Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку



Сторінка1/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.29 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Пригоди славнозвісних книг
СПІВЕЦЬ ДИТЯЧИХ ТАЄМНИЦЬ


Із родини вчителів

Анатолій Костецький — улюбленець дітвори. Він служив дитячій літературі більше тридцяти років і за цей час встиг подарувати дітям понад п’ятдесят книг. Ті книги — це велике художнє Дитяче місто, у якому живуть хлопчики та дівчатка, як і в житті, з найрізноманітнішими характерами. Письменник умів говорити зі своїми малими читачами про найскладніші життєві проблеми — з повною серйозністю чи гумором, але неодмінно — із любов’ю, взаєморозумінням та повагою. Він майстерно поєднував дитячі мрії та фантазії з реальним світом. Мабуть, тому, що й сам у дитинстві мав велику мрію — стати письменником, і ця мрія його здійснилася.

Народився Анатолій Георгійович Костецький 6 грудня 1948 року в місті Києві в учительській родині. Батько працював учителем фізики й математики, мати викладала російську мову і літературу. Вона змушена була брати з собою на уроки трирічного Анатолія, бо дитячих садочків тоді на всіх не вистачало. Хлопчик сидів за останньою партою, йому давали олівці, папір та ще книжечки, щоб чимось зайняти дитину. Тому в чотири роки він навчився читати, а в п’ять — писати. Засвоївши грамоту п’ятирічною дитиною, почав римувати. Коли вступав до першого класу, то в зошиті мав уже кілька віршів. А в п’ятому класі навіть отримав диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку.

Батьки А.Костецького віддали вчительській праці майже все життя: батько — сорок років, а мама — тридцять вісім. Письменник із легким гумором підкреслював, що дитинство його було «важким»: класний керівник — тато, мама — вчителька; «нормальні» діти після школи відпочивали від учителів, а в школі — від батьків, а «в мене і в школі, і вдома — мої учителі…».

З дитячих літ захоплювався хлопчик казками, які йому розповідала бабуся. І ще запам’ятав, як перед школою він все-таки півроку відвідував дитячий садок, а там вихователька давала йому книжки, щоб він читав їх іншим дітям, поки вона перемовлялася з кимось.

Шкільні роки

У школі хлопчик вчився добре, але був непосидючим, тому часто мав незадовільну поведінку. Не обходилося без зауважень у щоденнику. Серед записів були й такі «цікаві»: «Плював на уроках у горобців». А все тому, що Анатолій сидів за першою партою біля вікна, тож на підвіконня він насипав крихти для горобців, а потім через трубочку дмухав їм хлібні кульки. Може, тому й герої А.Костецького здебільшого веселі, вигадливі й непосидючі хлопчики.

Свою першу вчительку поет згадував з ніжністю, називав її улюбленою.

Канікули проводив із бабусею. Бабусині казки, пісні, й соковита народна мова, й просторі луки поблизу Козинки, над якими з весни до кінця літа велично кружляли лелеки, селянська хатина, у якій щоліта з батьками бував на канікулах Анатолій, прищепили майбутньому письменникові любов до слова. Тож із п’яти років не зрадив цього захоплення. Щоправда, крім захоплення римуванням, навчився грати в шахи й плавати. З третього класу займався плаванням вже серйозно.

Після восьмого класу навчався в технікумі радіоелектроніки. Тоді ж, виступаючи на спартакіаді, отримав звання майстра спорту.

Але після закінчення технікуму вибрати професію для Анатолія стало нелегким завданням: було багато захоплень. Тож так і не визначившись остаточно, він одночасно вступив у Київський політехнічний інститут (зараз Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут») і в Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка на філологічний факультет. Вчився успішно у двох вузах, навіть стипендію отримував і там, і там. Та все ж обрав філологію — залишив політехнічний інститут, написавши заяву деканові.

В університеті літературу викладав відомий літературознавець О.І.Білецький, він і став керівником кандидатської дисертації, яку Анатолій успішно захистив, здобувши звання кандидата філологічних наук.

Одинадцять років письменник працював викладачем Київського університету, викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах.

У вісімдесятих роках залишив цю роботу: треба було знову робити вибір — наука чи літературна творчість.

Так з’явилася перша книжка

Як уже знаємо, Анатолій Костецький дуже рано почав складати вірші, проте публікувати їх не поспішав. Першу поезію він надрукував тоді, коли йому було двадцять років. Ці перші ліричні вірші, як і в переважної більшості молодих поетів, оспівували природу й красу людських почуттів. Михайло Стельмах порадив Анатолію писати для дітей. Про це письменник розповідав дуже зворушливо: «Не знаю, як би склалася моя літературна доля, коли б не він… Якось, прочитавши мої вірші, він підкреслив кілька строф і сказав: «Отут я бачу в тебе щось… дитяче. Спробуй писати для дітей».

І я спробував. За кілька днів написав рівно дюжину віршів і відніс йому. «От і добре, — зустрів мене приязно Михайло Панасович. — Цей вірш хороший, цей — так собі, а цей… Взагалі — продовжуй писати, у тебе ж виходить!»

Невдовзі — дзвінок:

— Слухай, Толю, я тобі тут перепустку замовив!

— Яку? — здивувався я.

— Гостьову. На письменницький з’їзд. Корисно буде.

Виступи, розмови в кулуарах, знайомі обличчя. Нарешті, слово взяв Михайло Стельмах. А наприкінці виступу… Я дослівно пам’ятаю його слова: «Тепер, — несподівано почув я, — хочу звернути увагу нашого чуйного дитячого видавництва «Веселка» на поки ще невідоме прізвище майбутнього дитячого письменника Анатолія Костецького і прочитати вам його вірші.

І прочитав — «Сонячні зайчики». Михайло Панасович щось і далі говорив, але я вже нічого не сприймав. Такі слова, та ще й з уст Михайла Стельмаха! Хотілося якнайшвидше виправдати цей щедрий аванс. За рік я написав півтори сотні віршів. З них залишив тільки з десяток, а решту викинув і не згадував. Про ті дванадцять віршів, залишених Михайлові Панасовичу, — теж забув і думати. Але історія мала продовження. Через п’ять місяців зателефонував директор «Веселки»… Виявляється, Стельмах сам заніс вірші, сам зголосився бути редактором…»

Так побачила світ перша збірочка для дітей Анатолія Костецького «Джміль про сонечко гуде» (1972), куди ввійшли вісім поезій, відібраних самим Михайлом Стельмахом.

І від того часу письменник дарував нові й нові твори дітям — найвдячнішому своєму читачеві. Чимало їх уміщено і в підручники та читанки для молодших школярів, і в їхню першу книгу «Буквар».

Багато часу Анатолій Георгійович віддав перекладам творів для дітей з англійської, німецької та деяких слов’янських мов.

Привертають увагу лірично-гумористичні вірші поета. Герої збірок «Все про мене» (1977), «Лист до птахів» (1979), «Слово про матір» (1983), «Бюро знахідок» (1985), «Де літо живе» (1986), «Як будували дитсадок» (1987) страшенно полюбляють задавати «глобальні» запитання: чому дітям треба спати, чому я схожий на батька, чого каша довго холоне, чому в мене нема хобота, як у слона, навіщо у дерева стільки гілок?.. Такі віршовані загадки наче передбачають ясну авторську відповідь: «Не знаєте? Так і я не знаю!» Не чекали? А малі читачі нехай думають над ними разом із героями віршів. Цілком ймовірно, що відповідь вони знайдуть! Адже автор не дав готової…

Майже тисячу віршів для дітей написав А. Костецький.

У прозі письменник надавав перевагу жанру повісті-казки, яка, на його думку, повинна виховувати школярів добром, щирістю і правдою. Особливе місце також займають фантастично-пригодницькі та казкові повісті. Широко відомі серед юних читачів прозові твори А.Костецького «Все — як насправді», «Хочу літати» (1980), «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Здавайтеся — вас викрито» (1984), «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків».

Творчість А. Костецького відзначена преміями кількох українських конкурсів на кращу книгу для дітей. Упродовж кількох років на радіо Анатолій Георгійович вів цікаву та пізнавальну передачу про історію написання відомих книг для дітей. У ній ніжно й зворушливо звертався до своїх малих читачів, називав їх «книголюбчиками та казкознавчиками», відкривав для них багатий зміст світової літератури.

Анатолій Костецький — лауреат Державної літературної премії імені Лесі Українки, премії імені Миколи Трублаїні. Упродовж багатьох років він очолював Творче об’єднання дитячих письменників України.

Останню книгу поета «Мої та твої таємниці», яка вийшла друком у видавництві «Початкова школа», склали кращі вірші із попередніх збірок та нові — дуже цікаві, пізнавальні.

Закінчив свій земний шлях Анатолій Костецький 10 березня 2005 року, зоставивши дітям словесні скарби — твори, що промовляють до дитини голосом Любові, Поваги і розуміння її потреб.

Антоніна Мовчун

КРАЇНА, ЯКУ НЕ ЗНАЙТИ НА КАРТІ

Так історично склалося, що багато дитячих письменників, які писали, пишуть і писатимуть казки та казкові повісті, часто- густо у своїх творчих фантазіях і вигадках виходять за межі своєї країни, навіть — усіх інших країн світу. От вони, ці казкарі- вигадники, подорожувальники-невсидюхи напридумували для своїх непересічних казкових героїв — та і для себе, і для читачів, звичайно! — нові казково-фантастичні країни, або, як тепер модно висловлюватися, країни віртуальні, яких не те що ніхто й ніколи не бачив на власні очі в реальній дійсності, а не зустрічав на жодній географічній карті, та й навіть на жодній карті зоряного неба! Хіба що карту тієї чи іншої країни, вигаданої письменником-казкарем, можна побачити в його книзі про неї, як, приміром, у Дж. Р.Р.Толкіна або Л.Кассіля…

У циклі нарисів, які пропонуються, і піде мова саме про такі країни. Йтиметься про історію створення тієї чи іншої літературної казки, яка стала надбанням і здобутком дитячої літератури двадцятого століття и улюбленим читанням мільйонів дітей у багатьох країнах світу. Маю на думці, скажімо, такі казкові країни, як Країна Чудес Льюїса Керролла, Країну Брехунів Джанні Родарі, Країну Сонячних Зайчиків Всеволода Нестайка, цілу низку вигаданих або нафантазованих країн, якими подорожував славнозвісний Гуллівер Джонатана Свіфта тощо…

Розповімо про популярні казки, створені американським письменником Френком Баумом та його, так би мовити, заочним літературним учнем і послідовником — російським письменником і вченим Олександром Волковим…

Казкові країни, створені згаданими письменниками, можна розглядати як своєрідне взаємовіддзеркалення, яким, по суті, для казки Олександра Волкова «Чарівник Смарагдового міста» першоосновою і є казкова повість Френка Баума «Чарівник країни Оз».

Може виникнути запитання: а чому, мовляв, ці дві казки розглядаються разом? Відповідь дуже проста: річ у тім, що повість- казка Френка Баума стала свого часу першопричиною з’яви книги Олександра Волкова. Власне, ми маємо один із яскравих прикладів традиції своєрідного «перетікання» здобутків однієї культури в іншу, їх «адаптацію» та «вростання» у власне інший культурологічний ґрунт-контекст, як це було, приміром, хоча б і з такими казками, як «Пригоди Піноккіо» Карла Коллоді та «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» Олексія Толстого, з казкою Льюїса Керролла «Аліса в країні Чудес», яка «народила», «регенерувала» цілу низку самостійних і самодостатніх казкових повістей, знаних і шанованих у всьому світі, як, скажімо, той же Вінні-Пух А.Мілна.

Але про ці книги — згодом, а зараз звернімося безпосередньо до заявленої теми.

Зрозуміло, що знання бодай головних відомостей, пам’ятних моментів із біографії автора та обставин народження його твору дають ключик для більш глибокого прочитання самого твору.

Ось цим шляхом ми й підемо у наших розповідях.

Автор

ТЕПЛИЙ ВОГНИК НА ДОБРУ ДОРОГУ


ДОБРА Й ЧИСТА ВИГАДКА ВАСИЛЯ КОРОЛІВА

Споконвіку у світі, а, відповідно, у фольклорі і згодом у письмовій літературі, активно функціонували такі морально-етичні категорії, як добро і зло, світло й темрява, правда і кривда, злиденність і щастя…

Людина спершу не здатна була достатньо осягнути цю двоїстість, одвічну боротьбу протиріч не лише у природі й суспільстві, а й у своїй власній свідомості, от і втілювала вона своє світорозуміння та світобачення у дивовижних, химерних, фантастичних і казкових образах мавок, русалок, лісовиків, відьом, водяників та всілякої іншої так званої нечисті.

І ці непересічні створіння, породжені уявою та фантазією наших пращурів, живуть і, так би мовити, активно функціонують, діють і в наші дні, хоча б у тих же невмирущих народних казках і легендах.

Яскравим свідченням живучості згаданих образів є твори багатьох письменників і нашого, двадцятого століття, в яких «оселилися» згадані персонажі, в тім числі — і письменників, що творять для дітей.

В українській дитячій літературі одним із таких яскравих письменників можна назвати прізвище Василя Костьовича Короліва-Старого та його непересічну, по-своєму унікальну книгу казок для дітей молодшого шкільного віку під промовистою назвою «Нечиста сила», яка лише в останні роки вже витримала два наклади у видавництві дитячої книги «Веселка»…

Народився Василь Костьович Королів 4 лютого 1879 року в селі Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині. Мабуть, і цей факт спричинився до того, що Василь уже з юнацьких літ визначився із вибором життєвого шляху — стати письменником. Адже Полтавщина уславилася багатьма іменами в літературі, що сягали світового масштабу, починаючи, скажімо, з таких могутніх постатей, як Іван Котляревський або Микола Гоголь, цей неперевершений химерник усіх часів і народів. От і виходить, що в особі Василя Короліва-Старого щедра на літературні таланти полтавська земля подарувала Україні, та й світові в цілому, ще одного непересічного письменника.

Освіту Василь здобував у Полтавській духовній семінарії, проте юнака весь час, так би мовити, вело кудись убік: він захоплювався фольклором, досконало знав творчість Тараса Шевченка та Миколи Гоголя, взагалі тягнувся до всіх видів мистецтва.

Але попри неабиякий потяг до різноманітних мистецьких студій по закінченні семінарії Василь приймає несподіване рішення: він мусить служити своєму народові практично! Це рішення привело юнака до Харківського ветеринарного інституту.

Після успішного закінчення інституту Василь Костьович працює ветеринаром, навіть пише та видає кілька книжечок із практичними порадами, як слід доглядати свійських тварин. Водночас він укладає та видає народні календарі, які, на його глибоке переконання, були дуже потрібні та корисні для найширших верств селянства.

Та нестримний потяг до літератури, до мистецтва таки зрештою перемагає! Василь Королів переїздить до Києва, де починає активно займатися журналістикою та видавничою справою. Зокрема, він працює у київському видавництві «Час», паралельно редагує журнал «Книгар», який сам і заснував, співпрацює у видавництвах «Сміх», «День», «Відродження»…

Можна тільки подивуватись і позаздрити невичерпній енергії юнака! На жаль, уже на початку 1919 року, коли було підступно ліквідовано першу Українську Народну Республіку, Василь Королів змушений був емігрувати до Чехословаччини.

Проте і в еміграції письменник і журналіст не притишив своєї бурхливої та плідної творчої діяльності. Він працює в Українській сільськогосподарській академії у місті Падєбради і водночас активно займається видавничою, просвітницькою та літературною роботою. Саме за часів еміграції він написав і видав свою славнозвісну збірку казок «Нечиста сила».

Взагалі, писати для дітей, на думку письменника, — то була його «найвища і найшляхетніша мета». Всією своєю творчістю він намагався утверджувати добро, будити в дитині фантазію, потяг до краси навколишнього світу, навчати розуміти найвищі моральні цінності.

Перше видання «Нечистої сили» побачило світ у 1923 році як спільне видання Київського видавництва «День» і друкарні «Чорномор», що знаходилася в Польщі у місті Каліші.

Після виходу збірка казок одразу ж зробилася дуже й дуже популярною не лише серед малих читачів, яким вона, власне, й адресувалася, а й поміж їхніми батьками, дідусями та бабусями, бо в ній ішлося про хорошу, симпатичну, добру й чисту «нечисту силу», а не про якихось там песиголовців або вампірів-людожерів.

Поза всякими сумнівами, окрім впливу фольклору, на створенні книги «Нечиста сила» позначилися, як це можна простежити з текстів, і нариси з української демонології

Василя Милорадовича, відомого українського етнографа та фольклориста.

На обкладинці «Нечистої сили» стояло прізвище «Королів-Старий». Як бачимо, до свого прізвища письменник додав слово «Старий». Можна лише здогадуватися, що він хотів таким приєднанням сказати — жодних пояснень він сам не давав оцій своїй фантазії. Як на мене, мабуть, Василь Костьович хотів додатком «старий» підкреслити, що він начебто такий собі сивобородий дідусь, який малим онучатам розповідає всілякі химерні казочки. А втім — не виключені, звичайно, й інші інтерпретації вибору псевдоніма…

Основною метою, яку ставив перед собою Василь Королів-Старий, беручися за створення «Нечистої сили», було її «облагородження».

Сам він так писав про це: «Тим-то, коли ми вже не можемо вигнати чортовиння з нашого світу, то ж чи не краще буде розповідати про нього дітям, як про персоніфіковані сили природи, по змозі позбавляючи їх елементів зла та ворожості?!»

Василь Королів-Старий розповідав, що написав свої казки за оповідями свого знайомого письменника, якому нібито «пощастило» безпосередньо зіткнутися з нечистою силою. Зрозуміло, що ці слова автора слід сприймати лише як літературний прийом, а не реальний факт дійсності. Всі казки — від першої і до останньої! — певна річ, належать фантазії, вигадці, таланту і перу самого Василя Костьовича.

Творча доля письменника склалася відносно щасливо — він писав, друкувався та був широко знаний, але… в еміграції, а не в рідній Україні, і в цьому вся трагедія його життя.

Завершив свій життєвий і творчий шлях Василь Костьович Королів-Старий у місті Мельніку в тодішній Чехословаччині 11 грудня 1943 року…

Довгий час його ім’я навіть не згадувалося на Батьківщині. Але в наш час, коли Україна, нарешті, здобула незалежність, ім’я Василя Короліва-Старого із заслуженим тріумфом повертається на прабатьківську землю, і сучасні діти мають змогу достойно оцінити все те, що він для них зробив протягом свого життя, зокрема, на моє глибоке переконання, збірка казок «Нечиста сила», подарована письменником нашим дітлахам, уже зайняла гідне місце у колі читання малечі, і бачиться її довге-предовге життя і в майбутньому.

ПЕРШ ЗА ВСЕ — ЧЕСНІСТЬ!


Остап Вишня

До сьогоднішнього дня пам’ятаю з дитинства, як голосно, довго і з якоюсь дивовижною насолодою сміявся, коли вперше прочитав оповідання Остапа Вишні для дітей. Так довго і голосно, що навіть налякав маму, й вона кинулася мацати мого лоба та міряти мені температуру, ще не знаючи істинної причини незвичної, як на неї, поведінки сина. Та коли побачила у моїх руках книжечку оповідань Остапа Вишні, одразу відклала термометр і взяла збірочку. Ми почали гортати її удвох, тицяли пальцями в те чи інше оповідання — і сміялися вже разом, голосно, довго і з якоюсь дивовижною насолодою…

Магічна сила Вишневих усмішок знайома мільйонам і мільйонам дорослих українців. Такою ж магією справжнього першодже- рельного народного гумору наділені і його оповідання для дітей, про які й ітиметься у цьому нарисі. Але спершу — бодай коротесенько, для кращого розуміння авторської позиції — нагадаю про життєвий і творчий шлях письменника…

Народився Павло Михайлович Губенко, — а саме так насправді звали письменника, який обрав собі за псевдонім веселе, соковите і споконвіку українське ймення «Остап Вишня», — 12 листопада 1889 року в селі Грунь (хутір Чечва) Зіньківського повіту на Полтавщині, нині — Охтирський район Сумської області, в багатодітній родині селянина.

Спочатку малий Павлуша, як його всі називали, навчався у місцевій початковій школі, а згодом — у двокласній школі в містечку Зіньків.

Батько Павлика мріяв, аби син отримав щонайкращу освіту, бо вже змалечку хлопець виявляв неабиякі здібності в усьому, ще й мав нестримний і нездоланний потяг до читання. Та й самому хлопчині хотілося-кортіло вчитись і вчитись.

Проте, як згадувала потім сестра письменника, «… після сільської школи Павло хотів учитися «на вчителя». Він просив батьків, навіть плакав, щоб віддали його у Глухівську вчительську семінарію, але не було в нас грошей, сім’я велика. Повезла мама Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу, де вже рік учився наш найстарший брат — Василь. Вчилися тут хлопці на казенний кошт — батько наш був старий солдат-унтер. Неохоче складав іспити Павло, але склав блискуче!..»

Після закінчення у 1907 році Київської військово-фельдшерської школи Павло Губенко йде на військову службу, а згодом працює у Київській лікарні Південно-Західної залізниці.

Втім, юний Губенко анітрохи не волів і не мав наміру пов’язувати своє життя з медициною, та ще й військовою, хоча глибоко поважав обидві ці професії — рятівника людських життів і захисника землі рідної.

Під час нічних чергувань у лікарні у майбутнього письменника вистачало часу, аби десь у тихому закапелку списувати аркуш за аркушем і працювати над подальшою самоосвітою, занурившись з головою у підручники.

Отак, працюючи та самонавчаючись, військовий фельдшер Павло Губенко примудрився екстерном скласти іспити за гімназію, водночас усе глибше та глибше поринаючи в літературну роботу.

І от 2 листопада 1919 року на шпальтах газети з’являються перші друковані рядки майбутнього класика української літератури, а вже з 1921 року він починає активно і постійно працювати у пресі. Саме цього ж року, 22 липня, вперше під надрукованим матеріалом Павла Губенка з’являється його літературний псевдонім «Остап Вишня», який і закріпився за ним на все подальше творче життя.

А вже 1923 року виходять поспіль дві книжечки Остапа Вишні, які утверджують його як письменника, а далі — книга за книгою. Тож у 1928 році він мав у доробку аж двадцять три книжки, що витримали сорок два видання лише протягом якихось чотирьох років!.. Чи не для Книги рекордів Гіннеса матеріал?!.

Та невдовзі вже відомого, знаного й шанованого письменника безпідставно, як водилося в ті часи, звинувачують хтозна в яких гріхах і заарештовують…

До повноцінної літературної роботи Остап Вишня після жорстоких і нещадних таборів зміг повернутися тільки 1944 року. Але, не дивлячись на значні втрати і часу, і здоров’я, і віри в так зване «світле комуністичне майбуття», відразу ж увійшов у гурт провідних літераторів і на повну потужність включився в письменницьку роботу!

Напевне, зайве говорити, що такий значний письменник, як Остап Вишня, не міг не звернутися до літератури для дітей. Взагалі слід зазначити, що у всій світовій літературі досить важко, майже — неможливо знайти визнаного письменника, який за своє творче життя не написав би хоча б одну книгу для дітей або, принаймні, про дітей чи про власне дитинство. Отож немає нічого дивного і в тому, що й наш відомий гуморист також натхненно і з глибокою внутрішньою втіхою та насолодою писав веселі й мудрі оповідання для малих читачиків, ставлячись до цієї ділянки власної літературної творчості як до найвищого та найвідповідальнішого її щабля.

От як згадував про це письменник- гуморист, друг Остапа Вишні, Федір Маківчук:

«Не раз, було, бідкався мені Павло Михайлович:

— Мало я написав дитячих творів, зовсім мало. А до болю, до сердечного щему хочеться написати більше.

— А ви, Павле Михайловичу, відкладіть на деякий час «дорослий» гумор і візьміться за твори для дітей.

— Е, не в тім справа. Розумієте, завжди, коли берусь за дитяче оповідання, то якийсь острах заповзає в душу: а чи подужаю, а чи стачить таланту написати так, щоб схвилювати душу малого читача, щоб розумно розвеселити його? От у чім суть!..»

…Пішов од нас Остап Вишня 28 вересня 1956 року, але після нього, окрім художніх текстів, зосталися і щоденникові записи. І я вирішив узяти у письменника таке собі інтерв’ю з віртуальної реальності, як модно нині висловлюватися, скориставшися його щоденниками. От що із цього вийшло…



А.К.: — Павле Михайловичу! А чи пам’ятаєте Ви свої перші доріжки, перші порухи на шляху до красного письменства в дитинстві? Може, розкажете, як усе було?

О.В.: — «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, жбурляв картоплю, драв гнізда горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп’яними кидала. Спасибі матері!..

Далі — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятка матері, за лінійку — вчителеві? І я — вдячний…».

А.К.: — Павле Михайловичу! А що треба для того, аби з-під пера письменника з’явилася розумна книга?

О.В.: — «Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:

а) по-перше — папір,

б) по-друге — думки.

Як нам переказували, — папір у нас є. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки… Як же ж тоді збагатиться наша література!»



А.К.: — І, якщо дозволите, Павле Михайловичу, — останнє запитання: кого Ви вважаєте справжніми українцями і яка головна риса характеру має бути притаманна письменникові, особливо — дитячому?

О.В.: — «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне…» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко» — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові…

Для літератури, по-моєму, треба перш за все — чесність.

Потім уже геній, талант, здібність та інші атрибути літератури. Тоді буде Література!..»

Переконаний, що у цьому віртуальному інтерв’ю досить виразно й чітко окреслені основні творчі позиції Остапа Вишні, яких він і дотримувався протягом усього свого життя як у творах для дорослих, так і в оповіданнях, подарованих його щедрим талантом найменшому читачеві.


  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка