Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка6/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Розділ 8

— Якщо чесно, то це авто — такий банальний вампірський атрибут!

Моє волосся буквально прилипло до пальців, потріскуючи та пострілюючи, коли я спробувала відсунути пасмо з лоба.

Клермон стояв, прихилившись до свого «ягуара». Як і завжди, вигляд у нього був бездоганний і невимушено-розслаблений. Навіть його спортивний костюм у сіро-чорних тонах мав такий вигляд, наче його щойно придбали в крамниці, хоча його крій не був такий бездоганний, як в того вбрання, яке він вдягав до бібліотеки.

Вигляд елегантного чорного автомобіля та не менш елегантного вампіра раптом спричинив у мене непоясниме роздратування. Сьогоднішній день виявився невдалим. У бібліотеці зламався книжковий конвеєр, і персоналу знадобилася ціла вічність, щоб принести мені манускрипти. Моя вступна промова досі була здебільшого в планах, і я вже з тривогою поглядала на календар, уявляючи собі натовп колег, що бомбардують мене незручними запитаннями. Жовтень вже на порозі, а конференція призначена на листопад.

— А ви гадаєте, мікролітражка була б кращим маскувальним варіантом? — спитав Метью, забираючи в мене циновку для йоги.

— Авжеж, ні.

В осінніх сутінках Клермон був кричуще схожим на вампіра, але старшокурсники та викладачі, що припливною хвилею котилися повз нього, впритул не помічали його. І якщо вони й справді не відчували і не бачили — ким був Клермон, авто й справді не мало істотного значення. У закутках душі я відчувала, як накопичується роздратування.

— Я щось не так зробив? — щиросердо поцікавився Метью і поглянув на мене своїми широко розкритими сіро-зеленими очима. Він відчинив дверцята авто і глибоко втягнув носом повітря, коли я прослизнула повз нього.

Мій терпець урвався.

— Чого ви до мене принюхуєтеся? — Після учорашньої зустрічі у мене з’явилася підозра, що моє тіло видавало йому всю ту інформацію, яку я від нього приховувала.

— Не спокушайте мене, — буркнув він і грюкнув за мною дверцятами.

У мене аж волосся на потилиці піднялося, коли я збагнула імовірне значення його слів. Нічне повітря заповнило машину, коли Метью рвучко відчинив багажник, поклав туди мою циновку й увібрався до авто без жодного зусилля та затримки на згинання та розгинання кінцівок. На його обличчі з’явилася подоба співчутливої гримаси.

— Сьогодні невдалий день?

Я спопелила його поглядом. Клермон чудово знав, як саме розпочався цей день. Він із Міріам знову припхався до залу герцога Гамфрі, щоб своєю присутністю тримати на відстані від мене інших створінь. Коли ж ми пішли, щоб перевдягнутися для занять йогою, Міріам простежила, щоб за нами не рушив загін демонів — або щось іще гірше.

Клермон завів двигун і повів авто по Вудсток-роуд, більше не намагаючись почати навіть незначущу розмову. На вулиці було безлюдно.

— Куди це ми їдемо? — підозріло спитала я.

— На йогу, куди ж іще? — спокійно відказав Клермон. — Судячи з вашого настрою, саме вона вам зараз і потрібна.

— А де ж вона — ваша йога? — не вгавала я. Ми їхали сільською місцевістю в напрямку Бленхейма.

— То ви передумали? — спитав Метью з ноткою відчаю в голосі. — То, може, відвезти вас назад до студії на Хай-стрит?

Я аж здригнулася, пригадавши вчорашні занудливі заняття.

— Ні, не передумала.

— Тоді заспокойтеся. Я не збираюся вас викрадати. Зміна наставника піде на користь. До того ж це буде приємна несподіванка.

— Гм, — задумливо промимрила я. Метью увімкнув стереосистему, і з гучномовців полинула класична музика.

— Припиніть думати і просто слухайте, — мовив він тоном наказу. — Хіба ж можна слухати Моцарта в такому напруженому стані!

Несподівано для самої себе я зітхнула, вмостилася якомога зручніше на сидінні й заплющила очі. «Ягуар» рухався нечутно, а звуки ззовні були так приглушені, що мені здалося, наче я пливу над землею на невидимих руках музики.

Авто стишило хід і невдовзі ми зупинилися перед брамою в огорожі — такій високій, що навіть я, добре тренована, не змогла б її здолати; її цегляні стіни мали ламану форму та хитромудрі візерунки. Я випрямилася і трохи піднялася на сидінні.

— Звідси нічого не видно, — з усмішкою зауважив Клермон. Опустивши скло, він натиснув на кілька кнопок на блискучій панелі. Заграла мелодія, і брама розчинилася.

Ми проїхали другу браму, ще древнішу за першу, коли під шинами авто хрускотів гравій. Тут не було кованих візерунчастих воріт — просто арка у мурованій цеглою стіні, значно нижчій за ту, що виходила на Вудсток-роуд. Над аркою містилося малесеньке приміщення з вікнами з боків, схоже на ліхтар. Ліворуч стояла гарненька сторожка з крученими димарями та вітражами і тьмяною від негоди маленькою мідною табличкою з написом СТАРА ХАТИНКА.

— Пречудово, — захоплено прошепотіла я.

— Я знав, що вам сподобається, — задоволено прокоментував вампір.

У густих сутінках ми в’їхали до парку. Зачувши звук авто, невеличка зграйка оленів кинулася навтьоки і сховалася в рятівному затінку від світла фар. Ми виїхали на пагорбок, описали дугу по під’їзній дорозі. Вибравшись на маківку пагорба, авто повільно поповзло, спрямувавши світло фар угору, в темряву ночі.

— Приїхали, — сказав Клермон, показавши лівою рукою вперед.

Я побачила що ми зупинилися перед двоповерховим особняком доби Тюдорів. В атріумі цегла і каміння виблискували в потужному світлі прожекторів, що падало на фасад крізь гілки вузлуватих дубів.

Від спантеличення я стиха вилаялася. Клермон сторопіло поглянув на мене, а потім вдоволено хихикнув. Він підвів авто по круглій під’їзній доріжці до фронтону і зупинив його позаду спортивного «Ауді» найновішої моделі. Припарковані там із десяток автомобілів із невимкненими фарами розсікали темряву внизу під пагорбом.

— Ви впевнені, що в мене все вийде, як слід? — завагалася я. — Йогою я займалася більше десяти років, але це не означає, що я стала досвідченим і вправним йогом. Треба ж було поцікавитися заздалегідь: може, тут такий рівень занять, що люди запросто стоять подовгу на одній руці, піднявши ноги догори?

— Та ні, це змішана група, — заспокоїв мене Метью.

— Ну гаразд, — мовила я, але, попри його невимушену відповідь, моє занепокоєння підскочило ще на одну позначку вгору.

Клермон дістав із багажника наші циновки для занять. Останні з прибулих рушали до входу, коли він підійшов до дверцят пасажира і подав мені руку. «Це щось нове», — відзначила я і простягнула свою руку йому назустріч. При кожному нашому контакті я й досі відчувала дискомфорт. Тепер знову — його долоня була шокуюче холодною; мене ошелешив контраст між температурами наших тіл.

Вампір легенько взяв мене за руку і допоміг вибратися з авто. Перш ніж відпустити мою п’ясть, він підбадьорливо стиснув її. Я спантеличено зиркнула на нього — і спіймала його на тому, що він зробив те саме. Ми обидва знічено відвернули погляди.

Ми проминули ще одну арку, перетнули центральний внутрішній двір. Особняк зберігся в напрочуд доброму стані. Жодному з архітекторів пізніших часів не дозволили видовбувати в ньому симетричні вікна в георгіанському стилі чи прибудовувати модні колись вікторіанські оранжереї. Здавалося, я крокую в минуле.

— Аж не віриться, — стиха проговорила я.

Клермон радісно вишкірився і провів мене у великі дерев’яні двері, підперті спеціальним залізним фіксатором. Мені забракло повітря. Зовні особняк був прекрасний, але його інтер’єр просто приголомшував. Навсібіч розбігалися декоративні фільонки в стилі «лляні складки», усі вичищені до блиску та відшліфовані. У гігантському каміні палахкотів вогонь. Стіл на козлах та декілька лав мали так само древній вигляд, як і власне особняк, і лише електричні світильники нагадували про те, що ми живемо у двадцять першому сторіччі. Перед лавками вишикувалися шеренги туфель та черевиків, а на темно-коричневій поверхні лавок лежали купи светрів, курток та піджаків. Поклавши ключі від авто на стіл, Клермон зняв черевики. Я також зняла свої і пішла слідком за ним.

— Пам’ятаєте, я казав вам, що це змішана група? — спитав вампір, коли ми підійшли до дверей, змонтованих урівень із декоративними фільонками. Я підняла на нього погляд і кивнула.

— Це справді змішаний клас. Але є лише один спосіб увійти до цієї кімнати — ви маєте бути однією з нас.

Він відчинив двері, потягнувши їх на себе. І я відчула на собі легенький дотик десятків очей. У кімнаті було повно демонів, відьом та вампірів. Вони сиділи на яскравих кольорових циновках — декотрі зі схрещеними ногами, інші навколішки — чекаючи на початок занять. У деяких демонів у вуха були встромлені навушники. Базікання відьом переходило в безперервне гудіння. Вампіри ж сиділи тихо, і їхні обличчя майже не видавали ніяких емоцій.

Я аж рота роззявила від несподіванки.

— Вибачте, — мовив Клермон. — Я боявся, що коли скажу вам наперед, ви не поїдете. Але це й справді найкраща група в Оксфорді.

До нас підійшла висока відьма з коротким, чорним, як смола, волоссям, і шкірою кольору кави з молоком. Решта присутніх відвернулися і зайнялися мовчазною медитацією. Тепер Клермон розслабився.

— Вітаю, Метью, — мовила вона з сильним індійським акцентом. — Ласкаво просимо тебе до нас.

— Вітаю тебе, Аміро, — кивнув у відповідь Клермон. — Це та жінка, про яку я тобі розповідав, — Діана Бішоп.

Відьма пильно оглянула мене, видивляючись поглядом кожну деталь мого обличчя. І усміхнулася.

— Привіт, Діано. Рада тебе бачити. Ти — новачок у йозі?

— Ні, — відповіла я, і серце моє затріпотіло від нової хвилі тривоги. — Але тут я вперше.

Відьмина усмішка стала ще ширшою.

— Ласкаво просимо тебе до Старої хатинки.

Мені стало цікаво, чи знав хто-небудь із присутніх про «Ешмол № 782», але я не побачила жодного знайомого обличчя, а атмосфера тут була легкою та невимушеною, без напруженості, типової для зібрання створінь.

Її тепла міцна долоня огорнула мою п’ясть і серце моє відразу ж вгамувалося, а пульс уповільнився. Я приголомшено поглянула на Аміру. «Як їй вдалося це зробити?»

Вона відпустила мою руку, але мій пульс не змінився.

— Гадаю, вам із Діаною буде тут комфортно. — Аміра зверталася до Клермона. — Розміщуйтеся, і ми починаємо.

Ми з Метью розкотили свої циновки позаду всіх, біля дверей. Праворуч від мене нікого не було, але трохи віддалік, по той бік порожнього обширу підлоги, в позі лотоса сиділи двоє демонів із заплющеними очима. Раптом я відчула в плечі пощипування і тіпнулася — хто ж це на мене дивиться? Але відчуття швидко зникло.

«Вибачте», — почувся у мене в голові чийсь тихий, але чіткий голос, що долинув до мене з передньої частини кімнати, звідки і погляд, котрий викликав пощипування в моєму плечі. Аміра зиркнула на когось у першому ряді й закликала групу до уваги.

Вона заговорила, і моє тіло — просто за звичкою — слухняно склалося в позу зі схрещеними ногами, а кілька секунд по тому Клермон зробив те саме.

— Час заплющити очі. — Аміра взяла в руки крихітний пульт дистанційного керування — і зі стін та стелі полинув медитативний монотонний спів. Своїм звучанням він скидався на середньовічний, і один із вампірів радісно зітхнув.

Мимоволі я обдивилася кімнату — тут було чимало декоративної ліпнини, напевне, це приміщення колись було центральним залом особняка.

— Заплющуйте очі, — знову лагідно нагадала Аміра. — Може, вам і важко забути про свої тривоги, пристрасті та примхи вашого «его». Саме для цього ми тут сьогодні й зібралися.

Ці слова мені знайомі: я чула варіації на цю тему й раніше, на інших заняттях із йоги, але тут вони набували якогось нового змісту.

— Ми прийшли сьогодні сюди, щоби навчитися керувати власною енергією. Ми марнуємо свій час, коли відчайдушно намагаємося здаватися такими, якими не є насправді. Відкиньте ці бажання. Шануйте себе справжніх.

Аміра змусила нас зробити кілька легеньких розтяжок і поставила навколішки, щоб ми розігріли спини, а потім ми стали в «собачу» позу обличчям донизу. Витримавши цю позу впродовж кількох вдихів-видихів, ми перебирали долонями по підлозі, поки з’єднали руки з ногами і нарешті випрямилися.

— Приростіть своїми ногами до землі, — скомандувала вона, — і станьте в позу «гора».

Я зосередилася на своїх ногах — і раптом відчула поштовх, що йшов від підлоги. Я аж витріщилася від здивування.

Аміра виконувала віньяси, і ми повторювали за нею. Спочатку ми змахували руками в напрямку стелі, а потім немов пірнали вперед і впиралися руками в підлогу біля ніг. Потім підводилися і ставали так, щоб спина була паралельно підлозі, далі присідали, впираючись руками в підлогу, і різко викидали ноги назад, займаючи позу для віджимань. Десятки демонів, відьом та вампірів присідали й піднімалися, граціозно погойдуючи тілами. Ми довго групувалися і піднімалися, вимахуючи руками над головою і легенько торкаючись долонями. Потім Аміра «відпустила» нас, дозволивши кожному рухатися у власному ритмі. Вона натиснула на кнопку на пульті — й кімнату сповнили звуки повільного інструментального аранжування композиції Елтона Джона під назвою «Rocket Man» («Астронавт»).

Музика виявилася напрочуд доречною, і я повторювала знайомі рухи в такт із нею, наповнюючи киснем свої напружені м’язи й даючи змогу енергетичному потоку, що йшов від групи, вимити з моєї голови всі думки. Ми втретє виконували третій комплекс поз, коли енергія в кімнаті змінилася.

Троє відьом відірвалися приблизно на фут від підлоги і зависли в повітрі.

— Не відривайтеся від землі, — мовила Аміра спокійно.

Двоє відьом повільно осіли на підлогу. Третя ж пірнула «ластівкою», щоб «приземлитися», та її руки торкнулися підлоги таки раніше за ноги.

І демони, і вампіри мали труднощі з регулюванням ритму. Декотрі з демонів рухалися так повільно, наче їх приклеїли. Вампіри ж мали проблему іншу: їхні потужні м’язи скорочувалися і розпрямлялися занадто швидко.

— Спокійно, спокійно, — стиха приказувала Аміра. — Нема потреби поспішати, нема потреби перенапружуватися.

Поволі енергія в приміщенні знову стабілізувалася. Слідком за Амірою ми виконали кілька поз стоячи. Тут вперед вели вампіри, бо без особливих зусиль витримували пози по кілька хвилин. Невдовзі мені стало байдуже — хто був поруч зі мною в кімнаті й чи встигаю за рештою групи. Існували лише скороминуща мить і рухи.

На той час, коли ми вмостилися на підлозі для нахилів назад та переворотів, кожен із присутніх роняв рясні краплини поту — окрім вампірів, котрі навіть не зволожилися. Декотрі з них безстрашно виконували карколомні стійки на руках, та мене серед цих сміливців не було. А Клермон був. У якусь мить мені здалося, що він тримається за землю кінчиком свого вуха, а все його тіло, чітко відбалансоване, висить догори ногами.

Найважчою частиною будь-яких занять була для мене поза трупа — так звана «савасана». Для мене було майже неможливо лежати пласко на підлозі й не рухатися. А те, що майже всі вважали її розслаблено-відпочивальною, лише посилювало мою тривогу. Я лежала якомога тихше, заплющивши очі, й намагалася не сіпатися. Поміж мною та вампіром почувся шерхіт чиїхось ніг.

— Діано, — прошепотіла Аміра. — Ця поза — не для вас. Перекотіться і ляжте на бік.

Від здивування я широко розкрила очі. І втупилася у великі чорні очі відьми, пригнічена думкою про те, що вона якимось чином дізналася про мою таємницю.

— Скрутіться калачиком. — Я заворожено зробила так, як вона сказала. І моє тіло відразу ж розслабилося. Аміра легенько поплескала мене по плечу. — І очей не заплющуйте.

Я обернулася до Клермона. Аміра приглушила світло, але у яскравому світінні шкіри вампіра я чітко бачила риси його обличчя. У профіль він скидався на середньовічного рицаря, що лежав на гробниці у Вестмінстерському абатстві: довгі ноги, довгий тулуб, довгі руки та напрочуд сильне й вольове обличчя. В його зовнішності було щось древнє, хоча на вигляд він був старший від мене на кілька років. Я подумки провела пальцем по його лобі — від нерівної лінії волосся до випуклої очної дуги з густими чорними бровами. Мій уявний палець торкнувся кінчика його носа і випуклих губ.

Я рахувала його вдихи. За двохсотим разом його груди піднялися і завмерли. І після цього вампір довго-довго не видихав.

Нарешті Аміра наказала групі возз’єднатися з навколишнім світом. Метью перевернувся до мене і розплющив очі. Вираз його обличчя пом’якшав, і мого — також. Довкола нас розпочався рух, але присутні й не думали заважати мені своєю увагою. Я далі лежала, вдивляючись в очі вампіра. Метью чекав — він абсолютно непорушно лежав і спостерігав, як я спостерігаю за ним. Коли ж я сіла на підлозі, у мене закрутилася голова від різкого припливу крові до тіла.

Нарешті кімната припинила свої запаморочливі оберти. Аміра завершила вправи медитативним співом і покалатала якимись маленькими дзвіночками на своїх пальцях. Заняття скінчилося.

У кімнаті почулося тихеньке бурмотіння — то вампір вітався з вампіром, а відьма — з відьмою. Демони ж поводилися більш емоційно: вони домовлялися про нічні зустрічі в оксфордських клубах і перепитували один одного, де можна найвеселіше погуляти та «відтягнутися». Я збагнула, що то їх захопив потік енергії, пригадала розповідь Агати про те, що рухає душею демона, й усміхнулася. Двоє банкірів-інвесторів, обидва — вампіри — обговорювали нещодавній сплеск загадкових убивств у Лондоні. Я відразу ж пригадала Вестмінстер, і мені стало тривожно на душі. Метью зиркнув на них невдоволено, і банкіри змінили тему — почали обговорювати плани на завтрашній обід.

Кожен, хто покидав зал, проходив повз нас, бо ми стояли біля дверей. Відьми з інтересом кивали в наш бік головами. Навіть демони — і ті зустрічалися з нами поглядами; вони весело вишкірялися і обмінювалися значущими поглядами. Вампіри старанно оминали мене, але жоден не проминув сказати Клермону «привіт» або «бувай».

Нарешті у приміщенні залишилися тільки я, Метью й Аміра. Згорнувши свою циновку, вона неквапливо рушила до нас.

— У вас добре виходило, Діано, — сказала вона.

— Дякую, Аміро, я довго пам’ятатиму це заняття.

— Можете приходити коли завгодно. З Метью, або ж без нього — нема різниці, — додала вона, поплескавши Клермона по плечу. — Тобі слід було попередити її.

— Я боявся, що тоді Діана відмовиться. І мені здавалося, що їй сподобаються заняття, якщо вона хоч раз спробує. — Він сором’язливо поглянув на мене.

— Коли виходитимете, вимкніть світло, добре? — гукнула з порога через плече Аміра.

Я окинула поглядом великий, схожий на бездоганну перлину, зал.

— Це справді стало для мене несподіванкою, — сухо мовила я, іще не готова так просто подарувати Метью його витівку.

Він виріс позаду мене, як завжди миттєво й безшумно.

— Сподіваюся, що це була приємна несподіванка. Вам же сподобалися заняття?

Я повільно кивнула й обернулася, щоб відповісти. Вампір стояв бентежно близько, і через різницю в зрості мені, щоб не уп’ялити погляд йому в груди, довелося високо закинути голову.

— Так, сподобалися.

Обличчя Метью спалахнуло його характерною усмішкою, від якої у мене серце зупинялося.

— Я дуже радий.

Важко було протистояти притягальній силі його погляду, тож, щоб нейтралізувати її магічний потяг, я нахилилася і почала скручувати циновку. Метью вимкнув світло і скрутив свою. У галереї, де вогонь у каміні вже ледь жеврів, ми повзувалися.

Метью підняв зі стола ключі.

— Чи не хотілося б вам попити чаю перед тим, як вирушимо назад до Оксфорда?

— А де?


— Підемо до сторожки, — по-діловому відповів Метью.

— Там що — кафе?

— Ні, але там є кухня. І є де посидіти. Я теж вмію готувати добрий чай, — іронічно додав він.

— Метью, — спитала я, шокована несподіваною здогадкою. — Це ваш будинок?

Ми були саме в дверях, що вели у внутрішній двір, коли над брамою будинку я побачила ключовий камінь: 1536.

— Так, це я його збудував, — відповів вампір, пильно вдивляючись у мене.

Отже, Метью Клермону було щонайменше п’ятсот років.

— Здобич часів Реформації, — продовжив він. — Король Генріх пожалував мені землю за умови, що я знесу монастир і побудуюся на його місці. Звісно, я врятував те, що зміг, але залишити багато — і проскочити непокараним — було дуже важко. Того року в короля часто бував поганий настрій. То тут, то там залишилися поодинокі ангели, а також елементи мурування, знищити які у мене рука не піднялася. А в решті — це нова споруда.

— Я ще ніколи не чула, щоб про будівлю шістнадцятого століття казали «нова споруда».

Я спробувала поглянути на будинок не просто очима Метью, а немов від його імені. Ось у якому будинку хотілося йому жити майже п’ятсот років тому! Тепер я краще пізнала його. Маєток був некрикливий та солідний — такий самий, як і Метью. Більше того, він був міцним та надійним. Тут не було нічого зайвого — ні прикрас, ні декоративних деталей.

— Прекрасний будинок, — тільки й мовила я.

— Тепер він надто великий, щоб у ньому жити, — зауважив Метью, — не кажучи вже про його надто ветхий стан. Кожного разу, коли я відчиняю вікно, щось неодмінно відпадає, попри ретельні й регулярні ремонти. Я дозволив Амірі жити в декотрих кімнатах і кілька разів на тиждень відчиняти будинок для її учнів.

— А ви живете в сторожці? — спитала я, крокуючи до авто бруківкою, вимощеною камінням впереміш із цеглинами.

— Частково. У будні дні я мешкаю в Оксфорді, а на вихідні приїжджаю сюди. Бо тут тихіше й спокійніше.

Мені подумалося, що вампіру, напевне, досить некомфортно жити посеред гамірливих старшокурсників, чиї розмови він просто не може не підслуховувати.

Увібравшись до авто, ми трохи проїхалися до сторожки. Колись вона була обличчям маєтку, тому мала дещо більше декоративних елементів, ніж основний будинок. Я уважно придивилася до кручених димарів та вишуканих візерунків цегельного мурування.

Метью простогнав із досади.

— Та знаю, знаю. Оці димарі — то була моя помилка. Муляру надто вже кортіло продемонструвати на них свою майстерність. Його родич працював у Гемптон-корті на кардинала Томаса Вулсі, і цей чолов’яга навіть чути не хотів слова «ні».

Він клацнув умикачем біля дверей — і головна кімната сторожки заповнилася золотавим світлом. Долівка із замінних кам’яних плит, великий камін — достатньо великий, щоб у ньому можна було засмажити бика.

— Вам не холодно? — спитався Метью, йдучи до тієї частини приміщення, яку він перетворив на шикарну сучасну кухню. Головним її елементом була не піч, а холодильник. Я заборонила собі думати про те, що він міг у тому холодильнику зберігати.

— Та трохи змерзла, — відповіла я, загортаючись у светр. В Оксфорді було доволі тепло, але я спітніла після інтенсивних фізичних вправ, і тому нічне повітря здавалося мені холодним.

— Тоді розпаліть камін, — запропонував Метью. Дрова були заготовлені в каміні, і я підпалила їх довгим сірником, який взяла з антикварного олов’яного горщика.

Метью поставив на вогонь чайник, а я походжала кімнатою, придивлялася до меблювання і намагалася так оцінити його смаки. Виявилося, що вампір мав велику схильність до коричневої шкіри та темного полірованого дерева, котрі здавалися приголомшливо красивими на тлі долівки з піску. Певне кольорове забарвлення створював старий килим із неяскравими відтінками червоного, блакитного та охри. На камінній плиті стояв величезний портрет чорнявої красуні сімнадцятого сторіччя в жовтому платті. Безсумнівно, це був портрет роботи сера Пітера Лелі[1].

Метью помітив мій інтерес.

— То моя сестра Луїза, — пояснив він, йдучи від кухонного стола з чайною тацею. Він із легким сумом поглянув на портрет.

— Господи, яка ж вона була гарна.

— А що з нею сталося?

— Вона подалася до Барбадосу, збираючись стати королевою Вест-Індії. Ми намагалися переконати її, що притаманна їй схильність до молодих джентльменів не залишиться непоміченою на такому маленькому острові, але вона й слухати не хотіла. Луїзі подобалося життя на плантаціях. Вона вклала гроші в цукор — і в рабів.

По його обличчю пробіглася тінь.

— Під час одного з бунтів, що спалахнув на острові, її сусіди-плантатори, здогадавшись, хто вона така, вирішили спекатися її. Вони відрізали їй голову, а тіло порубали на шматки. А потім спалили — і в усьому звинуватили рабів.

— Який жах, мені так шкода її, — мовила я, знаючи, що слова зайві перед лицем такої втрати.

Метью зобразив на обличчі подобу посмішки.

— Ця смерть була страшною, як і та жінка, яку вона спіткала. Я любив свою сестру, але від цього мені не легше. Бо вона увібрала в себе всі пороки кожної доби, у якій їй довелося жити. Якщо десь мало статися якесь безчинство чи якась крайність, Луїза неодмінно була там.

Труснувши головою, Метью насилу відірвав погляд від холодно-прекрасного обличчя сестри.

— Самі наллєте? — спитав він, ставлячи тацю на низенький дубовий столик перед каміном поміж двох аж надто м’яких шкіряних диванів.

Я погодилася, аби розрядити гнітючий настрій, хоча питань у мене накопичилося не на одну вечірню розмову. Величезні чорні очі Луїзи невідступно слідкували за мною, а я старалася не пролити ані краплі чаю на поліровану поверхню столика, бо, цілком можливо, колись він належав їй. Метью вже бачив, як я готую велику чашку чаю з молоком та цукром, і я корпіла над чаєм доти, поки він не набув належного забарвлення та консистенції. А потім, радісно зітхнувши, всілася на м’який диван.

Метью ввічливо тримав свою чашку з чаєм, так жодного разу й не пригубивши її.

— Якщо ви робите це заради мене, то краще не треба, — сказала я, поглянувши на його чашку.

— Та нічого, — знизав він плечима. — Це звичка і заспокійлива світська процедура.

— А коли ви почали займатися йогою? — спитала я, змінюючи тему.

— Тоді ж, коли Луїза подалася до Барбадосу. Я ж вирушив у іншому напрямку — на Ост-Індійські острови — і в сезон мусонів опинився в Гоа. Там не було великого вибору занять: або багато пити, або вивчати Індію. Йога була тоді дещо іншою, більш духовною, аніж тепер. З Амірою я познайомився кілька років тому, коли виступав на конференції в Мумбаї. Дізнавшись, що вона веде групу, я збагнув, що ця наставниця зберегла підходи й методи древніх йогів. До того ж вона не поділяла підозріло-ворожого ставлення декотрих відьом до спілкування з вампірами.

У його голосі вчулася гірка нотка.

— І ви запросили її до Англії?

— Я пояснив їй тутешні перспективи, і вона вирішила спробувати. Відтоді минуло майже десять років, і тепер на заняттях щоразу повно відвідувачів. Звісно, Аміра дає також приватні уроки, здебільшого — звичайним людям.

— Я не звикла бачити, як відьми, вампіри та демони роблять щось разом — тим паче йогою займаються, — зізналася я. Мої табу на спілкування з іншими створіннями були дуже сильними. — Якби ви сказали мені, що це можливо, я не повірила б.

— Аміра — оптиміст і їй подобається долати проблеми. Спочатку їй було нелегко. У перші дні вампіри відмовлялися перебувати в одній кімнаті з демонами, а коли на заняттях з’явилися відьми, звісно, недовіра зашкалила. — Мимоволі Метью інтонацією видав власну глибоко закарбовану упередженість. — Але тепер більшість присутніх добре сприймають думку, що ми маємо більше схожого, аніж відмінного, і ставляться один до одного чемно і ввічливо.

— Може, ми й справді схожі на вигляд, — зауважила я, відсьорбнувши чаю, і підтягнула коліна до грудей. — Але не почуваємося схожими — це однозначно.

— Що ви хочете сказати? — спитав Метью, уважно поглянувши на мене.

— Я про те, яким чином ми дізнаємося, що хтось є одним із нас, тобто створінням, — сконфужено відповіла я. — Через легенькі поштовхи, поколювання та раптово відчутий холод.

Метью похитав головою.

— Ні, мені це невідомо. Я ж не відьмак.

— То коли я на вас дивлюся, ви цього не відчуваєте? — спитала я.

— Ні. А ви — коли я на вас дивлюся? — Його простодушний погляд викликав уже знайому реакцію моєї шкіри.

— Відчуваю, — кивнула я.

— Розкажіть мені, як воно проявляється, — сказав Метью і подався вперед. Все відбувалося абсолютно буденно і спокійно, але я відчула, як для мене готується пастка.

— Ну… з’являється холод, — повільно проказала я, не впевнена, чи варто про це розповідати взагалі. — Немов під шкірою розростається крижана квітка.

— Судячи з ваших слів, це досить неприємно, — сказав Метью, злегка нахмурившись.

— Та ні, — щиро заперечила я. — Просто трохи дивно. З демонами ж гірше: коли вони на мене витріщаються, я відчуваю немов поцілунок. — Я скорчила огидну гримасу.

Метью розсміявся і поставив свій чай на стіл. Упершись ліктями в коліна, він подався всім тілом до мене.

— То ви таки трохи користуєтеся своїми здібностями відьми.

Пастка замкнулася.

Відчувши, як спалахнули мої щоки, я з люттю втупилася на підлогу.

— Краще б я ніколи не розгортала отой «Ешмол сімсот вісімдесят другий» і ніколи не брала з полиці отой чортів журнал! Це вп’яте за увесь рік я скористалася чаклунством, не враховуючи пральної машини, бо якби я не зупинила потік води, то затопила б квартиру на поверх нижче!

Благальним жестом Метью скинув угору обидві руки.

— Діано, мені байдуже, користуєтеся ви магією чи ні. Мене просто дивує, що ви це робите досить часто.

— Я не вдаюся до магії, відьмацької сили чи як ви там це називаєте. Я не така. — На моїх щоках запалахкотіли дві червоні плями.

— Ні, ви — така. Це у вашій крові, у ваших кістках. Ви народилися відьмою, і це так само природно, як народитися зі світлим волоссям та блакитними очима.

Мені ніколи не вдавалося до пуття пояснити, чому я уникаю магії. Сара й Ем так і не зрозуміли моїх аргументів. І Метью не зрозуміє. Мій чай вже охолонув, а я сиділа, згорнувшись калачиком, і щосили намагалася уникнути пильного погляду Клермона та його запитань.

— Мені це не потрібно, — сказала, нарешті, я крізь стиснуті зуби. — І ніколи не було потрібно.

— А що в цьому поганого? Сьогодні вам сподобалася здатність Аміри до співпереживання, хіба ні? І це головна складова її магії. Талант відьми нічим не кращий або гірший за талант писати музику чи вірші. Він просто інакший.

— А мені не хочеться бути інакшою, — роздратовано кинула я. — Я хочу жити простим буденним життям… яким живуть звичайні люди. «Там, де не буде вбивств, небезпеки та страху, що тебе викриють», — подумала я, зціпивши зуби, щоб ці слова не вискочили назовні. — Кожному хочеться бути нормальним, як усі.

— Як науковець мушу сказати вам, Діано, що такого явища, як «нормальність», не існує. — Ці слова Клермон промовив уже менш лагідним і терплячим тоном. — «Нормальність» — це дитяча казочка, яку звичайні люди розповідають собі для самозаспокоєння, коли стикаються з лавиною фактів, котрі свідчать про те, що світ довкола аж ніяк не є нормальним.

Але ніщо зі сказаного ним не послабило моєї впевненості в тому, що небезпечно бути створінням у світі, де панують звичайні люди.

— Погляньте на мене, Діано.

Я підвела очі — супроти власної інтуїції та бажання.

— Ви намагаєтеся відкинути магію так само, як — на вашу думку — це зробили ваші науковці сотні років тому. Та проблема полягає в тім, — тихо казав далі Метью, — що цей підхід не спрацював. Він зазнав фіаско. Навіть звичайні люди — і ті не можуть повністю виштовхати магію зі свого світу. Ви ж самі про це говорили. Магія щоразу повертається.

— Тут є одна невеличка різниця, — прошепотіла я. — Йдеться про моє життя. І я хочу бути його хазяйкою, хочу його контролювати.

— Немає тут жодної різниці, — заперечив вампір спокійним та впевненим голосом. — Хоч як би ви не намагалися відкинути магію, у вас нічого не вийде, так само, як це не вийшло у Роберта Гука та Ісака Ньютона. Вони обидва чудово знали, що світ без магії не існує. Гук був талановитим дослідником і мав здатність обмірковувати наукові проблеми відразу в трьох вимірах, він створював прилади і здійснював експерименти. Але він так і не зреалізував свій потенціал до кінця, бо боявся таємниць природи. А Ньютон? Цей чоловік мав найбезстрашніший розум, який я тільки знав. Він не боявся того, чого не можна побачити або легко пояснити. Він все це охоплював своїм інтелектом. Як історик ви знаєте, що саме алхімія та його переконаність в існуванні невидимих потужних сил зростання та змін і підвели його до теорії гравітації.

— Тоді я на боці Роберта Гука, — виснувала я. — Мені не хочеться бути легендою на кшталт Ньютона. «Або моєї матері», — подумки додала я.

— Страхи, що мучили Гука, зробили його злим та заздрісним, — застережливо мовив Метью. — Усе своє життя він перелякано озирався через плече і готував експерименти для інших дослідників. Так жити не можна.

— Я не допускаю магію до своєї роботи, — вперто відказала я.

— Але ж ви не Гук, Діано, — жорстко зазначив Метью. — Він був звичайною людиною і зруйнував власне життя, намагаючись протистояти спокусливому блиску магії. Ви — відьма. Якщо ви робитимете те ж саме, що й Гук, то знищите себе.

Страх заповз хробаком у мої думки і почав відштовхувати мене від Метью Клермона. Він зваблював мене, стверджуючи, що можна бути істотою без докорів сумління та тривог. Але він був вампіром, тому не заслуговував на довіру. А стосовно магії він помилявся. Мусив помилятися. Інакше все моє життя було нічим іншим, як марною, наперед програшною битвою з уявним ворогом.

І я помилялася, що боялася. Супроти своїх же власних правил я впустила магію у своє життя — і вампір прокрався разом із нею. А слідком за ним натовпом повалили десятки інших створінь. Магія спричинила загибель моїх батьків, пригадала я, і одразу відчула на спині крижані моцаки паніки і поколювання шкіри.

— Жити без магії — це єдиний відомий мені спосіб лишитися живою в цьому світі, Метью. — Я намагалася дихати повільно, щоб емоції не взяли гору над здоровим глуздом, але це було важко зробити тепер, коли в кімнаті з’явилися привиди мого батька та матері.

— Ви живете по брехні, згідно з брехнею, до того ж ця брехня — абсолютно непереконлива. Вам здається, що ви успішно видаєте себе за звичайну людину, — сказав Метью спокійно-діловим тоном, немов лікар, що звертається до пацієнта. — Нікого ви не обдурите, окрім самої себе. Я ж мав можливість спостерігати, як вони на вас дивляться. Вони знають, що ви — інакша.

— Дурниці.

— Щоразу, коли ви кидаєте погляд на Шона, ви доводите його до безсловесного стану.

— Просто він нестямно закохався в мене, коли я була старшокурсницею, — зневажливо відкинула я цей аргумент.

— Він і досі до нестями у вас закоханий — але не в цім річ. А пан Джонсон тоді хто — теж ваш обожнювач? Бо ви маєте на нього майже так само паралізуючий вплив, як і на Шона: він тремтить від кожної зміни вашого настрою і страшенно хвилюється, щоб ви, не доведи Господи, сіли не за той столик. І мова йде не лише про звичайних людей. Ви мало не до смерті налякали дона Берно, коли різко обернулися і люто витріщилися на нього.

— Це ви про отого монаха в бібліотеці? — ошелешено спитала я. — Та то ж ви налякали його, а не я!

— Дона Берно я знаю з тисяча сімсот вісімнадцятого року, — сухо зауважив Метью. — І він теж надто добре знає мене, щоби мене боятися. Ми з ним познайомилися на приватному прийомі у герцога Шандоського, де він виконував партію Дамона в опері Генделя «Ацис і Галатея». Запевняю вас, його налякала саме ваша потужна енергія, а не моя.

— Це світ реальних людей, а не казка, Метью. Звичайні люди мають над нами чисельну перевагу, хоча й бояться нас. І нема нічого потужнішого за людський страх — ні магії, ні сили вампірів.

— Нічого. Страх та схильність до заперечення очевидного — ось що вдається людям найкраще, Діано, але негоже відьмі копіювати їхню поведінку.

— Я нічого не боюся.

— Ні, боїтеся, — спокійно заперечив Клермон, підводячись із дивана. — Втім, мені здається, що вже час відвезти вас додому.

— Послухайте-но, — похапцем мовила я, бо потреба дізнатися більше про загадковий манускрипт відсунула на задній план решту моїх думок. — Ми обидва маємо цікавість до «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Вампір та відьма не можуть стати друзями, але чому б їм не співпрацювати?

— Не знаю, не впевнений, — безпристрасно і спокійно мовив він.

Усю дорогу до Оксфорда ми мовчали.

«Звичайні люди не розуміються на вампірах, — подумала я. — Щоби зробити їх страшними, люди уявляли їх кровожерними». Мене ж лякало не це, а якась психологічна віддаленість Метью та різкі зміни його настрою і раптові спалахи люті. Ми під’їхали до сторожки Нью-Коледжу, і Метью поквапився витягти з багажника мою циновку.

— Добрих вам вихідних, — сказав він голосом, позбавленим емоцій.

— Доброї ночі, Метью. Дякую, що звозили мене на йогу.

Мій голос був так само неемоційний, як і його, і я твердо вирішила не обертатися, хоча відчувала, як він проводжав мене своїм холодним поглядом.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка