Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка36/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

Розділ 40

Кілька днів по тому Софі сиділа біля стола в кухні з кількома гарбузами та ножем, коли ми з Метью повернулися з прогулянки.

— Ну, як вам ось це? — спитала вона, повернувши до нас один гарбуз. Як і всі геловінські гарбузи, він мав очі-отвори, вигнуті брови та роззявлений рот, але Софі перетворила ці традиційні риси в дещо дивовижне. Від гарбузового рота тягнулися довгі зморшки, лоб теж був насуплений, через що очі видавалися химерними й ексцентричними. Загальне враження гарбуз складав досить лячне.

— Гарнюній! — резюмував Метью, захоплено поглянувши на витвір Софі.

Вона нахилила голову і критично обдивилася результат своєї роботи.

— Я не впевнена, що очі такі, як треба.

Я розсміялася.

— Він має очі, і це вже добре. Інколи Сара не завдає собі клопоту і просто робить у гарбузі три дірки за допомогою викрутки — і вважає, що справу зроблено.

— На Геловін у відьом багато роботи, тому ми не завжди маємо час на дрібниці, — відказала Сара, виходячи з комірчини, щоб оглянути роботу Софі. І схвально кивнула. — Але цього року нам заздритимуть всі сусіди.

Софі сором’язливо всміхнулася і підтягнула до себе ще один гарбуз.

— Наступного я зроблю не таким лячним. Ми ж не хочемо, щоб плакали малі діти, правда?

До Геловіну лишалося менше тижня, і Сара з Емілі розвинули бурхливу діяльність, готуючись до щорічного осіннього банкету Медісонського клану. На ньому буде багато їжі, а спиртне литиметься рікою — особливо знаменитий пунш від Емілі, якій треба віддати належне за те, що її напій завжди мав витримку не менше року. Там буде вдосталь суто відьмацьких магічних штучок, щоб зацікавити натоптаних солодощами малюків і тримати їх подалі від вогнища після того, як вони вдосталь награються в традиційну геловінську гру «пригости, бо пожалкуєш». Виловлювати яблука з води ротом набагато цікавіше, коли те яблуко ще й із заклинанням.

Тітки натякнули, що можуть скасувати свої плани, та Метью тільки головою похитав.

— Усі в містечку здивуються, якщо ви не прийдете. Це буде звичайнісінький Геловін.

Але всі ми мали сумніви, бо зрештою не лише Сара та Емілі з нетерпінням лічили дні до Геловіну.

Минулого вечора Метью виклав план, згідно з яким всі мешканці будинку покидатимуть його поступово, починаючи з Натаніеля та Софі, й закінчуючи Маркусом та Міріам. На його думку, так буде менш підозріло — і його думка обговоренню не підлягала.

Коли Метью скінчив свою заяву, Маркус та Натаніель обмінялися довгими поглядами. Цей обмін скінчився тим, що демон похитав головою і стиснув губи, а молодший вампір мовчки втупився в стіл, і тільки щока, що конвульсивно смикнулася, видала його емоції.

— Але хто ж солодощі роздаватиме? — спитала Емілі.

Метью ненадовго замислився.

— Ми з Діаною.

Коли розмова завершилася, і ми почали розходитися кожен до себе, Натаніель і Маркус прожогом кинулися з кімнати, вскочили до авто Маркуса і рвонули геть під’їзною алеєю.

— Припини повчати їх і казати, що їм слід робити, — з докором сказала я Метью, коли він приєднався до мене на порозі парадного входу, спостерігаючи, як молодики від’їжджають. — Вони вже дорослі. Натаніель одружений і скоро матиме дитину.

— Якщо залишити їх напризволяще, то завтра на нашому ґанку буде ціла армія вампірів.

— Наступного тижня тебе тут не буде, і вже ніхто ними не помикатиме, — нагадала я йому, дивлячись услід заднім ліхтарям авто. — Твій син залишиться тут старшим.

— Саме це мене й непокоїть.

Насправді ж проблема полягала у виливі надмірної кількості тестостерону. Як тільки Натаніель та Метью опинялися в одній кімнаті, між ними відразу ж починали проскакувати іскри, а в переповненому будинку їм було важко уникати один одного.

Їхня наступна суперечка сталася того ж дня, коли нам привезли посилку. То була коробка, скріплена стрічкою, на якій великими червоними літерами було написано: «Біологічно небезпечна речовина».

— Що це, в біса, таке? — спитав Маркус, обережно несучи коробку до сімейної кімнати. Натаніель відвів погляд від свого комп’ютера, і його очі тривожно розширилися.

— Це мені, — спокійно відповів Метью, забираючи у сина коробку.

— Моя дружина — вагітна! — гнівно скрикнув Натаніель, грюкнувши кришкою свого переносного комп’ютера. — Як ви можете приносити це в будинок?

— Це вакцини для Діани, — відповів Метью, ледь стримуючи роздратування.

Я відклала журнал убік.

— Яка ще вакцина?

— Ти не можеш вирушати до минулого, максимально не захистившись від хвороб. Ходімо до комірчини, — сказав Метью, подаючи мені руку.

— Спочатку скажи, що в тій коробці.

— Бустер-ін’єкції вакцин від стовбняка, тифу, поліомієліту, дифтерії — а також деякі вакцини, які ти, напевне, ще не отримувала, наприклад — одноразова вакцина від сказу, найостанніші протигрипозні вакцини та щеплення від холери. — Він замовк, і досі тримаючи простягнуту руку. — Там є також вакцина від віспи.

— Від віспи? — Щеплення від віспи припинили робити школярам іще до мого народження. І це означало, що Софі та Натаніель теж не були імунізовані.

Метью нахилився і поставив мене на ноги.

— Ходімо, треба починати, — мовив він беззаперечним голосом.

— Ти не штрикатимеш мене сьогодні голками.

— Краще штрикати голками сьогодні, аніж мати завтра стовбняк чи віспу, — відказав він.

— Хвилиночку. — Натаніелів голос прозвучав у кімнаті як хльосткий удар батога. — Вакцина від віспи зробить вас заразною. А як же Софі та дитина?

— Поясни йому, Маркусе, — наказав сину Метью, відступаючи вбік, щоб пропустити мене.

— У строгому сенсі слова вона не буде заразна на віспу, — пояснив Маркус, намагаючись надати своєму голосу заспокійливого тону. — Це інший штам цієї хвороби. Софі буде в нормі, якщо вона не торкатиметься Діани, або предметів, із якими вона контактуватиме.

Софі всміхнулася Маркусу.

— Гаразд, я зможу це зробити.

— Ти завжди робиш те, що він тобі каже? — з огидою спитав Натаніель у Маркуса, встаючи з кушетки. Він поглянув на дружину. — Софі, ми їдемо.

— Облиш, Натаніелю, — осадила його Софі. — Ти засмутиш будинок, а може, і дитинку, якщо говоритимеш про від’їзд. Нікуди ми не їдемо.

Натаніель люто зиркнув на Метью і сів.

— Маркус слухає мене не більше, аніж ти слухаєш свою дружину, — зауважив Метью.

Коли ми зайшли до комірчини, Метью сказав мені зняти футболку та водолазку і почав протирати мою ліву руку змоченою в спирті ваткою. Двері скрипнули і відчинилися.

То була Сара. За сваркою Метью з Натаніелем вона спостерігала мовчки, не зводячи очей із коробки.

Метью вже розрізав захисну плівку, у яку був загорнутий контейнер із пінопласту. Всередині виявилися сім маленьких флаконів, мішечок із пігулками, щось схоже на коробочку з сіллю та роздвоєний металічний інструмент, якого я раніше не бачила. Метью вже увійшов у стан безпристрасного лікаря, якого мені доводилося спостерігати в оксфордській лабораторії і який не залишав місця для приязної розмови чи чуйного обходження. Тому Сара з’явилася вчасно — для моральної підтримки.

— Я знайшла для тебе кілька білих сорочок, — сказала вона, відразу ж відволікши мене від дій Метью. — Їх легко прати і відбілювати. А ще я знайшла білі рушники. Залиш свою білизну нагорі, і я займуся нею.

— Дякую тобі, Саро. Одним фактором інфекційної небезпеки менше — уже добре. — Метью взяв один із флаконів. — Почнемо з бустер-вакцини проти стовбняка.

Кожного разу, коли він заганяв мені в передпліччя голку, я морщилася. Під час третього уколу на моєму лобі з’явився піт, і серце загупало, як скажене.

— Саро, — сказала я їй слабким голосом, — будь ласка, не стій у мене за спиною.

— Вибач, — відповіла вона і стала позаду Метью. — Я принесу тобі води. — Вона подала мені склянку холоднючої води, і я вдячно взяла її, намагаючись зосередитися на тому, щоб міцно тримати її, а не на наступному флаконі, що його відкривав Метью.

Іще одна голка увійшла в мою шкіру, і я аж підстрибнула.

— Це останній укол, — заспокоїв мене Метью, розкрив коробочку, у якій були схожі на сіль кристали, і обережно висипав її вміст у пляшку з рідиною. Енергійно струснувши її, він подав пляшку мені. — Це вакцина від холери. Її приймають орально. Залишається щеплення від віспи і пігулки, які ти прийматимеш після вечері впродовж наступних кількох днів.

Я швидко випила вміст пляшки, та мало не виблювала — рідина була густа й огидна на смак.

Метью розкрив герметичну торбинку з роздвоєним інокулятором віспи.

— Знаєш, що Томас Джефферсон написав Едварду Дженнеру про цю вакцину? — спитав він гіпнотичним голосом. — Джефферсон заявив, що вона — найкорисніше відкриття в царині медицини. — Я відчула на правій руці холодний дотик спирту, а потім легкий укол — то зубці інокулятора пронизали мою шкіру. — Цей президент відмахнувся від відкриття Гарві стосовно циркуляції крові як від «красивого додатку» до медичних знань. — Метью почав робити кругові рухи, поширюючи живий вірус під моєю шкірою.

Його тактика відволікання моєї уваги давала результати. Я надто зосередилася на його історії, щоб звертати увагу на свою руку.

— Але Джефферсон хвалив Дженнера за те, що завдяки його щепленням віспа набувала статусу хвороби, про яку невдовзі знатимуть лише історики. Він врятував людство від одного з його найзапекліших смертельних ворогів. — Метью викинув порожній флакон та інокулятор до герметичного контейнера для біологічно небезпечних матеріалів. — Готово.

— А ти знав Джефферсона? — спитала я, вже фантазуючи про подорож у часі до Вірджинії вісімнадцятого сторіччя.

— Я краще знав Вашингтона. Він був воїном — чоловіком, за якого говорили його справи. А Джефферсон був великим балакуном. Але не так просто було роздивитися його сутність за потужним інтелектом. До речі, я не ризикнув би з’явитися в його домі з такою вченою дамою, як ти.

Я потягнулася за водолазкою, але Метью зупинив мою руку і обережно замотав водонепроникним бинтом місце, у яке було зроблене щеплення.

— Це живий вірус, тому треба, щоб рука була закритою. Софі й Натаніелю не можна торкатися її, а також усього того, що входило з рукою в контакт. — Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки гарячою водою.

— Як довго не можна торкатися?

— Спочатку на місці уколу утвориться нарив, потім він вкриється кіркою. Ніхто не має торкатися його, аж поки він заживе.

Я обережно, щоб не змістити бинта, натягла через голову водолазку.

— А тепер нам треба переконатися, чи зможе Діана під час Геловіну перенести тебе — і себе — до якогось віддаленого у часі місця. Може, вона й подорожувала в часі ще змалечку, але це таки нелегко, — занепокоїлася Сара.

На порозі з’явилася Ем. Ми посунулися, даючи їй місце за столом.

— Та я й недавно подорожувала в часі, — зізналася я.

— Коли? — спитав Метью, на мить відволікаючись від прибирання того, що лишилося після щеплень.

— Спочатку на під’їзній алеї, коли ти розмовляв з Ізабо. А потім того дня, коли Сара намагалася навчити мене запалювати свічку, а я вийшла з комірчини до саду. І кожного разу тільки-но я піднімала ногу, думала, куди мені треба йти, а опускала її вже там, де хотіла бути.

— Що ж, це справді схоже на подорож у часі, — повільно мовила Сара. — Ясна річ, ти не подорожувала далеко і нічого з собою не брала. — Вона зміряла поглядом Метью, і на її лиці з’явився сумнів.

У двері постукали.

— Можна увійти? — спитала Софі з протилежного боку дверей.

— Можна, Метью? — спитала Емілі.

— Якщо вона не торкатиметься Діани, то можна.

Ем відчинила двері, й на порозі з’явилася Софі, заспокійливо погладжуючи свій живіт.

— Усе буде нормально, — запевнила Емілі спокійним і безтурботним голосом. — Якщо Метью має речовий зв’язок із місцем, до якого ви подорожуєте, він не обтяжуватиме Діану, а навпаки — допомагатиме їй.

З-за Софі визирнула Міріам.

— Що тут цікавого? — спитала вона.

— Ми обговорюємо подорожі в часі, — відповіла я.

— А як ти тренуватимешся? — поцікавилася Міріам, обходячи Софі. Коли ж та рипнулася було слідком за нею, вона рішуче і досить безцеремонно відіпхнула її назад до дверей.

— Діана вирушить у минуле спочатку на кілька годин, потім — на довший час. Ми повільно будемо подовжувати час, а потім — збільшувати відстань. І насамкінець ми додамо Метью — і побачимо, що з того вийде. — Сара поглянула на Емі. — Ти зможеш їй допомогти.

— Та трохи, — обережно відповіла Емілі. — Колись Стівен розповідав мені, як він це робив. Для подорожей у минуле він ніколи не користувався заклинаннями, бо був могутнім чаклуном і добре обходився без них. Зважаючи на те, що Діана ще змалечку подорожувала в часі й має проблеми з заклинаннями, то краще нам наслідувати приклад Стівена.

— А чому б вам із Діаною не піти до сараю і там не спробувати? — діловито запропонувала Сара. — Вона зможе повернутися до комірчини.

Коли за нами рушив Метью, Сара виставила руку і зупинила його.

— Залишайся тут.

Обличчя Метью знову посіріло. Йому не сподобалося, що я піду в іншу кімнату, ба — більше — в інший час.

Сарай для хмелю й досі зберігав пахощі колишніх врожаїв. Ем стала напроти мене і почала стиха видавати мені вказівки.

— Стій якомога спокійніше і не рухайся. Ні про що не думай.

— Ти говориш як мій наставник із йоги, — зазначила я, розставляючи кінцівки в позу гори.

Ем усміхнулася.

— Мені завжди здавалося, що йога та магія мають багато спільного. А тепер заплющ очі. Подумай про комірчину, з якої ти щойно вийшла. Твоє бажання опинитися там має бути сильнішим за бажання бути тут.

Відтворивши в уяві комірчину, я наповнила її предметами, запахами і людьми. А потім насупилася.

— А де будеш ти?

— Це залежить від того, коли ти туди прибудеш. Якщо до того, як ми звідти пішли, то я буду там. Якщо після — то тут.

— Щось я не дуже розумію фізичний бік процесу. — Моя голова враз наповнилася турботами про те, як всесвіт впорається з кількома Діанами та Емілі — вже не кажучи про кількох Сар та Міріам.

— Не думай про фізику. Що написав твій татко в тій записці? «Той, хто більше нездатен дивуватися, нездатен захоплюватися, той майже мрець».

— Приблизно так, — неохоче погодилася я.

— Настав час для важливого кроку в загадковість, Діано. Магія та чудеса, які є твоїми по праву народження, чекають на тебе. А тепер подумай, де б тобі хотілося бути.

Коли мій розум сповнили уявні образи, я підняла ногу.

А коли я її опустила, то побачила, що так і стою з Емілі в сараї.

— Не вийшло, — сказала я, охоплена панікою.

— Ти надто зосередилася на деталях кімнати. Подумай про Метью. Хіба ж тобі не хочеться бути з ним? Магія — у серці, а не в розумі. Магія — це не слова і не виконання тієї чи іншої процедури на кшталт заклинання. Ти маєш відчувати її.

— Бажання. — Я уявила себе в той момент, коли діставала примірник «Нотаток та загадок» із полиці в Бодліанській бібліотеці, знову відчула дотик його губ у його помешканні у коледжі Всіх Душ. Я геть забула про сарай, і думала лише про Метью, який розповідав мені про Томаса Джефферсона та Едварда Дженнера.

— Ні, — рішуче мовила Емілі. — Не думай про Джефферсона. Думай про Метью.

«Метью», — подумала я і пригадала дотик його прохолодних пальців, багатий тембр його голосу і відчуття повноти життя, яке виникало завжди, коли ми були разом.

Я підняла ногу.

І опустила її в комірчині, у кутку, притиснута старою діжкою.

— А що, як вона загубиться? — знервовано спитав Метью. — Як ми повернемо її назад?

— Про це не слід турбуватися, — відповіла Софі, показуючи на мене. — Бо вона вже тут.

Метью різко крутнувся на п’ятах — і полегшено зітхнув, уривчасто віддихнувши.

— Мене довго не було? — спитала я, відчуваючи легке запаморочення та спантеличення, але загалом почуваючись добре.

— Хвилини з півтори, — відповіла Сара. — Цілком достатньо для того, щоб у Метью стався нервовий зрив.

Метью пригорнув мене до грудей і сховав мою голову собі під підборіддя.

— Слава Богу. А коли вже можна буде й мені вирушити з нею?

— Не треба бігти попереду паровоза, — зупинила його Сара. — Будемо просуватися крок за кроком.

Я озирнулася.

— А де Ем?

— У сараї, — відповіла Софі, сяючи від ентузіазму й радості. — Вона невдовзі з’явиться.

Але нам довелося чекати на неї хвилин двадцять. Коли вона з’явилася, її щоки рожевіли від занепокоєння та холоду, але, побачивши мене поруч із Метью, вона трохи розслабилася.

— Діана почала думати про Томаса Джефферсона, — пояснила Ем. — І я злякалася, що вона опиниться в Монтічелло. Та після цього вона зосередилася на своїх почуттях, її тіло стало розмитим по краях, потім я моргнула — і Діана зникла.

Того ж дня, після ретельного тренування з Емілі, я здійснила подорож у часі назад, до сніданку. І кожного наступного дня я подорожувала все далі й далі. Подорожувати у минуле за допомогою трьох предметів завжди було легше, аніж повертатися до сьогодення, яке потребувало величезної зосередженості, а також здатності передбачати, куди й коли ти прибудеш. Нарешті настав час брати з собою Метью.

Сара наполягла на обмеженні конкретних деталей і на більше зосередженості на самому зусиллі.

— Просто вирушай туди, де ти хочеш бути, — казала вона. — А місце якось само про себе потурбується.

Я повела його в сутінковий час до спальні, не кажучи, чого слід чекати. На комоді, перед фотографією моїх батьків, стояла статуетка Діани, а поруч із нею лежала сережка, видобута з ляльки Бріджет Бішоп.

— Хоч як би мені не хотілося провести тут з тобою кілька годин, але вечеря вже майже готова, — запротестував Метью, хоча я й помітила пустотливий вогник у його очах.

— Ми маємо купу часу. Сара запевнила, що я вже готова брати тебе з собою в часову подорож. Ми зараз повернемося в нашу першу ніч у цьому будинку.

Метью на мить замислився, і його очі радісно заблищали.

— Це та ніч, коли в кімнаті з’явилися зорі, еге ж?

Замість відповіді я поцілувала його.

— Ой, — задоволено і дещо сором’язливо відреагував він. — То що я маю зараз робити?

— Нічого. Це для тебе буде найважче у подорожуванні в часі. Як ти мені завжди казав — заплющ очі, розслабся, а я зроблю решту, — грайливо всміхнулася я.

Він переплів мої пальці своїми.

— Одне слово — відьма…

— Ти навіть не відчуєш, що воно вже відбувається, — запевнила я його. — Це станеться швидко. Просто піднімеш ногу і опустиш її тоді, коли я скажу. І не відпускай мене.

— Не діждешся, — пожартував Метью, міцніше обіймаючи мене.

Я пригадала ту ніч, ми вперше були наодинці відтоді, як мене викрала Сату. Я пригадала його дотик до своєї спини, несамовитий та ніжний одночасно. Відчула зв’язок тим спільним моментом нашого минулого, зв’язок прямий і міцний.

— Час, — прошепотіла я. І ми одночасно підняли ноги.

Але подорож у часі з Метью була інакшою. Його присутність уповільнила сам процес, і я вперше усвідомила те, що відбувалося.

Минуле, сьогодення й майбутнє замерехтіло довкола нас павутиною світла і кольору. Кожна нитка павутини рухалася повільно, майже непомітно, інколи торкаючись іншої нитки, а потім поволі відпливала назад, немов віднесена легеньким вітерцем. Кожного разу, коли нитки павутиння торкалися одна одної — мільйони смужок, що постійно торкалися одна одної, — чулася слабка луна якогось дивовижного нечутного звуку.

На мить захоплені тими, здавалося, безмежними можливостями, що перед нами розкрилися, ми могли загубитися, проминувши перекручене червоно-біле пасмо часу, вздовж якого прямували. Я знову зосередила на ньому свою увагу, знаючи, що саме воно приведе нас до нашої першої ночі в Медісоні.

Я опустила ногу і відчула голою шкірою шорсткі дошки долівки.

— Ти сказала мені, що це відбудеться швидко, — хрипко зауважив Метью. — Але мені так не здалося.

— Так, цього разу було інакше, — погодилася я. — Ти вогні бачив?

Метью похитав головою.

— Я не бачив нічого, крім темряви. Я повільно падав, і тільки твоя рука не дозволила мені впасти на дно. — Він підніс мою руку до губ і поцілував її.

У притихлому будинку відчувався слабкий запах гострого перцю, а надворі стояла ніч.

— Ти можеш сказати мені, хто тут є?

Метью заплющив очі й поворушив ніздрями. А потім радісно посміхнувся і полегшено зітхнув.

— Тільки ми з тобою, і Сара з Емілі. І нікого з дітей.

Я захихотіла і пригорнула його до себе.

— Якщо в цьому будинку додасться мешканців, він просто лусне. — Метью занурив голову у волосся біля моєї шиї, а потім відсахнувся.

— На тобі й досі ота пов’язка. Це означає, що коли помандруємо у минуле, ми не перестанемо бути тими, хто ми є у сьогоденні, й не забудемо про те, що трапилося з нами тут. — Його холодні руки заповзли мені під водолазку. — Зважаючи на твої нововідкриті таланти мандрівниці у часі, настільки точно можеш ти відміряти плин часу?

З насолодою побайдикувавши в минулому, ми повернулися в сьогодення саме вчасно — Емілі закінчила готувати салат.

— Бачу, подорож у часі пішла тобі на користь, Метью, — зауважила Сара, вдивляючись у його відпочиле обличчя. І винагородила його склянкою червоного вина.

— Дякую, Саро. А все тому, що я потрапив до гарних рук. — Він підняв склянку вгору, щоб випити на мою честь.

— Рада чути, — сухо відповіла Сара, звуком голосу нагадавши мою бабусю. І кинула кілька тоненьких шматочків редиски в здоровенну миску з салатом.

— А звідки взялася ця гігантська миска? Щось я раніше її не бачила, — спитала я і встромила носа в миску, щоб приховати свої почервонілі губи.

— Та це будинок розщедрився, — відповіла Емілі, поливаючи салат соусом. — Йому подобається годувати так багато голодних ротів.

Наступного ранку будинок дав нам знати, що він очікує поповнення до нашої компанії.

Сара, Метью і я обговорювали, куди мені податися під час наступної часової подорожі — до Оксфорда чи до «Семи веж», як на порозі раптом з’явилася Емілі з оберемком білизни в руках.

— До нас хтось їде.

Метью відклав газету і підвівся.

— От і добре. Я очікував сьогодні на замовлення.

— Це не доставляння замовлення, а ті, хто збирається приїхати, але ще не прибули. А будинок вже приготувався до їхнього приїзду. — І вона пішла до пральної комори.

— Як, ще одна кімната? І де ж будинок її прилаштував цього разу? — гукнула Сара їй навздогін.

— Поруч із Маркусом, — відлунив голос Емілі із глибин пральної машини.

Ми почали вгадувати, хто ж приїде. Діапазон здогадок простягнувся від Агати Вільсон до подруг Емілі з «Чері Веллі», які полюбляли заявлятися на Геловін без попередження.

Ближче до обіду хтось солідно постукав у двері. За ними виявився маленький чорнявий чоловічок із розумними очима. Ми відразу ж впізнали його з фото, зроблених на вечірках знаменитостей у Лондоні та з телевізійних прес-конференцій. Решта сумнівів випарувалися, коли я відчула на своїх щоках легенькі поштовхи його погляду.

Загадковий гість виявився приятелем Метью — Гемішем Осборном.

— Ви, напевне, Діана, — сказав він просто і без всяких преамбул, по-шотландськи розтягуючи голосні. Геміш був вдягнений по-діловому: чорний костюм у тонку смужку, що сидів на ньому абсолютно бездоганно, блідо-рожева сорочка з важкими срібними запонками та пурпурова краватка з малесенькими чорними цятками.

— Так, це я. Привіт, Геміше. А Метью чекає на твій приїзд? — спитала я, відступаючи вбік і пропускаючи його.

— Скоріше — ні, — сухо відповів Геміш, залишаючись на ґанку. — А де він?

— Привіт, Геміше. — Метью з’явився так швидко, що я спершу відчула легенький подув вітру, а вже потім почула його кроки. Він простягнув приятелеві руку. — Яка приємна несподіванка!

Геміш втупився у простягнуту руку, а потім перевів погляд на її власника.

— Несподіванка? Що ж, поговоримо про несподіванки. Коли я приєднався до вашої… родинної фірми, ти присягнувся мені, що оце ніколи до мене не прийде. — І він помахав конвертом, на якому й досі трималася зламана чорна печать.

— Присягався. — Метью опустив руку і підозріло поглянув на Геміша.

— Ну гаразд, тоді з обіцянками все з’ясували. Наскільки я зрозумів із цього листа, а також із розмови з твоєю матір’ю, у тебе виникла якась проблема. — Геміш швидко зиркнув на мене, а потім знову поглянув на Метью.

— Так, — відповів Метью, стискаючи губи. — Але ти — дев’ятий лицар. Ти не маєш брати в цьому участь.

— Ти призначив демона дев’ятим лицарем? — спитала Міріам, виходячи з їдальні за Натаніелем.

— А хто це? — спитав Натаніель, струснувши у складених човником долонях квадратики гри «Ерудит» і роздивляючись несподіваного гостя.

— Мене звуть Геміш Осборн. А ви хто? — спитав він, немов звертаючись до несумлінного та впертого працівника. Нам тільки додаткового тестостерону в домі не вистачало!

— О, та я так — ніхто, — легковажно й безтурботно відказав Натаніель, прихилившись до одвірка. І провів поглядом Маркуса, коли той проходив повз нього.

— Геміше, що ти тут робиш? — сконфужено спитав Маркус, а потім помітив конверт. — Ой!

Мої предки вже збиралися в сімейній кімнаті, а будинок злегка ворушився на своєму фундаменті.

— Може, продовжимо розмову всередині? Бачиш, будинок непокоїться, зважаючи на те, що ти — демон, та ще й розлючений.

— Заходь, Геміше, — сказав Метью, намагаючись стягнути його з порога. — Маркус із Сарою ще не прикінчили запаси віскі. Ми принесемо тобі випити і посадимо біля каміна.

Але Геміш залишився там, де й був і продовжив розмову.

— Відвідавши твою матір, яка набагато охочіше відповідала на запитання, аніж це зробив би ти на її місці, я дізнався, що тобі були потрібні декотрі речі з дому. Алену було б абсолютно недоречно вирушати в таку довгу подорож, бо я однаково збирався приїхати сюди і спитати у тебе: що ти, в біса, задумав? — З цими словами він підняв чималеньку шкіряну валізу з велетенським замком, а також ще одну — меншу.

— Дякую тобі, Геміше. — Ці слова прозвучали досить приязно й сердечно, але Метью не приховував невдоволення через те, що Геміш порушив встановлену ним процедуру.

— До речі, про пояснення. До біса добре, що французам начхати на ввіз до їхньої країни англійських національних скарбів. Ти уявляєш, скільки б паперів довелося заповнити, якби я все це вивозив офіційно? І це за умови, що мені взагалі дозволили б це вивозити, а я в тому зовсім не впевнений.

Метью взяв у Геміша шкіряну валізку, схопив свого приятеля за лікоть і майже силоміць затягнув всередину будинку.

— Про це згодом, — похапцем мовив він. — Маркусе, візьми Геміша і відрекомендуй його родині Діани, поки я все це приберу.

— Ой, це ви, — захоплено вигукнула Софі, виходячи з їдальні. Її черевце помітно випиралося під футболкою з емблемою університету Північної Кароліни. — Ви — як Натаніель, а я така легковажна й безладна. Ваше обличчя теж є на одному з моїх глечиків. — Вона радісно поглянула на Геміша, який мав одночасно й ошелешений і вкрай задоволений вигляд.

— Тут іще хтось є? — спитав він, схиливши набік голову і поглянувши на мене одним оком, від чого став схожий на невеличку яснооку пташку.

— О, є — і багато! — радісно відповіла Софі. — Втім, ви не всіх їх побачите.

— Ходімо познайомишся з моїми тітками, — поспішно запропонувала я.

— Вони відьми? — Неможливо було вгадати, що мав на думці Геміш. Його гостре око не пропускало нічого, а обличчя було майже так само безпристрасне, як і в Метью.

— Так, відьми.

Метью зник нагорі з валізкою, а ми з Маркусом відрекомендували Геміша Емі. Вона ніби дратувала його менше, аніж я та Метью, тож тітка почала навколо нього метушитися. Біля дверей до комірчини нас зустріла Сара, яка вийшла подивитися — через що шум.

— От тепер ми маємо правильний конвентикль, — зазначила Софі, прикладаючись до пагорбку зі свіжого печива на кухонному столі. — Всі дев’ятеро: троє відьом, троє демонів і троє вампірів — присутні й пораховані.

— На те схоже, — погодилася Сара, окидаючи поглядом Геміша. А потім зиркнула на Ем, що літала кухнею, немов переполохана бджола. — Емілі, не думаю, що наш гість захоче чаю чи кави. Де наше віскі — в їдальні?

— Ми з Діаною звемо їдальню «кімнатою бойових дій», — повідомила Гемішу Софі, фамільярно беручи його під руку, — хоча як можна воювати, коли про це неодмінно дізнаються звичайні люди? Це єдине достатньо велике приміщення, де ми всі можемо вміститися. Сюди навіть примудряються втиснутися декотрі привиди.

— Привиди? — нервово спитав Геміш, послабляючи краватку.

— Ходімо до їдальні, — сказала Сара, беручи Геміша під другу руку. — Усі ходімо до їдальні.

Метью був уже там. Аромат гарячого воску наповнив повітря в кімнаті. Коли кожен із нас взяв свій улюблений напій і вмостився, де зміг, Метью взяв слово.

— Геміш має запитання, — повідомив він. — Натаніель і Софі — також. Тому, гадаю, говорити доведеться мені — та Діані.

З цими словами Метью ввібрав повні легені повітря — і почав. Він охопив усе: «Ешмол № 782», лицарів Лазаря, проникнення зі зламом в моє помешкання в Оксфорді, Сату й те, що трапилося в замку Ля П’єр, і навіть несамовитий гнів Болдвіна. Ішлося також про ляльки, сережки та зображення облич на глечиках. Коли Метью торкнувся теми подорожей у часі та трьох конкретних предметів, які мені знадобляться, щоб потрапити в потрібний час до потрібного місця, Геміш кинув на нього гострий погляд.

— Метью Клермон, — просичав Геміш, нахиляючись через стіл. — Хіба це привіз я тобі з «Семи веж»? Діана вже знає?

— Ні, — зізнався Метью. — Вона дізнається на Геловін.

— Має дізнатися на Геловін. Авжеж, — роздратовано зітхнув Геміш.

Хоча Геміш та Метью сварилися, підвищуючи голос, насправді напруженість загрожувала перерости у відкриту громадянську війну лише двічі. Не дивно, що обидва ці випадки були пов’язані з Натаніелем та Метью.

Перший стався тоді, коли Метью розповідав Софі про те, якою очікується здогадна війна: несподівані напади, задавнені невирішені конфлікти між вампірами та відьмами, які спалахнуть із новою силою, та жорстокі вбивства, які неодмінно трапляться, коли створіння воюватимуть зі створіннями, вдаючись до магії, чаклунства, примітивної грубої сили, швидкісних маневрів та надприродних хитрощів.

— Війни не ведуться в такий спосіб тепер, — заперечив Натаніель, прорізавши своїм низьким голосом гомін, що здійнявся після пояснень Метью.

Метью повільно звів брову, намагаючись приховати роздратовання.

— Не ведуться?

— Війни ведуться на комп’ютерах. Зараз — не тринадцяте сторіччя. Рукопашний бій вже не потрібен. — Він кивнув на свій ноутбук, що стояв на буфеті. — За допомогою комп’ютера можна перемогти супротивника без єдиного пострілу і не проливши жодної краплини крові.

— Може, зараз і не тринадцяте сторіччя, Натаніелю, але декотрі з учасників конфлікту жили ще в ті часи і тому мають ностальгійну схильність знищувати супротивників старим і надійним способом. Залиш це мені та Маркусу, — додав Метью, гадаючи, що на цьому дискусія й скінчиться.

Натаніель похитав головою і втупився поглядом у стіл.

— Ти хочеш іще щось сказати? — спитав Метью і в голосі забриніли загрозливі нотки.

— Ви чітко дали зрозуміти, що в будь-якому разі чинитимете так, як вважатимете за потрібне, — завважив Натаніель, поглянувши на Метью своїми щирими карими очима. — Втім, робіть, як знаєте, — знизав він плечима. — Але ви робите помилку, вважаючи, що ваші вороги не скористаються сучасними методами для того, щоби знищити вас. Звичайними людьми теж не слід легковажити. Вони неодмінно помітять, коли вампіри та відьми почнуть знищувати одне одного на вулицях.

Друга сутичка Метью та Натаніеля мала стосунок не до війни, а до крові. Вона почалася досить безневинно, коли Метью заговорив про родинний зв’язок Натаніеля з Агатою Вільсон та про відьмацьких родичів Софі.

— Вкрай потрібно здійснити аналіз їхніх ДНК. І дитинки теж, коли вона народиться.

Маркус та Міріам кивнули, бо для них це було зрозуміле. Але решта з нас були трохи спантеличені.

— Натаніель та Софі ставлять під сумнів твою теорію, що демонічні риси є результатом непередбачуваних мутацій, а не спадковості, — сказала я, розмірковуючи вголос.

— Ми маємо дуже мало інформації, — сказав Метью, поглянувши на Геміша та Натаніеля з безпристрасністю науковця, що вивчає два невідомі науці екземпляри. — Наші теперішні висновки можуть бути хибними.

— Випадок Софі піднімає також питання про те, що, можливо, демони є більш спорідненими з відьмами, аніж ми вважали раніше, — додала Міріам, поглянувши на живіт жінки-демона. — Я ніколи не чула, щоб відьма народжувала демона, а тим паче — щоб від демона народжувалася відьма.

— І ви гадаєте, що я віддам зграї вампірів кров Софі і кров моєї дитини? — розлючено кинув Натаніель — він втрачав самоконтроль.

— Діана — не єдина істота у цій кімнаті, яку хотіла б дослідити Конгрегація, Натаніелю, — відповів Метью, але його слова аж ніяк не заспокоїли демона. — Твоя мати відчувала загрозу, що нависла над твоєю родиною, інакше вона не послала б вас сюди. Одного дня ти можеш виявити, що твоя дружина та дитина зникли. І якщо так станеться, то ти навряд чи коли-небудь побачиш їх знову.

— Досить, — різко обірвала його Сара. — Не треба його лякати.

— Заберіть ваші руки від моєї родини, — заволав Натаніель, важко дихаючи.

— Це для них — не загроза, — пояснив Метью. — Загроза йде від Конгрегації, від можливості відкритої ворожнечі між трьома видами створінь, а найбільше — від намагання вдати, що нічого такого не відбувається.

— Вони приходили по нас, Натаніелю. Я бачила, — рішуче сказала Софі, і її голос несподівано набув гостроти, яка бриніла у голосі Агати Вільсон, коли я розмовляла з нею в Оксфорді.

— А чому ти мені не сказала? — спантеличено спитав Натаніель.

— Я почала було розповідати Агаті, але вона перервала мене і наказала більше ні слова про це не казати. Вона страшенно перелякалася. А потім дала мені прізвище та адресу Діани в Медісоні. — Обличчя Софі знову набуло характерного невимушеного і замріяного виразу. — Добре, що мати Метью і досі жива. Їй сподобаються мої глечики. Я зображу її обличчя на одному з них. А ви, Метью, можете взяти мою кров на аналіз — і моєї дитинки теж.

Ця заява Софі фактично поклала край запереченням з боку Натаніеля. Коли Метью охопив усі запитання, на які він хотів відповісти, він взяв конверт, що лежав непомічений біля його ліктя. Конверт був запечатаний чорним сургучем.

— Тоді залишається одна незавершена справа. — Він підвівся і простягнув конверт. — Геміше, це тобі.

— Ой, ні, — сказав той і похапливо схрестив руки на грудях. — Краще віддай його Маркусу.

— Може, ти й дев’ятий лицар, але ти також є сенешалем лицарів Лазаря і моїм заступником. Існує протокол, і ми мусимо дотримуватися його, — відказав Метью, стиснувши губи.

— Кому знати, як не Метью, — пробурмотів Маркус. — Він — єдиний великий магістр в історії ордену, який коли-небудь подавав у відставку.

— А тепер я стану єдиним великим магістром ордену, який подав у відставку двічі, — мовив Метью, і далі тримаючи конверт.

— До біса протокол! — відрізав Геміш, гепнувши кулаком по столу. — Всі — геть із кімнати, окрім Метью, Маркуса та Натаніеля. — І, трохи подумавши, додав. — Будь ласка.

— А чому це ми маємо іти геть? — підозріло спитала Сара.

Геміш на мить зупинив погляд на моїй тітці.

— Ви теж залишайтеся.

І вони уп’ятьох зачинилися у їдальні до кінця дня. Одного разу Геміш вийшов і попросив бутербродів. Бо печиво, сказав він, давно з’їли.

— Чи це тільки мені, чи й вам також здається, що чоловіки навмисне вигнали нас із кімнати, щоб покурити сигари і поговорити про політику? — спитала я, намагаючись відволікти свої думки від зборів у їдальні за допомогою різкої й дисгармонійної суміші старих фільмів та вечірніх телепрограм. Ем і Софі в’язали, а Міріам розгадувала головоломку, яку вона знайшла у книзі, що обіцяла «Диявольськи важкі судоку». Вона час від часу вдоволено посміювалася і робила на полях якісь помітки.

— Що ти там робиш, Міріам? — спитала її Софі.

— Веду рахунок, — відповіла вона і зробила ще одну помітку.

— Про що вони там розмовляють? І хто бере гору? — спитала я в неї, заздрячи її здатності чути розмови на відстані.

— Вони планують війну, Діано. А стосовно того, хто бере гору, то ще рано казати, бо їхні результати майже рівні, — відповіла Міріам. — Втім, Маркус й Натаніель кілька разів вдало викладали свої аргументи, а Сара теж тримається непогано.

Уже впала ніч, ми з Емілі готували вечерю, коли засідання нарешті скінчилося. Натаніель та Софі тихо про щось говорили в сімейній кімнаті.

— Мені треба терміново зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Метью, цілуючи мене; його спокійний голос аж ніяк не відповідав напруженому виразу обличчя.

Побачивши його втому, я вирішила трохи почекати зі своїми запитаннями.

— Авжеж, — сказала я, торкнувшись його щоки. — Не поспішай. Вечеря буде за годину.

Метью поцілував мене, цього разу — довше і палкіше, і вийшов у задні двері.

— Хочу випити, — простогнала Сара, рушаючи до ґанку, щоб потайки викурити там цигарку.

Крізь сигаретний дим виднівся примарний силует Метью. Він перетнув садок і рушив до сараю. Геміш підійшов до мене ззаду і помацав очима мою спину та шию.

— Ти повністю одужала? — тихо спитав він.

— А ти як гадаєш? — День був довгий, Геміш заморився і тому не завдавав собі клопоту приховувати несхвальне ставлення до мене. Я похитала головою.

Геміш поволі відвів погляд убік, і я прослідкувала за його напрямом. Ми обоє побачили, як Метью пригладив волосся своїми довгими білими пальцями і зник у сараї.

— Тигре, тигре, ти — вогонь,

Що горить в нічному лісі…

— процитував Геміш Вільяма Блейка. — Цей вірш завжди нагадував мені про нього.

Я поклала ніж на різальну дошку і впритул поглянула на нього.

— Геміше, що ти маєш на думці?

— А ти в ньому впевнена, Діано? — спитав він. Ем витерла руки об фартух і вийшла із кімнати, кинувши на мене сумний погляд.

— Так. — Я витримала його погляд, намагаючись таким чином підтвердити свою впевненість у Метью.

Геміш кивнув, анітрохи не здивувавшись.

— Мені все ж таки цікаво, що ти скажеш, коли дізнаєшся, яким він був у минулому — і яким і досі залишається. Здається, тобі не страшно тримати тигра за хвіст.

Не кажучи ні слова, я обернулася до стола і продовжила поратися з ножем.

— Остерігайся, — сказав Геміш і, поклавши руку мені на передпліччя, поглянув на мене впритул. — Там, куди ви вирушите, Метью буде зовсім іншим.

— Ні, буде, — нахмурилася я. — Бо він подорожуватиме зі мною. І буде таким, як і зараз.

— Ні, — занепокоєно заперечив Геміш. — Не буде.

Геміш Осборн знав Метью набагато довше за мене. І він вирахував місце, куди ми вирішили податися, виходячи з вмісту шкіряної валізки. Але я й досі не знала нічого, окрім того, що ми вирушимо в часі далі, ніж у тисяча дев’ятсот сімдесят шостий рік, і в те місце, де Метью колись грав у шахи.

Геміш приєднався до Сари на ґанку, і невдовзі в нічне небо піднялися дві хмарини сірого сигаретного диму.

— У вас все нормально? — спитала я Емілі, коли та повернулася з сімейної кімнати, де Міріам, Маркус, Натаніель та Софі розмовляли, дивлячись телевізор.

— Так, нормально, — відповіла вона. — А тут?

— Просто прекрасно. — Я зосередила погляд на яблунях і стала чекати, коли з темряви з’явиться Метью.


1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка