинувшись назад, заговорив своїм нормальним голосом. — Ось я й повернувся. — Він помовчав, ніби перевіряючи в думці сказане. — Куди ми їдемо? — До готелю «Сейнт-Джордж». Ембер сказав, ви бажаєте трохи розкошів і тиші. В дорозі все було спокійно? Моріарті усміхнувся й кивнув головою. — Бувала й негода. Бриджит Спір думала, що помре, поки ми сюди дістанемось. «Сейнт-Джордж» — це добре. Трохи комфорту не завадить. Один день перед сухопутною частиною подорожі. Один день і добре вино. — І спокійний сон. — Навряд чи такий спокійний, як хотілося б, — знов усміхнувся професор. — Я після пароплава завжди погано сплю. В Ембера все гаразд? — Він поїде з Лі Чао до Лондона. Все передбачено. — А твій брат? — Везе Спіра та його дружину до готелю. Їхня кімната на тому ж поверсі, що й ваша. А наша з Біллом — навпроти. Так що цієї ночі ми всі будемо поряд. Про вас ніде ніяких розмов. На причалі теж нічого підозрілого не помічено. Все спокійно. — А Гаркнесс? — Улаштувався біля готельних стаєнь. Сьогодні ввечері виїде до Лондона. Ми вирушимо завтра залізницею. Моріарті, злегка погойдуючись у кебі, зацікавлено виглядав у вікно, немов їхав незнайомим містом чужої країни. — Ліверпуль змінюється повільно, — мовив він ледь чутно. — Можу заприсягтись — побачив на вулицях десяток жінок, яких дуже давно знаю. Вони швидко проїжджали районом доків з його гамірними винарнями та повіями, що вабили моряків усього світу. — Нерухомість тут дає добрі прибутки, — зауважив Джекобс. — Кажуть, акр землі в районі ліверпульських доків може дати вдесятеро більший зиск, ніж сто акрів найкращої орниці у Вілтширі. — Можна повірити. Сюди прокладено багато прямих доріг. — І не тільки через це, — задумливо докинув Моріарті. Незабаром вони звернули на розкішну Лайм-стріт, зупинилися біля готелю «Сейнт-Джордж», і навколо них заметушилися носії та хлопчики. Моріарті назвався вигаданим прізвищем, а як домашню адресу вказав невідомий академічний інститут Середнього Заходу Америки. Брати Джекобси замовили для свого зверхника найкращі в готелі, зі смаком умебльовані апартаменти — вітальню, велику спальню та ванну кімнату, які виходили вікнами на жваву, гарну вулицю. Носії занесли речі й, утираючи впрілі лоби, зникли, а Моріарті погладив шкіряну валізу, немов то був витвір незвичайної краси. — Я приготував для вас маленький сюрприз, професоре, — сказав Бертрам, коли носії пішли. — Дозволите? Моріарті кивнув і, діставши з валізи пляшку дорогого бренді, відкоркував. Почувався втомленим і не був у доброму гуморі, певно, внаслідок напруженої морської подорожі. Та його настрій тут же підскочив, коли Бертрам відчинив двері й до кімнати ввійшла Селлі Годжес. — Рада бачити тебе знову! — Селлі Годжес підійшла до професора і, взявши його за руки, ніжно поцілувала в обидві щоки. Селлі Годжес посідала особливе місце в оточенні Моріарті. Їй підкорялися вуличні повії й належали будинки розпусти, в тому числі славетний дім у Вест-Енді, вона особисто постачала професора молодими жінками й сама, з невеликими перервами, була його коханкою. У свої тридцять із чимось Селлі справляла враження й мідного кольору волоссям, і розкішною фігурою, принади якої завжди підкреслювала. Сьогодні на ній була скромна блакитна сукня, що воднораз більше ніж натякала на спокусливі форми під нею. На губах Моріарті заграла посмішка; ніби вивчаючи її, він ступив крок назад і спитав: — Ну, Сел, ти лишилась мені вірною? — Це було нелегко, Джеймсе. — Їй одній з небагатьох дозволялося називати його на ім'я. — Старе минулося, сам знаєш. У мене зараз тільки дім у Лондоні, а відколи ти поїхав, я втратила контроль над вуличними дівчатами. — Але… — Але я буду рада гріти тобі вечерю будь-коли, якщо ти забажаєш. — Вона наблизилась до професора, та він ще трохи відступив, бо не любив залицятися до жінок на очах у членів клану. В коридорі почулися кроки, з'явилися Вільям Джекобс і Спір з дружиною. Були потиски рук, поцілунки, перешіптування жінок, щедрі порції бренді. Коли гомін стих, Берт Спір підняв склянку й звернувся до професора: — За щасливе повернення! Дочекавшись, поки вщухнуть схвальні вигуки, професор обвів присутніх поглядом. — За щасливе повернення! — повторив він, потім додав: — І за перемогу над тими, хто проти нас! — Хай буде так! — докинув Спір. — Всього їм найгіршого! — підніс угору склянку Бертрам Джекобс. — Хай вони зійдуть кров'ю й перетворяться на труху! — приєднався Вільям Джекобс. Жінки згідливо кивнули, й усі поспіхом, немов од цього залежало їхнє життя, випили. Бертрам відразу ж наповнив склянки знову. Трохи згодом, на знак Моріарті, зі словами, що чоловікам треба поговорити, Селлі Годжес відвела Бриджит убік. Колі жінки відійшли, Моріарті, глянувши по черзі на братів Джекобсів, запитав: — Ну, що зроблено? — Будинок готовий, — відповів Бертрам Джекобс. — Просторий, дуже зручно розташований біля Ландбрук-Істейт в Ноттінг-Гіллі. Є невеликий садок і теплиця. Серед сусідів ми пустили чутку, що ви американський професор і не дуже любите спілкуватися. Тут займатиметеся наукою й вряди-годи їздитимете на континент. — Гаразд, — повільно кивнув Моріарті. — Умеблювання? — Є все, що треба. — А картина? — Зробили, як нам сказав Ембер. Грьоз — на стіні у вашому кабінеті. Завтра ви його побачите. — А наші люди? — знову запитав професор. — Сел уже розповідала вам, — озвався Бертрам. — Дівчата розбіглись або працюють парами чи трійками. Так і всі інші. Наші рекетири — самі по собі, люди вулиці — самі по собі. Кращі зломщики діють на власний розсуд, перекупники — теж. Немає ніякого порядку. — Отже, ніхто нікого не контролює, — майже пошепки мовив Моріарті. — Маємо кілька групок, але невеликих. Не таких, як були за вас, професоре. Нікому подати приклад. — Ви хочете сказати, ніхто нічого не робить? — Судячи з газетних повідомлень, дещо робиться, — зауважив Вільям Джекобс. Коли-не-коли нагадують про себе перекупники. Але це не… — А хто ще? — Ходили чутки, що кілька місяців тому француз попрацював у Белгрейвії. А німець… — почав Бертрам. — Шляйфштайн? — різко перепитав Моріарті. — Так. Кажуть, шукає чогось, аби полоскотати своє самолюбство. — Хижаки! Бестії! Ну, а жебраки? Велику армію жебраків і готельних злодіїв Моріарті наймав, щоб вони постачали його відомостями. — Здебільшого дбають про власний зиск. — Скільки часу потрібно, щоб вони знову почали працювати на нас? Бертрам стенув плечима. — Якщо платити регулярно, половину з них можна залучити до роботи протягом місяця. — Половину? — Багато чого змінилося, професоре. Дехто помер, дехто просто зник. Поліція… — Кроу та його команда? — Не тільки інспектор Кроу. Поліція діяла дуже активно. Багатьох заарештовано. Навіть дехто з наших найкращих зломщиків принишк. — А боксери? — Вони здатні лише на грабунок серед білого дня. — Е ні, — серйозно заперечив професор. — Вони здатні наганяти страху божого. А ще — пиячити та вдаватись у розпусту. — Відповідно з покликанням, — втрутився в розмову Спір. — А як найдужчі хлопці? Що поробляє Терремант? — Терремант працює в турецьких лазнях, — засяяв Бертрам. Саме залізний Терремант свого часу організував утечу братів Джекобсів із в'язниці. — А решта виконує будь-яку роботу для будь-кого, хто заплатить. Можна уявити їхню «роботу». Я знаю одного, чиї три дівчини вирішили були працювати самостійно. Він найняв двох хлопців, і дівчата від свого наміру відмовились. Картина, змальована братами Джекобсами, виявилась похмура. Моріарті хвилину помовчав, потім, наче сам собі, сказав: — Якщо хочемо чогось домогтись, у нашому домі має запанувати порядок. А в суспільстві — безлад. Він підвівся, потягсь і підійшов до вікна. Сонце сховалося за хмари. Парка мряка віщувала грозу. Потім, ніби щойно прийнявши рішення, Моріарті одвернувсь од вікна й, дивлячись на Спіра, сказав: — Коли приїдемо до Лондона, передусім треба знайти Терреманта та ще п'ятьох-шістьох хлопців. Подивимось, на що вони здатні за нормальну платню. Ембер піде до жебраків. Лондон був моїм містом і буде ним знову. Гризомбр, Шляйфштайн і їм подібні перестануть спустошувати мої сейфи й стромляти руки в кишені моїх людей. Не допущу я й того, щоб завдавали тон усілякі Кроу. А що робить Холмс? — обернувся Моріарті до Бертрама Джекобса. — Те, що й робив. Моріарті напружився, мов отруйна змія перед нападом. Потім несподівано лагідним голосом проказав: — Якщо покараємо кількох, решта підкориться. Я повернувся з певною метою, і її буде досягнуто.  

Селлі Годжес, допомагаючи Бриджит Спір після ванни, накинула їй на плечі великого рушника й, маючи, звичайно, великий досвід і метке око, спробувала оцінити її жіночу привабливість. Певний час вона спостерігала, як Бриджит, добре витершись, починає вдягатися. «Гарне обличчя, — думала Селлі Годжес, — гарне волосся, гарні зуби, невеликі, але розвинені груди й стрункі ноги. Берт Спір здобув самицю, яка довго приноситиме йому втіху». Жінка була від природи хтива, що особливо впадало в вічі, коли вона вдягала шовкові панталони, панчохи та нижню спідницю. Селлі Годжес не мала ілюзій щодо Бриджит. Це не була крихітка для ліжка чи співбесідниця в товаристві холодними вечорами. Захищаючи свого чоловіка, вона б змогла без вагання вбити людину. Ще вперше зустрівши її, Селлі знала, що Бриджит свого часу допомогла врятувати Спіра від ворогів Моріарті. Відтоді, здавалося, минуло сто років і Бриджит стала більш зрілою й упевненою, коли заходило про делікатні проблеми, що цікавили обох жінок. Вбираючись в іржавого кольору сукню, Спірова дружина прохопилась, що купила її в Нью-Йорку. — Отже, в Америці вам сподобалося? — Сподобалось. Останні кілька тижнів були важкі. Але з таким чоловіком, як Берт, це не дивно. — Як я зрозуміла, вам не до смаку морські подорожі, — посміхнулася Селлі. — Подорож тут ні до чого. — Бриджит повернулася спиною до Селлі Годжес. — Зашнуруйте, будь ласка, корсет. Не дуже туго. Мені тепер будь-яка подорож не до смаку, але про це нікому не кажіть ні слова. Я ще маю відкритись Бертові. Селлі подумала, що й груди в Бриджит поповніли. — Давно? — запитала вона, ніби це не було для неї несподіванкою. — Місяці два. Скоро стане помітно. Професор сердитиметься? — Чому він має сердитись? Народжувати дітей — природна функція жінки. — Ну… Поки ми з професором — усе гаразд, але, знаючи Берта, можу сказати, що це тільки початок. А я не бажаю, щоб мої діти закінчили так, як мої брати й сестри, та й багато інших, що підбирають покидьки, ходять босі, кутаються в ганчір'я, туляться по закутках і вмирають молодими, а їхні батьки сидять по в'язницях. Ні, Сел, я хочу, щоб мої діти цього не знали. Берт — хороший чоловік, але як довго це може тривати? — Я знаю професора багато років, Бриджит. Він завжди був добрий до тих, хто служить йому віддано. — Я не маю. в цьому сумніву. Але вам нікуди не треба тікати, Село. Ми тікали з Лаймгаусу, а потім — із будинку в Беркширі. Я думала, оселимось у Франції, та не вийшло. Коли ми втекли з Нью-Йорка, мала надію, що в Сан-Франциско буде по-іншому. Мені там подобалось, та довелось утікати й звідти. Тепер повернулися до Лондона, і, на щастя, тут я матиму дитину. — Бриджит поплескала себе по животі. — Але чим усе закінчиться? — Знаючи професора, можу сказати: закінчиться тим, що він поквитається з четвіркою іноземців, а також з Кроу та Холмсом.  


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка