Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку



Сторінка6/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ДІТИ — ПЕРШ ЗА ВСЕ І НАД УСЕ!


Януш Корчак

Якщо уважно вивчати історію літератури для дітей, зокрема — зануритись у біографії декого з її творців і самовідданих служителів, то можна пересвідчитися в істинності вислову про те, що місце подвигу є не лише в книжках, а й у реальному житті, коли йдеться про конкретних дитячих письменників.

До таких героїчних біографій належать, скажімо, творча доля нашого славетного дитячого письменника-романтика і невтомного мандрівника Миколи Трублаїні, або ж — Аркадія Гайдара: обидва письменники, не зраджуючи героїчних мотивів своєї творчості для малих читачів, сміливо й одними з найперших у потрібний час пішли на передові фронти другої світової війни, де й полягли під ворожими кулями…

Життям-подвигом можна назвати і творчий шлях видатного польського педагога і всесвітньовідомого дитячого письменника Януша Корчака.

22 липня 1878 року у Варшаві, в родині відомого адвоката Гольдшмідта народився хлопчик, якого нарекли іменем Генрік.

Син заможних батьків, малий Генрік навчався в елітній школі, але так тривало недовго. Коли хлопчині було одинадцять років, його батько важко захворів і невдовзі полишив цей світ… Родина досить швидко витратила такі-сякі заощадження і змушена була переселитися з розкішного будинку з прислугою у невеличку квартирку одного з найбідніших районів Варшави.

Після смерті батька малому Генрікові довелось опікуватися не лише матір’ю, а й сестрою, проте навчання він не кинув, а досить успішно закінчив школу і вступив до медичного інституту. Долю лікаря, рятівника людських життів, Генрік обрав собі відразу після смерті батька…

Перші книги для дорослих Генрік Гольдшмідт почав писати ще навчаючись у медичному інституті під літературним псевдонімом «Януш Корчак» і здобув широку популярність. Псевдонім Генрік Гольдшмідт обрав собі за ім’ям героя однієї з популярних у ті часи книг відомого польського прозаїка Юліуша Крашевського…

Медичний інститут Януш Корчак закінчив у 1903 році і з перших днів після його закінчення починає працювати лікарем- педіатром. Звідтоді все своє життя Януш Корчак оддавав дітям — і в ранзі лікаря та педагога, і в своїй літературній творчості.

Педагогічну діяльність Януш Корчак розпочав із роботи в бібліотеці для дітей. Згодом він працював у літніх дитячих колоніях, був активним учасником благодійного «Товариства допомоги сиротам», а в 1911 році засновує власний Будинок сиріт, який проіснував до окупації Польщі фашистами.

Протягом двадцяти п’яти років Януш Корчак жив безпосередньо в самому Будинку сиріт разом зі своїми вихованцями, займаючи невеличку кімнатку на горищі. Саме тут були написані кращі книги, зокрема, і його славнозвісні казкові повісті про малого Матіуша-Мацюся: «Король Матіуш Перший», що вийшла 1922 року, і друга частина казки — «Король Матіуш на безлюдному острові», що побачила світ 1923 року. Ці дві казкові повісті склали дилогію, яка перекладена десятками мов народів світу й відома у багатьох країнах.

Перекладено її й українською мовою Богданом Чайковським і видано у «Веселці» 1978 року накладом у п’ятдесят тисяч примірників…

Слід сказати кілька слів про організацію Будинку сиріт, бо саме ідеї дитячого самоуправління, які там панували, знайшли відображення і в казковій дилогії Януша Корчака.

Будинок сиріт був досить своєрідним закладом у тодішній Польщі. Утримувався він на благодійні кошти, але в розпорядок життя його вихованців ніхто не втручався. На сотню дітей тут припадало всього сім осіб обслуговуючого персоналу.

Вихованці Будинку сиріт мали свої власні права та обов’язки. До того ж обов’язки вихованці обирали для себе самостійно — за власними смаками й уподобаннями. Але, раз узявши на себе певний обов’язок, кожен повинен був неухильно виконувати його!

На чолі Будинку сиріт стояла «Рада самоуправління» і «Товариський суд», де могли обговорюватися й поціновуватися відповідно ті чи інші вчинки не лише вихованців, а й на рівних правах — їхніх вихователів…

Як уже мовилося, казкова дилогія про малого короля Матіуша-Мацюся була створена саме в Будинку сиріт. У першій частині хлопчик-король намагається розбудувати щасливу державу для дітей, незалежно від їхнього походження, але його реформи зустрічають шалений опір. Зрештою, вельможі заарештовують короля дітей і висилають, за вироком суду, на безлюдний острів. Друга частина написана дещо в іншому ключі: вона лірична, сповнена роздумів і тихого смутку, та й гумор, який ніколи не полишав автора, м’який і добрий, наче лагідна усмішка дорослого.

Казкова дилогія Януша Корчака значною мірою автобіографічна, тобто письменник у слова й думки короля Матіуша-Мацюся вклав свої власні роздуми й фантазії.

…Дуже тривожно було на душі в Януша Корчака, коли він у своїй невеличкій кімнатці на горищі Будинку сиріт ночами дописував останні розділи другої частини книги. Адже автор населив свою повість- казку реальними хлопчаками — своїми вихованцями, яких чудово знав і гаряче любив. Зараз ці хлоп’ята спокійно й солодко сплять під одним із ним дахом, під тим дахом, де їхні казкові втілення вершать призначений для них письменником-педагогом шлях: рядок за рядком, наче день за днем…

Можна сказати, що у закінченні своєї казкової дилогії Януш Корчак, розповівши про трагічний кінець дитячого короля, певною мірою передбачив і свою власну трагічну долю. Гітлерівські окупанти заборонили «старенькому лікарю», як його шанобливо величали мешканці окупованої Варшави, виступати по радіо, відсторонили від роботи у притулку для польських дітей, а Будинок сиріт дедалі більше занепадав…

1940 року за наказом гітлерівських окупантів Будинок сиріт Януша Корчака у повному складі перевели до Варшавського гетто, територію якого було категорично заборонено покидати під будь-яким приводом! За з’яву на вулицях Варшави без особливої позначки — «єврей» — Януша Корчака навіть одного разу заарештували, й він кілька місяців просидів у тюрмі.

Аж ось прийшов чорний серпень 1942 року…

У цей час окупаційна влада приймає рішення відправити Будинок сиріт із гетто до концентраційного табору смерті Треблінка. Ось як згадує один із свідків цей таки справді чорний день…

«Я перебував на привокзальній площі, коли з’явився Януш Корчак разом із своїми вихованцями. Люди завмерли, наче перед ними постав ангел смерті!

Строєм, по чотири чоловіки в ряд, із власним зеленим прапором Будинку сиріт, з керівництвом і вихователями попереду, вийшли на площу діти…

— Це хто такі?! — вигукнув розлютовано комендант.

— Це Януш Корчак з дітьми! — кинув йому хтось із натовпу.

Комендант задумався: десь він уже чув це прізвище…

Він почав пригадувати, але згадав уже тоді, коли дітей завантажили у вагони.

Комендант підійшов до Януша Корчака й запитав:

— Скажіть, пане лікарю, а чи не ви написали книгу «Банкрутство маленького Джека»?

— А хіба це якось пов’язано з відправкою ешелону з дітьми? — запитав Януш Корчак.

— В жодному разі, - кинув на те комендант. — Але я читав у дитинстві цю вашу книжку, пане лікарю. Гарна книжка! Ви можете лишитись…

— А діти? — поцікавився Корчак.

— Діти обов’язково поїдуть! — відрізав комендант.

— Ви дуже помиляєтеся! — зірвався на крик Януш Корчак. — Ви дуже й дуже помиляєтеся, бо діти — перш за все і над усе! — І він зайшов у вагон, грюкнувши за собою дверима…

Януш Корчак знав, що до самого кінця він мусить усім добром, яке ще зосталось у світі, всіма казками, всією кров’ю власного серця відбивати, відгонити, відштовхувати загибель і страждання, що насувалися невідворотно…»

Так він і діяв. Казки переповнювали страшний потяг, що віз дітей до затягнутих димом газових камер Треблінки. Життя дітей тривало! І поки це було можливим, до останньої секунди, Януш Корчак намагався взяти на свої худі немічні плечі всі страждання сотень дітей, що так вірили йому!

Наступного дня Януш Корчак, усвідомлюючи фінал, рішуче ступив за своїми вихованцями до однієї з газових камер табору смерті Треблінка…

Гадаю, що ознайомлення не лише з казковою дилогією всесвітньо відомого педагога й письменника Януша Корчака, а й розповідь про його трагічну і героїчну долю, западе у ваші серця й неодмінно піднесе у духовному становленні і ставленні до тих, хто поруч!



ГОБІТИ НЕ ВМИРАЮТЬ!


Джон Роналд Руел Толкін

На віртуальній карті Планети Фантазії, напевне, «місто коледжів» Оксфорд посідає чи не найпочесніше місце. І коли згадати, принаймні, оксфордського професора і священика Чарлза Латвіджа Доджсона, який відомий світові під прізвищем-псевдонімом Льюїс Керролл, стає зрозумілим — чому.

Можна згадати ще одного оксфордського професора теології — Клайва Степлза Льюїса, автора численних дитячих казок про чарівну країну Наранію та багатьох фантастичних творів.

А коли до цих славнозвісних імен ще й додати прізвище професора історії середньовіччя та філології Джона Роналда Руела Толкіна — всі можливі запитання відразу знімуться, і захочеться слово «Оксфорд» позначити на карті лише прописними літерами, незвичайним шрифтом та ще й особливим кольором!

Саме про цього вченого-письменника, відомого сьогодні всьому цивілізованому світові, і піде мова.

Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року у дивовижній країні, яка знаходиться в Африці, і називалася вона у ті часи дуже й дуже казково — Оранжева Республіка!

Так, так, не зводьте здивовано очі, бо це — не вигадка: саме так незвично й називалася країна з’яви на світ видатного письменника, яка згодом перебрала назву Південно- Африканська Республіка. До речі, з цією країною, скорочено — ПАР, ледь не від перших місяців своєї незалежності Україна має дипломатичні зв’язки. Але то так, між іншим…

Так от, мабуть, і сама поетична назва країни у далекій Африці, та й сам романтичний континент уже з дитинства наклали певний відбиток на малого Джона, що у майбутньому і привело його до казкової фантастики.

Недовго довелося майбутньому письменнику та вченому прожити в тій казковій Оранжевій Республіці: навесні 1895 року він із матір’ю їде на гостини до родичів у рідну Англію, з якої колись подружжя Толкінів подалося до Африки. Погостювавши вдосталь, хотіли вже повертатися, коли раптом прийшла з Африки телеграма: у їхнього батька й чоловіка стався серцевий напад, і він помер…

Зрозуміло, що вертатись у чужу й далеку країну вже не мало ніякого сенсу, тож мати й син зосталися в рідному Бірмінгемі на своїй батьківщині, в Англії.

Більшу частину часу малий Джон проводить у заняттях із мамою: вона вчить його мов, літератури, історії. Тож коли Толкін пішов до школи, він уже знав чимало, й уроки спершу давалися йому досить легко.

Та ось, коли Джонові Толкіну пішов дванадцятий рік, помирає його матір, і хлопчина залишається під опікою католицького священика, який зумів не лише зразково виховати Толкіна, а й прищепити своїм суворим католицьким вихованням такі необхідні майбутньому письменнику і вченому риси, як наполегливість, старанність та обов’язковість.

Щоправда, коли говорити відверто, попри всі строгості малий Джон був уже й не такий домашній мазунчик. Навпаки, за найменшої нагоди він оддавав перевагу жвавим іграм, жартам, іноді дозволяв собі навіть і побешкетувати трошечки, щоправда — не злісно. Одне слово, у жвавості й непосидючості йому не відмовиш! Особливо, коли він уже перетворився на підлітка, або, як зараз прийнято в Англії висловлюватися, тінейджера. До речі, не гребував Джон Толкін у підлітковому віці й заняттями спортом: зокрема, він грав за збірну школи у регбі, а це, скажу вам, не така вже й легка гра!

Коли наблизився час думати про подальшу освіту, хлопчина побачив, що він через свої підліткові розваги дещо запустив заняття, а йому ж треба було неодмінно отримати державну стипендію для навчання в омріяному університеті, бо коштів не було ні в його опікуна, ні, зрозуміло, в нього самого…

І Джон одержимо засів за підручники, прислужилися йому й набуті ще в ранньому віці знання. Так, уже в шістнадцять років він знав латину, давньогрецьку мову, міг читати і спілкуватися французькою та німецькою, а згодом вивчив ще й кілька давніх мов і мову фінську, досить складну, але й цікаву. Володіючи таким чином десь із десятком мов, Джон Толкін уже в юнацькі роки захоплювався складанням нових, вигаданих алфавітів і навіть пробував створювати нові, штучні мови, що у майбутньому позначилося на його літературній творчості, коли він став творцем незвичайного казково-фантастичного жанру, віртуальної країни гобітів і її непересічних мешканців-героїв.

Наполегливі заняття далися взнаки і принесли свої плоди: у грудні 1910 року Джон Толкін стає стипендіатом найпрестижнішого в Англії та й у світі Оксфордського університету! А це означало, що всі іспитові випробування він здав не просто на «відмінно», а «блискуче», як тоді позначались оцінки абітурієнтів і претендентів на державну стипендію. В університеті Джон Толкін обрав, зрозуміло, спеціалізацію з мови та літератури.

Заняття філологією підштовхнули Толкіна до власних літературних спроб. Починав він із віршів, у яких писав про якихось вигаданих химерних героїв, про їхні неймовірні пригоди, про мандри у казкових країнах. Юнак надсилав свої вірші до видавців, але отримував відмови, тож на деякий час покинув писати й заглибився в чисту науку…

Після закінчення університету Джона Толкіна залишають в Оксфорді, й він починає викладати у рідному навчальному закладі. Невдовзі набуває репутації оригінального мовознавця й перспективного вченого як серед колег-викладачів, так і у студентів. А вже у тридцять сім років — на ті часи то було рідкісне досягнення! — Толкін стає професором Оксфордського університету! Доречно знову ж таки нагадати, що майже такий шлях пройшов свого часу й автор славнозвісної «Аліси в Країні Чудес»…

Невдовзі Джон Толкін одружився з дівчиною, яку кохав ледь не з десяти років! Вони зажили, як пишуть у казках, дружно та щасливо. Толкін викладав в університеті, займався науковими дослідженнями, а дружина виховувала дітей, яких було в них аж четверо — три сини й донька! Але так чи інакше, а література вабила професора, і він замислився над відновленням своїх літературних спроб.

Як згодом пригадував сам Толкін, книгу «Гобіт», яка принесла йому всесвітню славу, він написав випадково: перевіряв якось екзаменаційний твір та й наштовхнувся на чистий аркуш, на якому чомусь узяв і написав: «У землі була нора, а в норі жив собі гобіт»… Так би й зостався «Гобіт» одним- єдиним реченням, якби не діти. Саме на їхню вимогу він почав розповідати казку про якихось дивовижних істот, які називалися гобітами. Пригадуєте? Той же Льюїс Керролл свої пригоди Аліси теж спершу розповідав дітям, а вже потім записав свої розповіді й випадково видав книгою.

На превелике щастя мільйонів читачів, діти Джона Толкіна були не менш вимогливі, ніж знайомі дівчатка Керролла — вони теж попросили батька записати розказану їм історію про гобітів, що він і зробив. Записану казку професор поклав у шухляду і, напевне, був би й забув про неї, якби не щасливий випадок.

Якось одна з учениць професора Толкіна, котра десь колись почула від нього про гобітів, розповіла про них і своїй подрузі С’юзен Дагнел, яка працювала на той час у видавництві «Аллєн енд Ануїн» редактором. С’юзен звернулася до Толкіна з проханням надіслати їй рукопис на ознайомлення.

Професор не дуже охоче пристав на це прохання, але, як людина обов’язкова, знайшов рукопис і надіслав дівчині, хоча рукопис був лише в одному примірнику, а отже, міг і запропасти! Але, на щастя, такого не сталося (от що таке англійська королівська пошта!).

Коли С’юзен Дагнел прочитала казку Толкіна, то була просто захоплена! Але вона відчула, що казка не доведена до логічного завершення, і в листі до професора попросила, звичайно, повернувши з листом і сам рукопис, подумати над фіналом і дописати його. Професор знайшов вільну часинку — і закінчив казку: адже він був, як уже згадувалося, людиною обов’язковою…

Новий, завершений варіант рукопису дівчина віддала на ознайомлення директору видавництва. Той уважно прочитав казку Толкіна — і майже нічого в ній не зрозумів. Але редакторка не відходила від нього, переконуючи, що рукопис вартий уваги, і директор оддав його для оцінки… своєму синові, якому було десять літ!

Син директора так само був у захваті — і невдовзі, дякуючи розумному хлопчині, рукопис побачив світ у вигляді окремої книги 1937 року…

Годі й говорити, що казкова повість Джона Роналда Руела Толкіна «Гобіт» одразу ж дістала величезний успіх у найширшого кола читачів різних вікових категорій — починаючи від п’ятирічних дітлахів і закінчуючи бабусями й дідусями пенсійного віку! Її видано різними мовами у десятках країн світу, а загальний тираж казки сягає восьми- значної цифри! Видається вона й сьогодні щороку і в Англії, на батьківщині письменника, і в Америці — і розкуповується відразу.

Не можу не згадати й того факту, що на вимоги читачів Толкін написав продовження «Гобіта», яке вилилось у три грубезних томи під назвою «Володар кілець», виданих протягом 1950–1951 років. За цією книгою створено у різних куточках світу безліч гуртків «толкіністів», які не лише вивчають творчість Толкіна, а й самовіддано грають у героїв його книг! А на їхніх майках можна побачити написи: «Гобіт Фродо — живий!» або: «Вперед, чарівнику Гендальфе!»…

На одному з оксфордських кладовищ, де поховано й автора славнозвісної «Аліси…», можна побачити сіру плиту з корноулського мармуру, що назавше заховала від мільйонів і мільйонів фанатичних шанувальників творця гобітів, на якій викарбувало напис: «Джон Роналд Руел Толкін. 1892–1973». Автор «Гобіта» прожив довге життя — вісімдесят років. Книга його живе досі та житиме ще дуже й дуже довго!..

НЕ ЗАБУВАЙТЕ НЕЗАБУТНЄ!


Еріх Кестнер

Детективний жанр у світовій літературі для дітей посідає сьогодні стабільне друге місце слідом за фантастичними й казковими повістями. Та це й не дивно, бо який іще інший жанр, як не детектив, примусить юних «пожирачів» книг забути про домашні завдання та обов’язки, про телевізор і комп’ютер, ба навіть — про приятелів, які нетерпляче ждуть тебе надворі й дивуються, чого це ти не йдеш, одне слово, — геть про все на світі, бо перед тобою — книга, яка веде крізь такі несподівані карколомні пригоди, що й подих перехоплює, дух забиває, прискорює серцеве биття аж до підвищення температури! А мама, спершу налякана твоїм незрозумілим станом, помацає лоб, кине погляд на книгу перед тобою — і все зрозуміє, а потім сором’язливо попросить: «Даси почитати, коли скінчиш?..» Бо це — Детектив!

До письменників, котрі започаткували цей надпопулярний жанр саме в літературі для дітей, належить всесвітньо відомий німецький прозаїк, володар Золотої медалі імені Г.Х.Андерсена за 1960 рік — наступний після легендарної Астрід Ліндґрен! — Еріх Кестнер. Саме йому та його славнозвісним детективним книжкам для дітей і віддамо належне…

Народився Еріх Кестнер 23 лютого 1899 року у славному німецькому місті Дрездені. Батьки майбутнього дитячого письменника були людьми незаможними: батько працював робітником на одній із дрезденських фабрик, а мати порядкувала вдома, не відмовлялася від будь-якої роботи, аби заробити гроші на освіту синові — єдиній дитині в родині Кестнерів.

З перших же кроків по життю малий Еріх відчув уповні всі плюси й переваги такого «одиничного» становища, але не зловживав ними. Ось як сам письменник розповідав про це у своїй відомій автобіографічній повісті «Коли я був маленький»: «Я був єдиною дитиною в родині, але не розбестився анітрохи і не почувався самотнім. Адже в мене були друзі! А їх ми знаходимо самостійно, на відміну від братів і сестер. Друзів ми вибираємо за власним бажанням і коли помічаємо, що помилилися, то можемо з ними й попрощатись. А от із сестрами та братами все по-іншому. їх, так би мовити, вам доставляють додому, і назад їх просто так не відішлеш…».

Отож, із своєї «одиничності» в сім’ї Еріх узяв для себе на користь такі майбутні риси характеру, як самостійність — а це, погодьтеся, дуже важливо, коли ти можеш вибирати й вирішувати сам, а не діяти за наказом, порадою чи підказкою інших! — та ще здатність бути справжнім другом.

З малих літ Еріх Кестнер вирішив стати вчителем. Цьому значною мірою сприяло те, що батьки його постійно здавали кімнату своєї невеличкої квартирки, аби в родині були додаткові кошти. А помешканцями, квартирантами в родині Кестнерів були переважно вчителі.

У тій же автобіографічній повісті, про яку я вже згадував, Еріх Кестнер пише про цей період так: «Я ріс у середовищі вчителів. Не у школі я зустрівся з ними вперше. Вони були у мене вдома! Я надивився на сині шкільні зошити й на червоне чорнило задовго до того, як сам почав писати й міг робити помилки… І коли дорослі, як вони полюбляють це робити, питали мене: «Ким ти хочеш бути?», я від усього серця вигукував: «Учителем!» Одне слово, ще не вміючи ні читати, ні писати, я вже хотів бути вчителем…».

Але що досить цікаво, за словами самого письменника, він «не вчити хотів, а вчитись! І зажадав стати вчителем лише для того, аби якомога довше зоставатись учнем… Справжні вчителі, покликані від народження, зустрічаються так само нечасто, як герої та святі…».

І Еріх Кестнер далі розповідає про зустріч, яка остаточно переконала його в тому, що все життя треба вчитися, навіть тоді, якщо ти сам — учитель! І хоча він обрав шлях дитячого письменника, бо не встиг закінчити учительську семінарію, з якої його забрали 1917 року на військову службу, але вчителем він, безумовно, був: адже можна вважати — і цілком справедливо та слушно! — що всі справжні дитячі письменники водночас є вчителями!

Так от, про зустріч, яка вразила Еріха Кестнера…

Якось письменник зустрівся із стареньким університетським професором, котрий нещодавно вийшов на пенсію. Кестнер поцікавився в нього, що він зараз робить.

У професора в очах спалахнуло почуття блаженства, і він вигукнув: «Учуся! Нарешті в мене для цього з’явився час!»

Як з’ясувалося, дідусь, що вже перейшов межу сімдесятиліття, щодня проводив у студентських аудиторіях, де дізнавався про нове для себе. Він годився в батьки викладачам і в дідусі — студентам, з якими стрічався на лекціях. Він був членом багатьох світових академій. Ім’я його з величезною повагою вимовлялось у багатьох країнах світу. Все своє життя він учив інших того, що знав сам. І от нарешті, на схилі життя, зміг і сам учитися того, чого не знав. І саме від такої фантастичної можливості старенький професор перебував на сьомому небі!

…Військова служба для Еріха Кестнера закінчилася 1919 року, і він продовжив освіту вже в університеті. Там він остаточно визначається зі своїм життєвим вибором — стати письменником, і починає писати вірші, оповідання, гуморески для дорослого читача. Але паралельно пробує писати і для дітей. І ось 1928 року з’являється на світ його перша дитяча книга «Еміль і детективи», яка відразу завоювала неабияку популярність як у дітей, так і в дорослих, ще й була досить прихильно зустрінута критикою. Можна стверджувати, що ця книга стала головною для самого її творця.

Далі Еріх Кестнер пише й видає для дітей книги «Антон і Кнопка» (1931), у тому ж році виходить повість «Тридцять п’яте травня», через два роки, 1933, - «Летючий клас», і всі ці непересічні твори так само користуються незмінною популярністю у малих читачів.

Слід згадати той факт, що письменникові за своє творче життя, яке він розпочав у 1927 році, довелося пережити дві світові війни та ще й прихід до влади у Німеччині фашистів, які навесні 1933 року наказали палити на вогнищах, що забуяли по всій країні, разом із книгами класиків і дитячі книжки Еріха Кестнера, а йому самому на тривалий час заборонили займатися літературною працею. Проте, навіть у ті чорні часи книга для дітей «Еміль і детективи» Еріха Кестнера до вогнища не потрапила, бо була настільки популярною у німецької дітлашні, що її не наважилися спалити навіть фашисти!

Мабуть, і ця фантастична реалія значною мірою підштовхнула Еріха Кестнера, не зважаючи на всілякі заборони, у 1935 році написати продовження пригод Еміля й видати його у тому ж році під назвою «Еміль і троє близнюків».

До речі, коли 1928 року з’явилася вперше книга «Еміль і детективи», її молодий автор уже мав за плечима досвід журналістської праці, тож не дивно, що Еріх Кестнер так яскраво змалював у повісті репортера, який, по суті, був його автопортретом: енергійний, спостережливий і дуже й дуже добрий! Таким письменник залишався в усіх своїх книжках для дітей, таким він був і в житті. А ще — він був блискучим оповідачем, витівником, жартівником і фантазером, справжнім духовним батьком цілої плеяди німецьких дитячих письменників зі світовими іменами. Зокрема, своїм учителем називав його Джеймс Крюс, також лауреат Андерсенівської премії, і такі нині всесвітньо відомі творці дитячої літератури, як Міхаель Енде й Пауль Маар.

Своє письменницьке кредо, свої життєві погляди й позиції Еріх Кестнер формулював у словах-роздумах: «Життя не суцільно рожеве або чорне, воно строкате. Є добрі люди і злі люди, і добрі часом бувають злими, а злі — добрими. Ми сміємось і плачемо, й іноді плачемо так, ніби вже більше ніколи не засміємося, чи від душі сміємося, ніби ніколи й не плакали. Іноді нам щастить, іноді — навпаки, а трапляється й так, що не було би щастя, так нещастя допомогло…» Такої точки зору на дійсність Еріх Кестнер і тримався протягом усього свого життя…

А про те, як народилася всесвітньо відома славнозвісна детективна дилогія Еріха Кестнера, він розповів докладно й дотепно сам у передмові до неї. Дозволю собі досить обсягову цитату, яка відразу заохотить вас до прочитання цієї книги, але перед цим нагадаю, як сам письменник ставився до всіляких передмов. «Передмова для книги, — казав він, — все одно, що садок перед домом: вона — одна з головних її прикрас. І я зовсім не хочу, аби відвідувачі просто так зашпортувались у мій дім. А книга — це і є мій дім».

Так от, про народження книги Еріх Кестнер писав так: «Історія з Емілем мене самого заскочила зненацька. Власне, я збирався написати зовсім іншу книжку. Книжку, в якій з переляку тигри клацали б іклами, а з фінікових пальм сипалися б додолу кокосові горіхи. І маленька тубільна дівчинка у чорно-білу пересмужку сама перепливла б увесь Тихий океан, щоб у Сан-Франциско, у фірмі «Дрінквотер і Кє», одержати зубну щітку…

Я гадав написати справжню пригодницьку повість про південні моря… Перші три розділи були вже цілком готові. Ватажок шибеників на прізвисько Швидка Пошта дістав свій складаний ніж, настромив на його лезо гарячі печені яблука і почав спокійно і швидко рахувати до трьохсот дев’яносто семи…

Раптом я не зміг пригадати, скільки ніг у кита!..

Одне слово, моя пригодницька повість перечепилася, сказати б, об китові ноги… Я все покинув, умостився на підвіконні і став дивитися на вулицю, сподіваючись: ану ж унизу з’явиться саме та історія, що я її шукаю. Тоді я кивнув би їй і сказав: «Будь ласка, підніміться сюди! Я так хотів би вас написати!»

Але історія не йшла і не йшла…

Тоді я вклався на підлозі й надовго замислився… І от коли я взявся лічити ніжки стільців і стола, щоб з’ясувати, скільки, власне, негренят або школярів стоїть тут у мене на килимі, мені спала на думку історія з Емілем.

Так чи не так, але та історія пригадалася мені саме тієї миті. Я лежав непорушно і всміхався своєму спогадові. І він наче заспокоївся, став довірливим і ступив крок до мене… Ту ж мить я схопив його і вже не пускав! Залишалося тільки сісти і все записати. Це я і зробив. Бо якби не зробив, ви не тримали б тепер у руках книжки про Еміля…».

Як бачите, навіть переднє слово автора захоплює читача, то що вже говорити про саму дилогію! Отож не лякайтеся слова «детектив», а сміливо беріться читати згадану дилогію: принаймні, смак до справжніх пригодницьких книг і розуміння, що таке справжній детектив, ці славнозвісні повісті сформують у вашій уяві, а це вже дуже й дуже немало! Та ще радив би всім не забувати слова Еріха Кестнера про те, що «найдорогоцінніше — це дитинство, все одно, радісне воно чи печальне. Не розлучайтеся з ним. Знаєте, більшість людей розлучаються з дитинством, наче знімають старого капелюха. Вони забувають його, як телефонний номер, що став непотрібним. Життя видається для них, наче довга ковбаса, яку потихеньку з’їдаєш, і що з’їв, того вже більше не існує… Не забувайте того, що не забувається!..».

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка