Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка38/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

Розділ 42

— Тепер тут лише ми і привиди, — констатувала я, відчуваючи бурчання у шлунку.

— Яка твоя улюблена страва? — спитав Метью.

— Піца, — швидко відповіла я.

— То треба поласувати нею, поки є можливість. Пропоную замовити і з’їздити забрати.

Відтоді, як ми з’явилися в домі Бішопів, нам ще жодного разу не доводилося вибиратися за його межі. Для мене було щось химерне в тому, що я роз’їжджала по Медісону з вампіром на «рейндж-ровері». Ми вирушили об’їзним шляхом до Гамільтона на південь через пагорби, а потім різко звернули на північ, щоб заїхати за піцою. Поки ми їхали, я показала Метью басейн, де я в дитинстві займалася плаванням, і будинок, де жив мій перший «справжній» хлопець. Усе місто було вбране геловінськими прикрасами: чорними котами, відьмами на мітлах; навіть на деревах були розвішані помаранчеві та чорні яйця. У цій частині планети до цього свята серйозно ставилися не лише відьми.

Коли ми під’їхали до піцерії, Метью вибрався з авто разом зі мною, байдужий до того, що на нас звернуть увагу відьми або ж прості люди. Я стала навшпиньки, щоб цьомкнути його, а він цьомкнув мене навзаєм зі сміхом, майже безтурботним.

Студентка з коледжу, яка нас обслуговувала, з неприхованим захватом поглянула на Метью, подаючи йому пиріг.

— Добре, що вона не відьма, — зауважила я, коли ми сідали в авто. — Інакше перетворила б мене на ящірку, а сама полетіла б з тобою на своїй мітлі.

Підкріпившись піцою — ковбаса пепероні з грибами — я швидко впоралася з безладом у кухні та в сімейній кімнаті. Метью приніс із їдальні оберемок паперів і спалив їх у кухні.

— А що нам робити з ось цим? — спитав він, показуючи мені лист від матері, загадкову записку з трьох рядків та сторінку з «Ешмола 782».

— Залиш їх у кімнаті для гостей, — відповіла я. — Про них потурбується будинок.

Я і далі поралася по господарству — прала білизну, прибирала в Сариному кабінеті. І тільки піднявшись нагору, щоб зібрати наш одяг, я помітила, що обох комп’ютерів немає. Охоплена панікою, я загупала сходами вниз.

— Метью! Комп’ютери зникли!

— Вони у Геміша, — спокійно відповів він, ловлячи мене в обійми, і ніжно погладив по голові. — Усе нормально. У будинку нікого не було.

Я похнюпилася, і моє серце загупало від думки про те, що тут може несподівано з’явитися іще один Доменіко чи ще одна Жульєт.

Метью заварив чай, а поки я пила, розтирав мені ноги. І весь цей час говорив про неістотні речі — будинки в Гамільтоні, що нагадали йому про якесь інше місто та інший час, про те, як він вперше покуштував помідор, що спало йому на думку, коли він вперше побачив мене за веслами на річці в Оксфорді. Він говорив, говорив — аж поки я розслабилася від тепла та комфорту.

Коли поруч нікого не було, Метью завжди поводився інакше, але цей контраст особливо виявився зараз, коли наші родини поїхали. Від дня, коли ми з’явилися у домі Бішопів, він поступово перебрав на себе відповідальність за інші вісім життів. З однаково неослабною енергією він дбав про усіх — незважаючи на те, хто були ці створіння і який стосунок до нього мали. А тепер він піклувався лише про одну істоту.

— Ми навіть часу достатньо не мали, щоб поговорити один з одним, — подумала я вголос, пригадавши, який вир подій захопив нас відтоді, як ми познайомилися. — І не лише ми удвох.

— Останні кілька тижнів були сповнені майже біблійними випробуваннями. Гадаю, єдине, чого нам вдалося уникнути, це чуми та сарани. — Метью на мить замовк, а потім продовжив: — Але якщо всесвіт справді бажав нас випробувати, так би мовити, на старий лад, то можна впевнено сказати, що наші випробування скінчилися. Цього вечора закінчуються сорок днів.

Так мало часу, а так багато подій…

Я поставила порожню чашку на стіл і, подавшись уперед, взяла його за руки.

— Куди ми вирушаємо, Метью?

— Можеш трохи почекати, серденько? — Метью поглянув у вікно. — Мені хочеться, щоб цей день тривав якомога довше. А незабаром стемніє.

— Бачу, тобі подобається грати зі мною в хованки! — Пасмо волосся впало мені на лоба, і я відкинула його назад.

— Так. Мені подобається грати з тобою в хованки, — підтвердив Метью і взяв мене за руку.

Ми тихо поговорили ще з півгодини, і Метью знов поглянув надвір.

— Іди нагору і поніжся у ванні. А потім помийся під душем. Можеш використати увесь запас гарячої води у баці. Невдовзі ти страшенно скучатимеш за піцою, але це буде ніщо порівняно з бажанням помитися під гарячим душем чи покиснути у ванні. Через кілька тижнів ти з радістю підеш на вбивство, тільки під душем помитися б.

Поки я купалася, Метью дістав мій геловінський костюм: чорне нижче колін плаття з високим коміром, гостроносі чоботи та гостроверхий капелюх.

— А це що таке, дозвольте спитати? — вигукнув Метью, вимахуючи панчохами з червоними та білими горизонтальними смужками.

— Це ті панчохи, про які казала Емілі, — досадливо простогнала я. — Якщо я їх не вдягну, вона однаково про це дізнається і ніколи мені цього не подарує.

— Якби при мені й досі був мобільник, я сфотографував би тебе в цьому огидному шматті, а потім довіку шантажував би.

— А чи є що-небудь, що могло б гарантувати твоє мовчання? — спитала я, занурюючись нижче у воду.

— Звісно, що є, — відповів Метью, кидаючи за спину мої панчохи.

Спочатку ми просто гралися. Як і вчора під час вечері та і сьогодні під час сніданку ми старанно уникали навіть натяку на те, що це, можливо, є наш останній шанс побути разом. У мандрах у часі я була новачком, але Емілі, не боячись налякати мене, сказала, що навіть найдосвідченіші мандрівники в часі визнавали непередбачуваність подорожі між минулим та майбутнім і знали, наскільки легко можна загубитися і нескінченно довго блукати в павутині часу.

Метью відчув зміну мого настрою і спершу відреагував на це винятково ніжним поводженням, а потім — нестримним виявом власницького інстинкту, який вимагав від мене, щоб я думала лише про нього. Попри нашу спільну потребу в спокої та душевному комфорті, до подружніх стосунків справа не дійшла.

— Коли ми будемо в безпеці, — прошепотів Метью, цілуючи мої плечі. — Коли ми матимемо більше часу…

Мій віспяний нарив лопнув. Метью оглянув його і заявив, що все в нормі — дивний висновок, коли йдеться про відкриту рану завбільшки з невеличку монету. Він зняв пов’язку з моєї шиї, відкривши ледь помітні шви, які наклала Міріам, а потім — із руки.

— На тобі все швидко загоюється, — задоволено констатував він, цілуючи внутрішній бік мого ліктя, звідки кілька днів тому він пив кров із моєї вени. Я відчула на своїй шкірі дотик його губ.

— Як дивно. Там моя шкіра холодна. — Я торкнулася своєї шиї. — І тут також.

Метью провів великим пальцем по тій точці, де сонна артерія підходила близько до шкіри. Від його дотику я здригнулася. Здавалося, що кількість нервових закінчень у тому місці потроїлася.

— Підвищена чутливість, — зауважив Метью. — Наче ти — частково вампір. — Він нахилився і доторкнувся губами до мого пульсу.

— Ой! — мало не задихнулася я, ошелешена силою відчуття.

Пам’ятаючи про час, я вдягла чорне плаття і застебнула його на всі ґудзики. З косою, що спадала на спину, я, напевне, була схожа на жінку, що вийшла з фотографії дев’ятнадцятого сторіччя.

— Шкода, що ми вирушаємо не в часи Першої світової війни, — зауважив Метью, обсмикнувши рукави мого плаття. — У цьому прикиді ти досить переконливо скидалася б на директрису школи зразка тисяча дев’ятсот дванадцятого.

— Тільки не ось у цьому, — зауважила я, сідаючи на ліжко, і заходилася натягати на себе червоно-білі панчохи.

Метью мало не луснув від сміху і забажав, щоб я негайно вдягнула гостроверхий капелюх.

— Стривай, — заперечила я. — Давай спочатку запалимо гарбузи.

Прихопивши сірники, ми вийшли надвір, щоб запалити гарбузи в звичайний людський спосіб. Та піднявся вітер, сірники раз по раз гаснули, і свічки не загорялися.

— От зараза! — вилаялася я. — Не можна змарнувати роботу Софі!

— То скористайся заклинанням? — бовкнув Метью, приготувавшись до нової спроби запалити гарбузи сірниками.

— То яка з мене тоді геловінська відьма?

Сама думка про те, що доведеться пояснювати своє фіаско Софі, змусила мене зосередитися на нагальній проблемі — і ґнотик у гарбузі яскраво спалахнув. Я запалила решту тринадцять гарбузів, виставлених вздовж алеї, з яких кожен наступний був страшнішим за попередній.

О шостій годині почулося заповзяте гупання у двері й приглушені вигуки: «Пригощай, бо пожалкуєш!» Метью ще ніколи не святкував Геловін в Америці, тож він з ентузіазмом зустрів наших перших візитерів — своєю фірмовою сліпучою усмішкою, а потім мене пальцем. На ґанку, тримаючись за руки, стояли малесенька відьмочка та трохи більший вампірчик.

— Пригощай, бо пожалкуєш! — продекламували вони, виставивши вперед розкриті наволочки.

— Я — вампір, — сказав хлопчик, вишкіривши на Метью ікла. І показав на свою сестру. — А вона — відьма.

— Бачу, — серйозно мовив Метью, окидаючи поглядом чорну накидку та білий грим хлопця. — Я теж вампір.

Хлопець критично оглянув Метью.

— Твоя мати недопрацювала з твоїм костюмом. Ти зовсім не схожий на вампіра. А де твій капюшон? — Міні-вампір підняв угору руки, затиснувши в кулачки краї своєї атласної накидки і демонструючи підкладку з крилами кажана. — Ось бачиш, твій плащ має вміти літати. Інакше ти не зможеш перетворитися на кажана.

— А, он у чім проблема. Свій плащ я забув вдома, і тому не можу за ним злітати. Може, твій тимчасово позичу.

Метью насипав по жмені солодощів у кожну наволочку, і дітлахи аж повитріщалися, вражені його щедрістю. Я визирнула з дверей і помахала їхнім батькам.

— Ось по ній видно, що вона — відьма, — пискнула дівчинка, схвально кивнувши на мої червоно-білі панчохи та чорні гостроносі чоботи. Спонукані своїми батьками, малі прокричали нам «Дякую!» і почимчикували до авто, що стояло на алеї.

Впродовж наступних трьох годин ми вітали безперервний потік казкових принцес, піратів, привидів, скелетів, русалок та космічних прибульців, а також нових вампірів та відьом. Я обережно натякнула Метью, що треба видавати по одному шматочку печива кожній геловінській істоті, бо коли він не припинить щедро роздавати їх, наші запаси солодощів скінчаться задовго до дев’ятої вечора.

Однак важко було критикувати Метью — він був щасливий. Його поводження з дітьми, що приходили до нашого ґанку, його невимушені жарти показали абсолютно не відомий мені бік натури мого обранця. Сівши навпочіпки, щоб не лякати малечу своїм зростом, Метью розпитував дітлахів про їхні костюми, і кожному хлопчику, що вдавав із себе вампіра, казав, що ніколи не зустрічав такої страшної істоти, як ця.

Але найбільше мене розчулила сцена, коли він зустрів одну казкову принцесу з надміру великими крилами у марлевій спідничці. Вочевидь, приголомшена і зморена святкуваннями маленька дівчинка залилася слізьми, коли Метью спитав у неї, яке саме печиво їй хотілося б взяти. Її брат, дужий молодий пірат шести років, від страху аж випустив її руку.

— А ми у твоєї мами спитаємо, — запропонував Метью, беручи казкову принцесу на руки, а пірата в пістрявій хустці притримав за комірець. Він доставив малих у батьківські обійми цілими та неушкодженими. Однак принцеса забула про свої сльози ще задовго до того, як процесія дійшла до батьків. Міцно вхопившись рукою за комір Метью, вона легенько стукала його по голові чарівною паличкою і приказувала: «Тринди-ринди, геп! Тринди-ринди, геп!»

— Коли вона виросте і мріятиме про свого чарівного принца, то він буде схожий на тебе, — припустила я, коли Метью повернувся до будинку. Він нахилився, щоб поцілувати мене, і з його волосся зірвався дощ сріблястих блискіток. — На тобі казковий пил, — сказала я зі сміхом і заходилася струшувати рештки блискіток із його голови.

Приблизно о восьмій, коли на зміну казковим принцесам та піратам прийшли готичні тінейджери в чорній губній помаді та шкіряному вбранні, завішаному металевими ланцюгами, Метью віддав мені кошик із печивом і відступив до вітальні.

— От боягуз! — піддражнила його я і, поправивши капелюха, пішла відчиняти двері ще одній похмурій компанії.

Хвилини за три до того, як можна було вимикати ліхтар над ґанком і констатувати, що солідну геловінську репутацію будинку Бішопів збережено, ми почули ще одне гучне гупання і вигук: «Пригощай, бо пожалкуєш!»

— Кого там іще чорти принесли? — простогнала я, рвучко насунувши капелюха на голову.

На сходах стояли двоє молодих чаклунів. Один із них — хлопчик-газетяр. Його супроводжував довготелесий прищавий підліток із проколотою ніздрею, наскільки я пам’ятала, з клану О’Нілів. Їхні костюми складалися з рваних джинсів, всіяних булавками футболок, імітованої крові, пластмасових кликів та шматків собачого ланцюга.

— Семі, здається, ти вже вийшов із цього віку.

— Тепер мене жвуть Шем. — Семі мав підліткову мутацію голосу, який тепер повнився несподіваними високими та низькими нотками, а його фальшиві клики надавали йому шепелявості.

— Привіт, Семе. — На дні кошика лежало півдюжини шматочків печива. — Пригощайся тим, що лишилося. Ми саме збиралися світло вимкнути. А чому ти не в місті, не ловиш ротом яблука?

— Нам шкажали, що цього року у ваш вийшли кльові гарбужи, — сказав Семі, тупцюючи на ґанку. — І-і-і… е-е-е… — Він почервонів і витягнув свої пластикові клики. — Роб клянеться, що на днях бачив тут вампіра. Я побився з ним об заклад на двадцять баксів, що Бішопи нізащо не пустили б вампіра до свого будинку.

— А чому ти такий впевнений, що упізнаєш вампіра, якщо побачиш його?

Вампір, про якого йшла мова, вийшов із будинку і став позаду мене.

— Здрастуйте, джентльмени, — тихо мовив він. Хлопці аж роти від несподіванки пороззявляли.

— Нам треба бути або звичайними людьми, або реально тупими, щоб його не впізнати, — захоплено мовив Роб. — Це найбільший вампір, якого мені доводилося бачити.

— Кльово… — вишкірився Семі від вуха до вуха. Ляснувшись долонями зі своїм другом, він заграбастав решту печива.

— Не забудь віддати двадцять баксів, Сем, — суворо нагадала я.

— До речі, Семюеле, — звернувся до нього Метью з несподівано сильним французьким акцентом. — Я можу тебе попрохати — прошу про особисту послугу — нікому про це не казати?

— Ніколи-ніколи? — Семі вкрай скептично сприйняв думку про нерозголошення такої пікантної інформації.

Метью саркастично посміхнувся кінчиками губ.

— Я зрозумів тебе. Ти зможеш помовчати хоча б до завтра?

— Не питання! — кивнув Семі, поглядом шукаючи підтримки у Роба. — Бо до завтра залишилося якихось три години. Це ми зможемо запросто. Нема проблем.

І хлопці, осідлавши свої мóтики, дали газу.

— Дороги неосвітлені, — раптом стривожено сказав Метью. — Може, слід було їх відвезти?

— Та все у них буде гаразд. Хоч вони й не вампіри, але дорогу до міста знайдуть.

Два мотоцикли різко загальмували і зупинилися, сипонувши дощем гравію.

— А ви не проти, щоб ми гарбузи загасили? — гукнув з алеї Семі.

— Якщо хочете — гасіть, — відповіла я. — Дякую!

Роб О’Ніл узяв лівий бік під’їзної алеї, а Семі — правий, і вони загасили гарбузи із завидною невимушеністю. Хлопці поїхали, підстрибуючи на вибоїнах і відшукуючи дорогу за допомогою місячного сяйва і шостого чуття підлітка-відьмака, яке вже потроху формувалося.

Я зачинила двері й, прихилившись до них, простогнала:

— Ноги болять страх як. — Розстебнувши чоботи, я скинула їх, а капелюх шпурнула на східці.

— Сторінка з «Ешмола сімсот вісімдесят другого» зникла, — тихо констатував Метью, прихилившись до стовпчика перил.

— А мамин лист?

— Теж зник.

— Що ж, нам час. — Я насилу відірвала себе від дверей, і будинок тихенько простогнав.

— Зроби собі чаю і зустрічай мене в сімейній кімнаті, а я поки піду заберу сумку.

Метью чекав мене на кушетці; замкнута валізка стояла в нього під ногами, а срібна статуетка та золота сережка лежали на кавовому столику. Я подала йому склянку вина, а сама сіла поруч.

— Це останнє вино, більше не лишилося.

Метью зиркнув на мою чашку з чаєм.

— А це, вочевидь, останній чай. — Знервовано пригладивши рукою волосся, він глибоко вдихнув. — Мені б хотілося податися в ближчий час, де поменшало смертей та хвороб, — обережно почав він, — і достатньо ближчий, щоб там вже були чай, водогін та гаряча вода. Але, гадаю, коли ти призвичаїшся, тобі там сподобається.

А я і досі не знала, де буде це там.

Метью нахилився і розстебнув замок сумки. Розкривши її і побачивши, що лежало одразу зверху, він полегшено зітхнув.

— Слава Богу. Я боявся, що Ізабо пришле не ту, що треба.

— Невже ти жодного разу не розкривав сумку? — спитала я, вкрай здивована його здатністю до самоконтролю.

— Ні, — відповів він, витягаючи з сумки книжку. — Просто не хотів про це надто багато думати. Так, про всяк випадок.

Він подав мені книгу. Вона мала чорну шкіряну палітурку і прості срібні облямівки.

— Яка гарна, — мовила я, провівши пальцями по її поверхні.

— Розгорни, — трохи занепокоєно поприсив Метью.

— А ти скажеш мені, куди ми вирушаємо, якщо я це зроблю? — Тепер, коли в моїх руках був третій із необхідних для подорожі предмет, я раптом відчула нехіть.

— Гадаю, що так.

Палітурка зі скрипом розгорнулася, і я відчула знайомий запах старого паперу та чорнил. У книзі не було розфарбованих під мармур форзаців, екслібрисів та додаткових чистих аркушів, які колекціонери вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч полюбляли вставляти в свої книги. А самі обкладинки були важкі, бо під гладенько натягнутою шкірою крилися дерев’яні дощечки.

На першій сторінці виднівся напис густими чорними чорнилами, зроблений характерним для шістнадцятого сторіччя щільним гостроконечним письмом.

— «Моєму любому й дорогому Метью, — вголос прочитала я, — Чи були коли-небудь такі, що кохали не з першого погляду?»

Присвячення не мало підпису, але здалося мені знайомим.

— Це Шекспір? — спитала я, поглянувши на Метью.

— Він, але йому не належить авторство цієї фрази, — задумливо відповів Метью. — Розумієш, Вільям як сорока збирав вислови інших людей.

Я повільно перегорнула сторінку.

Виявилося, що це манускрипт, а не друкована книга, до того ж написана тією ж рукою, що й присвята. Я придивилася, щоб розібрати слова.

Свої знання, мій Фаусте, зміцни,

Пізнай глибини усього, чого ти вчиш.

— Господи! — ошелешено мовила я хрипким голосом і згорнула книгу. Мої руки тремтіли.

— Він реготатиме як навіжений, коли дізнається про твою реакцію на цю книгу, — прокоментував Метью.

— Скажи — це той самий твір, про який я думаю?

— Мабуть.

— А звідки ти його взяв?

— Мені його Кіт подарував, — відповів Метью, легенько торкнувшись обкладинки. — «Фауст» завжди був моїм улюбленим твором.

Кожен історик алхімії знав про п’єсу Крістофера Марло про доктора Фауста, який продав душу дияволу за могутність та доступ до магічних знань. Я знову розгорнула книгу і пробігла пальцями по напису, а Метью розповідав далі.

— Ми з Кітом були друзями — добрими друзями — в ті небезпечні часи, коли існувало мало створінь, яким можна було довіряти. Ми з ним чимало начудили, змусивши багатьох здивовано звести брови. Коли ж Софі видобула з кишені цю шахову фігурку, я зрозумів, що наш пункт призначення — Англія.

Однак почуття, яке зафіксували мої пальці в написі, не було дружбою. То була відданість коханця.

— Ти його теж кохав? — тихо спитала я.

— Ні, — коротко відповів Метью. — Я любив Кіта, але не так, як ти думаєш, і не так, як хотілося йому. Якби вирішувати належало Кіту, то все було б інакше. Але не йому було вирішувати, тому ми з ним залишилися друзями, тільки друзями.

— А він знав, ким ти є? — спитала я, притиснувши книгу до грудей, наче безцінний скарб.

— Так. Між нами не було таємниць. До того ж він був демоном, до того ж надзвичайно вразливим і чутливим. Невдовзі ти переконаєшся — від нього нічого не можна приховати.

Навіть моїх скромних знань про Крістофера Марло було достатньо, щоб погодитися — він справді був демоном.

— Отже, ми вирушаємо до Англії, — повільно проказала я. — А до якого конкретного часу?

— Рік тисяча п’ятсот дев’яностий.

— А куди?

— Щороку наша компанія зустрічалася в «Старій хатинці» на католицьке свято Всіх Святих. Мало хто наважувався відмічати його, але так Кіт почувався сміливим відчайдухом, що безстрашно дивиться в обличчя небезпеці. Щоразу він зачитував нам свій остаточний варіант «Фауста», бо не відчуваючи творчого задоволення, постійно його переписував. Ми багато пили, грали в шахи і не спали аж до світанку. — Метью забрав у мене манускрипт і, поклавши його на стіл, взяв мене за руки. — Тебе це влаштовує, mon cœur? Ми не мусимо туди вирушати. Можемо придумати якийсь інший час.

Та було вже надто пізно. Історик в мені вже обмірковував особливості життя в Англії єлизаветинської доби.

— Здається, в Англії тисяча п’ятсот дев’яностого року ще були алхіміки.

— Так, — обережно погодився Метью. — Не надто приємні особи, якщо зважати на перманентне ртутне отруєння та химерні професійні звички. Але найголовнішим є те, що в Англії тисяча п’ятсот дев’яностого року були відьми — могутні відьми, які зможуть навчити тебе користуватися твоєю магією.

— А ти водитимеш мене в театри?

— Та чи зможу я тебе втримати? — здивовано звів брови Метью.

— Мабуть, ні. — Мою уяву вже захопили нові перспективи. — А ми сходимо до Лондонської біржі? Коли там запалять ліхтарі?

— Авжеж. — Він обійняв мене і пригорнув до себе. — І до собору Святого Павла послухати службу, і до монастиря Тайберн подивитися на страту. Ми навіть сходимо до психлікарні Бедлам і поговоримо з працівниками про її пацієнтів. — Його тіло затряслося від ледь стримуваного сміху. — Господи милосердний, Діано, я перенесу тебе в часи, де буває чума, де мало побутових вигод, де немає чаю, хороших зубних лікарів, а ти питаєш, яка на вигляд Лондонська біржа вночі.

Я відсторонилася і з ентузіазмом поглянула на нього.

— А королеву ми зможемо побачити?

— Однозначно не зможемо, — здригнувся Метью і знову притиснув мене до себе. — Одна думка про те, що ти можеш сказати Єлизаветі Тюдор, а вона — тобі, змушує мене тремтіти.

— Ех, ти, боягузе! — сказала я вдруге за цю ніч.

— Ти б так не казала, якби краще її знала. Вона їсть на сніданок своїх придворних. — Метью трохи помовчав. — До того ж тисяча п’ятсот дев’яностого року ми зможемо зайнятися чимось іншим.

— Чим саме? Того року з’явився алхімічній манускрипт, який згодом потрапить у володіння до Еліаса Ешмола. Ми можемо зайнятися його пошуками.

— Тоді він буде ще цілісним, із непорушеною магією. — Я вивільнилася з його обіймів і, відкинувшись на спинку кушетки, розглядала три предмети, що лежали на кавовому столику. — Тепер я по-справжньому відчуваю, що ми здійснимо подорож у минуле.

— Та отож. Сара сказала мені, щоб ми виявили обережність і не брали з собою до минулого жодної сучасної речі. Марта зробила тобі жіночу сорочку, а мені — чоловічу. — Потягнувшись до валізки, Метью дістав звідти дві прості полотняні одежини з довгими рукавами та зав’язками на шиї. — Їй довелося шити їх вручну, хоч часу бракувало. Вони — непоказні, але ми принаймні не злякаємо тих людей, що першими нас побачать.

Він струснув сорочки, і з лляних складок випала маленька торбочка з чорного оксамиту.

Метью нахмурився.

— А це що таке? — спитав він, піднімаючи торбинку. До неї було прикріплено записку. Він розкрив її. — Це від Ізабо. «Це святковий подарунок від твого батька. Мені подумалося, що тобі захочеться подарувати його Діані. Він дещо старомодний, але чудово сидітиме на Діаниній руці».

Торбинка містила перстень, зроблений із трьох з’єднаних золотих кілець. Два зовнішніх кільця були вставлені в елегантні рукавчики, прикрашені емаллю та оздоблені малесенькими дорогоцінними камінчиками, що нагадували вишивку. З кожного рукава випиналася маленька золота рука, виконана бездоганно аж до крихітних кісток, сухожиль та малесеньких нігтиків.

А на внутрішньому кільці був величезний коштовний камінь, схожий на скло. Він був прозорим, не ограненим і мав золоту оправу з мальованим чорним тлом. Жоден ювелір не вставив би скло в такий вишуканий перстень. То був діамант.

— Йому місце в музеї, а не на моєму пальці, — заперечила я, заворожена схожими на справжні золоті рученята, і намагаючись не думати про вагу діаманта, який вони тримали.

— Моя мати колись носила його, не знімаючи, — сказав Метью, затиснувши перстень між вказівним та великим пальцями. — Вона називала його «мій перстень-ручка», бо могла писати на склі кінчиком діаманта. — Його гострий зір помітив на ньому дещо, чого не змогла помітити я. Він вправно крутнув золоті руки — і перстень розпався в його долоні на три частини. На кожному кільці було гравіювання — слова, що перепліталися на пласкій поверхні.

Ми витріщилися на крихітні літери.

— Це поезія, вірші, що їх писали як свідчення глибоких почуттів. На цьому написано: a ma vie de coer entier, — пояснив Метью, торкаючись золотої поверхні вказівним пальцем. — Старофранцузькою це означає «моє серце на все моє життя». А ось це — mon debut et ma fin — з альфою та омегою.

Моя французька була доволі гарною, щоб перекласти: «мій початок і мій кінець».

— А що на внутрішньому кільці? — поцікавилася я.

— Воно має гравіювання з обох боків. — Метью прочитав рядки, перевернувши кільце. — Se souvenir du passe, et qu’il ya un avenir. «Пам’ятай минуле, і тоді матимеш майбутнє».

— Ці рядки саме про нас. — Мені було якось дивно і трохи лячно, що давним-давно вибрані Філіпом для Ізабо вірші так актуально звучали для нас із Метью.

— Вампіри — теж такі собі мандрівники у часі, — сказав Метью, збираючи перстень докупи. Потім узяв мене за ліву руку, відвернувся, побоюючись моєї негативної реакції та спитав: — Ти носитимеш його?

Мені відняло мову, тож я пальцями торкнулася його підборіддя, повернула його лице до себе і просто кивнула. Метью сором’язливо опустив його мені на долоню. Насунувши перстень мені на великий палець до суглоба, він промовив:

— Цим перснем я тебе вінчаю, а своїм тілом удостоюю. — Його голос лунав стиха і трохи тремтів. Потім Метью вдягнув перстень на мій вказівний палець і посунув його до суглоба.

— І всіма своїми статками земними наділяю. — Перстень на мить торкнувся мого середнього пальця, а потім опинився там, де мав бути — на підмізинному пальці лівої руки. — В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. — Він підніс мою руку до рота, а погляд — до моїх очей і, торкнувшись персня холодними губами, притиснув його до моєї шкіри. — Амінь.

— Амінь, — повторила я. — Що ж, тепер ми побралися — і з точки зору вампірів, і з точки зору церкви.

Відчувалося, що перстень важкенький, але Ізабо мала рацію — він справді мені пасував.

— Сподіваюся, що ми побралися і з твоєї точки зору, — не надто впевнено мовив Метью.

— Звісно, що з моєї точки зору ми одружені. — Вочевидь, я трохи виказала своє щастя виразом свого обличчя, бо Метью розплився у щирій усмішці, яку я рідко в нього бачила.

— Подивімося, чи не прислала маман іще якісь сюрпризи. — Він знову нагнувся до валізки. З-за віка валізки з’явилася його рука, що стискала срібний значок пілігрима з Віфанії.

Жодної пояснювальної записки на ньому не було.

Годинник у парадному залі пробив десяту. Невдовзі ми мали вирушати.

— Цікаво, навіщо вона прислала мені це, — стривожено поцікавився Метью.

— Може, Ізабо подумала, що нам слід взяти з собою декотрі дорогі для тебе речі, — припустила я, знаючи його любов до цієї маленької срібної домовинки.

— Навряд чи. Тобі буде важче зосередитися на році тисяча п’ятсот дев’яностому. — Він зиркнув на перстень на моїй руці, та я стиснула пальці в кулак. Тепер він не зніме його з моєї руки, і неважливо — з тисяча п’ятсот дев’яностого року цей перстень чи ні.

— Давай зателефонуємо Сарі та спитаємо, що вона з цього приводу думає.

Метью похитав головою.

— Не треба. Не турбуватимемо її. Ми знаємо, що маємо робити — взяти три предмети і більше нічого з минулого чи майбутнього, що може стати нам на заваді. Для персня ми зробимо виняток, раз він у тебе на руці.

Він розгорнув книгу, що лежала поверх інших речей, і закляк.

— Що таке?

— У цій книзі — мої анотації, а я не пам’ятаю, що їх туди клав.

— Їй понад чотириста років. Ти міг і забути. — Та попри ці слова, я відчула, як холодні моцаки страху торкнулися моєї спини.

Метью швидко перегорнув іще кілька сторінок і різко втягнув носом повітря.

— Якщо ми залишимо ці книги в сімейній кімнаті, то чи потурбується про них будинок?

— Потурбується, якщо ми його попросимо, — відповіла я. — Метью, що відбувається?

— Поясню згодом. Треба вирушати. А ось це, — сказав він, піднімаючи книги й домовинку Лазаря, — має залишитися тут.

Ми мовчки перевдягнулися. Я зняла з себе все, залишившись, як мати народила, і злегка здригнулася, коли лляна сорочка торкнулася моїх плечей, потім — зап’ясть і опустилася аж до кісточок. Її широке горло звузилося, коли я потягнула за мотузочки.

Метью перевдягнувся у свою сорочку швидко, мабуть, тому, що свого часу звик до такого вбрання. Сорочка була йому майже до коліна, а з-під неї стирчали його довгі білі ноги. Поки я збирала наш одяг, він сходив до їдальні й повернувся з чистим бланком та однією зі своїх улюблених ручок. Швидко черкнувши кілька рядків, він склав аркуш і засунув його до приготовленого конверта.

— Це записка для Сари, — пояснив він. — Ми попрохаємо будинок, щоб поклопотався її передати.

Зайві книги, записку та значок пілігрима ми віднесли до сімейної кімнати, і Метью ретельно розклав їх на софі.

— Світло залишимо ввімкненим? — спитав він.

— Ні, — відповіла я. — Тільки ліхтар над ґанком — на той випадок, якщо вони повернуться додому затемна.

Коли я вимкнула лампи, то периферійним зором помітила розпливчасту зелену пляму. То була моя бабуся. Вона гойдалася у своєму кріслі.

— До побачення, бабусю, — сказала я. Біля неї не було ані Бріджет Бішоп, ані Елізабет.

— До побачення, Діано.

— Треба, щоб будинок потурбувався ось про це, — я показала на предмети, розкладені на софі.

— Ні про що не турбуйся. Турбуйся лише про те місце, куди вирушаєш.

Ми повільно обійшли будинок по периметру до задніх дверей, скрізь вимикаючи світло. Метью забрав із сімейної кімнати «Доктора Фауста», сережку та шахову фігурку.

Я востаннє окинула поглядом до щему в серці знайому кухню в коричневих тонах.

— До побачення, будинку!

Зачувши мій голос, із комірчини з пронизливим вереском вискочила Табіта. І враз зупинилася, як вкопана, витріщивши на нас свої очиці.

— Бувай, моя маленька, — сказав Метью і, нагнувшись, почесав їй за вушком.

Ми вирішили вирушити з хмельового сараю. Там тихо, і немає жодного сучасного предмета, який міг би відволікти мою увагу. Босоніж по вкритій інеєм траві ми пішли через яблуневий садок. Коли Метью відчинив двері до сараю, я побачила в повітрі мій морозний віддих.

— Ну й холодно! — процокотіла я, кутаючись в сорочку.

— Коли ми прибудемо до Старої хатинки, там палатиме камін, — заспокоїв мене Метью і подав сережку.

Простромивши тоненький дротик в отвір у вусі, я простягнула руку за богинею. Метью поклав її мені на долоню.

— Що ще?

— Вино, звісно. Червоне вино. — Метью обійняв мене і поцілував в лоб.

— А де розташовані твої кімнати? — спитала я, заплющуючи очі й пригадуючи Стару хатинку.

— Нагорі, у західному крилі, з вікнами на оленячий парк.

— А який там запах?

— Як вдома, — відповів Метью. — Дим горілого дерева, запах м’яса, яке підсмажили собі слуги, бджолиного воску з свічок та запах сушеної лаванди, щоб освіжати постіль.

— А які-небудь особливі звуки?

— Та нічого особливого. Дзвони на церквах Святої Марії та Святого Михайла, потріскування вогню та хропіння собак, що сплять просто на сходах.

— А що ми відчуємо, коли там опинимося? — спитала я, зосереджуючись на його словах, та на відчуттях від них.

— У Старій хатинці я завжди почувався… буденно, — тихо сказав Метью. — Бо це місце, де я можу бути самим собою.

Раптом у повітрі війнуло запахом лаванди, абсолютно недоречним для Медісона в жовтні. Зачудована цим запахом, я пригадала записку свого батька. І можливості магії розкрилися переді мною до повної повні.

— А що ми робитимемо завтра?

— Гулятимемо в парку, — замріяно воркував Метью, але міцно, як обценьками, тримав мене за талію. — Якщо дозволить погода, ми поїдемо верхи. У цю пору року в парку особливо нема на що дивитися. Десь в будинку має бути лютня. Якщо хочеш, я навчу тебе грати на ній.

До лаванди додався ще один запах — пряний та солодкий — і я побачила дерево, увішане важкими золотистими плодами. До нього простягнулася рука, блиснув діамант, але плід був надто далеко. Я відчула смуток та гостре бажання, і мені пригадалися слова Емілі про те, що магія не лише в голові, а й у серці.

— А у тебе в саду є айва?

— Так, — відповів Метью, притиснувшись губами до мого волосся. — Її плоди саме достигли.

Видіння дерева зблякло і щезло, але солодкий запах лишився. Натомість я побачила срібний таріль на довгому дерев’яному столі. Його полірована поверхня відбивала вогонь свічок та каміна. Таріль доверху був накладений плодами айви, і саме від них ішов солодкий запах. Я стиснула пальці на обкладинці книги, яку тримала в сьогоденні, але в моїй уяві вони зімкнулися на плоді, який належав минулому.

— Я відчуваю запах айви. — Моє нове життя в Старій хатинці вже кликало мене. — Пам’ятай: хай там як, тримайся за мене і не відпускай. — Перспектива втратити його, коли звідусіль мене оточуватиме минуле, видалася моторошною.

— Не відпущу. Ніколи, — твердо запевнив мене Метью.

— Коли я скажу тобі, піднімеш і опустиш ногу — зрозумів?

Метью тихо розсміявся.

— Зрозумів, моя левице.

«Додому!» — подумала я.

Моє серце защеміло від ностальгії.

Дзвін вдарив годину.

Я відчула на шкірі теплий дотик вогню. Повітря сповнили запахи лаванди, воску та стиглої айви.

— Час. — Ми разом підняли ноги — і ступили крок у невідомість.

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка