Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку



Сторінка3/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ДИВО «ДИВА КАЛИНОВОГО»


Дмитро Білоус

У кожної справжньої книги, як і в кожної людини, — своя власна доля. До таких справжніх Книг — з великої літери! — належить, на моє глибоке переконання, і «Диво калинове» — непересічна Книга одного з патріархів нашого красного письменства Дмитра Григоровича Білоуса. Та перш ніж повести розповідь про саму книгу, зупинимося бодай коротко на творчому й життєвому шляху самого письменника, аби краще зрозуміти, що ж його спонукало до створення «Дива калинового»…

У селі Курманах, що стоїть при зачарованій Сулі, на межі Полтавщини і Слобожанщини (тепер це Сумщина) у родині Григорія Білоуса 24 квітня 1920 року народився хлопчик Дмитрик.

Як згадує сам Дмитро Григорович, «сімеєчка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували».

Батько майбутнього письменника хоч і закінчив свого часу лише три класи церковно-парафіяльної школи, але самотужки здобув юридичну освіту і працював волосним писарем, народним суддею, бухгалтером Державного банку. Книжки в домі оточували Дмитрика з раннього дитинства, і частенько вечорами в хаті читалися вголос то «Кобзар», то вірші Пушкіна, то «Наталка Полтавка», в якій, до речі, батько майбутнього письменника зіграв роль Виборного на сільській сцені чи не сотню разів, ще й сам писав п’єси та оповідання.

Звичайно, така сімейна атмосфера не могла не вплинути на хлопчину у майбутньому виборі життєвого шляху, отож цілком зрозуміло й логічно, що після школи, після навчання у Харківській дитячій трудовій комуні, душею якої був Антон Семенович Макаренко, Дмитро Білоус вступає на давно омріяний філологічний факультет Харківського університету, де стає однокурсником Олеся Гончара та Григорія Тютюнника…

Війна перервала навчання, і Дмитро Білоус, який встиг закінчити три курси філфаку, йде добровольцем на фронт… Далі — важке поранення, тривале лікування, переїзд до Москви, де — робота, робота й робота, у відділі мовлення для партизанів України при Всесоюзному радіокомітеті. Після війни Дмитро Григорович закінчує Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка та аспірантуру при кафедрі української літератури…

Зрозуміло, весь цей час, не зважаючи на всі незгоди, скрути й негаразди, юнак не випускає з рук пера, і от у 1948 році виходить його перша книжка, яка й визначила подальшу долю — бути письменником.

А далі — книги, книги та книги. І от нарешті, збагачений неабияким досвідом і мудрістю, широким світоглядом і благородними сивинами, цей, можна сміливо стверджувати, Учитель Рідного Слова підходить до своєї чи не найголовнішої книги — «Диво калинове», до якої, за словами самого письменника, він «ішов усе своє життя»…

Все, з чим стикався на життєвих дорогах письменник, так чи інакше підсвідомо відкладалось у пам’яті, в серці, в душі, очікуючи слушного часу для з’яви. Це і незабутні лекції видатних філологів О.І.Білецького та Л.А.Булаховського, це студентська спільнота з Олесем Гончарем і Григорієм Тютюнником, це і школа перекладацтва у Максима Рильського та Миколи Терещенка…

Годі й полічити, з ким тільки не зводила доля Дмитра Григоровича Білоуса на буттєвих стежках! І всі враження, роздуми, думки, сумніви, відкриття й одкровення відкладались, як уже йшлося, у пам’яті для народження майбутнього дива — «Дива калинового».

Чимало прислужився для з’яви цієї таки справді славнозвісної книги і багатющий перекладацький досвід письменника, бо, за його словами, «з якої мови не перекладав би, ти так чи інакше порівнюєш її зі своєю, відчуваєш виражальні можливості рідного слова, його образність. І думаєш: українська мова своєю милозвучністю посідає одне з перших місць між європейськими».

Та, мабуть, останньою, так би мовити, крапелиною, поштовхом до написання «Дива калинового» став цикл мовознавчих передач «Слово про слово», які Дмитро Григорович Білоус вів на першій програмі національного радіомовлення понад два роки і на які нескінченним потоком протягом цього часу все йшли та йшли листи з відгуками слухачів найрізноманітніших професій і вікових категорій — од дошкільнят і до шанованих пенсіонерів! — яким так само, як і письменникові, боліли болі рідної мови.

І Дмитро Григорович починає писати вірші про мову!

Спершу письменник бачив книгу таких віршів для дорослої аудиторії, але своєчасно зрозумів, усвідомив, що починати прищеплювати любов до рідного слова треба з дитинства, бо не кожний дорослий читач адекватно зреагує навіть на найвище поетичне Слово, і звернувся до дітей, анітрохи не помилившись і ніколи не пошкодувавши про свій вибір!..

1990 року «Диво калинове» було відзначено Національною державною премією імені Т.Г.Шевченка. Вперше книга з’явилась у видавництві «Веселка» за два роки перед цим, 1988 року, і відразу ж набула неабиякого розголосу: листи з відгуками так і сипались і до видавництва, й на адресу письменника. Писали робітники та вчені, пенсіонери й учителі, школярі й академіки… Одне слово, напевне, в Україні не було такої людини, котра, потримавши в руках книгу Дмитра Білоуса «Диво калинове», зосталась би байдужою. Можна стверджувати, що вихід цієї унікальної книги сколихнув читацьку громадськість, надав новий поштовх до утвердження рідного Слова, рідної мови у найширших читацьких колах — поміж людей найрізноманітніших професій, уподобань, вірувань, світогляду й віку — всіх їх об’єднала мова, наша рідна — українська!..

Не знаю, чи прогнозував Дмитро Григорович такий несподіваний соціальний ефект своєї книги, — навмисне не питав про це поета, але переконаний, що у підсвідомості він відчував — просто не міг не відчувати! — що книга, враховуючи сьогоденний стан мовної ситуації в державі, неодмінно спричинить широкомасштабні реакції.

Як ото каже наш мудрий народ: так воно і сталося, як гадалося… Книга Дмитра Білоуса «Диво калинове» своєю з’явою вибухово сколихнула ледь не всю освічену Україну, українську інтелігенцію і — що найдорожче! — наше славне українське школярство. Дякувати Богові, на той час — 1988 рік — система книгорозповсюдження ще існувала й функціонувала досить ефективно, та й книга вийшла накладом у 108 тисяч примірників — фантастичний для сьогоднішнього дня тираж! — а отже ознайомитися з нею, доторкнутися до незамуленого джерела рідної мови змогли спраглі душі у найвіддаленіших куточках української — і не тільки! — землі…

Напевне, багатьох цікавить, звідки виникла сама назва книги — «Диво калинове»? Про це Дмитро Григорович розповів у передмові до видання книги «Диво калинове. Чари барвінкові», у серії «Шкільна бібліотека», що вийшла у видавництві «Веселка» 1994 року. Ось що він розповідає:

«Тепер мене часом питають: як виникла назва «Диво калинове»? А виникла вона з пісенності нашого слова. Спочатку написався вірш про рідну мову. Коли писав його, перед очима стояла червона калина, яку мати посадила під вікном і вишила на рушнику. Звідси рядки: «Ти наше диво калинове, кохана материнська мово». Коли згодом перечитував написане, знову згадалися солов’ї на калині, калинові мости. Постав образ калинового дива, і я подумав: оце ж і є назва книжки!..»

Книга Дмитра Білоуса «Диво калинове» — чи не єдина за своєю унікальністю поміж усіх-усіх україномовних поетичних книжок! Стверджую це абсолютно обґрунтовано, з повною відповідальністю. А унікальність «Дива калинового» — парадоксальна, бо вона полягає в аксіоматичності такого твердження: ця книга ніколи не перекладатиметься іншими мовами, вона приречена на «внутрішнє» функціонування-існування, на життя виключно в україномовній аурі, в контексті української культури.

Як відомо, чи не всі поети, як то кажуть, сплять і бачать свої книги перекладеними й виданими іншими мовами. Звичайно, кількість перекладів є своєрідним показником, як зараз модно висловлюватися, авторського рейтингу. Що ж, лишається побажати їм щасливих сновидінь. А ще — дай їм, Боже, бодай хоч комусь одному, сотворити за своє творче життя щось схоже з Білоусовим «Дивом калиновим», яке ніяких особливих інтернаціональних рейтингових оцінок не потребує, бо ця книга має чи не найвищий український рейтинг, бо належить вона Україні, бо є невід’ємною ознакою українства точно так, як і сама калина під вікнами української оселі чи то у прохолодній Канаді, чи то в далекій Аргентині, чи то в екзотичній Австралії!.. І в цьому — її унікальність, а життя у цієї книги попереду довге-пре довге, поскільки, окрім усього іншого, вона є віддзеркаленням самої мови, а «рідна мова є і вічно буде!»



БО В ДИТИНСТВІ БУВ РУДИЙ…


Всеволод Нестайко

Коли починаєш подумки мандрувати кращими дитячими книжками двадцятого століття, то майже відразу досить зримо й відчутно уявляєш таку собі «Казкову географічну енциклопедію», до якої увійшли б описи віртуальних країн, яких не знайти в жодному географічному атласі світу.

Зацікавлений подорожанин, гортаючи подібну енциклопедію, побував би, скажімо, у таких країнах, як Країна Оз Френка Баума чи в Країні Чудес Льюїса Керролла, у химерній Країні Гоббітів Дж. Р.Р.Толкіна або в Країні Брехунів Джанні Родарі…

На жаль, такої «Казкової географічної енциклопедії» досі ще не написано, тому у пропонованих розповідях про кращі казкові повісті минулого століття — так незвично для нас поки що звучить це визначення! — можна, окрім усього іншого, розглядати ще й як перше наближення до її майбутнього створення…

Як не прикро про це говорити, але доводиться констатувати той факт, що в українській дитячій літературі, на відміну, скажімо, від літератури Західної Європи, надто — Великої Британії чи Скандинавії, жанр повісті-казки взагалі, і казки з віртуальними країнами — зокрема, у двадцятому столітті не сягнув світового рівня.

На цьому невтішному тлі таким собі «монополістом», творцем і «владарем» казкових країн можна, мабуть, уважати відомого дитячого письменника, лауреата літературної премії імені Лесі Українки, багатьох інших премій і відзнак — Всеволода Зіновійовича Нестайка.

Гадаю, особливо представляти цього письменника не треба. Варто назвати лишень саме його прізвище — Всеволод Нестайко! — і відразу ж на обличчях переважної більшості дітей заквітнуть усмішки, а в очах їхніх мам і тат заграють веселі бісики. Та й чимало бабусь і дідусів це прізвище не залишить байдужими: вони тут же засвітяться сонечками, бо пригадається їм власне дитинство…

І немає в цьому анічогісінького дивного: адже дитячий письменник Всеволод Зіновійович Нестайко своїми веселими, дотепними, мудрими й непересічними повістями й казками радує, веселить і повчає, у найкращому розумінні цього слова, вже не одне покоління, бо за плечима в нього — десь під сотню виданих книжок, ціла авторська бібліотека! Та ще з десяток іскрометних пригодницько-фантастичних творів, нових казкових повістей чекають на робочому столі письменника на зустріч із малими читачиками.

Про твори та творчість Всеволода Нестайка можна було б, здається, говорити й говорити, але у цьому нарисі доводиться обмежитися розповіддю про створення популярної серед мільйонів малих читачів казкової повісті, точніше — казкової трилогії «В Країні Сонячних Зайчиків».

Повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків» була однією з перших книжок Всеволода Нестайка. Пригадую, як у далекому 1959 році — а то був рік першої з’яви казки — ця книга потрапила мені до рук. Годі й говорити, що, розгорнувши першу ж таки сторінку, я відразу забув про все на світі: який там футбол, які там козаки- розбійники чи перегони на самокатах! Адже перед тобою — справжній скарб, який не поступиться своєю вартістю усім скарбам корсарів південних морів разом узятих!

Одне слово, від часу знайомства з цією книгою прізвище Нестайко раз і назавжди лягло мені в душу, і вже потім я старався не пропускати жодної нової книги письменника — і ніколи не помилявся у своїх очікуваннях!..

А коли вже й сам почав писати для дітей, то мені пощастило особисто познайомитися з улюбленим з дитинства письменником, а згодом — і подружитися з ним на довгі- предовгі літа…

Коли говорити напівжартома — а тільки так, здається, і можна говорити про більшість непересічних творів Всеволода Нестайка! — то як казкар письменник почався саме з Країни Сонячних Зайчиків. Ба ні, власне казкарем він, мабуть, уже народився, бо з дитинства постійно вигадував щось таке химерно- хитромудре, що від подиву робили великі очі не лише його друзі-ровесники, а й рідні та вчителі.

А коли Всеволод Зіновійович підріс, то якось подумав: «А чого б мені не порадувати- подивувати дітей України в цілому, га?!.» — і почав, користаючи слова з його славнозвісних «Тореадорів з Васюківки», писати, писати, писати, а потім — друкуватися, друкуватися, друкуватися!..

Отак, зрештою, він і зробився улюбленим письменником не лише дітей України, а й дітлашні у багатьох країнах світу: адже його твори перекладались і перекладаються десятками мов інших народів.

Як же народилася відома повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків»? За словами самого письменника, сонячних зайчиків вигадав, звичайно, не він. Сонячних зайчиків вигадав той наш далекий пращур, невідомий самодіяльний лінгвіст-словотворець, який уперше побачив оддзеркалену сонячну плямку і назвав її сонячним зайчиком.

Про живого сонячного зайчика з довгими вушками, лапками та куцим хвостиком писало багато поетів, але відкрити й описати казкову Країну Сонячних Зайчиків пощастило саме Всеволоду Нестайку. А було це так…

Одного сонячного ранку перед пробудженням наснилося письменникові, що на його носі сидить живий сонячний зайчик і золотим пензликом малює на його щоках ластовиння — до речі, у дитинстві Всеволод Зіновійович, за його словами, був рудий і веснянкуватий! — і він одразу прокинувся й відчув якусь незвичайну радість, передчуття щасливої несподіванки, і йому страшенно закортіло відразу ж сісти за письмовий стіл та й розпочати писати про отих лоскотливих і бешкетних сонячних зайчиків!

Так і народилася повість-казка «В Країні Сонячних Зайчиків» й одразу зробилася улюбленим читанням української дітвори.

Невдовзі Країна Сонячних Зайчиків зажила своїм власним життям, одкрила, так би мовити, свої повноважні представництва в Росії, Білорусі, Грузії, Литві, Латвії, а згодом — і в англомовних країнах.

Після такої, майже всесвітньої, слави, яку набула Нестайкова Країна Сонячних Зайчиків, письменник гадав, що вже більше не писатиме про неї та про її мешканців, але, на щастя, помилився!..

Років із тридцять тому, під час виступу в одній із шкіл, до письменника, як він сам пригадував, підійшла вчителька молодших класів і розповіла йому, як вона читає дітям у класі про сонячних зайчиків, і що вони разом навіть придумали гру в Країну Сонячних Зайчиків: створюють малюнки до цієї казки, а переможцям конкурсу вручають посвідчення почесних громадян Країни Сонячних Зайчиків.

Письменника ця розповідь страшенно зворушила, й він сказав учительці: «Та ви ж просто чарівниця із Країни Сонячних Зайчиків!» і після цього почав думати над новою казковою повістю, героїнею якої була б ота вчителька — Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків.

І десь через п’ятнадцять років по тому з-під пера Всеволода Нестайка з’явилася нова казкова повість, яка була своєрідним продовженням попередньої, де фігурувала ота Незнайомка, бо, на глибоке переконання письменника, класні керівники — то класні чарівники: недарма ж у вчителів улітку не один, як у всіх інших громадян, а два місяці відпустки — один місяць вони відпочивають, а другий — навчаються на курсах підвищення кваліфікації класних чарівників у Країні Сонячних Зайчиків!

Саме із цієї, можна сказати — фундаментальної, думки і народилася нова повість-казка «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків».

Як розповідав мені Всеволод Зіновійович, йому здавалося, що тепер він уже точно ніколи й нізащо не повернеться більше до сонячних зайчиків, але… Ох, уже це «але»! Нікуди від нього дитячому письменнику, який пише пригодницькі твори, не подітися!.. Так от… Але одного разу виступав Всеволод Нестайко знову ж таки у школі, й одна дівчинка раптом сказала: «А я на вас ображаюсь! У вас майже всі головні герої, крім хіба що Космо-Натки, — хлопці. А дівчатка завжди другорядні. Ви, мабуть, їх просто не любите!..»

За словами письменника, він одчайдушно зреагував на докір дівчинки розпачливим вигуком: «Боже збав! Люблю! Дуже люблю! Просто жити без дівчат не можу! І письменником став тільки після того, як у мене донька народилася!»

На що оте цікаве й настирливе дівча кинуло: «Тоді напишіть про дівчинку в якійсь казковій країні!..»

Це вже було пряме соціальне замовлення! Діватися було нікуди, тож довелося письменникові знову братися за перо та й повертатися до своїх давніх фантазій…

Так і народилася нова казкова повість «В Країні Місячних Зайчиків», де головною героїнею стала дівчинка Ганнуся, або просто — Нуся.

Зрештою, протягом чотирьох десятиліть уклалася казкова трилогія, яка під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків» вийшла у видавництві «Довіра» у 1994 році і, здається, нарешті «закрила» цю «зайчикову» тему для Всеволода Нестайка назавжди — а втім, хто його знає!.. — тим самим дозволивши йому вивільнити розум, уяву і час для створення нових і нових непересічних повістей-казок, які щедро випорхують із-під його невтомного талановитого пера і друкуються у наших найпопулярніших дитячих часописах.

Доля Нестайкових сонячних зайчиків не обмежилася рамками власне книг, а набула інших жанрових і видових забарвлень.

Так, зокрема, письменник створив феєричну п’єсу «Сонячний Зайчик і Сонячний Вовк», яку поставили у Львівському обласному та Ніжинському театрах.

Редагував Всеволод Зіновійович і дитячий казково-пригодницький журнал «Терентій», назву якому дало ймення одного із сонячних зайчиків, мешканців казкової країни.

З’являлися сонячні зайчики і в п’єсі Всеволода Нестайка «Перо Жарт-Птиці», яка свого часу з успіхом ішла на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка…

Одне слово, сонячні зайчики вже понад сорок років живуть не лише в душі та в уяві письменника, а й мандрують по всіх усюдах, щедро засіваючи дитячі серця та голівки сонячними щирістю й добром!..

Коли я вирішив якось полічити, скільки ж разів, починаючи з дитинства, читав- перечитував цю по-справжньому славнозвісну книгу, то — кажу щирісіньку правду! — збився з ліку.

Перечитав її ще раз і перед тим, як сів писати цей нарис, — і знову, дякуючи нестримному сміхові, що безкомпромісно й частенько переходив у відвертий регіт, повернувся в солодке дитинство…

А книга ця називається «Тореадори з Васюківки. Трилогія про пригоди двох друзів» і належить вона перу все того ж класика нашої літератури для дітей — веселому, енергійному, повчальному, невтомному та мудрому Всеволодові Зіновійовичу Нестайку.

Все почалося з того, що якось на початку шістдесятих років (зрозуміло, — минулого століття!) Всеволод Нестайко поїхав із групою київських письменників і журналістів на полювання. А ввечері до багаття мисливців, які розташували свій табір на мальовничому березі річки, прибився сільський хлопчик на ймення Ява, дуже самостійний і меткий.

Незадовго перед тим художник Василь Євдокименко — а він проілюстрував чимало книжок Всеволода Нестайка і постійно жив у місті Острі на Чернігівщині — розповів письменникові історію про двох місцевих хлопців, котрі заблудилися у колгоспній кукурудзі та й блукали в ній цілісінький день, аж поки надвечір у селі не заговорило радіо, на звук якого вони й вибралися з хащів. Відомо, що в ті часи з ініціативи Микити Хрущова засівали величезні масиви кукурудзи.

Після зустрічі з Явою та розповіді художника і народилося у Всеволода Нестайка оповідання «Пригода в кукурудзі», де вперше з’явилися на світ Ява Рень і Павлуша Завгородній, майбутні герої славнозвісної трилогії. А трохи згодом Всеволод Зіновійович написав про них іще одне оповідання — «Тореадори з Васюківки». Саме за цим оповіданням, а не за трилогією, як дехто вважає, було знято телефільм, який одержав дві міжнародні премії. Згодом обидва оповідання увійшли до збірки «Космо-Натка», виданої 1963 року.

За словами письменника, Ява і Павлуша виявилися хлопцями жвавенькими, прагнули нових пригод і буквально примусили його написати про них повість «Пригоди Робінзона Кукурузо», яка побачила світ 1964 року.

Україна захоплено читала пригоди нового «Робінзона»! А що вже малі читачі, то й говорити зайве: тут був просто фантастичний успіх!.. З ним можна порівняти хіба що успіх казкової повісті Всеволода Нестайка «В Країні Сонячних зайчиків»…

Натхненний успіхом у свого безпосереднього та найголовнішого читача, письменник сідає писати продовження, і от у 1966 році виходить друга повість про Яву та Павлушу — «Незнайомець з тринадцятої квартири», а в 1970 році — ще одна, «Таємниця трьох невідомих», які і склали славнозвісну трилогію «Тореадори з Васюківки», що вперше побачила світ окремим виданням у 1973 році і з того часу постійно перевидається і перекладається багатьма мовами народів світу, зокрема, такими, як арабська чи бенталі.

Саме ця книга Всеволода Зіновійовича Нестайка у 1979 році була внесена рішенням Міжнародної Ради з дитячої та юнацької літератури до Особливого Почесного списку Г.Х.Андерсена, а письменник отримав міжнародний Почесний диплом.

Але, як говорив мені Всеволод Зіновійович, найбільше гріють авторське серце не премії та нагороди, а читацька неослабна увага, про яку, зокрема, яскраво свідчать, наприклад, підсумки комплексного соціологічного дослідження, проведеного Міністерством культури і мистецтва та Державною бібліотекою України для дітей, які засвідчили незмінну популярність «Тореадорів…» серед юних читачів: протягом кількох років поспіль книга займає провідні позиції у рейтингових списках!

Пригадую давнє інтерв’ю Всеволода Зіновійовича. На запитання «Якими рисами повинен володіти герой у літературі для дітей?» письменник відповів мені коротко й чітко: «Герой дитячої літератури мусить мати ті ж риси характеру, що й герой літератури дорослої, - бути благородним, мужнім, чесним і добрим». А відповідь на моє запитання «Чому ви стали дитячим письменником?» була ще коротшою: «Бо в дитинстві був рудий!..»

Давно вже письменник не рудий — голову вкрили благородні сивини. Але душа його і сьогодні так само чесна, благородна, добра і щедра, а сам він, сповнений задумів та невичерпної енергії, не покидає свого робочого місця за письмовим столом, даруючи юним читачам нові та нові непересічні твори.

ТЕПЛИЙ ВОГНИК НА ДОБРУ ДОРОГУ


Віктор Близнець

Як відомо — й доведено показово і переконливо минулим двадцятим століттям! — жанр казкової повісті, літературної, авторської казки став найпопулярнішим у літературі для дітей. Переконаний, що таким він залишиться і надалі, принаймні, за моїми власними прогнозами, уваги й любові ще не одного покоління малих читачів до нього вистачить і на все нинішнє, двадцять перше століття, і навіть більше! А втім, як мовиться, поживемо — побачимо…

Свого часу яскравою зіркою спалахнув, засвітився і не згасає й досі казковий талант Віктора Семеновича Близнеця, котрий подарував дітям непересічну повість-казку «Земля світлячків». От саме про нього та про вершинну, на мою думку, для його творчості казкову повість і йтиметься на цих сторінках…

Народився Віктор Семенович Близнець 10 квітня 1933 року в селі Володимирівці Компаніївського району Кіровоградської області в родині колгоспників.

Дитинство майбутнього письменника прийшлося не лише на важкі передвоєнні та воєнні часи, одразу після голодомору 1932–1933 років в Україні, але, попри все, було осяяне безкраїм блакитним небом і неозорими вабливими степами, які на все життя всоталися і в серце, й у творчість Віктора Близнеця і щоразу, зринаючи в його пам’яті, надавали йому снаги та хисту, коли письменник брав чистий аркуш і перо та сідав за новий твір…

З малих літ Вітько, як величали його друзі, тягнувся до знань, майже не витикав, як ото кажуть, свого цікавого носа з книжок, отож і не дивно, що йому хотілося вчитись і вчитись, а десь глибоко у своєму ще зовсім дитячому серці він, напевне, вже відчував і свій майбутній життєвий вибір: бути письменником, і не простим — дитячим!

Після закінчення у 1952 році десятирічки Віктор їде до столиці й успішно складає вступні іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка, після закінчення якого активно пробує себе саме в обраній професії: працює в молодіжних газетах, у журналі «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), видавництві «Молодь»… І, цілком зрозуміло, паралельно із повсякденною журналістською роботою знаходить час, аби залишитися наодинці зі своїми думками і творити Літературу з великої літери, як він це розумів.

Свою власну стежину в літературу Віктор Близнець почав торувати з оповідань для дорослого читача. І хоча вони були досить вдалими і крізь них просвічував непересічний талант, але одного чудового дня — нехай святиться цей день! — Віктор Близнець вирішує спробувати свої сили в літературі для дітей.

Одне за одним з-під його мудрого й талановитого пера починають випурхувати оповідання для малих читачиків — і майже без перерви друкуються в періодиці. До редакції ідуть листи з відгуками захоплених читачів, на них звертають пильну увагу поважні критики, і ось 1963 року у світ вирушає перша книжечка Віктора Близнеця, яку і склали написані раніше оповідання для дітей.

За першою ластівкою, книжечкою оповідань «Ойойойкове гніздо», з’являється низка повістей про важкі часи воєнного та повоєнного дитинства, про які Віктор Близнець знав не з чужих розповідей, а сповна скуштував їх гіркий і пекучий смак.

Але давньою його мрією було створити щось казкове, фантастичне, щось таке, чого досі не існувало в літературі для дітей, принаймні — в українській.

Мені пощастило досить близько знати Віктора Семеновича, він навіть називав наші стосунки дружбою, і я, можна сказати, був свідком, як визрівала в ньому майбутня славнозвісна «Земля світлячків».

То був важкий, тривалий, поступовий, виважений роками, але невпинний процес. До свого казкового дійства у повному обсязі та максимальній реалізації він ішов довго і вперто, виважуючи кожний епізод, кожний образ, кожне слово, ішов крізь, так би мовити, проміжні підступи, і найпершим таким зануренням у казковість, фантастичність, розкутість дитячих мрій, фантазій і сподівань можна вважати непересічну й унікальну для всієї нашої літератури в цілому повість «Звук павутинки», яка вперше побачила світ 1969 року, де повністю випробувано нашу рідну мову на смак і на дотик, на багатство та розмаїття, на колір і мелодійність. І сьогодні, як на мене, ця дивовижна в усіх відношеннях повість може слугувати найкращим посібником і підручником з української мови, принаймні для тих, хто хоче осягнути всі її глибини та щедроти.

Своєрідним стартовим майданчиком до злету в чисту фантазію та казковість, на моє глибоке переконання, стала для письменника його блискуча повість «Женя і Синько»: чи не вперше у повоєнній літературі для дітей на сторінках непересічної книги з-під пера такого ж непересічного таланту з’явився і зажив своїм власним і неповторним життям справжній… чортик! Так, так — справжнісіньке мале чортеня із своєрідним характером, примхами та звичками, яке заприятелювало з дівчинкою на ім’я Женя.

Віктор Семенович Близнець ніколи й нікому ні на що і ні на кого не скаржився, не жалівся, не бідкався, а вперто, наполегливо та цілеспрямовано йшов своєю власною дорогою, обраною раз і назавжди. І ніколи, ні за яких обставин, ані за яких перешкод — а було їх, на жаль, у нього чимало! — він жодного разу не збочив і не зупинився! І таки, зрештою, прийшов до своєї обітованої «Землі світлячків»!..

У тому, що Віктор Семенович або думає, або вже навіть почав працювати над якоюсь незвичайною казковою повістю для дітей, я переконався, так би мовити, на власні очі, коли отримав од видавництва «Веселка» рецензію на рукопис своєї повісті-казки «Хочу літати!». Автором її був не хтось інший, а Віктор Близнець.

Я читав рецензію — і не сприймав її як таку: то був дивовижно глибокий і своєрідний трактат про літературну казку взагалі, найпотаємніші роздуми художника високого слова про необхідність творити для дітей фантастичні казки, особливо — у наш час, якому так не вистачає саме фантазій і мрій. З рецензії я зрозумів, що Віктор Семенович просто дихає казкою, ба ні — він усім своїм єством, душею, серцем, помислами, талантом сам живе казково, глибоко занурений у цей жанр. І я не помилився: вже через рік, 1978 року побачила світ повість-казка Віктора Близнеця «Земля світлячків», яка відразу завоювала неабияку прихильність малих читачів України й достойно та справедливо посіла своє місце на віртуальній Золотій полиці кращих дитячих славнозвісних книжок.

На моє глибоке переконання, саме у «Землі світлячків» Вікторові Близнецю пощастило вповні реалізувати всі свої фантазії, які він накопичував у пам’яті й серці ще з дитинства, реалізувати свою безмежну залюбленість у казку як таку, що бере свій початок у кращих українських народних казках.

Але непересічні герої казкової повісті Віктора Близнеця — Сиз-Стовус, Вертутій, Мармусія, Чублик та інші, - увібравши в себе найліпші риси характерів персонажів народних казок, набули, дякуючи таланту письменника, і нових рис, притаманних дітлашні нашого сьогодення. Одне слово, герої казкової повісті Віктора Семеновича Близнеця «Земля світлячків» — це справжні українці, які живуть і в сучасному, і в казково-фантастичному світі, сповненому найнесподіванішими пригодами й дивами!..

Після виходу друком «Землі світлячків» малі читачі просто закидали автора листами! Чимало їх було й від дорослих — із подяками, з вимогами неодмінно продовжити розповідь, яка так припала до серця тисячам і тисячам читачів.

На жаль, Віктор Семенович, який уже почав був думати над продовженням своєї казкової повісті, написати його не зміг — він пішов од нас у розквіті творчих сил 1981 року… Але книги, подаровані письменником українській дітворі, успішно здолали межу століть — і житимуть вони і завтра, і післязавтра, бо в них безупинно б’ється ніжне, щемке і щире серце митця, справжнього художника слова, який свої кращі творчі літа й горіння без будь-яких роздумів і коливань оддав дітям…

Згадую одне з ранніх оповідань Віктора Близнеця — «Як народжується стежка», — і перед очима постає сам автор. Тільки зараз уповні прийшло розуміння, що в цьому творі Віктор Семенович, по суті, сказав сам про себе, про своє кредо в літературі. Вчитайтесь уважно в ці слова з оповідання: «Стежка через поле раз або й два на рік зникала під ріллею, присипана грудками, розрівняна й заволочена. Здавалось, вона пропала зовсім. А проте наступного дня стежка народжувалась — якось несміливо, напівтаємно, у вигляді тоненького, ледь помітного людського сліду, що петляв між грудками по свіжій ріллі. Скільки не переорювали поле, а стежка народжувалася знов і знов…».

І жодного разу в житті він ані словом, ані ділом не збочив зі своєї стежки, а подарував її дітям, аби й вони крокували нею у чисте, чесне й казкове прийдешнє…

Коли ж поглянути на творчість Віктора Близнеця в цілому, то можна чітко визначити з його останніх творів для дітей, що він одним із перших у нашій дитячій літературі почав наближати її до європейського рівня, до проблем дитини в сучасному місті.

А закінчити цей нарис хочеться словами із славнозвісної «Землі світлячків»: «Хай у кожному корчі палахкотить маленьке диво ночі і живе теплий вогник, який розцвітає в лісі тільки на добру дорогу всім, хто потримає його в руках, і приносить щастя…».

Отой вогник був у руках, у думках і в душі Віктора Семеновича Близнеця.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка