Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка7/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   39

Розділ 9

Метью переїхав ріку Ейвон по високому арковому мосту. Знайомий пейзаж шотландського графства Ланарк — зубчасті пагорби, похмуре небо та різкі контрасти кольорів — видався йому приємним та заспокійливим. Цей куточок Шотландії був не дуже веселий та гостинний, та його сувора краса чудово відповідала його теперішньому настрою. Невдовзі він звернув із траси на липову алею, що колись вела до палацу, а зараз йшла в нікуди; такий собі химерний рудимент колишнього величного життя, яким у наші дні ніхто не хотів жити. Біля заднього входу до колишньої мисливської хатинки, де грубий коричневий камін із тильного боку різко контрастував із кремовим ліпним фасадом, Метью зупинився, вибрався зі свого «ягуара» і витягнув із багажника мішки та торби.

Ошатні білі двері хатинки гостинно відчинилися.

— Маєш жахливий вигляд, — зауважив жилавий чорнявий демон з іскристими карими очима та гачкуватим носом. Рукою він притримував клямку дверей і уважно обдивлявся свого найліпшого приятеля з ніг до голови.

Геміш Осборн познайомився з Метью в Оксфорді років двадцять тому. Як і більшість створінь, вони були навчені боятися один одного і тому не знали, як їм слід поводитися. А потім, зрозумівши, що мають схоже почуття гумору та пристрасть до всіляких нестандартних ідей, стали друзями нерозлийвода.

Вираз гніву на обличчі Метью швидко змінила покора.

— Радий тебе бачити, — хрипко буркнув він, кидаючи біля дверей свої манатки. Вампір втягнув носом повітря, упиваючись чистим прохолодним запахом будинку, в якому вгадувалися відтінки старих тиньку та деревини, а також неповторний лавандово-м’ятний аромат Геміша. Вампір відчайдушно намагався позбутися запаху відьми, що застряг у його ніздрях.

Невдовзі з’явився Джордан, дворецький Геміша, — звичайна людина. Він приніс із собою лимонної поліровки для меблів та крохмалю. Усі ці запахи разом не змогли витіснити аромат жимолості та шандри, якими пахнула Діана, але таки істотно допомогли.

— Радий вас бачити, сер, — сказав Джордан, забираючи нагору торби Метью. Джордан був дворецьким старого гарту. Навіть якби йому й не платили щедро за нерозголошення таємниць свого роботодавця, він не виказав би жодній живій душі, що Осборн — демон і він час від часу розважає вампірів. Це було б немислимо, як проговоритися про те, що його інколи просили подати до сніданку бананові сандвічі з арахісовим маслом.

— Дякую, Джордане, — мовив Метью, роблячи вигляд, що уважно вдивляється в нижній зал, щоб не зустрічатися поглядом із Гемішом. — Бачу, ти придбав іще одного Гамільтона, — сказав він, захоплено поглянувши на незнайомий пейзаж на дальній стіні.

— Зазвичай ти не помічаєш моїх нових придбань, — відказав Геміш. — Як і Метью, він мав здебільшого оксфордський акцент із невеличкою домішкою. У його випадку ця домішка являла собою гаркавість, характерну простолюдинам Глазго.

— До речі, про нові придбання. Як там почувається Милий Пролісок Вільям?

Вільям — новий коханець Геміша — був звичайним чоловіком із настільки приємною та легкою вдачею, що Метью дав йому прізвисько за назвою весняної квітки. Прізвисько прижилося. І тепер Геміш користувався ним на підтвердження своєї ніжної симпатії, а Вільям же остогид місцевим квіткарям, бо скуповував горщики з пролісками і дарував їх друзям.

— Невдоволений, — хихикнув Геміш. — Бо я пообіцяв йому, що цей уїк-енд він спокійно проведе вдома.

— Ти ж знаєш, тобі не треба було приїжджати. Я цього не чекав. — Як і Вільям, Метью теж був невдоволений.

— Та знаю, знаю. Але ми вже досить давно не бачилися, а руїни замка Кадзоу мають у цю пору року особливий вигляд.

Метью не приховував спантеличення і роздратовано вирячився на Геміша.

— Господи, тобі й справді конче необхідно було вирушати на полювання, еге ж? — тільки й спромігся мовити Геміш.

— Так, і негайно, — відповів вампір уривчастим голосом.

— Чи маємо час, щоб випити, чи ти хочеш братися за справу невідкладно?

— Гадаю, що можна спочатку випити, — відповів Метью з лячними нотками в голосі.

— От і чудово. Маю для тебе пляшку вина, а для себе — трохи віскі.

Геміш попросив Джордана принести з льоху доброго вина одразу після дзвінка Метью. Він страшенно не любив пити сам-один, а Метью терпіти не міг віскі.

— Коли вип’ємо, розкажеш мені, чому тобі так терміново закортіло податися на полювання в прекрасний вересневий уїк-енд.

Геміш повів гостя наполірованою підлогою, а потім — нагору сходами до своєї бібліотеки. У дев’ятнадцятому сторіччі тут змонтували матово-коричневі панелі, зруйнувавши початковий задум архітектора вісімнадцятого сторіччя — створити для панянок достатньо світле й просторе приміщення, де вони могли б терпляче чекати своїх чоловіків, поки ті розважалися полюванням та спортивними вправами. Залишилася тільки оригінальна біла стеля, оздоблена гірляндами та заклопотаними ангелами — як постійний докір архітекторам сучасності.

Геміш із Метью вмостилися в шкіряних кріслах біля каміна, в якому вже весело стрибало полум’я, послаблюючи осінню прохолоду. Геміш показав вампіру пляшку вина, і той схвально цмокнув язиком.

— Оце саме те, що треба.

— Ще б пак. Джентльмени в фірмі «Беррі бразерс енд Радд» запевнили мене, що напій просто бездоганний. — Геміш налив другові вина і відкрив графин із віскі.

З келихами в руках, двоє чоловіків сиділи в приязно-товариській тиші.

— Вибач, що я тебе у все це втягнув, — почав Метью. — Ситуація справді важка. І… і складна.

Геміш хихикнув.

— Як і завжди — коли йдеться про тебе.

Метью відчував до Геміша симпатію почасти через його прямоту й відвертість, почасти через розсудливість і холоднокровність, не властиві іншим демонам, — його непросто було вивести з рівноваги. За багато років Клермон мав декількох друзів-демонів, однаковою мірою благословенних своїми талантами та проклятих своїми вадами. Але з Гемішем йому було найкомфортніше — без палких і пристрасних аргументів, вибухів хаотичної активності та небезпечних депресій. Час, проведений у компанії Геміша, складався з відрізків тиші, супроводжуваних оглушливо-гострими розмовами, забарвленими його примирливо-олімпійським ставленням до життя.

Несхожість Геміша поширювалася і на його роботу, яка не стосувалася звичних для демонів царин музики та інших різновидів мистецтва. Натомість він мав талант до грошей: умів їх заробляти і вчасно помічав небезпечно слабкі місця в міжнародних фінансах і на валютних ринках. Свою творчу вдачу, притаманну всім демонам, він застосовував до написання зведеної таблиці фінансового стану тієї чи іншої компанії, а не на створення сонат; на тонкощах валютних бірж він знався так добре, що його консультації жадали президенти, монархи та прем’єр-міністри.

Ця незвична для демона схильність до економіки здивувала й зацікавила Метью — як і та легкість, із якою Геміш спілкувався зі звичайними людьми. Гемішу подобалося бути в їхній компанії; людські вади для нього поставали скоріш стимулятором діяльності, а не негативним подразником. Ось такий наслідок виховання у родині, де батьком був страховий агент, а мати — звичайна домогосподарка. Познайомившись із незворушно-холоднокровними Осборнами, Метью збагнув, звідки у Геміша така поблажлива симпатія до звичайних людей.

Потріскування дров у каміні та аромат віскі в повітрі зробили свою справу, і вампір, нарешті, розслабився та заспокоївся. Він нахилився вперед, легенько тримаючи келих між пальцями; червона рідина ясно іскрилася у світлі вогню.

— Навіть не знаю, з чого почати, — мовив він тремтячим голосом.

— Почни з кінця — ясна річ. Навіщо ти взяв слухавку і зателефонував мені?

— Мені треба було втекти від представника відьмацької породи.

Геміш на мить затримав погляд на приятелеві й помітив його очевидне збудження. Чомусь він не мав і краплини сумнівів, що цей представник був жіночої статі.

— А що в тій відьмі такого особливого?

Метью поглянув на нього з-під важких нависаючих брів.

— Все.

— Ой, ти потрапив у халепу — я правильно здогадався? — гаркавий акцент Геміша забарвився симпатією та здивуванням.



Метью розсміявся різким неприємним сміхом.

— Можна й так сказати.

— А ця відьма — вона має якесь ім’я?

— Так. Її звуть Діана. Вона історик. І американка.

— Ага. Богиня полювання, — неквапливо проказав Геміш. — А окрім древнього імені вона — звичайна відьма?

— Ні, — різко заперечив Метью. — Зовсім не звичайна.

— Авжеж. Ось у чім полягає складність ситуації. — Геміш став уважно вдивлятися в обличчя друга, шукаючи ознаки заспокоєння, а вампір сидів, як на голках.

— Вона з роду Бішопів, — сказав Метью і замовк. Бо вже давно знав, що від цього демона не сховається жоден, навіть найслабший натяк, і він неодмінно зрозуміє його значущість.

Геміш попорпався в своїй пам’яті й знайшов те, що шукав.

— Це ті, що з Салема в штаті Масачусетс?

Метью похмуро кивнув.

— Вона — остання з відьом Бішопського роду. Її батьком був такий собі Проктор.

Демон тихенько присвиснув.

— Подвійна відьма, з видатного роду поважних чаклунів. Половинчастість тебе ніколи не вдовольняла, еге ж? Звідси я роблю висновок, що це, напевне, надзвичайно потужна відьма, чи не так?

— Її мати — безсумнівно. Про її батька ж я знаю небагато. А Ребекка Бішоп — це особлива історія. У тринадцять років вона робила такі заклинання, які не під силу більшості дорослим відьмам, хоч якими б досвідченими вони не були. А її здатності провидиці, що проявилися іще в дитячому віці, просто вражали.

— А ти знав її матір, Мет? — вимушено спитав Геміш, бо Метью прожив надто багато життів і зустрічався з надто великою кількістю різних людей, щоб його приятель-демон все це добре пам’ятав.

Метью похитав головою.

— Ні. Хоча про неї багато розповідають, і значна частина цих балачок — заздрісні плітки. Ти ж знаєш, як буває з цими відьмами. — У його голосі з’явився неприємний відтінок, котрий з’являвся щоразу, коли вампір говорив про представниць цієї породи.

Геміш пропустив ремарку про відьом повз вуха і зиркнув на Метью через край келиха.

— А Діана?

— Вона стверджує, що не вдається до магії.

У цій фразі стирчали дві нитки, за які треба було смикнути. Спочатку Геміш смикнув за найлегшу.

— Як це? Зовсім не вдається до магії? Навіть тоді, коли треба знайти загублену сережку? Чи під час фарбування волосся? — недовірливо спитав Геміш.

— Вона не з тих, хто переймається сережками чи своєю зачіскою. Їй краще пробігтися три милі, а потім годину веслувати річкою в небезпечно маленькому човнику. Ось яка вона.

— Зважаючи на її походження, я щось не вірю, що вона зовсім не користується своїми магічними здібностями. — Геміш був до міри прагматиком і мрійником. Саме тому демону вдавалося так добре розпоряджатися чужими грошима. — Ти й сам в це не зовсім віриш. Ти хочеш сказати, що вона бреше?

Поставивши це запитання, Геміш смикнув за другу ниточку.

— Діана каже, що вдається до магії лише зрідка, і то з дріб’язкових приводів. — Метью завагався і замовк, а потім провів пальцями по волоссю, від чого те стало сторч, і сьорбнув вина. — Взагалі-то, я за нею стежив. Вона вдається до чаклунства більше й частіше, ніж стверджує. Я просто це нюхом чую. — Вперше з часу приїзду голос його прозвучав щиро й відверто. — Так пахне перед грозою наелектризоване повітря. Інколи я навіть можу це бачити. Діана світиться мерехтливим сяйвом, коли злиться, або з головою занурюється в роботу. «А ще — коли вона спить», — подумки додав Метью і нахмурився. — Господи, бувають навіть моменти, коли мені здається, що я відчуваю цю енергію на смак.

— Вона мерехтить?

— Це мерехтіння більше відчувається, аніж бачиться. Chatoiement, тобто її відьмацьке світіння, є дуже слабким. Іще в ті часи, коли я був молодим вампіром, мені траплялися відьми, які випромінювали ці слабкі імпульси світла. Тепер таке можна побачити лише зрідка. Діана не підозрює, що світиться, і не розуміє значущості цього феномена. — Метью здригнувся і стиснув кулак.

Демон поглянув на годинник. День тільки розпочався, але він вже знав, чому його приятель приїхав до Шотландії.

Метью Клермон закохався.

Увійшов Джордан — як завжди секунда в секунду.

— Тут на джипі приїхав помічник мисливців, сер. Я сказав йому, що сьогодні його послуги не знадобляться.

Дворецький чудово знав, що коли в полюванні бере участь вампір, то немає потреби в помічникові, який висліджуватиме оленя.

— От і добре! — Геміш підвівся й осушив свою склянку з віскі. Він із радістю пропустив би ще одну, але перед полюванням не слід розслаблятися, щоб не притупити своїх надприродних здібностей.

Метью підняв на нього погляд.

— Я піду сам-один, Геміше. Мені хочеться пополювати наодинці.

Вампір не любив ходити на полювання з теплокровними істотами, і до цієї категорії належали люди, демони та відьми. Зазвичай він робив виняток для Геміша, але сьогодні йому захотілося залишитися на самоті: так йому буде зручніше вгамувати свою пристрасть до Діани Бішоп.

— Ага, то ми не будемо полювати, — сказав Геміш, хитро блиснувши очима. — Натомість будемо підкараулювати і висліджувати.

Демон швидко придумав план. Згідно з цим планом він мав чимось зайняти голову свого приятеля, щоб той поволі розслабився і добровільно розповів йому про те, що відбувається зараз в Оксфорді. Таким чином, Гемішу не доведеться вивуджувати з нього потрібну інформацію.

— Ходімо, сьогодні прекрасний день. Ми чудово проведемо час.

Надворі Метью похмуро увібрався до пошарпаного джипа Геміша. На ньому вони полюбляли роз’їжджати в районі Кедзоу, попри те, що в елітарних мисливських колах Шотландії найпрестижнішим вважався «лендровер». Метью не заперечував проти їзди в авто з відкритим верхом у таку холоднечу, а Геміш вважав це виявом по-справжньому чоловічого характеру. Видираючись на пагорби туди, де зазвичай паслися олені, Геміш нещадно видавлював із джипа все, на що той був здатен, і Метью невдоволено морщився від завивання двигуна. Нарешті на наступному крутосхилі вампір помітив двійко оленів-самців і наказав Гемішу зупинитися. Метью тихо вибрався з авто і занишкнув біля переднього колеса, заворожено споглядаючи тварин.

Геміш усміхнувся і приєднався до нього.

Демону вже доводилося підкараулювати оленів разом із Метью, тож він знав, що тому потрібно. Вампір не завжди харчувався, хоча сьогодні Геміш був упевнений, що коли залишити Метью на самоті, він повернеться уночі ситий та наїжений, а в маєтку стане двома оленями менше. Його приятель був м’ясоїдним хижаком. Саме полювання визначало природу вампірів, а не спосіб їхнього харчування чи те, чим вони харчувалися. Інколи, коли Метью охоплювала непосидючість, він просто ішов на природу і вистежував яку завгодно істоту, але не убивав її.

Поки вампір спостерігав за оленями, демон спостерігав за вампіром. В Оксфорді щось було неладно — він це нутром відчував.

Так Метью просидів кілька наступних годин, розмірковуючи, чи варто переслідувати оленів. Надприродні нюх, зір та слух давали йому змогу слідкувати за їхніми пересуваннями, вираховувати звички тварин і передбачати кожну їхню реакцію на тріск сухої гілки чи птаха, що, змахнувши крилами, притьмом летить геть. Вампір жадібно пожирав оленів очима, але жодного разу не виявив нетерплячості. Найголовніший для Метью момент наставав тоді, коли його здобич визнавала поразку і здавалася.

Вже сутеніло, коли він нарешті підвівся і кивнув Гемішу. На перший день було досить, і хоча Метью не потребував світла, щоби бачити оленів, він знав, що світла потребує Геміш, щоби з’їхати униз із пагорбів.

Коли вони під’їжджали до особняка, було темно, хоч в око стрель, і Джордан повмикав всі лампочки, від чого споруда видалася ще більш недоречною та абсурдною, ніби примощена на узвишші посеред порожнечі.

— Ця хатинка завжди мала якийсь недоречний вигляд, — кинув Метью байдужим тоном, хоча ця ремарка мала на меті дошкулити. — Напевне, Роберт Адам із глузду з’їхав, інакше він не взяв би ліцензію на будівництво.

— Ти вже неодноразово ділився своїми думками про моє невинне марнотратство, Метью, — примирливо сказав Геміш, — і мені байдуже, чи розумієш ти краще за мене принципи архітектурного дизайну і чи ти справді вважаєш, що Адам з’їхав із глузду, якщо взявся будувати — як там ти сказав — цю «погано продуману недоречність» у дикій глушині Ланаркширу. Мені ця хатинка подобається, і, хоч щоб ти казав, я не зміню свого ставлення до неї.

Подібні розмови точилися відтоді, як Геміш заявив, що придбав мисливську хатинку — разом з умеблюванням, помічником мисливця та Джорданом — в аристократа, який не мав бажання користуватися цією спорудою і грошей, щоб її ремонтувати та підтримувати в належному стані. Метью вжахнувся, дізнавшись про це. Однак для Геміша хатинка Кедзоу-лодж була ознакою того, що він високо зійшов над своїм простонародним походженням, що міг витрачати гроші на щось непрактичне просто тому, що воно йому подобалося.

— Угу, — невдоволено буркнув Метью.

«Що ж, невдоволення — все ж таки краще за нервове збудження», — подумав Геміш. І перейшов до виконання другої частини свого плану.

— Вечерю призначено в їдальні на восьму, — оголосив він.

Метью терпіти не міг їдальні — величезного приміщення з високою стелею і постійними протягами. Але найважливіше полягало в тому, що їдальня була взірцем кричущого несмаку і мала якусь жіночу атмосферу. То було улюблене приміщення Геміша.

Метью простогнав із досади.

— Я не голодний.

— Так, не голодний. А страшенно голодний, — різко заперечив Геміш, придивляючись до кольору та текстури шкіри свого приятеля.

— Коли ти востаннє їв по-справжньому?

— Багато тижнів тому, — знизав плечима Метью, демонструючи свою звичну зневагу до плину часу. — Якщо чесно, то не пам’ятаю.

— Сьогодні підхарчуєшся вином та супом. А завтра — сам вирішуватимеш, що тобі їсти. Хочеш побути перед вечерею на самоті, чи, може, ризикнеш пограти зі мною в більярд?

Геміш надзвичайно добре грав у більярд, а ще краще в снукер — навчився ще підлітком. Свої перші гроші він заробив у більярдних залах Глазго і міг перемогти майже кожного. У снукер Метью з ним не грав, пояснюючи, що завжди програвати — то нецікаво, навіть коли програєш приятелю. Натомість вампір спробував навчити Геміша гри в карамболь — французької старовинної гри з кулями та киями; і тут навпаки — завжди перемагав Метью. Тож більярд був розумним компромісом.

Не в змозі встояти перед спокусою будь-якого змагання, Метью погодився.

— Зараз я перевдягнуся і прийду.

Повстяний більярдний стіл Геміша стояв у кімнаті напроти бібліотеки. Прийшов туди Метью в білій сорочці та джинсах, і на нього вже чекав Геміш у светрі та брюках. Зазвичай вампір уникав білого вбрання, бо мав у ньому лячний вигляд примари, але тепер то була єдина пристойна сорочка, яку він із собою взяв. Адже він збирався на полювання, а не на звану вечерю.

Озброївшись києм, він став край стола.

— Ти готовий?

Геміш кивнув.

— Домовимося, що граємо годину, гаразд? А потім підемо вип’ємо.

Двоє чоловіків із киями схилилися над столом.

— Не дуже напосідай на мене, Метью, — промимрив Геміш.

Перший удар по кулі. Вампір пирхнув, побачивши, як кульки докотилися до протилежного боку, вдарилися об борт стола і відскочили.

— Я візьму білу, — сказав Метью, коли кулі припинили обертатися, і його куля опинилася найближче. Вампір кинув другу кулю Гемішу. Демон поставив червону кулю на її мітку і відступив від стола.

Як і на полюванні, Метью не поспішав набирати очки. Він заколотив п’ятнадцять «свояків» поспіль, щоразу заганяючи червону кулю в іншу лузу.

— Прошу, — пробурмотів він, показуючи на стіл. Демон мовчки поставив свою жовту кулю.

Прості удари, в результаті яких червона куля опинялася в лузі, Метью перемежав із більш хитромудрими ударами, відомими під назвою «карамболь», котрі, втім, не були його сильною стороною. «Карамболь» означав, що Метью одним ударом кия поцілував у червону та жовту кулі Геміша одночасно. Такі удари потребували не стільки сили, скільки точності.

— А де ти надибав цю відьму? — невимушено спитав Геміш, коли Метью «закарамболив» жовту та червону кулі.

Метью витягнув із лузи свою білу кулю і приготувався до наступного удару.

— У Бодліанській бібліотеці.

Демон здивовано підняв брови.

— У Бодліанській бібліотеці? Відколи ж це ти став сумлінним читачем?

Метью спартачив, і його біла куля, перескочивши через борт, впала на підлогу.

— Я був на концерті й підслухав розмову двох відьом про якусь американку, яка роздобула якийсь манускрипт, котрий вважався давно втраченим. Але так і не зміг второпати, чому ці дві відьми так переймалися.

З цими словами він відступив від стола, роздратований своєю помилкою.

Геміш швидко розіграв п’ятнадцять «свояків». Метью виклав свою кулю на стіл і взяв крейду, щоб позначати рахунок.

— Тому ти просто увійшов до бібліотеки і завів із Діаною невимушену розмову, мовляв, скажіть, будь ласка, а звідки у вас ця книга? — спитав демон, одним ударом заганяючи в лузу три кулі відразу.

— Так, я пішов до бібліотеки, щоби там із нею зустрітися, — проговорив Метью, спостерігаючи за Гемішем, що обходив стіл. — Бо мені стало цікаво.

— Ну і як — дуже вона зраділа, побачивши тебе? — спокійно спитав Геміш і виконав ще один хитромудрий удар. Він знав, що вампіри, відьми та демони рідко коли уживалися разом, бо воліли проводити час у колективах одноплеменців. Його дружба з Метью була досить рідкісним явищем, і друзі-демони Геміша вважали за божевілля допускати вампіра до себе так близько. І йому подумалося, що в таку ніч, як ця, його друзі, можливо, мали рацію.

— Навряд чи. Спочатку Діана перелякалася, хоча й не відвела очей, коли зустрілася зі мною поглядом. А очі у неї — дивовижні: блакитно-золотаві й сіро-зелені, — замріяно мовив Метью. — А згодом їй навіть захотілося вдарити мене. Бо я нюхом відчував, яка розлючена вона була.

Геміш насилу стримався, щоб не розреготатися.

— Що ж, цілком очікувана реакція, коли в Бодліанській бібліотеці на тебе влаштовує засідку вампір. — Він вирішив пожаліти Метью і врятувати його від необхідності відповідати. Тому навмисне перебив свою жовту кулю через червону, трохи зачепивши її так, що вона теж поволі покотилася вперед і стукнулася об жовту. — От зараза! — досадливо простогнав він. — Фол.

Метью повернувся до стола, загнав до лузи кілька «свояків» і спробував виконати кілька карамболів.

— А ви бачилися за межами бібліотеки? — спитав Геміш, коли вампір дещо вгамувався.

— Насправді я нечасто з нею бачуся, навіть у бібліотеці. Я сиджу в одній секції, а вона — в другій. Втім, я вже звозив її на сніданок і на заняття до Старої хатинки, де познайомив її з Амірою.

Гемішу довелося докласти чималих зусиль, щоб не виказати здивування. Метью роками товаришував із жінками, але ніколи не возив їх до Старої хатинки. А що це за дивна манера залицятися, сидячи в різних куточках бібліотеки?

— А чи не було б краще сісти поруч із нею, якщо вона тебе зацікавила?

— Мене цікавить не вона! — вигукнув Метью, з силою торохнувши києм по білій кулі. — Мене цікавить манускрипт. Вже сотню років я хотів прибрати його до рук. А вона просто взяла, написала замовлення на смужечці паперу і — гоп! — його вже везуть їй зі сховища. — У голосі вампіра бриніли заздрісні нотки.

— Який манускрипт, Мет? — Геміш докладав зусиль, щоб зберігати спокій та терплячість, але їхня пересварка ставала нестерпною. Метью розлучався з інформацією, наче скнара з копійками. Для швидких думкою демонів було надзвичайно важко мати справу зі створіннями, котрі не сприймають всерйоз проміжок часу, що становить менше від десяти років.

— Це алхімічна книга, що належала Еліасу Ешмолу. Діана Бішоп — дуже поважний історик у галузі алхімії.

Метью знову припустився фолу через надто сильний удар. Геміш переставив кулі й, набираючи очки, потроху вгамувався. Нарешті прийшов Джордан і сказав, що внизу подано напої.

— А який там рахунок? — спитав Геміш, придивляючись до крейдяних позначок. Він знав, що виграв, але справжній джентльмен мусив спитати — принаймні так навчив його Метью.

— Звісно, ти виграв.

Метью вийшов із кімнати і загупотів униз сходами зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звичайних людей. Джордан стурбовано поглянув на відполіровані сходинки.

— Сьогодні у професора Клермона важкий день, Джордане.

— Та я й бачу, — пробурмотів дворецький.

— Краще принесіть ще одну пляшку червоного вина. Сьогодні на нас чекає довга ніч.

Напої були подані до колишнього приміщення для приймання гостей. Вікна виходили в парк із доглянутими квітниками, чиї розміри та пропорції були для мисливської хатинки явно недоречними — величними, і тому більше годилися для палацу, а не для скромної споруди — результату скороминущої примхи.

Тут, перед каміном, зі склянками напоїв у руках, Геміш нарешті мав можливість більш наполегливо добиратися до суті таємниці.

— Метью, розкажи мені про той манускрипт, який роздобула Діана. Що конкретно в ньому? Формула філософського каменя, що обертає свинець на золото? — спитав демон із легкою іронією в голосі. — Чи рецепт чудодійного еліксиру, що перетворює смертну плоть на безсмертну? — Та бажання іронізувати щезло в мить, коли він зустрівся поглядом із Метью. — Скажи, що ти жартуєш, — приголомшено прошепотів Геміш. Бо філософський камінь вважався легендою — як Священний Грааль чи Атлантида. Хіба ж він міг мати стосунок до реальності? Та колись він вважав, що вампіри, демони та відьми теж не існують в реальності.

— А що, схоже, що я жартую? — спитав Метью.

— Ні, — відповів демон і аж здригнувся. Метью не покидала впевненість у тому, що суто науковими засобами він зможе дізнатися, завдяки чому вампіри були такими невразливими для смерті та фізичного занепаду. І філософський камінь чітко вписувався в ці його сподівання.

— Це втрачена книга, — похмуро мовив Метью. — І я це знаю.

Як і більшість створінь, Геміш неодноразово чув ці історії. Якщо вірити одній із них, відьми викрали у вампірів безцінну книгу, що містила таємницю безсмертя. Згідно з іншою історією, вампіри викрали у відьом древню книгу із заклинаннями, а потім загубили її. Дехто натякав, що то була зовсім не книга із заклинаннями, а посібник, що описував основні риси всіх чотирьох людиноподібних створінь, що існували на землі.

Метью мав власну теорію стосовно змісту цієї книги: основну її частину складало пояснення, чому вампірів так важко убити, а пояснення, звідки на землі взялися люди та інші людиноподібні істоти було чимось на кшталт невеличкого додатку.

— Ти й справді вважаєш, що цей манускрипт — твоя книга? — спитав Геміш. Коли Метью ствердно кивнув, демон скрушно зітхнув. — Що ж, тоді не дивно, що відьми пліткують. А звідки вони дізналися, що Діана роздобула цю книгу?

Метью обернувся з перекошеним від люті обличчям.

— Та кому це потрібно? Хто це може сказати? Проблеми почалися від того, що вони не можуть тримати язика за зубами.

Цей вибух гніву вкотре нагадав Гемішу, що Метью та його родина справді дуже не любили відьом.

— Річ у тім, що не я один підслухав їх розмову про бібліотеку в неділю. Про це почули й інші вампіри. А потім і демони рознюхали, що відбувається щось цікаве, і тепер…

— І тепер увесь Оксфорд буквально кишить демонами, — закінчив за нього Геміш. — Який жах! А скоро ж почнеться семестр. І тоді про цей манускрипт дізнаються й люди. Вони сюди валом валитимуть.

— Ситуація іще гірша, ніж ти думаєш, — похмуро мовив Метью. — Цей манускрипт був не просто втрачений. Він був під закляттям, і Діана зняла його. А потім відправила назад до книгосховища і, схоже, не збирається замовляти його знову. І не лише я один чекаю, поки вона це зробить.

— Метью, — спитав Геміш із напруженою ноткою в голосі. — Ти що, захищаєш її від інших відьом?

— Схоже, вона й сама не усвідомлює власних потужних можливостей. І це наражає її на ризик. Я не можу дозволити, щоб вони добралися до неї першими, — проговорив Метью, і на його обличчі раптом з’явився вираз розпачу та вразливості.

— Слухай-но, Мет. — Геміш похитав головою. — Не втручався б ти у стосунки Діани з її одноплеменцями, га? Бо це призведе до ще більших проблем. До того ж жодна відьма не насмілиться виказувати відверту ворожість до представниці роду Бішопів.

В наші дні створіння більше не вбивали одне одного — хіба що для самозахисту. В їхньому світі вияви агресії сприймалися вкрай несхвально. Колись Метью розповідав Гемішу про старі часи, коли кривава ворожнеча та вендети між створіннями шаленіли повсюдно, постійно привертаючи увагу звичайних людей.

— Демони — неорганізовані, а вампіри не насміляться виступити проти мене. Але відьмам довіряти не можна. — Метью підвівся і, тримаючи келих у руці, підійшов до каміна.

— Дай Діані Бішоп спокій, — порадив йому Геміш. — До того ж якщо цей манускрипт справді зачаклований, ти не зможеш його прочитати.

— Зможу, якщо вона допоможе мені, — відповів Метью нарочито невимушено і поглянув на вогонь.

— Метью, — мовив демон тоном, яким він зазвичай давав знати своїм молодшим партнерам, що вони стали на небезпечно тонку кригу. — Не чіпай відьму та отой манускрипт.

Вампір обережно поставив келих на камінну полицю і відвернувся.

— Я вже не зможу, Геміше… Я… я жадаю її.

Навіть від однієї цієї фрази відчуття голоду спалахнуло й поширилося, як вогонь. Коли його голод зосереджувався, ставав таким сильним, як зараз, то самою лише кров’ю насититися було неможливо. Тіло вампіра вимагало дечого більш конкретного і специфічного. От якби він міг скуштувати — скуштувати Діану, то тоді він вдовольнився б, і болісна жага вгамувалася.

Геміш уважним поглядом обмацав напружені плечі Метью. Він не здивувався, що його друг так жадав Діани Бішоп. Для парування вампір неодмінно мав зажадати якусь іншу істоту більше за будь-що чи будь-кого, тому його жага завжди поєднувалася з тілесним потягом, була невід’ємною його частиною. І Геміш мав підозру, що Метью шукав собі пару — попри неодноразові гучні заяви, що він вже ніколи не знайде когось, здатного збурити в ньому такі почуття.

— Тоді насправді проблема, що стоїть перед тобою, полягає не в Діані й не у відьмах. І тим більше не в якомусь там древньому манускрипті, що може — чи не може — містити відповіді на твої запитання. — Геміш помовчав, щоб його слова краще дійшли до співрозмовника, а потім продовжив: — Ти, взагалі-то, розумієш, що насправді ти на неї полюєш?

Вампір зітхнув, відчувши полегшення від того, що про його пристрасть було мовлено вголос.

— Розумію. Я заліз у вікно до її помешкання, коли вона спала. Я стежу за нею на пробіжках. Вона опирається всім моїм спробам допомогти їй, і чим більше вона опирається, тим більший голод я відчуваю.

Отетерілий вигляд вампіра змусив Геміша вкусити себе за губу, щоб не розсміятися. Зазвичай жінки не опиралися Метью. Вони робили те, що він їм казав, зачаровані його зовнішністю та шармом. Тому не дивно, що його приголомшив Діанин опір.

— Але мені не потрібна її кров — у фізичному сенсі. Я не піддамся спокусі скуштувати її крові. Бути поруч із нею — для мене не проблема. — Раптом на обличчі Метью з’явилася нещасна гримаса. — Господи, та що ж я кажу? Ми не можемо бути поруч, бо привернемо увагу звичайних людей.

— Не обов’язково. Ми ж із тобою провели досить багато часу разом, і всім до цього було байдуже, — зазначив Геміш. У перші роки знайомства вони докладали чимало зусиль, щоб маскувати від завидющих очей свою інакшість. І кожен із них окремо був постаттю достатньо помітною, щоб приваблювати цікавість звичайних людей. Коли ж вони бували удвох — схиляли один до одного свої чорняві голови, щоб поділитися жартом під час обіду, чи сиділи на подвір’ї з порожніми пляшками з-під шампанського під ногами — то їх просто не можна було не помітити.

— Це не те саме, і ти це чудово знаєш, — нетерпляче кинув Метью.

— Ой, справді, я й забув, — відказав Геміш, теж втрачаючи терпіння. — Нікому не цікаво, чим займаються демони. Але коли вампір та відьма з’являються на людях разом… Це не абищо. Як же ж це я забув: ви — і справді найповажніші створіння у цьому світі!

— Припини, Геміше! — заперечив Метью. — Ти ж чудово знаєш, що я так не вважаю.

— Ти маєш характерну для вампірів огиду до демонів, Метью. І до відьом також, мушу додати. Тому, перш ніж тягнути в ліжко відьму, ще раз добряче подумай про своє ставлення до інших створінь.

— Я не збираюся тягти Діану в ліжко, — в’їдливо зауважив Метью.

— Обід подано, сер, — на порозі стояв Джордан, якого вони досить довго не помічали.

— Слава богу, — полегшено мовив Геміш і встав із крісла. Спілкуватися з вампіром було набагато легше за можливості час від часу відволікатися на когось іншого або щось інше.

За столом у їдальні могла вміститися чималенька компанія гостей. Геміш угризся в першу страву з поданих, а Метью вертів ложкою над тарілкою з супом доти, поки той суп охолонув. Нахилившись над мискою, вампір пирхнув.

— Гриби з хересом? — поцікавився він.

— Так. Джордан хотів спробувати щось новеньке, і оскільки там не було нічого неприйнятного для тебе, я йому дозволив.

Зазвичай Метью потребував мало для додаткового харчування, коли приїздив до мисливської хатини Кедзоу-лодж, але Джордан був справжнім чарівником у приготуванні супів, а Геміш не любив їсти на самоті, хоча випити на самоті полюбляв.

— Вибач, Геміше, — мовив Метью, спостерігаючи, як їсть його приятель.

— Твоє вибачення приймається, Метью, — відповів Геміш, затримавши ложку біля рота. — Але ти просто не уявляєш собі, як це важко — змиритися з тим, що ти — демон або відьма. З вампірами все просто і однозначно: то ти вампір, то ти не вампір. Жодних запитань чи місця для сумнівів. А решта нас просто має чекати, спостерігати і дивуватися. І через це ваша вампірська перевага над нами сприймається вдвічі тяжче.

Метью вертів у пальцях ложку, немов то був жезл.

— Відьми знають, що вони відьми. Вони зовсім не такі, як демони, — похмуро відказав він.

Геміш дзенькнув ложкою і пригубив келих із вином.

— Ти чудово знаєш, що коли один із батьків — відьма, то це іще не гарантія. Можна так і лишитися звичайною непримітною людиною. А може й немовля ні з того ні з сього підпалити своє ліжечко. Ніяк не вгадаєш — коли і як проявляться надприродні здібності, й чи проявляться вони взагалі.

На відміну від Метью, Геміш мав подругу-відьму. Джанін підстригала його, і це вдавалося їй краще за інших; вона також готувала свій власний лосьйон для шкіри, який сміливо можна було назвати чудодійним. Тому Геміш мав підозру, що без чаклунства там не обходилося.

— Втім, це не так вже й дивно, — наполегливо мовив Метью. Набравши ложкою супу, він легенько подмухав на нього, щоб ще більше охолодити. — За спиною у Діани — сотні років родинного досвіду. Тому їй і близько не довелося пережити те, через що пройшов ти у підлітковому віці.

— Еге ж, весело було, — погодився Геміш, пригадуючи декотрі з епізодів своєї ранньої юності, про які він ніколи нікому не розповідав.

Коли Гемішу було дванадцять, його життя перевернулося догори дригом в один день. Довгої шотландської осені йому вистачило для того, щоб зрозуміти, що він — набагато розумніший за своїх вчителів. У дванадцятирічному віці схожі підозри виникають у більшості дітей, але у Геміша це були не просто підозри, а тверда впевненість, яка страшенно засмутила його батьків. На це відкриття він відреагував тим, що став прикидатися хворим, щоб не ходити на заняття, а коли цей трюк не спрацював, він заходився виконувати шкільні завдання з неймовірною швидкістю, відкинувши всілякі претензії на нормальність. Директор школи впав у відчай і звернувся до університетського математичного факультету з проханням прислати кого-небудь й оцінити лячну здатність Геміша за кілька хвилин розв’язувати складні задачі, над якими його ровесники-школярі билися тижнями й більше.

Джеку Вотсону, молодому демону з університету Глазго, вистачило одного погляду на юного Геміша Осборна, щоби зрозуміти, що цей хлопчик — теж демон. Виконавши офіційну процедуру оцінки здібностей, яка стала очікуваним документальним підтвердженням того, що Геміш — математичний вундеркінд із розумом, що не вписується в нормальні параметри, Вотсон запросив хлопця відвідувати лекції в університеті. Він пояснив директору, що дитину не можна тримати в звичайному класі, інакше вона стане піроманьяком або чимось іще гіршим.

Після цього Вотсон відвідав скромне помешкання Осборнів і розповів спантеличеній родині, як насправді влаштований світ і які створіння в ньому живуть. Персі Осборн, який народився в сім’ї затятих пресвітеріанців, довго не сприймав ідею про численних надприродних та неприродних створінь, аж поки дружина пояснила йому: якщо тебе навчили вірити у відьом, то чому б тобі не повірити і в існування демонів та вампірів? Геміш розплакався від полегшення, бо він більше не почувався в цьому світі самотнім. Мати міцно обняла його і сказала, що завжди знала: її син — не такий, як усі.

І поки Вотсон сидів разом із її чоловіком та сином і попивав чай біля електричного каміна, Джессіка Осборн вирішила, що, мабуть, варто розповісти Гемішу й про інші аспекти його життя, які дадуть йому можливість почуватися інакшим. За чаєм із шоколадним печивом вона повідомила своєму сину, що він навряд чи зможе одружитися з сусідською дівчинкою, яка мліла за ним. Бо насправді Геміша приваблював брат цієї дівчинки — здоровенний хлопець п’ятнадцяти років, який міг забуцнути футбольний м’яч далі, ніж будь-хто в їхньому мікрорайоні. Здавалося, ані Персі, ані Джек не здивувалися і не засмутилися такому відкриттю.

— Однак, — зауважив Метью, сьорбнувши першу ложку теплуватого супу, — вся родина Діани, напевне, сподівалася, що вона народиться відьмою — і Діана таки є відьмою, незалежно від того, вдається вона до магії чи ні.

— Висловлю припущення, що це було б так само погано, як і перебувати в компанії безтолкових та неосвічених людей. Уявляєш собі, який це психологічний тиск? Не кажучи вже про усвідомлення того, що твоє життя тобі не належить? — аж здригнувся Геміш. — Я б віддав перевагу сліпій та безтолковій неосвіченості.

— А як ти почувався, — вагаючись, спитав Метью, — того дня, коли вперше прокинувся з думкою, що ти — демон?

Зазвичай вампір не ставив таких відвертих запитань.

— Немов знову на світ народився, — відповів Геміш. — Це так само потужне та бентежне відчуття, як і тоді, коли ти, наприклад, прокинувся з жагою крові й гостро відчуваючи, як росте трава, стеблина за стеблиною. Все сприймалося абсолютно по-іншому. Більшість часу я щасливо усміхався, мов бовдур, що несподівано виграв у лотерею, а решту часу рюмсав у своїй кімнаті. Але все ж таки я до кінця не вірив у це — ну, по-справжньому ще не вірив — аж поки ти не провів мене потайки до шпиталю.

Коли вони потоваришували, першими подарунками Метью були пляшка шампанського «Круг» та поїздка до шпиталю імені Джона Редкліфа. Там Метью повів демона на магнітно-резонансну томографію, під час якої поставив йому кілька запитань, а потім порівняв знімки Геміша зі знімками видатного нейрохірурга, що працював у шпиталі. Геміш, вдягнений у хірургічний халат, попросив Метью кілька разів прокрутити ті знімки і щоразу дивувався з того, як його мозок спалахував світлом, наче автомат для гри в пінбол, навіть коли він відповідав на найпростіші запитання. При цьому друзі попивали шампанське. То був найкращий з усіх подарунків, які він отримував на свій день народження.

— Зі сказаного тобою я роблю висновок, що Діана тепер на тій стадії, на якій перебував я до того, як ти зводив мене на томографію, — зауважив Геміш. — Вона знає, що є відьмою. Але вона й досі веде подвійне життя.

— Вона справді веде подвійне життя, — невдоволено пробурчав Метью, сьорбнувши ще ложку супу. — Діана вдає, що вона — людина.

— А хіба не цікаво було б дізнатися, навіщо вона це робить? А ще важливіше ось що: чи буде тобі комфортно поруч із такою істотою? Ти ж не любиш, коли прикидаються і брешуть.

Метью замислився, але нічого не сказав.

— Тут є ще один момент, — правив своє Геміш. — Ти не любиш брехні, але сам приховуєш чимало таємниць. Якщо ця відьма потрібна тобі — неважливо для чого — ти маєш завоювати її довіру. А єдиний спосіб досягти це — розповісти їй те, чого ти не хочеш їй розповідати. Вона збудила твої захисні інстинкти, і тобі доведеться їх долати.

Поки Метью неквапливо обмізковував ситуацію, Геміш змінив тему розмови і завівся про нещодавні фінансові катастрофи в лондонському Сіті та уряді. Вампір остаточно заспокоївся, захопившись тонкощами фінансів та політики.

— Гадаю, ти вже чув про оті вбивства у Вестмінстері, — сказав Геміш, побачивши, що Метью повністю розслабився.

— Чув. Комусь доведеться покласти цьому край.

— Може, ти цим займешся?

— Це не мій обов’язок. Поки що.

Геміш знав, що Метью має гіпотезу стосовно цих убивств, пов’язану з його науковими дослідженнями.

— Ти й досі гадаєш, що ці вбивства є ознакою поступового вимирання вампірів?

— Так. — Метью тримався думки, що всі створіння поступово вимирали. Спершу Геміш відкинув цю гіпотезу свого приятеля, але тепер йому здавалося, що Метью таки мав рацію.

Вони перейшли до менш дражливих тем розмови, а після вечері піднялися нагору. Демон розділив одну з вільних приймалень хатини на гостьову кімнату і спальню. В гостьовій кімнаті основним елементом інтер’єру була велика древня шахівниця з різьбленими елементами зі слонової кістки та чорного дерева, гідна місця в музеї під захисним склом, а не в гігантській їдальні з постійними протягами. Як і магнітно-резонансна томографія, ця шахівниця була подарунком від Метью. Довгими вечорами, коли вони грали в шахи та обговорювали свою роботу, їхня дружба міцніла й поглиблювалася. Одного вечора Метью почав розповідати Гемішу історії про свої колишні звитяги. Тепер у Метью Клермона залишилося мало секретів від Геміша, і вампір був єдиним зі знайомих демону створінь, хто не боявся його потужного інтелекту.

Геміш, за звичкою, сів грати чорними.

— А ми завершили нашу попередню партію? — спитав Метью, зобразивши подив, коли побачив фігури, акуратно виставлені в початкову позицію.

— Так, завершили. І ти виграв, — коротко кинув Геміш, заслуживши широку всмішку друга, що траплялося досить рідко.

Вони рухали фігури. Метью — неквапливо, а Геміш — швидко й рішуче, коли наставала його черга. Було тихо, тільки дрова потріскували в каміні, та годинник цокав на стіні.

За годину гри у шахи Геміш перейшов до реалізації завершального етапу свого плану.

— Маю до тебе запитання, — обережно мовив він, чекаючи, коли його приятель зробить свій наступний хід. — Ця відьма — вона потрібна тобі сама по собі, чи як істота, що має владу над отим манускриптом?

— Та не потрібна мені її влада! — вибухнув Метью і зробив хибний хід турою, яку Геміш швидко взяв. Вампір схилив голову, від чого став іще більше схожий на ангела з картини доби Відродження, що замислився над якоюсь всесвітньою проблемою. — Господи, я й сам не знаю, чого хочу.

Геміш доклав зусиль, щоб зберегти непорушність своєї пози.

— А мені здається, що знаєш, Метью.

Вампір зробив хід пішаком і нічого не відповів.

— Оті інші створіння в Оксфорді, — продовжив Геміш, — невдовзі вони дізнаються, якщо вже не дізналися, що тебе цікавить дещо більше, аніж ота древня книга. До чого ти прагнеш?

— Не знаю, — прошепотів вампір.

— Кохати її? Скуштувати її? Зробити її подібною собі?

Замість відповіді Метью загарчав.

— Дуже страшно, — кинув Геміш знудженим тоном.

— Є багато такого, чого я не розумію, Геміше, але є й таке, що я знаю, і в чому я не сумніваюся, — напружено проговорив Метью і взяв келих, що стояв на підлозі біля його ніг. — Я не піддамся своїй жазі до її крові. Я не хочу і не збираюся брати під контроль її силу та здібності. І я, безперечно, не хочу робити з неї вампіра. — Від думки про це Метью аж здригнувся.

— Що ж, тоді залишається одне кохання. Нарешті ти маєш відповідь на свої запитання. Насправді ти добре знаєш, що тобі потрібно.

Метью відпив ковток вина.

— Я бажаю того, чого мені не слід бажати, і жадаю ту, яка ніколи не стане моєю.

— А ти не боїшся поранити її? — тихо спитав Геміш. — Ти ж раніше мав стосунки з теплокровними жінками і ніколи не завдав шкоди жодній із них.

Важкий кришталевий келих у руці Метью хруснув навпіл. Верхня частина його впала на підлогу, і вино розлилося по килиму. Геміш побачив, як тьмяно блиснули дрібні скалки скла між вказівним та великим пальцями вампіра.

— Ой, Мет! А ти мені раніш про це не розповідав! Чому? — Геміш миттю взяв під ретельний контроль вираз кожної риси свого обличчя, щоб не видати вампіру ані краплини того потрясіння, яке він відчув.

— Як я міг про це розповісти?! — Метью дивився на свої руки, потім розтирав скалки кінчиками пальців доти, поки вони не заблищали темно-червоною сумішшю крові та скла.

— Ти завжди думав про мене краще, ніж я на те заслуговую.

— Хто була та жінка?

— Її звали Елеонора. — Вимовляючи це ім’я, Метью мимоволі затнувся. І різко провів перед очима тильною стороною долоні, немов намагався стерти з уяви її обличчя.

— Якось ми з братом билися. Зараз я навіть не пам’ятаю, через що ми з ним посварилися. А тоді мені хотілося задушити його голими руками. Елеонора закликала мене до здорового глузду. Вона стала між нами і… — Голос вампіра затремтів і перервався. Він обхопив голову руками, навіть не завдаючи собі клопоту стерти кров із порізаних пальців, які вже встигли загоїтися. — Я так її любив — і я убив її.

— Коли це було? — прошепотів Геміш.

Метью опустив руки і, повернувши долонями догори, пильно поглянув на свої довгі дужі пальці.

— Сотні років тому. А може, вчора. Яка різниця? — спитав він із типовою для вампірів зневагою до часу.

— Велика різниця, якщо ти зробив цю помилку ще новоспеченим вампіром і не мав змоги контролювати власні інстинкти та голод.

— А, он як. Тоді я вбив іще одну жінку — Сесілію Мартін. Це сталося трохи більше ніж сторіччя тому. І тоді я вже не був, як ти кажеш, «новоспеченим вампіром».

Метью підвівся з крісла і підійшов до вікон. Йому хотілося вистрибнути в темряву і щезнути там, аби тільки не бачити жаху в очах Геміша.

— Кого ти ще убив? — різко спитав демон.

Метью похитав головою.

— Більше нікого. Дві — це вже й так занадто. Третьої бути не може. Ніколи.

— Розкажи мені про Сесілію, — сказав Геміш тоном наказу, подавшись уперед у своєму кріслі.

— Вона була дружиною банкіра, — неохоче почав Метью. — Я побачив її в оперному театрі — і буквально захворів нею. У ті часи кожен чоловік у Парижі був до нестями закоханий у чужу дружину. — Він намалював пальцем обрис жіночого обличчя на спітнілому склі вікна.

— Переді мною не поставала проблема завоювання її серця для самоствердження, ні. Просто мені захотілося її скуштувати, і тієї ж ночі я подався до її будинку. Та раз почавши, я вже не міг зупинитися. Не міг я і дозволити їй померти — вона була моєю і я не збирався її втрачати. Тому саме вчасно зупинився, коли пив її кров. Господи, як їй не сподобалося бути вампіром! Сесілія увійшла до палаючого будинку, і я не встиг її зупинити.

Геміш нахмурився.

— Тоді це означає, що ти не вбивав її, Мет. Вона сама себе вбила.

— Я пив її кров, аж поки ця жінка опинилася на краю загибелі, потім змусив її пити мою кров, і перетворив її на створіння без її дозволу, бо я був переляканим егоїстом, — сказав Метью з люттю в голосі. — Як це я не вбив її? Звісно, що вбив: забрав її життя, її особистість, її життєву силу. Це ж смерть, Геміше.

— А чому ти приховав це від мене? — спитав демон, намагаючись спокійно сприймати розповіді друга, але це було непросто.

— Навіть вампірам буває соромно, — напружено проговорив Метью. — Я ненавиджу себе — і мушу ненавидіти — за те, що скоїв із цими жінками.

— Саме тому кажу: годі приховувати якісь таємниці, Мет. Бо вони тебе знищать. — Геміш пригадав те, що хотів сказати раніш, і продовжив: — Ти не збирався навмисне убивати Елеонору та Сесілію. Тому ти — не вбивця.

Метью торкнувся пучками білої шибки і вперся лобом у холодне скло. Коли він заговорив, голос його був глухим і позбавленим життя.

— Ні, я потвора. Жахлива потвора. Елеонора простила мене. А Сесілія — ні.

— Ти — не потвора. — Геміша непокоїв тон друга.

— Може, й ні, та я таки небезпечний. — Він обернувся і впритул поглянув на Геміша. — Особливо для Діани. Навіть Елеонора — і та не збуджувала в мені таких почуттів. — Від самої лише згадки про Діану його жага враз повернулася, а від серця до живота поширилося заціпеніння. Вампір аж почорнів, намагаючись взяти себе в руки.

— Ходімо дограємо в шахи, — хрипко сказав Геміш.

— Мабуть, мені треба їхати, — якось непевно мовив Метью. — Тобі не слід спати зі мною під одним дахом.

— Не будь ідіотом, — різко кинув Геміш, немов батогом ляснув. — Нікуди ти не поїдеш.

Метью сів у крісло.

— Не розумію, як ти, знаючи тепер про Елеонору та Сесілію, можеш так до мене ставитися. Ти ж мусиш ненавидіти мене, — мовив він після кількахвилинного мовчання.

— Я навіть не уявляю, що ти маєш зробити, щоб я почав ненавидіти тебе, Метью. Я люблю тебе, як брата, і любитиму до останньої миті життя.

— Дякую тобі, — видихнув Метью із серйозним та суворим виразом обличчя. — Я спробую заслужити таке ставлення до себе.

— І не намагайся. Просто будь собою, — хрипко мовив Геміш. — До речі, ти зараз втратиш свого слона.

Двоє створінь насилу зосередили увагу на шахах, а коли вранці Джордан приніс каву для Геміша і пляшку портвейну для Метью, вони й досі грали. Дворецький мовчки підняв із підлоги залишки роздавленого келиха, і демон відіслав його спати.

Джордан пішов, а Геміш поглянув на шахівницю і зробив завершальний хід.

— Шах і мат.

Метью зітхнув, і, відкинувшись на спинку крісла, уп’ялив погляд на шахівницю. Його королева стояла в оточенні його власних фігур — пішаків, коня та тури. А на протилежному боці шахівниці скромний чорний пішак поставив мат його королю. Гра завершилася, і він програв.

— Гра полягає не лише в тім, щоб захистити свою королеву, — зауважив Геміш. — Чому тобі так важко запам’ятати, що найважливіша фігура — це король?

— Тому що король сидить собі на троні й ходить лише на одну клітину. А королева — вона пересувається так вільно! Тому мені краще програти гру, аніж пожертвувати її свободою.

«Цікаво — це він про шахи говорить чи про Діану?», — подумав Геміш.

— А чи варта вона такої пожертви, Мет? — тихо спитав він.

— Так, — відповів Метью без тіні вагання, взяв королеву з шахівниці й затис її між пальцями.

— Я так і думав, — мовив Геміш. — Може, ти ще не до кінця збагнув, але тобі дуже поталанило, що ти, нарешті, її знайшов.

Очі вампіра заблищали, а його рот вигнувся кривою посмішкою.

— Але чи поталанило їй, Геміше? Чи поталанило їй, що її переслідує таке створіння, як я?

— Все залежить від тебе. Лишень пам’ятай — ніяких таємниць! Абсолютно ніяких — якщо ти її справді кохаєш.

Метью зазирнув у спокійне й смиренне обличчя своєї королеви, і огорнув різьблену фігурку пальцями, наче захищав її.

Коли зійшло сонце, він так і тримав фігуру, від того часу, як Геміш пішов спати.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка