Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку



Сторінка4/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ПІКЛУЮЧИСЬ ПРО ПРИРОДУ


Анатолій Давидов

Хочу розповісти про дуже й дуже цікаву, красиву, пізнавальну, повчальну, допомагальну, одне слово — про книгу творів, які належать відомому письменнику і знавцеві Природи з великої літери, її відданому і вірному служителю — Анатолію Івановичу Давидову, який побачив світ у мальовничому селі Бочечки, що на Сумщині, 8 лютого 1938 року в родині службовців.

Книжок, які вийшли з-під пера письменника, набереться вже кілька десятків. І в жодній із них автор не зрадив своєму юнацькому вибору: по-синівському служити Природі, знати її всебічно, любити всім серцем і самовіддано берегти, ставати на її захист.

Може, саме тому одну з найпопулярніших в Україні книг цієї тематики, автором якої є Анатолій Давидов, письменник і назвав, не зраджуючи своєму життєвому кредо: «Знай, люби, бережи». Ця книга добре знайома і дітям, і дорослим, бо в ній ідеться про те, що є дорогим кожному справжньому громадянину, патріоту України — в ній розповідається про представників флори і фауни, тобто рослинного і тваринного світу нашої країни, яким загрожує знищення!..

А втім, мова піде не про цю книгу — її, до речі, ви неодмінно прочитайте! — а про казкову повість Анатолія Давидова, яка теж присвячена Природі, цьому таки справді Божому Храмові, дарованому людині, котра, отримавши, так би мовити, задарма це неоціненне багатство, цю, здавалось би, невичерпну скарбницю, все ж таки примудряється не лише замулювати її, а й вичерпувати до денця!..

Анатолій Давидов — один із небагатьох одчайдухів, які присвятили своє життя боротьбі за захист Природи, і стояв письменник на її сторожі, можна сказати, від самих витоків життя: адже писав він для дітей. А отже, сподівався: якщо з дитинства людина привчиться ставитися до Природи з належною повагою і священним трепетом, то їй ніщо не загрожуватиме у майбутньому, і Природа, відчувши турботу про себе, стократ відплатить добром нам, людям, на все подальше існування нашої неповторної планети!

Розповім про казкову повість Анатолія Давидова під назвою «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди». Казка ця друкувалася не один раз, отож ви зможете роздобути її в бібліотеці, у приятелів, знайомих. А можете і стати її власником — «Пригоди Озивайка» увійшли до книги письменника «Цілющий камінь», що вийшла друком у видавництві «Веселка».

А щоб якось вас заінтригувати, зацікавити, пожвавити ваш потяг до прочитання «Озивайкових пригод», я наведу невеликий уривок з цієї книжки, де один з її героїв, ваш ровесник Петько, уперше знайомиться з Озивайком.

«Петько поспішав до галявини з годівничками.

Як вішав синичкам несолоне сало, пішов сніг. Лапатий-прелапатий. А як заправляв пляшки насінням, віхола закрутила… Що робити? Спочатку хотів сховатися під ялиною, а тоді побоявся — недовго й замерзнути! Закинув порожній рюкзак за плече — і в дорогу. Невдовзі стемніло, очі заліплювало снігом, а найстрашніше — стежку замело. Куди йти? Кинувся в один бік — наче ж тут він ішов, та ні, такої високої ялини не пам’ятає; назад повернувся… Моторошно стало. А може, люди в лісі є?

— Еге-гей! Озовіться!

— Гукав мене? — перед Петьком, немовби із замету, виринув хлопець у біленькому кожушку. На обличчі усмішка, очі голубі променяться.

Петькові аж недобре стало: мана якась, чи що? Та ні — Петько ясно бачить, як сідають сніжинки на білявий чуб незнайомця.

— Ти хто? — сторопіло промовив нарешті.

— Озивайко! Гукав мене? — повторив запитання хлопець.

— Гукав-гукав! Я із стежки збився. Може, покажеш, де це вона?

— Звичайно, покажу. Ходімо! — І хлопець пішов між кущами. Петько за ним. Як трохи оговтався, побачив, що Озивайко не грузне в снігу, тоді як він провалювався мало не по коліна. І кущі перед Озивайком гілля одводять… Що за дивина?

— Не поспішай! — сказав нарешті, відчуваючи, що піт очі заливає й сорочка змокріла. — Не на пожежу!

Озивайко стишив хід, присів на повалене дерево.

— Швидко ви, люди, стомлюєтесь! — сказав із співчуттям.

— А ти що, не людина? — по мокрій Петьковій спині забігали мурашки.

— Лісовик я. Оберігаю дерева, кущі, трави, стережу звірів і пташок. Хіба не чув ніколи?

— Читав у казках, — недовірливо промовив Петько. — А в житті не доводилося стрічатись. Та ти ж, гадаю, не з казки?

— Не з казки, — засміявся Озивайко. — Про мене її просто ще не склали…»

Як бачите, друзі, Озивайко, хлопчик- лісовичок, цього разу помилився! Саме про нього склав казку відомий письменник, лауреат літературної премії імені Лесі Українки Анатолій Іванович Давидов. А називається ця казкова повість «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди».

Мені пощастило особисто знати Анатолія Івановича. Якось принагідно я запитав, що спонукало його вигадати казкового хлопчика Озивайка?

І він розповів, що головний редактор журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), відомий поет Микола Сингаївський зробив йому як письменнику, що має біологічну освіту, цікаве замовлення — з номера в номер подавати до часопису матеріали про фенологічні (фенологія — наука про сезонні явища у природі) зміни у природі. Він із радістю погодився…

Отож, у журналі почали з’являтися репортажі письменника Анатолія Давидова про тваринний і рослинний світ нашого краю, особливості життя звірів, птахів, рослин у ту чи іншу пору року.

Але такі ж репортажі друкувалися і в інших журналах і газетах, а йому хотілося чимось зацікавити маленьких читачів. Так з’явився Календарик Кібер, якого сконструювали юні техніки та натуралісти й послали до лісу, щоб Кібер звідти надсилав до них по радіо цікаву, а — найголовніше! — достовірну інформацію про особливості життя мешканців лісових нетрів. Пригод Кіберові не бракувало!

На Календарика нападали звірі, він провалювався в ополонку, а одного разу його захопили у полон хлопці-бешкетники. Гадали, що це якийсь прибулець, інопланетянин потрапив до їхніх рук!..

Та найцікавішою і найщасливішою пригодою для Календарика стала його зустріч з Озивайком — казковим хлопчиком- лісовичком, який сторожує ліс од напасті.

Звичайно ж, Календарик подружився з Озивайком, а той познайомив Кібера зі своїми маленькими помічниками — дубовичками, сосонівочками, ліщинками…

Отак Анатолій Давидов створив таку собі казкову лісову країну зі своїм казковим людом, а не лише хлопчика Озивайка. Цей невідомий нам лісовий люд, об’єднаний та згуртований Озивайком, творив справжнісінькі чудеса — охороняв своїх підопічних од зажерливої гусені, не давав хижакам збиткуватися над слабшими…

Минав час, назбирувався матеріал, і тоді у письменника виникла думка написати казкову повість про пригоди Озивайка. І от 1993 року з’явилася книга під назвою «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди». Після цього казка перевидавалася багато разів під назвою «Озивайко».

Про Озивайка свого часу звучала чудова, надзвичайно популярна серед дітей і дорослих радіопостановка, про що свідчила просто-таки злива листів-відгуків на неї.

Анатолій Іванович за життя, як і його казковий персонаж Озивайко, кидався на допомогу тим, хто її потребував — друзям і малознайомим людям. І часто любив казати: «Якщо не я допоможу, то хто?»

Його повісті, оповідання, казки залюбки читають діти в Україні і за її межами. Ці книги навчають добра, чесності, справедливості, любові до ближнього і природи.

Поспішаючи творити добро, він стрімко йшов життям. І так раптово і стрімко пішов із нього 5 січня 2002 року.



ДРУЖЕ, ТИ — Є! АБО КАЗКИ З НАМЕТУ


Ярослав Стельмах

Один із найяскравіших спогадів… Нам, Ярославові й мені, десь по вісімнадцять літ. Ми — в Ірпені, на дачі Михайла Панасовича Стельмаха, Ярославового батька, а ще — видатного нашого письменника. Він запросив нас на серпень, «бодай на тиждень, аби ви, хлопчики, вітамінів накопичили перед зимовими навчаннями». А вітамінчиків навкруги — ого-го! Дача занурена у чималий старий сад, у який Михайло Панасович був безмежно закоханий, — із яблунями, сливами, вишнями, хащами порічки, смородини, малини, заростями справжнього винограду, де так любили ховатися пташки… Та що там казати! Навіть саме перебування у таких «райських кущах» уже вітамінізувало кожного, хто потрапляв туди!..

І от на пропозицію Ярослава ми розбиваємо просто посеред оцього буяння плодово-ягідної флори і співочої фауни звичайнісінький намет на двох і однозначно вирішуємо провести подарований нам серпневий тиждень саме в ньому.

— Ой, хлопчики! Що це ви таке надумали?! Адже в домі — скільки завгодно місця, а ви — якийсь намет… — Це Славкова мама, Леся Анатоліївна, або — «весняночка наша», як ніжно звав її чоловік (і не лише тому, що народилася 1 березня, тобто «відкрила весну», а й за щиру та щедру вдачу), злякано сплескує долонями, побачивши, як ми заповзято пораємося з наметом.

— Лесенько, весняночко наша! Не займай хлопців — нехай чинять, як їм ліпше. — Це вже Михайло Панасович, котрий, виявляється, тихенько стояв неподалік за деревами та з цікавістю й розуміючою усмішкою спостерігав за нашою метушнею.

Може, саме через оце м’яке, але рішуче втручання батька-класика в ситуацію і народилося в Ярослава все те, що, напевне, й так мало б народитися — рано чи пізніше…

Леся Анатоліївна стенула тендітними плечиками, похитала головою — і здалася…

І от ми — в наметі! Навколо — серпнева ніч, сповнена дивовижними звуками. Навперейми виспівують цвіркуни та всіляка інша нічна живність, кудись тупцюють їжаки у своїх їжачих справах і солодко гупають у прижовклу траву духмяні достиглі яблука — чи, може, то з яскравого серпневого неба зриваються зірки?..

І ми все це вбираємо-всотуємо в себе і — мріємо, мріємо, мріємо!..

Чи не тоді у Ярослава зародився задум повісті для малих читачів «Найкращий намет»? А відома гумористично-пригодницька повість «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера»? Звичайно ж, — саме тоді, бо й наш намет, і казкове лісове озеро, до якого ми частенько навідувалися, легко вгадуються у чи не кращих фрагментах-описах зі згаданих Ярославових повістей!..

А далі — вже роки та роки дорослого життя. І нові книги Ярослава Стельмаха для дітей.

Героїв творів Ярослава Стельмаха можна порівнювати з героями творів Марка Твена або, як ото кажуть, нашого живого класика дитячої літератури — Всеволода Зіновійовича Нестайка. Варто ще наголосити на одній із дивовижних Ярославових рис: він жодного разу не використав у власних цілях авторитет батька — академіка, Героя, депутата, лауреата всіх можливих премій, одне слово — класика української літератури Михайла Стельмаха!..

Сталося так, що, зрештою, Ярослав Михайлович «дав слабинку» — і на цілих десять (!) років пішов із літератури для дітей у драматургію, де ще за життя здобув заслужене звання класика: його п’єси йшли, ідуть і — безсумнівно! — ітимуть на найпрестижніших сценах театрів України, за кордоном…

Але дитяча література — це такий чудодійний трунок, ковтнувши якого бодай разочок, не забудеш його смаку. І Ярослав Стельмах, відзначивши свій полудень віку, повертається до літератури для дітей, до свого найвдячнішого, але й найвимогливішого та найсуворішого читача!

2000 року виходить його вибране — книга оповідань, повістей і казок «Голодний, злий і дуже небезпечний» у видавництві «Початкова школа». Наклад її розійшовся моментально, що для наших скрутних часів — просто фантастика! І книжку довелося додруковувати.

З неприхованою радістю спостерігав, як мій дев’ятилітній онук не випускав з рук цю книгу Ярослава, доки не перегорнув останню сторінку.

— А далі буде? — це він до мене.

— На жаль, — ні… - Я не хотів розповідати онукові про трагічну та вкрай безглузду, нічим не виправдану, абсурдну, незбагненну і досі неосмислену загибель таки справжнього класика драматургії та літератури для дітей, мого найближчого друга — Ярослава Михайловича Стельмаха… Нехай моєму онукові, як і мені, як і численним Ярославовим друзям, як і мільйонам малих читачів, він зостається живим, бо таки Він — є, його просто не може не бути!..



СЛОВО ОБ'ЄДНУЄ СВІТ


БЕЗСМЕРТНИЙ РОМАН ДАНІЄЛЯ ДЕФО


Данієль Дефо

«Робінзон» з’явився на світ, коли його творцеві було майже шістдесят років. Щоправда, літературне ім’я — і досить гучне — він уже мав, але який же непростий був його шлях до написання свого безсмертного творіння! Непростий, як і вся його літературна кар’єра, як і все його життя.

Народився Данієль Дефо наприкінці 1659 чи на початку 1660 року — точна дата біографам невідома. Його батько був дрібний торговець Джеймс Фо («престижну» частку «де» додав до свого прізвища Данієль вже сам).

Майбутній письменник здобув освіту у відомій пуританській академії Чарлза Мортона в Стоук-Ньюінгтоні, де вивчав богослов’я, а також мови, класичні та нові, історію, географію й математику. Батько хотів бачити свого сина священиком, але Данієль розміркував інакше. Його вибір був підказаний не лише індивідуальними природними нахилами, а й своєрідністю тогочасного складного періоду в історії Англії. Юнак з головою поринув у сферу приватного підприємництва й торгівлі. Успішного й процвітаючого комерсанта з нього не вийшло: зазнав він і дрібних поразок, і великого банкрутства.

В 1690-ті роки невдатний комерсант знайшов для себе нове поле діяльності — літературне.

Всесвітньо відома книга англійського письменника Данієля Дефо про пригоди Робінзона Крузо була написана дуже давно — більше двохсот років тому. За своє довге життя Данієль Дефо написав чимало інших книг, проте жодна з них не зазнала такого успіху, як «Робінзон Крузо».

Можна з упевненістю стверджувати, що ця книга відома всьому світові! А тему для роману письменникові підказало саме життя…

Англійський корабель-вітрильник під назвою «П’ять портів» опісля тривалих блукань, сповнених поневірянь і пригод, нарешті кинув якір поблизу архіпелагу Хуан-Фернандес біля берегів південноамериканської країни Чилі…

Здавалось би, украй виснаженому екіпажеві вітрильника можна було нарешті відпочити. Але де там!

Уже вкотре до капітана «П’яти портів» Томаса Страдлінга почав присікуватися його горе-помічник, штурман Олександр Селькірк, відомий усім матросам своєю злостивою та задерикуватою вдачею…

Зрештою, після тривалих з’ясувань стосунків, поміж моряками — капітаном і штурманом — виникла гаряча сварка.

Як відомо, за суворими морськими законами будь-які сварки під час плавання категорично заборонялися, а коли вони й виникали, то їхні учасники безжально каралися всім екіпажем!

Та цього разу все скінчилося по-іншому…

У розпалі сварки штурман вигукнув:

«Та я ліпше залишуся на цьому безлюдному острові, ніж попливу далі з таким недолугим капітаном, як Ви, сер Томас Страдлінг!»

Знав би штурман, до чого призведуть його слова, що так безтямно вихопилися з його вуст, то, напевне, повернув би їх назад!..

А скінчилося все тим, що капітан підловив штурмана на слові — і висадив Селькірка на один із островів архіпелагу.

Зрозумівши нарешті, у яку халепу він утрапив, штурман у відчаї кинувся в море, довго плив за кораблем, кричав — скільки сил, захлинався солоними морськими хвилями, благав, розмахуючи руками, аби його не кидали напризволяще, та все було марно…

Невдовзі вітрильник «П’ять портів» зник за видноколом — але без свого штурмана Олександра Селькірка, який зостався на острові сам-один…

Сталася ця пригода у 1704 році.

Минуло чотири роки і п’ять місяців, які Селькірк прожив на безлюдному острові у цілковитій самоті, поки його не помітив і не підібрав інший корабель.

Напевне, самотнє життя на безлюдному острові багато чого навчило колишнього задираку: з новим капітаном корабля, котрий порятував бідолашного моряка, Селькірк проплавав-промандрував чимало років, допоки не повернувся до рідної Англії.

Ця жорстока і повчальна пригода стала відомою англійському письменникові Данієлю Дефо, і на її основі він написав роман, який назвав «Життя та незвичайні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, описані ним самим».

Уже по виході книги вона зробилася відомою майже всім письменним англійцям, а невдовзі и почали перекладати іншими мовами, і книга розпочала свої мандри світом…

Сьогодні «Пригоди Робінзона Крузо» — одна з найулюбленіших книг і дітей, і дорослих. І якщо ви досі не прочитали її, негайно виправте свою помилку — не пожалкуєте!

Давно переступивши через усі національні й державні кордони, перший і найкращий роман Данієля Дефо витримав найважче для творів мистецтва випробування — випробування часом.



ДИВОВИЖНІ ХЛОПЧАКИ-БЛИЗНЮКИ


Карло Коллоді і Олексій Толстой

На те й існують, напевно, казкові країни, аби в них траплялися різноманітні дивовижі. Але життя, як ото кажуть, штука велемудра й непередбачувана: таке іноді може утнути, що й ні в яких казках не знайдеш! Ну, самі поміркуйте: де ви бачили, щоб жили собі на світі двійко хлопчаків-близнюків, народжених у різний час, у різних країнах, та ще й од різних татусів?!.

Здавалось би, — дива та й годі! Навіть не дива, а просто химерія якась!.. Ба — ні, виявляється, є такі в житті, а саме — в літературі для дітей, і тішать, веселять і навчають вони вже не одне покоління дітлашні десятків і десятків країн нашої планети.

А йдеться про всесвітньо відомих казкових персонажів — італійського дерев’яного хлопчиська Піноккіо та про його російського братчика-близнючка — невсидюху Буратіно.

От про них, оцих дерев’яних дивовижних хлопчаків-близнюків, і піде мова у пропонованому нарисі, тобто — про історію створення двох славнозвісних книжок для дітей: «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді (1826-і1890) та «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» Олексія Толстого (1883–1945).

Переконаний, що пояснювати, хто такий Буратіно, нікому не треба: про цього казкового дерев’яного хлопчика знають геть усі, навіть і ті, хто книги про нього не тримав у руках. Адже про Буратіно знято чимало художніх і мультиплікаційних фільмів, видано коміксів, а йменням цього «базікала й вередуна» названо безліч реалій — від мила й кав’ярень до напоїв і супермаркетів!

Але книга є книга, тож і звернімося безпосередньо до неї, а точніше — до історії її народження.

«Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» Олексія Толстого народжувалися, так би мовити, не на порожньому місці. За багато- багато років до появи цієї книги, а саме — 1883 року, була створена і видана книжка про пригоди дерев’яного хлопчини, яка належала перу італійського письменника Карло Лоренціні, що друкувався під псевдонімом «Коллоді», і називалася вона «Пригоди Піноккіо. Історія однієї маріонетки».

Не переказуватиму сюжету цієї знаменитої казкової повісті, а тільки нагадаю, що в її фіналі дерев’яний ледащо, базікало, брехунець і бевзик перетворюється, на відміну від свого російського брата-близнюка, на справжнього живого хлопчика. Та ще хочу привернути увагу читачів до вражаючих цифр: після виходу книги 1883 року вона вже до початку XX століття витримала — подивуйтеся! — п’ятсот видань! А на сьогоднішній день у світі налічується понад дві сотні перекладів «Пригод Піноккіо» різними мовами!..

Годі й говорити, що такий успіх казкової повісті Карло Коллоді викликав просто зливу підробок, псевдопродовжень і наслідувань. Але, разом із тим, ця казка й спонукала чимало непересічних письменників присвятити свою творчість винятково дітям. Зокрема, одним із своїх літературних «прабатьків» творця Піноккіо називає всесвітньо відомий казкар із тієї ж Італії, володар Золотої медалі імені Г.Х.Андерсена, цієї, за висловом Астрід Ліндґрен, «маленької Нобелівської премії», найпочеснішої міжнародної нагороди-відзнаки у царині літератури для дітей, — Джанні Родарі. До речі, він досить своєрідно й оригінально переосмислив один із мотивів казки Карло Коллоді у своїй теоретичній книзі «Граматика фантазії. Вступ до мистецтва вигадування історій».

Як відомо, коли Піноккіо брехав, починав довшати його дерев’яний ніс. Зрештою, за Джанні Родарі, така вада йому набридла, і він вирішив скористатися нею, та ще й як по-сучасному! Він не відучився від брехні, а навпаки: почав брехати щохвилини й на кожному кроці! Через це його ніс довшав і довшав, а він пиляв його, навіть невдовзі людей найняв для цієї справи. В результаті, завдячуючи постійній брехні, у Піноккіо зібралася сила-силенна дров, і він зробився, говорячи сучасною «ринковою» мовою, таким собі капіталістом у галузі постачання дров і пиломатеріалів…

Та повернімося до нашої чільної теми.

Саме від книги Карло Коллоді веде свій початок відома казка Олексія Толстого «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Гадаю, краще за всіх дослідників творчості О.Толстого про народження казкової повісті сказав сам автор в одній із передмов, принаймні — образніше. Ось, зокрема, що він писав: «Коли я був маленький, — дуже й дуже давно, — я читав одну книжку: вона називалася «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька по-італійськи — буратіно).

Я частенько переповідав моїм друзям, дівчаткам і хлопчикам, незвичайні пригоди Буратіно. Та позаяк книжка загубилася, то я розповідав кожного разу по-іншому, вигадував такі історії, яких у книзі зовсім не було.

Тепер, через багато-багато літ, я пригадав мого старого друга Буратіно та й надумав розповісти вам, дівчатка і хлоп’ята, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка».

Так розповідав Олексій Толстой у своїй передмові, а як же було насправді?

А насправді було трохи по-іншому.

По-перше, за свідченням відомого літературознавця Мирона Семеновича Петровського, Олексій Толстой італійської мови не знав, отже, прочитати «Пригоди Піноккіо» в дитячі роки не міг.

По-друге, коли письменник був маленький, книга Карло Коллоді в Росії ще не перекладалася, це сталося лише 1906 року, тобто коли письменникові вже йшов двадцять четвертий рік.

Отже, передмову Олексія Толстого до «Золотого ключика…» слід розглядати, на мою думку, як таку собі своєрідну авторську фантазію, красиву вигадку, необхідну авторові в даному контексті складову загальної казкової структури.

В реальному житті письменник ішов до остаточного варіанта «Золотого ключика…» довгі-довгі роки.

Казкова повість про пригоди Буратіно є не просто переробкою «Пригод Піноккіо». Олексій Толстой практично заново переписав казку Карло Коллоді, відкинувши її надмірну, нав’язливу місцями повчальність і моралізаторство. Крім того, Олексій Толстой наповнив її іскрометним гумором, веселощами, схожими з традиціями балаганного Петрушки, а то й скоморохів. Повість-казка Олексія Толстого має значно стрімкіший сюжет, більш опуклі, виразні та яскраві характери персонажів.

Уперше письменник звернувся до казки Карло Коллоді 1924 року, коли та вийшла у перекладі з італійської Н.Петровської: на титулі, окрім автора перекладу, було зазначено, що казку «переробив та обробив Олексій Толстой». Переробка полягала у значних скороченнях першоджерела і в мовних, стилістичних правках, сюжету ж казки про Піноккіо вона безпосередньо ще не зачіпала.

І от, як не дивно, Олексій Толстой повернувся до цієї роботи у важкі для нього часи, а саме — 1935 року, коли з ним трапився інфаркт…

Лікарі категорично заборонили йому на тривалий час писати, але ж не писати, як і кожний справжній письменник, тяжко хворий Олексій Толстой просто фізично не міг! Він почав пригадувати історії про Піноккіо, над якими колись працював як редактор, і рука мимоволі потяглася до пера…

Письменник нібито дав собі своєрідний перепочинок од виснажливої літературної праці, знову з головою поринувши в дитинство, в його безтурботні розваги й веселощі. Працюючи над гумористичною по суті казкою, не позбавленою, між тим, і сатиричних обертонів, Олексій Толстой, за словами Самуїла Яковича Маршака, «ніби грався з читачем у якусь веселу гру, що давала насолоду перш за все йому самому». І навіть довгий ніс Буратіно з точки зору тодішнього стану здоров’я Олексія Толстого можна розглядати як такий собі символічний девіз: ніколи не здаватись і не вішати носа!..

Влітку 1936 року «Золотий ключик…» почав друкуватися на сторінках «Пионерской правдьі» і викликав просто водоспад читацьких захоплених відгуків. Коли ж казка вийшла окремим виданням, то відразу зробилася, кажучи по-сучасному, не просто бестселером, а й стала об’єктом найпильнішої уваги театральних режисерів і кінорежисерів: почали з’являтися вистава за виставою, фільм за фільмом…

Як відомо, неподалік од славнозвісної Флоренції, у селищі Коллоді, передмісті невеличкого містечка Пеша, народився і провів своє дитинство «татусь» Піноккіо — Карло Лоренціні, який і перебрав псевдонім «Коллоді» — від назви місця свого народження. Так от, саме тут, на празем лі письменника, і був 1956 року споруджений пам’ятник веселому дерев’яному хлопчакові. Його зображено у бронзі разом із Доброю Феєю, котрій, за казкою, була тисяча років, але виглядала вона дівчинкою з лазуровим волоссям, яка порятувала Піноккіо від злодіїв і надалі опікувалася ним. Автором же цього унікального монумента казковому герою — а не письменнику, який його створив! — був один із найвідоміших скульпторів Італії — Еміліо Греко…

Можна не сумніватися, що разом з усіма нами Буратіно та його італійський брат- близнюк зробили крок у нове століття, і ці дивовижні дерев’яні хлопчаки так само весело й нестримно покрокують ним, розважаючи й навчаючи нові та нові покоління дітей, як було й до цього: адже для них найголовніша — здавалось би, дуже проста! — істина буття полягає в тому, що найважливіше, за словами Буратіно, молодшенького з близнюків, у цьому світі — «це рятувати товаришів, от і все!..»

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка