Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка32/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   39

Розділ 36

Моя голова покоїлася в мене на колінах, а довкола наче пекло кромішнє розверзлося. Метью притримував мою голову нахиленою, і мені не залишалося нічого іншого, як зосередити увагу на візерунках старовинного і потертого персидського килима під моїми ногами. Десь неподалік було чути, як Маркус запевняв Сару, що коли та спробує наблизитися до мене, то його батько неодмінно відірве їй голову.

— Це характерна риса всіх вампірів, — заспокійливо пояснив Маркус. — Ми дуже ревниво оберігаємо своїх дружин.

— А коли це вони встигли побратися? — отетеріло спитала Сара.

Спроби ж Міріам заспокоїти Емілі були ще менш успішними.

— У нас це зветься «затуляти щитом», — звучало її схоже на дзвіночок сопрано. — Коли-небудь бачили, як яструб затуляє свою здобич? От і Метью робить приблизно те саме.

— Але ж Діана не його здобич! Сподіваюся, він її… не вкусить? — спитала Ем, стурбовано зиркнувши на мою шию.

— Не думаю, — повільно вимовила Міріам, певно, замислившись над цим питанням. — Він не голодний, а в неї немає зовнішньої кровотечі. Тому я вважаю ризик мінімальним.

— Та годі тобі, Міріам! — втрутився Маркус. — Нема про що непокоїтися, Емілі.

— Здається, я вже можу випрямитися, — промимрила я.

— Не рухайся. Потік крові у твоїй голові ще не повернувся до норми. — Метью намагався не гарчати на мене, але це йому вдавалося погано.

Сара видала придушений звук — її підозри, що Метью безперервно контролював постачання крові до моєї голови, підтвердилися.

— Як ти гадаєш, він дозволить мені пройти повз Діану, щоб принести результати аналізів її ДНК? — спитала Міріам у Маркуса.

— Це залежить від того, наскільки він «обламаний». Якби ти отак довела до непритомності мою дружину, то я порубав би тебе тесаком і з’їв на сніданок. На твоєму місці я б і не рипався.

Міріам скреготнула кріслом по підлозі.

— Я все ж таки ризикну. — І з цими словами вона блискавкою промчала повз мене.

— Чорт, ти диви! — спантеличено видихнула Сара.

— Вона — надзвичайно моторна навіть для вампіра, — запевнив її Маркус.

Метью посадив мене. Але навіть від такого незначного руху все довкола завертілося, із мені здалося, що голова моя ось-ось вибухне. Я на мить заплющила очі, а коли знову подивилася на Метью, його очі були сповнені тривоги.

— Все нормально, серденько?

— Та трохи ошелешена, якщо чесно.

Пальці Метью браслетом обхопили мою п’ясть, мацаючи пульс.

— Вибач, Метью, — промимрив Маркус. — Я й гадки не мав, що Міріам так поведеться.

— А що тобі лишається, як не вибачатися? — похмуро гаркнув йому батько, не підводячи очей. — Починай пояснювати, в чому мета вашого візиту — і негайно!

На лобі у Метью тіпнулася, пульсуючи, вена.

— Міріам… — почав був Маркус.

— Я не питаю Міріам, я питаю тебе, — відрізав батько.

— Що відбувається, Діано? — спитала моя тітка, яку Маркус і досі обіймав за плечі.

— Міріам гадає, що на тому алхімічному малюнку зображені ми з Метью, — обережно пояснила я. — На тій стадії хімічного вінчання, яка зветься conjunctio, тобто шлюб. А наступна стадія — conceptio.

— Conceptio? — спитала Сара. — А це концептіо означає те, що я підозрюю?

— Можливо. Латиною це означає «зачаття», — пояснив Метью.

Сара ошелешено витріщилася на нього.

— Маються на увазі діти?

Але мій розум був уже далеко. Я подумки гортала ілюстрації манускрипту «Ешмол 782».

— Conceptio там теж не було. — Я простягнула руку і торкнулася Метью. — Його хтось поцупив! І тепер «зачаття» теж зберігається у когось так само, як у нас зберігається conjunctio!

Міріам бездоганно-вчасно впливла до кімнати зі стосом паперів у руках.

— Кому все це віддати?

Діставши від Метью погляд, який ніколи б не побачити, Міріам із блідої стала сіро-синьою. І похапливо віддала йому результати аналізів.

— Ти привезла мені не ті результати, Міріам. Вони належать якійсь особі чоловічої статі, — кинув Метью, роздратовано гортаючи перші сторінки.

— Це й справді результати Діани, — підтвердив Маркус. — Вона — химера, Метью.

— А що це таке? — поцікавилася Ем. Химера являла собою міфологічну тварюку з тілом дракона, левиці та козла. Я перелякано зиркнула вниз — чи не видно у мене між ногами хвоста?

— Химера — це особа, чиї клітини поєднують у собі два та більше генетичних профілів, — пояснив Метью, ошелешено витріщившись на першу сторінку.

— Цього не може бути. — Моє серце гучно гупнуло. Метью обійняв мене обома руками, тримаючи результати перед нами на столі.

— Це велика рідкість, але така можливість існує, — похмуро сказав він, водячи очима по сірих стовпчиках.

— Наскільки я можу судити, це ЗСД, — припустила Міріам, ігноруючи попереджувальний похмурий погляд Маркуса. — Це результати з її волосся — пасма, яке ми знайшли на стьобаній ковдрі, коли перевезли речі до «Старої хатинки».

— ЗСД означає зникаючий синдром двійнят, — пояснив Метью, обернувшись до Сари. — Ребекка мала якісь проблеми на початкових стадіях своєї вагітності? Кровотеча чи скарги на викидень?

Сара похитала головою.

— Навряд чи. Втім, їх не було вдома, вони подорожували Африкою, а до Сполучених Штатів повернулися, коли вона була на четвертому місяці.

Ніхто й ніколи не казав мені, що мене зачали в Африці.

— Ребекка могла й не знати про ті негаразди, — похитав головою Метью, стиснувши губи. — Цей синдром трапляється ще до того, як жінки дізнаються про свою вагітність.

— То я мала брата чи сестру-близнюка, але у матері стався викидень?

— То був твій брат, — сказав Метью, показуючи вільною рукою на результати аналізів. — У тебе був брат-близнюк. У подібних випадках міцніший плід абсорбує кров та тканини другого плоду. Це трапляється на ранніх стадіях, і здебільшого відбувається непомітно, не залишаючи слідів зниклого близнюка. А чи не свідчить результат аналізу Діаниного волосся про наявність у неї здібностей, що не проявилися під час решти ДНК-аналізів?

— Та трохи є: подорожування в часі, зміна форм та віщування, — відповів його син. — Діана повністю увібрала їх усіх.

— То мій брат мав стати мандрівником у часі, а не я, — повільно мовила я.

Розмитий фосфоресцентний слід позначив прихід моєї бабусі до кімнати. Вона повільно підійшла до мене, злегка торкнулася плеча і сіла край стола.

— Він також мав би генетично обумовлену схильність керувати відьмовогнем, — сказав Маркус, киваючи головою. — У зразку волосся ми знайшли тільки маркер вогню. Здатності керувати іншими стихіями виявлено не було.

— А чи не думаєте ви, що моя мати знала про мого брата? — спитала я, пробігши пальцем по сірих, чорних та білих стовпчиках.

— Звісно, що знала, — впевнено мовила Міріам. — Ви ж народилися на свято богині. І вона дала вам ім’я Діана.

— Ну то й що? — спитала я, здригнувшись від спогаду про сон: я лечу на коні крізь ліс у сандалях і туніці з дивним відчуттям, ніби тримаю в руках лук та стрілу, що супроводжувала відьмовогонь.

— Богиня Місяця мала брата-близнюка — Аполлона. «Цей лев до сонця швидко мчить, щоб там сестру свою зустріть, ім’я якої — Місяць». — Міріам процитувала рядки з алхімічної поеми, і очі її заблищали. Вона щось замислила.

— Ви ж читали «Полювання Зеленого Лева»?

— Читала, і пам’ятаю наступні рядки: «Через обряд чудесний, що вінчанням зветься, цей лев їм допоможе народити короля — так вже ведеться».

— Про що це вони теревенять? — роздратовано спитала Сара.

Коли ж Міріам намірилася пояснити, Метью похитав головою. І вона замовкла.

— Король-Сонце та Королева-Місяць — в алхімії сірка та ртуть — оженилися і зачали дитину, — сказала я Сарі. — В алхімічній системі образів дитя, що народиться в результаті зачаття, буде гермафродитом і символізуватиме, таким чином, змішану хімічну субстанцію.

Іншими словами, Метью, — в’їдливо зауважила Міріам, — у манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два» йдеться не лише про походження і не лише про еволюцію та вимирання. Там йдеться також і про розмноження.

Я огидливо скривилася.

— Дурниці.

— Можете вважати це дурницями, Діано, але я все зрозуміла. Вампіри та відьми зрештою зможуть народжувати дітей. І інші змішані партнери теж зможуть. — Міріам тріумфально відкинулася на спинку крісла, мовчки спонукуючи Метью до бурхливої реакції.

— Але ж вампіри не можуть розмножуватися біологічним способом, — заперечила Емілі. — І ніколи не могли. І різні види не можуть водитися й запросто народжувати потомство.

— Види змінюються, пристосовуються до нових обставин, — завважив Маркус. — Інстинкт виживання через розмноження є дуже потужним і, безперечно, достатньо потужним, щоб спричинити зміни на генетичному рівні.

Сара нахмурилася.

— Ти кажеш так, наче нам загрожує вимирання.

— Може й загрожує, — втрутився в розмову Метью, відсунувши на середину стола результати аналізів разом із нотатками та сторінкою з «Ешмола 782». — Відьми народжують дедалі менше дітей, а їхня сила постійно слабне. Вампірам стає дедалі важче довести до завершення процес відродження теплокровної істоти. А демони все більше й більше стають нестійкими.

— Але я й досі не розумію, яким чином це дозволить вампірам та відьмам народжувати дітей, — не вгавала Емілі. — І якщо колись стануться зміни, то чому вони неодмінно мають розпочатися з Діани та Метью?

— Міріам вдавалася в це питання, коли спостерігала за ними в бібліотеці, — пояснив Маркус.

— Ми і раніше неодноразово ставали свідками того, як вампіри виявляють захисну поведінку, коли їм хочеться затулити від когось свою здобич або захистити партнера. Але в якийсь момент інші інстинкти — мисливський або харчувальний — брали гору над захисним. Та захисний інстинкт Метью щодо Діани ставав дедалі потужнішим, — пояснила Міріам. — А потім він поводився як птах, що намагається відвернути чиюсь увагу від своєї обраниці: розпускати пір’я, шугати і каменем кидатися униз.

— У даному випадку йдеться про захист майбутніх дітей, — сказав Маркус своєму батьку. — Бо ніщо інше не зможе змусити хижака йти на такі крайнощі.

— Емілі має рацію. Вампіри та відьми є надто різними. Ми з Діаною не можемо мати дітей, — різко кинув Метью, впритул поглянувши на Маркуса.

— Цього ми не знаємо. Принаймні достеменно. Візьмімо, наприклад, лопатоногих жаб. — Маркус сперся ліктями об стіл і, переплівши пальці, дзвінко ними хруснув.

— Лопатонога жаба? — спитала Сара, беручи в руки малюнок хімічного вінчання і мимоволі загинаючи край аркуша. — Стривайте. Ким є Діана на цьому зображенні — левицею, жабою чи королевою?

— Вона — королева. Можливо, і єдиноріг. — Маркус обережно забрав аркуш із рук моєї тітки і знову повернувся до теми земноводних. — За певних обставин самець лопатоногої жаби може спаруватися з представницею іншого, хоча й не зовсім несхожого виду жаб. Їхнє потомство вигідно вирізняється новими властивостями, які допомагають йому вижити.

— Вампіри та відьми — не лопатоногі жаби, Маркусе, — холодно відказав Метью. — І не всі зміни є позитивними.

— Ну чому ти такий впертий? — роздратовано спитала його Міріам. — Перехресне схрещування справді є наступним еволюційним кроком.

— Генетичні суперкомбінації — на кшталт тих, що трапилися б тоді, коли у відьми з вампіром з’явилися діти — спричиняють прискорення еволюційного розвитку. Всі види здійснюють подібні стрибки. Ми зараз просто переповідаємо тобі результати твоїх же досліджень, Метью, — винувато мовив Маркус.

— Ви обидва нехтуєте високою смертністю, пов’язаною з генетичними суперкомбінаціями. І якщо ви гадаєте, що ми з Діаною підемо на ризик і ставитимемо небезпечні експерименти, то ви глибоко помиляєтеся, — відказав Метью тихо, але в його голосі чулася неприхована погроза.

— Оскільки Діана є химерою, та ще й з четвертою групою крові та негативним резус-фактором, вона, можливо, матиме меншу схильність до відторгнення наполовину вампірського плоду. Вона — універсальний реципієнт крові й уже встигла увібрати в своє тіло чужі ДНК. Як і у лопатоногих жаб, інстинкт виживання міг привести її саме до тебе.

— Це притягнуте за вуха припущення, Маркусе.

— Діана — інакша, Метью. Вона не така, як інші відьми. — Маркус швидко зиркнув на мене, а потім повернувся поглядом до Метью. — Ти ще не бачив результатів аналізу її мітохондріальних ДНК.

Метью швидко погортав сторінки. І з шумом випустив із легенів повітря.

Аркуш був вкритий яскравими кольоровими обручами. Нагорі Міріам червоним чорнилом написала: «Невідомий клан». Цей напис супроводжувався значком, що скидався на розташоване під кутом зворотне Е з довгим хвостиком. Метью швидко окинув поглядом сторінку, потім іще одну.

— Я знала, що ти поставиш під сумнів результати досліджень, і тому взяла з собою порівнянні дані, — тихо проговорила Міріам.

— А що таке клан? — спитала я, прискіпливо видивляючись в обличчі Метью ознаки того, що він зараз відчував.

— Генетичний родовід. За допомогою мітохондріальної ДНК відьми ми можемо прослідкувати її походження аж до однієї з чотирьох жінок, які були жіночими предками кожної дослідженої нами відьми.

— Всіх, окрім тебе, — мовила Міріам, звертаючись до мене. — Ви з Сарою не походите від жодної з них.

— А що ж це означає? — спитала я, торкнувшись зворотного Е.

— Це древній гліф, тобто символічний знак, що означає heh, тобто цифру «п’ять» на івриті, — пояснив Метью, а потім обернувся до Міріам і спитав у неї: — Скільки йому років?

Міріам трохи завагалася з відповіддю, а потім сказала, ретельно підбираючи слова:

— Клан Гег — дуже старий, хоч яку б теорію мітохондріального годинника не обрати.

— Старіший за клан Ґімель? — спитав Метью, називаючи слово на івриті, що означало цифру «три».

— Так, — підтвердила Міріам, дещо завагавшись. — А для відповіді на твоє наступне запитання є дві можливості. Перша: п’ятий клан може просто являти собою іще одну спадкову лінію від МТ-Ліліт, тобто мітохондріальної Ліліт.

Сара була розтулила рота, щоб поставити запитання, але я зупинила її, похитавши головою.

— Друга можливість: п’ятий клан може походити від сестри МТ-Ліліт — тоді Діана виявиться нащадком матері клану, але не відьмацьким аналогом МТ-Єви. У будь-якому випадку цілком можливо, що коли у Діани не буде потомства, то п’ятий клан припинить існування в цьому ж поколінні.

Я посунула Метью коричневий конверт, залишений моєю матір’ю.

— Ти не міг би намалювати рисунок? — Без допоміжних візуальних засобів ніхто в кімнаті в ньому б не розібрався.

Рука Метью швидко забігала по аркушу, накреслюючи дві розлогі діаграми. Одна скидалася на змію, друга ж розгалужувалася як таблиця результатів спортивного турніру. Метью вказав на змію.

— Є сім відомих дочок мітохондріальної Єви, скорочено — МТ-Єва. Науковці вважають їх найдавнішими спільними нащадками по материнській лінії кожної людини західноєвропейського походження. Кожна жінка в протоколі ДНК в конкретний момент історії і в конкретному регіоні планети. Втім, колись у них був спільний предок жіночої статі.

— І в даному випадку це — МТ-Єва.

— Так, — підтвердив Метью, вказавши на «спортивну» таблицю.

— Ось що ми виявили стосовно нащадків відьом по материнській лінії. Існує чотири лінії спадкової спорідненості. Ми пронумерували їх у тому порядку, в якому виявили, хоча жінка, що стала матір’ю клану Алеф, тобто першого клану, жила пізніше за інших.

— А що конкретно означає пізніше за інших? — поцікавилася Емілі.

— Це означає, що Алеф жила приблизно сім тисяч років тому.

— Сім тисяч років тому? — ошелешено повторила Сара. — Але ж Бішопи можуть прослідкувати своїх предків по жіночій лінії лише до тисяча шістсот сімнадцятого року.

Ґімель жила приблизно сорок тисяч років тому, — похмуро мовив Метью. — Тому якщо Міріам має рацію, і клан Гег древніший, то твій родовід істотно виходить навіть за цю часову межу.

— Ні фіга собі! — вихопилося в Сари. — А хто ж така Ліліт?

— Перша відьма. — Я підсунула ближче діаграми, що їх накреслив Метью, пригадавши його таємничу відповідь в Оксфорді на моє запитання, чи не шукає він, часом, першого вампіра. — Або принаймні перша відьма, яку сучасні відьми можуть проголосити своїм предком по материнській лінії.

— Маркус шанує творчість прерафаелітів, а Міріам добре знається на міфології. Це вони вибрали ім’я Ліліт, — пояснив Метью.

— Прерафаеліти любили Ліліт. Данте Габріель Россетті описував її як відьму, яку Адам покохав іще до Єви, — замріяно мовив Маркус і процитував: «Пронизали його твої чари, і схилилась горда голова. А пасмо золоте йому здушило серце».

— Це — «Пісня пісень», — зауважив Метью. — «Ти поранила серце моє, сестро моя, дружино моя, ти поранила серце одним своїм оком, одним своїм пасмом».

— Алхіміки захоплювалися цим пасажем, — стиха мовила я, хитаючи головою. — Він є також і в «Аврорі Консургенс».

— Інші розповіді про Ліліт зовсім не такі палкі й захопливі, — стримано мовила Міріам, повертаючи нас до теми розмови. — У древніх оповідях вона постає як нічне створіння, богиня вітру й місяця, а також подруга Самаеля, ангела смерті.

— А у богині місяця та ангела смерті були діти? — спитала Сара, кинувши на нас пронизливий погляд. Знову виникли моторошні аналогії між древніми оповідями, алхімічними текстами та моїми стосунками з вампіром.

— Так. — Метью висмикнув у мене з рук результати аналізів і склав їх в акуратний стос.

— То он про що непокоїться Конгрегація, — тихо мовила я. — Вони бояться народження дітей, які не будуть ані вампірами, ані відьмами, ані демонами. Вони будуть змішаними. Що ж тоді їм робити?

— Скільки інших істот опинялися в такій самій ситуації, що й ти з Метью? — вголос подумав Маркус.

— А скільки їх нараховується зараз? — додала Міріам.

— Конгрегація не знає про ці результати аналізів — і слава Богу. — Метью знову посунув папери на середину стола. — Але й досі не існує солідного доказу того, що Діана може мати від мене дитину.

— А чому ж тоді економка твоєї матері вчила Діану, як робити отой чай? — спитала Сара. — Отже, вона гадає, що це можливо.

— Ой, що зараз буде! — співчутливо мовила моя бабуся-привид.

Метью закляк, а його запах враз став різким та пряним.

— Не зрозумів?

— Отой чай, що Діана і… як її?.. Марта зробили у Франції. У ньому повно абортивних засобів та контрацептивних трав. Я почула їх нюхом у ту ж мить, коли відкрутили бляшанку.

— А ти про це знала? — спитав Метью з обличчям білим від люті.

— Ні, — прошепотіла я. — Але нічого поганого з того не вийшло.

Метью підвівся і, уникаючи мого погляду, витягнув із кишені телефон.

— Вибачте мене, будь ласка, — сказав він, звертаючись до Емілі з Сарою, і швидко вийшов з кімнати.

— Як ти могла, Саро?! — скрикнула я, коли за ним зачинилися парадні двері.

— Він має право знати. І ти також. Ніхто не мусить приймати ліки без своєї на те згоди.

— Це не твоє діло — казати йому.

— І справді не її. А твоє, — із задоволенням констатувала Міріам.

— Не втручайся не в своє діло, Міріам! — скипіла я, і мої руки аж засвербіли.

— А я вже втрутилася, Діано. Бо твої стосунки з Метью наражають кожну істоту в цій кімнаті на велику небезпеку. Ці стосунки можуть змінити все, незалежно від того, матимеш ти дітей, чи ні. А тут іще Метью вплутав у цю справу лицарів Лазаря! — скипіла Міріам услід за мною несамовитою люттю. — Чим більше створінь схвально поставляться до ваших стосунків, тим більшою є імовірність війни.

— Не сміши мене. Війни? — Мітки, що їх залишила на моїй спині Сату, зловісно засвербіли. — Війни вибухають між країнами, і зовсім не тому, що якась там відьма покохала якогось там вампіра.

— Те, що з тобою зробила Сату, було нахабним викликом. А Метью відреагував так, як вони й розраховували: мобілізував братство. — Міріам огидливо пирхнула. — Відтоді, як ти зайшла до Бодліанської бібліотеки, він втратив контроль над своїми почуттями. А останнього разу, коли він втратив над собою контроль, загинув мій чоловік.

У кімнаті стало тихо, як у склепі. Навіть моя бабця — і та страшенно здивувалася.

Метью не був убивцею, принаймні у цьому я переконувала себе знову і знову. Але ж він убивав, щоб живитися, убивав він і одержимий люттю. Я знала цю правду й однаково кохала його. Як же це характеризувало мене, якщо я безоглядно покохала таку істоту?

— Вгамуйся, Міріам, — застеріг її Маркус.

— Ні, — визвірилася вона. — Це моя історія, а не твоя, Маркусе.

— Тоді розкажи її, — наказала я і міцно вхопилася пальцями за край стола.

— Бертран був добрим приятелем Метью. Коли було вбито Елеонору Сен-Леже, Єрусалим опинився на грані конфлікту. Англійці та французи готові були вчепитися один одному в горлянки. Для розв’язання конфлікту він мобілізував лицарів Лазаря. Так постала небезпека, що ми потрапимо під пильне око людей і вони нас викриють, — крихкий голос Міріам зламався. — Хтось мав заплатити за смерть Елеонори. Родина Сен-Леже вимагала справедливості. Елеонора загинула від рук Метью, але він тоді був великим магістром, як і тепер. Мій чоловік взяв на себе провину, щоб захистити і Метью, і орден. І кат-сарацин зітнув йому голову.

— Вибач Міріам, мені дуже шкода, я дуже співчуваю тобі з приводу смерті твого чоловіка. Але я не Елеонора Сен-Леже, і тут не Єрусалим. Той інцидент трапився дуже давно, і Метью тепер — зовсім інша істота.

— А для мене все це наче вчора було, — безхитрісно зітхнула Міріам. — І знову Метью де Клермон хоче того, що він мати не може. Він не змінився.

У кімнаті запала тиша. Сара була сама не своя. Розказана Міріам історія підтвердила її найгірші підозри стосовно вампірів взагалі та Метью зокрема.

— Може, ти й залишишся вірною йому навіть після того, як краще узнаєш його, — вела далі Міріам. — Але скільки ще створінь Метью доведе до загибелі в ім’я тебе? Ти гадаєш, що Сату Ярвінен уникне долі Джиліан Чемберлен?

— А що трапилося з Джиліан Чемберлен? — озвалася Емілі.

Міріам розтулила була рота, щоб відповісти, але я інстинктивно стиснула праву руку в кулак і клацнула вказівним та середніми пальцями, викинувши їх у бік її маленької вампірки. Вона схопилася за горло і натужно закашлялася.

— Як негарно з твого боку, Діано, — зауважила моя бабуся, пригрозивши пальцем. — Тримай себе в руках, дівчино.

— Не пхайте носа не у свою справу, бабусю, і ти, Міріам, також! — Я обпекла їх вбивчим поглядом і обернулася до Емілі. — Джиліан померла. Вони з Пітером Ноксом послали мені фото мами й тата в Нігерії. То була погроза, і Метью вирішив, що має мене захистити. То в нього такий інстинкт, те саме, що дихати. Будь ласка, спробуй пробачити його.

Емілі пополотніла.

— Він убив її лише за те, що вона прислала тобі фото?

— І не тільки за це, — пояснив Маркус. — Вона вже багато років шпигувала за Діаною. Джиліан із Пітером Ноксом вломилися до помешкання Діани в Нью-Коледжі й обшукали його. Вони шукали зразки її ДНК, щоби дізнатися більше про її силу й здібності. Якби вони дізналися про те, що ми знаємо тепер…

Якби Джиліан та Пітер Нокс дізналися про результати аналізів моїх ДНК, то мене б спіткала набагато гірша доля, аніж смерть. Утім, я була страшенно пригнічена тим, що Метью сам не розповів мені про Джиліан. Я сховала свої думки, намагаючись опустити завісу поза очима. Моїм тіткам не слід було знати, що мій чоловік щось приховував від мене.

Але нічого не можна було приховати від моєї бабці.

— Ой, Діано, — прошепотіла вона. — Ти впевнена, що добре розумієш те, що робиш?

— Я хочу, щоби ви негайно забралися з мого будинку. І ти теж, Діано.

Повільне безперервне тремтіння почалося в старому овочевому підвалі будинку під сімейною кімнатою і поширилося долівкою. Потім воно видерлося стінами і струснуло скло у віконних рамах. Сарине крісло гойднулося і притиснуло її до стола. Двері між їдальнею та сімейною кімнатою оглушливо грюкнули.

— Будинок не любить, коли Сара розпоряджається, — прокоментувала моя бабуся.

Моє ж крісло перекинулося назад, і я опинилася на підлозі. Коли ж я рвучко підвелася, вчепившись у стіл, якісь невидимі руки різко крутнули мене і виштовхнули у двері до парадного входу. Двері їдальні затріснулися за мною, залишивши в їдальні двох вампірів, двох відьом та одну примару. Звідусіль чулися приглушені звуки обурення й роздратування.

Іще одна примара з обличчям, вкритим старечими зморшками, яку я ніколи не бачила раніше, вийшла з кімнати для гостей і поманила мене пальцем. Вбрана в довгу, до підлоги, темну спідницю, перехоплену вишукано прикрашеним корсетом, вона мала вперте підборіддя та довгий ніс, що безпомилково вказували на приналежність до Бішопів.

— Будь обережна, доню, — сказала вона низьким хрипким голосом. — Ти — істота на перепутті, ти — ні тут, ні там. Залишатися в цьому місці дуже небезпечно.

— Хто ти?

Не відповівши, вона поглянула на парадні двері. Вони беззвучно і плавно відчинилися на своїх зазвичай скрипучих завісах.

— Я завжди знала, що він прийде — прийде за тобою. Так мені казала моя мати.

Я розривалася між Бішопами та де Клермонами, одна моя частина хотіла повернутися до їдальні, а друга — бути з Метью. Примара усміхнулася, відчуваючи мою дилему.

— Ти завжди була дитям ні тут, ні там, як розділена навпіл відьма. Але немає шляху вперед, на якому немає Його. Куди б ти не пішла, ти мусиш вибрати Його.

І примара щезла, залишивши по собі слабкий флуоресцентний слід. У розчинені двері бліде обличчя й руки Метью ледь виднілися в темряві — розмита рухлива пляма на краю під’їзної доріжки.

Вийшовши надвір, я відкотила рукави, захищаючись від прохолодного повітря. І підняла ногу, щоб ступити крок. …А коли я її опустила, Метью стояв спиною до мене просто переді мною. Лише одним кроком я здолала відстань завдовжки з під’їзну доріжку.

Він розлючено і швидко говорив окситанською мовою. Напевне, на протилежному боці лінії була Ізабо.

— Метью, — тихо сказала я, намагаючись не переполохати його.

Він рвучко крутнувся і нахмурився.

— А, це ти, Діано. Я тебе не почув.

— А ти б і не зміг почути. Можна мені поговорити з Ізабо? Будь ласка. — Я простягнула руку до телефону.

— Діано, було б краще, коли…

Наші родичі були замкнені в їдальні, а Сара погрожувала всіх нас вигнати. Ми й так мали купу проблем, тому не варто було рвати зв’язок з Ізабо та Мартою.

— Пам’ятаєш, що Авраам Лінкольн сказав про будинки?

— «І всякий будинок, що розділився у собі, не встоїть», — ошелешено процитував Метью.

— Саме так. Дай мені телефон. — Він неохоче виконав моє прохання.

— Діано, ти? — Голос Ізабо був якимсь дивним.

— Що б там не сказав Метью, я на тебе не гніваюся. Бо нічого поганого не сталося.

— Дякую, — полегшено видихнула вона. — Я намагалася довести йому — ми просто мали таке відчуття… щось наполовину забуте з давніх-давен. Тоді Діана була богинею родючості й достатку. Твій запах нагадує мені про ті часи і про жрицю, яка допомагала жінкам завагітніти.

Очі Метью торкнулися мене у темряві.

— Ти й Марті скажеш?

— Скажу, Діано. — Вона трохи помовчала. — Метью розповів мені про твої результати та про теорії Маркуса з цього приводу. Якщо він розповів про це, значить, ці результати його надзвичайно сильно спантеличили і навіть налякали. Я не знаю, чи плакати мені від смутку, чи сміятися від радості з цієї новини.

— Усе тільки починається, Ізабо. Тому, мабуть, — і те, і друге.

Вона тихо засміялася.

— Не вперше мої діти доводять мене до сліз. Але я не відмовилася б від печалі, якщо це означало відмовитися також і від радості.

— Як там вдома — все гаразд? — Ці слова зірвалися з моїх вуст, перш ніж я встигла їх продумати, і погляд Метью трохи пом’якшав.

— Вдома? — Значущість цього слова не пройшла непоміченою і для Ізабо. — Так ми всі тут в нормі. У нас тут все так… все так тихо, відтоді, як ви поїхали.

Мої очі налилися слізьми. Ізабо, з її важким характером, будила в мені спогади про матір…

— Боюся, що відьми набагато гамірливіші за вампірів, — зазначила я.

— Так. А щастя завжди гучніше за смуток. Цьому дому завжди бракувало щастя. — Голос Ізабо набув різкої діловитості. — Метью вже сказав мені все, що мав сказати. Сподіваюсь, пік його гніву минув. Ви потурбуєтеся одне про одного.

Останнє речення Ізабо було констатацією факту. Саме це й робили завжди жінки її родини — моєї родини: турбувалися про тих, кого вони кохали.

— Неодмінно і завжди. — Поглянувши на свого вампіра, я натиснула на червону кнопку і роз’єднала лінію. Поля обабіч під’їзної дороги вкрив іній, і кристалики льоду ловили слабкі сліди місячного сяйва, що пробивалося крізь хмари.

— Ти теж це підозрював? Саме тому ти й не хотів зі мною кохатися? — спитала я Метью.

— Я вже казав тобі про мої причини. Статевий акт — це інтимність, а не лише фізіологічна потреба. — Його пригнічувала необхідність повторюватися.

— Якщо ти не захочеш мати від мене дітей, то я тебе неодмінно зрозумію, — впевнено заявила я, хоча якась частина мого єства протестувала.

Він рвучко схопив мене за руки.

— Господи, Діано, та як ти можеш казати, що я не хочу від тебе дітей?! Але це може бути небезпечним — для тебе і для них.

— Вагітність завжди пов’язана з певним ризиком. Навіть ти не можеш керувати природою.

— Ми навіть близько не уявляємо собі, якими вийдуть наші діти. А що, як вони успадкують мою потребу в крові?

— Усі діти — вампіри, Метью. Вони всі харчуються материнською кров’ю.

— Це не одне й те ж, і ти прекрасно це розумієш. Я вже давно облишив надію мати дітей. — Ми зустрілися поглядами, шукаючи в наших очах підтвердження того, що в наших стосунках нічого не змінилося. — Але мені ще надто рано думати про те, що я можу тебе втратити.

«А мені нестерпна думка про те, що ми можемо залишитися без дітей».

Невимовлені слова Метью прозвучали для мене так само чітко й виразно, як крик сови неподалік. Біль втрати Лукаса ніколи не полишить його. Він закарбувався в його душу глибше за біль втрати Бланки чи Елеонори. З втратою Лукаса він втратив частину себе, яку вже ніколи не поверне.

— То ти вирішив: дітей не буде. І ти в цьому впевнений. — Я поклала руки йому на груди, чекаючи наступного удару серця.

— Я ще ні в чому не впевнений, — відповів Метью. — Ми мали небагато часу, щоб це обговорити.

— Тоді будемо запобігати всіма можливими засобами. Я питиму чай, що його приготувала мені Марта.

— Ти робитимеш значно більше, ніж це, — похмуро мовив Метью. — Звісно, цей чай — краще, ніж нічого, але він — жалюгідна подоба сучасних медпрепаратів. І навіть якщо ти ними користуватимешся, то всі ці різновиди людської контрацепції можуть виявитися неефективними стосовно відьом та вампірів.

— Я прийматиму пігулки, — запевнила я його.

— А як ти? — раптом спитав Метью, взявши моє обличчя у долоні, щоб я не змогла уникнути його очей. — Ти сама хочеш стати матір’ю моїх дітей?

— Я ніколи не уявляла себе матір’ю. — Легенька тінь промайнула його обличчям. — Але коли я думаю про твоїх дітей, то відчуваю, що цьому судилося статися.

Він відпустив мене. І ми мовчки стояли в темряві: я — тримаючи руки на його грудях, а він — обійнявши мене за талію.

Атмосфера була важкою, і мені подумалося, що то — вага відповідальності. Метью відчував відповідальність за свою родину, своє минуле, за лицарів Лазаря, а тепер — і за мене.

— Ти непокоїшся, що не зможеш їх захистити, — раптом здогадалась я.

— Я навіть тебе не можу захистити, — хрипко мовив він і торкнувся пальцями місячного серпа на моїй спині.

— Нам не потрібно вирішувати це саме тепер. З дітьми чи без дітей, ми вже й так маємо родину, про яку треба дбати.

Тягар перемістився — його частина лягла і на мої плечі. Я завжди жила тільки для себе, свідомо уникаючи обов’язків перед родиною та традиціями. Навіть тепер якась частина мого єства бажала відкинути цей тягар і повернутися до безтурботної незалежності.

Метью зміряв поглядом відстань до будинку.

— А що сталося, коли я пішов?

— А ти здогадайся з трьох разів. Міріам розповіла про Бертрана та Єрусалим, але промовчала про Джиліан. Замість неї Маркус розповів нам про тих, хто вдерся до мого помешкання в Оксфорді. Ну, і про те, що через нас розпочалося щось схоже на війну.

— Dieu, чи не краще їм було б не патякати зайвого! — Він пробіг пальцями по волоссю, і в його очах я побачила докір самому собі за те, що він раніше приховував все це від мене. — Спочатку я був певен, що все — через той манускрипт. Потім мені здалося, що через тебе. А тепер я вже не знаю, що й думати, чорт забирай! Розкривається якась древня потужна таємниця, і ми маємо до цього безпосередній стосунок.

— Чи мала рацію Міріам, коли сказала, що, окрім нас, у цю справу будуть втягнуті чимало істот? — спитала я, витріщившись на місяць, наче там крилася відповідь на мої запитання.

Але замість місяця мені відповів Метью:

— Сумніваюся, що ми — перші створіння, які кохають не тих, кого треба, і що ми будемо останніми. — Він взяв мене за руку. — Ходімо до будинку. Нам треба там дещо пояснити.

Поки ми йшли, Метью зазначив, що пояснення, як і ліки, засвоюються краще, якщо їх запивають певною кількістю рідини. Я зрозуміла натяк. Ми увійшли до будинку через задні двері, щоб здійснити всі необхідні приготування. Поки я розставляла напої та наїдки на таці, Метью з мене очей не зводив.

— Що? — я підвела очі. — Я щось забула?

У кутиках його губ заграла усмішка.

— Ні, ma lionne. Я просто намагаюся збагнути, яким це чином мені вдалося роздобути таку несамовиту дружину. Навіть коли ти ставиш на тацю чашки, ти маєш величний та грізний вигляд.

— Ніяка я не грізна, — відказала я, ніяково поправляючи на потилиці зібране у хвіст волосся.

— Ні, грізна, — усміхнувся Метью. — Інакше ти не довела б Міріам до такого стану.

Наближаючись до дверей між їдальнею та сімейною кімнатою, ми прислухалися, очікуючи почути всередині звуки відчайдушної боротьби, але натомість звідти донеслася лише тиха розмова та нерозбірливе бурмотіння. Будинок відімкнув двері й розчинив їх перед нами.

— Нам подумалося, що ви, можливо, захочете щось випити, — сказала я, ставлячи тацю на стіл.

До нас обернулася сила-силенна очей — вампіри, відьми, привиди. За спиною моєї бабці тіснилася купа Бішопів; усі вони збентежено метушилися та вовтузилися, намагаючись призвичаїтися до присутності вампірів у їдальні.

— Віскі, Саро? — спитав Метью, беручи з таці склянку.

Вона зміряла його довгим прискіпливим поглядом.

— Міріам каже, що погоджуючись на ваші стосунки, ми, фактично, розпалюємо війну. Мій батько воював у Другій світовій війні.

— І мій теж, — зауважив Метью, наливаючи віскі. Я не сумнівалася, що й він сам воював, але промовчала стосовно цього.

— Він завжди казав, що віскі дає можливість заплющувати вночі очі й не відчувати до себе ненависті за все те, що ти зробив удень, виконуючи наказ. Це не гарантія, але інколи допомагає. — Метью подав склянку.

Сара взяла її.

— Ти убив би власного сина, якби визнав його загрозою для Діани?

Метью кивнув.

— Без вагань.

— І він сказав те ж саме. — Сара кивнула на Маркуса. — Дай і йому випити. Бо нелегко жити з усвідомленням того, що тебе може вбити власний батько.

Метью дав Маркусу віскі, а Міріам налив склянку вина. Я ж зробила для Емілі каву з молоком. Вона сиділа з заплаканими очима, від чого здавалася ще більш тендітною та вразливою, аніж зазвичай.

— Я не знаю, чи зможу це пережити, Діано, — прошепотіла вона, коли я подавала їй чашку. — Маркус розповів про те, що замислювали Джиліан та Пітер Нокс. Але коли я подумаю про Барбару Чемберлен та її почуття тепер, коли вона знає про смерть своєї доньки… — Ем здригнулася і замовкла.

— Джиліан Чемберлен була амбіційною жінкою, Емілі, — сказав Метью. — Вона тільки й мріяла про те, щоб здобути собі місце серед членів Конгрегації.

— Але ти не мусив убивати її, — заперечила Емілі.

— Джиліан безоглядно вірила в те, що відьми та вампіри мають існувати окремо. Конгрегації не давав спокою той факт, що вони до кінця і не розібралися зі здібностями Стівена Проктора і тому дали Джиліан завдання шпигувати за Діаною. І вона б не заспокоїлася, поки «Ешмол сімсот вісімдесят другий» та Діана не опинилися в руках Конгрегації.

— Але ж то було лише фото, — сказала Ем, витираючи очі.

— То була погроза. І я мусив дати Конгрегації зрозуміти, що не стоятиму осторонь і не дозволю їм захопити Діану.

— А Сату її таки захопила, — несподівано різко вставила Емілі.

— Та годі тобі, Ем, — спробувала заспокоїти її я, накриваючи долонею її руку.

— То що стосовно проблеми дітей? — поцікавилася Сара, кивнувши рукою, в якій вона тримала склянку. — Сподіваюся, ви ж не підете на такий ризик.

— Годі, — повторила я і, підвівшись, гепнула кулаком об стіл. Усі, окрім Метью та моєї бабусі, аж підскочили від подиву.

— Якщо ми на війні, то ми боремося не за зачаклований алхімічний манускрипт, не за мою безпеку і не за моє право мати дітей. Йдеться про майбутнє усіх нас. — І на мить це майбутнє постало переді мною яскравим потенціалом, що розмотувався, як безліч котушок у безлічі напрямків. — Якщо наші діти не вчинять наступного еволюційного кроку, це зроблять діти інших істот. І жодне віскі не змусить мене заплющити на це очі й забути. І нікому більше не доведеться проходити крізь таке пекло лише тому, що вони кохають не тих, кого слід. Я цього не допущу.

По обличчю моєї бабусі повільно розпливлася мила усмішка.

— Молодець, моя дівчинко! Оце по-нашому, по-бішопськи!

— Ми нікого не силуємо приєднуватися до нашої боротьби. Але зрозумійте одну річ: у нашій армії є лише один генерал — Метью. Якщо вам це не подобається, можете не вступати до нашої армії.

У парадному залі старовинний напільний годинник відбивав дванадцяту ночі.

— Чаклунська година, — підтвердила бабця, кивнувши головою.

Сара поглянула на Емілі.

— Ну як, дорогенька? Підтримаємо Діану і запишемося до армії Метью, чи дозволимо дияволу забрати тих, хто пасе задніх?

— Я не розумію, що всі ви маєте на увазі під війною. Будуть справжні битви? Сюди з’їдуться вампіри та відьми? — спитала Емілі у Метью тремтячим голосом.

— Конгрегація вважає, що Діана знає відповіді на їхні запитання. І вони не припинять пошуки.

— Але ми з Метью не мусимо тут лишатися, — зауважила я. — Ми могли б поїхати вранці.

— Моя мати завжди казала мені, що коли я злигаюся з Бішопами, то моє життя піде коту під хвіст, — сказала Емілі зі слабкою усмішкою.

— Дякую, Ем, — безхитрісно сказала Сара, хоча вираз її обличчя був красномовнішим за будь-які слова.

Годинник вдарив останній раз. Його шестерінки захурчали, повертаючись на місце і готуючись вдарити наступну годину, коли вона прийде.

— Ти як, Міріам? — спитав Метью. — Ти залишаєшся тут, чи повертаєшся до Оксфорда?

— Моє місце разом із де Клермонами.

— Діана тепер — одна з де Клермонів, — холодно зазначив він.

— Я зрозуміла, Метью. — Міріам спрямувала на мене спокійний погляд. — Таке більше не повториться.

— Як дивно, — пробурмотів Маркус, окинувши поглядом кімнату. — Спочатку це була спільна таємниця. А тепер троє відьом та троє вампірів поклялися у вірності одне одному. Якби тут було ще й троє демонів, то ми б мали тіньову Конгрегацію.

— Навряд чи ми з якогось дива надибаємо в центрі Медісона трьох демонів, — уїдливо зауважив Метью. — І що б там не сталося, все, про що тут говорилося сьогодні, має залишатися тільки поміж нас. Зрозуміло? Результати аналізів Діаниних ДНК — це наша справа і більше нічия.

Усі, хто сидів за столом, дружно закивали головами, і різношерста армія Метью згуртувалася за своїм командиром, готова дати відсіч ворогові, якого вона не бачила та чийого імені ще не знала.

Ми сказали всім добраніч і пішли нагору. Коли я не вписалася в поворот, Метью притримав мене за плечі й направив у двері спальні. Торохтячи зубами, я заповзла під ковдру. Коли прохолодне тіло Метью доторкнулося до мого, тремтіння поволі вщухло.

Я спала міцно, прокинувшись лише один раз і злегка привставши. Метью не спав, його очі поблискували в темряві. Він ніжно пригорнув мене до себе.

— Спи, — сказав він, цілуючи мене за вухом. — Я тут. — Його прохолодна рука лягла мені на живіт, немов захищаючи наших ще не народжених дітей.


1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка