Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка9/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   39

Розділ 11

Тієї ночі я не змогла заснути. Спочатку я сиділа на дивані, потім на ліжку, тримаючи при собі телефон. Навіть чайник із чаєм та купа повідомлень, що надійшли електронною поштою, не відволікали від подій учорашнього дня. Сама думка про те, що відьми та відьмаки вбили моїх батьків, здавалася мені дикою і неймовірною. Вона не вміщалася у свідомості. Та згодом мені вдалося таки викинути цей кошмар із голови — коли я розмірковувала про закляття, накладене на «Ешмол 782», та цікавість до нього Нокса.

Так і не заснувши до ранку, я помилася в душі й перевдягнулася. Дивно, але сама лише думка про сніданок викликала у мене огиду. Тож я пішла до бібліотеки і просиділа під дверима до відкриття, а потім пройшла до читального залу і сіла на своє звичне місце. Телефон я настроїла на вібровиклик і поклала до кишені, хоча зазвичай мене страшенно дратувало, коли в тиші читального залу раптом ні з того, ні з сього починав дзижчати і підстрибувати на столику чийсь телефон.

О дев’ятій тридцять до приміщення увійшов Пітер Нокс і сів навпроти. Ніби збираючись здати манускрипт, я підійшла до столика замовлень, щоби перевірити, чи Міріам є в бібліотеці. Виявилося, що є — і дуже зла.

— І чому отой відьмак приперся і сів саме там?!

— Та отож. Я працюю, а він безперервно витріщається мені в спину.

— От якби я була більшою на зріст, — похмуро мовила Міріам, — я б дала йому чортів.

— Мені чомусь здається, що великого зросту буде недостатньо, щоб зупинити оту істоту, — зауважила я з кривою посмішкою.

Коли до Сельден-Енду беззвучно — і без попередження — увійшов Метью, його прибуття не позначилося звичною крижаною квіткою на моїй спині. Натомість я відчула немов легенький дотик сніжинок — на голові, плечах та спині, немов він побіжно перевіряв, чи я й досі ціла і неушкоджена.

Я мимоволі вхопилася руками за стіл. Я не наважувалася обернутися — а може, то Міріам?

Коли ж я побачила Метью, серце моє гулко тьохнуло.

Але вампір більше не дивився в мій бік, він лютим поглядом уп’ялився у Пітера Нокса.

— Метью, — тихо позвала його я, встаючи з-за стола.

Насилу відірвавши погляд від чаклуна, він підійшов до мене. Гнівний вираз обличчя вампіра засмутив мене, і я мимовільно нахмурилася, від чого він заспокійливо всміхнувся мені.

— Наскільки я розумію, тут стає дедалі цікавіше. — Він стояв так близько до мене, що прохолодність його тіла відчувалася, як легенький свіжий вітерець спекотного літнього дня.

— Та все гаразд, якось розберемося, — обережно мовила я, не забуваючи про присутність Пітера Нокса.

— А ми можемо почекати з нашою розмовою? Принаймні до кінця дня? — Метью підняв руку і злегка торкнувся якогось виступу на своїй грудній клітці, який проглядався крізь тонку тканину його светра. «Цікаво, що ж то він носить біля свого серця?» — подумала я.

— До речі, ми могли б поїхати на йогу.

Хоча я й не спала всю ніч, перспектива поїздки до Вудстока у швидкому авто з гарною шумоізоляцією, а далі година медитативних занять — видалася мені привабливою.

— Це було б чудово, — щиро відповіла я.

— А чи не хочете, щоб я попрацював тут разом із вами? — спитав Метью, нахилившись до мене. Його запах був такий сильний, що у мене запаморочилося в голові.

— Це не обов’язково, — твердо відповіла я.

— Якщо передумаєте — дайте мені знати. А як ні, то зустрінемося о шостій біля Гертфорда. — Метью кілька секунд мовчки дивився мені у вічі. А потім, з огидою глянувши в бік Пітера Нокса, повернувся на своє місце.

Коли я йшла на обід повз його столик, Метью стиха кашлянув. Міріам роздратовано кинула олівець на стіл і пішла за мною. Нокс не піде за нами до кафе — Метью про це потурбується.

День здавався нескінченним, час тягнувся з черепашачою швидкістю, і мені насилу вдавалося не заснути. На п’яту годину я була вже готова піти, бо сидіти далі не мала сил. Нокс залишився в Сельден-Енді посеред різношерстого зібрання людських істот. Метью провів мене униз, і я радо побігла підтюпцем до свого помешкання, перевдяглася і взяла циновку. Коли авто Метью під’їхало до металевої огорожі Гертфорда, я вже чекала його.

— Щось ви сьогодні рано, — зазначив він з усмішкою, забираючи в мене циновку і кладучи її до багажника. Коли він допомагав мені сісти до машини, знову різко втягнув у себе повітря.

«Цікаво, які сигнали посилає йому запах мого тіла?» — подумала я.

— Нам треба поговорити.

— Не поспішаймо. Спершу давайте виберемося з Оксфорда. — Зачинивши за мною дверцята, Метью всівся на водійське місце.

Через наплив студентів та викладачів, цього разу транспортний потік на Вудсток-роуд був значно щільнішим. Метью вправно маневрував, обганяючи авто, що повільно рухалися.

— Як провели час у Шотландії? — спитала його я, коли ми виїхали за межі міста.

Метью зиркнув на мене і знову перевів погляд на дорогу.

— Чудово.

— Міріам казала, що ви їздили на полювання.

Він тихо зітхнув і знову намацав пальцями виступ під светром.

— Не треба було їй казати про це.

— А чому?

— Бо є речі, про які не слід говорити в змішаній компанії, — відказав він із легким роздратуванням. — Хіба ж відьми розповідають іншим створінням про те, що вони щойно повернулися з чотириденної мандрівки, під час якої накладали закляття та варили кажанів?

— Відьми не варять кажанів! — обурено відказала я.

— Але це не змінює загального сенсу.

— Ви там були самі? — спитала я.

Перш ніж відповісти, Метью витримав довгу паузу.

— Ні, не сам.

— Я в Оксфорді теж була не сама, — почала я. — Створіння…

— Міріам мені розповідала. — Він міцніше стиснув кермо. — Якби я знав, що відьмака, котрий набридав вам, звуть Пітер Нокс, я ніколи б не поїхав би з Оксфорда.

— Ви мали рацію, — випалила я, бажаючи зробити своє зізнання до того, як ми почнемо говорити про Нокса. — Насправді мені ніколи не вдавалося тримати магію за межами мого життя. — Ці слова зіскочили з язика якось самі по собі. Метью мовчав, пильно вдивляючись у машини попереду. — І мені стало страшно, — додала я.

Його холодна рука торкнулася мого коліна.

— Я знаю.

— Що ж мені робити? — прошепотіла я.

— Щось придумаємо, — спокійно відповів Метью, скеровуючи авто до брами Старої хатинки. Коли ми проїжджали округлою алеєю до будинку, він уважно придивився до мого обличчя.

— Ви дуже втомлені. Чи зможете займатися йогою?

Я кивнула.

Метью вийшов і відчинив мені дверцята. Цього разу він не допоміг мені вибратися з авто. Натомість він вивудив із багажника дві циновки і, закинувши їх на плече, поніс до будинку. Решта членів групи кидали на нас зацікавлені погляди.

Метью почекав, поки ми лишилися на алеї самі, поглянув на мене вниз із висоти свого зросту, переборюючи якісь суперечливі почуття. Я нахмурилася і, схиливши голову набік, поглянула йому прямо у вічі. Щойно я зізналася йому, що все життя вдавалася до магії, навіть сама про це не підозрюючи. Що ж там було в його душі таке страшне, про що він не наважувався мені розповісти?

— Я був у Шотландії зі своїм старим приятелем, Гемішем Осборном, — нарешті сказав він.

— З тим чоловіком, кого газети закликають обиратися до парламенту, щоб мати змогу стати міністром фінансів? — здивовано спитала я.

— Геміш не обиратиметься до парламенту, — сухо відповів Метью і, скривившись від болю, поправив на плечі лямку своєї спортивної сумки.

— То він і справді «голубий»! — випалила я, пригадавши нещодавню нічну програму новин.

Метью кинув на мене спопеляючий погляд.

— Так. Але більше того: він — демон.

Я не надто добре розбиралася в усьому, пов’язаному зі світом створінь, але знала, що їм не можна займатися людською політикою та релігією.

— Ти диви! Фінанси — дивний вибір кар’єри для демона, — сказала я і на мить замислилася. — Тепер зрозуміло, чому він так добре вміє розпоряджатися грошима і прораховувати фінансові комбінації.

— Він вміє добре прораховувати все, а не лише фінанси.

Між нами запала тиша, а Метью навіть не поворухнувся в напрямку дверей.

— Мені треба було якось відволіктися, тому я подався на полювання.

Я кинула на нього нерозуміючий погляд.

— Ви забули в моєму авто свій светр, — сказав Метью так, наче це щось пояснювало.

— Міріам мені його вже віддала.

— Я знаю. Мені не можна було його у себе тримати. Ви розумієте чому?

Коли я похитала головою, він стиха вилаявся по-французьки.

— Мій автомобіль був повен вашого запаху, Діано. Тому мені й треба було поїхати з Оксфорда.

— Я нічого не розумію, — щиро зізналася я.

— Я увесь час про вас думаю, і нема на те ради. — Він пригладив пальцями волосся і поглянув на алею.

Моє серце билося нерівно, і послаблений потік крові, вочевидь, уповільнив швидкість мого мислення. Та нарешті я все збагнула.

— А ви не боїтеся поранити мене? Зробити мені боляче? — Я завжди побоювалася вампірів і мала на це підстави, але Метью здавався мені інакшим.

— Я не впевнений, — відповів він, підозріло поглянувши на мене. У його голосі прозвучала прихована загроза і попередження.

— То ви поїхали не через те, що трапилося в п’ятницю увечері? — з полегшенням зітхнула я.

— Та ні, — тихо відповів Метью. — Це не має до причини мого від’їзду жодного стосунку.

— Гей ви, двоє! Ви приєднуєтеся до групи чи вирішили займатися там, на алеї? — гукнула Аміра з порога.

Ми зайшли до приміщення, час від часу зиркаючи одне на одного, коли один із нас дивився в інший бік і не бачив. Наш перший чесний обмін інформацією багато що змінив. І ми тепер губилися в здогадках про те, що ж буде далі. Коли після занять Метью скидав через голову свій светр, мені в око впало щось сріблясте й блискуче. Цей предмет висів у нього на шиї на тоненькій шкіряній мотузці. Саме цей предмет увесь час виступав у Метью з-під светра. «Що це — талісман?»

— А що то таке? — спитала я, показуючи рукою.

— Нагадування, — коротко кинув Метью.

— Нагадування? Про що?

— Про руйнівну силу гніву.

Мабуть, недаремно Пітер Нокс сказав мені бути обережною з вампіром.

— Це, напевне, значок пілігрима? — спитала я, пригадавши, що бачила колись щось схоже в Британському музеї. Значок мав древній вигляд.

Він кивнув і зняв його, потягнувши за мотузку. Значок загойдався в його руці й блиснув, спіймавши промінчик світла.

— Насправді це сосуд із Віфанії. — Сосуд мав форму маленької труни і був достатньо великим, щоб містити в собі кілька краплин священної води.

— А, Лазар, — стиха мовила я, оглядаючи домовинку. Саме у Віфанії Христос воскресив із мертвих Лазаря. І хоча мене виховали язичницею, я знала, чому християни здійснювали паломництва. Для того, щоби полегшити тягар своїх гріхів.

Метью начепив значок паломника собі на шию і знову вдягнув светр, приховуючи талісман від решти створінь, яких у приміщенні було ще досить багато.

Ми попрощалися з Амірою і стали побіля Старої хатини, вдихаючи чисте і немовби хрустке осіннє повітря. Було темно, і лише фари авто освітлювали цегляні стіни сторожки.

— Вам покращало? — спитав Метью, перериваючи мої думки. Я кивнула. — Тоді розкажіть мені, що сталося.

— Та це все отой манускрипт. Він дуже потрібен Ноксу. Агата Вільсон — створіння, з яким я познайомилася в кафе, — каже, що демони теж хочуть прибрати його до рук. І вам він теж потрібен. Але «Ешмол сімсот вісімдесят другий» перебуває під закляттям.

— Я знаю, — коротко мовив Метью.

Перед нами низько шугонула біла сова, шумно змахнувши крилами. Я прикрилася рукою і перелякано заблимала очима, думаючи що вона ось-ось уп’ється в мене своїми пазурами та дзьобом. Та сова, втративши до мене цікавість, рвонула угору і зникла посеред дубів, що росли вздовж алеї.

Моє серце закалатало, і хвиля паніки, піднявшись від ніг, охопила все тіло. Нічого не кажучи, Метью різко відчинив задні дверцята і заштовхнув мене до авто.

— Нагніть голову і дихайте, — кинув він і став переді мною навколішки на гравій, поклавши руки мені на коліна. До горла у мене підступила жовч, бо в шлунку не було нічого, крім води. Я поперхнулася й інстинктивно затулила рот рукою, відчувши блювотний позив. Метью простягнув руку і поправив мені за вухо пасмо волосся, що впало на лоб; дотик його пальців був холодний та заспокійливий.

— Все гаразд, ви у безпеці, — сказав він.

— Вибачте, що завдаю вам клопіт. — Нудота відступила, і я витерла долонею рот. — Напади паніки почалися учора, коли я побачила Нокса.

— Може, трохи пройдемося?

— Ні, — похапливо відповіла я. Парк здавався мені тепер величезним та непроглядно-чорним, а відчуття в ногах було таке, наче їх зробили з гуми.

Метью оглянув мене пильним поглядом.

— Я відвезу вас додому. Друга частина розмови може почекати.

Витягнувши мене з заднього сидіння і притримуючи за руку, він допоміг мені сісти спереду. Коли він сідав на місце водія, я заплющила очі. Якусь мить ми просиділи в цілковитій тиші, а потім Метью повернув ключ у замку запалення. «Ягуар» миттєво ожив.

— А це часто у вас трапляється? — спитав він нейтральним тоном.

— Та ні, слава богу. Траплялося часто, коли я була малою, але зараз все набагато краще. Це просто надлишок адреналіну.

Коли я прибирала з обличчя волосся, Метью зупинився поглядом на моїх руках.

— Я знаю, — вкотре вже сказав він і, знявши авто з ручника, скерував його алеєю.

— А ви що — нюхом його чуєте?

Метью кивнув.

— Він накопичувався у вашому тілі відтоді, як ви сказали мені, що користувалися магією. Саме через це ви так багато займаєтеся спортом — бігаєте, веслуєте, ходите на йогу?

— Так. Інакше мені довелося б приймати спеціальні ліки. А я не люблю медикаменти. Від них у мене голова обертом іде.

— Мабуть, фізичні вправи і справді є більш ефективними.

— Але цього разу фізичні вправи не допомогли, — пробурмотіла я, пригадавши, як нещодавно у мене наелектризувалися руки.

Метью виїхав із території Старої хатини на головний шлях. Тихе погойдування авто заколисувало мене потроху, а Метью тим часом зосередився на дорозі.

— Чому ви зателефонували мені? — раптом спитав Метью, перериваючи мій напівсонний стан.

— Через Нокса та «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — відповіла я і відчула, як паніка повертається разом із різкою зміною настрою.

— Я знаю це. Тому й питаю — чому ви зателефонували саме мені? У вас же, безперечно, є друзі — відьми та прості люди — до яких ви могли звернутися по допомогу.

— Не могла. Жоден із моїх друзів та подруг із-поміж звичайних людей не знає, що я — відьма. Знадобилося б кілька днів, щоб пояснити їм, що насправді відбувається в цьому світі — якщо вони стали б мене слухати і мали достатньо терпіння, щоб дослухати до кінця. У мене немає подруг серед відьом та відьмаків, а втягувати в це своїх тіток я не хочу. Це ж не їхня помилка, що я виявилася настільки дурною, що не розібралася з тим манускриптом і відіслала його назад. — Я прикусила губу. — А що — мені не треба було до вас звертатися?

— Я й сам не знаю, Діано. Ви ж сказали у п’ятницю, що відьми та вампіри не можуть бути друзями.

— Мало що я могла вам сказати у п’ятницю!

Метью помовчав, уважно придивляючись до вигинів шляху.

— Я вже не знаю, що й думати. — Я зробила паузу, ретельно обмірковуючи наступні слова. — Але одне я знаю напевне: краще сидіти в бібліотеці з вами, ніж із Пітером Ноксом.

— Вампірам не можна повністю довіряти, надто тоді, коли вони перебувають поблизу теплокровних створінь.

На якусь нетривалу і холодно-лячну мить Метью зосередив на мені свій уважний погляд.

— Теплокровних? — перепитала я, нахмурюючись.

— Ну, я маю на увазі людей, відьом та демонів, тобто — усіх не-вампірів.

— Отже, я ризикую, що ви вкусите мене, перш ніж Нокс встигне заповзти до мого мозку, щоб видобути звідти потрібну йому інформацію.

— А він вже намагався це робити? — спитав Метью спокійним тоном, але в ньому виразно почулися загрозливі нотки.

— Та то так, нічого особливого, — похапцем пояснила я. — Він застерігав мене проти вас.

— Авжеж. Нікому не вдається бути не тим, ким він є насправді. Хоч як би не старався. Ви не мусите романтизувати вампірів. Може, Нокс у душі й не є вашим доброзичливцем, але стосовно мене він має рацію.

— Інші люди не обмовляють моїх друзів — і так упереджено і фанатично, як це робить Нокс. — Мій гнів наростав, і я, відчувши поколювання в пучках, сховала руки собі під стегна.

— То ми з вами друзі — ви так гадаєте? — поцікавився Метью.

— Здається, що так. Бо друзі кажуть одне одному правду, хоч якою б важкою та неприємною та правда не була.

Спантеличена несподіваною серйозністю нашої розмови, я нервово смикнула зав’язки на своєму светрі.

— Вампіри — не надто гарні друзі, — мовив Метью з відчутним роздратуванням у голосі.

— Слухайте, якщо ви хочете, щоб я вам не набридала…

— Звісно, що не хочу, — перервав мене Метью. — Річ у тім, що стосунки з вампіром не можуть бути… простими. Так, ми здатні до заступництва, хоча часто це заступництво набуває власницького відтінку. І це вам може не сподобатися.

— Трохи заступництва мені б не завадило.

Вираз незахищеності й уразливості породила в очах Метью моя відповідь.

— Я нагадаю вам про це, коли ви знову скаржитиметеся, — сказав він, і вразливість змінила іронічна веселість.

Він скерував авто з Голівел-стрит до брами сторожки. Фред, забачивши авто, хитрувато вишкірився і чемно-обачливо відвернувся вбік. Я чекала, поки Метью обійде авто й відчинить мені дверцята, обдивилася довкола, чи нічого не забула в салоні — навіть шпильки для волосся, — щоб він, чого доброго, знову не чкурнув від мене до Шотландії.

— Але тут є ще одна, дуже важлива обставина, окрім Нокса та манускрипту, — палко прошепотіла я, коли він віддавав мені циновку. Та він поводився так, немов наді мною не збиралися хмари і натовпи створінь не підкрадалися до мене з усіх боків.

— Іншим разом, Діано. І не хвилюйтеся ви так. Наступного разу Пітер Нокс і на п’ятдесят футів не зможе до вас наблизитися, — похмуро-серйозно заспокоїв мене Клермон, торкнувшись посудини зі священною водою під своїм светром.

Нам треба було побути удвох, але на самоті, а не в бібліотеці.

— Може, прийдете до мене завтра на вечерю? — тихо спитала я. — Я хочу розповісти вам, що трапилося далі.

Метью завмер, як укопаний, і на його обличчі промайнуло сум’яття, змішане з іще якимось почуттям, яке мені важко було визначити. Він злегка стиснув пальцями знак паломника і відпустив його.

— Із задоволенням, — відповів він, розтягуючи слова.

— От і добре, — усміхнулася я. — Як вам о пів на восьму?

Він кивнув і сором’язливо всміхнувся у відповідь. Ступивши пару кроків, я згадала, що лишилося ще одне питання, яке треба вирішити до завтрашнього вечора.

— А що ви їсте? — тихо, майже пошепки спитала я, заливаючись рум’янцем.

— Я всеїдний, — відповів Метью, і його обличчя освітилося усмішкою, від якої тьохнуло моє серце.

— Тоді о сьомій тридцять. — Я відвернулася і, усміхнувшись, похитала головою — від його відповіді не було ніякого толку. — І останнє, — сказала я, знову обернувшись. — Перекажіть Міріам, хай займається своїми справами. Я в змозі за себе постояти.

— Вона каже мені те саме, — зізнався Метью, ступивши кілька кроків до водійських дверцят. — Я подумаю. Але завтра, як завжди, ви знову побачите мене в залі герцога Гамфрі.

Він сів у авто, але я й досі стояла непорушно, тож Метью опустив вікно і сказав із несхвальною ноткою в голосі:

— Я не поїду, поки ви не зникнете з моїх очей.

— От же ж ці вампіри, — пробурмотіла я, хитаючи головою, невдоволена його старомодними манерами.

Розділ 12

У моєму кулінарному досвіді бракувало розділу про те, чим годувати вампіра, якщо він завітав до вас на гостину.

У бібліотеці я переважно вишукувала в Інтернеті рецепти з сирою їжею, поки мої забуті манускрипти сиротливо лежали на столі. Метью сказав, що він усеїдний, але такого не могло бути. Якщо вампір звик харчуватися кров’ю, то, скоріш за все, він поблажливо поставиться до сирої їжі. Але він був такий цивілізований та вихований, що, поза всяким сумнівом, їстиме все, що я поставлю перед ним на стіл. Після обширних гастрономічних досліджень я пообіді пішла з бібліотеки. Сьогодні Метью самотужки захищав «фортецю Бішоп», що, безсумнівно, дуже сподобалося Міріам. А мені дуже сподобалося те, що в залі герцога Гамфрі не було видно ані Джиліан Чемберлен, ані Пітера Нокса. Навіть Метью перебував у доброму гуморі, коли я дріботіла повз нього проходом, щоб здати свої манускрипти.

Я пройшла повз купол приватного читального залу «Камера Редкліф», де першокурсники студіювали обов’язкову для прочитання літературу, та середньовічні стіни Христового коледжу, і попрямувала в торгові ряди оксфордського критого ринку. Зі списком у руці свою першу зупинку я зробила в м’ясному відділі, щоб купити там свіжої оленини та кролятини, а потім підійшла за шотландським лососем до продавця риби.

«Цікаво, чи їдять вампіри зелень?»

Дякуючи своєму мобільному, я додзвонилася до факультету зоології і спиталася про харчові уподобання вовків. А там спитали мене — яких саме вовків? Колись давно я бачила сірих вовків під час екскурсії до Бостонського зоопарку, а оскільки це був улюблений колір Метью, то мені не знадобилося довго шукати відповідь на це запитання. Проторохтівши мені довгий список ду-у-уже апетитних ссавців та пояснивши, що вони є «улюбленим раціоном вовків», занудливий голос на тому кінці лінії повідомив також, що сірі вовки полюбляють горіхи, всіляке насіння та ягоди.

— Але вам не слід годувати їх! — попередили мене. — Це ж не хатні тварини!

— Дякую за пораду, — сказала я, намагаючись не захихотіти.

Бакалійник зі словами вибачення продав мені залишки літньої партії чорної смородини та трохи пахучих суниць. Мішечок із горіхами теж помандрував до моєї розбухлої від покупок торби.

Потім я подалася до винної крамниці, де буквально потрапила в полон до пристрасного обожнювача виноградарства та виноградних вин, котрий спитав мене, чи «знається ваш кавалер на справжньому вині». І цього було достатньо, щоб я розгубилася і впала в паніку. Скориставшись цим, клерк втулив мені страшенно дорогу пляшку досить рідкісного (як виявилося пізніше) вина від французько-німецького виробника. А потім усадовив мене в таксі, щоби я по дорозі додому оговталася від шоку через ціну придбаного вина.

У помешканні я змела всі папери зі старенького стола вісімнадцятого сторіччя, який був мені й робочим, і обіднім, і підсунула його ближче до каміна. А потім ретельно його сервірувала з допомогою старовинного порцелянового посуду та столового срібла, яке знайшла в буфеті. Я також поставила на стіл масивні кришталеві келихи — скоріш за все, залишки набору доби короля Едуарда, використовуваного колись у кімнаті відпочинку для студентів старших курсів та викладачів. Мої доброзичливі старенькі пані з кухні на нижньому поверсі позичили мені стоси серветок, якими я застелила стіл і поклала біля столового срібла; також накрила серветкою потрісканий дерев’яний піднос, на якому збиралася носити страви з кухні.

Розпочавши куховарити, я швидко збагнула, що приготування їжі для вампіра не займає багато часу. Бо фактично «куховарити» не довелося майже нічого.

На сьому годину свічки вже були запалені, їжа приготована, за винятком тієї, що треба приготувати в останній момент, і все, що мені лишилося — це приготувати саму себе.

У моєму гардеробі було обмаль речей у стилі вечеря з вампіром. Не могла ж я вдягнути на вечерю діловий костюм чи одяг, який похапцем начепила, йдучи до декана. Я мала запаморочливу кількість чорних брюк та лосин різної еластичності, але більшість із них були заляпані чаєм чи човновим мастилом, або і тим, і другим. Нарешті я знайшла шикарні чорні брюки, більше схожі на піжамні штани, тільки трохи більш стильні. Нічого, підійдуть.

В одних штанях та ліфчику, я побігла до ванни і продрала гребінцем своє довге, до плечей, солом’яне волосся. Воно не лише скуйовдилося на кінцях, а й войовничо приндилося, стаючи дибки з кожним дотиком гребінця. На якусь мить мені захотілося скористатися плойкою, але у кращому разі я встигнула б закучерявити лише половину волосся до приходу Метью. А він не спізниться. Він прийде вчасно. Це я відчувала інтуїтивно.

Чистячи зуби, я, нарешті, вирішила, що найкращий спосіб розібратися з волоссям — зачесати його назад і зав’язати у вузол. Так я і зробила. Через це підборіддя та ніс трохи загострилися, вилиці стали більш виразними, зате волосся більше не лізло в очі, а саме туди воно мірилося потрапляти в останні дні. Я заколола вузол — і одне непокірне пасмо відразу ж висмикнулося і вискочило наперед. Я зітхнула.

Із дзеркала на мене дивилося обличчя моєї матері. Я пригадала, якою красивою, гарно вбраною сідала вона за стіл до святкової вечері, й мені стало цікаво — яким же чином вдавалося їй робити свої бліді брови та вії такими виразними, і чому її широкий рот зазнавав такої чудесної трансформації, коли вона всміхалася мені або моєму батьку. Та годинник на стіні виключав будь-яку спробу досягнення аналогічного ефекту за допомогою косметичних засобів. У мене лишилося три хвилини, щоб знайти сорочку, інакше мені доведеться зустрічати відомого професора Метью Клермона в одному бюстгальтері.

Мій гардероб пропонував два варіанти: один чорний, а другий — темно-синій. Перевагою темно-синього була чистота, і це стало вирішальним фактором на його користь. Сорочка мала також кумедний комірець, який стояв сторч ззаду, немов крилами злітав до мого обличчя і спускався донизу, переходячи в V-подібне декольте. Рукава прилягали до рук досить щільно і закінчувалися довгими нееластичними манжетами, які, трохи розширюючись на кінцях, сягали мені до середини долонь. У ту мить, коли я начіпляла срібні сережки, у двері постукали.

У грудях злегка похололо, немов до мене на побачення прийшов кавалер. Але я відразу ж затоптала цю думку.

На порозі стояв Метью. Високий та стрункий, немов принц із чудесної казки. В порушення своєї звички він був геть у всьому чорному, від чого ще більше приголомшував — це був справжній вампірський вигляд.

Поки я ошелешено роздивлялася його, він терпляче чекав на сходовому майданчику.

— Господи, я зовсім забула про гарні манери! Будь ласка, заходьте, Метью! Ця фраза годиться для офіційного запрошення до мого помешкання? — Подібний вираз я десь чула по телевізору чи прочитала в якійсь книзі.

Губи Метью викривилися в усмішку.

— Забудьте все, що ви, як вам здається, знаєте про вампірів, Діано. Це звичайна ввічливість. Мене зовсім не турбує той містичний бар’єр, що начебто є межи мною та красунею.

Щоб пройти у двері, Метью трохи нахилився. Однією рукою він притискав до себе пляшку вина, а в другій руці тримав білі троянди.

— Це вам, — сказав він, окинувши мене схвальним поглядом, і подав мені квіти. — А можна куди-небудь поставити ось це до того часу, коли буде подано десерт? — І Метью показав поглядом на пляшку.

— Дякую. Я люблю троянди. Може, поставити пляшку на підвіконня? — запропонувала я, вирушаючи на кухню за вазою для квітів.

— Чудово. Нехай постоїть на підвіконні, — погодився Метью.

Під вазу я пристосувала графин, який мені приніс кілька годин тому працівник, відповідальний за вина в кімнаті відпочинку. Він зробив це після того, як я висловила йому свій сумнів стосовно наявності цього предмета серед посуду в моєму помешканні.

Коли я повернулася з квітами, Клермон вже походжав кімнатою, з цікавістю розглядаючи гравюри.

— А знаєте, вони й справді непогані, зовсім непогані, — зауважив він, коли я ставила квіти на подряпаний комод наполеонівської доби.

— На жаль, там здебільшого сцени полювання.

— Це не пройшло повз мою увагу, — іронічно-весело зазначив Метью. Я сконфужено почервоніла.

— Ви голодні? — спитала я, зовсім забувши про обов’язкові закуски та напої, які, згідно з етикетом, слід подавати перед обідом.

— Та трохи поїв би, — відповів вампір і весело вишкірився.

Повернувшись на кухню (і водночас сховавшись там від іронії Метью), я витягнула з холодильника дві тарілки. Перша страва — копчений лосось, посипаний свіжим кропом із маленькою купкою корнішонів та капарців, артистично розкладених збоку як альтернативний гарнір на той випадок, якщо вампір не їстиме зелені.

Коли я повернулася до кімнати зі стравою, Метью чекав біля крісла, що стояло найдальше від кухні. А пляшка з вином чекала у срібній підставці з високими боками, яку я раніше використовувала для збирання дрібних монет. Але той самий розпорядник, що відповідав за вино в кімнаті відпочинку, принагідно пояснив мені, що початково та підставка саме для вина й призначалася. Метью сів у крісло, а я взялася відкорковувати пляшку німецького рислінгу. Я налила два келихи, не проливши при цьому ані краплини, і приєдналася до свого гостя.

А мій гість, піднісши келих із рислінгом до свого довгого орлиного носу, зосередився і замовк. Я чекала, поки він скінчить принюхуватися до вина, і думала — скільки ж сенсорних рецепторів мають вампіри у своєму носі порівняно з собаками?

Я й справді нічогісінько не знала про вампірів.

— Дуже добре, — нарешті озвався Метью, розплющивши очі, й усміхнувся.

— Я знімаю з себе відповідальність за вино, — похапцем сказала я, розкладаючи на колінах серветку. — Це вибрав продавець у винній крамниці, тому якщо це вино виявиться поганим, то я тут ні при чім.

— Дуже добре вино, — повторив вампір, — а лосось взагалі має чудесний вигляд.

Допомагаючи собі ножем, Метью нанизав на виделку шматочок риби. Непомітно позираючи на нього з-під вій — чи буде він їсти по-справжньому, — я нанизала на свою виделку маринований огірочок, капарець та шматок лосося.

— Ви їсте не так, як їдять американці, — зауважив Клермон, відсьорбнувши вина.

— Так, — погодилася я, поглянувши на виделку в правій руці та ніж у лівій. — Мабуть, це тому, що я провела надто багато часу в Англії. А ви й справді це їстимете? — випалила я, більше не в змозі стримувати свою цікавість.

Метью розсміявся.

— Так. До речі, я полюбляю копченого лосося.

— Але ж ви їсте не все? — наполягала я, знову зосереджуючи увагу на своїй тарілці.

— Так, не все, — погодився вампір, — але можу з’їсти всього потроху. Однак мені більше до вподоби сира їжа.

— Дивно, якщо зважити на те, що вампіри мають такі бездоганні чуття. Мені здається, що будь-яка їжа смакує прекрасно. — Мій лосось своїм смаком був схожий на чисту прохолодну воду.

Метью підняв свій келих із вином і вдивився в світло-золотисту рідину.

— Це вино смакує прекрасно. Але їжа, що була вбита приготуванням на вогні, вампіру не до вподоби.

Швидко пригадавши сьогоднішнє меню, я полегшено зітхнула.

— Якщо їжа вам здебільшого не до вподоби, тоді чому ви регулярно запрошуєте мене поїсти?

Очі Метью швидко ковзнули по моїх щоках, очах і трохи затрималися на роті.

— З вами легше спілкуватися, коли ви їсте. А від запаху приготованої їжі мене нудить.

Я здивовано закліпала очима, нічого не розуміючи.

— Поки мене нудить, я не голодний, — пояснив Метью з ноткою роздратування в голосі.

— Ой! — вирвалося у мене. Мені нарешті дійшло. Я вже знала, що йому подобався мій запах. І, вочевидь, саме мій запах викликав у вампіра відчуття голоду.

Я густо почервоніла.

— А я гадав, що вам відомий цей факт про вампірів, — сказав Метью вже приязніше. — І думав, що саме через це ви й запросили мене на вечерю.

Я похитала головою і підчепила виделкою черговий добрячий шматок лосося.

— Мабуть, я знаю про вампірів менше, ніж звичайні люди. А ту дещицю відомостей, що повідала мені тітка Сара, слід сприймати з великою підозрою, зважаючи на її упереджене ставлення. Наприклад, вона не мала сумнівів стосовно вашого раціону. Сказала, що вампіри споживають кров і тільки кров, бо без неї вони не можуть жити. Але ж це неправда, еге ж?

Очі Метью звузилися, а тон раптом змінився на крижаний.

— Так. Це неправда. Ось ви, наприклад, не можете жити без води. Але ж ви не споживаєте лише воду?

— Може, мені не слід було порушувати цю тему?

Мої запитання дратували його. Я знервовано обхопила ногами ніжки крісла — і збагнула, що так і не взулася. Я приймала гостя з босими ногами.

— Розумію, ви не можете стримати вашу цікавість, — відповів нарешті Метью, що надовго замислився над моїм питанням. — Я п’ю вино і їм харчі — бажано сирі або холодну приготовану їжу, бо тоді вона не смердить.

— Але харчі й вино не насичують вас, — висловила я свою здогадку. — Ви насичуєтеся і харчуєтеся кров’ю. Всіма видами крові.

Метью аж скривився.

— І ви не зможете увійти до мого помешкання, поки я сама не запрошу вас. Що ще я неправильно зрозуміла стосовно вампірів?

Обличчя Метью набуло виразу стражденного довготерпіння. Він відкинувся на спинку крісла і простягнув руку до келиха з вином. Я трохи підвелася і перехилилася через стіл, щоб долити йому вина. Якщо я зібралася засипати його питаннями, то треба доливати йому якомога більше вина — щоб язик розв’язався. Та коли я нахилилася над свічками, у мене мало не загорілася сорочка. Метью вихопив пляшку в мене з руки.

— Я сам, добре? — сказав він. І, перш ніж відповісти на запитання, долив трохи вина собі й доверху мені.

— Більшість із того, що ви знаєте про вампірів, є витвором фантазії людей. Бо так їм легше жити. Створіння лякають їх. І я маю на увазі не лише вампірів.

— Чорні капелюхи, кажани, мітли.

Ось така була ця нечестива й моторошна трійця, обов’язковий елемент відьмацьких легенд, які сміховинно і видовищно оживали щороку на День усіх святих.

— Та отож, — кивнув Метью. — Десь у кожній із цих історій міститься зернятко істини, щось таке, що лякало людей і допомагало їм заперечувати наше існування. Найсильнішою з типових рис людських істот є їхня потужна здатність до заперечення очевидного. Я маю силу й довголіття, ви маєте надприродні здібності, демони вирізняються неймовірним творчим началом. А люди мають здатність переконувати себе, що верх — це низ, а біле — це чорне. У цьому вони неперевершені.

— А яке ж тоді раціональне зерно в історії про те, що вампір не зайде в помешкання, поки його туди не запросять? — Спочатку влаштувавши Метью допит стосовно його раціону, я перейшла до офіційної процедури входження вампіра в приміщення.

— Ми завжди поруч із людськими істотами. Вони відмовляються визнати наше існування тому, що ми не вписуємося в їхній обмежений світ. А якщо впустити нас до нього — і побачити, хто ми є насправді — то тоді, можливо, ми в тому світі залишимося. Це приблизно те ж саме, коли ви запрошуєте до себе гостя, а потім не можете його спекатися. І тоді вже нас неможливо буде ігнорувати.

— Ага, це як історії про сонячне світло, — задумливо прокоментувала я. — Річ не в тім, що ви не в змозі перебувати на сонячному світлі, а в тім, що коли ви на нього вийдете, людям важче ігнорувати вас. Замість визнати, що ви ходите серед них, люди запевняють самих себе, що сонячне світло для вас смертельне.

Метью знову кивнув.

— Звісно, їм вдається ігнорувати нас. Кажуть, що ми можемо увійти до приміщення лише після настання темряви. Та найлегше ми сприймаємося людьми саме після сутінків — і це, до речі, стосується вас також. Бачили б ви, як на вас дивляться, коли ви заходите до кімнати або йдете вулицею!

Я подумала про свою ординарну зовнішність і поглянула на нього з сумнівом. Метью хихикнув.

— Ви не вірите мені. Але це правда. Коли люди бачать створіння серед білого дня, їм стає некомфортно. Ви для них надмірні — надміру високі, надміру сильні, надміру впевнені в собі, надміру креативні, надміру дужі й надміру інакші. І тому вони цілий божий день відчайдушно намагаються вмістити нас у прокрустове ложе своїх обмежених уявлень. А вночі від нас легко відмахнутися просто як від чогось химерного.

Я прибрала тарілки, із задоволенням констатувавши, що Метью з’їв усе, окрім гарніру. Поки він доливав собі німецького вина, я пішла до холодильника по ще дві тарілки з акуратно розкладеними шматочками сирої оленини, нарізаними так тонко, що, як м’ясник пожартував, крізь них можна було читати газету «Оксфорд мейл». Вампіри не люблять зелені. Треба замінити її на коренеплоди та сир. Я швидко розклала в центрі кожної тарілки шматочки буряків і накрила їх тертим пармезаном.

Посеред стола я поставила широкодонний графин із червоним вином, і він відразу ж привабив увагу Метью.

— Дозвольте? — пожвавішав він. І, простягнувши руку до скляного графину, налив трохи вина в обидва келихи, а потім підніс графин собі до носа.

— А, Кот-Роті, — задоволено мовив він. — Одне з моїх улюблених.

Я здивовано зиркнула на простий скляний сосуд.

— Невже ви можете визначити вино за запахом?

Він розсміявся.

— Декотрі з історій про вампірів відповідають дійсності. Я маю винятково тонкий нюх, а також прекрасний зір та слух. Але навіть людська істота спроможна визначити, що це Кот-Роті. — І, заплющивши очі, Метью знову принюхався.

— Це вино дві тисячі третього року?

Я аж рота роззявила від здивування.

— Так!

Це ставало цікавішим за телевізійну гру. На етикетці виднілася маленька коронка.



— А ви можете на нюх визначити виробника цього вина?

— Так, але лише тому, що колись я бував у місцевості, де вирощується цей виноград, — сором’язливо зізнався він, наче я спіймала його за спробою надурити мене.

— Невже ви у вині чуєте запах полів та виноградників? — Я встромила носа у келих і з полегшенням зітхнула: притаманного полям запаху кінського навозу там не було.

— Інколи мені здається, що я пам’ятаю все, що коли-небудь нюхав. Може, це й марнославство з мого боку, — з сумом у голосі мовив Метью, — але запахи часто навіюють яскраві спогади. Я, наприклад, чудово пам’ятаю, коли вперше понюхав шоколад — це було наче вчора.

— Та невже? — Я аж подалася вперед у своєму кріслі.

— Так. Це було в тисяча шістсот п’ятнадцятому році. Війна ще не почалася, а французький король оженився на іспанській принцесі, яку ніхто не любив — а надто сам король.

Я всміхнулася, Метью всміхнувся мені у відповідь, але я побачила, що його внутрішній погляд зосередився на якомусь далекому образі.

— Саме вона привезла до Парижа шоколад. Він був страшенно гіркий і гнилий. Ми пили какао у чистому вигляді, змішували його з водою і додавали цукру.

Я розсміялася.

— Який жах! Дякувати Богу, хтось здогадався, що шоколад заслуговує на те, щоб бути солодким.

— Певно, то була якась людська істота, бо вампірам подобався саме гіркий та насичений.

Ми взялися за виделки і приступили до оленини.

— Іще одна шотландська їжа, — зауважила я, указавши ножем на м’ясо.

Метью відрізав шматочок і покуштував.

— Олень-марал. Судячи зі смаку — молодий самець із шотландських пагорбів.

Я здивовано похитала головою.

— Як я вже казав, декотрі з оповідок про вампірів є правдивими.

— А літати ви вмієте? — спитала я, вже наперед знаючи відповідь.

Клермон пирснув.

— Звісно, що ні. Цю справу ми залишаємо відьмам, оскільки ви здатні управляти стихіями. Але ми дужі й прудкі. Вампіри добре бігають та стрибають, от люди й думають, що ми здатні літати. А ще ми — економічні.

— Як це — економічні? — Я відклала виделку, засумнівавшись, що сира оленина мені до смаку.

— Наші тіла не витрачають багато енергії. Тому коли нам доводиться багато рухатися, ми маємо її з запасом.

— А ще ви мало дихаєте, — додала я, пригадавши заняття йогою, і відсьорбнула вина.

— Це справді так, — підтвердив Метью. — Наші серця б’ються не дуже швидко. Нам не треба багато їсти. Температура наших тіл низька, і це уповільнює більшість біологічних процесів у нашому організмі. Саме завдяки цьому ми й живемо так довго.

— А як щодо історій із домовинами? Кажуть, що ви мало спите, зате коли вже засинаєте, то спите, як мерці.

Метью весело вишкірився.

— Бачу, ви входите в курс справи.

Його тарілка вже була порожньою, і на ній лишилися буряки, моя теж була порожня, але на ній лишилася оленина. Я прибрала залишки другої страви і попросила Метью долити іще вина.

Головна страва була єдиною, яку треба було готувати на жару, хоча й небагато. Із земляних каштанів я встигла заздалегідь приготувати щось на кшталт витіювато-химерного пирога. Залишалося тільки обсмажити кролятину. Список інгредієнтів містив розмарин, часник та селеру. Я вирішила обійтися без часнику. Бо він сильним запахом заб’є решту інгредієнтів. До того ж саме в цій, часниковій, оповідці про вампірів дещиця істини таки була. Від селери також довелося відмовитися. Бо вампіри категорично не люблять овочі. Спеції ж, здавалося, не мали бути проблемою, тому я використала розмарин та посипала кролика перцем, коли той обсмажувався на сковорідці.

Залишивши кроля для Метью трохи сируватим, свого я навіть пересмажила, сподіваючись, так позбутися присмаку сирої оленини, який і досі стояв у роті. Зібравши все це в елегантну купу, я подала страву на стіл.

— На жаль, це обсмажена їжа, але зовсім трохи.

— Ви, мабуть, влаштовуєте мені щось на кшталт випробування, еге ж? — нахмурився Метью.

— Та ні, ні, — похапцем запевнила я його. — Але я не звикла догоджати вампірам.

— Радий чути, — стиха промимрив він і принюхався до кролика. — М-м-м, смачно пахне!

Коли він схилився над тарілкою, жар, що йшов від м’яса, посилив його запахи кориці та гвоздики. Він відколупав виделкою невеличкий шматочок пирога. Коли він опинився у нього в роті, очі вампіра здивовано розширилися.

— Земляні каштани?

— Нічого, окрім каштанів, оливкової олії та дещиці харчової соди.

— І солі. А також води, розмарину та перцю, — спокійно зазначив він, відщипуючи ще один шматок пирога.

— Зважаючи на ваші дієтологічні обмеження, це добре, що ви наперед знаєте, що кладете до рота, — іронічно зауважила я.

Коли більшість страв було спожито, я трохи заспокоїлася і розслабилася. Поки я прибирала порожні тарілки і ставила на стіл сир, суниці та смажені каштани, ми трохи побазікали про Оксфорд.

— Пригощайтеся, — припросила я, ставлячи перед Метью чисту порожню тарілку. Він вдихнув аромат малесеньких суниць і з усмішкою взяв у руку смажений каштан.

— А ось земляні каштани й справді смакують краще, коли їх підсмажити, — зауважив він. Вправно роздавивши твердий горіх пальцями, він висипав його вміст на тарілку. І справді — коли за столом вампір, лускунчик для горіхів, який я завбачливо приготувала, перетворюється на суто декоративне столове приладдя.

— Чим я пахну? — спитала я, грайливо взявши свій келих за ніжку.

На якусь мить мені здалося, що я так і не дочекаюся відповіді. Тиша вже ставала напруженою, та, нарешті, він поглянув на мене задумливими очима. Опустивши повіки, вампір глибоко вдихнув.

— Ви пахнете вербовим соком. А також ромашкою, яку роздавили ногою. — Він знову принюхався і сумно всміхнувся. — Я відчуваю жимолость і запах опалого дубового листя, — додав Метью, повільно випускаючи з легенів повітря. — А ще ви пахнете квітучою ліщиною та першими весняними нарцисами. І я чую давно забуті древні запахи — шандру, ладан та манжетку альпійську. Мені здавалося, що я їх вже давно забув.

Його очі повільно розплющилися, і я зазирнула в їхні сірі глибини, боячись дихнути і порушити чари, які він навіював своїми словами.

— А як стосовно мене? — спитав Метью, затримавши на мені погляд.

— Кориця, — відповіла я, трохи вагаючись. — І пряна гвоздика. Інколи мені здається, що ви пахнете червоними гвоздиками, але не тими, що продаються у квіткових крамницях, а тими, що ростуть в англійських палісадниках.

— Так, це гвоздика садова, — підтвердив Метью, і в куточках його очей блиснули іскорки. — Що ж, зовсім непогано як для відьми.

Я простягнула руку, взяла каштан у долоні. Перекочуючи його з руки в руку, я відчула, як його тепло зігріває мої раптово охололі долоні.

Метью відкинувся на спинку крісла і з цікавістю зиркнув на мене.

— А як ви вирішили — що саме слід подавати мені на стіл? — І з цими словами він жестом вказав на ягоди та горіхи, що лишилися на тарілці.

— Ну, цього разу обійшлося без магії. Мені допоміг працівник зоологічного факультету, — пояснила я.

Спочатку Метью аж отетерів, а потім вибухнув реготом.

— Ви цікавилися у працівників зоологічного факультету, що слід готувати мені на вечерю?

— Не зовсім так, — вибачливо сказала я. — В Інтернеті були кілька рецептів приготування сирої їжі, але, придбавши м’ясо, я розгубилася. А на факультеті мені розповіли, чим харчуються звичайні сірі вовки.

Метью похитав головою з осяйною усмішкою, і моє роздратування минуло.

— Дякую, — тільки й сказав він. — Уже давно мені ніхто не готував їжі.

— Нема за що. Мабуть, найгіршою складовою вечері було вино.

Очі Метью спалахнули цікавістю.

— До речі, про вино. — Він підвівся, складаючи свою серветку. — Я тут дещо приніс, щоб скуштувати після вечері.

Вампір попрохав мене принести з кухні дві склянки. Коли я повернулася, то побачила на столі старовинну, трохи кривобоку пляшку. На ній виднілася вицвіла кремова етикетка з простим написом та вінцем. Метью взяв штопор і вкручував його в потемнілий від часу крихкий корок.

Коли ж він його витягнув, то його ніздрі збуджено роздулися, а на обличчі з’явився вираз кота, який нарешті злапав давно омріяну смачнючу мишу. Вино, що полилося з пляшки, було густе, мов сироп; воно виблискувало золотавим відтінком у світлі свічок.

— Ось понюхайте, — сказав Метью, подаючи мені склянку. — І висловіть свою думку.

Я нюхнула — і аж охнула.

— Запах карамелі та ягід, — відповіла я, дивуючись — як таке жовте вино може пахнути червоними ягодами.

Цікавий щодо моєї реакції, Метью пильно вдивлявся в моє обличчя.

— Ану відсьорбніть, — запропонував він.

Солодкі аромати вина вибухнули у мене в роті. По моєму язику прокотилося щось схоже на абрикосово-ванільний крем, яким частували мене старенькі пані з кухні унизу, і, коли я ковтнула, в роті надовго лишився його присмак. Я немов магії скуштувала.

— Що це? — спитала я, коли залишковий смак, нарешті, зійшов нанівець.

— Цей напій виготовлений із винограду, зібраного дуже-дуже давно. Того року літо було сонячне й спекотне, і фермери побоювалися, що почнуться дощі й зіпсують врожай. Але суха погода втрималася, і вони встигли сховати врожай у коморах саме перед тим, як погода змінилася.

— Це вино смакує сонцем, — сказала я, і заробила іще одну чарівну посмішку від Метью.

— Під час збирання врожаю над виноградниками яскраво світилася комета. Крізь астрономічний телескоп її можна було спостерігати у всій красі впродовж кількох місяців, а в жовтні вона стала такою яскравою, що при її світлі можна було й читати. Робітники на виноградниках вважали цю комету ознакою того, що зібраний ними врожай отримав Боже благословення.

— То це було тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року? Комета Галлея, еге ж?

Метью похитав головою.

— Ні. То було тисяча вісімсот одинадцятого року.

Я спантеличено витріщилася на майже двохсотлітнє вино у своїй склянці, побоюючись, що воно зараз візьме — і щезне, випарується в мене перед очима.

— Комета Галлея була також у тисяча сімсот п’ятдесят дев’ятому та тисяча вісімсот тридцять п’ятому роках, — додав Метью. У його вустах ця назва прозвучала як «Голлі».

— А де ви його роздобули? У винній крамниці біля залізничного вокзалу таке вино не продається.

— Я придбав його в Антуана-Марі як тільки він сказав мені, що вино цього врожаю буде рідкісним, — відповів Метью з нотками ентузіазму в голосі.

Повернувши пляшку, я поглянула на тильну етикетку: шато Ікем. Навіть я, не надто добре знаючись на винах, чула про це бордоське виноробне господарство.

— І відтоді ця пляшка була у вас, — сказала я. Метью пив шоколад у Парижі у тисяча шістсот п’ятнадцятому році, отримав будівельну ліцензію від короля Генріха VIII тисяча п’ятсот тридцять шостого року, то чому б йому запросто не купити вино в тисяча вісімсот одинадцятому році? А ще отой старовинний флакон зі святою водою висів у нього на шиї з мотузком, що виднівся у нього з-за коміра.

— Метью, — обережно спитала я, боячись розсердити його. — Скажіть чесно — скільки вам років?

Його губи враз витягнулися в прямий шнурочок, але відповідь прозвучала нарочито-невимушено.

— Насправді я старший, аніж мені можна дати, судячи з моєї зовнішності.

— Знаю, — сказала я, не в змозі стримати нетерплячу цікавість.

— А чому вас цікавить мій вік? Яке це має значення?

— Я — історик. І коли хтось розповідає мені, що пам’ятає той час, коли в Парижі вперше з’явився шоколад, або комету, що пролітала над виноградниками Бордо в тисяча вісімсот одинадцятому році, то, цілком природним чином, у мене з’являється запитання: свідком іще яких подій цей чоловік міг бути? Тисяча п’ятсот тридцять шостого року ви були дорослою людиною — я бачила дату спорудження вашого маєтку. Ви були знайомі з Макіавеллі? Чи стали свідком епідемії чуми, яку прозвали Чорна Смерть? Ви вчилися в Паризькому університеті в ті часи, коли там викладав Абеляр?

Вампір мовчав. Шкіра у мене на потилиці потихеньку засвербіла, а волосся — стало сторч.

— Ваш знак пілігрима свідчить, що колись ви побували у Святій землі. Ви були учасником хрестового походу? Бачили комету Галлея, коли вона проходила над Нормандією тисяча шістдесят шостого року?

І знову мовчання.

— Ви були на коронації Карла Великого? Врятувалися після падіння Карфагена? Були серед тих, хто відбив наступ Аттіли на Рим?

Метью підняв угору правий вказівний палець.

— Падіння Карфагена — яке саме? Якого року?

— Вам краще знати!

— Чорти б тебе забрали, Геміше Осборн, — пробурмотів Метью і стиснув пальці в кулак. Вдруге за останні два дні Метью мучився, не знаючи, що сказати. Він витріщився на свічку і повільно провів пальцем крізь полум’я. Його шкіра вкрилася яскраво-червоними пухирями, а потім знову стала бездоганно-білою тієї ж миті, коли він витягнув палець із вогню. Ані тіні болю не з’явилося на його обличчі.

— Наскільки я розумію, я маю тіло людини віком майже тридцять сім років. Я народився приблизного в той час, коли Хлодвіг прийняв християнство. Про це мені розповіли мої батьки, інакше я б і гадки не мав. У ті часи не надто звертали увагу на час народження. Для простоти й точності візьмімо п’ятисотий рік нашої ери — і забудьмо.

На мить звівши на мене очі, він знову зосередив свій погляд на полум’ї свічки.

— Як вампір я народився п’ятсот тридцять сьомого року, і за винятком Аттіли, який жив до мене, ви, в основному, перелічили всі ті злети й падіння, що трапилися впродовж тисячоліття, яке проминуло відтоді й до того року, коли я виклав дату спорудження на своєму будинку у Вудстоці. Ви історик, тож мушу зізнатися, що Макіавеллі зовсім не був таким імпозантним, яким усі його уявляють. Він був одним із флорентійських політиків і до того ж не надто вправним.

У голос вампіра заповзли нотки втоми і нудьги.

Метью Клермону було тисяча п’ятсот років.

— Не треба мені було пхати носа не у свої справи, — мовила я замість вибачення, не знаючи, про що розпитувати далі, й питаючи саму себе: з якого це дива мені здумалося, що я пізнаю вампіра краще, якщо він розповість про ті історичні події, свідком яких йому довелося бути. З пам’яті виринув рядок із Бена Джонсона. Здавалося, цей рядок характеризував Метью краще, аніж, скажімо, його розповідь про коронацію Карла Великого.

«Не старий він був, а вічний!» — промимрила я стиха.

— «Говорячи з тобою, про вік я забуваю», — відповів Метью цитатою на цитату. То був рядок із Мільтона — література сімнадцятого сторіччя.

Ми зустрілися поглядами і дивилися одне на одного стільки, скільки було змоги, витворюючи ще одну крихку хвильку магії. Я порушила її першою.

— А чим ви займалися восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року?

Його обличчя враз спохмурніло.

— Що вам казав про мене Пітер Нокс?

— Казав, що ви навряд чи поділитеся своїми таємницями з відьмою.

Мій голос прозвучав спокійніше, аніж я насправді почувалася.

— Ти диви, — тихо сказав Метью, і голос його теж прозвучав менш сердито, аніж він насправді почувався. — Восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року я проглядав манускрипти в музеї Ешмола.

— А навіщо, Метью? — спитала я і, схрестивши пальці, подумки повторила: «Скажи, будь ласка». Я спонукнула вампіра відкрити першу частину його таємниці, але хотіла, щоб решту її він розповів мені сам. «Жодних хитрощів, жодних загадок. Просто візьми — й розкажи».

— Незадовго до того я прочитав рукопис книги, який невдовзі мав вийти друком. Її написав один природознавець із Кембриджа, — сказав, ставлячи склянку.

Раптом до мене дійшла значущість дати — 1859 рік. «Походження»! Як і велика праця Ньютона в галузі фізики — «Початки», — то була книга, що не потребувала повного цитування своєї назви. Кожен, хто проходив у середній школі курс біології, знав дарвінівську працю «Про походження видів».

— Улітку попереднього року Дарвін опублікував статтю, де стисло виклав свою теорію природного відбору, але його книга була зовсім іншою. Там йому вдалося зафіксувати помітні будь-кому зміни в природі й легенько підштовхнути читача до сприйняття його революційної теорії.

— Але ж алхімія не має стосунку до еволюції. — Я взяла пляшку й налила собі ще отого дорогоцінного вина 1811 року, бо побоювалася не того, що воно випарується і щезне, а того, що я сп’янію і «розклеюся».

— Ламарк вважав, що кожен вид походить від різних попередників і розвивається незалежно до вищої форми життя. Це напрочуд схоже з поглядами алхіміків, якими ви цікавитеся: вони вважали, що філософський камінь є ефемерним кінцевим продуктом природної трансмутації простих металів до більш цінних, таких, як мідь, срібло та золото.

Метью потягнувся за вином, і я підсунула йому пляшку.

— Але Дарвін заперечував Ламарку, навіть якщо він вживав одне й те саме слово — «трансмутація» — у своїх початкових дискусіях про еволюцію.

— Так, вони розходилися в питанні про лінійну трансмутацію. Але дарвінівську теорію природного відбору таки можна розглядати як низку поєднаних між собою трансмутацій.

Може, Метью і справді мав рацію: магія була в усьому. Була вона у Ньютоновій теорії гравітації, і, можливо, в теорії Дарвіна.

— Алхімічні манускрипти є повсюдно у світі, — проголосила я, намагаючись триматися деталей, але водночас узгоджуючись із ширшою перспективою. — Чому ж вас зацікавили саме манускрипти Ешмола?

— Коли я прочитав Дарвіна і побачив, як він приміряє алхімічну теорію трансмутації до біології, я згадав розповіді про загадкову книгу, у якій пояснювалося походження наших трьох видів — демонів, відьом та вампірів. Раніше я завжди відкидав ці розповіді як фантастичні. — Метью відсьорбнув вина, трохи помовчав, а потім продовжив: — Багато хто припускав, що цю теорію сховали від людських очей у якійсь алхімічній книзі. Публікація «Походження» підштовхнула мене до пошуків цієї книги, і якби вона справді існувала, то її запросто міг придбати Еліас Ешмол. Бо він мав якусь лячну здатність вишукувати химерні манускрипти.

— І ви шукали цю книгу тут, в Оксфорді, сто п’ятдесят років тому?

— Так, — відповів Метью. — І за сто п’ятдесят років до того моменту, коли вам видали «Ешмол сімсот вісімдесят другий», мені сказали, що цей манускрипт щезнув.

Моє серце шалено закалатало, я враз почервоніла, і Метью тривожно поглянув на мене.

— Та то нічого, — махнула я рукою. — Продовжуйте.

— І відтоді я увесь час намагався прибрати її до рук. Всі решта ешмолівських манускриптів залишалися на місці, але в жодному з них не було чогось цікавого для мене. Я проглянув манускрипти в інших бібліотеках — бібліотеці герцога Августа в Німеччині, Національній бібліотеці у Франції, Бібліотеці імені Медичі у Флоренції, а також у Ватикані та Бібліотеці конгресу США.

Я здивовано закліпала очима, уявивши вампіра, що походжає коридорами Ватикану.

Єдиним манускриптом, якого я так і не побачив, був «Ешмол сімсот вісімдесят другий». Способом простої елімінації я дійшов висновку, що саме в цьому манускрипті й міститься наша історія — якщо ця книга досі збереглася.

— Ви переглянули більше алхімічних рукописів, ніж я.

— Може й так, — погодився Метью. — Але це зовсім не означає, що я розумію їх так само добре, як і ви. Втім, всі переглянуті манускрипти містять одну спільну річ: це абсолютна впевненість у здатності алхімії перетворити одну речовину на іншу і створити нові форми життя.

— Дуже схоже на еволюцію, — зауважила я голосом, позбавленим емоцій.

— Так, — тихо погодився Метью. — І справді схоже.

Ми перейшли до диванів; я скрутилася калачиком на одному, а Метью розлігся на другому, випроставши перед собою довгі ноги. «От добре, що він приніс із собою оте вино». Тепер, коли ми вмостилися комфортніше, настав час для більшої відвертості.

— Минулого тижня я зустріла в кафе демона, Агату Вільсон. Якщо вірити Інтернету, вона — відомий дизайнер. Агата Вільсон сказала мені, що демони переконані: «Ешмол сімсот вісімдесят другий» — це історія походження всіх видів, включно з людьми. Та Пітер Нокс розповів мені інше. Сказав, що ця книга — перший гримуар та джерело відьмацької сили. Нокс вважає, що в тому манускрипті міститься секрет безсмертя. — Я поглянула на Метью і додала: — А ще там розповідається, як знищувати вампірів. Я чула варіанти цієї історії від демонів та відьом, і тепер хотіла б почути ваш варіант.

— Вампіри вважають, що той манускрипт пояснює джерело нашого довголіття та нашої сили, — почав він. — Раніше ми боялися, що коли про цей секрет дізнаються відьми, нам загрожуватиме винищення. Дехто з вампірів боїться, що наша поява пов’язана з магією і що відьми можуть знайти спосіб цю магію звести нанівець — таким чином знищити нас. Здається, ця частина легенди — реальність. — Він тихо зітхнув, і на його обличчі відбилося занепокоєння.

— Все ж я не розумію вашої впевненості в тому, що ця історія походження — чи як там її ще назвати — схована в якусь алхімічну книгу.

— Річ у тім, що книга з алхімії здатна ховати ці таємниці у всіх на виду — так само, як Пітер Нокс ховає свою справжню природу під благопристойною личиною експерта з окультних наук. Мені здається, що саме вампіри дізналися про те, що ця книга стосується алхімії. Надто вже багато збігів. Здається, алхіміки з-поміж звичайних людей, пишучи про філософський камінь, збагнули, що то насправді таке — бути вампіром. Перетворення на вампіра гарантує майже абсолютне безсмертя, робить більшість із нас багатими і дає нам змогу накопичити неймовірну кількість знань та навичок.

— Справді, все це начебто гарантує філософський камінь.

Паралелі між цією містичною речовиною та створінням, що сиділо напроти мене, були вражаючими — і моторошними.

— Але важко собі уявити, що така книга насправді існує. По-перше, всі ці історії суперечать одна одній. І треба бути дуже необережним чи просто дурним, щоб вмістити в одну книгу скільки цінної та потенційно небезпечної інформації.

— Як і в легендах про вампірів та відьом, в усіх цих історіях про манускрипт є, безсумнівно, раціональне зерно. Отже, ми маємо просто виокремити з них це раціональне зерно, а решту — викинути. Тільки тоді прийде справжнє розуміння.

На обличчі Метью не було жодної ознаки обману чи хитрощів. Підбадьорена тим, що він вжив слово «ми», я вирішила, що він заслужив на додаткову інформацію.

— Ви не помилилися стосовно «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Книга, яку ви шукаєте, і справді міститься саме в цьому манускрипті.

— Ну-ну, продовжуйте, — обережно підбадьорив Метью, намагаючись стримувати свою цікавість.

— На перший погляд це книга з алхімії. В ілюстраціях є похибки чи навмисні помилки — я й досі невпевнена, то перше чи друге.

Намагаючись зосередитися, я мимоволі прикусила губу, і Метью відразу ж втупився поглядом у те місце, де виступила крапелька крові.

— Що ви хочете сказати — «на перший погляд це книга з алхімії»? — спитав вампір, підносячи склянку з вином ближче до свого носа.

— Це палімпсест. Але старе чорнило не змили. Магія криється в тексті. Я ледь змогла помітити таємничі слова — наскільки добре їх приховали. Та коли я перегорнула одну з сторінок, світло впало на неї під потрібним кутом — і я помітила під основним текстом рухомі рядки.

— Ви змогли їх прочитати?

— Ні, — похитала я головою. — Якщо «Ешмол» містить інформацію про те, хто ми є, звідки ми взялися, і як нас можна знищити, то ця інформація захована глибоко-глибоко.

— От і добре, що вона схована так глибоко, — похмуро мовив Метью. — Принаймні, досі. Але наближається той час, коли ця книга може нам знадобитися.

— Навіщо? І до чого такий поквап?

— Краще я вам продемонструю наочно, а не розповідатиму. Ви зможете прийти завтра до моєї лабораторії?

Я, страшенно зацікавлена, кивнула.

— Ми зможемо піти туди після обіду, — додав Клермон, підводячись і потягуючись. Ми й не помітили, як під час розмови про таємниці походження прикінчили пляшку вина, принесеного Метью. — Вже пізно. Я краще піду.

Він взявся за дверну ручку і крутнув її. Ручка заторохтіла і клямка легко відчинилася.

Вампір нахмурився.

— Ви мали раніше проблеми з вашим замком?

— Та ні, — відповіла я, посовавши механізм туди-сюди. — Якось не звертала уваги.

— Ви б попрохали начальство перевірити замки та клямки, — порадив Метью, і досі смикаючи дверні пристрої. — Інакше вони так і залишаться в такому поганому стані.

На порозі я підняла очі на Метью й помітила, що якась невловима емоція ковзнула його обличчям.

— Вибачте, що сьогоднішній вечір скінчився на такій серйозній ноті, — тихо й ніжно мовив він. — Та все одно мені у вас дуже сподобалося.

— Як вам мої страви — нормально? — спитала я. Ми розмовляли про таємниці всесвіту, але насправді мене більш цікавило, як його шлунок впорався з приготованими мною стравами.

— Більш, ніж нормально, — запевнив він.

Я розчулилася, вдивляючись у його античні риси обличчя. Хіба ж можна пройти повз нього на вулиці й не охнути від захвату? Не встигла я опам’ятатися, як вперлася голими пальцями ніг у килимок перед дверима, стала навшпиньки — і цьомкнула Метью в щоку. Його шкіра була гладенькою та холодною, як атласна тканина, і мої губи, торкнувшись його плоті, здалися мені незвично гарячими.

«Навіщо ти це зробила?» — спитала я себе і перевела погляд на ненадійну клямку, щоби приховати сконфуженість.

Усе сталося за лічені секунди, але, як я встигла переконатися, коли вдалася до магії, щоб зняти з полиці примірник «Нотаток і загадок», іноді кількох секунд цілком достатньо, щоб круто змінити життя.

Метью уважно і здивовано подивився на мене. Коли ж я не виявила ознак істерії чи бажання притьмом кинутися геть, він нахилився до мене і повільно поцілував по-французьки — раз, другий… А потім провів своїм обличчям по моєму, глибоко вдихнув мій запах вербового соку та жимолості. Коли Метью випрямився, його очі були замріяні й затуманені.

— Доброї ночі, Діано, — з усмішкою проворкотів він.

Кілька секунд по тому я, прихилившись до зачинених дверей, помітила блимання цифри 1 на автовідповідачі. Слава Богу, звук був вимкнений.

То тітка Сара хотіла поставити мені те саме запитання, яке я нещодавно ставила собі.

Але мені не хотілося на нього відповідати.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка