Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка37/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

Розділ 41

За день до Геловіну в животі у мене виникло якесь тріпотіння. Іще в ліжку я потягнулася до Метью.

— Щось я нервую.

Він згорнув книгу, яку читав, і приголубив мене.

— Знаю. Ти нервувала ще до того, як розплющила очі.

А будинок уже метушливо гудів. У Сариному кабінеті на першому поверсі принтер видавав сторінку за сторінкою. Працював телевізор, а десь углибині тихенько верещала сушильна машина, протестуючи проти ще однієї порції мокрої білизни. Вдихнувши носом повітря, я відразу ж зрозуміла, що Сара та Ем вже спожили левову частку денної порції кави; десь унизу верещав фен.

— Ми що, прокинулися останніми? — спитала я, роблячи чимале зусилля, щоб вгамувати свій живіт.

— Та, схоже, — усміхнувся Метью, хоча в куточках його очей ховався неспокій.

На першому поверсі Сара готувала яєчню на замовлення, а Ем витягувала з печі дека з булочками. Натаніель тим часом брав їх одну за одною з тарілки і цілими відправляв до рота.

— А де Геміш? — поцікавився Метью.

— У мене в кабінеті, на принтері працює. — Сара кинула на нього довгий погляд і повернулася до печі.

Маркус кинув грати в «Ерудита» і зайшов до кухні, щоб піти на традиційну прогулянку в саду з батьком. Прихопивши жменьку горішків, він понюхав булочку і простогнав, придушуючи апетит.

— А що відбувається? — поцікавилася я.

— Геміш — юрист, — відповіла Софі, товстим шаром намазуючи масло на булочку. — Каже, що треба підписати якісь папери.

Після десятої ранку Геміш покликав нас до їдальні. Ми попленталися туди з келихами для вина і чашками. Геміш мав такий вигляд, наче ніч не спав. На всю ширину стола були розкладені акуратні стоси паперів, а також палички чорного сургучу і дві печатки ордену лицарів Лазаря — маленька і велика. Моє серце впало в живіт, а потім клубком підскочило до горла.

— Нам сідати? — спитала Емілі. Вона принесла з собою чайник із кавою і налила її Гемішу в чашку по самі вінця.

— Спасибі, Ем, — вдячно сказав демон. На чільному місці біля стола якось офіційно стояли два порожні крісла. Він жестом запросив мене та Метью сідати туди і взяв у руки перший стос паперів.

— Вчора ми розглянули декілька практичних питань, пов’язаних із ситуацією, в котрій ми опинилися.

Моє серце пришвидшено забилося, і я знову поглянула на печатки.

— Благаю, Геміше, не так офіційно, якщо можна, — сказав Метью, міцніше обнімаючи мене за талію.

— Діана та Метью вирушать подорожувати в часі на Геловін, як і планувалося. Тому ігноруйте все, що Метью наказував вам робити. — Другу фразу Геміш промовив із великим задоволенням. — Ми зійшлися на тому, що найкращим для всіх варіантом буде… зникнути на деякий час. Відтепер ваше попереднє життя переводиться, так би мовити, в режим очікування.

Геміш поклав документ переді мною.

— Це повноваження повіреного, Діано. Воно дає мені право — і кожному, хто обіймає посаду сенешаля, — діяти на законних підставах від твого імені.

Повноваження повіреного надало абстрактній ідеї подорожі в часі практичної завершеності. Метью видобув із кишені ручку.

— Ось тут, — сказав він, поклавши ручку переді мною.

Кінчик ручки не був пристосований до звичного нахилу і тиску моєї руки, і спочатку я просто пошкрябала папір. Коли ж я поставила підпис, Метью взяв аркуш і плюхнув унизу нагріту чорну кульку. Потім дістав особисту печатку і притиснув її до воску.

Геміш взяв наступний стос.

— Це теж тобі на підпис. Один лист повідомляє організаторів конференції про те, що ти не зможеш виступити в них у листопаді. У другому викладено прохання надати тобі відпустку за станом здоров’я на наступний рік. Твій лікар — такий собі доктор Маркус Вітмор — додав свій висновок на підтримку твого прохання. У разі, якщо ви не повернетеся до квітня, я пошлю твоє прохання до Йєльського університету.

Я ретельно перечитала листи і тремтячою рукою поставила підпис, яким я фактично засвідчувала свою відмову жити у двадцять першому сторіччі.

Геміш вперся руками в край стола. Він збирався з духом щось сказати.

— Ми не можемо знати, коли повернуться Метью і Діана. — Замість «коли» він міг сказати «чи», та невимовлене слово однаково повисло у повітрі. — Кожного разу, коли той чи інший член родинної фірми де Клермонів готується вирушити в далеку подорож, або на певний час щезнути з виду, я зобов’язаний привести в порядок його справи. Діано, ти не маєш заповіту.

— Не маю, — спантеличено сказала я, відчуваючи, що в моїй свідомості не лишилося ані почуттів, ані думок. — Але в мене немає ніяких надбань — навіть автомобіля.

Геміш випрямися.

— Це не зовсім так, я ж правду кажу, Метью?

— Ану дай мені документ, — нехотячи сказав Метью. Геміш подав йому товстий стос паперів. — Цей документ був підготовлений, коли я востаннє був у Оксфорді.

— Перед Ля П’єром, — уточнила я, не торкаючись сторінок.

Метью кивнув.

— Взагалі-то, це наш шлюбний контракт. Він навіки і нескасовно закріпляє за тобою третю частину мого особистого майна. Навіть якщо ти сама вирішиш покинути мене, ця частина майна залишиться за тобою.

Контракт був датований днем, коли він повернувся додому, ще до того, як нас «спарували» згідно з традиціями вампірів.

— Я тебе ніколи не покину і мені це не потрібно.

— Ти навіть не знаєш, що це таке, — запевнив Метью, кладучи сторінки переді мною.

Те, що я побачила, важко осягнути розумом: запаморочливі суми грошей, міський будинок в елітному районі Лондона, квартира в Парижі, вілла на околиці Рима, маєток «Стара хатинка», будинок у Єрусалимі, а також у Венеції та Севільї, літаки, автомобілі — у мене голова обертом пішла.

— Я маю стабільну роботу, — сказала я, відсовуючи папери. — Мені це абсолютно не потрібно.

— Однак усе це — твоє, — різко мовив Метью.

Геміш дав мені можливість прийти до тями, а потім кинув іще одну бомбу.

— Якщо станеться так, що Сара помре, ти успадкуєш цей будинок, але з умовою, що Емілі житиме тут стільки, скільки забажає.

— Я навіть говорити про це не хочу. — Спогади про Сату й про Жульєт були ще свіжі в моїй пам’яті, й смерть відчувалася аж надто близько. Я підвелася, збираючись чкурнути, та Метью зупинив мене, міцно вхопивши за руку.

— Ти мусиш це зробити, mon cœur. Ми ж не можемо залишити це невирішене питання Маркусу та Сарі.

Я знову сіла і спокійно задумалася над тим, що мені робити з немислимим багатством, що звалилося мені на голову, та з ветхим фермерським будинком, який одного дня може стати моїм.

— Моя маєтність має бути поділена між нашими дітьми, — нарешті сказала я. — І це стосується всіх дітей Метью — вампірських та біологічних, тих, що він створив сам, і тих, які можуть народитися в нашому шлюбі. Будинок Бішопів має належати їм, коли Емілі в ньому не житиме.

— Я потурбуюся про це, — запевнив мене Геміш.

Решта документів на столі були розкладені по трьох конвертах. На двох була печатка Метью. Третій, обв’язаний сріблясто-чорною стрічкою, був запечатаний сургучем; зі стрічки звисав великий, як десертне блюдце, товстий чорний диск із відбитком великої печатки ордену лицарів Лазаря.

— І насамкінець нам треба розібратися з братством. Коли батько Метью заснував орден лицарів Лазаря, брати мали репутацію захисників тих, хто не може захистити себе сам. Хоча більшість створінь вже забули про нас, ми й досі існуємо. І мусимо продовжити наше існування навіть коли Метью не буде. Завтра, перед тим як Маркус покине цей будинок, Метью офіційно зречеться своєї посади, щоб призначити свого сина великим магістром.

Геміш подав Метью два конверти з його особистою печаткою. А конверт із великою печаткою ордену передав Натаніелю. Міріам ошелешено витріщила очі.

— Як тільки Маркус заступить на нову посаду, а він зробить це негайно, — сказав Геміш із притиском, кинувши на Маркуса суворий погляд, — він зателефонує Натаніелю, який погодився приєднатися до справи як один із восьми провінційних магістрів. Коли Натаніель зламає печатку на цьому призначенні, він стане лицарем Лазаря.

— Хіба можна робити демонів на кшталт Геміша та Натаніеля членами братства?! І перетворювати це на традицію? Як Натаніель воюватиме? — з жахом вигукнула Міріам.

— Як? А ось як! — відповів Натаніель, помахавши у повітрі пальцями. — Я добре знаюся на комп’ютерах і виконуватиму свою частину роботи. — Він суворо й рішуче поглянув на Софі й так само суворо й рішуче заявив: — Я нікому не дозволю зробити з моєю дружиною те, що вони зробили з Діаною!

Усі ошелешено замовкли.

— Це ще не все. — Геміш підтягнув до себе стілець і сів, сплівши поперед себе пальці. — Міріам впевнена, що буде війна. Я незгоден — ця війна вже почалася.

Усі присутні в кімнаті поглянули на Геміша, бо нарешті зрозуміли, чому багато хто хотів бачити його в уряді й чому Метью призначив його своїм заступником: Геміш був природженим лідером.

— Усі, хто є в цій кімнаті, розуміють причини цієї війни. Причина — в Діані та в тих жахливих кроках, на які готова піти Конгрегація, щоби зрозуміти успадковану нею силу. Причина також у тому, що Діана наново відкрила манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий», а ще в нашому побоюванні, що таємниці цієї книги можуть бути втрачені назавжди, якщо вона потрапить до рук відьом і відьмаків. Іще одна причина війни криється в нашому переконанні, що ніхто не має права забороняти одному створінню кохати інше, навіть якщо вони належать до різних видів.

Геміш окинув поглядом кімнату, щоб переконатися, що всі його уважно слухають.

— Мине не багато часу, і про цей конфлікт дізнаються звичайні люди. Їм доведеться визнати, що між ними живуть демони, вампіри та відьми. І коли це станеться, нам знадобиться не абстрактний, а цілком реальний конвентикль, про який нам нагадала Софі. Будуть жертви, істерика та сум’яття. І від нас залежатиме — від конвентикля та лицарів Лазаря, — щоб ці втрати і руйнація були мінімальними.

— Ізабо чекає на вас у маєтку «Сім веж», — тихим та рішучим голосом мовив Метью. — Територія цього замку може стати єдиною межею, яку вампіри не наважаться перетнути. Сара та Емілі спробують стримати відьом. Тут знамените прізвище Бішоп стане їм у пригоді. А лицарі Лазаря захищатимуть Софі та її дитину.

— Отже, ми розпорошимося, — завважила Сара, кивнувши Метью. — А потім знову зберемося в замку де Клермонів. А тоді вирішимо, що робити далі. Разом.

— І під керівництвом Маркуса, — додав Метью, піднімаючи наполовину повний келих вина. — За Маркуса, Натаніеля та Геміша. Слави вам і довголіття!

— Давно я не чула цього тосту, — тихо мовила Міріам.

Маркус та Натаніель намагалися уникнути загальної уваги. Їм було ніяково і некомфортно при своїх нових обов’язках. А на обличчі Геміша не відбилося нічого, окрім втоми.

Ми випили за здоров’я трьох чоловіків, кожен із яких був іще надто молодим, щоб піклуватися про довголіття, і Ем повела всіх нас до кухні на обід. Там, на кухонному «острівці», вона влаштувала нам трапезу. Опісля всі довго тинялися в сімейній кімнаті, відтягуючи момент прощання.

Нарешті настав час для Софі та Натаніеля вирушати в дорогу. Маркус поскладав речі подружжя до багажника свого спортивного авто. Він стояв із Натаніелем, схиливши русяву голову в тихій розмові, а тим часом Софі прощалася з Сарою та Ем. Потім обернулася до мене. Через щеплення віспи мені заборонили покидати межі гостьової кімнати, щоби ніхто випадково мене не торкнувся.

— Насправді ми прощаємося ненадовго, — сказала вона мені через кімнату.

Моє третє око розкрилося, і я побачила, як на залитому сонцем ґанку мене несамовито стискає в обіймах Софі.

— Звісно, ненадовго, — відповіла я, здивована і втішена цим видінням.

Софі кивнула так, наче вона теж краєчком ока зазирнула в майбутнє.

— От бачите, я ж вам казала. Може, коли ви повернетеся, моя дитинка буде тут. Не забудьте, ви станете її хрещеною матір’ю.

Поки Софі та Натаніель прощалися, Метью та Міріам розставили гарбузи вздовж під’їзної алеї. Клацнувши пальцями і пробурмотівши кілька слів, Сара запалила в них свічки. До сутінків було ще кілька годин, але так Софі могла скласти уявлення про те, якими її витвори будуть проти ночі Геловіну. Вона заплескала від захвату в долоні й злетіла з ґанку, щоби обійняти Метью та Міріам. Завершальні обійми вона приберегла для Маркуса, який обмінявся з нею кількома словами, а потім усадовив на низьке пасажирське сидіння свого спортивного авто.

— Дякуємо тобі за автомобіль! — вигукнула Софі, захоплено роздивляючись витіювату дерев’яну панель приладів. — Колись Натаніель любив швидку їзду, але тепер він повзає, як равлик, через наше дитинчатко.

— Не жени, — суворо наказав Метью батьківським голосом. — Коли доберетеся додому, зателефонуйте.

Ми помахали їм на прощання. Авто щезло з виду, і Сара загасила гарбузи. Тоді Метью обійняв мене за плечі, й решта родини поволі рушила до будинку.

— Я тебе чекаю, Діано, — сказав Геміш, виходячи на ґанок. Він вже вдягнув куртку, збираючись вирушити до Нью-Йорка, щоб звідти повернутися до Лондона.

Я підписала два примірники заповіту, а Сара з Емілі їх завірили. Геміш скрутив один примірник і засунув його до металевого циліндра. А потім з’єднав кінці трубки сріблясто-чорною ниткою, запечатав воском і поставив на ньому відбиток особистої печатки Метью.

Метью чекав біля чорного орендованого автомобіля, а Геміш тим часом галантно попрощався з Міріам і поцілував Сару та Ем, запросивши їх до себе в гості, коли вони добиратимуться до «Семи веж».

— Зателефонуйте мені в разі необхідності, — сказав він Сарі, легенько стискуючи її руку. — Мій номер телефону ви маєте. — Він обернувся до мене.

— До побачення, Геміше, — сказала я і поцілувала його спочатку в одну, а потім в другу щоку. — Дякую тобі за все, що ти зробив, щоб вгамувати розум Метью і заспокоїти його.

— Я просто виконував свою роботу, — відповів Геміш із напускною бадьорістю. І додав приглушеним голосом: — Пам’ятай про те, що я тобі казав. Коли знадобиться допомога, ти вже ніяк не зможеш покликати її.

— Вона мені не знадобиться, — відказала я.

Через кілька хвилин завівся двигун і Геміш поїхав, блимнувши червоними підфарниками в густих сутінках.

Будинку не сподобалася раптово виникла порожнеча, і він відреагував на неї, гучно гепаючи дверима та тихо стогнучи щоразу, коли хтось заходив чи виходив із кімнати.

— Я за ними скучатиму, — зізналася Емілі, готуючи вечерю. Будинок співчутливо зітхнув.

— Іди займися ділом, — сказала мені Сара, забираючи ніж із руки Емілі. — Поки ми готуємо салат, звози Метью до «Семи веж» і назад.

Після тривалої дискусії ми вирішили, що повернемося в часі у той вечір, коли я знайшла його примірник «Походження видів».

Але перенесення Метью до «Семи веж» виявилося значно важчим, аніж я сподівалася. Мої руки були так зайняті предметами, що скеровували мій рух, — я тримала ручку та дві книжки з його бібліотеки, — що Метью довелося триматися за мою талію. А потім ми застрягли.

Здавалося, чиїсь невидимі руки вхопили мене за ноги, не даючи мені знизитися до маєтку «Сім веж». І чимдалі в часі ми подорожували, тим товстішими ставали його пасма довкола моїх ніг. А за Метью час тримався стрічками, схожими на міцні виноградні лози.

Нарешті ми добралися до кабінету Метью. Кімната була такою ж, якою ми залишили її: жеврів вогонь у каміні, на столі стояла недопита пляшка вина без етикетки.

Тремтячи від втоми, я кинула на софу книги та ручку.

— Щось не так? — спитав Метью.

— Я мала таке враження, що довкола нас сконцентрувалося надто багато відтинків минулого. Їх було так багато, що, здавалося, крізь них неможливо продертися. Я боялася, що ти не втримаєшся.

— А мені все здалося таким самим, як і минулого разу, — здивувався Метью. — Правда, подорож тривала трохи довше, ніж я сподівався, але я на це розраховував, зважаючи на час та відстань.

Він налив нам вина, і ми обговорили всі «за» і «проти» — спускатися униз чи не спускатися? Насамкінець наше бажання побачитися з Ізабо та Мартою перемогло. Метью пригадав, що тоді на мені був синій светр. І під ним не буде видно моєї пов’язки, тож я пішла нагору перевдягнутися.

Коли я повернулася, обличчя Метью розпливлося у повільній схвальній усмішці.

— Ти зараз така ж гарна, як і тоді, — сказав він, припадаючи до мене міцним поцілунком. — А може, і гарніша.

— Стережися, — попередила я його, сміючись. — Ти ж іще остаточно не вирішив, кохаєш ти мене чи ні.

— О, я вирішив це давно. Просто не наважувався сказати.

Жінки сиділи там, де ми й сподівалися. Марта читала книжку про загадкове вбивство, а Ізабо проглядала газети. Може, розмова була й не зовсім такою, як минулого разу, але то не мало значення. Найважчим цього вечора було дивитися, як Метью танцює зі своєю матір’ю. Гірко-солодкий вираз обличчя Метью, з яким він обертав Ізабо, відрізнявся, бо тепер він не став несамовито стискати її в обіймах після завершення танцю, як це було минулого разу. Коли ж він запросив на танець мене, я міцно стиснула його руку на знак вдячності та симпатії.

— Дякую тобі за це, — прошепотів він мені на вухо. І злегка поцілував у шию. Минулого разу він цього точно не робив.

Метью завершив вечір так само, як і раніше: оголосив, що веде мене спати. Та цього разу, кажучи «Добраніч», ми достеменно знали, що кажемо «Прощавайте». Наша зворотна подорож була приблизно такою ж, але тепер мені не було так страшно, бо я вже знала, чого чекати. Тому не впала в паніку і не втратила зосередженості, коли час заважав нам рухатися, а натомість посилено думала про добре знайомий ритуал приготування вечері в помешканні Бішопів. Ми встигли повернутися задовго до того, як салат був готовий.

Під час вечері Сара та Емі порозважали вампірів розповідями про мої витівки в дитинстві. Коли ж у моїх тіток запас історій скінчився, Метью піддражнив Маркуса розповіддю про його катастрофічні оборудки з нерухомістю в дев’ятнадцятому сторіччі, величезні інвестиції в нові технології в сторіччі двадцятому, які так і не окупилися, та про його слабкість до рудих жінок.

— Я знала, що ти мені сподобаєшся, — сказала Сара, пригладивши пальцями неслухняну руду чуприну, і долила Маркусу віскі.

Ранок на Геловін видався яскравим та чистим. У цій лісистій глушині завжди можна було очікувати снігу, але цього року погода була підбадьорливо гарною. Метью та Маркус затрималися на своїй прогулянці довше звичайного, і я засиділася за чаєм та кавою з Сарою та Ем.

Коли задзвонив телефон, ми аж попідскакували. Сара взяла слухавку, і з її слів стало зрозумілим, що цей дзвінок був неочікуваним.

Нарешті вона поклала слухавку і підсіла до нас за стіл в сімейній кімнаті, яка знову стала достатньо великою, щоби вмістити нас усіх.

— То Фей телефонувала. Вони з Джанет зупинилися в мотелі «Гантер-гаус». Подорожують у своєму автофургоні. Питають, чи не бажаємо ми взяти участь у їхній осінній подорожі. Вони попрямують до Арізони, а звідти — до Сіетла.

— Богиня не підкачала нас, — з усмішкою зауважила Емілі. Вони з Сарою вже кілька днів ламали голови, вигадуючи спосіб з’їхати з будинку так, щоб не викликати вихору непотрібних пліток. — От і чудово, це розв’язує нашу проблему. Ми спочатку вирушимо в мандри, а потім подамося в гості до Ізабо.

Ми перенесли торби з харчами та припасами до Сариного пошарпаного авто. Коли мої тітки завантажили його так, що в дзеркало заднього виду важко було глянути, вони почали роздавати вказівки.

— Печиво й солодощі — в кухні на столі, — сказала Емілі. — А мій костюм висить на дверях у комірчині. Він тобі чудово пасуватиме. І не забудь про панчохи. Дітлахам подобаються панчохи.

— Не забуду, — запевнила я її. — І капелюшок не забуду, хоча на вигляд він дурнуватий.

— І не здумай відмовлятися від капелюшка! — обурено вигукнула Сара. — Це ж традиція. І не забудьте загасити вогонь перед тим, як поїдете. Табіту слід нагодувати рівно о четвертій. Якщо її не нагодувати, то вона почне казитися.

— Ми про це потурбуємося. Ви ж нам список залишили, — запевнила я її, поплескавши по плечу.

— Зателефонуєте нам до готелю, коли поїдуть Маркус та Міріам — щоб ми знали? — спитала Емілі.

— Ось. Тримайте, — сказав Метью з хитрою усмішкою. — Самі зателефонуйте Маркусу. Там, куди ми вирушаємо, зони покриття немає.

— А ти впевнений? — спитала його Емілі з сумнівом у голосі. Ми вже звикли до телефону Метью — як до додаткової підпорки, і тому було дивно бачити, як він із ним розлучається.

— На сто відсотків. Більшість інформації я постирав, але вам залишив кілька контактних телефонів. Якщо вам щось знадобиться — будь-що — то телефонуйте кому завгодно. Коли ж трапиться щось дивне, або ж у вас виникнуть якісь проблеми, телефонуйте Ізабо або ж Гемішу. І вони домовляться, щоб вас забрали, хоч де б ви не були.

— Вони мають у своєму розпорядженні гелікоптери, — прошепотіла я Емілі, беручи її під руку.

Задзвонив телефон Маркуса.

— Це Натаніель, — сказав він, поглянувши на екран, і відійшов убік, щоб поговорити зовсім, як його батько, який завжди оберігав таємницю розмови. Раніше за Маркусом цього не помічалося.

Метью з сумною усмішкою поглянув на сина.

— Ці двоє новоспечених друзів іще не в одну халепу вскочать, але Маркус, принаймні, не почуватиметься самотнім, бо завжди матиме, з ким поговорити.

— У них все гаразд, — повідомив Маркус, вимкнувши телефон і повертаючись до нас. Він усміхнувся і — ще одним батьковим жестом — пригладив пальцями волосся. — Я обіцяв дати знати Гемішу, тому, коли попрощаємося, я йому зателефоную.

Емілі надовго затримала Маркуса в своїх обіймах, і її очі наповнилися слізьми.

— І нам теж зателефонуй, — гаряче сказала вона йому. — Нам треба знати, що у вас обох все в нормі.

— Нехай вам щастить і — бережіться. — Міцно заплющивши очі, Сара стиснула його в своїх обіймах. — Завжди вір у себе.

Прощання Міріам із моїми тітками було стриманішим, а моє — набагато емоційнішим.

— Ми пишаємося тобою, — сказала Емілі, обхопивши долонями моє обличчя; по її щоках заструменіли сльози. — Твої батьки теж пишалися б тобою. Бережіть одне одного.

— Неодмінно, — запевнила я її, змахнувши сльози.

Сара взяла мене за руки.

— Слухай своїх наставників — ким би вони не були. Спершу вислухай їх, а вже потім заперечуй. — Я кивнула. — Ти маєш більше талантів, аніж всі відьми, яких мені доводилося бачити впродовж багатьох років, — вела далі Сара. — І я рада, що ти їх не змарнуєш. Магія — це дар, Діано. Як і кохання. — Вона обернулася до Метью. — Я ввіряю тобі безцінний скарб. Дивись, не розчаруй мене.

— Не розчарую, Саро, — пообіцяв Метью.

Вона стримано відреагувала на наші поцілунки, а потім прожогом кинулася з ґанку до перевантаженого авто.

— Прощання завжди давалися Сарі важко, — пояснила Емілі. — Ми поговоримо з тобою завтра, Маркусе. — Вона сіла на переднє пасажирське сидіння і помахала нам рукою. Автомобіль заторохтів і ожив. Перехняблюючись на ковбанях під’їзної алеї, він повернув і рушив до міста.

Коли ми повернулися до будинку, у залі на нас чекали Міріам та Маркус із сумками й торбами біля ніг.

— Ми подумали, що вам захочеться якийсь час побути наодинці, — сказала Міріам, подаючи Маркусу свою спортивну сумку, — а я терпіти не можу тривалих прощань. — Вона озирнулася. — Ну що ж, — енергійно мовила вона, спускаючись східцями з ґанку. — Побачимося, коли повернетеся.

Похитавши головою услід постаті Міріам, що поволі віддалялася, Метью сходив до їдальні й повернувся з конвертом.

— Візьми, — сказав він Маркусу суворим і хрипким голосом.

— Я ніколи не хотів бути великим магістром, — зізнався Маркус.

— А ти гадаєш, я хотів? То була мрія мого батька. Філіп змусив мене пообіцяти, що братство не потрапить до рук Болдвіна. І я прошу тебе про те ж саме.

— Обіцяю, — сказав Маркус, беручи конверт. — Шкода, що тобі доводиться йти.

— Вибач, Маркусе. — Я проковтнула у горлі клубок і злегка торкнулася його прохолодної щоки пучками.

— За що? — щиро здивувався він, широко всміхнувшись. — За те, що ти зробила щасливим мого батька?

— За те, що залишаємо тебе посеред такого безладу.

— Я не боюся війни, якщо ти це маєш на увазі. Насправді мене більше непокоїть те, що я іду по стопах Метью, — відповів Маркус, ламаючи сургучну печать. Пролунав оманливо-буденний тріск сургучу — і Маркус став великим магістром ордену лицарів Лазаря.

— Je suis a votre commande, seigneur, — сказав Метью, схиливши голову. — Готовий виконувати ваші накази, володарю.

Ці самі слова сказав Болдвін в аеропорту Ля Гуардія. Але зараз, сказані щиро, вони пролунали зовсім по-іншому.

— У такому разі я наказую вам повернутися і знову очолити орден лицарів Лазаря, — різко заявив Маркус, — поки я не встиг наламати дров. Я не француз, й однозначно не лицар.

— Ти маєш у собі не одну краплину французької крові, й ти — єдиний, кому я можу довірити цю посаду. До того ж ти можеш покластися на свій американський шарм. Зрештою, тобі може сподобатися бути великим магістром.

Маркус пирхнув і натиснув на своєму телефоні цифру «вісім».

— Готово, — коротко кинув він співрозмовнику. Відбувся нетривалий обмін фразами. — Дякую.

— Натаніель погодився обійняти свою посаду, — пробурмотів Метью, усміхаючись куточками рота. — А його французька навдивовижу добра.

Маркус невдоволено скривився на батька, відійшов убік, щоб іще трохи переговорити з демоном, а потім повернувся.

Батько й син довго дивилися один на одного, потім тиснули руки, обнімалися — словом, виконували ритуал, що склався після сотень подібних прощань. Мені ж призначався ніжний поцілунок і пошепки мовлені слова: «Хай щастить».

І Маркус пішов, наздоганяючи Міріам.

Ми залишилася самі.

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка