Джек Лондон твори у дванадцяти томах том одинадцятий



Сторінка2/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

РОЗДІЛ III


 

На якийсь час Джеррі зовсім забув про Меріндж. Він добре пам'ятав, що в шуліки гострий дзьоб і пазури. Цього страховища, що лопотіло й грюкало, мов грім, треба було стерегтися. І Джеррі, припадаючи для стрибка й силкуючись удержатися на слизькій, нахиленій палубі, не спускав грота з очей і тихо гарчав щоразу, тільки-но вітрило рухнеться. «Еранджі» пробиралась вузькою протокою між кораловими рифами, проти свіжого пасатного вітру. Доводилося часто міняти галси, і грот раз у раз перелітав над палубою від правого борту до лівого та назад, і шурхотів у повітрі, наче крила, і лопотів рифштертами, і грюкав блоком шкота об погон. Разів з півдесятка Джеррі стрибав на нього, роззявивши пащу й вищиряючи білі щенячі зубенята, що блискали на сонці, мов різьблені зі слонової кістки. Та не дострибнувши ні разу, Джеррі дійшов певного висновку. До речі, треба відзначити, що це був справжній розумовий висновок, а не здогад. Він бачив, що ця потвора кілька разів уряд нападала на нього чи то загрожувала напасти, і щоразу однаково, але жодного разу нічого йому не заподіяла й навіть не торкнула його. А отже — Джеррі це вмент збагнув — вона зовсім не така небезпечна й грізна, як здавалася спершу. Звісно, краще її остерігатись, однак він уже залічив її до речей, тільки на вигляд страшних, а насправді не страшних нітрохи. Отак само він колись навчився не боятись ревіння вітру у верхівках пальм, коли лежав у затишку на веранді будинку, ані бурунів, що накочувались на берег, хлюпали, сичали й розсипалися біля його лап зовсім не страшними бризками та піною. Багато разів за той день Джеррі сторожко, але вже й недбало, майже насмішкувато озирався на грот, коли той раптом перелітав над палубою, шарпаючи за шкот і грюкаючи блоком. Але вже не припадав до палуби, щоб стрибнути за ним. Першу свою науку на судні він засвоїв дуже швидко. Освоївшися з гротом, Джеррі згадав знову про Меріндж. Але вже не було ні Мерінджа, ані Бідді, Теренса й Майкла на березі, ані містера Гегіна, Дербі й Боба, ані самого берега й острова з пальмами поблизу та далекими горами, що вічно здіймали до неба зелені шпилі. Скрізь, за правим бортом і за лівим, перед провою й за кормою, Джеррі, спершись передніми лапами на низенький шестидюймовий фальшборт, бачив тільки океан — хвилястий, неспокійний океан, що під потужним подмухом пасату мірно котив хвилі з білими гребінцями. Якби Джеррі мав людський зріст і людські очі, а надто очі досвідченого моряка, він би розгледів на півночі вузеньку смужку острова Ізабел, а на півдні — смужку острова Флоріди, яка чимдалі виразнішала, бо «Еренджі» швидко пливла повним бейдевіндом проти південно-східного пасатного вітру. А якби він ще мав морського бінокля, що ним капітан Ван-Горн надточував свій зір, то помітив би на сході відлеглі шпилі Малейти, що здіймались над морським обрієм, ніби тьмяно-рожеві хмарки. Але те все було далеко, а Джеррі дуже рано засвоїв залізний закон життя: близьке важливіше за далеке, тому приймай те, що є тут і тепер, а не тягнися за тим, що є, було чи буде десь і колись. Море є. А землі вже нема. «Еренджі» безперечно є, і юрмище на її палубі теж. І Джеррі почав знайомитися з тим, що є, — тобто вивчати нове оточення й пристосовуватися до нього. Перше відкриття потішило Джеррі надзвичайно. То було дике щеня з ізабельських джунглів; його взяв із собою один з мерінджських хлопців, які вертались додому на Малейту. Віком щеня та Джеррі були однакові, але натурою зовсім різні. Дике щеня було як усі дикі собаки — потайне, підлесливе, завжди мало прищулені вуха й підібганого хвоста і завжди чекало нових штурханів; боязке й злопам'ятливе, воно злостиво вищиряло зуби, коли на нього замахувались, а як ударять — щулилося й скавучало зі страху та болю, але ввесь час було готове підступно куснути при безпечній нагоді. Дике собача було рославіше за Джеррі, змужніліше й хитріше, зате Джеррі мав чисту кров, добру породу, виведену суворим добором, і відважне серце. Порода дикого собачати вивелась теж не менш суворим добором; але то був добір зовсім інакший. Його лісові предки вижили завдяки страхові. Вони ніколи самохіть не билися з дужчими за них. На відкритому місці вони нападали тільки на кволішу чи беззахисну здобич. Відвагу їм заступало плазування, скрадливість і уникання небезпеки. Природа добирала їхню породу наосліп, у жорстокому й підступному середовищі, де життя можна було купити найлегше ціною боягузливої хитрості та часом відчайдушної оборони в безвиході. А породу Джеррі виведено для вірності й відваги. Його предків умисно й свідомо добирали люди, що колись у сиву давнину приручили дикого собаку й зробили з нього таку істоту, яку собі наперед уявили, про яку мріяли і яку хотіли мати. Вона не повинна була відбиватись у куті, як щур, бо не повинна була й ховатись по-щурячому в кут. Відступ для неї мусив бути неможливий. Ті собаки, що відступали, були людям непотрібні. І не вони стали предками Джеррі. В предки йому вибирали найсміливіших, тих, що не щулились і не ховались, а кидалися просто на ворога, билися й гинули, але не подавалися назад. А що все живе породжує подібних до себе, то Джеррі вдався в Теренса, як Теренс удався в своїх численних предків. І тому Джеррі, коли натрапив на дике собача, що сховалось від вітру в затишну місцинку між грот-щоглою та високим світловим люком, не став зважувати, чи воно більше або лютіше за нього. Він знав тільки, що це одвічний ворог — дикий собака, який не вийшов з хащів до людських вогнищ. З нестямно-радісним гавкотом, що враз привернув увагу чуткого й видющого капітана Ван-Горна, Джеррі кинувся в атаку. Дике щеня схопилося й прожогом гайнуло втікати, але Джеррі з розгону налетів на нього, перекинув, і воно покотилось по нахиленій палубі. А гострі зуби Джеррі вже впиналися в нього, і воно огризалося, гарчало, скавуліло з жаху, з болю, в огидній покірливості. Однак Джеррі мав шляхетну вдачу. Така вже була його порода. Ворог не приймав бою, а тільки ганебно скиглив і безпорадно борсався під ним, тому він покинув дике собача під фальшбортом, куди воно скотилось, і відійшов. Він не думав, що так годиться. Він просто був так створений. Відбігши, він став на хисткій палубі, надзвичайно здивований, бо ще відчував чудовий запах дикого собаки, чия шерсть щойно була у нього в пащі, а у вухах йому ще лунали схвальні покрики капітана Ван-Горна: «Молодця, Джеррі! Твоя взяла, Джеррі! Оце-то пес! Добрячий пес!» Джеррі відійшов геть, і, треба сказати, видно було, що він неабияк запишався. Він не йшов, а виступав і, озираючись на дике собача, що й досі скавчало під фальшбортом, немовби промовляв: «Ну, дарма, на цей раз годі з тебе. Тепер ти сходитимеш мені з дороги!» Джеррі подався досліджувати далі цей новий, невеличкий світ, що ні на мить не спинявсь, а все здіймався, хилився, опадав на хвилях. Він натрапив на тубільців з Мерінджу й почав ретельно їх усіх обнюхувати, хоча вони супились на нього й сердито щось бурмотіли. Джеррі на відповідь задирливо гарчав і щирив зуби. Так йото привчено, що він, хоча й чотириногий, уважав себе вищим за них, двоногих, бо ж він завжди жив під егідою великого двоногого і вбраного в штани бога — містера Гегіна. Були там ще й чужі тубільці, що верталися додому з Пеидафріну й затоки Тисячі Кораблів. Джеррі конче мусив обізнатися з ними всіма. Це могло придатись йому колись згодом. Він не думав так. Він просто вивчав своє оточення про всяк випадок, без будь-якої свідомої передбачливості й не дбаючи про майбутнє. Набираючись у такий спосіб нових знань, він дуже скоро відкрив, що й на «Еренджі» є два різновиди чорношкірих, так само як на плантації Меріндж були польові робітники й хатні служники. Тут одним різновидом були «поверненці» — пасажири, що верталися додому з плантацій, — а другим — команда судна. П'ятнадцятеро тубільців, що її складали, були ближчі до капітана Ван-Горна, ніж решта чорношкірих. Вони якось дужче належали «Еренджі» й капітанові. Вони працювали, виконуючи його накази, орудували стерном, тягли снасті, черпали відрами воду за бортом, виливали на палубу й терли її швабрами. Як колись Джеррі дізнався від містера Гегіна, що до хатніх служників він повинен бути поблажливіший, ніж до польових робітників, коли ті поткнуться в садибу, так він тепер дізнався від капітана Ван-Горна, що до команди слід бути поблажливішому, ніж до чорношкірих пасажирів. З цими другими йому дозволялося більше, ніж з першими. Поки капітан Ван-Горн не хоче, щоб Джеррі ганяв його матросів, обов'язок Джеррі — не ганяти їх. Та однаково Джеррі ні на мить не забував, що він — собака білого бога. Хоч він і не ганяв цих кільканадцятьох чорношкірих, але й не допускався з ними ніякого панібратства. Він і їх тримав на оці. Бо йому траплялось бачити, як містер Гегін прив'язував і шмагав тубільців не менш привілейованих. Вони посідали в світі місце десь посередині між звичайними чорношкірими й білими богами, і слід було пильнувати, щоб вони свого місця держалися. Він погоджувався з їхнім існуванням, але рівними собі їх не визнавав. У найкращому разі він міг бути з ними холодно-чемний. Джеррі ретельно обстежив камбуз — будку, абияк збиту зверху на палубі, відкриту вітрові, дощеві та бурям, з малесенькою, навіть як на суднову, плитою, кріпленою мотузками та клинцями; вона страшенно диміла, однак двоє чорношкірих примудрялися готувати на ній їжу для вісьмох десятків людей, що були на судні. Далі його зацікавила чудна робота, що за неї взялося кілька матросів. Вони вкручували в фальшборт «Еренджі» стояки з залізних труб і натягали на них колючий дріт навколо всього судна. Тільки в одному місці зоставили вузенький, на п'ятнадцять дюймів, прохід на трап. Джеррі, хоча й не задумувався над тим, здогадався, що це осторога проти небезпеки. Все його життя, з перших свідомих хвилин, минало серед небезпеки, що завжди загрожувала з боку чорношкірих. На плантації Меріндж і в садибі тих кілька білих людей увесь час підозріливо поглядали на багатьох чорношкірих, що належали їм і працювали на них. У великій кімнаті, де були обідній стіл, більярд і грамофон, стояли в стояках рушниці, і в кожній спальні, біля кожного ліжка, теж були напоготові револьвери й рушниці. Крім того, містер Гегін, Дербі та Боб, коли виходили з будинку до чорношкірих, неодмінно мали на поясі револьвери. Джеррі знав, що ці гримучі речі — знаряддя нищення й смерті. Він бачив, як ними вбивали живі істоти — свиней, кіз, птахів, крокодилів. За допомогою цих речей білі люди, коли хотіли, могли сягнути через відстань, не рушаючи самі з місця, і вбити. А він, Джеррі, аби завдати комусь шкоди, мусив спершу перетнути відстань сам. Він був не такий. Він був недосконалий. А для досконалих двоногих білих богів навіть неможливе виявлялось можливим. Їхня здатність убивати через відстань була ніби подовженням пазурів та іклів. Не задумуючись, несвідомо Джеррі приймав те, як приймав увесь таємничий світ круг себе. Раз якось Джеррі бачив навіть, як його бог, містер Гегін, сіяв смерть на відстані в інший спосіб, хоча теж із громом. Він кидав з веранди палички динаміту, які вибухали в крикливій юрмі чорношкірих, що припливли з Зовнішнього світу в довгих бойових пірогах, чорних, з високими дзюбатими провами, різьблених та оздоблених перламутром, і повитягали їх з води на берег навпроти садиби. Отож, знавши багато заходів остороги, до яких удавались білі боги, Джеррі й тепер якимсь майже незбагненним чином здогадався, що ця колюча дротяна огорожа навколо пливучого світу — ознака постійної небезпеки, і сприйняв те як звичайну річ. Біда і смерть читали поруч, вистерігаючи тільки нагоди напасти на життя й знищити його. І щоб зостатися живим, треба бути дуже пильному — такий закон уже засвоїв Джеррі з тієї дрібки, що він знав про життя. Далі його чекала нова пригода: стежачи, як натягують колючий дріт, він зіткнувся з Лерумі, тубільцем з плантації Меріндж, тим самим, котрого вранці на березі, коли сходили на судно, Відді звалила в воду з усім його манаттям. Спіткались вони з правого боку світлового люка, біля якого Лерумі стояв і видивлявся в дешеве дзеркальце та розчісував свої дрібні кучері саморобним дерев'яним гребінцем. Джеррі, ледве помічаючи тубільця, дріботів собі повз нього на корму, де саме під Боркмановим наглядом натягали на стояках колючий дріт. А Лерумі, озирнувшись, чи не видно його ніг за високим люком, раз копнув сина своєї чотириногої напасниці. Боса нога його влучила щеня в болюче місце — обрубок недавно втятого хвоста. Від такої наруги, такого блюзнірства Джеррі просто оскаженів. Капітан Ван-Горн, що саме стояв на кормі біля лівого борту й за напрямом вітру щодо вітрил перевіряв, чи добре правує тубілець-стерничий, не бачив Джеррі за люком. Але він помітив рух плечей Лерумі, коли той, стоячи на одній нозі, другою замахнувсь і вдарив. І з того, що сталося далі, капітан здогадався про все. Джеррі впав, перевернувся, схопився і, залившись з обурення нестямним дзявкотом, стрибнув на кривдника. Ще в повітрі діставши другого копняка, він, проте, встиг учепитися гострими щенячими зубенятами в щиколоток і зоставив на чорній ступні червоні сліди, перше ніж відлетів і покотився нахиленою палубою під самий фальшборт. Ще захлинаючись обуреним гавкотом, він подерся крутим дерев'яним схилом угору. Лерумі озирнувся знову й переконався, що за ним стежать і що він може заробити прочуханку. Він кинувся до вхідного люка, щоб утекти в трюм, але Джеррі наздогнав його й шарпонув гострими зубами литку, а тоді з розгону влетів тубільцеві між ноги, і той, перечепившись, гепнувся на палубу. Як навмисне, ту саму мить подув вітру раптово нахилив судно, і Лерумі, марно силкуючись підвестися, скотився аж на колючу дротяну огорожу по завітряному борту. Вся чорношкіра юрма на палубі завищала з утіхи, і Джеррі, чия лють нітрохи не вгамувалась, вирішив, що то сміються з нього. Він облишив свого першого ворога, вже подоланого, і накинувся на численні чорні ноги, що аж замелькали, втікаючи. Тубільці стрибали люками в трюм і в кубрик, бігли на бушприт, підплигували й чіплялись за ванти, зависаючи повсюди, наче страховинні птахи. Кінець кінцем Джеррі заволодів палубою, розігнавши всіх — звісно, як не рахувати матросів, бо їх він уже навчився відрізняти. Капітан Ван-Горн, голосно сміючись, підкликав його до себе, довго хвалив, і попліскував, і стусав ласкаво, а тоді обернувся до своїх чорних пасажирів і виголосив каліченою південноморською говіркою beche de mer, зрозумілою тубільцям: — Гей, хлопці! Слухай! Я кажи великий слово. Цей собака — він мій собака. Котрий хлопець чіпай мій собака, я, далебі, дуже-дуже злий на той хлопець! Я всиплю йому бубни. Ви глядіть ваш нога. Я гляди мій собака. Втямили? І пасажири, що й досі висіли вгорі на снастях, блискаючи чорними очима, погомоніли пискляво між собою й прийняли закон білої людини. Навіть Лерумі, весь подряпаний об колючий дріт, не супився й не бубонів погроз. Він тільки помацав пальцем свої дряпини й промурмотів: — Далебі! Цей собака великий люди. Його товариші на ті слова вибухнули реготом, і в шкіперових очах теж блиснула весела іскринка. Не те щоб Джеррі був такий скаженючий. Він просто, як Бідді й Теренс, був лютий і безстрашний; ці якості він мав спадкові. І так само, як Бідді й Теренс, він любив ганяти чорношкірих, бо так його привчено змалечку. Чорношкірі це чорношкірі, а білі люди були боги, і ось ті білі боги привчали його ганяти чорношкірих, стежити, щоб вони знали своє місце в світі —своє нижче місце. Білі люди тримали в жмені весь світ. А чорношкірі — хіба Джеррі сам не бачив, що їх завжди держали в шорах? Хіба він не бачив, як білі боги в Мерінджі часом прив'язували їх до пальм і шмагали, аж смуги залишалися на спині? Чи ж диво, що такий високородний ірландський тер'єр, зрісши в ласці у білого бога, дивився на чорношкірих очима білого бога й поводився з ними так, щоб заслужити від білого бога похвалу? Того дня Джеррі не мав спочинку. Все на «Еренджі» було для нього нове й дивне, а в такій тісноті, як там, цікаві речі трапляються раз у раз. Він удруге зчепився з диким собачам, що підступно напало на нього збоку, з засідки. Скриньки чорношкірих пасажирів лежали на палубі складені абияк, і в нижньому шарі між двома скриньками була широка шпара. З тої шпари, коли Джеррі пробігав мимо, поспішаючи на шкіперів поклик, вискочило дике собача, куснуло гострими зубенятами оксамитово-рудий бік Джеррі й чкурнуло назад у своє лігво. То знов була тяжка образа. Джеррі розумів напад збоку. Не раз вони з Майклом нападали так один на одного, хоча й лише граючись. Але відступити, не бившися, коли вже зав'язав бійку, — таке було чуже природі і вдачі Джеррі. В праведному гніві кинувся він за ворогом у його нору. Але якраз там дике собача мало перевагу в бою — загнане в кут. Стрибаючи на ворога в тій тіснині, Джеррі вдарився головою об горішню скриньку, а за мить зуби його зіткнулися з зубами ворога, що злісно гарчав. До дикого собачати не було приступу, не було як відважно, з усього розгону кинутись на нього. Джеррі міг тільки, звиваючись, повзти на череві вперед і весь час зустрічав вискалені гострі зуби та гарчання. І все ж він кінець кінцем дав би чосу ворогові, якби Боркман мимохідь не простяг руки й не витяг його за задню лапу з шпари. А тоді капітан Ван-Горн покликав його, і Джеррі слухняно подріботів на корму. Обідали на палубі, в затінку від бізані, і Джеррі, що сидів між двома чоловіками, теж дістав свою пайку. Він уже добрав, що з двох білих капітан — вищий бог, бо віддає накази, а помічник їм кориться. Помічник, знов же, віддавав накази тубільцям, але жодного разу не наказав капітанові. Крім того, Джеррі вже почував прихильність до капітана, отож і тулився до нього. Коли він тицьнувся писком у капітанову тарілку, капітан тільки вичитав йому не дуже сердито; зате як він лише принюхався до помічникової чашки з чаєм, що так цікаво парувала, то помічник дав кому брудним пальцем щигля по носі. Та й не пригощав його помічник нічим. А капітан Ван-Горн насамперед поставив йому мисочку вівсяної каші, щедро политої згущеним молоком, ще й усипав туди повну горою ложку цукру. А потім час від часу кидав шматочки хліба з маслом або смаженої риби, спершу старанно вибравши з неї дрібненькі кісточки. Його укоханий містер Гегін ніколи не давав йому їсти зі свого столу, коли обідав, і Джеррі тепер аж нетямився з радощів, так йому було цікаво. А бувши зовсім молодий, він піддався нетерплячці й скоро почав канючити в капітана ще хліба й риби. Раз навіть гавкнув вимогливо. Це напровадило Ван-Горна на нову думку: він заходився вчити Джеррі «говорити». За п'ять хвилин Джеррі навчився озиватись до капітана тихеньким, лагідним, дзвінким односкладовим «гав!». І ще за ті п'ять хвилин він засвоїв команду «сядь», як цілком відмінну від «ляж», і те, що «говорити» він повинен тільки сидячи, і не схоплюватись потім, не стрибати, а спокійно дожидатись, поки йому дадуть шматочок. Крім того, словник його побільшав на троє слів. Відтоді вже довіку «говори» означало для нього «говори», а «сядь» — означало «сядь», але зовсім не «ляж», яке він знав і раніше. Третє засвоєне слово було «Шкіпер». Він чув, як помічник кілька разів назвав капітана Ван-Горна цим словом. І так само як Джеррі звав, що коли хто з людей каже «Майкл», то це кличуть Майкла, а не Бідді, не Теренса й не його самого, — так само відтепер він знав, що Шкіпер — це ім'я двоногого білого володаря цього нового пливучого світу. — Це не простий собака, — врешті сказав Ван-Горн помічникові. — За його карими очицями трохи-трохи не людський мозок. Йому ж тільки п'ять місяців. А якби п'ятирічне хлоп'я стільки навчилося за п'ять хвилин, його б назвали вундеркіндом. Щоб я скис, коли собачий мозок не подібний до людського. Коли собака може зробити те, що людина, вона мусить і думати так, як людина,  

РОЗДІЛ IV


 

З палуби в трюм вів стрімкий трап, і ним після обіду капітан на руках поніс Джеррі вниз. Трюм являв собою довге приміщення, що тяглося на всю ширину «Еренджі» від невеличкої каютки спереду й до комори на кормі. А ще вперед від маленької каютки, на самій прові, був відгороджений суцільною стіною кубрик, де жили матроси. Каютку ділили на двох Ван-Горн і Боркман, а трюм займали шістдесят з лишком чорношкірих пасажирів. Вони сиділи навпочіпки або лежали на підлозі й у довгих низьких койках, пороблених під обома бортами вздовж усього трюму. У своїй каютці капітан помостив у кутку укривало й дуже легко втлумачив Джеррі, що то постіль для нього. Та й Джеррі, наївшись і стомившись від стількох тривог і пригод, дуже легко, майже відразу заснув. За годину він пробудився, коли до каюти ввійшов Боркман. Джеррі покрутив обрубком хвоста й приязно всміхнувся очима, та помічник тільки глянув на нього спідлоба й щось сердито буркнув. Джеррі більш не нав'язувався, а спокійно лежав і дивився, що буде далі. Помічник зайшов випити. Правду кажучи, віскі він крав з Ван-Горнового запасу. Джеррі того не знав. На плантації він часто бачив, як білі люди випивають. Але Боркман пив якось не так, він ніби ховався з тим, і Джеррі невиразно це відчував. Що тут не гаразд, він не знав, проте мав таке почуття й стежив за помічником підозріливо. Коли помічник вийшов, Джеррі був би заснув знову, якби не грюкнули, відчинившись, недбало причинені двері. Розплющивши очі, готовий зустріти будь-якого невідомого ворога, він скоро почав стежити за великим тарганом, що біг униз по стіні. Коли Джеррі схопився й почав скрадатись до нього, тарган порснув убік, тихенько зашелестівши, і зник у щілині. Джеррі був знайомий з тарганами змалечку, але про ту породу, що жила на «Еренджі», йому ще судилося дізнатись дещо нове для себе. Ознайомившись побіжно з каюткою, Джеррі вийшов у трюм. Чорношкірі попримощувалися там скрізь, де можна, і Джеррі, вважаючи, що такий його обов'язок перед Шкіпером, вирішив принюхатись до кожного. Вони супились і тихо, погрозливо буркали. Один навіть зважився замахнутись, але Джеррі, замість відскочити, вискалив зуби й наготувався стрибнути. Чорношкірий квапливо спустив піднесену руку й зажебонів лагідно, ніби просився, а решта влесливо захихотіли; і Джеррі облишив його. В цьому не було нічого нового. Від чорношкірих завжди слід сподіватись удару, коли поблизу немає білих богів. І капітан, і помічник були на палубі, й Джеррі провадив далі свої розвідини з осторогою, хоч і не боячись. Та на кормі, перед проходом до комори, — дверей там не було, — він відкинув усяку обережність і влетів туди стрілою, бо зачув зовсім новий запах. Там, у низенькій темній комірчині, була якась чудна, ще не відома йому істота. На твердій трав'яній маті, простеленій на ящиках тютюну та п'ятдесятифунтових бляшанках з борошном, лежало молоденьке чорношкіре дівча, вдягнене в саму сорочку. Джеррі зразу відчув, що дівчина ніби причаїлась, ховаючись, а він давно вже знав: як хто з чорношкірих так поводитися, тут щось не гаразд. Вона перелякано вереснула, коли Джеррі загавкав на сполох і кинувся до неї. Та навіть коли його зуби подряпали їй голу руку, вона не вдарила його. І не кричала більше. Тільки скулилась на маті й трусилась, але не відбивалася. А Джеррі, вхопившись зубами за тоненьку сорочку, і смикав, і торсав її, й грізно гарчав на дівчину, і відчайдушно дзявкав, щоб прикликати Шкіпера або помічника. Опинаючись, дівчина переважила на один бік ящики та бляшанки, і вся споруда розвалилася. Тоді Джеррі задзявкав ще несамовитіше; а тубільці, що дивились на те все, реготали з жорстокої втіхи. Коли надійшов Шкіпер, Джеррі закрутив обрубком хвоста, прищулив вуха й почав ще сильніше цупити за тонкий перкаль дівчининої сорочки. Він чекав, що Шкіпер його похвалить, але той тільки наказав йому пустити дівчину, і Джеррі зрозумів, що це перелякане, скулене, причаєне створіння чимсь різниться від інших причаєних створінь, отже, з ним треба поводитись інакше. Дівчина вже давно жила в такому переляку, що просто диво, як вона не вмерла з нього. Ван-Горн називав її своєю халепою і радий був би її спекатись, але, звісно, не знищивши, а якось інакше. Бо він же сам і врятував її від знищення, викупивши за жирну свиню. Те дванадцятирічне дівча, недуже, кволе, дурне, непринадне для молодиків свого селища, одне слово — нічого не варте, розчаровані батько й мати призначили на з'їжу. Коли капітан Ван-Горн уперше побачив її, вона була центральною постаттю в жалобній процесії на березі річки Балебулі. «Та й бридке ж», — так подумав він, зупинивши ту процесію, щоб перебалакати. Худюща від хвороби, вся в сухих лишаях, що називаються «букуа», дівчина мала зв'язані руки й ноги і, немов свиня, звисала з грубої жердини, що лежала на плечах носіїв, які збирались нею пообідати. Не мавши ніякої надії на пощаду, вона не кричала, не просила рятунку, хоч у її широко розплющених очах горів несамовитий жах. Каліченим південноморським жаргоном носії пояснили капітанові, що великого апетиту в них вона не викликає і що вони збираються посадити її по шию в текучу воду Балабулі, спершу повиламувавши їй суглоби та поперебивавши грубі кістки в руках і ногах. То був не релігійний обряд, щоб уласкавити жорстоких лісових богів. То була просто кулінарна процедура. Живе м'ясо, оброблене так, стає ніжне й смачне, а ця дівчина, підкреслили вони, вельми потребує такого поліпшення. Два дні у воді, сказали вони капітанові, зроблять своє діло. А потім вони її вб'ють, розпалять вогнище й запросять на учту найближчих друзів. Капітан Ван-Горн проторгувався з ними півгодини, доводячи на всякі лади, що дівчина нічого не варта, тоді купив за п'ять доларів жирну свиню й віддав їм за неї. Правда, за свиню він заплатив не грішми, а крамом, роздрібна ціна якого була вдвічі вища від гуртової; отже, насправді дівчина коштувала йому тільки два з половиною долари. Отоді й почався капітанів клопіт. Він ніяк не міг спекатися дівчини. Занадто добре знавши малейтських тубільців, він не міг залишити її ні в кого на острові. Ватажок Ішікола в Суу пропонував йому за неї п'ять двадцяток зелених кокосових горіхів, a Bay, ватажок одного з лісових племен, на березі в Малу давав за неї дві курки. Одначе старий поганець глузливо вишкірявся, видимо натякаючи на те, що вона занадто худа. Капітанові не пощастило перестріти місіонерський бриг «Західний Хрест», де б її напевне не з'їли, і він мусив держати дівчину на своїй і так тісній «Еренджі» з надією, що колись таки трапиться нагода передати її місіонерам. Однак дівчина не почувала до нього вдячності, бо занадто була дурна й нічого не зрозуміла. Вона, продана за жирну свиню, вважала, що смутна її роль на цьому світі не змінилась. Як була вона їжею, так їжею й зосталася. Змінилось тільки призначення — для чийого шлунку. Цей великий білий хазяїн «Еренджі» безперечно з'їсть її, коли вона погладшає доволі. Його наміри були їй очевидні з першого дня, коли він спробував відгодовувати її. Але вона його перехитрувала, твердо постановивши собі їсти лише стільки, аби не вмерти з голоду. І ось тепер вона, доти проживши все життя в джунглях і ні разу не плававши навіть у човні, без кінця гойдалась на судні по безмежних обширах океану, в нестямному страхові, що не кидав її ні на мить. А кожна нова партія чорношкірих пасажирів жаргоном, поширеним на всій тисячі островів, де існує десять тисяч тубільних говірок, запевняли її, що вона не помиляється. «Чуєш, — казали їй, — далебі, той великий білий пан дуже-дуже скоро кай-кай твоя». Або так: «Великий білий пан кай-кай твоя, його живіт буде дуже-дуже гуляй». «Кай-кай» скрізь по Південних морях означає «з'їсти». Це знав навіть Джеррі. Слова «з'їсти» в його словнику не було, зате «кай-кай» — було, і воно означало навіть більше, ніж «з'їсти», бо правило й за дієслово, й за іменник. Але дівчина ніколи не відповідала на глузи тубільців. Вона взагалі весь час мовчала, не озивалась і до капітана Ван-Горна, і той досі навіть не знав, як її звати. Після того як Джеррі виявив дівчину в коморі, вже пізно по обіді він знову попав на палубу. Коли Шкіпер виніс його нагору крутим трапом і поставив додолу, щенятко чекала нова несподіванка — земля! Джеррі не побачив її, а почув нюхом. Задер писок угору, повернув його в той бік, звідки вітер приніс новину, й прочитав повітря нюхом так, як людина очима читає газету: солоні запахи морського берега, твані мангрових боліт у час відпливу, й міцний дух тропічної рослинності, і ледь-ледь чутний присмак диму від курних вогнищ. Пасат, що підігнав «Еренджі» вже під захисток острова Малейти, тепер стихав, і судно загойдалось на крутій хвилі, грюкаючи блоками шкотів та гучно лопотячи вітрилами. Джеррі тільки глузливо позирав на грот, що метлявся над ним. Вія знав уже, що ті погрози пусті, але остерігався блоків грот-шкота і обходив погон, а не переступав його. Капітан Ван-Горн вирішив, поки штиль, почати стрілецькі вправи з командою, заразом щоб і зброя не іржавіла. Саме як він брав з верху світлового люка й роздавав лі-енфілдівські рушниці, Джеррі раптом нашорошився і рушив далі скрадаючись. Але й дике собача, що відійшло на три фути від своєї схованки між скриньками, не ловило гав. Воно наїжачилось і погрозливо загарчало. Гарчання було злісне й хиже, як уся собачатина натура, прищеплена йому життям. Більшість малих тварин боялися того гарчання, але Джеррі воно не спинило — він уперто скрадався ближче й ближче. І коли дике собача стрибнуло до свого лігва між скриньками, Джеррі стрибнув за ним і лише на кілька дюймів не дістав його зубами. Накидавши за борт трісок, пляшок, порожніх бляшанок, капітан Ван-Горн звелів вісьмом матросам, що аж трусились до того, стріляти по них. Джеррі теж пойняв захват від тієї стрілянини, і він дзвінко, по-щенячому дзявкав. Порожні мідяні гільзи летіли на палубу, а чорношкірі пасажири хапали їх, як велику коштовність, і стромляли, ще гарячі, в дірки у своїх вухах. Бо вуха в усіх тубільців мали різної величини дірки: в найменші можна було встромити гільзу, а в більших висіли череп'яні люльки, стриміли плиточки тютюну й коробки сірників. А у декого в пипках вух були такі великі діри, що їх затикалося різьбленими дерев'яними кружалами дюймів зо три в поперечнику. Помічник і капітан, що завжди носили на поясі автоматичні пістолети, тепер почали бити з них, вистрілюючи магазин за магазином, а тубільцям аж дух займався з подиву, що вони стріляють так казково швидко. З матросів стрільці були абиякі, але Ван-Горн, як і всі шкіпери на Соломонових островах, знав, що побережні й лісові тубільці стріляють іще набагато гірше, а тому можна покластись і на таких стрільців, як його матроси, — якщо тільки в скрутну хвилину вони самі не обернуться проти нього. Боркманового пістолета з самого початку заїло, і Ван-Горн вичитаю помічникові, що він не чистить та щ змащує зброї як слід. Потім єхидно спитав Боркмана, скільки разів той уже хильнув сьогодні з пляшки і чи не тому він стріляє гірше, ніж звичайно. Помічник виправдовувався, що його розбирає пропасниця; Ван-Горн змовчав про свої сумніви і лише трохи згодом виповів їх Джеррі, взявши щеня на руки та присівши в затінку під бізанню. — Морока мені з ним через той шнапс, Джеррі, — пояснив він. — Щоб я скис, мені доводиться, крім своїх, ще й половину його вахт відстоювати. А він каже — пропасниця… Не вір, Джеррі. То все шнапс — звичайнісінький шнапс, та й годі. А моряк він добрий, коли тверезий. Зате як нажлуктиться, зовсім чмеліє. Тоді йому довбешка йде обертом, і він робиться дурень дурнем: у шквал хропе, а в штиль не може заснути. Джеррі, ти ще тільки починаєш дибати по світі своїми лапками, то послухай доброї ради: обминай той шнапс десятою дорогою. Повір мені, Джеррі, синку, слухай свого татуся: зі шнапсу ніколи ніякого добра не діждешся. Тоді, покинувши Джеррі на палубі скрадатись за диким собачам, капітан Ван-Горн спустився в каютку й добре хильнув з тієї-таки пляшки, що з неї нишком пив Боркман. Скрадання до дикого собачати обернулось на гру — принаймні для Джеррі, бо він мав таку вдачу, що не держав злості в серці, і його та гра страшенно тішила. А до того ж давала надзвичайно приємне почуття власної переваги, бо дике собача щоразу втікало від нього. Отож він був абсолютний верховода на «Еренджі» — принаймні серед собак. Йому й на думку не спадало поцікавитись, як подобається така його поведінка дикому собачаті, дарма що він геть затруїв життя тому нещасному створінню. Відійти далі як на кілька футів від своєї схованки воно важилось лише тоді, коли Джеррі був унизу, й жило в постійному страхові перед цим опецькуватим цуциком, що не боявся його гарчання. Надвечір, ще раз провчивши дике собача, Джеррі прибіг на корму й знайшов там Шкіпера, що сидів з підібганими коліньми на палубі, спираючись спиною на низенький фальшборт, і бездумно вдивлявся кудись у завітряний бік. Джеррі понюхав Шкіперову голу литку — не на те, щоб розпізнати, а просто так йому захотілось, і то було немов дружнє вітання. Та Ван-Горн і не глянув на нього й дивився, як і перше, на море. Він навіть не помітив щеняти. Джеррі поклав морду Шкіперові на коліно й довго, серйозно дивився йому в обличчя. Цей раз Шкіпер уже його помітив і був приємно зворушений, але ще не дав нічого взнаки. Джеррі тоді спробував по-новому. На другому коліні лежала Шкіперова рука, і напіврозтулена жменя звисала безвладно вниз. Джеррі встромив туди свою м'якеньку золотаво-руду мордочку аж по самі очі й застиг так. Йому не видно було, як Шкіпер відвів погляд від моря й спустив очі на нього і як у тих очах блимнула втіха. Тому він ще хвильку постояв тихо, а тоді гучно чмихнув. Шкіпер уже не годен був стриматись і зареготав так весело й щиро, що Джеррі шалено закрутив хвостом і прищулив шовковисті вуха, умліваючи з любові, з жадання грітись у сонячному сяйві богової усмішки. Напіврозтулена Шкіперова рука міцно стислась і захопила шкіру з одного боку Джерриної голови. А тоді стала хитати його ласкаво туди й сюди, аж він мусив упиратися ногами, щоб устояти. Джеррі просто раював. Більше навіть — він був у екстазі. Бо Джеррі знав, що в Шкіперовій шорсткій манері нема пі злості, ні небезпеки для нього, що це тільки гра — така, як ото вони часто гралися з Майклом. Часом Джеррі так ласкаво торсав Бідді, свою матір. А іноді, хоча й дуже рідко, його так ласкаво торсав містер Гегін. Для Джеррі це була мова, сповнена певного, виразного змісту. Ван-Горн хитав його дедалі рвучкіш, і Джеррі почав люто гарчати — що сильніше його трусили, то лютіше він гарчав. Але й це була гра — він тільки прикидався, ніби хоче завдати болю тому, кого любив надто палко. Він корчився, виривався, намагався повернути голову й укусити руку, що держала його. Коли Шкіпер раптом розтулив руку й відштовхнув Джеррі, той зразу вернувся, вищирюючи зуби й гарчачи, щоб його знову спіймали й торсали. Гра тривала далі, й Джеррі все дужче запалювався. Раз він таки встиг ухопити зубами Шкіперову руку, але стиснув її легенько, лагідно, тільки вдавив їх у шкіру, а не прокусив її. Гра робилася чимраз запальніша, і Джеррі врешті так роздрочився, що забув за все: лють його з удаваної стала справжньою. Це вже була не гра, а бій з рукою, що хапала, торсала й відкидала його. Він гарчав уже не вдавано, а по-справжньому злісно. Відкинутий, він стрибав назад, заливаючись дзявкотом, уже зовсім істеричним. І капітан Ван-Горн, збагнувши те, раптом, замість ухопити його, простяг уперед розтулену долоню — знаком миру, стародавнім, як сама людська рука. Водночас він вигукнув одне-єдине слово: «Джеррі!». В ньому бриніли і владний наказ та докір, і лагідна вимогливість любові. Джеррі зрозумів і враз отямився. Лють його миттю змінилась каяттям, покорою, він прищулив вуха, наче благав пробачення й прагнув показати свою палку любов. З роз'юшеного, вищиреного пса, що наскакував на ворога, він вмить обернувся на ласкавий жмуток шовку, підбіг до простягненої долоні й лизнув її язичком, що мелькнув між блискучими білими зубами, немов рожевий самоцвіт. А ще за мить Шкіпер уже горнув його до себе, мордочкою до щоки, і рожевий язичок мелькнув знову так промовисто, як лишень можливо для безсловесного створіння. То було справжнє свято любові, однаково радісне для обох. — Щоб я скис! — мурмотів капітан Ван-Горн. — Ти ж просто клубочок щирості, з золотим сердечком усередині, вгорнений у золоту шкурку. Щоб я скис, Джеррі, ти золотий, суто золотий усередині й зверху, і ще не було на світі собаки такої високої проби, як ти! Золотий мій песику з золотим серцем, шануй мене, люби мене, а я тебе любитиму й шануватиму довіку. І капітан Ван-Горн, що в шестипенсовій спідній сорочці та стегенній пов'язці, з голими литками, правив своєю «Еренджі» й возив чорношкірих людожерів — «торгував чорним товаром», — день і ніч не скидавши з себе пояса з пістолетом, бо на голову його чигали в десятках побережних селищ та лісових дикунських твердинь, — капітан Ван-Горн, що мав славу найвідважнішого шкіпера на всі Соломонові острови, де тільки відважні люди можуть жити й оцінювати чужу відвагу, раптом закліпав очима, бо їх застелили сльози, і якусь мить вія не бачив перед собою щеняти, що аж тремтіло в його обіймах з любові до нього й злизувало йому зі щоки солоні краплі.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка