Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка35/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

Розділ 39

Наступного ранку я здолала півшляху на перший поверх і зупинилася перепочити, вирішивши добратися до кухні самотужки. На мій превеликий подив, Метью не розохочував мене. Ми присіли на старі потерті східці і по-товариськи помовчали. Крізь нерівні віконниці обабіч парадного входу пробивалося бліде водянисте світло, обіцяючи сонячний день. З сімейної кімнати долітало клацання кубиків — там грали в «Ерудит».

— Коли ти їм скажеш? — Утім, наразі розповідати було майже ні про що: Метью і досі працював над загальними обрисами нашого плану.

— Згодом, — відповів він, прихиляючись до мене. Я теж прихилилася до нього, притиснувшись плечем до плеча.

— Не існує такої кількості кави, яка втримала б Сару від істерики, коли вона почує це. — Я взялася за поруччя, зітхнула і підвелася. — Ну ж бо, ходімо.

Коли ми зайшли до сімейної кімнати, Емілі принесла мені першу чашку чаю. Я сіла на кушетку і смакувала чаєм, а тим часом Метью з Маркусом — з мого мовчазного благословення — вирушили на звичну вранішню прогулянку. Перед нашим від’їздом їм бажано провести разом максимум часу.

Після чаю на мене чекала знаменита Сарина яєчня — цибуля, гриби та сир і на додаток чайна ложечка соусу сальса.

— Дякую, Саро, — сказала я і без зайвих церемоній накинулася на їжу.

— Не лише Метью потрібні відпочинок та добре харчування. — З цими словами вона поглянула крізь вікно у садок, де прогулювалися двоє вампірів.

— Сьогодні я почуваюся набагато краще, — сказала я, з хрустом вгризаючись у грінку.

— Принаймні твій апетит повернувся, це однозначно. — У пагорбі зі смажених яєць з’явилася чималенька прогалина.

Коли повернулися Метью з Маркусом, я вже взялася за другу тарілку харчів. У обох був похмурий вигляд, але у відповідь на мій запитальний погляд Метью похитав головою.

Вочевидь, вони не обговорювали наш план подорожі в часі. Щось інше зіпсувало їм настрій. Метью підтягнув собі стілець, розкрив газету і зосереджено читав новини. Доївши яєчню та грінки, я випила ще чаю, трохи побайдикувала, поки Сара прибирала тарілки.

Нарешті Метью склав газету і відклав її убік.

— Мені хотілося б з’їздити до лісу. До того місця, де померла Жульєт, — виклично заявила я.

Він скочив на ноги.

— Я піджену «рейндж-ровер» до парадного входу.

— Метью, це ж божевілля. Ще зарано, — заперечив Маркус, і поглянув на Сару, шукаючи в неї підтримки.

— Нехай їдуть, — погодилася Сара. — Але нехай Діана вдягне теплі речі, бо надворі прохолодно.

З’явилася Ем зі здивованим виразом обличчя.

— Ми що, чекаємо гостей? Будинок вважає, що чекаємо.

— Ти, напевне, жартуєш! — вигукнула я. — Від часу останнього родинного возз’єднання в ньому не додалося жодної нової кімнати. І де ж вона з’явилася?

— Між туалетом та коморою для мотлоху. — Ем тицьнула пальцем на стелю. «Я ж казала тобі, що справа стосується не лише тебе та Метью», — мовчки передала вона мені, коли ми гуртом пішли нагору роздивлятися результат останньої трансформації. «Мої передчуття майже ніколи не підводять».

У нововиниклій кімнаті ми побачили старовинне мідне ліжко з чотирма величезними полірованими кулями на бильцях та червоними картатими шторами, котрі, як стверджувала Ем, «відросли» буквально у неї на очах, в’язаний килимок із недоречною комбінацією коричневого, малинового та фіолетового кольорів, а також пошарпаний умивальник зі щербатою рожевою зливальницею і так само щербатим глечиком. Ніхто з нас не впізнав жодного з цих предметів.

— Звідки все це взялося? — спантеличено спитала Міріам.

— Хтозна, де будинок зберігає ті речі, — зауважила Сара і, всівшись на ліжко, енергійно на ньому застрибала. Ліжко відповіло обуреним скрипом.

— Найвідоміша витівка будинку на моїй пам’яті сталася на мій тринадцятий день народження, — з посмішкою пригадала я. — Тоді він побив рекорд: спорудив аж чотири спальні з обстановою вікторіанської доби.

— А ще він витворив двадцять чотири порцелянових столових прибори у стилі «Блакитна верба», — пригадала Емілі. — У нас і досі залишилися декотрі чашки, хоча більшість із них щезла, коли родина поїхала.

Усі з цікавістю оглянули новопосталу кімнату і тепер набагато зменшену комірчину поряд, потім я перевдягнулася і, час від часу зупиняючись перепочити, пошкутильгала униз до «рейндж-ровера». Ми наблизилися до того місця, де Жульєт зустріла свою смерть, і Метью зупинив авто, бо важкі колеса вгрузли в м’яку землю.

— Може, решту шляху пройдемося? — запропонував він. — Це буде неважко.

Цього ранку він був інакший: не надокучав порадами і не підказував, що робити.

— У тобі щось змінилося? — спитала я, коли ми наблизилися до древнього дуба.

— Я бачив, як ти б’єшся, — тихо відповів Метью. — буває, що на полі бою найхоробріші воїни падають від страху. І втрачають здатність битися навіть заради порятунку власного життя.

— Але ж я теж завмерла від страху, — завважилаа я, і сіпнулася так, що волосся затулило обличчя, щоб він не побачив його виразу.

Метью зупинився, як вкопаний, і міцно стиснув мене за лікоть.

— Так, ти зупинилася, але не від страху. Ти просто вагалася — вбивати чи не вбивати. Але смерті ти не боялася.

— Так, не боялася. Я жила поруч зі смертю з семи років. І навіть інколи прагнула її.

Він крутнув мене до себе і поглянув у вічі.

— Після Ля П’єра Сату кинула тебе розбитою і розгубленою. Усе життя ти ховалася від своїх страхів. Я не був певен, що ти зможеш битися, коли доведеться. А тепер я муситиму втримувати тебе від непотрібних ризиків. — І він промовисто поглянув на мою шию.

Метью знову рушив уперед, манячи мене за руку. Пляма почорнілої трави засвідчила, що ми вже вийшли на галявину. Я заціпеніла, і він відпустив мою руку.

Мітки, залишені вогнем, привели нас до вигорілого місця, де впала Жульєт. У лісі було зловісно-тихо; не чулося ані щебету пташок, ані інших звуків життя. Я підняла з землі обгорілу тріску, від чого мої пальці забруднилися сажею.

— Я не знала Жульєт, але в ту мить ненавиділа її достатньо сильно, щоб убити, — промовила я і подумала, що тепер її каро-зелені очі невпинно стежитимуть за мною з тіні під деревами.

Я прослідкувала поглядом лінію, залишену вогняною дугою, яку я викликала своєю магією, аж до того місця, де молодиця та стара бабця погодилися допомогти мені врятувати Метью від смерті. А коли мій погляд проштовхнувся в дуб, я аж зойкнула від несподіванки.

— Це почалося учора, — озвався Метью, прослідкувавши за моїм поглядом. — Сара каже, що це ти витягнула з нього життя.

Угорі гілки були потріскані й зів’ялі. Голі віти розгалужувалися і розгалужувалися, ставали схожі на оленячі роги. У мене під ногами зашерехтіло зів’яле листя. Метью вижив, бо я передала йому життєву силу дуба, пропустивши її крізь свої вени. Шорстка й груба кора дуба випромінювала міцність і статечність, та насправді під нею крилася пустка смерті.

— Енергія завжди вимагає певної ціни, — зауважив Метью. — Незалежно від того, магічна вона чи ні.

— Що ж я накоїла! — Смерть дерева аж ніяк не замінить зведення моїх рахунків з богинею. Вперше в житті я перелякалася через наслідки досягнутої домовленості.

Метью перетнув галявину і спіймав мене у свої обійми. Ми обнялися, з радістю та розпачем усвідомлюючи те, що мало не втратили.

— Ти обіцяла мені, що поводитимешся розсудливіше, — сердито кинув він.

Я теж була на нього сердита.

— Взагалі-то, ти маєш бути незнищенним.

Він поклав голову мені на плече.

— Треба було розповісти тобі про Жульєт.

— Та отож, треба було. Бо вона мало не забрала тебе від мене. — Кров загупала по артерії об бинт на шиї, коли Метью торкнувся великим пальцем того місця, де він прогриз мою плоть та м’язи. Його дотик був навдивовижу теплим.

— Так, смерть була тоді близько. — Запустивши пальці у моє волосся, він погладив мене по потилиці й міцно притиснувся своїми губами до моїх. Так ми мовчки і стояли, слухаючи биття наших сердець.

— Коли я вбила Жульєт, то зробила її частиною себе — навічно.

Метью погладив моє волосся.

— Смерть сама по собі є потужною магією.

Ми знову замовкли, і я без слів подякувала богині за те, що вона врятувала не лише життя Метью, а й моє. Ми пішли назад до авто, але з півдороги я вже погойдувалася від втоми і спотикалася. Метью посадив мене собі на плечі, як малу дитину, і проніс на собі решту шляху.

Коли ми повернулися до будинку, Сара сиділа, схилившись над столом у своєму кабінеті. За мить вона прожогом бігла надвір відчиняти дверцята «рейндж-ровера» з такою швидкістю, що їй би і вампір позаздрив.

— Чорт забирай, Метью! — вигукнула вона, поглянувши на моє виснажене обличчя.

Вони вдвох завели мене в будинок і всадовили на кушетку в сімейній кімнаті. Я лягла і поклала голову Метью на коліна. Тихі звуки життя, що вирувало в будинку, заколисали мене, і я заснула. Останнє, що я чітко запам’ятала, це запах ванілі та повизгування старого міксера, яким користувалася Емілі.

Метью розбудив мене на обід. Овочевий суп. Вираз обличчя Метью свідчив про те, що невдовзі мені знадобиться підтримка — він збирався ознайомити родину з нашим планом.

— Ти готова, mon cœur? — спитав Метью. Я кивнула, вишкрібаючи усе з тарілки до останку. Маркус крутнув головою у наш бік. — Ми хочемо тобі дещо розповісти, — сказав йому Метью.

Згідно з новою родинною традицією, для обговорення важливої теми треба було пройти до їдальні. Коли ми зібралися, всі очі втупилася на Метью.

— І що ж ви вирішили? — спитав Маркус без передмов.

Метью зробив глибокий вдих, навмисне витримуючи паузу, і почав.

— Нам треба вирушити туди, де Конгрегації буде нелегко знайти нас, де Діана матиме необхідний час і досвідчених наставників, які допоможуть їй оволодіти магією.

Сара захихотіла.

— І де ж це є таке місце з могутніми терплячими відьмами, які не заперечуватимуть, коли поряд вештатиметься вампір?

— Я не маю на увазі якесь конкретне місце, — загадково відповів Метью. — Ми сховаємо Діану в часі.

Зчинився галас. Метью взяв мене за руку.

— Courage, — прошепотіла я по-французьки, повторюючи пораду, яку він дав мені перед знайомством з Ізабо.

Метью пирхнув і похмуро всміхнувся.

Я добре розуміла недовіру і невіру родини. Минулої ночі моя реакція була би приблизно такою ж самою. Спочатку я б наполягала, що це неможливо, а потім ставила б безліч запитань — що, де і як.

Метью пояснив, що міг, а міг він пояснити небагато.

— Ти хочеш скористатися своєю магією, але поки що це вона тобою користується, а не навпаки. Тобі потрібен наставник досвідченіший та здібніший за Сару та Емілі. То не їхня провина, що вони не в змозі тобі допомогти. Відьми минулого були інакшими. Але багато їхніх знань втрачено.

— Де? Коли? — прошепотіла я, не маючим анінайменшого уявлення.

— Не дуже й давно — хоча недавнє минуле теж містить певні ризики. Але щоб знайти відьму достатньо потужну, аби навчити тебе, доведеться здійснити далеку подорож у часі. Спочатку треба поговорити з Сарою і з’ясувати, наскільки безпечною є така подорож. А потім нам слід знайти три предмети, які скерують нас до того відтинку часу.

— Ми? А я гадала, що я тебе просто зустріну там, і все.

— Не зустрінеш. Хіба що коли не буде альтернативи. Тоді я був іншою істотою, і не певен, що довірив би тебе собі такому, яким я тоді був.

Метью полегшено зітхнув, коли я кивнула на знак згоди. Кілька днів тому він відкинув ідею подорожі в часі. Та, вочевидь, ризик залишатися на місці був іще більшим.

— А що робитимуть інші?

Він провів великим пальцем по вені на моїй п’ясті.

— Міріам та Маркус повернуться назад до Оксфорда. Конгрегація шукатиме тебе спочатку тут. Було б непогано, якби Сара та Емілі кудись ненадовго поїхали. А чи могли б вони поїхати до Ізабо?

На перший погляд це здавалося сміховинним. Сара та Ізабо під одним дахом? Абсурд! Та чим більше я про це думала, тим менш неймовірною вона видавалася.

— Не знаю, можливо, — резюмувала я задумливо. Але тепер виникло ще одне ускладнення — Маркус. Я не дуже розбиралася в усіх мудрощах ордену лицарів Лазаря, але за відсутності Метью саме на його плечі звалиться тягар іще більшої відповідальності.

— Іншого шляху немає, — тихо сказав Метью в напівтемряві й заспокоїв мене поцілунком.

Але саме стосовно цього Емілі мала протилежну думку.

— Мусить бути інший шлях, — заперечила вона.

— Я намагався придумати, але не зміг, — виправдовувався Метью.

— Куди — або радше до якого часу — ви збираєтеся вирушати? Діана навряд чи зможе злитися з загальним тлом і стати непомітною. Вона надто висока на зріст, — завважила Міріам, поглянувши на свої крихітні рученята.

— Навіть попри те, що Діана не зможе стати непомітною, така подорож небезпечна, — карбував кожне слова Маркус. — Вона може опинитися посеред війни. Або епідемії.

— Або у розпал полювання на відьом. — Міріам сказала це без злоби в голосі, але на неї враз зиркнули три пари обурених очей.

— А ти як гадаєш, Саро? — поцікавився Метью.

З усіх створінь, що сиділи в кімнаті, вона досі не зронила ні слова.

— Ти хочеш вирушити з нею в той час, де вона знайде відьом, які зможуть їй допомогти?

— Так.


Сара заплющила і розплющила очі.

— Тут ви обоє у небезпеці. Це довела Жульєт Дюран. А якщо ви в небезпеці у Медісоні, то будете в небезпеці скрізь.

— Дякую. — Метью розтулив рота, щоб сказати щось іще, та Сара перервала його, піднявши руку.

— Нічого не обіцяй мені, — сказала вона напруженим голосом. — Ти будеш обережним хоча б заради неї, якщо не заради себе.

— А тепер у нас лишився один клопіт: власне подорож у часі, — сказав Метью вже діловим тоном. — Діані знадобляться три предмети з конкретного часу і місця, щоб мати змогу безпечно подорожувати.

Сара кивнула.

— А я можу вважатися таким «предметом»? — поцікавився Метью.

— Маєш серце? Маєш пульс? Авжеж, ти не «предмет»! — Це було найпозитивніше твердження про вампірів, яке коли-небудь робила Сара.

— Якщо вам потрібні якісь старі речі за дороговкази, можете вибирати з оцих. — Маркус зняв із шиї тоненький шкіряний шнурок і підняв його над головою. На шворці, наче на гірлянді, висіли химерні прикраси — зуб, монета, якийсь уламок, що поблискував золотисто-чорним відтінком, і погнутий срібний свисток. Він кинув шнурок Метью.

— Чи ти, бува, не витягнув ось це у жертви жовтої лихоманки? — поцікавився Метью, мацаючи зуб.

— Так, в Новому Орлеані, — підтвердив Маркус. — Під час епідемії тисяча вісімсот дев’ятнадцятого року.

— Про Новий Орлеан і мови бути не може, — різко відказав Метью.

— Та отож, — підтвердив Маркус, зиркнувши крадькома на мене, а потім знову зосередив увагу на батькові. — А як щодо Парижа? Там можна буде зустрітися з Фанні. У неї має бути друга сережка.

Метью торкнувся пальцями маленького червоного камінчика в золотій філіграні.

— Ми з Філіпом забрали тебе з Парижа — і від Фанні. Тоді був Терор, пам’ятаєш? Тогочасний Париж — не місце для Діани.

— Так, ви удвох нервували через дрібниці й метушилися довкола мене, наче дві старі бабці. Мені вже випало пережити одну революцію. До того ж, якщо ти хочеш знайти безпечне місце в минулому, тобі доведеться докласти достобіса зусиль, татку, бо це не так просто, — пробурчав Маркус. Раптом його обличчя осяяла здогадка. — А може, Філадельфія?

— Я не був з тобою ані в Філадельфії, ані в Каліфорнії, — проторохтів Метью, перш ніж його син встиг розтулити рота. — Тож краще ми вирушимо в той час і в те місце, які мені добре відомі.

— Навіть якщо ти добре знатимеш, куди нам треба потрапити, я не впевнена, що зможу це зробити, — озвалася я, знову відчувши небажання займатися магією.

— А я гадаю, що зможеш, — різко заперечила Сара, — бо ти все своє життя цим займалася. І коли була ще дитинчам, і маленькою дівчинкою, коли гралася зі Стівеном у хованки, і підлітком. Пам’ятаєш, як часто ми витягували тебе із лісу і швиденько відмивали та відчищали, щоб ти в школу не запізнилася? Як ти гадаєш, чим ти тоді займалася, як не магією?

— Ну, не в часі ж я подорожувала! Сто відсотків — ні! — відказала я, не кривлячи душею. — Я й досі не розумію, як це у мене виходило: куди дівається тіло, коли я потрапляю в інше місце?

— Хтозна. Але не хвилюйся. Це з кожним бувало. Скажімо, ти їдеш на роботу і не пам’ятаєш, як ти туди дісталася. Або промине день, а ти хоч убий не можеш пригадати, чим ти впродовж нього займалася. Кожного разу, коли тобі про таке розповідають, можна не сумніватися, що перед тобою — мандрівник у часі, — пояснила Сара. Вона говорила про подорожування в часі навдивовижу буденно.

Метью відчув мої побоювання і взяв мене за руку.

— Ейнштейн якось сказав: усі фізики усвідомлюють, що відмінність між минулим, теперішнім та майбутнім — це «ілюзія, за яку вперто тримаються люди». Він не лише вірив у чудеса та дива, він вірив і в гнучкість та еластичність часу.

У двері обережно постукали.

— Щось я не почула, як під’їхало авто, — підозріло мовила Міріам, підводячись із кушетки.

— Та то, мабуть, Семі — він збирає гроші на передплату газет, — припустила Ем, підводячись із крісла.

Ми тихо чекали, поки вона йшла до парадних дверей і мостини під її ногами скрипіли, немов на знак протесту. По тому, як Маркус та Метью поклали руки на стіл і напружилися, я зрозуміла — будь-якої миті вони готові зірватися з місця.

У їдальню залетів порив холодного вітру.

— Слухаю вас, — ошелешено мовила Ем. За якусь секунду Маркус та Метью стояли біля неї. До них швидко приєдналася Табіта, твердо вирішивши підтримати ватажка зграї в його важливій справі.

— Ні, це не хлопчик-газетяр, — сказала Сара, поглянувши на порожнє крісло біля мене, хоча могла цього й не говорити, бо Метью там уже й слід прохолов.

— Ви Діана Бішоп? — спитав низький чоловічий голос зі знайомим іноземним акцентом, злегка розтягуючи ненаголошені голосні.

— Ні, я її тітка, — відповіла Ем.

— Може, вам чимось допомогти? — холодно, але ввічливо спитав Метью.

— Мене звуть Натаніель Вільсон, а це моя дружина, Софі. Нам сказали, що тут можна знайти Діану Бішоп.

— Хто це вам сказав? — тихо спитав Метью.

— Його мати — Агата, — сказала я, підводячись, і рушила до дверей.

Його голос нагадав мені ту жінку-демона, дизайнера з Австралії з навдивовижу гарними карими очима. Я розмовляла з нею в кафе, коли відвідувала Бодліанську бібліотеку.

Міріам спробувала заступити мені шлях, та побачивши вираз мого обличчя, швидко відійшла убік. Але спекатися Маркуса було не так просто. Він схопив мене за руку і потягнув до сходів.

Натаніелів погляд легеньким поштовхом торкнувся мого обличчя. Йому було двадцять із гаком, він мав світле волосся та шоколадні очі, а також материн великий рот і витончені риси обличчя. Агата була невеличка і акуратна, а Натаніель був майже як Метью заввишки і мав широкі плечі та вузькі стегна пловця. Через плече в нього був перекинутий величезний рюкзак.

— Ви Діана Бішоп? — спитав він.

З-за спини Натаніеля з’явилося жіноче обличчя — миловидне й кругле, з розумними карими очима та ямочкою на підборідді. Цій жінці теж було двадцять із гаком, і м’який та ледве чутний тиск її погляду свідчив про те, що вона теж демон.

Коли вона мене роздивлялася, їй через плече впала довга каштанова коса.

— Це вона, — сказала молода жінка з акцентом, що видавав у ній уродженку Півдня. — У моїх снах вона мала такий самий вигляд.

— Усе нормально, Метью, — сказала я, бо ці два демони становили небезпеку не більшу, ніж Марта й Ізабо.

— То ви і є той самий вампір, — мовив Натаніель, скинувши погляд на Метью. — Моя мати попереджала мене про вас.

— Вам слід було дослухатися до її попередження, — мовив Метью стиха, але в тій пораді чулася загроза.

Однак це, здавалося, не справило на Натаніеля належного враження.

— Вона сказала мені, що ви навряд чи зрадієте, побачивши сина члена Конгрегації. Але я прийшов сюди не від її імені. Я тут через Софі. — Він витягнув свою дружину з-за спини і захисним жестом підгріб собі під руку. Вона здригнулася від холоду і сильніше притиснулася до нього. Вони були вдягнені не до нью-йоркської осені. Натаніель мав на собі стару фермерську куртку, а на Софі не було нічого теплішого за водолазку та в’язаний вручну довгий джемпер до колін.

— Вони обидва — демони? — спитав мене Метью.

— Так, — відповіла я, хоча щось змусило мене на мить завагатися.

— А ви — теж вампір? — спитав Натаніель Маркуса.

Той вишкірився вовчою посмішкою.

— Вгадали.

Софі й досі торкалася мене своїм типово демонським поглядом, хоча я відчувала легенький свербіж на своїй шкірі. Мимоволі вона поклала руку собі на живіт, немов захищаючи його.

— Ви вагітна! — скрикнула я.

Маркус так здивувався, що ослабив хватку на моїй руці, і я рушила до гостей. Метью різко схопив мене, коли я проходила повз нього. Будинок, збуджений появою двох гостей та несподіваним вивертом Метью, виказав своє невдоволення, гучно гепнувши дверима гостьової кімнати.

— Те, що ви відчуваєте, це через мене, — сказала Софі, ще сильніше пригортаючись до свого чоловіка. — Мої предки були відьмацького роду, а я вийшла не такою, як вони.

До залу ввійшла Сара і картинно здійняла руки догори.

— Ну от. Я ж казала, що невдовзі в Медісоні з’являться демони. Утім, будинок знає свою роботу краще за нас. Коли вже прийшли, то заходьте, бо надворі холодно.

Демони увійшли, і будинок застогнав так, наче ми йому страх як осточортіли своїми витівками.

— Не хвилюйтеся, — спробувала я заспокоїти їх. — То так будинок сказав нам, що не проти вашого приходу, а у який спосіб він це зробив — неважливо.

— Будинок моєї бабусі був такий самий, — усміхнулася Софі. — Вона мешкала в старому норманському помешканні в містечку Севен Девілз. Там я й народилася. Офіційно Севен Девілз є частиною Північної Кароліни, але мій татко казав, що мешканцям міста про це не повідомили. Тож ми — як окрема держава.

Двері гостьової кімнати розчахнулися, і на порозі виникли ще четверо Бішопів і з цікавістю спостерігати за тим, що відбувалося. Хлопчик із кошиком для ягід помахав рукою. Софі сором’язливо помахала йому у відповідь.

— У моєї бабусі теж мешкали привиди, — спокійно додала вона.

Привиди, два недружні вампіри та надміру експресивний будинок — усе це виявилося для Натаніеля аж надто обтяжливим.

— Ми не залишимося тут довше, ніж необхідно, Софі. Ти приїхала сюди, щоб подарувати Діані дещо. Роби, що задумала, і хутко повертаймося додому, — запропонував він. Міріам навмисне вибрала цей момент і, схрестивши на грудях руки, виступила із їдальні. Натаніель від несподіванки аж позадкував.

— Спочатку вампіри. Потім — демони. Хто ж наступний? — невдоволено пробурмотіла Сара. І повернулася до Софі. — Так ви вже на п’ятому місяці?

— Минулого тижня дитинка почала ворушитися, — відповіла Софі, поклавши руки на живіт. — Саме тоді Агата й сказала нам, де знайти Діану. Вона не знає про мою родину. Ви мені снилися місяцями. І я не знаю, що побачила Агата, і що змусило її так перелякатися.

— Які сни? — швидко спитав Метью.

— Нехай Софі сяде, а вже потім ми почнемо її допитувати, — лагідно проговорила Сара, беручи контроль над ситуацією. — Ем, принеси нам, будь ласка, печива та молока.

Ем уже поспішала на кухню, і за мить звідти почувся дзенькіт склянок.

— Може, то мої сни, а може — її, — сказала вона, показуючи на живіт, коли Сара провела її та Натаніеля в глиб будинку. Вона поглянула через плече на Метью. — Розумієте, вона — відьма. І, напевне, саме це стурбувало матір Натаніеля.

Очі всіх присутніх прикипіли до випуклості під светром Софі.

— До їдальні, — мовила Сара рішуче. — Усі йдемо до їдальні.

Метью притримав мене.

— Щось надто дивно, що вони заявилися саме тепер. Не згадуй при них про подорож у часі.

— Та вони ж безневинні, — сказала я. І моя інтуїція підтверджувала це.

— Ніхто не є безневинним, а тим паче — син Агати Вільсон. — Табіта, що сиділа поруч із Метью, нявкнула на знак згоди.

— Ви приєднуєтеся до нас, чи вас силою тягнути? — гукнула Сара.

— Уже йдемо, — спокійно запевнив її Метью.

Сара сіла за стіл на чільному місці й показала на порожні стільці праворуч від себе.

— Сідайте.

Ми опинилися напроти Софі та Натаніеля, а через одне порожнє місце від них сидів Маркус. Син Метью розділив свою увагу між батьком та демонами. Я сиділа між Метью та Міріам, які очей не зводили з Натаніеля. Увійшла Ем із тацею, щільно заставленою посудом із вином, молоком, мисками з ягодами та горіхами, а також величезним тарелем із печивом.

— Господи, коли я бачу печиво, мені страшенно хочеться знову стати теплокровним, — побожно мовив Маркус, беручи золотисте кружальце з шоколадним осердям і підносячи його до носа. — Так добре пахне, але на смак — жахливе.

— А ти краще покуштуй ось це, — запропонувала Емілі, підсовуючи йому миску з горішками. — Вони вкриті ваніллю і цукром. Звісно, це не печиво, але схожість є. — І передала йому пляшку з вином та штопор. — Відкоркуй і налий трохи своєму батьку.

— Дякую, Ем, — проказав Маркус із повним ротом липких горішків і взявся за пляшку.

Сара уважно придивлялася, як Софі спрагло пила молоко й з апетитом їла печиво. Коли ж вона потягнулася за добавкою, моя тітка обернулася до Натаніеля.

— А де ж ваше авто? — Зважаючи на все те, що вже відбулося, це було дивне запитання.

— Ми прийшли пішки, — відповів Натаніель, не взявши й крихти з того, що поставила перед ним Емілі.

— Та невже? А звідки? — поцікавився Маркус із ноткою недовіри в голосі й подав Метью склянку вина. Він вже достатньо добре вивчив прилеглу місцевість і переконався, що поблизу будинку населених пунктів не було.

— З Дарема до Вашингтона нас підвіз приятель, — пояснила Софі. — А звідти поїздом ми добралися до Нью-Йорка. До речі, Нью-Йорк мені не сподобався.

— Ми сіли на потяг до Олбані, а потім подалися до Сіракуз. До Казеновії ми дісталися автобусом, — додав Натаніель і застережливо поклав руку на плече Софі — мовляв, не кажи зайвого.

— Він не хоче, щоб я розповідала, як нас підвезла одна незнайомка, — з усмішкою зізналася Софі. — Ця жінка знала, де стоїть ваш будинок. Її діти полюбляють приїздити сюди на Геловін, бо ви — справжні відьми. — Софі відсьорбнула молока. — Ні, нам не треба було розпитувати, як сюди дістатися. Ваш будинок має так багато енергії, що ми його ніколи не минули б.

— А з якого дива ви обрали такий химерний маршрут? — спитав Метью в Натаніеля.

— Хтось за нами стежив аж до Нью-Йорка, але ми знову сіли на потяг до Вашингтона, і переслідувачі, напевне, втратили до нас інтерес, — наїжачився Натаніель.

— А потім ми зійшли з поїзда в Нью-Джерсі й поїхали назад до Нью-Йорка. Один чоловік на станції сказав нам, що туристи весь час губляться і сідають не на ті поїзди. Нас навіть не оштрафували, правда ж? — Софі сподобалася така приязність компанії «Амтрак».

А Метью наполегливо допитував Натаніеля.

— А де ви збираєтеся зупинитися на ніч?

— Вони зупиняться у нас, — досить різко заявила Емілі. — Автомобіля вони не мають, а будинок вже знайшов для них кімнату. До того ж Софі хоче поговорити з Діаною.

— Дуже хочу. Агата сказала, що ви зможете мені допомогти. Йшлося про якусь книгу для дитини, — тихо мовила Софі. Маркус стрельнув поглядом на краєчок сторінки з «Ешмола 782», що виглядав із-під схеми із зображенням командної структури ордену лицарів Лазаря. Він похапливо згріб папери, а зверху поклав начебто безневинні на вигляд результати аналізів ДНК.

— Яку книгу ти маєш на увазі, Софі? — перепитала я.

— Ми не сказали Агаті, що я з відьмацького роду. Я навіть Натаніелю не розповідала аж поки він приїхав до мене зустрітися з моїм татком. Ми на той час були разом вже чотири роки, а татко хворів і втрачав контроль над своєю магією. Мені не хотілося, щоб Натаніель перелякався. Як би там не було, та коли ми побралися, ми не хотіли скандалу. На той час Агата вже була членом Конгрегації і часто говорила про суворість правил сегрегації, і про те, що буде з тими, хто насмілиться порушити їх. — Софі похитала головою. — Мені це завжди здавалося дикістю…

— То що там про книгу? — нагадала я, повертаючи розмову в потрібне русло.

— Ой, — зосереджено наморщила лоба Софі й на мить замовкла, пригадуючи.

— Моя мати в захваті від того, що у нас буде дитина. Вона каже, що це буде найгарніша дитина у всьому світі, — втрутився Натаніель, ніжно поглянувши на свою дружину. — А потім почалися сни. Софі відчула, що насувається якесь лихо. Як для демона, вона має добре розвинену здатність до лиховісних передчуттів — як і моя мати. У вересні у неї почалися видіння — обличчя Діани, а потім почало чутися її ім’я. Софі сказала, що люди чогось від вас хочуть.

Пальці Метью торкнулися моєї талії, де закінчувався шрам, що його залишила Сату.

— Покажи їм глек з обличчям, Натаніелю. То просто фото. Я хотіла взяти глек із собою, але Натаніель сказав, що не варто перти до Нью-Йорка п’ятилітровий глек.

Її чоловік слухняно видобув із кишені телефон, вивів на екран фотографію, і подав його моїй тітці. Сара аж охнула.

— Я гончар, як і моя мама та бабуся. Бабуся розводила в своїй печі відьмовогонь, але я роблю це у звичайний спосіб. Усі обличчя з моїх снів потрапляють на глечики. І не всі вони лячні. Ваше — не лячне.

Сара передала телефон Метью і щиросердо мовила:

— Це просто прекрасно, Софі.

Я мусила погодитися. Високий округлий глек сірого кольору мав на вузькому горлі дві вигнуті ручки. На його поверхні виднілося обличчя — моє обличчя, хоча й спотворене пропорціями глечика. Підборіддя, ніс та брови випиналися назовні, з глиняних завитків мені зробили кучері. Мої очі були напівзаплющені, я спокійно і невимушено всміхалася, наче зберігала якусь таємницю.

— Це також для вас. — З кишені свого джемпера Софі видобула якийсь маленький горбкуватий предмет, загорнутий у промащену тканину і перетягнутий мотузкою. — Коли маля почало ворушитися, я й сумнівів не мала, що воно належить вам. І маля це теж знає. Можливо, саме це і стривожило Агату. Ясна річ, ніхто з нас не знає, що робити з дитинчам-відьмою. Натаніелева мама подумала, що, може, ви нам щось підкажете.

Ми мовчки спостерігали, як Софі розв’язує вузли.

— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Це татко так ретельно зав’язав. Він служив у флоті.

— Можна, я вам допоможу? — запропонував Метью, простягаючи руку до пакунка.

— Та ні, я сама, — люб’язно всміхнулася йому Софі й далі смикала за мотузку. — Він має бути ретельно загорнутим, інакше почорніє. А він не має бути чорним. Він має бути білим.

Наша колективна цікавість сягнула піку, і в кімнаті запала тиша, яку переривала лише Табіта, яка цокала язичком, причепурюючи свою шерсть. Нарешті мотузки ослабли, і тканина спала.

— Ось, — прошепотіла Софі. — Може, я й не відьма, але я остання з норманів. Ми берегли це спеціально для вас.

То була маленька, не більше чотирьох дюймів заввишки, статуетка з тьмяного срібла, її відполірована поверхня мерехтіла тим м’яким світлом, яке можна побачити лише на експонатах у музейних шафах. Софі повернула статуетку обличчям до мене.

— Діана… — сказала я, хоча цього можна було й не говорити. Богиня була зображена чітко, до найменших дрібниць — від рогів місячного серпика на її лобі до сандалів на ногах. Вона була у русі. Одну ногу вона виставила вперед, а рукою потягнулася за плече, щоби дістати з сагайдака стрілу. Друга рука спиралася на оленячій ріг.

— Де ви її дістали? — якось дивно спитав Метью, і обличчя його посіріло.

Софі знизала плечима.

— Хтозна. Вона завжди зберігалася у норманів. Передавалася в нашій родині від відьми до відьми. «Коли настане час, віддай її тому, кому вона знадобиться», — так сказала моя бабуся моєму батькові, а батько сказав мені. Ця фраза була написана на смужці паперу, але той папірець давно загубився.

— Що це, Метью? — спитав Маркус і на його обличчі відбилася тривога. Натаніель також стривожився.

— Це — шахова фігура, — відповів Метью надтріснутим голосом. — Біла королева.

— А звідки ти знаєш? — спитала Сара, критично поглянувши на статуетку. — Мені ніколи не доводилося бачити подібних шахових фігур.

Метью заговорив так, немов витискав слова крізь міцно стиснуті губи.

— Знаю, бо колись вона належала мені. Її подарував мені батько.

— А як же вона опинилася в Північній Кароліні? — Я простягнула руку до статуетки, і вона ковзнула до мене по столу так, наче хотіла належати лише мені. Я стисла її в долоні, оленячий ріг уп’явся мені в шкіру і відразу ж нагрівся від мого дотику.

— Я програв її, побившись об заклад, — тихо мовив Метью. — Я й гадки не маю, яким чином вона потрапила до Північної Кароліни. — Затуливши долонями обличчя, він вимовив єдине слово, яке мені абсолютно нічого не сказало: — Кіт.

— А ти пам’ятаєш, коли вона востаннє в тебе була? — різко спитала Сара.

— Чітко пам’ятаю, — відповів Метью, підводячи голову. — Я грав нею багато років тому в Ніч всіх спочилих у Христі. Саме тоді я й програв своє парі.

— Ніч Усіх Душ буде наступного тижня, — озвалася Міріам і повернулася на своєму стільці так, щоб бачити Сарине обличчя. — Може, подорож у часі буде легшою на день Усіх святих та Усіх спочилих у Христі душ?

— Міріам! — гаркнув Метью, але було вже пізно.

— А про яку подорож у часі йдеться? — пошепки спитав Натаніель у Софі.

— Моя мама була мандрівницею в часі, — теж пошепки відповіла йому Софі. — У неї це добре виходило, і вона завжди поверталася з вісімнадцятого сторіччя з новими ідеями стосовно кераміки та глечиків.

— Твоя мати бувала в минулому? — ледь чутно спитав Натаніель. Він отетеріло окинув поглядом пістряву компанію створінь, а потім поглянув на округлий животик своєї дружини. — Це також передається у відьмацьких родинах із покоління в покоління — як і ясновидіння?

Поки демони тихо між собою шепотіли, Сара відповіла Міріам:

— У період між Геловіном та днем Усіх Душ мало що розділяє живих від померлих. Це найзручніший час, щоб прослизнути між минулим та сьогоденням.

Натаніель стривожився ще більше.

— Живих від померлих? Та ми ж приїхали сюди саме для того, щоб віддати цю статуетку і щоб моя дружина могла спокійно спати ночами, а ви говорите такі моторошні речі!

— А Діана встигне достатньо зміцніти? — спитав Маркус у Метью, ігноруючи Натаніеля.

— Саме тоді Діані буде легше подорожувати в часі, — висловила свою думку вголос Сара.

Софі задоволено озирнулася довкола.

— Це нагадує мені ті давні дні, коли бабця та її сестри сходилися, щоб побазікати й попліткувати. Здавалося, вони не звертали уваги одна на одну, але завжди добре пам’ятали те, що було сказано.

Численні не пов’язані між собою розмови, що точилися за столом, раптово урвалися, коли двері їдальні з грюкотом розчинилися і зачинилися, а за мить ще сильніше грюкнули значно важчі двері до гостьової кімнати. Натаніель, Міріам та Маркус аж попідскакували.

— Що це, в біса, було? — спитав Маркус.

— Та то будинок, — з досадою в голосі пояснила я. — Піду подивлюся, що йому треба.

Метью підхопив статуетку і пішов за мною.

На порозі гостьової кімнати чекала стара жінка у вишуканому корсеті та довгій спідниці.

— Здрастуйте, пані, — звернулася до неї Софі з увічливим поклоном. Виявилося, що вона теж пішла слідком за мною. Прискіпливо вдивившись у моє обличчя, Софі зазначила:

— Ця стара пані трохи схожа на вас, еге ж?

— То ти вибрала свій шлях, — сказала стара голосом слабшим, аніж минулого разу.

— Так. Ми вибрали свій шлях, — відповіла я. Позаду почулися кроки — то решта присутніх у їдальні поквапилися поглянути, через що зчинилася метушня.

— Тобі дещо знадобиться для подорожі, — мовила стара жінка.

Восьмикутні двері розчинилися, і позаду мене з’явився натовп створінь, не менший за натовп привидів, що вже чекав біля каміна.

— Що ж, це буде цікаво, — сухо сказала моя бабуся, що стояла на чолі натовпу привидів.

У стінах щось загуркотіло, наче кості затряслися. Я сіла в бабусине крісло-гойдалку, бо ногам було вже несила тримати мене.

У панелі між вікном та каміном утворилася тріщина. Вона розширювалася й видовжувалася упоперек. Старе дерево дрижало і скрипіло. З виниклого отвору вилетіло щось м’яке й розпливчасте. З руками та ногами. Коли воно ляпнулося мені на коліна, я аж скривилася від огиди й страху.

— Ну ні фіга собі! — вирвалося у Сари.

— Ця панельна обшивка вже ніколи не буде такою, як раніше, — пожалкувала моя бабуся, дивлячись на отвір і скрушно хитаючи головою.

Те, що на мене впало, було зроблене з грубої тканини, яка з часом вицвіла і набула якогось сіро-брунатного кольору. На додаток до своїх чотирьох кінцівок, «воно» мало замість голови шишку, прикрашену вицвілими жмутками волосся. На місці серця хтось вишив літеру Х.

— Що це таке? — спитала я, простягаючи вказівний палець до нерівних збляклих стібків.

— Не чіпай! — скрикнула Ем.

— Я вже чіпаю його, — відповіла я, сконфужено підвівши голову. — Бо воно сидить у мене на колінах.

— Ніколи не бачила такої старої ляльки, — озвалася Софі, оглядаючи химерний витвір.

— Лялька? — насупилася Міріам. — А хіба хтось із твоїх предків не потрапляв у халепу саме через ляльку?

— Так, Бріджет Бішоп, — проказали в унісон Сара, Емілі та я.

А стара жінка у довгій спідниці та оздобленому корсеті вже стояла біля моєї бабусі.

— Це твоя? — пошепки спитала я.

Бріджет усміхнулася куточком рота.

— Будь обережна на роздоріжжі, доню. Ніхто не знає, які таємниці криються там.

Поглянувши на ляльку, я легенько торкнулася хрестика на її грудях. Тканина тріснула і оголила набивку, зроблену з листя, прутиків та сухих квітів. У повітрі поширився запах сухої трави.

— Рута, — сказала я, пригадавши чай, який мене вчила готувати Марта.

— Якщо судити із запаху, то це — конюшина, рокитник та берестяна кора, — зазначила Сара, ретельно принюхавшись. — Цю ляльку зробили для того, щоб когось привабити — здогадно Діану — але вона має також захисне закляття.

— Ти добре її навчила, — сказала Бріджет бабусі, схвально кивнувши на Сару.

На коричневому фоні нутрощів ляльки щось блиснуло. Я потихеньку смикнула його — і лялька розпалася на шматки.

— От і кінець, — зітхнула Бріджет. Моя бабуся заспокійливо поклала руку їй на плече.

— Це сережка. — Її вишукана золота поверхня спіймала світло, і в його відблиску на її кінці показалася величезна перлина у вигляді сльози.

— Якого це біса одна з сережок моєї матері потрапила до ляльки Бріджет Бішоп? — спитав Метью, аж посірівши від гніву.

— А чи не знаходилися сережки твоєї матері там же, де й статуетка тієї давно минулої ночі? — спитала Міріам. І сережка, і шахова фігурка були старішими за ляльку, старішими за будинок Бішопів.

Метью на мить замислився, а потім кивнув.

— Так. Тобі вистачить тижня, щоб підготуватися? — поквапливо спитав мене він.

— Не знаю.

— Ясна річ, ви встигнете і будете готові, — проспівала Софі, поглянувши на свій живіт. — Вона все для тебе зробить, як слід, моя маленька відьмочко. Ви будете її хрещеною матір’ю. Моїй донечці це сподобається.

— Враховуючи ненароджене дитинча і не враховуючи привидів, у цій кімнаті нас дев’ятеро, — сказав Маркус оманливо невимушеним тоном, нагадавши мені Метью в ті хвилини, коли він опинявся в напруженій ситуації.

— Чотири відьми, три вампіри і два демони, — замріяно мовила Софі, досі тримаючи руки на животі. — Але нам не вистачає одного демона, щоб ми мали статус конвентикля. А оскільки Метью з Діаною збираються податися геть, нам знадобиться ще один вампір. Мати Метью і досі жива?

— Вона вже втомилася, — сказав Натаніель виправдувуючись і ще міцніше обхопив дружину за плечі. — І тому їй важко зосередитися.

— Що ти сказала? — спитала Емілі в Софі, щосили намагаючись говорити спокійно.

Замріяність вмить злетіла з очей Софі.

— Я сказала — конвентикль, тобто таємні сектантські збори. Саме так у давнину називалися зібрання незгодних. Не вірите — спитайте у них, — кивнула вона на Маркуса та Метью.

— Я ж говорила тобі, що справа не в Бішопах чи де Клермонах, — заторохтіла Ем, звертаючись до Сари. — Справа навіть не в Метью та Діані — будуть вони разом чи ні. Ось як ми тепер боротимемося з Конгрегацією: не як окремі родини, а як… Нумо, нагадай мені, Софі?

— Конвентикль, — підказала Міріам, трохи привставши. — Мені завжди подобалося це слово. Таке елегантно-зловісне… — І вона з самовдоволеною посмішкою всілася на місце.

Метью повернувся до Натаніеля.

— Що ж, здається, твоя мати мала рацію. Ваше місце тут, з нами.

— Ясна річ, їхнє місце тут, — коротко кинула Сара. — Ваша спальня вже готова, Натаніелю. Вона — нагорі, другі двері праворуч.

— Дякую, — обережно відповів Натаніель, але в його голосі бриніло полегшення, хоча він і досі зиркав на Метью з декотрою підозрою та недовірою.

— Мене звуть Маркус, — сказав син Метью, простягаючи руку демону. Натаніель міцно потиснув її, майже не помітивши дивовижної прохолодності плоті вампіра.

— От бачиш? Я ж казала, що не треба бронювати місця в тому готелі, любий, — звернулася Софі до чоловіка з блаженною усмішкою. А потім, розшукавши поглядом у натовпі Емілі, спитала: — А печиво у вас іще є?


1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка