Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка8/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   39

Розділ 10

Намагаючись струсити зі спини кригу від довгого погляду Метью, яким він мене проводжав, я відчинила двері до свого помешкання. Автовідповідач зустрів мене блиманням червоної цифри «13». На моєму мобільному додалося дев’ять нових повідомлень. Усі від Сари. Це свідчило про її тривогу, вона шостим чуттям здогадалася, що в Оксфорді відбувається щось лихе.

До відвертої розмови з тітками я не була готова, тому я приглушила звук автовідповідача, вимкнула гучність звуку в обох телефонів і стомлено заповзла у ліжко.

Уранці, коли я йшла на пробіжку повз сторожку, Фред помахав мені стосом поштових повідомлень.

— Я заберу їх, коли повертатимуся! — гукнула йому я, і він сигналізував мені свою згоду встромленим угору великим пальцем.

І мої ноги знову затупотіли по знайомих ґрунтових стежинах, що тягнулися через поля та торф’яники на північ від міста. Пробіжка допомогла приглушити відчуття провини за те, що я не зателефонувала тіткам, і викинути з голови спогади про холодне обличчя Метью.

Я забрала повідомлення — і кинула їх до сміттєвого кошика. І знову відклала неминучий дзвінок, відволікшись на любі моєму серцю ритуали, які я виконувала кожного уїк-енду: зварила яйце, заварила чай і зібрала докупи всі безладно розкидані по столах папірці. Так я змарнувала майже увесь ранковий час, тож тепер мені нічого не лишилося, як телефонувати до Нью-Йорка. Там була ще рання година, але навряд чи тітки й досі спали.

— Що ти собі думаєш, Діано? — сердито спитала мене Сара замість привітатися.

— Доброго ранку, Саро. — Я сіла в крісло біля згаслого каміна і схрестила ноги, поклавши їх на найближчу книжкову полицю. Бо розмова мала бути довгою.

— Не певна, що ранок сьогодні добрий, — в’їдливо відказала Сара. — Ми самі не свої. Що там у тебе відбувається?

Ем підняла другу слухавку.

— Привіт, Ем, — сказала я, змінюючи положення ніг. От тепер справді вийде дуже довга розмова.

— Той вампір — він дуже тобі набридає? — стурбовано спитала Емілі.

— Та ні, не дуже.

— Ми знаємо, що ти проводиш час із вампірами та демонами, — нетерпляче втрутилася моя тітка. — Ти що, з глузду з’їхала чи сталося щось по-справжньому серйозне?

— З глузду я не з’їхала і нічого серйозного не сталося. — Друга частина речення була відвертою брехнею, але я схрестила пальці, сподіваючись на краще.

— Невже ти й справді гадаєш, що тобі вдасться нас обдурити? Як можна брехати колезі-відьмі?! — вигукнула Сара. — Нумо, швидко зізнавайся, що там у тебе відбувається?!

Що ж, від цього плану доведеться відмовитися.

— Дай їй говорити, Саро, — втрутилася Емілі. — Ми ж довіряємо Діані й сподіваємося, що вона сама зробить правильний висновок, ти не забула?

Тиша, що запала після цієї фрази, наштовхнула мене на думку, що між тітками немає повної згоди.

Сара вже була набрала в груди повітря, але Ем випередила її.

— Де ти була минулої ночі?

— На йозі. — Намагатися уникнути цього прискіпливого допиту — марна справа, але я могла покращити свої позиції, відповідаючи стисло і по суті.

— На йозі? — ошелешено спитала Сара. — А навіщо ти займаєшся йогою разом із тими створіннями? Ти ж знаєш, що водитися з вампірами та демонами небезпечно.

— Заняття вела відьма! — з обуренням вигукнула я, пригадавши приязне й добре обличчя Аміри.

— Ці заняття йогою — то була його ідея? — спитала Ем.

— Так. Заняття проводяться в будинку Клермона.

Сара зневажливо пирхнула.

— Я ж казала тобі, що то все він, — пробурмотіла Ем, звертаючись до моєї тітки. А потім знову напустилася на мене. — Я бачу вампіра, що стоїть між тобою та… ще чимось чи кимось. Я не зовсім впевнена, не можу роздивитися.

— Кажу тобі, Емілі, все це — дурниці. Вампіри не захищають відьом, — заперечила Сара категорично.

— А цей захищає, — озвалася я.

— Що? — спитала Ем і скрикнула Сара в унісон.

— Він займається цим уже кілька днів. — Я прикусила губу, не знаючи, як краще розповісти їм цю історію, але потім взяла — і враз наважилася. — У бібліотеці щось трапилося. Я замовила манускрипт, а він був зачаклований.

На тому боці лінії запала тиша.

— Зачаклована книга, — проказала Сара, і в її голосі почувся гострий інтерес. — Це що — книга заклинань? — Вона була фахівцем із подібних книг, які ще звалися «гримуарами», і її найулюбленішим надбанням був древній фоліант заклинань, що передавався в родині Бішопів із покоління в покоління.

— Ні. Не думаю, що це гримуар, — сказала я. — Усе, що було там видимого, — це алхімічні ілюстрації.

— А що там іще було? — Моя тітка знала, що коли йшлося про зачакловані тексти, то видиме було лише початком.

— Хтось зачаклував текст того манускрипту. В ньому слабко проступали написані рядки — вони шар за шаром накладалися один на одного і рухалися під поверхнею сторінок.

Я почула, як далеко в Нью-Йорку Сара грюкнула чашкою об стіл.

— А це сталося до чи після того, як з’явився Метью Клермон?

— До того, — прошепотіла я.

— А чи не подумалося тобі, що про це варто було сказати відразу, тоді, коли ти розповідала нам, що познайомилася з вампіром? — Сара вже й не намагалася приховати свого гніву. — Господи милосердний, Діано, як можна бути такою необачною та нерозсудливою? А в який саме спосіб ця книга була зачаклована? Тільки не кажи, що ти не знаєш.

— Вона мала якийсь дивовижний запах. Він був якийсь… якийсь не такий. Неправильний. Спочатку я елементарно не змогла підняти обкладинку книги. І поклала на неї долоню. — З цими словами я перевернула свою руку долонею догори і поклала її на коліно, викликаючи в пам’яті оте відчуття миттєвого розпізнання, котре виникло межи мною та манускриптом. При цьому в душі я сподівалася побачити на руці те мерехтіння, про яке казав мені Метью.

— І що? — нетерпляче спитала Сара.

— Книга викликала поколювання в моїй руці, потім зітхнула і… і розслабилася. Я це відчула крізь шкіру та дерев’яні пластинки.

— А як ти примудрилася зняти це закляття? Ти сказала якісь слова? Про що саме ти думала в ту мить? — розпитувала Сара з інтересом.

— Я не вдавалася до чаклунства, Саро. Мені треба було зазирнути в книгу суто з науковою метою, тому я пласко поклала на неї долоню — от і все. — Я набрала повні легені повітря. — А розгорнувши її, зробила декілька нотаток, а потім згорнула і повернула манускрипт до книгосховища.

— Ти його повернула?! — Почувся гучний стукіт — то Сара впустила телефон на підлогу. Я скривилася і відсунула слухавку від вуха, але я таки чула ті квітчасті вирази, якими вона супроводжувала щойно почуте.

— Діано? — тихенько спитала Емілі. — Ти мене чуєш?

— Так, чую, — різко відповіла я.

— Діано Бішоп, звісно, тобі видніше, — з докором мовила Сара, — але як ти могла відіслати назад магічний предмет, у якому не розібралася до кінця?

Моя тітка колись навчила мене розпізнавати зачаровані чи зачакловані предмети — і що з ними слід робити.

— Допоки ти достеменно не дізнаєшся про дію їхньої магії, торкатися їх не можна. Бо закляття є складні та багатогранні, з численними вбудованими в них механізмами захисту.

— А що я мала робити, Саро? — відказала я, стаючи в оборону. — Відмовитися виходити з бібліотеки, аж поки ви самі не оглянете книгу? То було увечері в п’ятницю, і мені дуже хотілося додому.

— А що трапилося, коли ти її повернула? — прискіпливо спитала тітка.

— Та атмосфера якось дивно змінилася, — підтвердила я. — А ще мені здалося, що бібліотека на якусь мить наче зморщилася.

— Ти відіслала книгу назад — і закляття відновило свою дію, — пояснила Сара і знову вилаялася. — Кількох відьом цілком достатньо, щоб накласти закляття, яке автоматично відновлюється, якщо його зламати. Значить, ти маєш справу не з аматором.

— До Оксфорда їх привабила саме енергія, — сказала я, раптом усе збагнувши. — Це сталося не через те, що я розгорнула той манускрипт. А через те, що закляття поновило свою дію. Створіння не тільки ходять на йогу, Саро. У Бодліанській бібліотеці мене з усіх боків оточують вампіри та демони. Клермон з’явився в бібліотеці увечері в понеділок, сподіваючись хоч краєм ока побачити манускрипт. Він підслухав розмову двох відьом про нього. А у вівторок бібліотека вже кишіла всілякими істотами.

— Ну от, приїхали, — скрушно зітхнула Сара. — Не мине й місяця, як демони прителіпаються й до Медісона і переслідуватимуть тебе тут.

— Там мають бути відьми, на чию допомогу можна розраховувати. — Ем силувалася говорити спокійно, але я відчувала тривогу.

— Так, тут є відьми, — підтвердила я після невеличкої паузи, — але навряд чи вони допоможуть мені. Навпаки, якийсь чаклун у коричневому твідовому піджаку намагався втиснутися мені в голову. І йому б це вдалося, якби не Метью.

— Вампір став поміж тобою і ще одним відьмаком? — вжахнулася Емілі. — Цього не може бути! Тому, хто не є одним із нас, не можна втручатися у справи відьом.

— На вашому місці я була б йому вдячна! — Може, мені й не подобалися повчання Клермона, може, я більше не піду з ним на сніданок, але вампір заслуговував на похвалу. — Якби не він, я навіть не знаю, що б сталося. Жоден відьмак чи відьма не намагалися раніше проникнути в мене з такою настирністю.

— Може, тобі слід на якийсь час поїхати з Оксфорда, — запропонувала Емілі.

— Я не збираюся їхати звідси лише тому, що в місті живе відьмак, не навчений гарних манер.

Ем та Сара про щось тишкували, прикривши долонями слухавки.

— Мені це страх як не подобається, — сказала нарешті моя тітка таким тоном, наче світ ось-ось мав розвалитися на шматки. — Зачакловані книги? Демони, що переслідують тебе? Вампіри, що возять тебе на заняття йогою? Відьми, що погрожують представниці роду Бішопів? Між іншим, Діано, відьмам слід сидіти тишком-нишком і не висовуватися. Навіть звичайні люди можуть невдовзі здогадатися, що відбувається щось не те.

— Якщо ти збираєшся лишитися в Оксфорді, тобі треба менше бути на людях, — погодилася Ем. — Не буде нічого поганого в тім, що ти якийсь час посидиш вдома, щоб ситуація, якщо вона стане зовсім нестерпною, трохи розрядилася. Манускрипту в тебе нема. Є надія, що створіння поступово втратять до тебе інтерес і відчепляться.

Та ніхто з нас не повірив у реальність такого варіанта.

— Не збираюся я ні від кого тікати.

— Не переч нам, — сказала Емілі.

— Буду перечити. — «І я не збираюся демонструвати навіть дещицю боягузтва, якщо поруч зі мною буде Метью Клермон», — додала подумки.

— Він не зможе бути поруч із тобою кожну хвилину кожного дня, люба моя, — сумно мовила Емілі, зачувши мої невисловлені думки.

— Звісно, не зможе, — похмуро підтвердила Сара.

— А мені й не потрібна допомога Метью Клермона, я сама в змозі за себе постояти, — відказала я.

— Діано, той вампір захищає тебе не через своє добре серце, — зауважила Ем. — У тобі є щось таке, що йому потрібно. І ти маєш дізнатися, що саме йому потрібно.

— Може, його цікавить алхімія. А може, йому просто нудно.

— Вампірам не буває нудно, — суворо відказала Сара. — Особливо тоді, коли вони чують поблизу відьмину кров.

Я збагнула, що нічого не зможу зробити, щоби розвіяти упередженість своєї тітки. У мене з’явилася спокуса розповісти їй про заняття йогою, на яких я почувалася навдивовижу вільною від страху перед рештою створінь. Але то було ні до чого.

— Усе. Годі, — рішуче урвала суперечку я. — Метью Клермона я ближче до себе не підпускатиму, і можете не переживати через те, що я знову порпатимуся в якихось зачаклованих манускриптах. Але з Оксфорда я не поїду, і це моє рішення — остаточне.

— Гаразд, — погодилася тітка. — Але якщо ситуація погіршиться, то звідси ми мало що зможемо зробити, щоб допомогти тобі.

— Знаю, Саро.

— А наступного разу, коли тобі підсунуть щось магічне, поводься як відьма, якою ти і є насправді, а не як переполохана дурнувата людина. Не ігноруй це і не намагайся переконати себе, що то тобі просто ввижається.

Войовниче невігластво та навмисне ігнорування надприродного займали перші місця у Сариному списку найгірших пороків простих людей.

— Якщо тобі трапиться щось магічне, постався до нього з належною повагою, а якщо чогось не зрозумієш, звертайся до нас по допомогу.

— Обіцяю, — швидко погодилася я, щоб уже закінчити розмову. Та Сара ще не все сказала.

— Ніколи не думала я дожити до того дня, коли представниця роду Бішопів покладатиметься на захист із боку вампіра, а не на власні сили, — проговорила вона. — Напевне, моя мати в могилі перевернулася. Ось що трапляється, якщо відмовлятися від свого єства, Діано. Ти вскочила в халепу, і сталося це тому, що тобі здалося, наче ти зможеш не зважати на свою спадщину. А так не буває.

Різкість та в’їдливість Сари псували атмосферу в моїй кімнаті ще довго після того, як я поклала слухавку.

Наступного ранку я трохи розім’ялася, виконуючи вправи з йоги, і зробила собі чаю. Ванільно-фруктовий аромат подіяв на мене заспокійливо, він достатньо добре бадьорив, щоб я не задрімала вдень, бо потім би цілу ніч очей не скліпила. Я загорнула порцеляновий чайник у рушничок, щоб зберегти тепло, і понесла його до крісла біля каміна, де зазвичай віддавалася глибоким роздумам.

Заспокоєна звичним ароматом чаю, я сіла, спершись підборіддям на коліна, і почала неквапливо аналізувати минулий тиждень. І хоч який би його момент я не брала, я однаково поверталася до останньої розмови з Метью Клермоном. Невже мої зусилля втримати магію поза межами свого життя так нічого й не дали?

Коли раніше моя дослідницька робота наштовхувалася на якусь проблему, я зазвичай уявляла перед собою білий стіл, блискучий та порожній, а потім розкладала на ньому відомі мені факти у вигляді компонентів головоломки, які треба було скласти докупи. Це послаблювало напруженість і скидалося на гру.

От і тепер я вивалила на стіл усе, що назбиралося за минулий тиждень: «Ешмол 782», Метью Клермона, скороминущу увагу Агати Вільсон, відьмака у твідовому костюмі, мою схильність ходити із заплющеними очима, істот у Бодліанській бібліотеці, «Нотатки та загадки», які я у магічний спосіб зняла з полиці, і заняття в Аміри. Я перемішала ці яскраві шматочки і, з’єднавши декотрі з них, спробувала утворити осмислений малюнок. Утім, тут зяяло надто багато дір, тому загальна картина не складалася.

Інколи я брала навмання той чи інший факт, це допомагало інтуїтивно віднайти найголовніше. Уявивши, що торкнулася руками стола, я витягнула одну фігурку, сподіваючись побачити в ній «Ешмол № 782».

Але натомість на мене втупилися чорні очі Метью Клермона.

Чому ж цей вампір має таке важливе значення? Раптом шматочки моєї головоломки закружляли самі по собі, утворюючи схеми, які мені важко простежити. Я уявила, що ляснула рукою по столу — і шматочки припинили свій танок. У моїх долонях з’явилося знайоме відчуття поколювання.

Це вже було не схоже на гру. А на магію. І якщо це було так, то виходило, що я використовувала цей магічний прийом іще у школі, потім в університеті, й ось тепер — під час дослідницької роботи. Але не було в моєму житті місця для магії, і я рішуче відмовилася визнавати, що — хоч і мимовільно, — але постійно порушувала мною ж встановлені правила.

Наступного дня я увійшла до бібліотечного гардероба в звичний час, піднялася нагору, і, звернувши за ріг біля столика замовлень, внутрішньо приготувалася побачити ЙОГО.

Та Клермона в залі не було.

— Ви щось хотіли? — спитала Міріам неприємним дратівливим голосом, і підвелася, скреготнувши стільцем по підлозі.

— А де професор Клермон?

— Поїхав на полювання, — відповіла Міріам, неприязно блиснувши на мене очима. — До Шотландії.

«На полювання!» У мене клубок підкотився до горла.

— А коли він повернеться?

— Якщо чесно, то не знаю, докторе Бішоп. — Міріам схрестила на грудях руки і виставила вперед мініатюрну ніжку.

— А я думала, що він повезе мене сьогодні увечері на заняття йогою до Старої хатинки, — розгублено мовила я тихим голосом, похапцем намагаючись придумати причину припинити розмову.

Міріам обернулася, взяла зі стола ворсистий чорний оберемок. І кинула його мені. Я ледь встигла спіймати його на льоту біля свого стегна.

— Ви забули оце в п’ятницю в його авто.

— Дякую. — Мій светр зберігав запах гвоздики та кориці.

— Будьте уважніші зі своїми речами, — невдоволено пробурмотіла Міріам. — Ви ж відьма, докторе Бішоп. Тому давайте собі раду самотужки і не ставте Метью в скрутну ситуацію.

Я крутнулася на п’ятах, і, не кажучи ні слова, пішла забрати у Шона свої манускрипти.

— Все нормально? — спитав він, несхвально зиркнувши на Міріам.

— Просто прекрасно. — Я назвала йому свій звичний номер місця, а потім подарувала усмішку, щоб розвіяти його занепокоєння.

«Чого це Міріам так зі мною розмовляє?» — кипіла я гнівом, вмощуючись на своє робоче місце.

Мої пальці свербіли так, наче під шкірою у мене повзали сотні якихось комах. Між пальцями проскакували малесенькі зелено-сині іскри; вискакуючи з мого тіла, вони лишали за собою енергетичні сліди. Я стиснула кулаки і швидко сіла на них, щоби ніхто не помітив. Бо виходило негарно. Як і всі університетські викладачі, я присягнулася не заносити до Бодліанської бібліотеки вогню чи займистих речовин. Востаннє подібне трапилося зі мною у тринадцять — тоді довелося викликати пожежну команду, щоб загасити полум’я, що спалахнуло на кухні.

Коли палюче відчуття ослабло, я озирнулася довкола — і полегшено зітхнула. У Сельден-Енді я була сама-одна. Отже, свідків улаштованого мною феєрверку не було. Вивільнивши руки, я уважно придивилася до пальців та долонь — чи не залишилося там слідів надприродної активності. Енергія відходила з моїх пальців, і блакить розрядів вщухала, перетворюючись на сріблясто-сіре тло.

Перший коробок я відкрила лише тоді, коли остаточно пересвідчилася, що не підпалю його. І вдала, що нічого незвичайного не сталося. Однак доторкнутися до комп’ютера я не наважувалася, бо боялася, що мої пальці прикиплять до пластмасової клавіатури.

Не дивно, що зосередитися мені після цього було важко, тому до обіду переді мною лежав той самий манускрипт. «Може, треба попити чаю, щоб остаточно вгамуватися?» — подумала я.

Зазвичай на початку семестру в середньовічній секції читального залу імені герцога Гамфрі можна було зустріти кількох нечисленних відвідувачів-людей. Сьогодні ж там був лише один: літня жінка, представниця простих людей. Вона сиділа, роздивляючись освітлений манускрипт крізь збільшувальне скло. Минулого тижня вона сиділа, затиснута поміж незнайомим демоном та жінками-вампірами. Була там і Джиліан Чемберлен. Разом із чотирма іншими відьмами вона витріщалася на мене з такою злобою, наче я підвела усю нашу відьмацьку породу.

Швидко проходячи повз них, я зупинилася біля столика, за яким сиділа Міріам.

— Гадаю, ви маєте вказівки йти слідком за мною на обід. Ви йдете? Бо вже час.

Вона з нарочитою обережність поклала на столик олівець.

— Тільки після вас.

Та коли я дійшла до сходів із тильного боку, Міріам вже була там і показувала на сходи.

— Спускайтеся там, — сказала вона.

— З якого це дива? Яка різниця?

— Робіть, як знаєте, — знизала плечима Міріам.

Я пішла вниз на один сходовий марш, я глянула у маленьке віконце в обертальних дверях, що вели до Верхнього читального залу — і мені дух перехопило.

Зал аж репався від створінь. Вони розділилися між собою. За довгим столом сиділи лише демони, але перед ними не лежало жодної книжки — ні згорнутої, ні розгорнутої. Вампіри із непорушно закляклими тілами та немиготливими очима сиділи за іншим столом. Відьми, здавалося, наполегливо й старанно працювали, але їхні насуплені брови були, скоріш, ознакою не зосередженості, а роздратування тим, що вампіри й демони випередили їх і зайняли місця ближче до сходів.

— То чи слід нам водитися разом? Чи думаєте, люди цього не помітять, — зауважила Міріам.

— І що ж я зробила не так цього разу? — пошепки спитала я.

— Нічого. Тут немає Метью, — діловито-спокійно пояснила Міріам.

— Чому ж вони так бояться його?

— Вам цікаво — ви й спитайте в нього. Я не знаю, бо зазвичай вампіри не пліткують. Але не переймайтеся, — сказала вона після невеличкої паузи, оголяючи гострі білі зубки. — Вони занурені в роботу, тож вам нема чого боятися.

Я сунула руки в кишені й застукотіла сходами, потім проштовхалася крізь натовп туристів, що зібралися в чотирикутнику першого поверху. У кафе я проковтнула сандвіч та випила пляшку мінералки. Коли я вирушала до виходу, в око мені впала Міріам — вона саме згорнула роман про загадкове вбивство і намірилася йти за мною.

— Діано, — звернулася вона до мене біля бібліотечної брами. — Що ви замислили?

— Не ваше діло, — відрізала я, і Міріам зітхнула.

У залі герцога Гамфрі я помітила відьмака в твідовому костюмі. Міріам непорушно, мов статуя, завмерла в центральному проході й спостерігала за мною.

— Ви тут за старшого?

Він ствердно кивнув.

— Мене звуть Діана Бішоп, — мовила я, простягаючи руку.

— Пітер Нокс. І я прекрасно знаю, хто ви. Ви донька Ребекки та Стівена, — сказав він, легенько торкаючись моєї руки пучками. Перед ним на столі лежав гримуар — книга заклинань дев’ятнадцятого століття, а збоку стос довідкової літератури.

Це ім’я здалося мені знайомим, та я не могла з точністю пригадати, а те, що з вуст відьмака злетіли імена моїх батьків, мене занепокоїло. Я ковтнула клубок, що підступив до горла.

— Будь ласка, заберіть із бібліотеки ваших… е-е-е, ваших друзів. Сьогодні на заняття прибувають студенти, і нам не варто їх лякати.

— Хотілося б поговорити з вами наодинці, докторе Бішоп. Гадаю, ми дійдемо певного консенсусу, — запропонував відьмак і поправив окуляри на переніссі.

Я наближалася до Нокса і відчувала, як зростає небезпека. Шкіра під нігтями загрозливо засвербіла.

— Вам нема чого мене боятися, — мовив він із докором. — Навпаки — отого вампіра слід…

— Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, — перервала я його. — Так от — тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі — аркуші для замовлень. Вперед!

— Ви не розумієте усієї складності ситуації.

— Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.

— Зовнішньо ви так схожі на свою матір! — мовив Нокс, змірявши мене поглядом. — Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.

Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини — немов мав на це не менше право, аніж я сама.

— Зараз я спробую вам все пояснити, але не впевнений, що спроможуся контролювати отих тварюк. — І з цими словами він махнув рукою по той бік проходу, де жінка-вампір із цікавістю спостерігала за мною та Ноксом. Трохи повагавшись, я підійшла до її стола.

— Я впевнена, що ви чули нашу розмову, але ви мусите знати, що за мною вже наглядають двоє вампірів. Якщо хочете залишитися — ласкаво просимо, якщо ви не довіряєте Метью та Міріам. Але виженіть решту з Верхнього читального залу.

— Зазвичай відьми не варті того, щоби вампіри витрачали на них свій дорогоцінний час, але сьогодні ви видаєте нам сюрприз за сюрпризом, Діано Бішоп. Зачекайте — зараз я розповім своїй сестрі Кларисі те, що вона пропустила.

Ці слова вампірка мовила неквапливим низьким голосом із багатою інтонацією, що свідчило про бездоганні манери та освіту. Вона всміхнулася, блиснувши зубами в тьмяному світлі середньовічного крила бібліотеки.

— Проти Нокса виступає таке дитинча, як ви? Ну-ну. Моя сестра із задоволенням послухає мою розповідь.

Насилу відірвавши погляд від бездоганних рис її обличчя, я пішла шукати знайомого демона.

Цей демон, любитель кави-латте, невимушено походжав між комп’ютерними терміналами з навушниками на голові й стиха мугикав нечутну мені мелодію; з’єднувальний шнур теліпався у нього на рівні талії. Коли він витягнув із вух маленькі пластмасові навушники, я спробувала швиденько донести до нього всю серйозність ситуації.

— Послухайте, можете насолоджуватися тут, мандруючи Інтернетом, але у нас внизу виникла одна проблема. Зовсім необов’язково, щоби за мною слідкували аж два десятки демонів.

Демон поблажливо гмикнув.

— Невдовзі ви про все дізнаєтеся.

— А чи не могли б вони стежити за мною здалеку? Скажімо, з Шелдонського театру? Або з бару «Білий кінь»? — спробувала я полегшити їм завдання. — Якщо ви цього не зробите, читачі з-поміж звичайних людей невдовзі почнуть цікавитися неприємними питаннями. У них виникнуть підозри.

— Ми не такі, як ви, — замріяно-відсторонено мовив демон.

— Це означає, що ви не можете допомогти чи не хочете? — спитала я, приховуючи роздратування.

— І перше, і друге. Ми теж маємо право знати.

Ситуація ставала нестерпною.

— Я буду дуже вам вдячна, якщо ви зробите хоч що-небудь, щоби розрядити напруженість у залі.

Міріам і досі спостерігала за мною. Ігноруючи її, я повернулася за свій стіл.

Наприкінці цього геть непродуктивного дня я потерла перенісся, стиха вилаялася і зібрала свої манатки.

Наступного ранку відвідувачів у Бодліанській бібліотеці істотно поменшало. Міріам щось завзято шкрябала у нотатнику і навіть не підвела на мене очей, коли я пройшла повз неї. А Клермона знову не було видно. Та навіть у такій ситуації всі дотримувалися правил, які він недвозначно — хоча й мовчки — запровадив: створіння трималися за межами Сельден-Енду. Джиліан корпіла над своїми папірусами в середньовічному крилі; там перебували і двоє сестричок-вампіричок та кілька демонів. За винятком Джиліан, яка справді працювала, решта з респектабельністю лише робили вигляд, що працюють. А коли я, попивши перед обідом гарячого чаю, зазирнула до Верхнього читального залу, то на мене підняли очі лише кілька створінь. Серед них був і отой музичний демон-каволюб. Вітаючись, він злегка кивнув мені рукою і втаємничено підморгнув.

Я виконала досить великий обсяг роботи, хоча так і не надолужила те, що згаяла вчора. Почала я з прочитання алхімічних віршів — дуже заплутаних текстів, присвячених Марії, сестрі Мойсея. В одному рядку були такі слова: «З’єднаються наприкінці три речі, мов ланцюг, якщо ти три години поспіль пильнуватимеш». Зміст цих віршів залишався для мене таємницею, хоча, скоріш за все, тут ішлося про хімічну сполуку срібла, золота і ртуті. «Чи зможе Кріс влаштувати експеримент, описаний у цьому вірші?» — майнула думка, коли я розмірковувала над можливими хімічними процесами, які доведеться застосувати.

Я взялася за ще один анонімний твір, названий «Вірш про триєдиний софічний вогонь», і враз побачила аналогії між його візуальними образами та баченим мною вчора малюнком алхімічної гори, геть пронизаної копальнями, де шахтарі видобували дорогоцінні метали та камені.

Два древніх каменя знайшли у цій копальні,

Яку Священним місцем звали в давнину;

Тому, хто взнає їхню Силу, Обсяг і Ціну

Природу із природою зуміє пов’язати,

І з самородним золотом чи сріблом поєднати,

Відкриють ці два камені свої скарби.

Я мало не застогнала з досади. Якщо доведеться у своїх дослідженнях поєднувати не лише мистецтво з наукою, а й мистецтво з поезією, складності моєї роботи не позаздриш.

— Напевне, важко зосередитися над дослідженням, коли за тобою спостерігають вампіри.

Біля мене стояла Джиліан Чемберлен, недоброзичливо поблискуючи своїми світло-карими очима.

— Чого тобі, Джиліан?

— Просто висловлюю своє співчуття. Ми ж усі сестри, пам’ятаєш? — Її блискуче гладеньке чорне волосся акуратно прикривало комірець. Невже її не турбували сплески статичного електроструму? Напевне, вона якимось чином регулярно позбувалася надлишків своєї енергії. Я мимоволі здригнулася.

— Я не маю сестер, Джиліан. Я була єдиною дитиною в сім’ї.

— І це не так вже й погано. Твоя сім’я накоїла чимало лиха. Згадай, що трапилося в Салемі. У тому була винна лише Бріджет Бішоп, і ніхто інший, — злобно кинула Джиліан.

«Ну от, почалося», — подумала я, згортаючи фоліант. Я вже звикла до того, що Бішопи були й досі залишаються темою для розмов.

— Що ти верзеш, Джиліан? — різко кинула я. — Бріджет Бішоп визнали винною в чаклунстві й стратили. Не вона розпочала полювання на відьом: вона лишень стала його жертвою — як і багато інших. Ти прекрасно це знаєш, і не лише ти, а й кожна відьма у цій бібліотеці.

— Бріджет Бішоп привабила увагу людей своїми ляльками, своїм спокусливим вбранням та аморальною поведінкою. Якби не вона, то людська істерія поступово вщухла.

— Її визнали невинуватою, — нагадала я.

— Так, визнали — тисяча шістсот вісімдесятого року, але ніхто в це не повірив. Та і як можна повірити, коли в стіні її комірчини знайшли пронизаних голками ляльок із відірваними головами. А пізніше вона не зробила анічогісінько, щоб захистити своїх подруг-відьом від підозр. Бо вона, бач, була такою незалежною! — Джиліан стишила голос. — Цю фатальну помилку зробила і твоя мати.

— Облиш, Джиліан. — Раптом мені здалося, що повітря довкола нас стало холодним та прозорим.

— Твої мати й батько були зарозумілими і пихатими, точнісінько як і ти, і гадали, що після одруження вони вже не потребують підтримки кембриджської відьмацької спільноти. І вони дорого за це заплатили, хіба ж не так?

Я заплющила очі, щоб заблокувати у свідомості образ, якого намагалася позбутися впродовж свого життя: мої батько та мати лежать посеред обведеного крейдою кола десь у Нігерії; їхні тіла понівечені та скривавлені. Моя тітка не стала ділитися зі мною подробицями обставин їхньої смерті, тому я проникла до громадської бібліотеки, щоб дізнатися про них із газет. Саме там я й побачила це фото та сенсаційно-зловісний заголовок, що його супроводжував. І відтоді кошмари переслідували мене роками.

— Кембриджська спільнота ніяк не змогла б перепинити вбивство моїх батьків. Їх убили на іншому континенті перелякані люди. — Я вхопилася за підлокітники свого крісла, щоб Джиліан не побачила моїх побілілих пальців.

— Їх убили не люди, — розсміялася вона різким неприємним сміхом. — Тоді б їхніх убивць спіймали б і належним чином покарали. — Вона присіла біля стола, і її обличчя опинилося дуже близько від мого. — Ребекка Бішоп та Стівен Проктор мали таємниці, котрі вони приховували від решти відьом. Нам треба їх розкрити. Смерть твоїх батьків була трагічною, але необхідною. Твій батько мав таку силу та енергію, що нам і не снилося.

— Припини говорити про мою родину та моїх батьків так, наче вони належать тобі, — попередила я. — Їх убили людські істоти. — У моїх вухах загуло і заревло, а холод довкола нас посилився.

— А ти впевнена? — прошепотіла Джиліан так, що у мене мурашки по спині побігли. — Ти, як відьма, мала б відчувати, коли я брешу, а коли — кажу правду.

Я взяла під контроль вираз свого обличчя, намагаючись не видати свого сум’яття. Те, що сказала Джиліан про моїх батьків, не могло бути правдою, утім, я не помітила жодної з типових ознак, якими супроводжується брехня між двома відьмами: іскра гніву та почуття огиди.

— Наступного разу, перш ніж відкинути запрошення на зібрання відьмацької спільноти, згадай, що трапилося з Бріджет Бішоп та твоїми батьками, — промимрила Джиліан, піднісши свої вуста так близько до мого вуха, що її видих війнув по моїй шкірі. — Відьмі не варто мати секрети від інших відьом. Бо коли вона так робить, трапляється лихо.

Джиліан випрямилася і на кілька секунд втупилася в мене поглядом, що викликав усе сильніше поколювання під шкірою. Я ж, навмисне уникаючи її погляду, втупилася в манускрипт, що лежав переді мною на столі.

Вона пішла, і температура довколишнього повітря повернулася до норми. Коли моє серце перестало гепати, а шум у вухах ущух, я тремтячими руками зібрала свої манатки, бо мені страх як захотілося побути вдома самій. У моєму тілі виявився надмір адреналіну, і я не знала, скільки ще зможу стримувати свою паніку.

Я примудрилася вислизнути з бібліотеки без пригод, уникнувши гострого погляду Міріам. Якщо Джиліан має рацію, то мені слід боятися ревнощів із боку своїх родичок-відьом, а не людських істот. А від згадки Джиліан про екстраординарні здібності мого батька з закутків моєї пам’яті виринула якась невиразна згадка і хутко зникла, перш ніж я встигла сконцентрувати на ній свою увагу.

А в Нью-Коледжі Фред привітав мене стосом нової пошти. Нагорі лежав кремовий конверт, від якого йшов виразно чутний емоційний заряд.

То був лист від декана коледжу, яким він запрошував мене на чарку перед обідом.

Дійшовши до свого помешкання, я подумала була: може, зателефонувати його секретарці чи вдати, що захворіла, аби уникнути цього запрошення? Голова й досі обертом ішла, і я мала великий сумнів, що втримаю в собі навіть краплину хересу в такому стані.

Утім, керівництво коледжу повелося цілком пристойно, коли я попрохала надати мені підходяще помешкання. Тому мінімум, що я могла зробити, — це висловити свою вдячність особисто. Почуття професійного обов’язку поволі витіснило тривогу, яку посіяла в моїй душі Джиліан. Ухопившись за свою личину науковця як за рятівний круг, я вирішила засвідчити свою вдячність.

Перевдягнувшись, я пішла до помешкання декана і подзвонила. Двері відчинив викладач коледжу, запросив мене всередину і провів до вітальні.

— Здрастуйте, докторе Бішоп. — Блакитні очі Ніколаса Марша взялися в куточках зморшками, а сніжно-біле волосся та червоні щоки робили його схожим на Санта-Клауса. Заспокоєна його приязністю та захищена почуттям професійного обов’язку, я всміхнулася.

— Здрастуйте, професоре Марш, — я простягнула руку для вітання. — Дякую, що запросили.

— Боюся, я вже давно прострочив це запрошення. Але ж ви знаєте, що я був в Італії.

— Так, знаю — скарбник коледжу казав мені про це.

— То ви вже пробачили мені за те, що я так довго вас ігнорував? — уточнив він. — Сподіваюся компенсувати це. Хочу познайомити вас зі своїм старим приятелем, який приїхав до Оксфорда на кілька днів. Він — відомий автор і пише на теми, які можуть вас зацікавити.

Марш відступив убік, даючи мені змогу побачити густу кучму каштанового волосся з рідкою сивиною та рукав коричневого твідового костюма. Від сум’яття, що охопило мене, я аж заціпеніла.

— Ходімо, я познайомлю вас із Пітером Ноксом, — сказав декан, легенько беручи мене під лікоть. — Він знайомий із вашими працями.

Чаклун підвівся. І тут нарешті я згадала те, що так довго вертілося у мене на думці. Ім’я Нокса було в отій газетній історії про вбивства, начебто скоєні вампіром. Він був тим самим експертом, до чиєї консультації вдалася поліція, щоб розслідувати убивства з окультним відтінком. У мене засвербіли пальці.

— Здрастуйте, докторе Бішоп, — сказав Нокс, простягаючи руку. — Здається, ми з вами вже зустрічалися в Бодліанській бібліотеці.

— Так, здається, зустрічалися, — я простягнула руку і з приємним подивом констатувала, що з неї не вискакують іскри. Ми потиснули одне одному руки настільки коротко, наскільки змогли. Його пальці ледь помітно здригнулися, злегка стиснулися і розтиснулися так, що цього не помітила б жодна людська істота. Це нагадало мені дитинство, коли моя мати так само струшувала пальцями, стискаючи та розтискаючи їх, щоб видати вже готові млинці або змусити білизну самотужки скластися.

Я заплющила очі й приготувалася, що зараз почнеться магія.

Задзвонив телефон.

— Мушу відповісти на дзвінок, — вибачливо мовив Марш. — А ви сідайте, будь ласка.

Я сіла якомога далі від Нокса, примостившись скраєчку дерев’яного стільця з прямою спинкою, на який зазвичай садовили першокурсників, що проштрафилися.

Поки Марш такав і ойкав по телефону, ми з Ноксом мовчали. Потім декан натиснув кнопку на панелі й підійшов до мене зі склянкою хересу в руці.

— Це телефонував ректор. Зникли двоє салаг, — сказав він, скориставшись сленговим словом, яким називали студентів-першокурсників. — Ви тут поговоріть, а я піду до кабінету і займусь цим питанням. Вибачте, будь ласка.

Десь далеко відчинилися і зачинилися двері, почулася приглушена розмова, а потім настала тиша.

— Пропали студенти? — ошелешено спитала я. Ясна річ, Нокс якимось чином організував і цю проблему, і дзвінок від ректора, щоб Марш не заважав нам говорити.

— Дуже шкода, що університетське начальство матиме клопіт зі зникненням двох дітлахів. Але це, докторе Бішоп, дає нам можливість поговорити тет-а-тет.

— А про що нам говорити? — Я принюхалася до свого хересу, благаючи Бога, щоб декан повернувся якомога швидше.

— Багато про що.

Я поглянула на двері.

— Поки ми не скінчимо розмову, Ніколас буде страшенно занятий.

— Тоді давайте швидко обговоримо те, що вас цікавить, щоб декан міг повернутися до свого вина.

— Як скажете, — відповів Нокс. — Розкажіть мені, що привело вас до Оксфорда, докторе Бішоп.

— Алхімія. — Я внутрішньо погодилася відповідати на запитання цього чоловіка, аби тільки Марш повернувся до кімнати, але я не збиралася розповідати йому більше, ніж слід.

— Ви, напевне, знали, що «Ешмол сімсот вісімдесят другий» зачаклований. Кожен, хто має в собі хоч краплину крові Бішопів, просто не міг цього не помітити. Навіщо ви відіслали його назад до сховища? — спитав Нокс, пронизуючи мене гострим поглядом. Я зрозуміла, що він хотів роздобути той манускрипт не менше, ніж Метью Клермон — якщо не більше.

— Я його повністю продивилася, — відповіла я, насилу зберігаючи невимушеність своєї інтонації.

— Невже в тому манускрипті не було нічого такого, що викликало б вашу цікавість?

— Нічого.

Пітер Нокс скривив рота огидною гримасою. Він знав, що я збрехала.

— А ви поділилися своїми враженнями з вампіром?

— Наскільки я розумію, ви маєте на увазі професора Клермона? — Коли створіння навмисне уникає називати когось на ім’я, це означає, що воно не вважає його за рівню.

Пальці Нокса знову стиснулися й розтиснулися. Мені здалося, що він тицьне ними в мене, та натомість чаклун схопився за підлокітник крісла.

— Ми всі поважаємо вашу родину і ваші почуття щодо пережитої трагедії. Однак у нас виникли питання стосовно ваших «оригінальних» стосунків із цією істотою. Своєю егоїстичною поведінкою ви зраджуєте своїх предків. Це мусить припинитися.

— Професор Клермон — мій колега, — відказала я, спрямовуючи розмову від своєї родини, — а про той манускрипт я нічого не знаю. Він був у моїх руках лише кілька хвилин, не більше. Так, я знала, що він під дією заклинання. Але мені було до цього байдуже, бо перш за все мене цікавив зміст книги.

— Вампір розшукував цю книгу більш, ніж сторіччя, — зі злобою в голосі кинув Нокс. — Не можна допустити, щоб він нею заволодів.

— Чому? — спитала я надтріснутим від притлумленого гніву голосом. — Бо цей манускрипт належить відьмам? Бо ж вампіри та демони нездатні накладати закляття на предмети. Якась відьма наклала на цей манускрипт закляття, і тепер це закляття відновилося. Чому ж ви так занепокоєні?

— Навряд чи вам вдасться усвідомити чому, докторе Бішоп.

— Та я вже якось спробую, пане Нокс, — іронічно відказала я. Відьмак аж скривився від злості, коли я підкреслила, що він у науковому світі — ніхто. Щоразу, коли чаклун називав мій науковий титул, це звучало як глузлива насмішка. Нокс таким чином немов підкреслював, що саме він є справжнім фахівцем, а не я. Так, може, я й не вдавалася до використання своїх магічних здібностей, не вдавалася до багатої спадщини своєї родини, але поблажливо-зверхній тон із боку якогось відьмака терпіти не збиралася.

— Мене тривожить те, що ви, представниця роду Бішопів, водитеся з вампіром. Вас невдовзі з ним асоціюватимуть. — Він підняв руку, стримуючи бурхливий протест, готовий зірватися з моїх вуст. — Не будьмо ображати одне одного несправедливими звинуваченнями. Замість природної огиди, яку ви маєте відчувати до цієї тварюки, ви почуваєтеся вдячною йому.

Я нічого не сказала, закипаючи від гніву.

— А ще я стривожений тим, що ми небезпечно наблизилися до тієї межі, коли на нас стануть звертати увагу звичайні люди, — продовжив він.

— Я намагалася вигнати істот із бібліотеки.

— Знаю, але ж ідеться не лише про бібліотеку, невже ви не знаєте? Вампір залишає по собі висмоктані безкровні трупи по всьому Вестмінстеру. А демони — вони й так невгамовні й непосидючі, вразливі до власного божевілля та коливань світової енергії. Ми не можемо собі дозволити, щоб нас помітили.

— Ви ж сказали репортерам, що в цих смертях немає нічого надприродного.

Нокс спантеличено поглянув на мене.

— А по-вашому, я мав розповісти людським істотам геть усе?

— А чому б ні? Вам же платять за ваші послуги експерта.

— Ви не лише егоїстка, ви ще й дурепа, докторе Бішоп. Ви дивуєте мене. Бо ваш батько славився своїм розумом і здоровим глуздом.

— У мене був важкий день. Ви все сказали? — Я різко підвелася і рушила до дверей. Навіть у нормальних умовах мені важко було чути, як хтось, окрім Сари та Емілі, говорив про моїх батьків. А тепер — особливо після сказаного Джиліан — ця тема стала майже непристойною.

— Ні, не все, — відповів Нокс з огидними нотками в голосі. — Я надзвичайно заінтригований тим фактом, що необізнана відьма без будь-якої попередньої підготовки змогла зламати закляття, яке не піддавалося зусиллям тих, до чиїх здібностей вам ніколи не дорости?

— А, он чому ви всі за мною стежите. — Я знову сіла на стілець і прихилилася до його твердої спинки.

— Не будьте такою самовдоволеною, — застеріг мене Нокс. — Ваш успіх запросто міг бути випадковістю — може, ваша дія збіглася в часі з роковинами першого накладання закляття. Плин часу інколи впливає на чаклунство, а роковини чи ювілеї — надзвичайно непевні та скороминущі моменти. Так, ви й справді більше не замовляли цю книгу, але коли замовите, то можете з подивом для себе виявити, що наступного разу буде не так просто зламати це закляття.

— А про які роковини йдеться?

— Про сто п’ятдесяті.

Мене ще раніше мучило питання: навіщо якійсь відьмі знадобилося заворожувати отой манускрипт? Тепер я зрозуміла — тому, що хтось теж шукав його багато років. Я пополотніла.

Ми знову повернулися в розмові до Метью Клермона та манускрипту «Ешмол 782».

— Ага, бачу, ви потроху починаєте розуміти, еге ж? Наступного разу, коли зустрінетеся зі своїм вампіром, спитайте, чим він займався восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року. Сумніваюся, що він скаже вам правду, але відкриє вам достатньо, щоб ви й самі здогадалися.

— Я стомилася. Чому б вам прямо не сказати мені, як відьмак відьмі, що конкретно цікавить вас у манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два»?

Я вже чула, чому він цікавить демонів. Навіть Метью — і той дав мені таке-сяке пояснення. Тому інтерес, який проявляв до нього Нокс, був тим шматочком головоломки, якого мені бракувало.

— Цей манускрипт належить нам, — відказав чаклун із люттю в голосі. — Ми єдині створіння, здатні збагнути його секрети, і єдині, кому ці секрети можна довірити.

— А які ж секрети в ньому містяться?! — вигукнула я, більше не в змозі стримувати гнів.

— Там найперші фундаментальні заклинання. Описи магічних дій, що тримають наш світ вкупі. — Обличчя Нокса набуло мрійливого виразу. — Секрет безсмертя. Там ідеться про те, як відьми створили першого демона. Про те, як знищити вампірів — раз і назавжди.

Він пронизав мене поглядом.

— Ця книга — джерело нашої сили, як в минулому, так і в майбутньому. Тому не можна, щоб вона потрапила до рук вампірів, демонів чи людей.

Події цього дня почали даватися взнаки, і мені довелося міцно стиснути ноги, щоб вони не трусилися.

— Ніхто не зміг би зібрати всю цю інформацію в одній книзі.

— А перша відьма змогла, — відказав Нокс. — А з часом цю справу продовжили її сини та дочки. Це наша історія, Діано. І як же ж вам не прагнути захистити її від завидющих очей?

Нарешті повернувся декан — наче до цього він увесь час чекав під дверима. Атмосфера в кімнаті була задушливою від напруги, але він, здавалося, цього зовсім не помічав, перебуваючи у блаженному невіданні.

— Скільки гармидеру через дрібницю, — мовив Марш, хитаючи своєю сивою головою. — Першокурсники незаконно заволоділи якимось яликом. Їх знайшли — вони стояли під містком, добряче напідпитку і цілком задоволені своїм життям. Уявляю, що вони брехатимуть, щоби виправдати свої дії!

— Я рада, що все скінчилося нормально, — пробурмотіла я. Годинник пробив три чверті, і я підвелася. — Мені пора, бо маю домовленість на вечерю.

— А ви не хочете повечеряти з нами? — занепокоєно спитав декан. — Пітер так хотів поговорити з вами про алхімію.

— Наші шляхи ще перетнуться. І дуже скоро, — спокійним голосом мовив Нокс. — Мій візит був несподіванкою, а в молодої жінки є заняття кращі, аніж вечеря з такими старими дідуганами, як ми.

«Стережися Метью Клермона, — пролунав у моїй голові голос Нокса. — Він убивця».

Марш усміхнувся.

— Так, звісно. Сподіваюся, ми зустрінемось знов, коли першокурсники вгамуються.

«Спитай його про 1859 рік. Цікаво, чи поділиться він своїми таємницями з відьмою».

«Якщо ви про це знаєте, то що ж це за таємниці?»

Коли я відповіла на його телепатичне попередження у так само телепатичний спосіб, на обличчі Нокса відбилося здивування. Вже вшосте цього року я вдалася до магії, але обставини були й справді екстраординарними.

— Із задоволенням, декане. Іще раз дякую вам за те, що дозволили цього року попрацювати у вашому коледжі.

Я кивнула чаклуну.

— До побачення, пане Нокс.

Забравшись із помешкання декана, я, за старою звичкою, знайшла пристанище в критій аркаді. Я залишалася там, допоки мій пульс не вгамувався. Розум займало одне питання: що мені робити тепер, коли я почула погрози аж від двох своїх одноплеменців упродовж одного лише вечора. Відповідь прийшла швидко — чітка і прозоро-однозначна.

У своєму помешканні я розшукала в торбі зіжмакану візитку Клермона, а потім набрала перший із позначених на ній номерів.

Але він не відповів.

Коли машинний голос зазначив, що можна залишати повідомлення, я заговорила:

«Метью, це Діана. Вибач, що турбую тебе, коли ти вибрався за місто». — Я увібрала повні легені повітря, намагаючись відкинути відчуття провини, бо вирішила не розповідати Клермону про Джиліан та моїх батьків, обмежившись історією про Нокса. — «Нам треба поговорити. Дещо трапилося. Йдеться про чаклуна з бібліотеки. Його звуть Пітер Нокс. Коли прослухаєш моє повідомлення, зателефонуй, будь ласка, мені».

Раніше я запевнила Сару та Емілі, що жоден вампір не втручатиметься в моє життя. Та Джиліан Чемберлен і Пітер Нокс змінили мою думку. Тремтячими руками я опустила штори, замкнула двері й укотре пожалкувала, що мені трапився отой «Ешмол 782».


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка