Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку



Сторінка8/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ГЕРОЇ ДИТЯЧИХ КНИЖОК. БРОНЗОВІЮТЬ!

Яких тільки пригод не трапляється з дитячими славнозвісними книгами, починаючи від їхніх непересічних народжень! Ті чи інші книги прочитуються наступними поколіннями по-іншому, ніж прогнозувалося автором, — от вам і пригоди! Переосмислюється ставлення до того чи іншого автора тієї чи іншої дитячої книги — от вам знову пригоди!.. Одне слово, кожне нове покоління, приймаючи в коло свого активного читання ту чи іншу славнозвісну книгу, неодмінно підштовхує її до нових пригод!

І, як на мене, одним із цікавих явищ, яке можна розглядати теж як дуже й дуже своєрідну пригоду, є створення пам’ятників — ні, не авторам, не письменникам! — героям славнозвісних книг!..

Поміж тисяч і тисяч монументів, створених вдячним людством на честь і в пам’ять своїх кращих синів і дочок, — героїв великих битв, геніїв науки та мистецтва, знаменитих мореплавців і мандрівників і, звичайно, письменників і поетів, — існує низка зовсім дивних, на перший погляд, і незвичайних пам’ятників персонажам, яких у житті не було, але вони існували та існують і донині в уяві мільйонів людей, у їхніх серцях і душах. А створені-вигадані такі герої були завдяки фантазії видатних письменників, знаних у всьому світі.

Ясна річ, що всі пам’ятники, які споруджено на честь героїв славнозвісних книг, перелічити просто неможливо: вони і народжуються, і вмирають по всіх усюдах постійно, отже від стежити їхні долі досить непросто. Але про деякі з найвідоміших із них я й розповім.

Важко назвати «Дон Кіхота» книгою, популярною у дітей, але — знаю напевне! — дехто з малих читачів знайомиться з цим світовим шедевром ще в десять — дванадцять літ! Пам’ятник цьому «лицареві печального образу» височіє у центрі Мадрида. Мігель Сааведра де Сервантес, «батько» Дон Кіхота, сидить у глибокому кріслі, поринувши в роздуми, а в його підніжжі бронзовіють Дон Кіхот на своєму вірному коневі Росінанті та його відданий зброєносець Санчо Панса на віслючку…

Відомі також пам’ятники Дон Кіхоту в Німеччині та на Кубі…

Немало читачиків-школяриків захоплювалися подвигами легендарного Робін Гуда. Пам’ятник йому встановлено у Ноттін- гемському палаці, на «Зеленій галявині Робін Гуда». Відлитий з бронзи 1952 року скульптором Д.Вутфордом, Робін Гуд поцілює з лука у своїх ворогів… І ще один пам’ятник цьому народному герою англійців знаходиться просто у Шервудському лісі, у тому самому, де колись мешкала відважна ватага розбіяк, які грабували багатіїв, аби допомагати бідним…

Не маю жодних сумнівів, що чимало наших молодших школяриків, принаймні хлопців, уже познайомилися з Д’Артаньяном та його друзями!

У Франції існує кілька пам’ятників цьому непересічному літературному герою, ім’я якого знане ледь не у всьому світі. Зокрема, це бронзовий пам’ятник Д’Артаньянові у Парижі біля п’єдесталу пам’ятника самому Олександрові Дюма, його, так би мовити, «хрещеному батькові». Є пам’ятник цьому літературному герою і в місті Оші, столиці Гасконі, звідки він родом.

Слід сказати, що в житті існував так званий прототип Д’Артаньяна, з якого Дюма і написав свого героя. Це був капітан першої роти королівських мушкетерів, шевальє Шарль де Батц де Кастельмор…

А тепер подумки перенесімося до Сполучених Штатів Америки, до невеличкого провінційного містечка Ганнібал, що розляглося на березі легендарної Міссісіпі.

Саме тут народився й виростав, власне — провів кращі роки свого дитинства, видатний американський письменник Марк Твен. У цьому містечку, в самісінькому його центрі, стоїть бронзовий пам’ятник двом босоногим хлопчакам, відомим усьому світові, — героям безсмертних повістей Марка Твена: Тому Сойєру та Гекльберрі Фінну. Обоє вони зображені в розідраних штанцятах, а Гек ще й тримає за хвіст перекинуту через плече дохлу кішку!..

З невичерпними на вигадку оповідками знаменитого барона Мюнхгаузена наша дітлашня знайома, дякуючи блискучим перекладам Григора Тютюнника, вже ледь не з першого класу! У Німеччині, у Нижній Саксонії, в містечку Боденвердер, де колись мешкав справжній барон Карл Фрідріх Ієронім Мюнхгаузен, споруджено пам’ятник його літературному двійникові — герою книги німецького письменника Еріха Распе «Пригоди барона Мюнхгаузена».

Скульптор Бруно Шміц зобразив знаменитого вигадника, аби не сказати — брехунця, саме в ту мить, коли він, озирнувшися, помітив, що у його коня не вистачає задньої половини тулуба, відрубленої брамою турецької фортеці, і вода, яку п’є кінь із колодязя, вільно витікає ззаду. До речі, коли 1970 року Боденвердер відзначав двісті п’ятдесят років від дня народження свого уславленого в літературі земляка, з цього фонтана-пам’ятника протягом двох годин замість води лилося… пиво!..

Казки братів Грімм, поза всякими сумнівами, відомі нашим дітям ще з дошкільного віку, зокрема — «Бременські музики», за якими знято серіал мультфільмів.

У сучасному місті Бремені можна зустріти у вигляді пам’ятників героїв цієї казки майже на кожному кроці. Більше того, пам’ятник бременським музикам, виготовлений із бронзи, встановлений у самісінькому серці Бремена, на глибоке переконання його мешканців, має магічну силу.

За повір’ям, якщо стати до пам’ятника обличчям, взяти віслючка, що стоїть внизу піраміди, за передні ноги, заплющити очі і загадати бажання, то воно неодмінно здійсниться! А про те, що людей, котрим хочеться, аби їхні заповітні мрії здійснилися, чимало, свідчать відполіровані до дзеркального блиску ноги віслючка.

До речі, брати Грімм, які створили чудову казку про бременських музик, відому ледь не всьому світові, за все своє життя у Бремені так і не побували…

В одному з попередніх нарисів розповідалося про двох дерев’яних чоловічків — Буратіно та Піноккіо. Як уже згадувалося, на батьківщині автора «Пригод Піноккіо» Карло Коллоді теж було встановлено пам’ятник дерев’яному хлопчику. Піноккіо зображений у бронзі разом із Доброю Феєю, котрій, за казкою, була тисяча літ, але виглядала вона дівчинкою з лазуровим волоссям, яка порятувала Піноккіо від злодюг і надалі опікувалася ним. Автором цього монумента казковому персонажу був один із найвідо- міших скульпторів Італії — Еміліо Греко…

І такі пам’ятники літературним героям стоять ще у багатьох країнах світу. Та обмежимося тим, що вже сказано, і нехай собі наші герої, відтворені навічно у бронзі, гідно зустрінуть нові пригоди, на які неодмінно чекатимуть нові і нові покоління вдячних юних читачів!

ПІСЛЯМОВА,


або


ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА ПИСЬМЕННИКА АНАТОЛІЯ КОСТЕЦЬКОГО НА ТЛІ ЙОГО РОЗДУМІВ ПРО ДИТЯЧУ ЛІТЕРАТУРУ І ВИХОВАННЯ ХУДОЖНІМ СЛОВОМ

…Відомий, люблений дітворою, він говорив тепер з усмішкою, що друкуватися почав «аж» у двадцять. Ще через два десятиліття вийшли останні за часом написання книги «Все про тебе та про всіх», «Як зробити день веселим?», «Бюро знахідок». А між цими творчими віхами — пошук гармонії у стосунках з ліричним героєм, натхнення й просто робота, без якої не справдяться ні талант, ні ім'я.

Ще було навчання в аспірантурі, кандидатська, викладання там же, в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка, але поезія — передовсім. До читача прийшли нові книги (щастило, то й дві на рік), а до їхнього автора — визнання. Ось лише кілька тому свідчень.

Агнія Барто: «У точних за формою рядках Анатолія Костецького відчувається м'якість української мови. І добре, що він — вигадник! Вигадує різні захоплюючі історії…».

Сергій Михалков: «Літературні прийоми, побудовані на тому, що реальна дійсність переплітається з уявною, дають гарні можливості для всебічного дослідження багатоликого образу трудівника, для точного виявлення соціальних мотивів, для того, щоб читацька думка звернулася до змістовних узагальнень. Так написані книги віршів Анатолія Костецького…»

Богдан Чалий: «В жодного поета не знайде читач стількох шкільних сюжетів. Анатолій Костецький — один із чільних співців шкільної вольниці. Тепло, але часом і дошкульно, говорить він із нашим школярем — володарем чи не найважчого в світі портфеля. І не без моралі. Рідкісно поєднуються в нього вагома сатира з цілющою батьківською усмішкою».

«Винятковий хист захоплюючої розмови з дітьми» у А. Костецького відзначив Анатолій Алексія.

Літературознавці вже помітили: Анатолію Костецькому щастило ніби не виходити з віку своїх героїв. Без знання психології дітлахів, вміння перевтілюватися й невимушеного, філігранного володіння технікою слова, цього, звісно, не досягнеш. Отож далеко не кожному, навіть маститому, літератору вдається ненав’язливо увійти в дитячий світ. Чи не тому так мало цікавих книжок для дітей молодшого шкільного віку? Це запитання я переадресував своєму співбесідникові (розмова з Анатолієм Костецьким відбулася за кілька років до передчасної смерті письменника).



Кореспондент: — Сьогодні досить відчутний скепсис навіть щодо самого поняття «виховання». Чимало хто вважає — у колективі взагалі неможливо виховати дитину…

Анатолій Костецький: — Дивлячись, яку мету при цьому переслідувати. Якщо хочемо одержати колективіста, то тут, звичайно, наша школа працює добре. А от індивідуальність… Тут можна тільки поспівчувати вчителям. Я знаю багато самовідданих, талановитих педагогів, які прагнуть щось змінити, але — де там! Тридцять-сорок п’ять дітей у класі. І тільки сорок п’ять хвилин — урок. Що можна встигнути за цю хвилину, відведену на кожного? Нічого!

І все ж, і все ж… Щось опирається цьому, на жаль, реальному станові речей. Невже безвихідь? А втім… Взяти хоча б нашу гуманітарну, художню сферу, як відомо, теж покликану виховувати. І тут на парадокс наштовхнешся. Ми навчилися відверто говорити про суспільні проблеми, дивитися правді в очі, безжалісно розвінчувати в літературі, кіно, на сцені бездуховність підлітків, досліджувати причини їхньої жорстокості, пияцтва, наркоманії, — навчились не лише звинувачувати, а й розуміти їх, нарешті, каятися, але майже нічого не робимо, щоб не втратити наступні покоління…

Літературу я поставив би тут на особливе місце, і не тому, що сам письменник. Адже, погодьмося, переважна більшість мистецтв знову ж таки спрямована на колективне сприйняття. Дитина — не виняток. Та й ще: рідко, дуже рідко відвідують дітлахи музеї, театри, художні виставки, філармонію. Чи такі вже батьки наші, чи умови життя, що їм важко вибратися. Натомість — культпоходи! В театр — класом, у музей подивитися живопис, скульптуру — класом. Звичайно ж, увага дитини розпорошується. Вона не може зосередитися ні на творі, ні на своїх відчуттях.

А книга? Саме вона й дозволяє малому залишитися наодинці. Хором не будеш читати. Ну, бува, вчителі читають або письменник виступає перед дітьми. Але це — акція, той же театр. Тому й кажу: у вихованні книга займає найперше місце. Якби ще вчителі та навчили учнів самостійно працювати з нею. А коли дитина вмітиме працювати з книгою, тоді, нарешті, у вчителя і час з’явиться. Адже він зможе прийти на урок і не втовкмачувати дітям те, що своїм твором хотів донести письменник. Досить поставити завдання: діти, прочитайте таку-то казку на завтра і спробуйте висловити все, що відчуваєте при цьому. І вже навіть по тому, як дитина розповідатиме, які думки у неї виникли, відчуття, як вона зрозуміла той чи інший твір, — перед учителем відкриється і психологія, і структура мислення дитини.



Кор. — Невже телевізор — перший і незамі- нимий казкар і вихователь сьогоднішніх дітлахів?

А. К. — На жаль. Я знаю багатьох молодих батьків. І от: розкажи що-небудь чи почитай уголос, звертається до тата чи мами дитина. «Прочитай!» — благає. «Ну, прочитайте!» — вже не витримую і я. Може, педагог у мені тоді говорить. Та хіба ж і без того важко збагнути душевний стан дитини? Адже читає книгу рідна їй людина, і дитя буквально всотує у себе і слова, і найтонші інтонації голосу. А коли щось незрозуміле — можна, не боячись, запитати, і тут же одержати відповідь. Нехай би частіше були в сім’ї подібні хвилини. Живе, безпосереднє спілкування — що може замінити його?

А в нашому випадку? «Відчепися, ніколи!» В кращому разі — поставлять диск або ввімкнуть комп’ютерну гру. От і розповідає він казки пластмасовим, стандартним, мільйоннотиражним голосом.



Кор. — Здається, ровесникам Вашого дитинства тут поталанило більше. А Вам самому — безперечно. Все було: і бабусині казки, пісні й соковита народна мова, просторі луки поблизу Козинки, над якими з весни до схилку літа велично кружляли лелеки. І лише потім — столична школа, технікум електроніки, сериозш успіхи в плаванні… Ви — дитячий письменник. Кажуть, ним треба народитися…

А. К. — Можливо. Але багато залежить від оточення, від контексту, в який ти потрапиш. Я — з учительської родини. У чотири роки навчився читати, а в п’ять — уже писав. І в п’ять же, коли мене запитували, ким я буду, відказував: «Письменником!»

І ще — Михайло Стельмах. Не знаю, як би склалася моя літературна доля, коли б не він. Бувало, тиждень-другий я не подавав голосу, і Михайло Панасович телефонував мені сам.



Кор. — Позитивний герой… Я навмисне вжив це словосполучення, котре нині у багатьох викликає роздратування. Звісно, можна було б і тут покепкувати над улюбленими закликами наших недавніх ідеологів до створення в літературі, на екрані й сцені позитивного героя, — але що з того? Потреба мати приклад для наслідування, робити своє життя з когось у дітях природна, як дихання. Мовлю не тільки про Д’Артаньяна або Тимура…

А. К. — 3 підлітками складніше, а от щодо молодших школярів, то позитивний герой обов’язково повинен бути! Тільки, по щирості, зараз я не бачу його.

Кор. — А хто може претендувати на цю роль?

А. К. — По-моєму, добрий… супермен. Щоб він був і фізично могутнім, і зростом високий. Діти це люблять. А якихось там хитрунів вони не приймають і не сприймають.

Кор. — Отже, сила і добро в пошані у нинішніх дітлахів?

А. К. — Сила і Добро — для мене класичний приклад позитивного героя. Але — чому саме він? Як відомо, діти у цьому віці страшенні егоцентристи й егоїсти. Вони, так би мовити, увесь світ стягують на себе. Тобто герой завжди повинен замикатися на дитині.

Ще я помітив (колись про це навіть статті писав), що в якості героя діти краще сприймають якусь нелюдську істоту — Буратіно, Цибуліно, лялькових персонажів. А якщо герой — людина, то доросла. Бо дитина росте, і їй цікаво, як виходити у дорослий світ. По-друге, через той же егоцентризм дитина все міряє на себе. Бачить дорослого і каже собі: от він сильний, розумний, і я таким хочу бути, і я таким стану.

Свого ж ровесника, більш вдатного, заздалегідь сильнішого, наділеного ще безліччю відсутніх у неї самої чеснот, — як сприйме? Та ще коли їй без кінця нагадують, що це хтось інший, а не вона, може перестрибнути через прірву, вміє плавати, багато разів підтягуватися на перекладині?.. Ніяк, дитині це нецікаво, і з огляду на притаманний їй егоїзм вона психологічно відштовхує такого героя від себе. А в нас чомусь вважають, що малечі неодмінно потрібні діти-герої. Як на мене, то вони можуть лише відтінювати, краще виокреслювати героя дорослого.

Кор. — Анатолію Георгійовичу, Ви часто й залюбки виступаєте перед дітьми. Мовби заохочують вас до цього, скажемо, й неабиякі акторські дані, голос, інтонація, дикція…

А. К. — Не це головне. Я охоче апробовую нові, ще не друковані вірші в дитячій аудиторії. Дехто ж із моїх колег просто боїться постати перед нею. Бо діти не пасивні спостерігачі. Інколи вони можуть одразу помітити у твоєму вірші таке, на що не зверне увагу жоден редактор. Ще й тому, між іншим, у нас виходять невиразні книжки. Діти бачать фальш і по-своєму безпосередньо говорять про це. Не кожен автор здатен витримати таку критику. А якщо її багато…

Кор. — Може, і з Вами щось подібне траплялось?

А. К. — Так. І це, зізнаюсь, було для мене повною несподіванкою. Адже перед тим я читав вірш «Новий закон» багатьом своїм знайомим, і він подобався їм. Та ось: прочитав вірша і питаю у другокласників:

— Ну як, діти, ви прийняли б такий закон?

Чую голоси: так, так… А одна дівчинка встає: ні!

— Чому?


— По-перше, — відказує, - у батьків вихідний день. Ми з ними бачимося щодня. Адже й батьки хочуть піти удвох, скажімо у той же театр. Чому ж їх не повинні пускати без мене? Ні, не приймаю я такого закону.

Ну, хіба не обеззброює така «дитяча» логіка? Тут мимоволі починаєш іще вимогливіше ставитися до себе. Так, між іншим, і вчителі повинні бути уважними навіть до «дрібниць» у стосунках зі своїми підопічними. Адже ті все помічають: і зачіску, і настрій, гаразди й негаразди вчительки, що і як вона сказала. Як — теж важливо. Переконаний: майбутнім педагогам, особливо мовникам і літераторам (вчителі початкових класів — вони, сказати б, — універсали), дуже потрібен спецкурс ораторського, акторського мистецтва у педагогічних вузах та університетах. І якомога насиченіша практика. Без цього важко почуватися розкутим, оволодіти класом, захопити його лише новою інформацією.



Кор. — І все ж… Яка найбільша творча втіха письменника Анатолія Костецького?

А. К. — Мабуть, ця… Коли якогось дня надійде до тебе лист від крихітного створіння. І напише та дівчинка, що сама вона з Мінська, а цього літа була в Києві і у видавництві «Початкова школа» придбала книжку «Мої та твої таємниці». Одразу почала читати її. Хоч і повільно, з допомогою мами. «Але мені й книжка подобається, і мову українську я вже трохи знаю, а хочу знати її краще. Тоді я прочитаю всі Ваші книжки».

Чи може бути щось дорожче для письменника, ніж це визнання? Премії, лауреатство, хоча й ними не обділила його доля, участь у нарадах, де чується мова ледь не всіх країн і народів, — все це раптом здається таким дріб'язковим. Може, навіть заради одного такого листа варто щодня прокидатися о п'ятій, ставити на плиту чайник, вмикати за звичкою транзистор, і на раптово віднайденій душевній хвилі поринати в роботу.



Олександр Кавуненко,

кореспондент журналу «Початкова школа»
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка