Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка33/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   39

Розділ 37

За наступні кілька днів невеличка армія Метью засвоїла перше правило ведення бойових дій: союзники не повинні убивати один одного.

Хоч як не було важко моїм тіткам звикнути до присутності вампірів у будинку, по-справжньому важко адаптуватися було саме захожим. І справа була не лише в привидах та кішці. Щоб вампіри жили під одним дахом із теплокровними, в будинку треба мати не лише горіхи. Наступного дня Маркус та Міріам поговорили з Метью на під’їзній алеї, а потім кудись поїхали на «рейндж-ровері». Кілька годин по тому вони повернулися з чималеньким холодильником, позначеним червоним хрестом, і запасами крові, достатніми для того, щоб забезпечити армійський польовий шпиталь. На прохання Метью Сара звільнила у своїй коморі закапелок під банк крові.

— Це всього-на-всього запобіжний захід, — запевнив її Метью.

— На той випадок, коли замучить «хавчик», еге ж? — зіронізувала Сара, беручи пакет із першою групою крові.

— Я поїла перед вильотом з Англії, — манірно проговорила Міріам, яка допомагала розкладати привезене.

Серед закупів був також блістер контрацептивних пігулок в огидній жовтій пластмасовій коробці з квіткою, зображеною на кришці. Метью дав мені ці пігулки, коли ми вже лягали спати.

— Можеш починати прийом зараз, або почекати день-два, поки в тебе почнеться цикл.

— А звідки ти знаєш, коли у мене критичні дні? — Кінець мого попереднього менструального циклу припав на свято Мабон, і це було за день до знайомства з Метью.

— Якщо я можу передбачити, що ти збираєшся перестрибнути на коні через загорожу, то можеш уявити, наскільки мені легко вирахувати, коли у тебе почнеться кровотеча.

— А ти зможеш бути поруч зі мною, коли у мене будуть критичні дні? — спитала я, тримаючи жовту коробку так обережно, наче вона ось-ось вибухне.

Метью здивовано поглянув на мене і розсміявся.

— Господи, Діано, якби я не міг, то тут би не залишилося жодної живої жінки. — Він похитав головою. — Це не те саме.

Я почала приймати пігулки того ж вечора.

Згодом ми звикли до тісного співіснування, у будинку розвинулися нові схеми діяльності, багато з яких крутилися довкола мене. Я ніколи не була сама, і ніколи жоден вампір не наближався до мене ближче ніж на десять футів. То була типова і бездоганна поведінка тваринної зграї. Вампіри стискали ряди довкола мене.

Мій день був поділений на періоди активності, розмежовані перервами на харчування. За наполяганням Метью, я їла через однакові інтервали часу, щоб якомога швидше і повніше одужати після Ля П’єра. Між сніданком та обідом він зі мною займався йогою, а після обіду Сара й Ем намагалися навчити мене користуватися моєю магією та накидати заклинання. Коли ж я спересердя хапалася за волосся, Метью забирав мене на тривалу прогулянку перед вечерею. Теплокровні члени нашої громади завершували вечерю, і ми всі збиралися біля стола в сімейній кімнаті, щоб поговорити про поточні справи чи обговорити старі кінофільми. Маркус десь роздобув шахівницю і часто грав із батьком у шахи, а ми з Емілі тим часом прибирали.

Сара, Маркус та Міріам мали спільну пристрасть до горорів, які тепер домінували при перегляді телепрограм у нашому домі. Сара виявила цей приємний збіг смаків, коли під час чергового нападу безсоння пішла серед ночі униз і застала там Маркуса та Міріам, які дивилися фільм Жака Тюрнюра «З минулого». А ще ця трійця мала спільну пристрасть до гри «Ерудит» та попкорну. До того часу, коли прокинулися решта мешканців будинку, вони перетворили сімейну кімнату на кінотеатр, а з кавового стола позмітали все, залишивши тільки дошку для гри, тріснуту миску, повну квадратних шматочків картону з написаними на них літерами, та два старі пошарпані словники.

Міріам виявилася генієм: вона пам’ятала архаїчні слова з семи літер.

— Ослінець?! — Якось вигукнула Сара, коли я спускалася на перший поверх. — Що це, в біса, за слово таке, га? Маленький осел, чи що?

— Ніякий це не осел, а маленька лава для сидіння, приблизно те ж саме, що зараз зветься «табуретом». Не віриш — подивись у словник.

Сара невдоволено забурчала і відступила в кухню по каву.

— Хто перемагає? — поцікавилася я.

— Ти ще й питаєш! — тріумфально всміхнулася мініатюрна вампірка.

Коли Міріам не грала в «Ерудит» і не дивилася старі фільми, вона проводила такі собі заняття під загальною назвою «Все, що потрібно знати про вампірів». Буквально за кілька днів вона примудрилася розповісти Емілі про такі важливі аспекти, як імена, зграйна поведінка, шлюбні ритуали, надприродні чуття та харчувальні звички. А нещодавно розмова повернула на більш «просунуті» теми, наприклад, як убити вампіра.

— Ні, розрізати нам шию — іще не гарантія знищення, Ем, — терпляче пояснювала Міріам. Вони удвох сиділи в сімейній кімнаті, а я поралася на кухні. — Треба завдати якомога більшої втрати крові. Можна поцілити, наприклад, у пах.

Метью, зачувши таку розмову, похитав головою і, оскільки всі інші були чимось зайняті, скористався слушною нагодою і притиснув мене до стіни біля холодильника. Коли наш син увійшов до кімнати з оберемком дров, я стояла з висмикнутою і перекрученою сорочкою та скуйовдженим волоссям.

— Ти щось загубив біля холодильника, Метью? — з наївно-невинним виглядом спитав Маркус.

— Та ні, — знічено пробурмотів Метью. І занурив обличчя мені у волосся біля шиї, щоб насолодитися ароматом мого сексуального збудження. Я кволо вперлася головою йому в плече, але він іще міцніше притиснув мене до себе.

— Дякую, що поповнив запаси дров, Маркусе, — озвалася я, переводячи дух.

— Може, мені ще принести? — спитав він, вигнувши світлу брову і бездоганно імітуючи батькову міміку.

— Слушна думка. Сьогодні вночі буде холодно. — Я вигнула назад голову, щоб вгамувати Метью, але він сприйняв це як запрошення до ще одного поцілунку. І я враз втратила інтерес до Маркуса з його дровами.

Коли Метью не чатував на мене по темних закутках, він приєднувався до Сари з Маркусом, і вони утворювали найнечестивішу трійцю з тих часів, коли Шекспір розташував трьох відьом довкола казана. Пара, яку Сара та Метью видобули для ілюстрації хімічного вінчання, так нічого і не виявила, але це їх не зупинило. Вони днями не вилазили з комори: зазирали час від часу до гримуару Бішопів і виготовляли химерні сполуки, які то страшенно смерділи, то вибухали, або і смерділи, і вибухали. Одного разу ми з Емілі почули гучний вибух, супроводжуваний гуркотом грому.

— Що ви там замислили, га? — роздратовано спитала Ем, взявши руки в боки. Обличчя Сари вкрила сіро-чорна сажа, а з димаря сипалися якісь дрібні уламки.

— Та нічого, — буркнула Сара. — Просто я намагалася розщепити повітря, але заклинання пішло не туди, куди треба, от і все.

— Розщепити повітря? — спантеличено спитала я, обводячи поглядом розгардіяш.

Маркус та Метью серйозно кивнули.

— Краще б ти встигла прибрати в кімнаті до вечері, Саро Бішоп, а то буде тобі розщеплення! — пригрозила їй Емілі.

Звісно, не всі контакти мешканців будинку закінчувалися добре. На світанку Маркус та Метью зазвичай виходили на прогулянку, залишаючи мене під ненав’язливою опікою Міріам, Сари та чайника. Вони ніколи не заходили далеко. Їх завжди було видно у вікно з кухні: Маркус та Метью походжали, нахиливши голови один до одного під час розмови. Якось Маркус крутнувся на п’ятах і прожогом кинувся назад у будинок, залишивши батька самого в старому яблуневому садку.

— Привіт, Діано, — буркнув він, чкурнувши через сімейну кімнату до парадних дверей. А на ґанку вигукнув: — Я ще до біса молодий для такого!

Ревнув двигун — Маркус віддавав перевагу спортивним авто, а не всюдиходам — і молодик, увімкнувши задню швидкість й сипонувши гравієм із-під коліс, виїхав із під’їзної алеї.

— А чого це Маркус так рознервувався? — спитала я, цілуючи Метью в прохолодну щоку, коли він повернувся і потягнувся за газетою.

— Справи, — коротко кинув він, повертаючи мені поцілунок.

— Ти не призначив його сенешалем? — ошелешено спитала Міріам.

Метью розгорнув газету.

— Ти, напевне, дуже високої про мене думки, Міріам, якщо гадаєш, що всі ці роки братство функціонувало без сенешаля. Ця посада вже зайнята.

— А хто такий сенешаль? — поцікавилась я, вкладаючи два тоненькі шматочки хліба в тостер. Він мав шість отворів, але тільки два працювали більш-менш надійно.

— Мій заступник, — коротко пояснив Метью.

— Якщо він не сенешаль, то чому він так швидко звідси чкурнув? — не вгавала Міріам.

— Бо я призначив його маршалом, — пояснив Метью, проглядаючи заголовки.

— З усіх маршалів, яких мені доводилося бачити, він менш за все схожий на маршала, — суворо мовила вона. — Він же лікар, заради Бога. Чому не Болдвін?

Метью відволікся від газети і здивовано вигнув на Міріам брову.

— Болдвін?

— Ну гаразд, не Болдвін, — похапливо відповіла Міріам. — Можна було призначити когось іншого.

— Якби я міг вибирати з двох тисяч лицарів, як колись, то можна було б призначати когось іншого. Але на сьогодні я маю під своїм командуванням лише вісім лицарів, — один із яких є дев’ятим лицарем і тому не мусить воювати, — жменьку сержантів та кількох зброєносців. Хтось має бути маршалом. Я був маршалом Філіпа. А тепер наспіла черга Маркуса.

Терміни, якими він оперував, були такими архаїчними, що я ледь стрималася, щоб не захихотіти, але серйозність обличчя Міріам зупинила мене.

— А ти сказав йому, що він має розпочати збір знамен? — Метью та Міріам говорили мовою війни, якої я не розуміла.

— Хто такий маршал? — Грінка вискочила з тостера і впала на кухонний стіл. У животі у мене забурчало.

— Головний воєначальник Метью, — пояснила Міріам, отетеріло спостерігаючи, як самі собою відчиняються дверцята холодильника.

— Тримай. — Метью вправно спіймав масло, коли воно пропливало повз його плече, і з усмішкою подав його мені. Попри напосідання Міріам, він тримався напрочуд спокійно. Бо був, вочевидь, «жайвором», хоча і вампіром.

— Корогви, Метью. Ти збираєш армію, чи ні?

— Звісно, що збираю, Міріам. Саме ти найбільше говориш про війну. Якщо вона вибухне, думаєш, проти Конгрегації воюватимуть тільки Маркус, Болдвін та я? — Метью похитав головою. — Хто-хто, а ти це маєш знати.

— А як стосовно Фернандо? Я впевнена, що він і досі живий-здоровий.

Метью відклав газету і сердито зиркнув на Міріам.

— Я не збираюся обговорювати з тобою свою стратегію. Припини втручатися і залиш Маркуса мені.

Тепер настала черга Міріам прожогом вискочити з будинку. Міцно стиснувши губи, вона гайнула у задні двері й подалася до лісу.

У запалій тиші я мовчки наминала грінку, а Метью повернувся до своєї газети. Через кілька хвилин він знову її відклав, і скрушно зітхнув:

— Нумо, Діано, кажи, про що ти думаєш, бо я не можу зосередитися.

— Ой, та так, нічого, — промимрила я з повним ротом. — Починає функціонувати велика військова машина, про природу якої я не маю анінайменшого уявлення. І, бачу, ти навряд чи розкажеш мені про неї, бо йдеться, напевне, про одну з таємниць братства.

— Dieu. — Метью провів пальцями по волоссю і воно стало сторч. — Міріам завдає мені клопотів більше, аніж будь-яка відома мені істота, за винятком Доменіко Мікеле та моєї сестри Луїзи. Якщо хочеш знати про лицарів, я розповім тобі.

Дві години по тому в мене голова обертом ішла від почутих відомостей про братство. На звороті результатів аналізу моїх ДНК він схематично зобразив організаційну схему. Своєю складністю вона будила в мені побожний подив — і не мала стосунку до військового боку справи. Військову організаційну схему Метью накреслив мені на старому друкованому бланку Гарвардського університету, який ми витягнули з буфета. Вочевидь, його туди колись поклали мої батьки і забули про нього. Я побіжно проглянула нові обов’язки Маркуса.

— Не дивно, що він приголомшений, — пробурмотіла я, відслідковуючи лінії, що поєднували Маркуса з Метью вгорі та сімома старшими лицарями внизу, а також лінії, що вели до бойових одиниць, які ці вампіри мали, здогадно, зібрати.

— Він поволі пристосується. — Своїми холодними руками Метью почав розминати мені на спині затерплі м’язи, на хвильку затримавшись на зірці між лопатками. — Маркус зможе покластися на Болдвіна й інших лицарів. Він впорається з цими обов’язками, інакше я б його не просив.

«Може й пристосується, — подумала я, — але взявшись за виконання цієї роботи для Метью, він більше не буде тим, ким був раніше. Кожен новий виклик, кожна складна проблема відгризатимуть по шматочку від нього, добродушного й веселого». Мені було лячно уявляти вампіра, на якого мав перетворитися Маркус.

— А як щодо Фернандо? Він допоможе Маркусу?

Очі Метью стали непроникно-хитрими.

— Фернандо був моєю першою кандидатурою на маршала, але він відхилив цю пропозицію. І рекомендував Маркуса.

— Але чому? — Зі слів Міріам я зрозуміла, що цей вампір був шанованим воїном із досвідом у багато сторіч.

— Маркус нагадує йому Філіпа. Якщо вибухне війна, то нам знадобиться хтось із шармом мого батька, щоб переконати вампірів воювати не лише з відьмами, а й з іншими вампірами.

Дивлячись на грубий ескіз своєї імперії, Метью задумливо кивнув.

— Так, Фернандо йому допоможе. І втримає від помилок.

Коли ми повернулися до кухні (Метью за своєю газетою, а я — щоб під’їсти), то побачили там Сару й Емілі, які саме повернулися з бакалійної крамниці. Вони повикладали з сумок коробки з попкорном для мікрохвильовки, бляшанки з горішками, а також пакунки з усіма ягодами, які тільки можна дістати в цю пору року на півночі штату Нью-Йорк. Я взяла пакет із журавлиною.

— Ну от, — радісно мовила Сара. — Скупилися. А тепер — за заняття.

— Мені спочатку треба чаю попити, а потім трохи поїсти, — заперечила я, перекладаючи пакет із журавлиною з однієї руки в іншу. — Ніякої магії на порожній шлунок.

— Ану віддай, — суворо наказала Емілі, забираючи у мене пакет. — Це улюблені ягоди Маркуса, а ти їх подавиш.

— Потім поїси, — сказала Сара, підштовхуючи мене до буфета. — Як мала дитина! Іди працюй!

У заклинаннях я була безпорадною, як і в підлітковому віці. Я не могла запам’ятати, як вони починаються, і, зважаючи на схильність мого розуму дрейфувати, я постійно плутала порядок слів, що призводило до катастрофічних результатів.

Сара поставила свічку на широкий стіл комори.

— Запали її, — наказала вона і знову заглибилися в неймовірно засмальцьований древній гримуар.

То був простий трюк, до снаги навіть відьмі-підлітку. Однак щоразу, коли слова заклинання злітали з моїх вуст, свічка або починала диміти, хоча гніт не загорявся, або загорялося щось інше. Цього разу цим іншим виявився пучок засушеної лаванди.

— Треба не просто промовляти слова, Діано, — напучувала мене Сара, загасивши полум’я. — Ти маєш зосередитися. Спробуй іще раз.

І я пробувала — знову і знову. Якось раз гніт зашкварчав несміливим вогником — і відразу згас.

— Не виходить.

Мої руки свербіли, пальці посиніли, і я готова була заверещати від роздратування.

— Ти здатна керувати відьмовогнем, а не можеш навіть свічки запалити.

— Мої руки рухаються так, що нагадують тобі про когось, хто й справді вмів управлятися з відьмовогнем. А це — не одне й те ж, а навчатися магії є набагато важливішим за ось це, — відказала я, кивнувши на гримуар.

— Магія не дасть відповідей на всі запитання, — єхидно відказала Сара. — Це те саме, що різати хліб механічною пилкою. Інколи можна і ножем обійтись.

— Ти невисокої думки про магію, але її у мені досить багато, вона рветься назовні, й хтось має навчити мене керувати нею.

— Я не можу, — зізналася Сара із жалем у голосі. — Я не народилася зі здатністю викликати відьмовогонь чи керувати відьмоводою. Але я до біса добре можу потурбуватися про те, щоб ти, нарешті навчилася запалювати свічку одним із найпростіших заклинань, що коли-небудь були придумані.

Сара мала рацію. Але опанування цього вміння забирало стільки часу, що я розуміла, коли з мене знову нестримно поллється вода, тут жодне заклинання не допоможе.

Коли я повернулася до своєї свічки і почала бурмотіти слова заклинання, Сара знайшла в гримуарі ще одне цікаве завдання.

— Ось гарна штука, поглянь, — сказала вона, показуючи на сторінку, вкриту коричневими, зеленими та червоними розводами.

— Це вдосконалене заклинання-обман, яке створює так званий ефект луни — наприклад, хтось щось сказав, а слова відлунюють у зовсім іншому місці. Дуже корисна річ. Давай після свічки перейдемо до цієї вправи.

— Ні, зробімо краще перерву.

Я відвернулася і підняла ногу, щоб ступити крок.

А коли опустила її, то навколо мене був яблуневий садок.

У будинку гукала Сара:

— Діано, ти де?

Метью ракетою вилетів із будинку, перестрибнувши східця ґанку. Він швидко знайшов мене своїм гострим зором і широко ступаючи наблизився до мене.

— Що за коники? — спитав він, взявши за лікоть, щоби я нікуди не втекла.

— Мені захотілося піти від Сари. А коли я опустила ногу, то опинилася тут. Те ж саме сталося нещодавно увечері на під’їзній алеї.

— Тобі, мабуть, яблука захотілося? На кухні їх немає, тож довелося піти далі? — шукав пояснень Метью, усміхаючись кутиками рота.

— Ні, — щиро відповіла я.

— Надто багато всього і одразу, еге ж, моя левице?

— Мені погано вдається чаклунство. Воно надто…

— Надто точне? — завершив він.

— Воно потребує багато терпіння, — зізналася я.

— Може, чаклунство та заклинання — не найкраща твоя зброя, — тихо сказав він, легенько потираючи рукою моє підборіддя, — але ти неодмінно опануєш їх. — Наказний тон у його голосі ледь чувся, але таки був. — А знайдімо тобі щось поїсти. Коли ти поїси, ти більш сприйнятлива і поступлива.

— Ти намагаєшся мною маніпулювати? — зловісно спитала я.

— А ти тільки зараз помітила? — стиха розсміявся він. — Я вже кілька тижнів тільки цим і займаюся. Як на роботу ходжу.

І Метью кілька годин маніпулював мною, розповідаючи всілякі газетні історії про котів, що загубилися на вершечках дерев, пожежників, що загинули під час гасіння пожеж, та про свято Геловін, що невпинно наближалося. Коли я поглинула цілу тарілку всякої їстівної всячини, харчі та легковажне базікання Метью зробили свою справу: я була готова знову постати перед Сарою та родинним гримуаром Бішопів. Повернувшись до комірчини, я згадувала слова Метью щоразу, коли у мене виникало бажання начхати на детальні інструкції Сари. Ці слова допомагали мені зосередитися на заклинанні вогню, голосів та на всьому тому, що вона від мене вимагала.

Після багатогодинних занять із заклинань — жодне з яких не вдалося на сто відсотків — Метью постукав у двері комірчини й оголосив, що настав час нашої прогулянки. У передпокої я вдягла теплий светр, взула кросівки і вискочила з дверей. Метью приєднався до мене широко ступаючи. Він ішов, принюхуючись до повітря і спостерігаючи за грою світла на полях довкола будинку.

В останніх числах жовтня темрява падала швидко, і тепер сутінки стали моєю улюбленою порою дня. Може, Метью і був ранньою пташкою, але його природна здатність до самозахисту під кінець дня дещо зменшувалася. Здавалося, він розслаблявся, зливаючись із дедалі довшими тінями, а блякле світло пом’якшувало його міцний кістяк і робило його бліду шкіру менш химерною і менш позаземною на вигляд.

Він узяв мене за руку, і ми пішли в товариській тиші, раді бути разом та вдалині від наших родин. На краю лісу Метью різко пришвидшив крок, але я навмисне пленталася позаду, бажаючи побути на природі якомога довше.

— Нумо, давай! — спонукнув він мене, незадоволений тим, що йому доводиться рівнятися до моєї повільної ходи.

— Ні! — заперечила я, і мої кроки стали іще коротшими та повільнішими. — Ми звичайна подружня пара, що вийшла прогулятися перед вечерею.

— Ми найнезвичайніше і найненормальніше подружжя в усьому штаті Нью-Йорк, — сухо зауважив Метью. — З такою черепашачою швидкістю ти навіть не спітнієш.

— А що ти маєш на думці? — Під час наших прогулянок я второпала, що вовча частина єства Метью мала величезне задоволення від гасання лісом, немов цуценя-переросток. Він завжди придумував нові способи перетворити вивчення моїх здібностей на гру, щоб процес їх засвоєння не став важкою й набридливою роботою. Важке і набридливе у навчанні він залишав Сарі.

— Квач! — Він стрельнув на мене пустотливим поглядом, проти якого неможливо було встояти, і з вибуховою швидкістю та силою рвонув із місця. — Спіймай мене!

Я розсміялася і кинулася бігти навздогін. Мої ноги відривалися від землі, а розум малював чітку картину — як я наздоганяю Метью і торкаюся його широких плечей. Видіння ставало чіткішим, моя швидкість зростала, але прудкість була далека бажаної. Задіявши на великій швидкості здатність до польоту і здатність до передбачення, я не впоралася з керуванням і перечепилася через низький чагарник. Та на землю я не впала — мене підхопив Метью.

— Ти пахнеш свіжим повітрям та деревним димом, — промурмотів він, зариваючись обличчям у моє волосся.

У лісі була якась аномалія, скоріше відчутна, ніж видима, що виявлялася у викривленні світла, відчутті нестримного руху, аурі лихих намірів. Я обернулася і глянула через плече.

— Тут хтось є.

Вітер дув нам у спину. Метью підняв голову, намагаючись спіймати запах. А коли спіймав, то аж сіпнувся і різко вдихнув.

— Вампір, — тихо сказав він, узявши мене за руку, і закляк. А потім штовхнув мене до стовбура найближчого дуба.

— Друг чи ворог? — спитала я тремтячим голосом.

— Тікай. Негайно. — Метью витягнув свій телефон і натиснув на кнопку швидкого набору, який з’єднував його з Маркусом. Почувши голосову пошту, він вилаявся. — Хтось за нами стежить, Маркусе. Сюди — і швидко! — Метью роз’єднав зв’язок і натиснув на ще одну кнопку, яка увімкнула екран текстових повідомлень.

Вітер змінився, і обличчя Метью набуло суворого виразу.

— От чорт, тільки не це! — Його пальці швидко застрибали по кнопках, набираючи два слова, а потім він швиргонув телефон у найближчі кущі.

«SOS. Жульєт».

Метью обернувся і вхопив мене за плечі.

— Скористайся своїми здібностями. Ноги в руки — і тікай мерщій до будинку. Негайно. Це не прохання, це наказ, Діано.

Мої ноги заклякли і не хотіли коритися йому.

— Я не знаю як. Я не можу.

— Зможеш. — Метью, ставши спиною до лісу, притиснув мене до дерева і поклав руки мені на плечі. — Герберт познайомив мене з цією вампіркою дуже давно. Їй не можна довіряти, її не можна недооцінювати. Ми проводили разом час у Франції у вісімнадцятому сторіччі, а також в Новому Орлеані у сторіччі дев’ятнадцятому. Згодом я все поясню. А тепер — тікай.

— Я без тебе не піду, — затялася я. — І хто така Жульєт?

— Це я, Жульєт Дюран, — долетів згори мелодійний голос із легким французьким та ще незрозуміло яким акцентом. — Ми обидва вмить позадирали голови. — Ну й наробили ви удвох лиха!

На товстій гілляці сусіднього клена сиділа неймовірно красива вампірка. Молочна шкіра з кавовим відтінком, волосся, що сяяло дивовижною сумішшю каштанового та мідно-золотистого. Вбрана в кольори осені — коричневий, зелений та золотавий — вона була ніби продовженням дерева. Високі вилиці, величезні карі очі й величезна сила в оманливо тендітній фігурі — в цьому я анітрохи не сумнівалася.

— Я за вами стежила — і підслуховувала. Ваші запахи геть усі переплелися. — Вона докірливо зітхнула.

Я не встигла побачити, як вампірка стрибонула з дерева, але Метью помітив. І перемістив своє тіло так, щоб прикрити мене в момент її приземлення. Коли Жульєт торкнулася ногами землі, він вишкірився на неї. Та вампірка не звернула на нього анінайменшої уваги.

— Я хочу обдивитися її. — І, трохи піднявши підборіддя, вона витягнула голову праворуч, щоб краще мене бачити.

Я нахмурилася.

Вампірка теж нахмурилася.

Метью затремтів.

Я тривожно поглянула на нього, і вона спрямувала свій погляд туди ж, куди і я.

Жульєт повторювала кожний мій порух. Її підборіддя випиналося під тим самим кутом, що й моє, голова була нахилена однаковісінько з моєю. Я наче в дзеркало дивилася.

Хвиля паніки накотилася на мене, а в роті стало гірко. До горла підкотився клубок, і я глитнула. Вона глитнула теж. Її ніздрі роздималися. Раптом вона розсміялася — різко і дзвінко, немов діаманти розсипала.

— Ну то як ти опирався спокусі, Метью? — спитала Жульєт і повільно втягнула носом повітря. — Зачувши її запах, ти мав здуріти від голоду й бажання. Пам’ятаєш оту перелякану молодицю, за якою ми кралися в Римі? Вона мала дуже схожий запах, дуже схожий.

Метью мовчав, не зводячи з вампірки очей.

Жульєт ступила кілька кроків праворуч, змусивши його змінити положення.

— Ти чекаєш на Маркуса, — з сумом констатувала вона. — Боюсь, він не з’явиться. Такий гарний… Я хотіла б з ним іще раз зустрітися. Коли ми бачилися востаннє, Маркус був такий молодий і вразливий. Нам із тобою знадобилося кілька тижнів, щоб владнати з тим розгардіяшем, який він зчинив тоді в Новому Орлеані, хіба ж ні?

Переді мною розверзлася безодня. Невже вона убила Маркуса? І Сару з Емілі?

— Ми йому телефонували, — провадила далі вампірка. — Герберт хотів, щоб твій син усвідомив ризик, на який він іде. Гнів Конгрегації спрямований лише на вас двох — поки що. Але якщо ви опиратиметеся і гнутимете своє, то іншим теж доведеться заплатити за вашу впертість.

Тож Маркус живий. Я відчула полегшення, але за мить від виразу її обличчя у мене кров у жилах замерзла.

А Метью все мовчав.

— Чому ж ти принишк, мій коханий? — Приязний голос Жульєт підсилював смертельну ненависть в її очах. — Ти ж маєш радіти, що зустрів мене. Я — все, що тобі потрібно. Герберт про це потурбувався.

Але Метью мовчав.

— А, то ти не озиваєшся, бо я ошелешила тебе, застукавши зненацька, — дзюркотіла Жульєт голосом, у якому химерно сполучалися мелодійність та зловісність. — Ти мене теж ошелешив. Із ким ти водишся! З відьмою?

Вона вдала, що кинулася ліворуч, і Метью крутнувся, щоб упередити її. Та Жульєт зробила карколомне сальто і, приземлившись біля мене, міцно вхопила мене пальцями за горло. Я заклякла від страху.

— Не розумію, що він у тобі знайшов, — ображено пхикнула вона. — Чим ти його привабила? Може, тим, чого Герберт забув мене навчити?

— Жульєт, відпусти її. — Метью не зробив ані руху в моєму напрямку через побоювання, що вона легко, як сірник, зламає мені шию, але я помітила, як напружилися його ноги від зусилля втриматися на місці.

— Спокійно, Метью! — Жульєт нахилила голову.

Я заплющила очі, впевнена, що зараз відчую на шиї її зуби.

Та натомість вона притиснулася до мого рота своїми холодними губами. Поцілунок Жульєт був навдивовижу байдужим, хоча вона й лоскотала у мене в роті язиком, намагаючись викликати реакцію у відповідь. А коли я не відповіла їй, вона роздратовано пирхнула.

— Це мало допомогти мені розібратися, але чомусь не допомогло. — Жульєт штовхнула мене вбік Метью, але притримала за руку, притиснувши до моїх вен гострі, мов бритва, нігті.

— Поцілуй її. Мені треба знати, чим вона тебе приворожила.

— Може, облишимо це, Жульєт? — спитав Метью, ловлячи мене у свої прохолодні обійми.

— Я мушу вчитися на власних помилках — так казав Герберт, коли ти кинув мене у Нью-Йорку. — Жульєт прикипіла до Метью таким хтиво-пожадливим поглядом, що у мене аж мурашки поза шкірою побігли.

— То було понад сто років тому. І якщо ти досі не зрозуміла власної помилки, то вже ніколи не зрозумієш. — Хоча Метью спрямував свій гнів не на мене, я аж відсахнулася, відчувши його силу. Він кипів гнівом, що йшов від нього густими хвилями.

Жульєт уп’ялася нігтями мені в руку.

— Поцілуй її, Метью, або я пущу їй кров.

Вільною рукою він погладив мене по щоці й зобразив на своєму обличчі подобу усмішки.

— Усе буде добре, серденько. — Зіниці Метью стали маленькими цятками у сіро-зеленому морі. Погладжуючи моє підборіддя великим пальцем, він прихилився і ледь торкнувся моїх губ. Його поцілунок був повільним та ніжним — як доказ щирого почуття. Жульєт холодно спостерігала за нами, не пропускаючи анінайменшої деталі. Коли Метью відхилився від мене, вона підкралася трохи ближче.

— Ага, зрозуміло, — ображено сказала вона з гіркотою в голосі. — Тобі подобається, як вона реагує на твій дотик. Але я не можу відчувати так, як вона, бо я — не теплокровна!

Я бачила гнів Ізабо і безжальність Болдвіна. Я відчувала відчайдушність Доменіко і клубок зла, довкола Герберта. Але Жульєт була інакшою. У ній зламалося щось фундаментальне.

Відпустивши мою руку, вона відстрибнула так, щоб Метью не зміг її дістати. Він стиснув мій лікоть і легенько, майже непомітно штовхнув у стегно, мовчки даючи мені ще один наказ тікати.

Але я не збиралася полишати свого чоловіка наодинці з вампіркою-психопаткою. Моє єство протестувало. Хоча ні відьмовій, ні відьмовода не могли вбити б Жульєт, їхньої сили вистачить для того, щоб відволікти її та мати час для втечі. Але обидві сили відмовлялися коритися моїм мовчазним наказам. А всі заклинання, які я вивчила за останні кілька днів — нехай і недосконало, — враз повилітали з моєї голови.

— Не хвилюйся, — лагідно промурмотіла Жульєт, звертаючись до Метью. — Усе скінчиться дуже швидко. Мені, звичайно ж, хотілося б трохи позволікати і позгадувати ті часи, коли ми так багато значили одне для одного. Але жоден із моїх ніжних дотиків не випхає її з твоєї свідомості. Тому мені доведеться вбити тебе, а відьму забрати, щоб вона постала перед Гербертом та Конгрегацією.

— Нехай Діана йде, — сказав Метью, примирливим жестом піднімаючи руки угору. — Це наша з тобою справа, Жульєт.

Вампірка похитала головою, гойднувши своїм густим блискучим волоссям.

— Метью, я — інструмент Герберта. Він створив мене і не залишив місця для моїх особистих пристрастей. Мені не хотілося вчити філософію з математикою, але Герберт наполягав на цьому, щоб я могла сподобатися тобі. І я тобі сподобалася, хіба ж ні? — Увага Жульєт була прикута до Метью, а голос був грубим та неоковирним, як уламки її розтрощеної свідомості.

— Так, ти й справді сподобалася мені.

— Ще б пак. Але я тоді належала Герберту. — Жульєт перевела свій погляд на мене. Її очі блищали, і це свідчило про те, що вона щойно підхарчилася. — Він і тобою заволодіє, Діано, та ще й як! Так, як знаю лише я. Ти належатимеш йому, а для всіх інших ти будеш втраченою.

— Ні! — скрикнув Метью, кидаючись на Жульєт, але вона ухилилася і шмигонула вбік.

— Не час гратися в ігри, Метью, — попередила вона, а потім швидко, так швидко, що я і не роздивилася як слід, підскочила до Метью — і повільно відійшла з переможним виглядом. Почувся звук, схожий на тріск розірваної тканини, і горло Метью залила густа темна кров.

— Непогано для початку, — вдоволено констатувала вампірка.

У мене запаморочилося в голові. Метью став між мною та Жульєт. Навіть мій недосконалий ніс теплокровної істоти відчув у повітрі металевий запах його крові, що всотувалася йому у светр і розпливалася на грудях зловісною темною плямою.

— Припини, Жульєт. Якщо ти коли-небудь мене кохала, не чіпай її, відпусти. Діана не заслужила на те, щоб її віддали на поталу Герберту.

Жульєт відповіла блискавично — я помітила лиш розмиту коричневу пляму її плаття. Вона високо змахнула ногою, і коли її стопа поцілила Метью в живіт, почувся хрускіт. Він похилився, мов підрубане дерево.

— Я теж не заслужила на те, щоб мене віддавати на поталу Герберту! — істерично заверещала вона. — Я заслужила тебе. Ти належиш мені, Метью.

Мої руки враз стали важкими, і я, навіть не дивлячись на них, збагнула, що тримаю лук та стрілу. Я позадкувала від двох вампірів, повільно підіймаючи руки.

— Тікай! — скрикнув Метью.

— Ні, — відповіла я якимсь чужим голосом, прицілюючись вздовж лівої руки. Жульєт стояла близько до Метью, але я могла випустити стрілу, не зачепивши його. Коли я розтисну пальці правої руки, Жульєт буде мертва. Та я завагалася, бо ще ніколи не вбивала.

А Жульєт того тільки й треба було. Скориставшись миттю мого вагання, вона пробила Метью груди — її гострі пальці розпанахали тканину светра та його шкіру, наче то був картон. Він охнув від болю, а вона переможно заверещала.

Вмить позбувшись вагань, я напнула правою рукою тятиву і розтиснула кулак. Із випростаних пальців моєї лівої руки зірвалася вогняна куля. Жульєт почула вибух полум’я та запах сірки і різко обернулася, витягуючи пазури з грудей Метью. Та не встигла вона й зойкнути, як її охопила шипуча куля чорно-золотаво-червоного вогню. Спочатку спалахнуло її волосся, і вампірка панічно позадкувала. Але я мала напоготові ще одну вогненну кулю. І Жульєт, задкуючи, вступила прямісінько в неї.

Метью впав на коліна, притискуючи руками скривавлений светр до того місця, де прямо над серцем Жульєт пробила йому груди. Вона заверещала і випростала руку, намагаючись затягнути Метью за собою в пекло.

Помах руки і мовлене слово — і її підхопило поривом вітру й відкинуло на кілька футів від того місця, де повільно вклякав Метью. З тілом, охопленим вогнем, вона рухнула на землю.

Мені хотілося підбігти до нього, але я незмигно спостерігала за Жульєт: її вампірські кістки та плоть неохоче піддавалися вогню. Волосся її геть згоріло, шкіра зібгалася і стала схожою на почорнілий пергамент, але навіть у такому стані вона досі не померла. Її рот і досі ворушився, шепочучи ім’я Метью.

Я не опускала руки, готова до того, що вампірка кине відчайдушний виклик долі. Ось вона і справді, погойдуючись, спробувала підвестися — і я випустила в неї ще одну кулю. Вона вдарила її прямо в груди, пронизала грудну клітку і вилетіла з протилежного боку, пробивши шкіру і спопеливши ребра й легені. Її рот спотворила гримаса жаху. Тепер Жульєт не вижити, попри всю ту життєву силу, що містилася у вампірській крові.

Я підбігла до Метью і стала навколішки. Він вже лежав на боку, зігнувши коліна. Скрізь була кров; темно-пурпуровими хвилями вона пульсувала з його рани на грудях і поволі витікала з розрізу на шиї.

— Що я маю робити? — скрикнула я, притискаючи руку до рани на горлі. Він і досі стискав руки на грудях, але сили полишали його з кожною секундою.

— Підніми мене, — прошепотів він.

Спершись спиною на розлогий дуб, я підняла Метью і посадовила собі між ніг.

— Мені холодно, — ошелешено мовив він. — Як дивно…

— Ти не можеш покинути мене, — затято сказала я. — Я тобі не дозволю.

— Вже пізно. Нічим не зарадити. Смерть вже міцно вчепилася в мене. — Понад тисячу років Метью так не говорив, і його ослаблий голос то піднімався, то стихав старовинною мелодичною каденцією.

— Ні, — вперто сказала я, стримуючи сльози. — Ти мусиш боротися за своє життя, Метью.

— Я вже боровся. І не раз, Діано. Головне — ти у безпеці. Маркус відвезе тебе звідси до того, як Конгрегація дізнається, що тут трапилося.

— Нікуди я без тебе не поїду.

— Мусиш поїхати. — Він завовтузився у мене в руках, намагаючись повернутися так, щоб побачити моє обличчя.

— Я не можу втратити тебе, Метью. Будь ласка, протримайся, поки тут з’явиться Маркус.

Ланцюг всередині мене загойдався, його ланки слабнули одна за одною. Намагаючись не дати йому розірватися, я притиснула Метью міцніше до свого серця.

— Тихше, — прошепотів він слабким голосом і підніс до моїх губ скривавлений палець. Його холонуча кров торкнулася моїх губ, і вони засвербіли та враз оніміли.

— Маркус та Болдвін знають, що робити. Вони безпечно доставлять тебе до Ізабо. Коли мене не стане, Конгрегації буде важче діяти проти тебе. Вампірам та відьмам це не сподобається, але ти тепер є членом родини де Клермонів і будеш під її захистом, а також під захистом лицарів Лазаря.

— Не покидай мене, Метью. — Я нахилилася і протиснулася губами до його холодних вуст, допомагаючи йому дихати. І він дихав, але слабко, з заплющеними очима.

— Я шукав тебе, відколи народився, — прошепотів Метью зі слабкою усмішкою та сильним французьким акцентом. — А коли знайшов, то, хвала Господу, зміг здобути твоє кохання, тримати тебе в обіймах, чути, як б’ється твоє серце поряд із моїм. Як жахливо помирати, не покохавши тебе по-справжньому. — Легкий дрож пронизав його від голови до ніг і швидко вщух.

— Метью! — скрикнула я, але йому вже несила було відповідати. — Маркусе! — заверещала я в навколишні дерева, молячи богів, щоб він з’явився якомога скоріше. Коли нарешті переді мною постав Маркус, мені вже кілька разів здалося, що Метью помер.

— Господи милосердний, — промовив він, оглядаючи обвуглені рештки Жульєт і скривавлене тіло Метью.

— Кровотеча не припиняється, — сказала я. — Звідки береться та кров?

— Щоб сказати напевне, мені треба оглянути його, Діано, — відповів Маркус, наближаючись до мене на крок.

Я міцніше стиснула свого чоловіка в обіймах; під серцем у мене похолонуло. Біля того місця, де я сиділа, почав здійматися вітер.

— Я не прошу тебе відпустити його, — пояснив Маркус, інстинктивно зрозумівши, у чім справа. — Але мені треба оглянути його груди.

Він присів поруч і легенько смикнув чорний батьків светр. З моторошним тріском тканина піддалася. Від яремної вени Метью до його серця йшла глибока й довга рана. Біля серця виднілася глибока вм’ятина — то Жульєт намагалася пробити йому аорту.

— Яремна вена майже повністю розсічена, аорта — ушкоджена. Навіть кров Метью не може достатньо швидко загоїти обидві рани одразу, — тихо пояснив Маркус. Але йому і так не треба було нічого казати: Жульєт завдала Метью смертельного удару.

Мої тітки були вже поруч, Сара важко дихала, засапавшись від швидкого бігу. З-за її плеча визирнуло біле, як крейда, обличчя Міріам. Швидко кинувши на сцену один-єдиний погляд, вона прожогом рвонула назад до будинку.

— Це моя провина, — ридала я, заколисуючи Метью, як малу дитину. — Вона була переді мною, я могла вмить вразити її, але завагалася. Бо мені ще ніколи не доводилося нікого вбивати. Якби я не барилася, вона не встигла б його вдарити.

— Діано, дитинко моя, — прошепотіла Сара. — Це не твоя провина. Ти зробила все, що могла. Тобі доведеться відпустити його.

Я видала різкий тужливий звук, і волосся в мене на голові стало сторч.

— Ні! — В очах Маркуса та моїх тіток палахкотів страх. І по тому в лісі запала моторошна тиша.

— Геть від неї, Маркусе! — скрикнула Емілі. Він відскочив якраз вчасно.

Я стала кимось іншим — тим, кому було байдуже до цих істот та допомоги, яку вони хотіли надати. Чому ж я раніше цього не зробила? Яка жахлива помилка! Тепер та частина мене, що вбила Жульєт, зосередилася лише на одному: ніж! Я різко викинула праву руку в бік своєї тітки.

Сара завжди мала при собі два леза, одне тупе з чорною колодкою, а друге — гостре, з білою колодкою. За моїм покликом гострий ніж прорізав їй ремінь і полетів до мене вістрям уперед. Сара теж викинула руку, щоб відізвати ніж назад, але я уявила собі стіну темряви й вогню межи мною та моєю родиною. Ніж із білою колодкою легко пройшов крізь стіну і повільно підплив до мого зігнутого правого коліна. Я трохи послабила обійми, щоб взяти ножа, і голова Метью злегка гойднулася.

Повернувши чоловіка обличчям до себе, я поцілувала його в губи — довго і міцно. Його повіки затріпотіли, і очі розплющилися. Я бачила: він виснажений, а його шкіра з блідої стала сірою.

— Не хвилюйся, мій коханий. Зараз я все владнаю, — прошепотіла я, беручи в руку ніж.

Усередині вогненного бар’єру з’явилися дві жінки. Одна молода, в широкій туніці та сандалях. За спиною в неї висів сагайдак зі стрілами. Угорі його ремінець губився в її густому чорному волоссі. Другою була стара жінка з сімейної кімнати; її довгу спідницю маяв вітер.

— Допоможіть мені, — благально звернулася я до них.

— Тобі доведеться заплатити високу ціну, — відповіла молода мисливиця.

— Я згодна платити.

— Не роби поспішних обіцянок богині, доню моя, — пробурмотіла стара жінка, хитаючи головою. — Бо обіцянку доведеться виконувати.

Мисливиця поміркувала над моєю відповіддю і кивнула головою.

— Він — твій.

Дивлячись на двох жінок, я підняла ніж. Притиснувши Метью так, щоб він не побачив, що я роблю, я простягнула руку і різонула собі передпліччя з тильного боку біля ліктя. Гостре лезо легко розпанахало тканину та плоть. Кров потекла спочатку тоненькою цівкою, потім — швидше й сильніше. Я кинула ніж і вигнула ліву руку, піднісши її під рот Метью.

— Пий, — наказала я, підтримуючи йому голову. Його повіки знову затріпотіли, а ніздрі — заворушилися. Він розпізнав запах моєї крові і запручався, намагаючись відвернутись. Мої руки стали міцними, як гілки дуба, під яким я сиділа. Я піднесла свій скривавлений лікоть іще ближче до його рота. — Пий.

Сила дерева і землі полилася моїми венами, як несподівана пропозиція життя вампіру, що перебував на краю загибелі. Я вдячно всміхнулася богині й старій жінці, й завзято заходилася годувати Метью своїм тілом. Тепер я була матір’ю — третім ликом цієї богині поряд із молодою дівчиною та старою бабцею. З допомогою богині моя кров вилікує Метью.

Нарешті він послухався інстинкту самозбереження. Його рот присмоктався до тильного боку мого ліктя, і я відчула на шкірі дотик гострих зубів. Легенько помацавши язиком рвану рану, він потягнув зубами шкіру, розширивши поріз, і припав до моїх вен. І тієї миті я відчула короткий гострий напад страху.

Шкіра Метью втрачала сіру блідість, але венозної крові було недостатньо для того, щоб вилікувати вампіра. Я сподівалася, що смак моєї крові позбавить Метью його звичного самовладання, і він наважиться на наступний крок сам, хоча про всяк випадок я намацала ніж із білою колодкою на землі.

Востаннє поглянувши на мисливицю та стару відьму, я зосередила увагу на своєму чоловіку і, надійніше спершися об стовбур дерева, відчула новий потужний приплив енергії.

Він живився моєю кров’ю, а я цілувала його. Пасмо мого волосся впало йому на обличчя, ніби пензлем змішавши його та мою кров. Він повернув на мене свій погляд; його сіро-зелені очі дивилися звідкись іздалеку і відсторонено, наче він мене не впізнавав. Я знову поцілувала його, відчувши на його язиці присмак своєї крові.

Двома швидкими сильними рухами, які я не змогла б зупинити, навіть якби захотіла, Метью схопив мене за волосся і, відхиливши мою голову назад, припав мені до горла. Я не відчула страху, було лише відчуття покори.

— Діано… — простогнав він, охоплений екстазом.

«Так он як воно буває, — подумала я. — Он звідки беруть початок легенди».

Моя спожита кров дала йому силу бажати чогось свіжого, сповненого більшою життєвою силою. Гострими верхніми зубами Метью прокусив собі нижню губу, і на ній виступила крапелька його крові. Його губи торкнулися моєї шиї — швидко і чуттєво. Я затремтіла, відчувши сексуальне збудження від його дотику. Коли ж кров Метью торкнулася моєї шкіри, я враз заціпеніла. До його рук поверталася сила — я відчувала це з того, як він міцно тримав мене за голову.

«Господи, не дай йому помилитися», — молила я.

У сонній артерії я відчула легеньке поколювання і здивовано розплющила очі — то Метью добрався до потрібної йому крові.

Сара відвернулася, не в змозі дивитися. Маркус пригорнув до себе Ем і вона заплакала, поклавши голову йому на плече.

Я втиснулася в Метью всім тілом, заохочуючи його пити стільки, скільки йому треба. І він робив це з неприхованим задоволенням. Він так мене жадав, він так довго й мужньо чинів опір цьому бажанню!

Метью ввійшов у ритм і тепер легенько погойдувався, поглинаючи мою кров.

«Послухай мене, Метью». Завдяки Герберту я знала тепер, що моя кров передасть йому моє повідомлення. Я турбувалася лише про одне: це повідомлення буде скороминущим, і моя комунікативна здатність швидко зійде нанівець, розчинившись у його крові.

Він здригнувся, отримавши через кров звістку від мене, і продовжував смоктати.

«Я кохаю тебе».

Метью знову спантеличено сіпнувся.

«Це моя пожертва, мій подарунок. Я всередині тебе, я дарую тобі життя».

Метью похитав головою, немов відганяючи набридливу комаху і все пив і пив.

«Я всередині тебе, я дарую тобі життя». Мені ставало важче думати, важче бачити крізь вогонь. Я зосередилася на Сарі й Емілі, намагаючись поглядом сказати їм, щоб не хвилювалися. Я пошукала поглядом і Маркуса, але не змогла повернути голову, щоб побачити його.

«Я всередині тебе, я дарую тобі життя». Цю мантру я повторювала стільки, скільки могла.

Мій пульс уповільнився, і я відчула, як моє серце повільно вмирає.

Як я й підозрювала, смерть — то було ніщо.

На мить настала тиша, яка пронизала все моє єство.

Потім з’явилося відчуття розставання та жалю.

А ще за мить усе скінчилося.

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка