Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка5/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Розділ 7

О другій п’ятнадцять жахливе відчуття, що я потопаю, вихопило мене зі сну. Насилу виборсавшись із-під ковдри, силою сну перетвореної на заплутані водорості, я рвонула до світлішої води над головою. Та саме в цю мить, коли я майже вибралася, щось схопило мене за литку і потягнуло назад, на глибину.

Як це буває у кошмарах, я різко прокинулася, не збагнувши, що ж то вхопило мене за ногу. Кілька хвилин я лежала, дезорієнтована, тіло моє змокріло від рясного поту, а серце шалено гупало, відлунюючи у грудній клітці.

Нарешті я обережно сіла, спершись на подушку.

Із вікна на мене витріщалося якесь бліде обличчя з темними впалими очима.

Я не відразу здогадалася, що то моє власне відображення у віконному склі. Я насилу допленталася до ванни, і там мене знудило. Наступні півгодини я лежала, скрутившись калачиком на кахляній підлозі, клянучи Метью Клермона та іншу нечисть за свій тривожний стан. Нарешті я заповзла назад до ліжка і проспала кілька годин, а вранці насилу вбралася в спортивний одяг і зібралася на веслування.

Коли я підійшла до сторожки, охоронець поглянув на мене з неприхованим подивом.

— Невже ви зібралися веслувати в такий туман, докторе Бішоп? Якщо хочете знати мою думку, то ви палите свічку з обох кінців відразу. Чи не краще б добряче виспатися, га? До завтра ж ріка нікуди не дінеться.

Я замислилася на мить над порадою Фреда і похитала головою.

— Ні, так мені буде краще. До того ж цього тижня студенти повертаються на заняття, і річка кишітиме човнами.

На обличчі сторожа промайнув вираз сумніву.

Тротуар був слизький від вологи, тому я бігла повільніше, ніж зазвичай, бо мала зважати на погоду та втому після нічного кошмару. Мій звичний маршрут пролягав повз коледж Оріел та високу чорну браму між Мертоном та коледжем Святого Тіла. Від сутінків до світанку ця брама замкнена, щоб люди не ходили по луках біля річки, але перше, чого навчався кожен, хто займався веслуванням в Оксфорді, — перелізати через неї. Що я з легкістю й зробила.

Звичний ритуал спуску човна на воду. Коли відштовхувалася від пристані, я почувалася майже в нормі.

У тумані веслування стає схожим на політ. Сире повітря приглушує цвірінчання пташок та шерхіт автомобільних шин, але посилює плескіт весел об воду та легенький посвист вітру в закутках біля сидінь човна. Веслувальник не бачить берегів та інших знайомих орієнтирів, тож змушений плисти, керуючись лише власним інстинктом.

Сидячи в ялику, я вийшла на легкий розмашистий ритм, настроїла слух на найменші зміни плескоту весел, щоб визначити наближення до берега, а зір налаштувала на те, щоби вчасно помітити тінь зустрічного човна і уникнути зіткнення. У тому густому тумані раптом виникло бажання повернутися назад, але надто вже спокусливою була перспектива тривалої збадьорливої річкової прогулянки.

Неподалік таверни я обачливо звернула вбік: за течією мчали два веслувальники і в запалі обговорювали нову техніку веслування, яка дала б змогу успішно боротися на змаганнях зі специфічним оксфордським стилем, так званою бовтанкою.

— Ви підете попереду мене? — гукнула я.

— Аякже! — почулася швидка відповідь. Не перериваючи ритму, двійко пронеслися повз мене.

Невдовзі плескіт їхніх весел ущух вдалині. Я вирішила «пошабашити» і повернутися до елінгу. Навіть така нетривала прогулянка допомогла зняти онімілість у тілі після недосипання третю ніч поспіль.

Я замкнула приладдя в елінгу і не поспішаючи пішла назад до міста. Навкруги в густому ранковому тумані було тихо, наче простір та час припинили існувати. Я заплющила очі й уявила, що мене немає — ні в Оксфорді, ні в будь-якому іншому місці, що має конкретну назву.

Коли ж я розплющила їх, переді мною виріс якийсь темний силует. Я аж охнула від страху. Силует кинувся до мене і я, інстинктивно захищаючись, виставила вперед руки.

— Вибачте Діано, мені здалося, що ви мене помітили, — стурбовано промовив Метью Клермон.

— Я йшла із заплющеними очима, — відказала я, мимовільно прикриваючи долонею комір свого светра. Вампір відійшов назад на два кроки, а я прихилилася до дерева, постояла, поки дихання поверталося до норми.

— Можна у вас дещо спитати? — поцікавився Клермон, коли моє серце вгамувалося і вже не калатало.

— Ні, не можна, якщо ви збираєтеся спитати, чому я подалася на річку в такий туман, знаючи, що за мною слідкують вампіри, демони та відьми. — Мені не хотілося вислуховувати лекцію — принаймні цього ранку.

— Ні, — відповів він із ноткою ядучого сарказму в голосі, — хоча це справді цікава тема. Я ось що хотів спитати: чому ви йшли із заплющеними очима?

Я розсміялася.

— А ви що — не ходите інколи із заплющеними очима?

Метью похитав головою.

— Ми, вампіри, маємо лише п’ять чуттів. І вважаємо за краще користуватися всіма одночасно, — іронічно відказав він.

— Нічого магічного в ходінні з заплющеними очима немає, Метью. Це лише гра, у яку я бавилася ще малою. Моя тітка аж казилася од злості — я завжди поверталася додому подряпана, з розбитими колінами, бо бігала, заплющивши очі, серед дерев та кущів.

Вампір замовк і, засунувши руки у кишені сіро-голубих брюк, замислено вдивлявся в туман. Сьогодні він був без пальта, в сіро-блакитному светрі, який робив його постать темнішою. Раптом я відчула себе скуйовдженою та неохайною, бо помітила зліва на своїх спортивних штанях дірочку, яку я прорвала, зачепившись за кочет у ялику.

— Як вам сьогодні веслувалося? — нарешті спитав Клермон, наче сам не знав. Адже він не просто вийшов свіжим повітрям подихати.

— Нормально, — стисло відповіла я.

— Удосвіта тут небагато людей.

— Так, але мені подобається, коли на воді мало човнів.

— А хіба ж це не ризиковано — веслувати в таку погоду, коли довкола майже немає людей? — Він говорив спокійно, і коли б не був він упирем, що стежив за кожним моїм поглядом, його запитання могло видатися незграбною спробою розпочати розмову.

— Тобто — ризиковано?

— Тобто, коли щось трапиться, цього може ніхто не помітити.

Раніш я ніколи не відчувала на річці страху, але він мав рацію. Та я знизала плечима, мовляв, мені байдуже.

— Із понеділка тут буде повно студентів. Тому я насолоджуюся тишею та спокоєм, допоки маю таку можливість.

— А що — наступного тижня й справді розпочинається семестр? — спитав Клермон із непідробним подивом.

— Та ви ж начебто викладач на факультеті? — розсміялася я.

— Офіційно — так, але насправді я студентів майже не бачу. Я перебуваю тут, здебільшого, як дослідник. — Його губи стиснулися в тонку лінію. Клермону не подобалося, коли з нього сміються.

— Ви щасливчик, — сказала я, уявивши свою вступну лекцію в аудиторії на триста місць перед отими непосидючими першокурсниками.

— Справді, так спокійніше. Моє лабораторне устаткування не ставить мені запитань, чому я подовгу засиджуюся на своєму робочому місці. До того ж мені допомагає доктор Шепард і ще один асистент — доктор Вітмор.

Було вогко, я змерзла. Стояти з вампіром у молочно-білому тумані й обмінюватися світськими люб’язностями — в цьому було щось неприродне.

— Мені вже додому треба.

— Може, вас підвезти?

Чотири дні тому я відмовилася б, якби вампір запропонував мене підвезти, але зараз це видалося мені прекрасною ідеєю. До того ж так я мала чудову нагоду спитати в біохіміка, чому його так цікавить старовинний алхімічній манускрипт.

— Так, звичайно, — відповіла я.

Сором’язливо-задоволений вигляд Клермона став для мене абсолютною — і роззбройною — несподіванкою.

— Моє авто тут неподалік, — він кивнув убік коледжу Крайст-Черч. Кілька хвилин ми йшли мовчки, огорнуті сіруватим туманом. Химерна картина — самотні вампір та відьма. Клермон навмисне стишив ходу, щоб іти зі мною в ногу; тут, надворі, він здавався менш скутим, аніж у бібліотеці.

— А ви що, працюєте в тому коледжі?

— Ні, я там іще не викладав. — Слово іще змусило мене замислитися: а в яких коледжах він уже попрацював? А потім спробувала вирахувати, скільки ж йому років. Інколи мені здавалося, що не менше, ніж самому Оксфорду.

— Діано, — мовив Клермон, зупинившись.

— Гм-м, що? — Я вже трохи віддалилася від нього в напрямку автостоянки.

— Нам сюди, — сказав він, показуючи в протилежному напрямку, і підвів мене до невеличкого огородженого стінами майданчика. Під яскраво-жовтою табличкою СТОЯНКА КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНА стояв низький чорний «ягуар». Із дзеркала заднього виду звисала картка дозволу на в’їзд до шпиталю Джона Редкліфа.

— Все ясно, — іронічно прокоментувала я, взявши руки в боки. — Ви паркуєтеся там, де хочете.

— Щодо паркування я зазвичай законослухняний громадянин, але сьогодні вранці погода зробила корективи в моїй поведінці. Це виняток, — винувато пояснив Метью і простягнув повз мене руку, щоб відімкнути дверцята. Його «ягуар» був досить старої моделі — без таких сучасних штучок, як центральний замок та навігаційна система, але вигляд мав, наче щойно з вітрини автосалону. Метью відчинив дверцята, я увібралася всередину — і сидіння з брунатної шкіри комфортно огорнуло моє тіло.

Іще ніколи не доводилося мені бути в такому розкішному авто. Найгірші підозри Сари стосовно вампірів неодмінно справдилися б, якби вона дізналася, що вони роз’їжджають на «ягуарах», а вона змушена пересуватися на старій, колись пурпуровій, таратайці «Хонда Сивік», яка вже вицвіла до кольору смаженого баклажана.

Клермон спрямував авто під’їзною дорогою до брами коледжу Крайст-Черч, де йому довелося чекати, поки утвориться проміжок у вранішньому транспортному потоці розвізних вантажівок, автобусів та велосипедів.

— Чи бажаєте підснідати перед тим, як я відвезу вас додому? — невимушено спитав вампір, стиснувши руками поліроване кермо. — Напевне ви зголодніли після інтенсивного тренування.

Це було друге запрошення від Клермона поїсти разом із ним. А може, це притаманна всім вампірам риса? Може, вони полюбляють спостерігати, як їдять інші люди? Кожен на цій планеті знає, що вампіри харчуються людською кров’ю. Та чи харчуються вони лише нею? Раптом мені подумалося, що роз’їжджати в одному авто з вампіром — то не така вже й гарна ідея, і я, застебнувши комір шерстяного пуловера, трохи відсунулася до дверей.

— Ну то як, Діано? — наполягав Клермон.

— Та можна було б трохи попоїсти, — відповіла я, вагаючись. — А заради чашки чаю я готова убити.

Він кивнув, зосередивши погляд на транспортному потоці.

— Я знаю один підходящий заклад.

Клермон скерував авто угору пагорбом, а потім звернув праворуч на Хай-стрит. Ми проїхали повз статую дружини короля Георга II під куполом Квінз-коледжу і рушили до Оксфордського ботанічного саду. Із приглушено-замкненого простору автомобіля місто Оксфорд, із його шпилями і вежами, що вигулькнули нам назустріч із тиші й туману, мало більш потойбічний і таємничий вигляд, ніж зазвичай.

Ми не розмовляли, і через непорушність вампіра я збагнула, що сама, на відміну від нього, постійно вовтузилася, шмигала носом та кліпала очима. А Клермон — ні. Він жодного разу і оком не моргнув, і майже не дихав. Поворот керма та натискання педалі — його рухи були скупими та максимально економними, немов вампір намагався зберегти якомога більше енергії на своє дуже-дуже довге життя. І знову мене розбирала цікавість: скільки ж Клермону років?

Вампір різко звернув до бокової вулички і зупинився біля крихітного кафе, де численні місцеві мешканці похапцем натоптувалися їжею. Декотрі не поспішали — читали газети або базікали зі знайомими за сусідніми столиками. А ще я із задоволенням помітила, що всі вони пили чай із величезних чашок.

— А я й не знала про це кафе, — вирвалося у мене.

— Це сувора таємниця, — мовив вампір із грайливою усмішкою. — Місцеві завсідники не хочуть, щоб університетське начальство псувало своєю присутністю тутешню атмосферу.

Я механічно повернулася, щоб відчинити дверцята, та не встигла й до ручки доторкнутися, як Клермон, несподівано опинившись із протилежного боку дверей, вже відчиняв їх для мене.

— Як ви так швидко туди дісталися? — спитала я з ноткою невдоволення в голосі.

— Звичайна магія, — відповів вампір із напускною скромністю. Вочевидь, Клермон не лише не любив, коли жінки сперечалися з ним, а й коли вони самотужки намагалися відчинити дверцята його авто.

— Я й сама в змозі відчинити собі двері, — вперто сказала я, виходячи з машини.

— А чому сучасним жінкам так хочеться відчиняти дверцята неодмінно самотужки? Чому це для них так важливо? — різко спитав він. — Вам, мабуть, здається, що це свідчення вашої фізичної сили?

— Ні, це ознака нашої незалежності та самостійності, — відказала я, схрестивши руки на грудях. Я не люблю, коли мені перечать, але в цю мить я пригадала розповідь Кріса про те, як обійшовся Клермон із жінкою, яка ставила йому на прес-конференції надто багато запитань.

Вампір мовчки зачинив за мною дверцята авто і відчинив двері кафе. Але я не поворушилася, очікуючи, поки він піде всередину першим. Хвиля теплого вологого повітря винесла з кафе запах бекону та підсмаженого хліба. У мене побігла слина.

— Ви жахливо старомодна людина, — мовила я і, зітхнувши, вирішила не опиратися. Він хоче нагодувати мене гарячим сніданком, то нехай відчиняє переді мною двері хоч увесь ранок.

— Тільки після вас, — наполегливо сказав вампір.

Ми пішли вглиб кафе, петляючи між занятими столиками. У різкому яскравому світлі стельових ламп шкіра Клермона, яка в тумані здавалася майже нормальною, набула виразно блідого кольору. Такого виразного, що двоє людей озирнулися, коли ми проходили повз них. Вампір заціпенів.

«Не варто було сюди заходити», — майнула тривожна думка, коли я помітила, що дедалі більше людей витріщалися на нас.

— Здоровенький був, Метью, — почувся за шинквасом бадьорий жіночий голос. — Сніданок на двох?

Клермон розслабився, і його обличчя освітила легка посмішка.

— Так, Мері, на двох. Як там Ден?

— Досить здоровий, щоби скаржитися, що йому осточортіло стирчати в ліжку. Одужує потроху.

— Чудова новина, — прокоментував Клермон. — Коли звільнишся, принеси оцій дамі чаю, добре? Бо вона каже, що заради чашки чаю готова на вбивство.

— Тобі не доведеться цього робити, дорогенька, — усміхнулася мені Мері. — Ми тут подаємо чай, не вдаючись до кровопролиття. — Вивільнивши своє огрядне тіло з-за прилавку, вона повела нас до стола в закутку біля дверей на кухню. Два ламіновані аркуші меню з виляском впали на його поверхню. — Тут на тебе ніхто не витріщатиметься, Метью. Незабаром Стефані принесе вам чаю. Залишайтеся тут, скільки вам треба.

Клермон навмисне посадив мене спиною до стіни. А сам сів напроти, спиною до решти приміщення. Він нервував — скручував і розкручував ламіноване меню. У присутності інших людей вампір почувався знервовано і неспокійно, як і раніш у бібліотеці. І тільки коли ми залишалися удвох, йому було комфортніше.

Сенс його поведінки я збагнула завдяки своїм знанням про норвезьких вовків: Клермон захищав мене.

— Метью, вам здається, що від когось виходить загроза? Я ж говорила, що спроможна за себе постояти. — Цю фразу я сказала більш уїдливо, аніж хотіла.

— Я в цьому певен, звісно можете, — відказав він, але в його голосі бриніли нотки сумніву.

— Послухайте, — я намагалася говорити спокійно і розважливо. — Ви не підпустили їх до мене, щоб я могла працювати. — Сусідні столики були надто близько, тож я мала говорити непрямо. — І я вам за це дуже вдячна. Але тут повно звичайних людей. Єдина загроза може становити хіба що їхня надмірна увага до вас. Тому розслабтеся і вважайте, що у вас офіційний вихідний день.

Клермон кивнув убік касового апарата.

— Отой чоловік сказав своєму приятелеві, що ви маєте «смачний» вигляд.

Вампір намагався сказати цей жарт відповідним тоном, але при цих словах його обличчя спохмурніло і я ледь стрималася, щоб не розсміятися.

— Не думаю, що він збирається відкусити від мене шматочок.

Вампір аж посірів.

— З того що мені відомо про сучасний сленг англійської, «смачна» жінка — це комплімент, а не погроза, — додала я.

Клермон наприндився ще більше.

— Якщо вам не подобається те, що кажуть інші люди, припиніть прислухатися до їхніх розмов, — порадила я, злегка роздратована його демонстративними ревнощами.

— Це легше сказати, аніж зробити, — зауважив він і зосередив увагу на соуснику.

До нашого столика підійшла молодша та дещо тендітніша копія Мері. Вона тримала тацю, на якій стояв величезний керамічний чайник та дві чашки.

— Молоко та цукор на столі, Метью, — кинула вона, обмацуючи мене цікавим поглядом.

Метью довелося вдатися до офіційних умовностей.

— Стеф, знайомся, це Діана. Вона приїхала з Америки.

— Та невже? А ви, бува, не з Каліфорнії? Мені страх як хочеться побувати в Каліфорнії.

— Ні, я живу в Коннектикуті, — відповіла я з жалем у голосі.

— Це один з отих невеличких штатів, еге ж? — розчаровано спитала вона.

— Так. І взимку там сніжить.

— Мені більше подобаються пальми та сонце.

При згадці про сніг вона втратила до мене всякий інтерес.

— Що замовлятимете?

— Я дуже-дуже голодна, — винувато мовила я і замовила подвійну яєчню, чотири грінки й чотири порції бекону.

Стефані, яка, безсумнівно, чула й «жахливіші» замовлення, записала моє без коментарів і забрала зі стола меню.

— Тобі тільки чай, Метью?

Вампір кивнув.

Коли Стефані відійшла подалі, я перехилилася через столик і змовницьким тоном спитала:

— А вони знають, хто ви насправді?

Клермон теж подався вперед, тепер його обличчя було за фут від мого. Сьогодні вранці він мав більш солодкий парфум, наче зі щойно зірваних гвоздик. Я мимоволі глибоко вдихнула цей запах.

— Вони знають, що я трохи не такий. Мері, може, й підозрює, що я «дуже» не такий, але вона переконана, що я врятував життя Дена, тому вирішила, що моя відмінність не має значення.

— А як ви врятували її чоловіка? — спитала я, бо назагал вважається, що вампіри позбавляють людей життя, а не рятують їх.

— Я побачив його в Редкліфі під час свого чергування — їм бракувало персоналу. Мері бачила раніш якусь телевізійну програму, де описувалися симптоми інсульту, і відразу ж розпізнала їх, коли чоловіку стало зле. Без неї він помер би, або став би інвалідом на все життя.

— А чому вона гадає, що саме ви врятували Дена? — Від гострого запаху, що йшов від вампіра, у мене паморочилося в голові. Я підняла кришку чайника, щоб змінити аромат гвоздик на терпкий запах чорного чаю.

— Спочатку його врятувала Мері, а в шпиталі у Дена почалася жахлива реакція на ліки, які йому ввели. Я ж сказав, що Мері — дуже спостережлива. Коли вона поділилася своїми побоюваннями з одним із лікарів, той від неї відмахнувся. Я… підслухав їхню розмову і втрутився.

— І часто ви зустрічаєтеся з пацієнтами? — Я розлила по чашках гарячущий чай — він був такий міцний, що в ньому, мабуть, і ложка стояла б. Мої руки злегка затремтіли від думки про вампіра, що крадеться шпитальними палатами поміж хворих та травмованих.

— Ні, тільки тоді, коли потрібно негайно втрутитися.

Підсунувши йому чашку, я уп’ялася поглядом у цукорницю. Він подав її мені. Я поклала рівно півложки цукру і налила рівно пів-чашки молока. Саме такий чай я любила собі готувати: чорний, як смола, трохи цукру, щоб дещо пригасити гостру гіркоту, а потім — стільки ж молока, щоб він став схожим на якусь тушковану страву. Здійснивши цю процедуру, я помішала суміш ложкою за годинниковою стрілкою. Нарешті я відчула, що вона вже не обпече мені піднебіння, і наважилася трохи відсьорбнути її. Клас! Те, що треба.

Вампір споглядав мене з усмішкою.

— Що таке? — спитала я.

— Іще ніколи не бачив такого ретельного готування чаю.

— Напевне, вам мало доводилося спілкуватися з серйозними чаювальниками. Все полягає в тому, щоб точно визначити міцність чаю перед тим, як додавати цукор та молоко.

Вампір навіть не доторкнувся до своєї чашки з чаєм.

— А вам, напевне, подобається чорний чай?

— Насправді чай — не мій напій, — відповів Клермон, злегка стишивши голос.

— А який же ваш напій? — Тієї ж миті, коли це запитання злетіло з моїх вуст, я пожалкувала, що бовкнула його. Настрій вампіра враз змінився з веселого здивування на ледь стримуваний гнів.

— Ви ще й питаєте! — різко відказав він. — Кожна людина знає відповідь на це запитання.

— Вибачте, я не подумала. — Я міцно обхопила чашку руками, щоб заспокоїтися.

— Та отож.

У запалій тиші я мовчки випила чай. Нарешті ми обидва поглянули угору — то Стефані принесла цілу купу грінок і тарілку, до країв повну яєць та бекону.

— Мамо вважають, що вам треба їсти більше овочів, — пояснила Стефані, коли я здивовано витріщилася на пагорбок смажених грибів та помідорів, що йшли на додаток у гарнір. — Каже, що ви бліді, як смерть.

— Дякую, — промурмотіла я.

Критичне зауваження Мері аж ніяк не применшило моєї радості через появу ще більшої кількості харчів, тож я взяла маленьку виделку і заходилася їсти, Стеф весело вишкірилася, а Клермон сподобився на ледь помітну усмішку.

Усе було гаряче й ароматне, з дотриманням бездоганно чіткої пропорції підсмаженої поверхні й м’якої ніжної середини. Дещо вгамувавши свій голод, я почала наступ на грінки — по черзі змащувала їх маслом і відправляла до рота. Вампір спостерігав за тим, як я поглинаю їжу, з таким самим прискіпливим інтересом як і тоді, коли я готувала собі чай.

— Отже, чому ви зайнялися біохімією? — наважилася я спитати його і засунула до рота чергову грінку, передбачаючи, що далі говоритиме він.

— А чому ви зацікавилися історією? — поставив вампір питання у відповідь. Він точно не мав бажання розвивати цю тему. Але від мене не так легко відкараскатися.

— Я перша спитала.

— Мабуть, щоб дізнатися — навіщо я у цьому світі, — відповів Клермон, не піднімаючи погляду, бо вибудовував на столі щось на кшталт фортеці з цукорниці та кількох пакетиків із замінником цукру.

Я аж заклякла, вражена схожістю його відповіді та слів, почутих учора від Агати з приводу фоліанта «Ешмол № 782».

— Це питання для філософів, а не для науковців, — кинула я і злизала рештки масла з пальця, щоб приховати сум’яття.

Раптом очі вампіра знову засвітилися люттю.

— А ви гадаєте, що науковців це питання не цікавить?

— Колись цікавило, — погодилася я, з обережністю поглядаючи на нього. Перепади його настрою не на жарт лякали мене. — Але, здається, тепер їх цікавить питання не «навіщо», а «як»: як функціонує тіло, як рухаються планети…

Клермон пирхнув.

— Можливо, але це не стосується справжніх науковців.

Відвідувачі позаду нього підвелися, збираючись піти, і вампір напружився, готуючись до імовірного нападу з їхнього боку.

— А ви вважаєте себе справжнім науковцем, чи не так?

Клермон ніяк не відреагував на моє іронічне зауваження.

— Колись вам доведеться пояснити мені зв’язок між неврологією, дослідженням ДНК, поведінкою тварин та еволюцією. Бо якось вони не стикуються — на перший погляд, еге ж? — І я знову відкусила шматочок намащеної грінки.

Ліва брова Клермона злетіла аж до лінії волосся на його лобі.

— А ви, бачу, часу не марнували, — різко зауважив він.

Я знизала плечима.

— Ви мали несправедливу перевагу. Ви знали все про мою роботу. Тому мені довелося вирівняти умови гри.

Він стиха промимрив щось начебто по-французьки, а потім сказав гучніше — тепер уже англійською:

— Я мав багато часу на роздуми. — Тепер він вибудував іще лінію укріплень навколо своєї фортеці за допомогою пакетиків із підсолоджувачем. — Між цими дисциплінами немає жодного зв’язку.

— Брехня, — тихо сказала я.

Не дивно, що моя репліка викликала в Клермона лють, та швидкість трансформації його настрою мене просто ошелешила. І зайвий раз нагадала, що я снідаю з істотою, яка може бути смертельно небезпечною.

— Тоді поясніть мені, будь ласка, який зв’язок між ними існує, — просичав вампір крізь стиснуті зуби.

— Я не зовсім впевнена, — відповіла я, і це була чиста правда. — Щось тримає їх докупи, якесь питання, що пов’язує ці сфери досліджень і робить їх значущими для вас. Єдиним іншим поясненням є те, що ви — така собі інтелектуальна сорока, збирач всякої всячини. Однак це пояснення — абсолютно сміховинне, зважаючи на високу оцінку ваших праць. А може, вам усе швидко набридає. Втім, ви зовсім не схожі на створіння, схильне до розумової апатії. Навпаки.

Клермон обпікав мене незмигним поглядом, аж поки тиша стала некомфортною. Мій шлунок вже почав скаржитися — я явно переоцінила його здатність перетравити стільки харчів одразу, тож я в очікуванні відповіді налила собі ще чаю, щоб я вгамувала його невдоволення.

— Ви теж спостережливі — як для відьми, — зауважив вампір, і в його погляді промайнула повага.

— Вампіри — не єдині істоти, здатні полювати, Метью.

— Звісно. Всі ми за чимось полюємо, правда ж, Діано? — сказав він, навмисне роблячи наголос на моєму імені. — А тепер моя черга: чому саме історія?

— Хвилиночку, ви відповіли не на всі мої запитання. А я ще не поставила найважливіше з них, — заперечила я.

Він вперто похитав головою, тож я мусила переключити свою енергію з видобування інформації з Клермона на захист особистої інформації від його спроб вивудити її із мене.

— Спочатку, гадаю, мене привабила в історії її точність і акуратність, — відповіла я так обережно, що й сама собі здивувалася. — Минуле здавалося мені таким передбачуваним, там не могло трапитися нічого несподіваного.

— Так може казати лише людина, котра ніколи там, у минулому, не була, — сухо зауважив вампір.

Я хихикнула.

— Невдовзі я це добре зрозуміла. Але спочатку саме так мені й здавалося. В Оксфорді викладачі робили з історії оповідку, що мала початок, середину і кінець. Все здавалося логічним і неминучим. Їхні історії захопили мою уяву, от і все. Решта предметів мене просто не цікавили. Отак я й стала істориком, і жодного разу не пожалкувала про свій вибір.

— Навіть після того, як виявили, що поведінка людських істот — як у минулому, так і в сьогоденні — не є логічною?

— Навпаки — коли історія виявилася не акуратною та причесаною, вона стала для мене більш захопливою. Кожного разу, беручи в руки книгу чи документ із минулого, я починаю сперечатися з людьми, які жили сотні років тому. Всі вони мали власні таємниці та маніакальні пристрасті, які вони або не могли, або не бажали оприлюднювати. І я зробила своєю роботою викриття та пояснення цих таємниць та пристрастей.

— А що, коли вам це не вдається? Що, коли ці люди опираються вашим спробам пояснити їх?

— Такого не було жодного разу, — відповіла я, на мить замислившись. — Принаймні мені так здається. Все, що треба, — це бути добрим слухачем. Насправді ніхто не може й не бажає зберігати свої секрети в абсолютній таємниці — навіть померлі. Люди повсюди залишають ключі та зачіпки, і якщо уважно придивитися, то їх можна знайти і скласти докупи.

— Ага, то ви історик-детектив? — виснував Клермон.

— Так. Але ставки у мене не високі. — З цими словами я відкинулася на спинку стільця, гадаючи, що інтерв’ю скінчилося.

— А конкретніше: чому ви обрали саме історію науки? — не вгамовувався вампір.

— Напевне, до цього спричинило бажання опонувати великим умам! — Я намагалася не балакати зайвого, говорити так, щоб моя відповідь звучала як завершальна і не тягнула за собою нового запитання. Але мені не вдалося ні перше, ні друге.

Клермон нахилив голову і заходився розбирати свою фортецю з захисним ровом.

Здоровий глузд підказував мені мовчати, але зав’язані у вузли ниточки моїх секретів якось послабнули самі собою, почали розв’язуватися.

— Мені хотілося дізнатися, чому люди у витвореній ними картині світу залишили так мало місця магії, — додала я. — Тому я бажала знати, що саме переконало їх у тім, що магія — малозначуща.

Вампір повільно підняв на мене свої холодні сірі очі.

— Ну, і як — дізналися?

— І так, і ні, — відповіла я з ваганням у голосі. — Я побачила логіку, до якої вони вдалися у своїх поясненнях, побачила безперспективність тих численних способів, якими науковці-експериментатори вперто руйнували віру в те, що навколишній світ — це місце, де існує непояснимо-потужна і всеохопна магія. Втім, кінець-кінцем вони зазнали фіаско. А магія нікуди не поділася. Вона терпляче чекала, поки люди переконаються в неповноцінності науки і повернуться до неї.

— Саме тому ваш вибір припав на алхімію.

— Ні, алхімія — це лише одна з ранніх форм експериментальної науки.

— Можливо. Але ж ви не заперечуватимете, що алхімії притаманна магія, — напосідав Клермон. — Я ж читав ваші праці. Навіть ви не змогли цього приховати.

— Тоді це наука з домішкою магії. Або магія з домішкою науки.

— І який варіант вам більше до вподоби?

— Не знаю, — виклично відказала я.

— Спасибі за відповідь. — Із виразу його обличчя я бачила, що він знає, наскільки важко мені про це говорити.

— Та нема за що. — Я відкинула з лоба пасмо волосся, почуваючись дещо знервовано. — А можна у вас іще дещо спитати?

Метью кинув на мене обачливий погляд, але кивнув.

— А чому ви зацікавилися моєю роботою в царині алхімії?

Спочатку він наче не хотів відповідати і вже збирався було відмахнутися від мого запитання, але потім передумав. Я ж виказала свою таємницю. І тепер його черга.

— Алхіміки теж намагалися знайти відповідь на запитання — навіщо ми у цьому світі. — Клермон був щирий — я бачила з виразу його обличчя, — але це ані на крок не наблизило мене до розуміння його інтересу до «Ешмола № 782». Вампір зиркнув на свій годинник.

— Якщо ви скінчили, мені вже слід відвезти вас до коледжу. Вам неодмінно захочеться вдягнутися тепліше перед тим, як піти до бібліотеки.

— Мені не стільки слід перевдягнутися в тепліший одяг, як помитися в душі, — відповіла я, підводячись, потім потягнулася, покрутила шиєю, щоб хоч трохи зняти хронічну заціпенілість. — А ще сьогодні ввечері маю йти на йогу. Бо у мене сидяча робота. Я багато часу проводжу за робочим столом.

Очі вампіра блиснули цікавістю.

— Ви займаєтеся йогою?

— Не уявляю без неї свого життя, — відповіла я. — Я люблю рух і люблю медитацію.

— Що ж, не дивно, — зауважив він. — Веслуєте ви так само — поєднуючи рухи з медитацією.

Мої щоки спалахнули рум’янцем. Виявляється, Клермон стежив за мною на річці так само пильно, як і в бібліотеці.

Метью поклав двадцятифунтову купюру на стіл і помахав рукою Мері. Вона помахала йому у відповідь, і вампір, легенько торкаючись мого ліктя, повів мене поміж столиків, зайнятих нечисленними завсідниками, що на цей час іще лишилися в кафе.

— А у кого ви займаєтеся йогою? — спитав він, відчиняючи мені дверцята свого авто.

— Я ходжу в оту студію, що на Хай-стрит. Мені поки не трапився наставник, який прийшовся б мені до вподоби, але я відчуваю, що незабаром це станеться, до того ж, як то кажуть, біднякам вибирати не доводиться.

У Нью-Гейвені було кілька студій, але Оксфорд у цьому сенсі сильно пас задніх.

Вампір всівся за кермо, повернув ключ і, акуратно здавши задом у найближчий проїзд, спрямував авто назад до міста.

— Там ви не знайдете такого рівня, який вам потрібен, — впевнено зазначив Метью.

— А ви теж йогою займаєтеся? — здивувалася я, на мить уявивши його масивне тіло, скручене у важку позу.

— Та трохи. Якщо хочете поїхати зі мною завтра на йогу, я зможу підібрати вас біля Гертфорда о шостій. Сьогодні вам доведеться змиритися зі своєю студією в місті, але завтра відвідаєте повноцінне заняття.

— А де ваша студія? Я зателефоную туди і спитаю, чи є в них заняття сьогодні увечері.

Клермон похитав головою.

— Сьогодні вони зачинені. А працює ця студія лише вечорами по понеділках, середах, п’ятницях та неділях.

— Я-а-асно… — розчаровано протягнула я. — А які вони — тамтешні заняття?

— Самі побачите. Це важко описати, — відказав Метью, ховаючи усмішку.

На мій подив, ми під’їхали аж до сторожки. Фред висунув голову, щоб подивитися, що то за авто зупинилося біля брами, а коли помітив табличку шпиталю Редкліфа, підійшов, щоб подивитися, у чому справа.

Клермон висадив мене з машини. Я спочатку помахала Фреду, а потім простягнула руку Клермону.

— Мені сподобався сніданок. Дякую за чай і компанію.

— Нема за що. Побачимося в бібліотеці.

Коли Клермон поїхав, Фред аж присвиснув.

— Гарненький автомобільчик, докторе Бішоп. То ваш приятель, еге ж? — Це було частиною його обов’язків — заради безпеки дізнаватися якомога більше про те, що відбувалося в коледжі й задовольняти свою ненаситну допитливість, яка була неодмінною умовою прийняття на роботу тутешніх сторожів.

— Та, начебто, — задумливо відповіла я.

У своєму помешканні я першим ділом витягнула десятидоларову купюру зі стосу американської валюти у портмоне. Конверт довелося шукати кілька хвилин. Я засунула купюру в конверт, написала адресу Кріса, великими літерами слова АВІАПОШТА і приклеїла в правому верхньому куті марку.

Кріс ніколи не забуде мені, що я програла йому парі. Ніколи.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка