Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка4/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Розділ 5

Повечерявши, я сіла на софу біля каміна, у якому ледь жеврів вогонь, й увімкнула переносний комп’ютер. Чому це великому науковому цабе Клермону так хочеться побачити алхімічній манускрипт — хай навіть зачаклований, — він цілісінький день просидів у бібліотеці напроти відьми, проглядаючи древні нотатки з морфогенезу? Його візитка стирчала в одній із кишеньок моєї сумки. Я видобула її й прихилила до екрана.

В Інтернеті, під стороннім лінком на інформацію про якесь загадкове убивство та неминучими адресами сайтів соціальної мережі, вектор-рядки біографічних даних професора Клермона приголомшували: тут і його веб-сторінка як викладача, і стаття у «Вікіпедії», і лінки на сучасних членів Королівського наукового товариства…

Я клацнула по «викладацькій» сторінці — й невдоволено гмикнула. Виявилося, Метью Клермон був одним із тих викладачів, що не дуже полюбляли викладати інформацію в Інтернет — навіть інформацію наукову. Наприклад, на веб-сторінці Йєльського університету відвідувач міг знайти контактну інформацію та повні автобіографічні відомості майже про кожного викладача цього вузу. В Оксфорді ж практикувався інакший підхід до приватної інформації. Тож і не дивно, що вампіри викладали саме тут.

Інформації стосовно діяльності Клермона в шпиталі не було, хоча в його візитці зазначалося, що він там працює. Я набрала в пошуковому вікні «Відділ нейробіології, шпиталь Джона Редкліфа» і вийшла на стислий перелік надаваних послуг. Але жодного посилання на лікарів — просто довжелезний список дослідницьких тем. Систематично клацаючи і продираючись крізь тематики, я нарешті знайшла прізвище Клермона на сторінці, присвяченій «лобовій частині головного мозку», хоча там теж не було жодної додаткової інформації.

Від статті у «Вікіпедії» не було ніякого толку, не кращим був і сайт Королівського наукового товариства. Усе корисне, про що йшлося на головних сторінках, ховалося за паролями. Я не змогла навмання вгадати реєстраційне ім’я Клермона та його пароль, а після шостої невдалої спроби мені взагалі перекрили доступ до будь-якої інформації.

Пригнічена своїми невдачами, я ввела ім’я вампіра в пошуковий двигун у розділі наукових журналів.

— Нарешті! — вигукнула я і задоволено відкинулася на спинку крісла.

Може, Метью Клермон і не відзначався помітною присутністю в Інтернеті, але в галузі наукової літератури він розвинув неабияку активність. Вишикувавши результати у хронології, я знайшла стислу інформацію про історію інтелектуальної діяльності вампіра.

Та моє початкове відчуття тріумфу швидко зів’яло. Таких історій він мав не одну. А чотири.

Перша починалася з мозку. Я багато чого не розуміла, але, здавалося, Клермон здобув собі наукову та медичну репутацію одночасно, досліджуючи функцію лобової частини головного мозку під час обробляння імпульсивних бажань та пристрастей. Йому вдалося зробити кілька важливих відкриттів щодо ролі, яку відіграють мозкові нейронні механізми в реакціях на відкладене задоволення, і всі ці відкриття стосувалися префронтальної кори. Я розгорнула ще одне пошукове вікно, щоб подивитися анатомічну схему і побачити, про яку саме частину мозку йшла мова.

Декотрі люди стверджують, що всяка наукова праця є ледь-ледь замаскованою автобіографією. Мій пульс пришвидшився. Зважаючи на те, що Клермон був вампіром, я щиро сподівалася, що відкладене задоволення було його хобі та спеціалізацією.

Клацнувши іще кілька разів, я побачила, що на певному етапі Клермон зробив різкий поворот у тематиці своїх досліджень, переключившись із мозку на вовків, а точніше — на вовків норвезьких. Під час досліджень він, напевне, провів не одну годину під нічним небом Скандинавії, що для вампіра не було проблемою, зважаючи на температуру його тіла та здатність бачити у темряві. Я спробувала уявити Клермона серед снігів у теплій куртці та з блокнотом у руці, але не змогла.

А після цього з’явилися перші згадки про кров.

Досліджуючи вовків у Норвегії, вампір аналізував склад їхньої крові, щоби визначити родинні групи та схеми передавання спадковості. З норвезьких вовків він виокремив чотири клани, з котрих три були вовками-аборигенами. Четвертий клан, як виявилося, започатковано вовком, що потрапив до Норвегії зі Швеції або ж Фінляндії. Клермон дійшов висновку, що між зграями відбувався інтенсивний процес парування, який спричинився до обміну генетичним матеріалом, і цей обмін істотно вплинув на еволюцію виду.

Тепер вампір відстежував успадковані риси в інших видах тварин, а також у людей. Велика кількість його найновіших публікацій мали суто технічний характер — там ішлося про методи маркування зразків тканин та правила поводження з надзвичайно старими та крихкими зразками ДНК.

Я вхопила себе за волосся і щосили смикнула, сподіваючись, що напруженість посилить циркуляцію крові й активує зморені нервові клітини. Такого бути не могло. Жоден науковець не спромігся б видати стільки праць у стількох різних царинах дослідження. На одне те, щоб опанувати навички і методики, мало піти мало не все життя — звісно, життя звичайної людини.

А от вампіру це до снаги — якщо працювати над кожною темою по кілька десятиріч. Цікаво, скільки ж сотень років ховалося за тридцятирічним обличчям Метью Клермона?

Я підвелася і заварила собі свіжого чаю. Тримаючи в одній руці паруючу чашку, я намацала у сумці мобільник і великим пальцем набрала номер.

Однією з приємних рис науковців було те, що при них завжди був телефон. І вони відповідали на виклик після одного-двох гудків.

— Крістофер Робертс слухає.

— Привіт, Крісе, це я, Діана Бішоп.

— О, привіт, Діано! — Крісів голос пролунав приязно, а на задньому фоні завивала музика. — Чув, що ти здобула ще одну премію за свою книжку. Поздоровляю!

— Дякую, — відповіла я, завовтузившись у кріслі. — Це стало для мене несподіванкою.

— А для мене — ні. Бо це справді приголомшлива праця. До речі, про працю — як у тебе справи з дослідженнями? Ти вже скінчила свою вступну промову?

— І близько не скінчила — ледь почала, — відповіла я. Саме промовою я й мала займатися, а не вистежувати вампірів через Інтернет. — Вибач, що потурбувала тебе в лабораторії. Маєш вільну хвилину?

— Аякже, — відповів Кріс і крикнув комусь прикрутити музику. Але її гучність не зменшилася. — Стривай. — Почулися якісь приглушені звуки, а потім настала тиша. — Ось так значно краще, — ніяково сказав він. — Що поробиш — у дітлахів надлишок енергії на початку семестру.

— У випускників завжди надлишок енергії, Крісе. — Моє серце трохи занило — я скучила за метушнею нових занять та за обличчями нових студентів.

— Кому як не тобі про це знати! Втім, як твої справи? Що конкретно тебе цікавить?

Ми з Крісом стали викладачами Йєльського університету в один рік, але ні я, ні він не стали штатними працівниками. Він випередив мене на рік, здобувши стипендію фонду Макартурів, поки з нього склався талановитий молекулярний біолог.

Він не поводився як пихатий і зарозумілий геній, коли одного разу я без всяких передмов спитала його, чому алхімік міг описати дві субстанції, нагріті в перегінному кубі, як розгалужені гілки дерева. Ніхто інший на хімічному факультеті не завдав собі клопоту допомогти мені, але Кріс послав двох студентів-випускників за матеріалами, необхідними для відтворення експерименту, а потім я наполягла на тому, щоб самій прийти прямо до лабораторії. І крізь прозоре скло колби ми спостерігали, як грудка сірого намулу зазнала еволюції, перетворившись на червоне дерево з сотнями гілок. Тоді ми з ним і потоваришували.

Я глибоко зітхнула:

— На днях я познайомилася з одним чоловіком.

Кріс підбадьорливо ухнув — він часто знайомив мене з приятелями, із якими ходив до спортзалу.

— Про роман не йдеться, — похапцем запевнила я. — Цей чоловік — науковець.

— Красень-науковець — це саме те, що тобі треба. Бо тобі потрібен виклик — і партнер на все життя.

— Хто б казав. О котрій годині ти пішов учора з бібліотеки? Окрім того, я вже маю одного красеня-науковця у своєму житті, — піддражнила його я.

— Не з’їжджай із теми.

— Оксфорд — таке маленьке містечко, що я просто приречена увесь час наштовхуватися на цього чоловіка. А він вважається тут великим науковим цабе. — «Трохи прибрехала і перебільшила, — подумала я, схрестивши пальці. — Але я таки була близькою до істини». — Я проглянула його роботу і дещо в ній зрозуміла, та, напевне, я чогось таки не знаю, бо побачене якось не клеїться докупи.

— Тільки не кажи мені, що він — астрофізик, — сказав Кріс. — Ти ж знаєш, що фізика — моя слабкість.

— Ти просто геній.

— А я і є геній, — швидко відказав Кріс. — Але моя геніальність не поширюється на картярські ігри та фізику. Ім’я — будь ласка. — Кріс намагався виявляти терплячість, але мозок людини як для нього аж надто повільний.

— Метью Клермон. — Його ім’я застрягло у мене в горлянці, так само, як і запах гвоздики минулої ночі.

Кріс присвиснув.

— Невловимий відлюдник, професор Клермон.

Мої руки вкрилися «гусячим висипом».

— А що ти з ним зробила — заворожила поглядом своїх прекрасних очей?

Кріс не знав, що я відьма, і вжив слово «заворожила» абсолютно випадково.

— Йому дуже подобаються мої роботи, присвячені Бойлю.

— Оце я повірив, — іронічно зауважив Кріс. — Ти спрямувала на нього проміння своїх блакитно-золотистих зоряних очей — і йому відразу ж пригадався закон Бойля? Він науковець, Діано, а не монах. І до того ж неабияка величина в науці.

— Невже? — ледь чутно спитала я.

— Отож. Він обдарована людина, як і ти: публікувався тоді, коли був студентом-випускником. Його праці — якісна робота, не туфта; ти сама б радо підписалася під кожною з них, якби змогла зробити стільки, скільки встиг зробити він впродовж своєї наукової кар’єри.

Я поглянула на свої нотатки, нашкрябані у великому блокноті з жовтого паперу.

— Ти маєш на увазі його дослідження мозкових нейронних механізмів та префронтального кортексу?

— Молодець, добре підготувалася, — схвально мовив Кріс. — Я мало знаю про ранні роботи Клермона — в них мене цікавить, перш за все, хімія, — але його публікації про вовків збурили жвавий інтерес.

— А чому?

— Він має дивовижну інтуїцію — чому вовки обирають для життя ті чи інші місця, як вони утворюють соціальні групи, як вони спаровуються. Таке враження, що він теж колись був вовком.

— А може, і досі є. — Я намагалася надати голосу жартівливого відтінку, але з язика зіскочило щось зле та заздрісне, і тому ця фраза прозвучала грубо і дещо безцеремонно.

Метью Клермон не мав моральних проблем щодо використанням надприродних здібностей та жаги крові для розвитку своєї наукової кар’єри. Якби вампіру минулої п’ятниці довелося приймати рішення стосовно манускрипту «Ешмол № 782», він неодмінно доторкнувся б до ілюстрацій. Я в цьому анітрохи не сумнівалася.

— Якби він і справді був вовком, то тоді було б легко пояснити високу якість його дослідницької роботи, — терпляче мовив Кріс, ігноруючи недоброзичливий тон моєї ремарки. — Та оскільки він не є вовком, тобі доведеться просто визнати, що він — талановитий науковець. Саме завдяки цьому Клермона прийняли до Королівського наукового товариства після публікації зроблених ним висновків. Його навіть називали послідовником натураліста Девіда Аттенборо. Але він на певний час щез із поля зору.

«Ще б пак», — подумала я.

— А потім він знову вигулькнув із роботами, присвяченими еволюції та хімії?

— Так, але його інтерес до еволюції став природнім продовженням інтересу до вовків.

— А що тебе цікавить в його роботах із хімії?

У голосі Кріса з’явилися нотки невпевненості.

— Ну, розумієш, він поводиться як науковець, що зробив велике відкриття.

— Не розумію, — нахмурилася я.

— У таких випадках науковці стають дивакуватими та дратівливими. Вони ховаються в лабораторіях і не з’являються на конференціях через страх випадково бовкнути щось таке, що допоможе іншим зробити те ж саме відкриття.

— Науковці починають поводитися як вовки. — Тепер я досить багато знала про вовків. Та власницька обережна поведінка, що її змалював Кріс, чітко вписувалася в схему поведінки норвезьких вовків.

— Саме так, — розсміявся Кріс. — Він там нікого не покусав? Ніхто не застукав його в мить, коли він вив на місяць?

— Та начебто не чула, — промимрила я. — А Клермон завжди був таким відлюдькуватим?

— Не того питаєш, — зізнався Кріс. — Так, він має медичний диплом і, напевне, колись приймав пацієнтів, хоча не зажив собі сталої репутації доброго лікаря. Не знаю, чи любили його пацієнти. А от вовки — любили. До речі, за останні три роки він не відвідав жодної конференції. — Кріс на мить замовк. — Втім, стривай: кілька років тому щось таки було.

— Що саме?

— Якось він читав лекцію — не пам’ятаю її подробиць, — і одна жінка поставила йому запитання. Дуже хитре й розумне запитання, до речі. Та він уникнув відповіді. Але жінка наполягала. Клермон роздратувався, а потім немов оскаженів. Мій приятель, котрий був на тій лекції, сказав, що ніколи не бачив, щоб виховані та ввічливі люди так швидко впадали в несамовитий стан.

Кріс іще говорив, а я вже натискала на клавіші, намагаючись знайти інформацію про цей суперечливий випадок.

— Щось схоже на доктора Джекіла та містера Гайда, еге ж? Щось нічого не знаходжу…

— І не дивно. Зазвичай хіміки не перуть на людях брудну білизну. Бо від того не буде нікому зиску, коли розподілятимуть гранти. Нам не потрібно, щоб бюрократи-розподільники грантових коштів думали про нас, як про знервованих йолопів із манією величі. Це заняття ми залишаємо фізикам.

— А Клермон отримує гранти?

— Ще й які! Грантових грошей у нього хоч греблю гати. Та не переймайся ти так кар’єрою професора Клермона! Може, він і має репутацію жінконенависника, але від цього потік грошей, що течуть до нього, аж ніяк не пересох. Із такою високою якістю досліджень йому це не загрожує.

— А чи доводилося тобі з ним зустрічатися? — спитала я, сподіваючись почути особисту думку Кріса про вдачу Метью Клермона.

— Ні. Тих, хто може похвалитися особистим знайомством із цим ученим, не набереться, мабуть, і півтора десятка. Він не займається викладацькою діяльністю. Втім, ходить багато пліток — що він не любить жінок, що він — інтелектуальний сноб, що він не відповідає на листи, які отримує електронною поштою, і не бере у помічники аспірантів.

— Ти кажеш так, немов вважаєш всі ці історії просто дурницями.

— Та ні, це не дурниці, — задумливо проговорив Кріс. — Просто я не впевнений, що це не впливає на його діяльність, особливо зважаючи на те, що, можливо, саме він буде тим вченим, хто нарешті розкриє таємниці еволюції або знайде ліки від хвороби Паркінсона.

— Тебе як послухати, то Клермон — це щось середнє між Джонасом Солком та Чарльзом Дарвіном.

— Що ж, непогана аналогія.

— Невже він такий талановитий? — Мені пригадалося, з якою несамовитістю Клермон досліджував папери Нідхема, і у мене виникла здогадка, що він — більш, ніж талановитий.

— Так, — тихим голосом сказав Кріс. — Якби я був азартним гравцем, то побився б об заклад на сто доларів, що він устигне отримати Нобелівську премію.

Кріс був генієм, але він не знав, що Метью Клермон — вампір. Ніякої Нобелівської премії не буде: вампір сам про це потурбується, аби зберегти анонімність. Бо лауреатам Нобелівської премії обов’язково треба фотографуватися.

— Що ж, парі приймається, — сказала я і розсміялася.

— Починай заощаджувати гроші, Діано, бо ти неодмінно програєш, — хихикнув Кріс.

Наше останнє парі він програв. Я побилася об заклад на п’ятдесят доларів, що його візьмуть на штатну посаду раніш, ніж мене. Програні ним гроші я засунула за рамку фото, зробленим того ранку, коли йому зателефонували з фонду Макартурів. На цьому фото Кріс був знятий у той момент, коли пригладжував пальцями свої неслухняні чорні кучері, а на його смаглявому обличчі застигла ніякова посмішка. Штатну посаду він отримав дев’ять місяців по тому.

— Дякую тобі, Крісе. Ти мені дуже допоміг, — щиро сказала я. — Тобі час повертатися до дітлахів. Бо вони вже, мабуть, встигли влаштувати вибух.

— Та отож, треба перевірити. Пожежна сигналізація не спрацювала, а це добра ознака. — Він замовк, вагаючись. — Признавайся, Діано. Навряд чи ти розпитуєш мене тому, що боїшся сказати щось не так, коли зустрінеш Метью Клермона на вечірці з коктейлями. Зараз ти поводишся так, немов досліджуєш якусь проблему. Кажи: що ти побачила в ньому таке, що захопило твою уяву?

Інколи мені здавалося, що Кріс має підозри щодо того, ким я є насправді. Але я не могла сказати йому правду.

— Я маю слабкість до розумних і добре вдягнених чоловіків.

Кріс зітхнув:

— Гаразд, можеш не казати. Бо я й так знаю, що ти страшенна брехуха. Але стережися. Якщо він розіб’є тобі серце, мені доведеться набити його по сраці, а з цим можуть виникнути проблеми, бо у мене дуже щільний розклад занять.

— Метью Клермон не розіб’є мені серце, — затято заперечила я. — Він колега, до того ж із широким діапазоном читацьких інтересів, от і все.

— Ти така розумна, а верзеш дурниці. Ставлю на кін десять доларів, що ще не скінчиться цей тиждень, як Метью запросить тебе на вечерю.

Я розсміялася.

— І коли ти вже навчишся? Тобі не набридло мені програвати? Що ж, гаразд, коли програєш, віддаси мені десять доларів, тобто в перерахунку на британські стерлінги.

Ми попрощалися. Я й досі мало знала про Метью Клермона, але вже краще відчувала, які саме питання мала прояснити. Найважливішим із них було таке: чому науковець, здатний здійснити значуще відкриття в галузі еволюції, цікавиться хімією сімнадцятого сторіччя.

Я нишпорила Інтернетом, аж поки в мене заболіли очі. Коли місцеві годинники вдарили дванадцяту, я вже потопала у нотатках про вовків та генетику, але ні на крок не наблизилася до розгадки таємниці: чому Метью Клермон цікавиться «Ешмолом № 782»?

Розділ 6

Сірим ранком, таким типовим для ранньої осені, я більш за все хотіла загорнутися в кілька светрів і нікуди не виходити з помешкання.

Побіжний погляд на похмуру вогкість за вікном переконав мене не займатися сьогодні веслуванням. І я вирушила на пробіжку. Помахом руки я привіталася з охоронцем у сторожці, який спочатку кинув на мене спантеличений погляд, а потім підбадьорливо підняв угору великий палець.

Із кожним доторком кросівок до тротуару онімілість по краплі покидала моє тіло. Коли ж я добігла до гравійної стежини в університетському парку, моє дихання вже було глибоким; я відчула внутрішній спокій і готовність цілісінький день просидіти у бібліотеці — хоч яка б кількість нечисті там зібралася.

Коли я поверталася з пробіжки, сторож зупинив мене.

— Докторе Бішоп?

— Так?

— Вибачте, що минулої ночі я не пустив вашого приятеля, але такі вже у нашому коледжі правила. Наступного разу, коли ви очікуватимете гостей, попередьте нас заздалегідь, і ми направимо їх до вас.



Ясність думок, досягнута на пробіжці, миттєво розвіялась.

— Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала я з різкою ноткою в голосі.

— Жінка.

Я розчаровано опустила плечі.

— Така чемна й вихована! Мені завжди подобалися австралійки. Знаєте, вони такі щиросерді й приязні… Австралійці схожі на американців, але не такі… — Голос сторожа затремтів, і він замовк, але я збагнула, що він мав на увазі. Австралійці схожі на американців, але не такі настирливі й нахабні.

— Та ми намагалися зателефонували до вашого помешкання, — продовжив сторож.

Я нахмурилась. Річ у тім, що я сама вимикаю дзвінок телефону, бо Сара хибно вираховує різницю в часі між Медісоном та Оксфордом і завжди телефонує о дванадцятій ночі. Тепер мені все зрозуміло.

— Дякую. Надалі неодмінно повідомлятиму про своїх гостей заздалегідь, — пообіцяла я.

У помешканні я увімкнула у ванній світло і зиркнула в дзеркало: напруженість останніх двох днів таки далася взнаки, і темні кола під очима тепер «розквітли» і нагадували синці. Я оглянула передпліччя — чи немає там синців, та, на свій подив, нічого не знайшла, хоча вампір схопив мене за передпліччя дуже сильно.

Після душу я вдягла широкі штани та водолазку з закритим коміром. Насичений чорний колір одягу підкреслював мій зріст і ховав атлетичність статури, але водночас робив мене схожою на труп, тому я накинула на плечі й пов’язала вузлом м’який светр із барвінковим візерунком. Від цього синці під очима стали ще синішими, але я принаймні вже не нагадувала мерця. При кожному русі волосся на голові потріскувало статичною електрикою і загрожувало стати сторч. Цю проблему я вирішила єдиним можливим способом: зібрала волосся у хвіст і зав’язала вузликом на потилиці.

У бібліотеці возик Клермона стояв догори напханий манускриптами, і я вже звиклася з думкою, що мені знову доведеться зустрітися з ним у читальному залі герцога Гамфрі, тож розправила плечі й підійшла до столика замовлень.

І знову директор й обидві його помічниці метушилися, немов переполохані птахи. Цього разу їхня діяльність зосередилася в трикутнику між столом замовлень, каталожними картками манускриптів та кабінетом директора. Вони гасали зі стосами коробок біля перших трьох рядів старезних столиків і штовхали возики з манускриптами під пильним поглядом химерних скульптур.

— Дякую, Шоне, — долинув із глибини залу низький чемний голос Клермона.

Що ж, хоч одна добра новина: мені не доведеться тепер сидіти поруч із вампіром.

Погана ж новина полягала в тому, що я не увійду до бібліотеки, щоб замовити манускрипт, не потрапивши під пильне око Клермона, який матиме змогу слідкувати за кожним моїм кроком. А відсьогодні він має підкріплення.

У другому алькові мініатюрна дівчинка у довгому мішкуватому светрі, що сягав до колін, складала у стос папери та теки. Коли вона обернулася, я з подивом побачила перед собою дорослу жінку з янтарними очима з чорними зіницями — холодними, як крига. Її бліда світла шкіра та неприродно густе блискуче волосся, що зміїстими кучерями обрамляло її обличчя і хвилями спадало на плечі, видавали в ній вампіра. Вона ступила крок назустріч і окинула мене убивчим поглядом. Їй не хотілося бути в бібліотеці, і вона винуватила за це мене.

— Міріам! — покликав її тихо Клермон, виходячи у центральний прохід. Він побачив мене і різко зупинився; його губи зобразили ввічливу усмішку.

— Доброго ранку, докторе Бішоп. — Він пригладив пальцями волосся, від чого воно набуло ще більш артистично-скуйовдженого вигляду. Я мимоволі пригладила власне волосся і заправила за вухо пасмо, що вибилося з вузлика.

— Доброго ранку, професоре Клермон. Бачу, ви збираєтесь тут працювати.

— Так. Але сьогодні я не складу вам компанію в Сельден-Енді. Персонал спромігся розмістити нас тут, де ми нікому не заважатимемо.

Жінка-вампір гучно гепнула стосом паперів об стіл.

Клермон усміхнувся.

— Дозвольте відрекомендувати мою асистентку — доктора Міріам Шепард. Знайомся, Міріам: це доктор Діана Бішоп.

— Здрастуйте, докторе Бішоп, — прохолодно мовила Міріам, простягаючи мені руку. Я взяла її — і була шокована різким контрастом між її крихітною холодною рукою та моєю — більшою та теплішою. Я хотіла була забирати свою руку, та хватка Міріам враз зміцніла, вона стиснула мою долоню так, що аж кістки хруснули. Нарешті вона відпустила мене, і я насилу придушила бажання потрясти п’ястю, щоб вгамувати біль.

— Здрастуйте, докторе Шепард. — Запала ніякова тиша. «Цікаво, що зазвичай кажуть вампіру, зустрівши його рано-вранці?» І я вдалася до найпростішої банальності, заведеної серед людей: — Мені треба йти, бо роботи багато.

— Бажаю вам плідно попрацювати, — відповів Клермон із легким уклоном, так само холодним, як і привітання Міріам.

Біля мене нарисувався пан Джонсон зі стосом сірих коробок у руках.

— Сьогодні ми посадимо вас за столик А-чотири, докторе Бішоп, — задоволено повідомив він, пихкаючи обвислими щоками. — Я віднесу все це туди.

За широкими плечима Клермона я не побачила, чи є в нього на столі переплетені манускрипти. Придушивши цікавість, я пішла за інспектором на своє звичне місце в Сельден-Енді.

Поки витягувала олівці й вмикала комп’ютер, я гостро відчувала присутність Клермона і тепер, коли він не сидів напроти мене, тож я повернулася спиною до порожнього залу, взяла перший коробок, витягнула з нього манускрипт і поклала його на підставку.

Невдовзі моя увага повністю зосередилася на звичній процедурі читання та нотування, і перший манускрипт я обробила менш ніж за годину. Погляд на годинник — чудово, я впоралася ще до одинадцятої. Тож до обіду є час на ще одну книгу.

Манускрипт із наступної коробки виявився істотно меншим за попередній, але він містив цікаві ескізи алхімічного приладдя та стислі настанови, що читалися наче якась химерна комбінація кулінарної книги та посібника з отруєння. «Наповніть кухоль ртуттю і варіть її на повільному вогні протягом трьох годин — так починався один із рецептів. — А коли вона з’єднається з філософським дитям, залиште його в стані гниття, аж поки Чорний Ворон не забере його на погибель». Цокали хвилини, і мої пальці літали по клавіатурі з дедалі більшою швидкістю.

Я заздалегідь приготувалася до того, що сьогодні на мене витріщатиметься всяка нечисть, яку тільки можна собі уявити. Та коли годинник пробив першу, я й досі була єдиною відвідувачкою Сельден-Енду. Окрім мене тут сидів студент-випускник у червоно-біло-блакитній краватці Кебл-коледжу. Похмуро уп’явши погляд у стос рідкісних книг, він їх не читав, а просто гриз нігті, час від часу гучно клацаючи при цьому зубами.

Я заповнила два вузеньких бланки нових заявок, склала свої манускрипти і підвелася з-за стола, щоб піти пообідати, задоволена своїми досягненнями першої половини дня. Джиліан Чемберлен обпекла мене зловтішним поглядом з-за свого незручного стола біля древнього годинника; дві вампірки, що були тут учора, вп’яли в мене холодні бурульки своїх поглядів, а демон із кімнати музично-довідкової літератури привернув до мене увагу двох інших демонів. Вони утрьох саме розбирали фільмоскоп для перегляду мікрофільмів і від несподіванки розсипали деталі пристрою по столу, не помітивши, що ролик із фільмом упав їм під ноги і покотився, розмотуючись, по підлозі.

Клермон та його вампірка-асистентка і досі сиділи біля столика замовлень. Вчора вампір сказав мені, що потойбічні істоти збиралися заради мене, а не заради нього. А от їхня сьогоднішня поведінка свідчила про зворотне, торжествуюче подумала я.

Коли я повертала свої манускрипти, Метью Клермон окинув мене холодним поглядом. Я вдала, що не звертаю на нього уваги, хоча це далося мені зі значним зусиллям.

— Ти вже з цими впоралася? — спитав мене Шон.

— Так. На моєму столі лишилися два. А якщо вдасться отримати ще ось ці, то буде пречудово, — сказала я, подаючи йому смужечки нових замовлень.

— Валері щойно змінилася. А в мене, на жаль, повно роботи, — вибачився Шон із винуватою усмішкою.

— То отримаю наступного разу. — Витягнувши гаманець, я була обернулася, щоб піти.

Та, зачувши раптом низький голос Клермона, враз зупинилася, як вкопана.

— Міріам, час обідати.

— Я не голодна, — відповіла асистентка чистим мелодійним сопрано, у якому вгадувалося ледь стримуване роздратування.

— Ковток свіжого повітря допоможе тобі зосередитися на роботі. — У його голосі недвозначно чувся наказ. Міріам шумно зітхнула, ляснула олівцем по столу і, виринувши з затінку, пішла слідком за мною.

Мій звичний обід — двадцятихвилинна перерва, яку я коротала неподалік у бібліотечному кафе, розташованому на другому поверсі. Я всміхнулася від думки про те, що, поки я обідатиму, Міріам маятиметься у книгарні мережі «Блеквел», де скупчувалися туристи, щоб подивитися і придбати собі поштові картки — саме між оксфордськими путівниками та секцією творів про злочини, скоєні в реальному житті.

Із бутербродом та чашкою чаю я вмостилася в найдальшому закутку людного приміщення між смутно знайомим мені викладачем з історичного факультету, який саме читав газету, і старшокурсником, який розривався між програвачем ем-пе-три, мобільним телефоном та комп’ютером.

Я доїла бутерброд, обхопила чашку долонями і зиркнула у вікно. І відразу ж нахмурилася: один із невідомих демонів із читального залу герцога Гамфрі вештався біля бібліотечної брами, поглядаючи на вікна книжкового магазину.

Раптом я відчула на вилицях два дотики — легенькі, мов поцілунок. І, обернувшись, зустрілася лицем до лиця з іще одним демоном. То була жінка — красива, з привабливими, хоча й дещо непропорційними рисами обличчя: її рот був надто широким для такого витонченого лиця, а величезні шоколадно-брунатні очі сиділи надто близько одне до одного; її волосся було надто світлим для медового кольору її шкіри.

— Ви доктор Бішоп? — від її австралійського акценту в мене по спині побігли крижані мурашки.

— Так, — прошепотіла я, похапливо зиркнувши на сходи. Але, попри передчуття, чорноволоса маківка Міріам там не вигулькнула. — Я — Діана Бішоп.

Незнайомка всміхнулася.

— Мене звуть Агата Вільсон. А ваш приятель не знає, що я тут.

Це ім’я було страшенно недоречним для жінки старшої за мене лише на десять років і набагато стильнішої. Втім, воно видалося мені знайомим: я смутно пригадала, що бачила його у якомусь журналі мод.

— Можна, я сяду? — кивнувши на стілець, щойно звільнений істориком.

— Звісно, — промимрила я.

У понеділок я зустріла вампіра. У вівторок якийсь відьмак спробував хробаком проповзти до мого мозку. Середа, виявляється, була днем демонів.

І хоч демони ходили за мною слід у слід по університету, про них я знала ще менше, ніж про вампірів. Здавалося, мало хто добре розбирався в цих створіннях, а Сара до діла мені не відповіла на мої питання про них. Із її розповідей виходило, що демони — то підклас із кримінальними нахилами. Надмір розуму та творчих основ змушував їх брехати, красти, шахраювати і навіть убивати, бо вони відчували, що їм вдасться відвертітися. Але найбентежнішими, якщо вірити Сарі, були обставини їхнього народження. Неможливо визначити, де і коли вигулькне новий демон, бо зазвичай їхніми батьками були прості люди. Для тітки ця обставина підтверджувала і без того маргінальну позицію демонів в ієрархії істот, бо Сара понад усе цінувала традиції та спадщину відьмацької родини і з осудом ставилася до непередбачуваності демонів. Спочатку Агата Вільсон вдовольнилася тим, що тихо сиділа поруч зі мною і зосереджено спостерігала, як я тримаю чашку з чаєм. А потім заговорила, вивергаючи з себе приголомшливий вихор слів. Сара казала, що з демонами неможливо розмовляти, бо вони завжди починають розповідь із середини.

— Така велика кількість енергії не може нас не приваблювати, — діловито сказала вона, наче відповідаючи на моє запитання. — Відьми зібралися в Оксфорді на свято Мабон і теревенили так, наче забули, що у світі повно вампірів, які мають чудовий слух і чують буквально все. — Вона на мить замовкла. — Ми вже не вірили, що коли-небудь знову побачимо її.

— Кого її? — тихо спитала я.

— Книгу, — так само тихо відповіла вона зі змовницькими нотками в голосі.

— А, книгу… — повторила я навмисне байдужим голосом.

— Так, після того, що скоїли з нею відьми, ми вже не сподівалися побачити її хоч краєм ока.

Жінка-демон говорила, зосередивши погляд на якійсь точці посеред приміщення.

— Звісно, ви теж відьма. Може, мені й не слід із вами розмовляти. Втім, як на мене, то хто-хто, а ви, як непроста відьма, зможете розібратися, що вони утнули з цією книгою. А тут іще ось це, — з сумом додала вона, піднімаючи кинуту кимось газету і подаючи її мені.

Сенсаційний заголовок відразу ж привернув мою увагу: У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР. Я похапцем прочитала повідомлення про те, що столична поліція досі не має зачіпок у справі вбивства двох чоловіків у Вестмінстері. Тіла Даніеля Беннета, 22 років, та Джейсона Енрайта, 28 років, знайшов у провулку за баром «Білий олень» на Сен-Альбан-стрит у неділю вранці власник цього ж бару Ред Скотт. Обидва загиблих мали перерізані сонні артерії та чисельні порізи на шиї, руках та тулубі. Судово-медична експертиза встановила, що смерть сталася через втрату крові, хоча слідів крові на місці злочину не виявили.

Представники влади, що розслідують «вампірські вбивства», як їх уже встигли охрестити місцеві мешканці, звернулися за порадою до Пітера Нокса — автора бестселерів, серед яких «Темні справи: Диявол наших днів та магічне воскресіння — потреба зловісної загадковості в добу науки й техніки», до якого досить часто звертаються слідчі з усього світу в справах про сатанистів та серійних убивць.

«Немає доказів того, що це ритуальне убивство, — сказав Пітер Нокс репортерам під час прес-конференції. — Несхоже це і на роботу серійного вбивці», — виснував він, хоча насправді подібними є убивства Крістіани Нільсон минулого літа в Копенгагені та Сергія Морозова в Петербурзі восени 2007 року. Під тиском численних запитань Нокс припустив, що це лондонське вбивство може бути справою рук вбивці-імітатора або групи таких убивць.

Занепокоєні мешканці започаткували громадське патрулювання, а місцева поліція розпочала ознайомчу компанію «від дверей до дверей», щоб попередити про небезпеку, відповісти на запитання та надати підтримку й допомогу. Чиновники закликають мешканців Лондона проявляти посилену пильність, особливо в нічну годину.

— Ця замітка — звичайний витвір редактора газети, якому потрібна сенсація, — сказала я, віддаючи газету жінці-демону. — Бо преса живиться людськими страхами.

— Хтозна, — мовила вона, озирнувшись довкола. — Я не впевнена. Мені здається, що тут щось значно серйозніше. Вампіри — непередбачувані створіння. Вони стоять на одну сходинку вище за тварин. — І Агата Вільсон скривила рот гидливою гримасою. — А ви, відьми, гадаєте, що непередбачувані та мінливі — саме ми. Хай там що, а всім нам небезпечно привертати увагу звичайних людей.

Мені подумалося, що ми надто багато говоримо про відьом та вампірів у залюдненому громадському закладі. Однак старшокурсник поруч і досі слухав щось у своїх навушниках, а решта завсідників були поглинуті власними думками або розмовами з сусідами по столику.

— Мені нічого не відомо про манускрипт і про те, що з ним скоїли відьми, міс Вільсон. І в мене його немає, — похапцем мовила я, на той випадок, якщо вона теж думала, що я його поцупила.

— Краще звіть мене Агата, — сказала вона, зосереджено поглянувши на візерунок килима. — То ця книга в бібліотеці? Це вони вам сказали повернути її туди?

«Кого вона мала на увазі? Відьом? Працівників бібліотеки? Чи вампірів?» — подумки перебрала я найімовірніших зловмисників.

— Хто — вони? Відьми? — пошепки спитала я.

Агата кивнула, ковзнувши поглядом по приміщенню.

— Ні. Просто я переглянула манускрипт і повернула його до сховища.

— Ага, до сховища, — з розумінням кивнула Агата. — Усі вважають, що бібліотека — це лише будівля, але вони помиляються. Це не просто будівля.

Мені знову пригадався химерно-лиховісний тиск, який я відчула, коли Шон поклав манускрипт на стрічку конвеєра.

— Бібліотека буде тим, чим захочуть її бачити відьми, — проказала вона. — Але ця книга не належить вам. Відьми не мають права вирішувати, де її зберігати і кому її бачити.

— А що такого незвичайного у цьому манускрипті?

— У ньому пояснюється, чому ми існуємо, — відповіла вона з мимовільною ноткою відчаю в голосі. — Там розповідається наша історія: її початок, середина і навіть кінець. Нам, демонам, треба зрозуміти своє місце у світі. І наша потреба сильніша за потребу відьом чи вампірів. — У моїй співрозмовниці тепер не лишилося нічого загадкового і незрозумілого. Вона була, як камера з порушеною різкістю, варто було лише настроїти в ній лінзи.

— А хіба ж ви не знаєте свого місця у світі? — почала я. — Існують чотири типи створінь: люди, демони, вампіри і відьми.

— А звідки тоді беруться демони? Хто нас створює? Навіщо ми тут, у цьому світі? — Вона блиснула на мене брунатними очима. — А чи знаєте ви, звідки береться ваша енергія? Знаєте, чи ні?

— Ні, не знаю, — прошепотіла я, похитавши головою.

— Ніхто не знає, — задумливо мовила Агата. — Щодня ми ставимо перед собою ці запитання. Спочатку люди вважали, що демони — це ангели-хранителі. Потім вони гадали, що ми — боги, прив’язані до землі жертви власних згубних пристрастей. Люди ненавиділи нас, бо ми — не такі як вони, і кидали власних дітей, якщо ті виявлялися демонами. Вони звинувачували нас у тому, що ми заволодіваємо їхніми душами і робимо їх божевільними. Демони — талановиті та розумні, але ми — не лихі, ми не такі, як вампіри. — Тепер у її словах виразно чувся гнів, хоча вона жодного разу не підвищила голос, бо весь час говорила майже пошепки. — Ми ніколи й нікого не доводимо до божевілля. Ми є жертвами людських страхів та заздрощів навіть більше, ніж відьми.

— Ну, у відьом вистачає своєї щедрої порції лихих та неправдивих легенд, — уставила я, пригадавши полювання на відьом і страти.

— Відьом народжують відьми. Вампіри витворюють нових вампірів. Коли вам самотньо, коли вас охоплює розпач, ви знаходите втіху в сімейних легендах та переказах. Ми ж не маємо нічого, окрім казок, котрі розповідають нам люди. Не дивно, що навкруги так багато демонів зі зламаною психікою. Представникові нашої породи тільки й лишається сподіватися, що одного дня він випадково зустріне іншого демона і зрозуміє, ким він є насправді. Мій син був одним із небагатьох, кому поталанило. Матір’ю Натаніеля була жінка-демон, яка розгледіла ознаки демона в сині й допомогла йому зорієнтуватися в навколишньому світі.

Агата на мить відвернулася, вгамовуючи емоції. Коли її очі знову зустрілися з моїми, з них вихлюпнувся смуток.

— Можливо, люди мають рацію. Може, ми й справді одержимі. Мені бачаться видіння, Діано. Я бачу те, чого мені не слід бачити.

Я знала, що демони здатні бути провидцями. Та ніхто не знає, наскільки точними бувають їхні пророцтва, так само, до речі, як і пророцтва відьом.

— Я бачу кров та страх. Я бачу вас, — провадила вона далі, і її погляд знову втратив зосередженість. — Інколи я бачу вампіра. Він вже давно хоче заволодіти цією книгою. Натомість він знайшов вас. Дивно.

— А навіщо Метью Клермону та книга?

Агата знизала плечима.

— Вампіри та відьми не діляться з нами своїми думками. Навіть ваш приятель-вампір — і той не розповідає нам того, що знає, хоча до демонів він ставиться набагато краще, аніж інші представники його породи. В наші дні так багато таємниць, так багато розумних людей… Якщо ми не остерігатимемося, то вони швидко нас виявлять. Люди люблять владу — і таємниці теж.

— Він не мій приятель, — зашарілася я.

— А ви певні? — спитала Агата, уп’явши погляд у хромовану поверхню кавового автомата, немов у дзеркало.

— Так, впевнена, — сказала я вже жорсткішим тоном.

— У маленькій книзі може міститись велика таємниця, що здатна круто змінити світ. Ви — відьма. Кому, як не вам, знати про силу слова. І якби ваш вампір знав цю таємницю, ви йому були б непотрібні. — Погляд Агати раптом став зворушливий та співчутливий.

— Якщо Метью Клермону так потрібна ця книга, то він може замовити її сам. — Від думки про те, що, можливо, саме це він і робить просто зараз, мені чомусь стало лячно.

— Коли ця книга знову опиниться у ваших руках, — гаряче мовила жінка-демон, вхопивши мене за руку, — обіцяйте, що пам’ ятатимете: ви, відьми, не єдині, кому конче необхідно пізнати її таємниці. Демони теж мають до неї безпосередній стосунок. Пообіцяйте мені.

У її дотику я відчула панічний трепет і раптом усвідомила, що в приміщенні дуже жарко й велелюдно. Інстинктивно шукаючи очима вихід, я зосередилася на своєму диханні, щоб придушити перші симптоми синдрому «борись або ж тікай».

— Обіцяю, — невпевнено промимрила я, не надто добре розуміючи, що саме я обіцяю.

— От і добре, — з відсутнім виразом сказала Агата, відпустила мою руку і поволі відвела очі.

— Так люб’язно з вашого боку поговорити зі мною. — З цими словами вона знову уп’яла погляд у килим. — Ми ще побачимося. Пам’ятайте: є обіцянки, що важать набагато більше за інші.

Виходячи з кафе, я поклала чайник та чашку в сірий пластиковий контейнер зі сміттям і викинула пакет із-під бутерброда. Наостанок я озирнулася і побачила, що Агата читає спортивний розділ щоденної лондонської газети, залишеної викладачем історії.

За порогом книгарні мережі «Блеквел» я не побачила Міріам, але відчула на собі її погляд.

Поки мене не було, Сельден-Енд наповнився звичайними людьми; усі вони заклопотано займалися власною роботою і, здавалося, не помічали велелюдного зібрання створінь довкола себе. Я позаздрила їхньому незнанню і, взявши манускрипт, рішуче намірилася зосередитися на ньому, але натомість спіймала себе на прокручуванні подумки розмови з Агатою в кафе та подій останніх днів. На перший погляд, ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» не мали стосунку до того, що Агата Вільсон розповіла про його зміст. Цікаво, чому ж Метью Клермон та жінка-демон не замовили цей манускрипт самі, якщо він так їх цікавить?

Я заплющила очі, пригадуючи подробиці першої зустрічі з цією книгою, намагаючись укласти події останніх днів у певну схему. Я викинула з голови зайву інформацію й уявила проблему як загадку-мозаїку, розкладену на білому столі, й заходилася збирати докупи її різнокольорові компоненти. Та хоч як би я не тулила їх один до одного, цілісної картини не виходило. Я роздратовано відсунула крісло від стола і рушила до виходу.

— Чи будуть нові замовлення? — спитав Шон, приймаючи манускрипти у мене з рук. Я подала йому пишний букет свіжозаповнених смужок-замовлень. Шон усміхнувся, але нічого не сказав.

Перш ніж піти я мала зробити дві речі. Перша була справою ввічливості. Не знаю, як це їм вдалося, але вампіри примудрилися не дати натовпу створінь, що зібрався в Сельден-Енді, відволікти мене від моєї роботи. Відьмам і вампірам нечасто випадає нагода скласти одне одному подяку, але протягом останніх двох днів Клермон двічі захистив мене. Я твердо вирішила не бути невдячною або ж упередженою, як Сара та її подруги з медісонської відьомської спільноти.

— Професоре Клермон?

Вампір підняв голову.

— Дякую вам, — просто сказала я і, зустрівшись із ним поглядом, не відводила очей доти, поки він не поглянув убік.

— Нема за що, — пробурмотів він із легким здивуванням у голосі.

Друга справа була більш складною. Якщо я потрібна Метью Клермону, то він теж мені потрібен. Я хотіла, щоб він пояснив мені, чому «Ешмол № 782» приваблював до себе таку велику увагу.

— Можете звати мене Діана, — похапцем проказала я, побоюючись втратити самовладання.

Метью Клермон усміхнувся. На якусь часточку секунди серце моє спинилося. То був не звичайний стриманий усміх ввічливості, до якого я вже звикнула. Його рот розтягнувся мало не до вух, а все обличчя наче заіскрилося. «Господи, який же ж він гарний», — знову подумала я, і мені світ пішов обертом.

— Гаразд, — тихо мовив він, — але і вам доведеться звати мене Метью.

Я кивнула на знак згоди, відчуваючи, що серце і досі відбиває хаотичний ритм. Наче якась хвиля розтеклася моїм тілом, змиваючи рештки тривоги після несподіваної зустрічі з Агатою Вільсон.

Ніс Метью легенько смикнувся. Усмішка розпливлася по обличчю. Хай там що відбувалося в моєму тілі, він відчув це нюхом. Більше того, здавалося, він дав цьому явищу чітке визначення.

Я враз почервоніла.

— Приємного вам вечора, Діано. — Він навмисне розтягнув моє ім’я, смакуючи його як щось дивовижне й екзотичне.

— Доброї ночі, Метью, — відповіла я і похапливо ретирувалася.

Веслуючи того вечора тихими водами ріки, я спостерігала, як вечірня зоря перетворюється на сутінки і час від часу помічала на прибережній стежині розмиту димчасту пляму, котра трималася трохи попереду мене — немов якась темна зірка, що вела мене додому.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка