Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка34/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

Розділ 38

Моє тіло раптом загуло так, немов зіштовхнулися два світи.

Щось вкололо мене у праву руку, і до мене долинув запах пластмаси й латексу. Потім почулися голоси — то сперечалися Метью та Маркус. Піді мною була холодна земля, а пахощі прілого листя забивали всі інші запахи. Мої очі були розплющені, але я нічого не бачила, окрім темряви. Потім я через силу роздивилася напівголі гілки дерева, що схрестилися наді мною.

— Бери ліву руку — там уже є розріз, — роздратовано гаркнув Метью.

— З тієї руки не буде толку, Метью. У тканинах повно твоєї слини, нічого не вдасться абсорбувати. Краще праву руку. Але її кров’яний тиск такий слабий, що мені дуже важко знайти вену, от і все. — У голосі Маркуса чувся неприродний спокій лікаря з відділення невідкладної допомоги, якому регулярно доводиться бачити смерть.

Дві тонкі трубки опустилися мені на обличчя. Холодні пальці торкнулися мого носа, і я покрутила головою, намагаючись струсити їх, але вони притиснулися ще міцніше.

З темряви, праворуч від мене, почувся голос Міріам.

— Тахікардія. Я дам їй заспокійливе.

— Ні! — різко заперечив Метью. — Не треба заспокійливого. Вона ледь притомна і може впасти в кому.

— Тоді вгамуй її, — спокійно і діловито сказала Міріам. Маленькі холодні пальці з несподіваною силою притиснулися до моєї шиї. — Я не можу зупиняти кровотечу і при цьому тримати її, щоб вона не сіпалася.

Те, що відбувалося довкола мене, я бачила невеличкими гнітюче обмеженими сегментами: безпосередньо наді мною та по боках, якщо вивернути очі так, що аж боляче стане.

— Ти можеш чимось допомогти, Саро? — розпачливо спитав Метью.

У поле мого зору запливло обличчя моєї тітки.

— Чаклунство не допомагає від укусів вампіра. Якби допомагало, то нам не доводилося б боятися таких істот, як ти.

Я почала було дрейфувати в спокійну й тиху далечінь, але мене перервала Ем. Взявши мене за руку, вона ніби утримувала мене в моєму тілі.

— Тоді ми не маємо вибору, — розпачливо мовив Метью. — Я сам це зроблю.

— Ні, Метью, — рішуче заперечила Міріам. — Ти ще не одужав. До того ж мені самій доводилося робити це сотні разів.

Почувся тріск, наче щось розривали. Після нападу Жульєт на Метью я знала, що з таким звуком розривається плоть вампіра.

— Вони що — вампіра з мене роблять? — пошепки спитала я в Емілі.

— Ні, mon cœur, — відказав Метью голосом так само рішучим, як і у Міріам. — Ти втратила — тобто я забрав у тебе — дуже багато крові. Маркус компенсує цю втрату, переливаючи тобі людську кров. А Міріам займеться твоєю шиєю.

— А… — Усе це було надто складно, щоб осягнути моїм заслаблим мозком, який наче розм’якнув і став якимось шершавим — як горлянка та язик. — Хочу пити, — прошепотіла я.

— Тобі хочеться вампірської крові, але ти її не отримаєш. Лежи тихо і не ворушися, — твердо мовив Метью і стиснув мені плечі так міцно, що мені стало боляче. Маркусові холодні пальці торкалися мене попід вухами, а потім натиснули на щелепу, затуливши таким чином мені рота.

— Ну, Міріам, починай…

— Не метушися, Метью, — обірвала його Міріам. — Я робила це теплокровним ще задовго до твого відродження.

Щось гостре простромило мені шию, і повітря наповнилося запахом крові.

Відчуття порізу змінив біль, що був водночас і пекучим, і холодним, як лід. Жар та холод поширювалися під шкірою шиї, обпікали кістки та м’язи.

Я хотіла була уникнути цих розпечено-крижаних дотиків, але два вампіри міцно тримали мене. Мій рот надійно стулили, тому все, на що я спромоглася, видати приглушені перелякані стогони.

— Її артерія забита, — тихо сказала Міріам. — Треба прочистити рану. — Почулося сьорбання — то вона один раз увібрала в себе кров. Моя шкіра на мить оніміла, але коли Міріам відсахнулася від мене, біль повернувся з новою силою.

Біль погнав моїми судинами адреналін, а слідком і паніку. Довкола мене бовваніли сірі стіни замку Ля П’єр, і моя нездатність рухатися нагадала мені про той день, коли я потрапила до рук Сату.

Та Метью боляче впився пальцями мені в плечі й повернув мене до лісу біля будинку Бішопів.

— Скажи їй, що ти робиш, Міріам, бо ота фінська відьма навчила Діану боятися того, чого їй не видно.

— Це краплі моєї крові падають із моєї п’ясті, — спокійно пояснила Міріам. — Знаю, то боляче, але це все, що ми можемо. При контакті з шкірою кров вампіра загоює її. Вона закриє твою артерію краще за будь-який хірургічний шов. І не треба боятися. Така маленька доза нашої крові при локальному застосуванні не зробить тебе однією з нас.

Після її пояснень я відчувала кожну краплину, що падала на мою відкриту рану, і змішувалася з моєю відьмацькою плоттю, щоб якнайшвидше утворився рубець і рана загоїлася. Мені подумалося, що така процедура потребує від вампіра величезного самоконтролю та зосередженості, щоб не піддатися спокусі підхарчитися. Нарешті пекуча холоднеча припинилися.

— Готово, — з полегшенням зітхнула Міріам. — А тепер треба зашити розрив. Я зробила все, щоб розгладити рану, Діано, хоча Метью досить сильно порвав тобі шкіру зубами.

— Тепер ми перенесемо тебе до будинку, — сказав Метью.

Він обережно поніс мене за плечі, а Маркус тримав мої ноги. Міріам йшла поруч і несла обладнання. Хтось підігнав на поле «рейндж-ровер», тепер він стояв там із розчиненими задніми дверцятами. Метью помінявся місцями з Міріам і заскочив до багажного відділення, щоб приготувати для мене місце.

— Міріам, — прошепотіла я, і вона нахилилася до мене. — Якщо станеться лихо… — Я не мала сил договорити, але мені було вкрай важливо, щоб вона зрозуміла мене. — Я і досі відьма. Але краще я буду вампіром, аніж мерцем.

Вона зазирнула мені в очі, замислилася, а потім кивнула.

— Зрозуміло, але ти не здумай умирати. Бо він уб’є мене, якщо я зроблю те, про що ти просиш.

Поки ми їхали, підстрибуючи на вибоїнах, Метью невпинно говорив зі мною. Коли ж я поринала в короткий сон, він щоразу ніжно цілував мене. Та попри його ніжність кожен поцілунок був дуже болісним.

Ми приїхали, і Сара з Ем заметушилися по кімнатах, збираючи подушки, організували мені імпровізоване ліжко біля каміна в сімейній кімнаті. Кілька слів, помах руки — і Сара запалила в каміні дрова. Весело запалахкотів вогонь, хоча я й досі нестримно тремтіла, промерзши до кісток.

Опустивши мене на подушки, Метью вкрив мене стьобаною ковдрою і пішов погомоніти з сином у кутку. Тим часом Міріам наклала мені на шию перев’язку.

— Я знаю, що треба робити і знаю, де в неї легені, — роздратовано кинув Маркус. — Нічого я не пробиватиму.

— Не барися, бо вона сильна. Питання не обговорюється. Просто спекайся залишків тіла Жульєт — і все. — Метью говорив тихо, але в його голосі лунали нотки наказу.

— Я постараюся, — відповів Маркус і різко крутнувся на п’ятах. Грюкнули, зачиняючись за ним двері, і знову ожив двигун «рейндж-ровера».

Древній напільний годинник у передпокої відлічував хвилини. Тепло проникло мені в кості, й мене огорнула приємна сонливість. Сара та Ем поцілували мене і пішли, за ними пішла Міріам, і, нарешті, ми з Метью залишилися удвох у компанії з благословенною тишею.

Та коли запанувала тиша, мої думки повернулися до Жульєт.

— Я убила її, — прошепотіла я, і серце моє шалено застрибало.

— Ти не мала вибору, — урвав мене Метью тоном, що не вітав подальшого обговорення. — То було зроблено для самозахисту.

— Ні, не для самозахисту. Відьмовогонь… — Тільки тоді, коли над Метью нависла смертельна загроза, у моїх руках опинилися лук та стріла.

Метью заспокоїв мене поцілунком.

— Про це ми поговоримо завтра.

Однак було дещо, що не могло чекати. Я хотіла, щоб він дізнався про це зараз.

— Я кохаю тебе, Метью. — До того як мене викрала Сату, я не мала можливості сказати йому про це. І тепер мені хотілося, щоб він про це дізнався, до того як трапитися ще щось.

— І я теж кохаю тебе. — Він нахилив голову і торкнувся губами мого вуха. — Пам’ятаєш нашу вечерю в Оксфорді? Ти хотіла знати, яка ти на смак.

Я кивнула, пригадавши той епізод.

— Ти смакуєш, як мед, — прошепотів він. — Як мед — і надія.

Я всміхнулася і нарешті заснула.

Але той сон не дав відпочинку. Я безперервно то прокидалася, то знову засинала: мені снився то Ля П’єр, то Медісон, то життя, то смерть. Привид старої жінки колись попереджав мене про небезпеку перебування на роздоріжжі. І смерть, здавалося, терпляче стояла поруч і чекала, яку ж дорогу я виберу.

Тієї ночі я промчала у своїх мандрах тисячі миль, утікаючи з одного місця до іншого, лише на один крок випереджаючи кожного зі своїх переслідувачів — Герберта, Сату, Жульєт та Пітера Нокса. А коли я поверталася до будинку Бішопів, щоразу заставала там Метью. Інколи з ним була Сара. Інколи Маркус. Однак найчастіше Метью був там сам.

Серед ночі хтось почав мугикати мелодію, під яку ми танцювали, здавалося, сотні років тому в розкішному салоні Ізабо. То був не Маркус і не Метью — вони розмовляли один з одним, але я була надто стомлена, щоб вирахувати, звідки долинає музика.

— Звідки вона знає цю древню пісню? — поцікавився Маркус.

— Чула у нас вдома. Господи, вона навіть уві сні намагається бути хороброю, — розпачливо мовив Метью. — Болдвін має рацію: я ніякий стратег. Я мав усе це передбачити.

— Герберт розраховував на те, що ти вже забув про Жульєт. Бо то було так давно. І він знав, що коли вона нападе, ти будеш із Діаною. Він зловтішався цим по телефону.

— Так, він знає, що я надто самовпевнений і тому вважатиму, що зі мною вона у безпеці.

— Ти спробував захистити її, але не зміг. Ніхто не зміг би. Тому не лише їй слід припинити бути хороброю.

Маркус дечого не знав, а Метью дещо забув. Уривки напівзабутої розмови виринали з моєї пам’яті. Музика стихла, і тепер я могла говорити.

— Я вже казала тобі, — озвалася я, намацуючи Метью в темряві, але спромоглася знайти лише теплу ковдру з запахом пряної гвоздики. — Я можу бути хороброю за нас обох.

— Діано, — наполегливо попрохав Метью. — Розплющ очі й поглянь на мене.

Його обличчя було за кілька дюймів від мого. Одна його рука лежала у мене під головою, а друга холодила мені спину між лопатками — там, де був місячний серп.

— Ти тут, — пробурмотіла я. — А я вже злякалася, що ми десь із тобою заблукали.

— Ні, моя люба, не заблукали. Ми з тобою зараз в будинку Бішопів. І тобі не треба бути хороброю. Тепер моя черга.

— Ти зможеш вирахувати, яку дорогу нам слід обрати на перехресті?

— Я неодмінно це зроблю. Відпочивай, а я цим займуся, — пообіцяв Метью, і його очі стали смарагдово-зелені.

Я знову поринула у сни, знову щодуху кинулася тікати від Герберта і Жульєт. Ближче до світанку мій сон став глибшим, а коли я прокинулася, був уже ранок. Побіжна перевірка виявила, що я лежу гола, дбайливо вкрита кількома ковдрами, наче пацієнтка в палаті інтенсивної терапії якоїсь англійської клініки. До моєї правої руки тягнулися трубки, на моєму лівому лікті виднівся перев’яз, і щось було приліплене до моєї шиї. На софі біля мене сидів Метью, підібгавши коліна.

— Метью, все нормально, еге ж? — На язиці я виявила ватний тампон. Досі страшенно хотілося пити.

— Усе гаразд. — Метью поцілував мою руку, і на його обличчі відбилося величезне полегшення. Він обдивився мою п’ясть, на якій нігті Жульєт залишили кілька яскраво-червоних заглиблень, схожих на півмісяць.

Невдовзі на звук наших голосів до кімнати посходилися решта мешканців будинку. Спочатку прийшли мої тітки. Сара, з темними западинами під очима, була заглиблена в думки. Ем мала втомлений вигляд, але була в доброму гуморі; гладила мене по голові й запевняла, що все буде гаразд. Потім з’явився Маркус. Він оглянув мене і суворим тоном наголосив на необхідності дотримуватися режиму відпочинку. Останньою прийшла Міріам і всіх вигнала з кімнати, щоби ми не заважили їй міняти перев’язку.

— Наскільки важко сприймався цей інцидент?

— Якщо ти маєш на увазі Метью, то дуже важко. Де Клермони взагалі важко переживають втрату — або загрозу втрати — близьких людей. Коли загинув Філіп, Ізабо була сама не своя. Добре, що ти вижила, і добре не лише для мене, — відповіла Міріам, із дивовижною делікатністю наносячи мазь на мої рани.

Її слова викликали в моїй уяві образ Метью, охопленого шаленством помсти. Я заплющила очі, щоб викинути це із голови.

— Розкажи мені про Жульєт.

Міріам видала тихе застережливе сичання.

— Не мені розповідати тобі про Жульєт Дюран. Краще спитай про неї у свого чоловіка. — Вона від’єднала крапельницю і подала мені стару фланелеву сорочку Сари. Я кілька секунд безуспішно поборсалася в ній, і Міріам прийшла мені на допомогу. Її погляд упав на мітки у мене на спині.

— Ці шрами мене не турбують. Вони — просто символи того, що я боролася і вижила. — Та натягуючи сорочку на плечі, я таки відчула під поглядом Міріам певний дискомфорт і сором’язливість. — Його вони теж не турбують. Коли кохаєш де Клермона, то це кохання неодмінно залишає на тобі якусь мітку. Ніхто не знає це краще за Метью.

Тремтячими пальцями я застебнула сорочку, навмисне уникаючи погляду Міріам. Вона подала мені еластичні чорні лосини.

— Даючи йому кров, ти наражала себе на страшну небезпеку. Метью міг не зупинитися, і пив би, аж поки ти не померла. — У її голосі залунала нотка мимовільного захоплення і поваги.

— Ізабо казала мені, що де Клермони б’ються за тих, кого кохають.

— Його мати все правильно розуміє, але Метью — то зовсім інша справа. Йому треба очистити свою кровоносну систему — від твоєї крові, від того, що сталося вчора, від всього…

Жульєт . Це невимовлене слово повисло межи нами в повітрі.

Міріам знову приєднала крапельницю і відрегулювала потік рідини.

— Маркус відвезе його до Канади. Пройдуть години, перш ніж Метью знайде того, ким він захоче підхарчитися, але цьому зарадити не можна.

— Якщо вони удвох поїдуть, то чи будуть Сара й Ем у безпеці?

— Ти допомогла нам виграти час. Конгрегація й уявити собі не могла, що Жульєт не впорається з завданням. Герберт не менш гонористий, ніж Метью, і майже так само непогрішимий. Для того щоб йому перегрупуватися, піде кілька днів. — Раптом вона завмерла з винуватим виразом на обличчі.

— Я хотів би зараз поговорити з Діаною, — тихо сказав Метью з порога. Вигляд він мав жахливий. Риси його обличчя загострилися — у них вгадувався сильний голод, а під очима виднілися сіро-червоні розводи.

Він мовчки спостерігав, як Міріам обійшла моє імпровізоване ліжко, як зачинила за собою восьмикутні двопільні двері, й ті клацнули клямками. Коли він обернувся до мене, в його очах застигло занепокоєння.

Потреба Метью в крові вступила у конфлікт із його інстинктом захисника.

— Коли ти їдеш? — спитала я, сподіваючись, що він зрозуміє моє бажання правильно.

— Я не поїду.

— Тобі треба відновити свої сили. Наступного разу Конгрегація не обмежиться одним вампіром чи відьмою.

«Цікаво, а чи багато створінь із минулого Метью згодиться відгукнутися на заклик Конгрегації?» — подумала я, насилу підводячись, щоб сісти.

— Ти тепер така досвідчена у військовій справі, що починаєш розуміти їхню стратегію, моя левице? — З рис обличчя Метью неможливо було здогадатися про його почуття, але в голосі прозвучали нотки захвату й поваги.

— Ми довели, що нас не так легко здолати.

— Не так легко? Ти мало не померла, — сказав він, сідаючи біля мене на подушки.

— Ти теж мало не загинув.

— Для того щоб мене врятувати, ти вдалася до магії. Я нюхом це чув — приворотень та сіра амбра.

— Ніяка то не магія. — Мені не хотілося, щоб він дізнався, що я пообіцяла в обмін на його життя.

— Не бреши. — Метью вхопив мене пальцями за підборіддя. — Якщо не хочеш казати, то не кажи. Твої таємниці — то твої таємниці. Але не бреши.

— Якщо я приховую таємниці, то я не одна така в нашій родині. Розкажи мені про Жульєт Дюран.

Метью відпустив моє підборіддя і збентежено ступив кілька кроків до вікна.

— Те, що нас познайомив Герберт, ти вже знаєш. Він викрав її з борделю в Каїрі, неодноразово доводив до межі загибелі, а потім зробив її вампіром і виховав її так, щоб вона могла мені сподобатися. Я й досі не знаю, чи вона була божевільна, коли Герберт надибав її, чи її розум помутився від того, що він із нею скоїв.

— Але навіщо? — спитала я, марно намагаючись приховати свій подив.

— Герберт хотів, щоб вона проповзла, як той хробак, до мого серця, а через мене — до наших родинних справ. Йому завжди хотілося стати членом ордену лицарів Лазаря, але батько щоразу йому відмовляв. А коли Жульєт дізналася б всі тонкощі про братство та іншу корисну інформацію про де Клермонів, вона була б вільна мене убити. Герберт тренував її не лише як мою коханку, а і як мою вбивцю. — Метью сколупнув пальцем шматочок відсохлої фарби на віконній рамі. — Коли я вперше зустрів її, їй краще вдавалося приховувати свою хворобу. І я далеко не відразу помітив її ознаки. Болдвін та Ізабо ніколи їй не довіряли, а Маркус — відверто гидував нею. Але ж я… Герберт добре навчив її. Вона нагадувала мені Луїзу, а емоційна крихкість та вразливість Жульєт начебто пояснювала її хаотичну поведінку.

«Йому завжди подобалися тендітні й вразливі істоти», — колись попередила мене Ізабо. Метью відчував до Жульєт не лише статевий потяг. Він мав до неї глибші почуття.

— То ти й справді кохав її. — Я пригадала химерний поцілунок Жульєт і аж здригнулася.

— Колись. Давно. Здуру, — відповів Метью, немов продовжував почате мною речення. — Потім я спостерігав за нею — з безпечної відстані — і робив так, щоб у неї все було гаразд. Я дбав про неї, бо вона була неспроможна сама дбати про себе. Коли вибухнула Перша світова війна, вона зникла, і мені подумалося, що вона загинула. Я навіть уявити собі не міг, що вона й досі жива.

— І увесь той час, коли ти спостерігав за нею, вона спостерігала за тобою, — зауважила я, пригадавши, як уважні очі Жульєт помічали кожен мій найменший порух. Напевне, вона слідкувала за Метью з не менш прискіпливою увагою.

— Якби я знав, то й за милю її до тебе не підпустив би. — Він вдивився в бліде вранішнє світло. — Але є ще одна річ, яку нам з тобою слід обговорити. Ти мусиш пообіцяти мені, що більше ніколи не скористаєшся своєю магією, щоби врятувати моє життя. Я не маю бажання жити довше, аніж мені на роду написано. Життя та смерть — потужні сили. Колись Ізабо стала їм на заваді від мого імені. Тому ти мусиш більше цього не робити. І не проси ні Міріам, ні когось іще зробити тебе вампіром. — Холодність його тону лякала мене; він перетнув кімнату від вікна до мого ліжка широкими рішучими кроками. — Ніхто — навіть я — не перетворить тебе на того, ким ти не є.

— Тобі теж доведеться дещо пообіцяти мені навзамін.

Він невдоволено примружився.

— Що таке?

— Навіть не проси мене покинути тебе, коли над тобою нависне небезпека, — несамовито відказала я. — Бо я цього ніколи не зроблю.

Метью подумки вирахував, у що йому стане така обіцянка, і як мене при цьому тримати подалі від гріха. А я тим часом вираховувала, які зі своїх іще погано усвідомлених здібностей мені слід опанувати, щоб ненароком не спопелити Метью або не втопитися самій. Я торкнулася його щоки.

— Їдь на полювання з Маркусом. Ми будемо у безпеці — принаймні найближчим часом. — Колір його шкіри і досі не повернувся до норми. Не лише я втратила багато крові.

— Ти не мусиш залишатися сама.

— У мене є тітки, не кажучи вже про Міріам. Вона якось сказала мені в Бодліанській бібліотеці, що має зуби так само гострі, як і твої. І я вірю їй. — Тепер я вже більше знала про вампірські зуби. З власного досвіду.

— Ми повернемося додому з настанням темряви, — неохоче погодився Метью, легенько провівши пальцями по моїй щоці. — Тобі нічого не треба перед моїм від’їздом?

— Я хотіла б поговорити з Ізабо. — Того ранку Сара до мене не приходила, а мені хотілося почути хоч якийсь голос, схожий на материнський.

— Авжеж, — Метью приховав свій подив, полізши до кишені за телефоном. Хтось із наших потурбувався знайти його в кущах. Натиснувши на кнопку екстреного виклику, він зв’язався з маєтком «Сім веж».

— Маман? — тільки й встиг вимовити Метью, враз перерваний емоційним потоком французьких слів. — З нею все гаразд, — нарешті спромігся вставити він заспокійливим голосом. — Діана хоче… вона попрохала мене надати можливість із тобою поговорити.

На протилежному краю лінії запала тиша, а потім почулося одне-єдине уривисте слово.

— Oui.

Метью подав мені телефон.

— Ізабо? — перепитала я надтріснутим голосом, і мої очі несподівано наповнилися слізьми.

— Я тебе чую, Діано, — прозвучав мелодійний, як і зазвичай, голос Ізабо.

— Він мало не загинув.

— Тобі слід було послухати його і забиратися від Жульєт якомога далі, — суворо зауважила мати Метью, а потім додала вже приязним тоном. — Але я рада, що ти його не послухалася.

І тут я розплакалася. Метью ніжно погладив мене по голові й заправив за вухо непокірне пасмо. А потім вийшов, даючи мені змогу поговорити з Ізабо сам на сам.

І я розповіла їй про своє горе, зізналася про свою неспроможність убити Жульєт за першої ж нагоди. Я розповіла їй усе: про вражаючу зовнішність Жульєт, про страх, який паралізував мене, коли Метью почав пити мою кров, про те, що відчувала я, коли помирала, а потім раптом повернулася до життя. Мати Метью все зрозуміла, як я й передбачала. Єдиний раз вона перервала мене тоді, коли я розповідала про молоду і стару жінок.

— То це богиня врятувала мого сина, — пробурмотіла вона. — Отже, вона має почуття справедливості, а також почуття гумору. Але це надто довга історія для цієї розмови. Коли повернешся до «Семи веж», я тобі розповім.

Її згадка про шато викликала у мене гострий напад туги за домівкою.

— Мені так хочеться там бути! Не думаю, що хтось у Медісоні зможе навчити мене всього, що я маю знати.

— Тоді нам треба знайти іншого вчителя. Гадаю, десь є створіння, яке зможе тобі допомогти.

Ізабо видала низку вказівок стосовно необхідності слухатися Метью, берегти його, берегти себе — і якомога скоріше повертатися до «Семи веж». Я, з незвичною для себе готовністю, погодилася з ними усіма і вимкнула телефон.

Тактовно виждавши кілька секунд, Метью відчинив двері й увійшов до кімнати.

— Дякую, — сказала я, втягнувши носом запах Метью, що линув від телефону, і повертаючи його.

Він похитав головою.

— Забери його собі. Телефонуй Маркусу та Ізабо в будь-який час. Вони — під номерами «два» і «три» швидкісного набору. Тобі потрібен новий телефон, а також годинник. Бо твій старий навіть зарядного пристрою не тримає. — Метью лагідно примостив мене на подушки і поцілував у лоб. — Міріам працює в їдальні, але вона почує найменший звук.

— А Сара й Ем? — спитала я.

— Ждуть не діждуться, щоб тебе побачити, — усміхнувся він.

Після спілкування з тітками я проспала кілька годин, аж поки неспокійна туга за Метью не видряпала мене зі сну своїми пазурами. Ем встала з бабусиного крісла-гойдалки, щоб принести мені склянку води. На її лобі з’явилися глибокі зморшки, яких кілька днів тому не було. А бабуся тим часом сиділа на софі й, утупившись у панелі біля каміна, чекала на наступне послання від будинку.

— А де Сара? — спитала я, змикаючи пальці на склянці з водою. У мене горло й досі було сухе, як пергамент, і вода видалася мені божественним нектаром.

— Вона ненадовго вийшла, — мовила Емілі, і її губи витягнулися в тоненький шнурочок.

— Вона винуватить Метью в усьому що сталося?

Ем стала переді мною навколішки — тепер її очі були напроти моїх.

— До Метью це не має стосунку. Ти дала свою кров вампіру — нещасному умирущому вампіру. — Я хотіла була заперечити, але вона зупинила мене поглядом. — Знаю, знаю, він — не якийсь там пересічний вампір. Але Метью міг тебе вбити. А Сара тепер спустошена. Вона у відчаї, бо ти ніяк не навчишся керувати своїми талантами.

— Сарі не варто перейматися через мене. Ти бачила, що я зробила з Жульєт?

Емілі кивнула.

— Бачила й дещо інше.

Моя бабуся відвела погляд від панелі й поглянула на мене.

— Я побачила голодну пристрасть в очах Метью, коли він живився твоєю кров’ю, — казала Емілі тихо. — А ще я бачила молодицю та стару каргу; вони стояли потойбіч вогню.

— А Сара їх теж бачила? — прошепотіла я, сподіваючись, що Міріам не почує мене.

Ем похитала головою.

— Ні, не бачила. А Метью знає?

— Ні. — Я відкинула з лоба волосся, відчувши величезне полегшення — Сара знала не про все, що трапилося тієї ночі.

— І що ж ти пообіцяла тій богині в обмін на його життя, Діано?

— Усе, що вона захоче.

— Ой, люба моя. — На обличчі Ем з’явився розпачливий вираз. — Тобі не слід було цього робити. Бо не можна вгадати, коли вона змусить тебе виконувати свою обіцянку і що вона вимагатиме навзамін.

Моя бабуся вже пересіла в крісло-гойдалку і не на жарт у ньому розгойдалася. Ем боязко поглянула на це шалене гойдання — якби бабця з крісла не випала.

— Я мусила, Ем, бо не мала вибору. Богиня навіть не здивувалася. Якимось чином моє рішення здалося їй неминучим — і правильним.

— А ти бачила ту молодицю й бабцю раніше?

Я кивнула.

— Молода приходила до мене уві сні. Інколи мені здавалося, що я — всередині неї, що це я їду на коні та полюю. А стара жінка якось зустріла мене біля сімейної кімнати.

— Ти потрапила в скрутне становище, Діано, на саме його дно, — завовтузилася моя бабуся. — Сподіваюся, ти добре вмієш плавати.

— Ти не мусиш легковажити богинею і викликати її, коли тобі заманеться, — застерегла мене Емілі. — Бо вона — представниця потужних сил, які ти ще не усвідомила і не зрозуміла.

— А я її й не викликала. Вони самі з’явилися, коли я вирішила дати Метью свою кров. І вони мені охоче допомогли.

— Може, тобі не варто було давати йому свою кров? — зауважила моя бабця, розгойдуючись у кріслі так, що долівка жалісно скрипіла. — Ти про це думала?

— Ти знайома з Метью кілька тижнів. Однак ти виконуєш його накази, ти готова віддати за нього своє життя. Тепер ти розумієш, чому Сара така стурбована? Бо тієї Діани, яку ми знали стільки років, уже немає.

— Я кохаю його, а він кохає мене, — вперто заявила я. Я не сказала ні слова про численні таємниці Метью — лицарів Лазаря, Жульєт, навіть Маркуса. Промовчала я і про його схильність до нестримної люті та бажання контролювати всіх і все довкола себе.

Та Ем прочитала мої думки. І похитала головою.

— Ти не можеш цього ігнорувати, Діано. Ти вже намагалася вчинити так зі своєю магією, але вона таки тебе знайшла. Ті риси вдачі Метью, що тобі не подобаються і які ти не розумієш, теж наздоженуть і знайдуть тебе. Ти не зможеш увесь час ховатися. Особливо тепер.

— Що ти хочеш сказати?

— Багато створінь виявляють інтерес до цього манускрипту, а також до тебе й до Метью. Я їх фізично відчуваю, відчуваю, як вони тиснуть на будинок Бішопів, тиснуть на тебе. Я не знаю, на чиєму вони боці в цій боротьбі, але маю таке передчуття, що ми невдовзі дізнаємося.

Ем поправила мені ковдру і, підкинувши в камін поліняку, вийшла з кімнати.

Мене розбудив знайомий пряний запах мого чоловіка.

— Ти повернувся, — сказала я, протираючи очі.

Метью мав відпочилий вигляд, а його шкіра набула свого звичайного перлового відтінку.

Він напився. Напився людської крові.

— І ти теж повернулася. До себе, — промурмотів Метью, цілуючи мені руку. — Міріам сказала, що ти проспала цілий день.

— А Сара дома?

— Усі вдома і вже відзвітувалися про свою присутність. Навіть Табіта.

Я попросилася побачитися з усіма, і він враз від’єднав мене від крапельниці. Та я була ще заслабка, мої ноги підігнулися, тоді Метью взяв мене на руки і поніс.

Ем та Маркус надзвичайно церемоніально вмостили мене на софу. Я швидко втомилася від звичайної розмови та перегляду чергового горору по телевізору, тож Метью знову взяв мене на руки.

— Ми підемо нагору, — оголосив він. — Побачимося вранці.

— Може, віднести нагору Діанину крапельницю? — поцікавилася Міріам.

— Ні. Вона їй не потрібна, — коротко кинув Метью.

— Дякую, що не дозволив чіпляти до мене всі оті трубки, — сказала я, коли він ніс мене через зал.

— Твоє тіло й досі слабке, але ти напрочуд живуча як для теплокровного створіння, — проговорив Метью, несучи мене сходами. — Мабуть, це через фізичні вправи, якими ти займалася з упертістю вічного двигуна. — Коли Метью вимкнув світло, я скрутилася калачиком і, радісно зітхнувши, притиснулася до його тіла й жестом власника поклала руку йому на груди. Місячне сяйво струменіло у вікна, освітлюючи його свіжі шрами. Вони вже потроху блякнули, міняли колір із рожевого на білий.

Я була зморена, але коліщатка в голові у Метью оберталися так несамовито, що заснути я не змогла. Рішуче стулені губи та блискучі очі видавали його: просто тепер він обмірковував нашу дорогу в майбутнє, як і обіцяв мені минулої ночі.

— Скажи мені, про що ти думаєш, — спитала я, не в змозі далі бути в невідомості.

— Усе, що нам потрібно, — це час, — задумливо відповів Метью.

— Навряд чи Конгрегація подарує нам таку розкіш.

— А ми й питати її не будемо. Ми самі її візьмемо, — сказав він ледь чутним голосом. — Ми подамося подорожувати в часі.


1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка