Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку



Сторінка7/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

НЕ ХОЧУ ПИСАТИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ!


Астрід Ліндґрен

В одному з численних інтерв’ю журналіст поцікавився у всесвітньо відомої дитячої письменниці із Швеції Астрід Ліндґрен: «А чому б вам не спробувати написати книгу для дорослих?» Відповідь письменниці була вичерпною і категоричною: «Ні, я не хочу писати для дорослих. Я хочу писати для таких читачів, які здатні творити чудеса. А чудеса творять діти, коли читають книги. Вони беруть наші убогі думки та слова, вони вселяють у них життя і блиск…» І цього кредо письменниця дотримувалася все своє творче життя. А на запитання, хто надихає її на створення дивовижних книг для дітей — власні діти, онуки, діти взагалі, — Ліндґрен однозначно відповідала, що одна-єдина дитина на світі може її надихати: та, якою була колись вона сама…

Серед тридцяти п’яти всесвітньо відомих книг, створених письменницею, чи не найпо- пулярніші у всьому світі дві її книги: «Пеппі Довгапанчоха» та «Пригоди Карлсона». От про історію їх створення і піде мова, тим паче, що вона досить цікава… Але спершу коротко про саму письменницю…

У Стокгольмі, столиці Швеції, на вулиці Далагатан стоїть старий будинок, вікна якого дивляться на невеличкий міський парк.

Про цей будинок у Швеції, та й у багатьох країнах світу, знає чимало дітей і дорослих, бо з 1941 року на другому поверсі тут мешкала Астрід Ліндґрен, десятки книжок якої перекладено майже півсотнею мов світу!

Листи у цей будинок поштарі доставляли не в поштарських сумках, а в мішках, які доводилося возити спеціальними візочками — така сила-силенна їх надходила до письменниці. Частенько на конвертах стояла не адреса Астрід Ліндґрен, а дитячим почерком було виведено: «Швеція, Стокгольм, Карлсону» або «Дівчинці Пеппі Довгапанчоха». І листи знаходили свого адресата, бо цих героїв книжок Астрід Ліндґрен знають геть усі!..

Народилася майбутня письменниця 14 листопада 1907 року у шведській провінції Смоланд, у звичайній селянській родині, і назвали її Астрід Анна Емілія Еріксон. Зрозуміло, батьки й гадки не мали, що їхня донечка стане у майбутньому всесвітньо відомою письменницею і «Першою жінкою Швеції», як її шанобливо величали земляки. Була вона ніби така ж, як і її ровесники, але відзначалася тим, що майже ніколи не розлучалася з книгами, була найзапеклішим читачем шкільної та сільської бібліотек, де читала чисто все підряд! А ще вона краще за всіх писала шкільні твори. Один із них — «Життя у нашій садибі» — не лише отримав першу шкільну нагороду, а й був надрукований у місцевій газеті, через що однокласники дражнили Астрід малою «Сельмою Лаґерлеф». І хто міг тоді подумати, що ця маленька непосида дійсно прославиться на весь світ!..

Справжню славу письменниці принесла вже її перша книга — про невсидющу, на перший погляд — розбишакувату і ні на кого не схожу, але водночас і схожу на багатьох її ровесників, та й на саму письменницю, до речі, дівчинку з дивним ім’ям — Пеппі Довгапанчоха.

Як це дівчисько з’явилося в уяві письменниці? Тут можна відповісти прислів’ям: «Не було б щастя, та нещастя допомогло…».

Коли маленькій Карін, доньці Астрід Ліндґрен, було сім років, вона тяжко захворіла і лежала в ліжку кілька довгих місяців… Щовечора вона просила, аби мама розповідала їй якісь історії. Астрід Ліндґрен уже й не знала, про що розповідати, й доня сказала: «А ти розкажи про Пеппі Д овгапанчоху!»

Як згадувала сама письменниця, вона тоді «не спитала, хто це, і почала вигадувати дивовижні пригоди, які б відповідали незвичайному імені дівчинки».

Отак народилися ці історії, а згодом наче- й забулися. Та якось узимку письменниця… зламала ногу! Щоб якось розрадитись, вона почала пригадувати й записувати пригоди Пеппі, розказані доньці. Потім передрукувала їх і подарувала Карін на день народження, а один примірник надіслала до видавництва. Та невдовзі рукопис повернувся з відмовою.

Але ця відмова не образила письменницю, й вона через рік надіслала рукопис в інше видавництво, де пригоди Пеппі Довгапанчохи і побачили світ, одразу ж отримавши першу премію на конкурсі книг для дітей!

І звідтоді Пеппі Довгапанчоха, незвичайна вигадниця, фантазерка та мрійниця, чудовий, надійний друг, кмітливе розбишакувате руде дівчисько, переможно закрокувала планетою.

Книгу перекладали десятками мов, про неї знімали телепрограми і серіали, малювали комікси, робили радіопередачі і випускали кінофільми…

І хоча Пеппі Довгапанчоха має вже, так би мовити, «за плечима» майже шість десятків літ, але вона така ж дитина, як і герої інших славнозвісних дитячих книг — Джанні Родарі, Туве Янссон, Всеволода Нестайка з їхніми нестаріючими Цибуліно, Мумі-тролями та сонячним зайчиком Терентієм… Всі ці казкові герої лишаються і тепер ровесниками сучасних молодших школяриків, їхніми друзями, порадниками і найкращими партнерами в іграх і розвагах!..

А тепер — іще про народження одного з найвідоміших героїв Астрід Ліндґрен: про Карлсона, що живе на даху. Спершу Карлсона звали Лільонкваст і діяв він у казці Астрід Ліндґрен «В Країні між Світлом і Мороком». Цікаво, що на світ він з’явився теж завдяки Карін, доньці письменниці.

Якось дівчинка попросила маму: «Розкажи мені про пана Лільонкваста. Тільки нехай він буде добрим дядечком і неодмінно прилітає до дітей, коли вдома нікого немає!»

Відома річ: діти страшенно не люблять довго лишатися вдома на самоті, тому і вигадують собі усяких друзів, якщо поруч нема ні песика, ні кицьки, ні, принаймні, акваріума з мовчазними рибками…

І от на світ народився Лільонкваст, який прилетів до хворого самотнього хлопчини й забрав його із собою в Казкову Країну між Світлом і Мороком. Невдовзі з Лільонквастом сталося щось дивовижне: він прилетів знову, та називався вже Карлсоном, і на спині у нього був… пропелер! Крім цих змін, Карлсон ще й оселився не десь у лісі, в хатині на галяві чи бодай у якомусь підвалі, а на самісінькому даху!..

Ось як розповідала письменниця про свою зустріч із Карлсоном: «Я побачила його, точніше, спершу почула якось уночі, коли мене мучило безсоння. Не спалося, можливо, тому, що за вікном щось довго дзижчало. А потім він влетів до кімнати, сів на ліжко й запитав, де можна знайти Малого. Я протерла очі — ні, це не сон, на моєму ліжку в стокгольмській квартирі сидів маленький товстенький чоловічок із пропелером на спині і кнопкою на животі.

— Ти хто? — спитала я. — Чому ти прилетів до мене?

— Я — найкращий у світі Карлсон, який живе на даху, — відказав чоловічок, — а прилетів я до тебе тому, що ти написала книжку про Пеппі Довгапанчоху.

Тоді я дала йому адресу Малого. Не назву цієї адреси, бо це таємниця… Скажу лиш, що в тому домі я мешкала колись у молоді літа, і Карлсон відтоді там і оселився. Все це було саме так, і я можу заприсягтися в цьому — на книжці про Пеппі!»

Як бачимо, досить цікавими були з’яви- народження згаданих книг Астрід Ліндґрен. Немає жодних сумнівів, що на них чекають пригоди ще не в одного майбутнього покоління малих читачів, бо ці книги таки справді — славнозвісні!

…Колись в одному з інтерв’ю Астрід Ліндґрен писала: «Діти — найвдячніші читачі, але й найвимогливіші: вони відразу вловлюють щонайменшу фальш, не терплять дидактики і висловлюють своє ставлення до нецікавої книжки елементарно просто: книжка летить у куток, а юний читач вибирає заняття більш веселе — ну, скажімо, береться за рогатку…».

Я переконаний, що дитина, котра прочитає хоча’б одну із двох книг Астрід Ліндґрен, про які йшлося вище, і не подумає кидати її в куток, а покладе на найпочесніше місце. Так само не подумає вона і про рогатку, а коли навіть та в дитини є, то вона зламає її і викине геть на смітник…

Коли говорити про нагороди й відзнаки, отримані Астрід Ліндґрен за свою творчість для дітей, то тільки їх перелік зайняв би не один десяток сторінок. Згадаю лише те, що письменниця — єдина у когорті дитячих письменників світу, лауреатів Андерсе- нівської премії, яка, як виняток, отримала Золоту медаль імені Г.Х.Андерсена двічі — у 1958 і 1986 роках, хоча у положенні про Андерсенівську премію сказано, що вона присуджується лише один раз! Астрід Ліндґрен заслуговувала на такий виняток, бо крізь усе своє життя, присвячене дітям, вона пронесла думку і віру в те, що «допоки на світі є діти — будуть і казки!..»



У ЦЬОМУ СВІТІ НЕМАЄ НЕМОЖЛИВОГО!


Туве Янссон

До плеяди казкарів — творців власних непересічних героїв, котрі відомі дітям ледь не у всьому світі, безумовно належить видатна фінська казкарка, яка пише шведською мовою, — Туве Янссон.

Персонажі з її книг — родина Мумі-тролів, диваків і мудрагелів — давно полюбилися дітям Європи. От і поговоримо про ці книги, які сприймаються цілісною епопеєю, такий собі авторський казковий епос. А щоб краще зрозуміти суть самої епопеї, зупинимося на біографії письменниці…

Народилася Туве Янссон 1914 року у Фінляндії, в родині митців. Батько майбутньої письменниці був відомим фінським скульптором, а мати — шведською художницею.

Цілком зрозуміло, що дівчинка зростала у творчій атмосфері, і шлях її, можна сказати, був визначений уже ледь не з перших кроків. Принаймні, поряд з улюбленими ляльками та іншими «дівчачими» іграшками-забавками малої Туве неодмінно лежали олівці та фарби: ще з дитинства вона приохотилася до малювання, якому не зраджувала все своє життя.

Можливо, через те, що батьків своїх Туве Янссон постійно бачила за роботою, дівчинка мала розважатися самостійно, що вплинуло, ясна річ, на розвиток її бурхливої фантазії. Навіть улітку, коли батьки перебиралися відпочивати на невеличкий острівець у Фінській затоці Балтійського моря, мама щось постійно малювала, а тато вирізав із каменю — на щастя, було його тут досхочу! — якісь химерні дивовижі.

Згодом Туве Янссон напише: «Напевне, я описала у своїх казках свою власну родину, принаймні, в той час, коли я була маленькою…».

Коли Туве Янссон виросла й остаточно визначилась у виборі власного життєвого шляху — а спершу вона була, так би мовити, чистою художницею! — надалі багато в чому допомагали їй яскраві спогади дитинства і нестримна фантазія.

Як уже згадувалося, п’ять місяців на рік родина Янссонів мешкала на острівці із розкішною природою. І спогади про цю красу перелилися на описи пейзажів у казках Туве Янссон. Скажімо, одного разу вона разом із мамою потрапила в чужий, заметений снігом аж по самий дах будиночок, і дівчинка уявила, що вони живуть у заметі! Згодом вона щось схоже описала про зимівлю своїх неперевершених казкових персонажів — Мумі-тролів.

Взагалі, слід зазначити, що фінський пейзаж — невід’ємна складова частина творчості письменниці. Уже й дорослою, як у дитинстві з батьками, кожне літо Туве Янссон проводила на малесенькому скелястому острівці у тій же Фінській затоці, і не в якійсь віллі чи розкішному котеджі, а у звичайнісінькій невеличкій рибальській хижці.

Напевне, і це незвичайне романтичне помешкання допомагало казкарці фантазувати й вигадувати нові та нові пригоди для своїх непосидючих героїв.

Про особливе ставлення Туве Янссон до пейзажу свідчать і її слова про те, що «світ дітей — це пейзаж, намальований яскравими фарбами, де добро і зло невіддільні одне від одного. У цьому світі є місце для всього і немає неможливого. Неймовірне перемішується з ясним і логічним. Дитина може з радістю сприймати страх і самотність, всю захоплюючу атмосферу жахів, але вона почувається ошуканою і покинутою, якщо немає втіхи, немає порятунку і немає дороги назад…».

Перша книжечка-картинка вийшла у Туве Янссон іще у 1938 році. Але відомою письменниця стала лише з виходом книжки- картинки під назвою «Що було потім? Книга про М’юмлю, Мумі-троля та крихітку М’ю» у 1952 році.

1953 року художниця — на той час Туве Янссон ще не написала жодного рядка своєї майбутньої славнозвісної казкової епопеї, а лише придумала мальованих персонажів — підписала контракт з одним із англійських видавничих синдикатів і змушена була працювати лише як художниця.

Саме з цього року починають з’являтися серіали малюнків «Мумі-троль», які не лише друкуються у десятках газет і часописів багатьох країн світу, а й виходять одна за одною окремими альбомами-книжками. Герої цих книжок-картинок, власне — своєрідних коміксів, стають улюбленцями дітвори ледь не всієї Європи через те, в першу чергу, що вони поводяться точнісінько так, як і звичайні люди — їх охоплюють ті ж самі пристрасті, але, водночас, вони ще вміють творити найдивовижніші чудеса!

Згодом Туве Янссон так згадувала про «художницький» період своєї творчої праці: «Спершу ця робота, поки вона була для мене новою, захоплювала повністю як нова форма самовираження. Але від самісінького початку було нелегко. Одну й ту ж саму ситуацію доводилося швидко множити у трьох — чотирьох малюнках. Я вдалася до постійної гонитви за сюжетами, що, по суті, є прокляттям для всіх авторів будь-яких серіалів. Справа дійшла до того, що, коли часом з’являлися мої друзі й розповідали про свої проблеми, у мене виникала потаємна думка: а чи не можу я використати їх як складники чергового сюжету?..

І тут мені зробилося лячно!..»

Саме цей щирий переляк і змусив Туве Янссон спинитися у нескінченній гонитві за новими й новими мальованими серіалами і звернутися до літературної творчості — засісти за казкові повісті!..

Сприяло, так би мовити, значною мірою цьому рішенню ще й те, що вигадані нею персонажі, народжені світлою фантазією зі спогадів і мрій її дитинства, стали комерційною поживою для багатьох ділків і бізнесменів.

Милих, добрих, вразливих героїв Туве Янссон почали виготовляти з марципанів і тістечок, із цукру й шоколаду, з мила та стеарину!.. їх жували, гризли, ковтали й нещадно спалювали всі, кому лишень заманеться!…

І, мабуть, саме стеаринові мумі-тролі, у яких під час горіння капало з їхніх похнюплених і страдницьких носиків, стали останньою крапкою: Туве Янссон по закінченні контракту категорично відмовилася від його поновлення, не дивлячись на казкові матеріальні вигоди, і взялася за перо — на наше з вами щастя!..

Перша книга одинадцятитомної казкової епопеї про Мумі-тролів та їхніх друзів називалася «Капелюх чарівника» і, на думку критиків, та й самої письменниці, була чи не найоптимістичнішою з усіх інших. До речі, вона виходила українською мовою у видавництві «Веселка» під назвою «Диво-капелюх».

Наступні книги казкової епопеї Туве Янссон, на відміну від першої, дуже світлої та оптимістичної, вже позначені деякими жахами, можливими передбачуваними катастрофами та страхітливими пригодами.

Це, мабуть, можна пояснити неабияким психологічним перевантаженням самої письменниці, виснажливою працею, та ще й тим, що сама Туве Янссон вважає: «Жодну дитину не може захопити казка, якщо вона П не лякає».

Ця спрямованість на ляк відчувається вже в деяких назвах книг казкової епопеї: «Небезпечне літо», «Прилітає комета», «Муміни та велика повінь»… Погодьтеся, що можна чекати доброго від загрозливої і непередбачуваної комети або від повені?..

Але своїми казками письменниця ніби заперечує сама собі, бо кожна з казок, зрештою, закінчується щасливо. Маленькі герої Туве Янссон поводяться не лише як звичайні діти, а ще й уміють творити чудеса і з честю виходити з будь-якої складної і страхітливої ситуації переможцями!

Саме через це книги Туве Янссон завжди дають читачам і втіху, і радість, і порятунок, бо підказують вихід із скрути. А ще читачів приваблює особлива риса характеру, притаманна мумінам: вони здатні дивитися на світ очима інших, поважають чужу індивідуальність, якою б вона не була.

Якщо згадати нечисленні публічні виступи Туве Янссон — а виступати вона страх як не любила! — то основні критерії її творчості полягають у кількох постулатах: «Я ніколи не писала для певного віку. Пишу просто для себе. І буваю щасливою, якщо знаходжу відгук в інших». «Вигаданий світ моїх мумінів — це світ, за яким сумує у душі кожен із нас. Мріємо ми всі, та тільки не всі можемо зізнатись у цьому». «Дитячі письменники вигадують казки для власного задоволення»…

Остання книга про мумінів «Тато і море» з’явилася 1965 року, а у 1966 році Туве Янссон було присуджено Золоту медаль імені Г.Х.Андерсена.

Про цю визначну подію письменниця довідалася, коли перебувала на своєму улюбленому острівці. Ось як вона згадувала про це: «Медаль Андерсена я отримала у 1966 році, але через якесь непорозуміння мене не сповістили про це офіційно. Якось уранці на мій острівець припливли на човні з підвісним двигуном мій друг зі своєю дружиною. Вони привезли величезний букет польових квітів. На острівці їх, до речі, було дуже й дуже мало, бо він скелястий, кам’янистий… Поспіхом здершися на гору до мого помешкання, вони навперейми почали розповідати, що відтепер я зробилася знаменитістю — вони почули це по радіо.

Про що там, власне, йшла мова, вони толком і не відали, а знали тільки те, що тепер я — гордість нації!

Минуло досить багато часу, поки я дізналася, що ж сталося насправді, і можете лишень уявити, як я зраділа і запишалася!

Щоправда, потім я трохи злякалася, коли дізналася, що мені доведеться на церемонії вручення премії виголошувати промову…

Адже я не мала ані досвіду, ані таланту виступати публічно…».

Як не прикро про це говорити, але 1970 року Туве Янссон в одному з виступів попрощалася з Мумі-тролями, які так полюбилися дітлахам світу, і сказала, що надалі писатиме лише для дорослих…

Напевне, у цьому є свій сенс: адже епопея про мумінів є цілісною і завершеною Книгою з одинадцяти томів, і додати до неї навряд чи щось можна. І ця, за всіма ознаками таки справді славнозвісна Книга, лишається з нами і стане об’єктом читання ще не одного покоління дітей різних країн світу!..



ПАМ’ЯТАЙТЕ НАЙДОРОЖЧЕ!


Отфрід Пропелер

До плеяди письменників, котрі присвятили своє життя і творчість найкращій частині людства — дітям, — належить, безумовно, і всесвітньо відомий дитячий письменник з Німеччини Отфрід Пройслер.

Народився Отфрід Пройслер у жовтні 1923 року в невеличкому німецькому містечку Файхенберг, у Богемії, де й минали кращі роки його дитинства, допоки у країні до влади не прийшли фашисти.

Війна жорстоко обпекла майбутнього дитячого письменника своїм безжальним огненним диханням. Може, саме ці страхітливі спогади й позначилися на його подальшому виборі власного життєвого шляху.

По війні, після закінчення вищого педагогічного навчального закладу, певний час Отфрід Пройслер працював учителем, був навіть директором школи, але потяг до письменства переважив, і з 1970 року Отфрід Пройслер стає професійним дитячим письменником, хоча й лишається чудовим педагогом і непересічним учителем до останніх днів свого життя — у своїх книгах.

Перші видання для дітей з прізвищем «Отфрід Пройслер» на обкладинці почали з’являтися наприкінці п’ятдесятих — початку шістдесятих років. Це, насамперед, — «Маленький Водяничок», що, так би мовити, випірнув до читачів 1956 року, та «Маленька Баба-Яга», яка прилетіла на мітлі до німецької малечі наступного, 1957 року.

Неабиякий успіх випав на долю книги дивовижних історій, розказаних письменником про «Розбіяку Хоценплоце», що побачила світ 1962 року.

А далі почали з’являтися книга за книгою — і майже кожна з них сприймалася дуже гаряче й читачем, і критикою. Але, як уже мовилося, найбільший успіх припав на долю книжок про маленьких казкових створінь.

Якщо згадати про відзнаки письменника за його самовіддану творчість для малечі, то першою слід, мабуть, назвати Німецьку премію з дитячої літератури, яку Отфрід Пройслер уперше отримав уже 1963 року за чудовий переказ книги чеського письменника Йозефа Лади «Кіт Микеша», до речі, - володаря Золотої медалі імені Г.Х.Андерсена, найвищої міжнародної премії у царині літератури для дітей, так званої маленької Нобелівської премії.

Другу Німецьку премію письменник отримав 1972 року за дивовижну книгу «Крабат» з підназвою «Легенди старого млина», яка стала не лише сенсацією у німецькій дитячій літературі, а й вважається помітною, значною віхою у подальшому розвої дитячої літератури Європи в цілому.

Одне слово, якщо почати перераховувати всі відзнаки Отфріда Пройслера за творчість для дітей — доведеться списати кілька сторінок.

Мені свого часу пощастило не лише познайомитися з цим автором відомих книг, а й чимало спілкуватися, навіть заприятелювати з ним. Наші зустрічі відбувались у Москві, Будапешті, Софії, Афінах, де в різні роки проводились міжнародні зустрічі дитячих письменників світу. І щоразу наші радісні побачення завершувалися багатого- динними розмовами, роздумами та гарячими дискусіями про книги для дітей. Чимало корисного взяв я для себе з поглядів Отфріда Пройслера на дитячу літературу:

«Наші діти дуже легко визначають марку автомобіля, вони дуже чітко почуваються в реальному сьогоднішньому світі, і вони знають точно, що Водяника насправді не існує на землі, але вони дозволяють себе зачарувати-зачаклувати й повірити в це…».

Як я вже натякав, Отфрідові Пройслеру, не за його бажанням, звичайно, довелося брати участь у другій світовій війні, перебувати у полоні в Татарстані, де він, до речі, вивчив російську мову, тож письменник бачив усі воєнні жахи на власні очі. А особливо закарбувалися йому у пам’яті страждання дітей. Саме тому по закінченні війни та поверненні додому Отфрід Пройслер заприсягнувся «ніколи не розповідати дітям про війну» — і дотримав свого слова до останнього подиху. Саме тому всі його книжки, про що б у них не йшлося, — завжди добрі, світлі, усміхнені й радісні і мають щасливий кінець, бо, за словами письменника, «кожний із нас ніколи не повинен забувати про інтереси та щастя дітей. Не забувайте найдорожче!..»

…Найвідомішою та найулюбленішою казкою дітлашні є «Маленька Баба-Яга», що вийшла вперше, як уже говорилося, 1957 року й нині налічує лише німецькою мовою наклад більше п’яти мільйонів примірників і перекладена трьома десятками мов народів світу, в тому числі — й українською.

Ось що розповідав сам Отфрід Пройслер про те, як він вигадав свою всесвітньо відому героїню:

«Якось увечері перед сном мої малі донечки поскаржилися, що вони бояться дечого страшнючого…

— Чого саме? — поцікавився я.

— Злих відьом!

Я спробував був утовкмачити їм, що в наші дні злих відьом боятися не слід, бо їх більше не існує.

— А чому?

«Хм, дійсно — чому?» — подумав я. Зізнатися, то раніше я про це просто й не замислювався. Гаразд, я досить-таки швидко знайшов відповідь. Так і народилась історія про Маленьку Бабу-Ягу, яку я згодом записав: для трьох моїх донечок і для всіх дітей, яким кортить узнати, чому в наші дні боятися злих відьом не варто».

Так і з’явилася на світ Божий Маленька Баба-Яга, котра виявилась анітрохи не злою, а наполегливо вчилась оволодівати чаклунськими таємницями, аби дарувати людям саме добро! А ще — веселити малих дітлахів, бо сам Отфрід Пройслер глибоко переконаний, що той, «хто багато й від душі сміється в дитинстві, той згодом не так швидко відвикає від цього».

Переконаний, що діти після знайомства з казковими повістями Отфріда Пройслера стануть набагато мудрішими та ліпшими в усьому. Адже письменник ніколи не сумнівався, що тих, хто пише для дітей, «об’єднує спільна мета: допомогти їм стати дорослими, дати їм радість своїми книгами, зробити їх добрими й життєрадісними, одухотворити їхнє життя». А ще Отфрід Пройслер казав: «Допомогти дітям у процесі становлення я вважаю своїм головним завданням, аби вже, коли вони будуть дорослими, то могли б радісно згадувати своє дитинство». Для реалізації своїх життєвих планів він обрав казку, бо вважав, що «казка — дитя вічності, а отже — за нею майбутнє»! І всі без винятку казкові книги письменника підтвердили й утвердили це його переконання, а тому житимуть і в новому столітті!..



ДІТИ — ЛЮДИ, ЯК І ВСІ.

Коли б мені запропонували вибирати, скажімо, під час мандрівки на безлюдний острів обмежену кількість книжок, створених для малих читачів, безумовно, я зупинився б на жанрі літературної авторської казки. Адже саме цей жанр нині, та і раніше, — найбільш популярний і, так би мовити, найчитабельніший, бо користується незмінним попитом серед дітей усієї земної кулі.

Як відомо, саме в цьому жанрі літератури для дітей вона має найвищі здобутки і досягнення. Досить згадати хоча б такі імена, як Астрід Ліндґрен, Джанні Родарі, Туве Янссон, Джеймс Крюс та ще ряд всесвітньо відомих дитячих письменників-казкарів, котрі саме за свої казкові повісті отримали найвищу світову нагороду в царині літератури для дітей — Золоту медаль імені Г.Х.Андерсена.

У цьому нарисі йтиметься про одну із дивовижних дитячих письменниць-казкарок, а саме — про австрійську письменницю, теж лауреатку Андерсенівської премії, Крістіну Нестлінґер, книжки якої перекладені десятками мов народів світу, в тому числі — й українською, і читаються мільйонами дітей багатьох країн усіх континентів.

Якщо поглянути на біографію письменниці прискіпливо, то можна стверджувати, що в її житті чогось особливо незвичного і незвичайного не траплялося: все найфантастичніше і найцікавіше народжувалося безпосередньо в її фантазіях і виливалося-фіксувалося в непересічних книжках для дітей.

Народилася Крістіна Нестлінґер у Відні, столиці Австрії, 1936 року в родині середнього достатку, яка мешкала на околиці міста.

Дівчинка росла гострою на язик, розкутою і досить непередбачуваною у своїй поведінці і вчинках. Вона ніколи і ні за яких обставин не губилась, а завжди, так би мовити, вміла оволодіти будь-якою найскладнішою життєвою ситуацією.

Навчалася майбутня дитяча письменниця у середній школі гуманітарного спрямування, віддаючи перевагу штудіюванню літератури, іноземних мов і мистецтва. Після закінчення школи Крістіна вступає до Віденської Академії Мистецтв, бо відчула в собі неабиякий потяг до малювання.

Після отримання диплома Академії Нестлінґер деякий час працює художником- ілюстратором, проте її особисто не вдовольняв рівень її власних малюнків, і вона вирішує змінити свої мистецькі орієнтири — береться за перо…

Слід зазначити, що Крістіна Нестлінґер одразу почала свою літературну діяльність із творів для дітей, що трапляється дуже й дуже нечасто: переважна більшість відомих дитячих письменників починала з літератури для дорослих, і, звичайно, — з ліричної поезії.

Дебютувала письменниця у літературі для дітей 1970 року книжкою «Вогненно-руда Фредеріка», на яку схвально відгукнулись як читачі, так і поважні критики.

Наступного року виходить повість «Три поштових грабіжники», а в 1972 році — відразу дві книжки: «Чоловік для мами» та «Геть огіркового короля!».

У подальші роки активної літературної роботи з-під пера Крістіни Нестлінґер з’являються на світ більше чотирьох десятків книг, що лишаються незмінно популярними. Окрім фантастичних і казкових повістей, вона пише оповідання, вірші, сценарії для радіо і телебачення. Можна тільки подивуватись і по-доброму позаздрити такій багатожанровій плідності і працьовитості письменниці!

А про якість усіх створених Крістіною Нестлінґер книжок годі й говорити: вона — лауреат майже всіх премій, які існують в Австрії для відзначення творів у галузі літератури для дітей, і не лише в Австрії, а й у ряді країн Європи. Зокрема, 1972 року письменниця стає лауреатом премії Австрії «За внесок у дитячу літературу», а наступного, 1973 року, їй присуджується одна з найпочесніших премій Німеччини — літературна премія «За кращу книгу для юнацтва».

Але й сьогодні чи не найкращою і найвідомішою книгою Крістіни Нестлінґер світова критика вважає фантастично-казкову повість «Геть огіркового короля!». Дехто із критиків і журналістів навіть охрестив письменницю за цю дивовижну повість «австрійською Астрід Ліндґрен». Проте вона зреагувала на це «звання» дуже коротко й однозначно, але — із збереженням щирої і глибокої поваги до об’єкта порівняння, такою фразою: «Ліндґрен — це Ліндґрен, а я — це я, і ми різні, кожна з нас по-своєму цікава!..».

Практично не можна назвати жодної книги, написаної і виданої Крістіною Нестлінґер для дітей, яка не стала б непересічним явищем, навіть — своєрідним відкриттям для читача, завжди несподіваним і радісним.

Можна стверджувати, що письменниця у своїх казково-фантастичних повістях для малих читачів зуміла поєднати дивовижним чином нестримну, бурхливу та химерну фантазію з актуальними проблемами сьогодення, в якому віднайшла та піддала гострій критиці ряд явищ, які до неї вважалися «необговорюваними» в літературі для дітей.

Сама письменниця про ці свої відкриття, про магістральний напрям своєї творчості говорить так: «У моїх книгах дуже багато фантастичних, казкових елементів, бо я люблю фантазувати. Але, крім того, спираючись на ці елементи, я досягаю кращого розуміння дітьми реального життя…».

Як уже згадувалося, справжній тріумф прийшов до письменниці з виходом фантастично-казкової повісті «Геть огіркового короля!». Цю незвичайну у багатьох відношеннях казкову повість майже одразу почали активно перекладати десятками мов народів світу, видавати нечуваними тиражами, і в багатьох країнах вона почала набувати не меншої популярності, аніж у рідній для Крістіни Нестлінґер Австрії. Можна стверджувати, що огірковий король переможно закрокував майже по всій земній кулі, роблячи своїми «підданими» мільйони дітей!

До речі, слід зазначити, що після виходу книги «Геть огіркового короля!» вона була відзначена рядом як австрійських, так і зарубіжних літературних премій у царині літератури для дітей.

За всієї складності і глибини проблем, поставлених у цій славнозвісній книзі, вся вона просякнута щирим і дзвінким гумором, у ній дуже багато відверто забавного, комічного і справді смішного.

Крістіна Нестлінґер примудряється протягом усієї розповіді зберігати серйозну загальну інтонацію в той час, коли всі навколо просто, так би мовити, вмирають од реготу…

Якось в одному із численних інтерв’ю письменниця про цю особливість власного характеру сказала: «Смішні місця я пишу, коли у мене поганий настрій…». Щиро кажучи, можна було б зробити помилковий висновок, якщо орієнтуватися на цю фразу Крістіни Нестлінґер. Адже в її кращих і найпопулярніших у малих читачів книжках смішних місць чи не більше половини. От і виходило б, таким чином, що всі свої славнозвісні книги письменниця створювала у поганому гуморі, тобто — в такому стані вона проводить переважну частину власного творчого життя. Та зрозуміло, що це не зовсім так, а точніше — зовсім не так: у реаліях хоч Крістіна Нестлінґер і дещо поміркована жінка — таке життя! — але завжди була веселою, динамічною у спілкуванні будь із ким, з чудовим і загостреним почуттям справжнього гумору, як, власне, і герої її кращих книг.

Слід також зазначити, що письменниця ні в своїх книгах, ані в реальному житті ніколи не поділяє різко світ дітей на дві частини, як це роблять чимало інших літераторів, котрі пишуть для малого читача. Про подібний поділ вона висловлюється дуже чітко й однозначно: «Я не вірю у цілком щасливий або нещасливий світ дітей. Існує лише один світ, і діти варяться в ньому разом із дорослими».

Можна стверджувати, що основним лозунгом, дороговказом усієї творчості письменниці є її власний вислів, який звучить так: «Діти — люди, як і всі!»

В усіх творах героями Крістіни Нестлінґер на рівних виступають поруч із дітьми й дорослі — батьки, вчителі, сусіди. Проте все ж таки вона у будь-якій ситуації, за будь-яких подій — на боці дітей, як би вони не поводилися стосовно дорослих, принаймні, авторка завжди намагається знайти пояснення поведінці та вчинкам своїх малих персонажів. Та головне — письменниця дуже й дуже зацікавлена, аби діти й дорослі могли завжди порозумітися, знайти спільну мову і стати справжніми друзями.

Непересічною подією як у літературі для дітей в Австрії, так і у власному творчому доробку письменниці стали свого часу дві її реалістичні, багато в чому — автобіографічні повісті: «Лети, хрущику!» та «Два тижні у травні», в яких Крістіна Нестлінґер од імені дев’ятирічної дівчинки розповіла про страхіття другої світової війни.

Сама вона пояснювала своє звертання до воєнної тематики так: «Я написала про це, щоб сьогоднішні діти розуміли, що таке війна. Війни не виникають самі собою, війни плануються людьми та ними ж і втілюються…».

У 1984 році Крістіна Нестлінґер була проголошена черговим лауреатом премії імені Г.Х.Андерсена, а за книги «Увага! Пан Вранек виглядає ягням», «Хранитель привиду» і «Собаче життя» — удостоєна Австрійської державної премії з дитячої та юнацької літератури — цієї найвищої нагороди її батьківщини.

І хоча практично всі премії, які існують у Державі літератури для дітей, письменниця вже отримала, однак вона не полишає самовіддано і щедро працювати для найвдячніших у світі читачів — малих мудрагелів і фантазерів.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка