Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка31/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   39

Розділ 35

Коли посуд було помито, ми з Метью взяли материн лист, аркуш із загадковими рядками та сторінку з «Ешмола 782» і понесли їх до їдальні. Ми розклали документи на широкому столі — старому й пошкрябаному. Тепер ним рідко користувалися, бо який сенс двом людям вмощуватися за стіл, розрахований мінімум на дванадцятьох осіб?

Сара та Метью схилилися над аркушем з алхімічного манускрипту.

— Чому він такий важкий? — поцікавилася Сара, взявши аркуш і обережно зваживши його на долоні.

— А я не відчуваю якоїсь особливої важкості, — заперечив Метью і забрав у неї аркуш. — А от запах у нього справді дивний.

Сара принюхалася до сторінки.

— Та ні, це просто запах старини.

— Не тільки. У ньому є щось іще. Кому, як не мені знати, як пахнуть старі речі? — глузливо спитав Метью.

А мене з Емілі більше цікавив загадковий текст.

— Як гадаєте, що він означає? — спитала я, підсовуючись на стільці ближче.

— Хтозна, — завагалася Ем. — Кров зазвичай означає родину, війну або смерть. А стосовно відсутності… Може, це означає відсутність у книзі саме цієї сторінки? Може, це попередження, що твоїх батьків не буде з тобою, коли ти виростеш?

— Ось погляньте на останній рядок. Мої батьки — вони зробили в Африці якесь відкриття? Знайшли там що-небудь?

— А може, отим відкриттям, яке зробили відьми, була ти? — висловила здогадку Емілі.

— Останній рядок може стосуватися місця, де Діана знайшла манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — вступив у розмову Метью, відірвавши погляд від хімічного вінчання.

— То ти вважаєш, що все це стосується мене й отого манускрипту, — пробурчала я. Але ж у цьому посланні йдеться і про тему твого есе для коледжу Всіх Душ — страх та пристрасть. Тобі це не видається дивним?

— Не дивніше за те, що королева на оцьому малюнку має мою діадему, — заперечив Метью, показуючи мені малюнок.

— Вона — втілення живого срібла або ж ртуті, яка в алхімії є відображенням леткості й мінливості, — зауважила я.

— Живе срібло? — весело перепитав Метью. — Металічний вічний двигун?

— Можна й так сказати. — Я теж усміхнулася, пригадавши ту кулю енергії, яку я недавно йому дала.

— А як щодо червоного короля?

— Він — стабільний і заземлений, — насупилася я. — Але він також має бути сонцем. До того ж його нечасто зображають у чорній та червоній одежі. Зазвичай вона просто червона.

— Отже, король — це, може, і не я, а королева — може, й не ти, — сказав Метью, легенько провівши по білому обличчю королеви кінчиком пальця.

— Можливо, — повільно проказала я, пригадавши пасаж із манускрипту «Аврора», що належав Метью: «Прийдіть до мене, всі люди, і послухайте мене всі, хто цей світ населяє: прийшов до мене мій улюбленець червоний. Він шукав мене і знайшов. Я — квітка польова, я — лілея, що росте в долині. Я — мати справжнього кохання, страху і розуміння, а ще — благословенної надії».

— Що це? — спитав Метью, доторкнувшись тепер до мого обличчя. — Схоже на якийсь біблійний текст, але слова якісь не такі.

— Це один з уривків про хімічне вінчання з «Аврори». — Наші погляди зустрілися і надовго затрималися. Коли ж атмосфера стала важкою, я змінила тему. — Що мав на увазі мій батько, коли сказав, що мені доведеться мандрувати в дальню даль, щоб збагнути справжній сенс цього малюнка?

— На конверті була ізраїльська марка. Може, Стівен мав на увазі, що нам доведеться їхати туди?

— У Єрусалимі, у Гебрайському університеті є багато алхімічних манускриптів. Більшість із них належали Ісаку Ньютону. — Зважаючи на історичні зв’язки Метью з тією місцевістю, не кажучи вже про лицарів Лазаря, я не горіла бажанням побувати в Єрусалимі.

— Для твого батька подорож до Ізраїля зовсім не означала подорож у далекі краї, — сказала Сара, що сиділа напроти мене. Ем обійшла стіл і вмостилася поруч із нею.

— А що ж тоді б означало далеку подорож? Яке місце на землі? — Метью взяв материн лист і уважно придивився до останнього аркуша, шукаючи потенційних зачіпок.

— Малонаселені райони Австралії. Вайомінг. Малі. Саме там він полюбляв подорожувати в часі.

Ця фраза вразила мене не менше за слово «зачаклована» кілька днів тому. Я знала, що деякі відьми могли мандрувати з минулого до сьогодення і до майбутнього, але мені ніколи не спадало на думку спитати, чи мав таку здатність хтось із нашої родини. Бо такий талант був рідкістю. Майже такою ж рідкістю, як і відьмовогонь.

— Стівен Проктор умів подорожувати в часі? — Голос Метью прозвучав спокійно, як зазвичай траплялося тоді, коли йшлося про магію.

Сара кивнула.

— Так. Принаймні раз на рік Стівен вирушав у минуле або майбутнє. Зазвичай після щорічної конференції антропологів у грудні.

— Зі зворотного боку листа Ребекки щось є. — Емілі вигнула шию, щоб краще придивитися.

Метью швидко перегорнув аркуш.

— Я пропустив цю сторінку, поспішаючи вивести тебе ще до того, як хлине відьмовода. А ось цього не побачив. Це не схоже на руку твоєї матері, — завважив він, передаючи мені аркуш.

З написаних олівцем рядків стирчали видовжені петельки та гострі шпичаки.

«Пам’ятай, Діано: найпрекрасніший досвід, який ми можемо пережити, це досвід спілкування з таємничим і загадковим. Це фундаментальна емоція, що стоїть біля колиски істинного мистецтва та істинної науки. Ті, хто цього не знає, хто більше не здатен дивуватися, більше не здатен захоплюватися, є те саме, що мерець із невидющими очима». Десь мені вже доводилося бачити це письмо. Я понишпорила в закутках своєї пам’яті, намагаючись знайти джерело цих спогадів, але марно.

— Хто б став писати цю цитату з Альберта Ейнштейна на звороті материного листа? — спитала я Сару та Ем, нахиливши аркуш так, щоб бачити їх. А сама не переставала запитувати себе: де ж я його раніше бачила?

— Схоже на руку твого татка. Він брав уроки каліграфії. Ребекка навіть глузувала з нього, бо через це його письмо стало таким старомодним!

Я повільно перевернула сторінку і знову пильно придивилася до літер. Вони й справді нагадували стиль писання дев’ятнадцятого сторіччя, письмо клерків Бодліанської бібліотеки, які складали каталоги за часів правління королеви Вікторії. Я заціпеніла, іще пильніше вдивилася в письмо і похитала головою, не вірячи своїм очам.

— Ні, цього не може бути. — Мій батько ніяк не міг бути одним із тих клерків, ніяк не міг написати в дев’ятнадцятому сторіччі підзаголовок до манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два».

Але мій батько міг подорожувати в часі. І рядок з Ейнштейна однозначно призначався саме мені. Я кинула аркуш на стіл і обхопила голову руками.

Метью сів поруч зі мною і чекав. Коли Сара нетерпляче була заговорила, він рішучим жестом змусив її замовкнути. А коли в голові у мене прояснилося, я сказала:

— На першій сторінці манускрипту було два написи. Один — чорнилом, зроблений Еліасом Ешмолом: «Антропологія, або ж трактат, що містить короткий опис людини». Другий був зроблений іншою рукою, олівцем: «З двох частин: перша — анатомічна, друга — психологічна».

— Напевне, другий напис зробили набагато пізніше, — зауважив Метью. — У часи Еліаса Ешмола ще не існувало такого поняття, як психологія.

— Я тоді подумала, що цей напис датується дев’ятнадцятим сторіччям, — сказала я, присуваючи до себе аркуш із батьковими рядками. — Але ж тоді виникає запитання: навіщо він зробив цей напис?

У кімнаті запала тиша.

— Доторкнися до слів, — нарешті порадила Сара. — Може, у такий спосіб ти дізнаєшся більше.

Я легенько провела пальцями по написаних олівцем рядках. І з аркуша розквітнули образи: мій батько в темному сюртуку з широкими лацканами та високою чорною краваткою схилився над столом, заставленим книгами. Було ще два образи: мій батько сидить у своєму кабінеті, у своїй звичній вельветовій куртці, й пише якусь записку олівцем № 2, а мати тихо плаче, дивлячись йому через плече.

— То був він, — сказала я, відводячи тремтячі пальці від рядків.

Метью взяв мене за руки.

— На сьогодні вже достатньо хоробрості, ma lionne.

— Але ж твій батько не видалив хімічне вінчання з книги в Бодліанській бібліотеці, — задумливо мовила Ем. — Що ж тоді він там робив?

— Стівен Проктор зачаклував «Ешмол сімсот вісімдесят два» таким чином, щоб ніхто, окрім його доньки, не зміг дістати його з книгосховища, — впевненим голосом заявив Метью.

— Так ось чому заклинання впізнало мене. Але чому ж тоді воно повелося інакше, коли я замовила цю книгу вдруге?

— Ти її не потребувáла. Тобто, не потребувала, але хотіла, — додав Метью з саркастичною посмішкою, коли я було розтулила рота, щоб заперечити. — Тому що потребувати і хотіти — це різні речі. Пам’ятай, батьки обмежили твою магію таким чином, що ніхто не зможе взяти її у тебе силоміць. А манускрипт був зачаклований у такий самий спосіб.

— Коли я вперше замовила «Ешмол сімсот вісімдесят другий», він був одним із пунктів у моєму списку необхідної літератури. Хіба ж я знала, що все так скінчиться!

— Твої батьки не могли всього передбачити — наприклад те, що ти станеш істориком алхімії та регулярно працюватимеш в Бодліанській бібліотеці. А Ребекка теж мала здатність подорожувати в часі? — спитав Метью у Сари.

— Ні. Це рідкісний талант, до того ж умілі мандрівники у часі зазвичай добре знаються на відьмацькому ремеслі. Без правильних заклинань та запобіжних засобів можна запросто опинитися там, де не бажаєш, хоч яким би сильним ти не був.

— Авжеж, — погодився Метью. — Я добре уявляю собі, як часто мені довелося б уникати тих чи інших місць.

— Ребекка інколи вирушала в подорож разом зі Стівеном, але тоді він ніс її. — Сара всміхнулася і поглянула на Ем. — Пам’ятаєш Відень? Стівену наверзлося на думку, що він повезе її туди вальс потанцювати. І цілий рік вираховував, який капелюшок знадобиться їй для такої подорожі.

— Треба мати три предмети з конкретного часу, у який ти хочеш повернутися. Ці предмети не дають тобі загубитися, — пояснила Ем. — Якщо тобі захотілося податися в майбутнє, то доведеться вдаватися до відьмацького чаклунства, бо це — єдиний спосіб спрямувати себе в потрібному напрямку.

Сара взяла в руки зображення хімічного шлюбу, втративши інтерес до мандрів у часі.

— А навіщо тут єдиноріг?

— Забудь про єдинорога, Саро, — роздратовано кинула я. — Татко не міг бажати, щоб я повернулася в минуле і забрала манускрипт. Що він собі думав — що я вирушу в подорож у часі і встигну вихопити цю книгу до того, як її зачаклують? А що, якби я випадково натрапила на Метью? Це неодмінно сплутало б увесь часово-просторовий континуум.

— О, знову ця теорія відносності! — досадливо кинула Сара. — Вона абсолютно не годиться для пояснення конкретних ситуацій.

— Стівен завжди казав, що подорожувати в часі — це як пересідати з поїзда на поїзд, — зауважила Ем. — Ти сходиш із поїзда і чекаєш, поки з’явиться вільне місце в поїзді іншого напрямку. А під час подорожі в часі ти вирушаєш із нинішнього моменту і зависаєш у позачасовому просторі, аж поки не з’явиться місце в якомусь іншому відрізку часу.

— Це схоже на те, як вампіри змінюють свої життя, — задумливо мовив Метью. — Ми кидаємо одне життя — влаштовуємо собі «смерть», зникнення, зміну місця проживання — а потім шукаємо нове життя. Просто дивне диво, як легко люди покидають свої домівки, родини та свою роботу.

— Але колись хтось неодмінно помітить, що той Джон Сміт, якого вони знали минулого тижня, тепер має інший вигляд, — заперечила я.

— Утім-то і є найсмішніший жарт, — взявся розтлумачувати Метью. — Якщо гарно продумати якесь пояснення, ніхто й слова не скаже. Кілька років, проведених у Святій землі, важке захворювання, емоційний стрес, пов’язаний із втратою близьких людей — усе це чудово виправдовує зміни вашого зовнішнього вигляду. І люди втратять до вас інтерес.

— Як би там не було, а я не вмію подорожувати в часі. І це підтверджують результати аналізу моїх ДНК.

— Звісно, що ти вмієш подорожувати в часі. І займалася цим іще в дитинстві, — самовдоволено констатувала Сара, рада з того, що спростувала наукові викладки Метью. — Вперше це трапилося тоді, коли тобі було три роки. Твої батьки страшенно перелякалися, хтось викликав поліцію — то була вражаюча сцена. А за чотири години тебе знайшли на кухні — ти сиділа на своєму високому стільчику і наминала шматок святкового торта. Мабуть, ти зголодніла і вирішила повернутися на свій день народження. Після цього випадку щоразу, коли ти зникала, ми розуміли, що ти десь подорожуєш і невдовзі повернешся. До речі, зникала ти доволі часто.

Моя тривога від думки про маленьке дитинча, що мандрує в часі, змінилося усвідомленням того, що я маю здатність давати відповідь на будь-яке історичне запитання. Мій настрій істотно поліпшився.

Метью про це вже давно здогадався і терпляче чекав, коли до мене, нарешті, дійде.

— Щоб там не хотів твій батько, ти не станеш повертатися у рік тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятий, — упевнено сказав Метью і повернув крісло так, щоб поглянути мені прямо у вічі. — З часом не жартують, зрозуміло?

Навіть після того, як я запевнила Метью, що нікуди не збираюся подорожувати, ніхто з них трьох не залишав мене наодинці ані на мить. Ем, Сара та Метью граціозно передавали мене одне одному з хореографічною майстерністю, гідною Бродвею. Ем ішла за мною нагору, щоб перевірити, чи там достатньо рушників для очікуваних гостей, хоча я добре знала, що комірчина для білизни розташована в іншому місці. Коли я виходила з ванної, то побачила, що на ліжку лежить Метью і крутить у руках свій телефон. Коли ж я йшла вниз зробити собі чаю, він залишився нагорі, знаючи, що внизу мене пильнуватимуть Сара й Емілі.

У руках я тримала бляшанку Марти, відчуваючи провину через те, що пропустила вчорашній день і, таким чином, порушила обіцянку, яку їй дала. Запах рути відразу ж викликав у мене спогад про те, як Сату вхопила мене і підняла в повітря. Міцніше вхопившись за кришку бляшанки, я спробувала зосередитися на інших запахах та приємніших спогадах про «Сім веж». Я скучила за його сірими кам’яними стінами, садом, Мартою, Ракасою — і навіть Ізабо.

— Де ти це взяла, Діано? — спитала Сара, показуючи пальцем на бляшанку.

— Це чай, який ми зробили з Мартою.

— Вона — економка його матері? Та, що натирала тобі маззю спину?

— Так, Марта — економка Ізабо, — підтвердила я, роблячи наголос на власних іменах. — Вампіри мають імена, так само, як і відьми. Тобі доведеться їх запам’ятати.

Сара зневажливо пирхнула.

— Я гадала, що ти підеш до лікаря за рецептом, замість покладатися на дідівську трав’яну медицину.

— Лікар Фаулер може вставити тобі дещо надійніше, — приєдналася до розмови Емілі. — І взагалі Сара — не надто палкий прихильник трав’яної контрацепції.

Я приховала конфуз, роблячи вигляд, що ретельно вкладаю мішечок із чаєм у чашку. Сховавши обличчя, я спробувала не думати про неприємне.

— Та все гаразд. Мені не доведеться йти до лікаря Фаулера.

— І справді не доведеться — якщо спиш із вампіром. Вони нездатні розмножуватися традиційним шляхом, тому контрацепція тут ні до чого. Єдине, чого треба остерігатися — це зубів у власній шиї.

— Та знаю, Саро.

Але я нічого не знала. Чому Марта з такою ретельністю й наполегливістю навчала мене робити абсолютно непотрібний чай? Метью ж давно пояснив мені, що він не може заводити дітей так, як це роблять теплокровні. Попри дану Марті обіцянку, я вилила ще не настояний чай у зливальницю, мішечок викинула у сміттєвий кошик, а бляшанку сховала в буфет подалі від очей.

Підвечір ми знову переливали з пустого в порожнє — про записку, лист і малюнок, та ми анітрохи не наблизилися до розгадки таємниці манускрипту «Ешмол 782» і зв’язку з ним мого батька. Тітки заходилися готувати вечерю, і цей процес полягав у тім, що Ем смажила курча, а Сара, хильнувши склянку бурбону, критикувала її за надмірну кількість овочів. Метью походжав по кухні з занепокоєним виглядом.

— Ходімо, — сказав він, хапаючи мене за руку. — Тобі треба погуляти на свіжому повітрі.

Свіже повітря більше було потрібно йому, а не мені, але перспектива прогулятися видалася мені спокусливою. Понишпоривши у стінній шафці, я знайшла свої старі кросівки — добряче поношені, але все ж краще, аніж Сарині гумові чоботи.

Коли ми зайшли до перших яблунь, Метью рвучко крутнув мене до себе і притиснув всім тілом до старого вузлуватого стовбура. Від будинку нас затуляли густі віти, що звисали до землі.

Хоч я і потрапила в пастку, цілком передбачуваний у такій ситуації відьмовій не почався. Утім, у моїй душі вирували інші почуття.

— Господи, як же ж у цьому домі людно! — видихнув Метью і припав до моїх губ.

Відтоді, як він повернувся з Оксфорда, ми провели дуже мало часу разом. Здавалося, це було бозна-коли, хоча минуло лише кілька днів. Його рука ковзнула мені під джинси, і я затремтіла від задоволення, відчувши на своєму тілі його прохолодні пальці. Метью притиснув мене міцніше, а другою рукою торкнувся моїх грудей. Ми притиснулися одне до одного кожною клітинкою тіла, але він продовжував шукати інші способи контакту.

Лишилася одна можливість. На мить мені здалося, що Метью вирішив «зреалізувати» наш шлюб у старомодний спосіб: стоячи тут, надворі, піддавшись сліпому пориву фізіологічної потреби. Однак він швидко опанував себе і трохи відсторонився від мене.

— Ні, не так, — хрипко видихнув він і подивився на мене очима, чорними від пристрасті.

— Та мені байдуже як, — сказала я, знову притягуючи його до себе.

— А мені не байдуже. — Почувся тихий уривчастий «вихлоп» повітря — то Метью зітхнув, як зітхають вампіри. — Коли ми вперше кохатимемося, я хочу, щоб ти була вся моя, щоб поблизу нікого не було. І повір, я захочу тебе не на кілька похапливих хвилин, як тепер, коли ми втекли від твоїх тіток.

— І я теж хочу тебе, — погодилася я, — але терплячість — не в моєму характері.

Його губи вигнулися в усмішку, і він кивнув на згоду.

Метью погладив великим пальцем впадину на моєму горлі, й серце моє шалено закалатало. Потім він торкнувся губами до того місця, де щойно був його палець, легенько притиснув їх до згорточка, що пульсував під тоненькою шкірою. Ніжно цілуючи вену, у якій тріпотіло моє життя, він просунувся угору, до вуха.

— Це таке задоволення — дізнаватися про місця, дотик до яких тобі подобається. Наприклад, отут. — І Метью поцілував мене за вухом. — Або отут. — Він торкнувся губами моїх повік, і я простогнала від задоволення. — І тут. — Метью провів великим пальцем під моєю нижньою губою.

— Метью, — благально прошепотіла я.

— Що, серденько? — спитав він, зачудовано дивлячись, як від його дотику кров ринула мені у щоки.

Я не відповіла, а просто пригорнула його до себе, байдужа до холоду, дедалі густішої темряви та шорсткої кори, яка штрикала мені у поранену спину. Ми так і стояли, поки з ґанку гукнула Сара.

— Щось недалеко ви зайшли, — іронічно пирхнула вона. — Навряд чи це можна назвати прогулянкою.

Я почувалася як школярка, застукана на ґанку в обіймах сусідського хлопця, коли опускала свою футболку і поволі йшла до будинку. Метью хихикнув і пішов слідком.

— Яке самовдоволення на обличчі! — зауважила Сара, коли він з’явився в кухні. У світлі яскравої лампи, він мав вигляд стовідсоткового вампіра до того ж — справді самовдоволеного. Але тепер його очі не бігали туди-сюди, і за це я була йому вдячна.

— Не чіпай його, — кинула Ем нехарактерно різким тоном. Вона дала мені салат і вказала на стіл у сімейній кімнаті, де ми зазвичай їли. — Коли Діана була ще малою, ми самі частенько стирчали попід тими яблунями.

— Еге ж, — буркнула Сара. Вона взяла три келихи і вказала ними на Метью. — Маєш іще такого вина, Казаново?

— Саро, я француз, а не італієць. І я вампір. Тому вино я маю завжди, — відказав Метью з пустотливою усмішкою.

Ми сіли за стіл, і три відьми заходилися поглинати смажене курча та картоплю. Табіта сиділа поруч із Метью, щокілька хвилин грайливо торкаючись хвостом його ніг. Він постійно доливав Сарі вина, я ж потихеньку сьорбала зі свого келиха. Ем раз по раз просила Метью хоч трохи поїсти, але він відмовлявся.

— Я не голодний, Емілі, дякую.

— А є взагалі що-небудь, що тобі хотілося б їсти? — спитала Ем, незвична до того, що хтось відмовляється від приготованої нею їжі.

— Горіхи, — впевнено сказала я. — Якщо вже так хочеться купити йому харчі, то принеси йому горіхів.

Емілі завагалася.

— А як щодо сирого м’яса?

Я хотіла була відповісти, але Метью вхопив мене за руку і стиснув її.

— Якщо хочеш нагодувати мене, то неприготоване м’ясо — те, що треба. А ще я полюбляю бульйон, тільки простий, без овочів.

— Твій син та колега теж віддають перевагу цим харчам, чи тільки ти таке їси?

Тепер я збагнула, чому Метью дратувався, коли я розпитувала його про стиль життя та вподобання у їжі.

— Серед теплокровних для нас це стандартний набір вампірської їжі. — Метью відпустив мою руку і долив собі вина.

— Вино, горішки… Мабуть, ти частенько по барах вештаєшся? — зазначила Сара.

Ем відклала виделку і витріщилася на неї.

— Що таке? — невдоволено спитала в неї Сара.

— Саро Бішоп, якщо ти ставитимеш нас у скрутне становище перед сином Метью, я ніколи тобі цього не подарую.

Я спочатку захихотіла, а потім не витримала і гучно розреготалася. Першою мене підтримала Сара, а потім — Ем. Метью ж сидів і всміхався, наче опинився серед божевільних, але чемно промовчав.

Коли сміх нарешті вщух, він повернувся до Сари.

— Я тут подумав — а чи можна скористатися вашою комірчиною, щоб зробити аналіз барвників, використаних у зображенні хімічного вінчання? Може, так вдасться встановити, коли й де зроблено цей малюнок.

— Не здумай хоч що-небудь видалити з того малюнка! — скрикнув у мені історик, вжахнувшись від такої думки.

— Та нічого з ним не станеться, запевняю тебе, — спокійно відказав Метью. — Я добре вмію робити аналіз крихітних речових доказів.

— Ні! Нам не слід чіпати його, аж поки ми не дізнаємося, з чим маємо справу.

— Не будь такою педантичною, Діано. Пізно приндитися, коли ти сама відіслала цю книгу назад, до книгосховища. — Сара підвелася і всміхнулася. — Сподіватимемося, що нам допоможе кулінарна книга.

— Еге ж, — стиха мовила Ем. — Ти ж тепер член родини, Метью.

Сара зникла в комірчині й невдовзі вигулькнула звідти, тримаючи в руках книгу в шкіряній палітурці завбільшки з сімейну Біблію. На її сторінках зберігалися знання та легенди родини Бішопів, що поколіннями передавалися від відьми до відьми майже чотири сотні років. Першим ім’ям у книзі було Ребекка, поряд була дата, виписана вибагливими округлими літерами. Решта імен розтягнулися на першій сторінці двома стовпчиками, і кожне з них, написане трохи іншим чорнилом, мало напроти себе іншу дату. Імена були і на звороті, тут переважали Сюзани, Єлизавети, Маргарет, Ребекки та Сари. Моя тітка ще нікому не показувала цієї книги — навіть іншим відьмам. Щоби побачити її «кулінарну книгу», треба стати членом родини.

— А що це, Саро? — спитав Метью, розширюючи ніздрі на запах старого паперу, трав та диму, що вихопився з книги, коли Сара розгорнула її обкладинку.

— Це гримуар Бішопів. — І вона показала на перше ім’я. — Спочатку він належав Ребецці Девіс, бабці Бріджет Бішоп, а потім її матері, Ребецці Плейфер. Бріджет передала цю книгу своїй першій позашлюбній доньці, народженій в Англії 1650 року. Бріджет була ще підлітком і назвала доньку на честь своєї матері та бабусі. Не маючи змоги ростити дитину, Бріджет віддала її одній лондонській родині. — Сара осудливо пирхнула. — Пересуди про аморальність переслідували її всю решту життя. Згодом її донька Ребекка працювала в таверні матері. Тоді Бріджет була одружена і мала в шлюбі ще одну доньку на ім’я Крістіана.

— Тож ви нащадки Крістіани Бішоп? — спитав Метью.

Сара похитала головою.

— Ти хочеш сказати, Крістіани Олівер, дочки Бріджет від її другого шлюбу? Ні. Третім чоловіком Бріджет був Едвард Бішоп. А ми — нащадки Ребекки. Коли Бріджет стратили, Ребекка офіційно змінила прізвище на Бішоп. Ребекка була вдовицею, тож не мала з ким сваритися через це. То був акт виклику, демонстрація непокори.

Метью удостоїв мене тривалим поглядом, немов кажучи мені без слів, що демонстрація непокори і виклична поведінка — це моя спадкова риса.

— Ніхто не пам’ятає всіх прізвищ Бріджет Бішоп, бо вона тричі була одружена, — розповідала далі Сара. — Але всі добре пам’ятають прізвище, яке вона мала, коли її звинуватили в чаклунстві й стратили. І відтоді всі жінки нашої родини зберігали прізвище Бішоп, попри заміжжя та прізвище батька.

— Я читав про смерть Бріджет невдовзі після її страти, — тихо сказав Метью. — То були небезпечні часи для створінь. Навіть попри те, що нова наука, здавалося, позбавила світ містичних таємниць, люди вірили в існування довкола себе невидимих лиховісних сил. Звісно, вони мали рацію.

— Так, через розбіжність між обіцянками науки і тим, що люди вважали правдивим згідно зі здоровим глуздом, загинули сотні відьом, — погодилася Сара, гортаючи сторінки гримуару.

— А що ти шукаєш? — нахмурилася я. — Чи був хтось із Бішопів хранителем манускрипту? Якщо ні, то який пожиток нам з цієї книги заклинань?

— Ви ще не знаєте, що в цій книзі заклинань, пані, — невимушено проспівала Сара. — Бо ніколи навіть краплини інтересу до неї не виказали.

Я стиснула губи.

— Я нікому не дам псувати той манускрипт.

— Ага, ось воно. — Сара тріумфально тицьнула в гримуар. — Одне з заклинань Маргарет Бішоп із тисяча сімсот вісімдесятих. Могутня була відьма. «Мій метод роз’яснення неясностей на папері чи на тканині». Звідси ми й почнемо. — Вона підвелася, тримаючи палець на сторінці.

— Якщо ти забрудниш… — почала було я.

— Я вже чула тебе, Діано. Це заклинання для водяної пари. Тому ніщо, окрім повітря, не торкнеться твоєї безцінної сторінки з манускрипту. Годі метушитися, розслабся.

— Я цим займуся, — похапливо кинув Метью. Я метнула на нього осудливий погляд.

Метью повернувся з їдальні, обережно тримаючи в руках малюнок, і пішов за Сарою до комори. Моя тітка торохтіла, як сорока, а мій чоловік уважно її слухав.

— Хто б міг подумати? — зітхнула Ем, хитаючи головою.

Ми з нею помили після вечері тарілки і заходилися прибирати в кімнаті, бо та мала такий вигляд, немов тут вибухнула бомба, коли під’їзну алею освітили фари.

— Приїхали, — сказала я, відчувши, як у мене в грудях занило.

— Усе буде в нормі, люба. Вони ж родина Метью, — підбадьорила мене Ем, вщипнувши мене за руку.

Коли я підійшла до парадних дверей, Маркус та Міріам уже вибиралися з авто. Чорноока Міріам у легкому коричневому светрі з закоченими по лікоть рукавами, міні-спідниці та черевиках на високих підборах мала незграбний вигляд. Вона отетеріло розглядала ферму та все довкола. Маркус уважно придивлявся до архітектури будинку і внюхувався в легкий вітерець, який, безперечно, доніс до нього запах кави та відьом. Син Метью був одягнений у джинси та раритетну футболку, придбану, судячи з напису, 1982 року під час концертного турне однієї відомої рок-групи.

Я відчинила двері, й у блакитних очах Маркуса заграли бісики. Він підморгнув мені.

— Привіт, мамо, ось ми й приїхали!

— А він тобі розказав, еге ж? — спитала я, розлючена тим, що Метью не дослухався до моїх прохань.

— Розказав що? — спантеличено насупився Маркус.

— Та так, нічого, — пробурмотіла я. — Привіт, Маркусе, привіт, Міріам.

— Здрастуй, Діано, — привіталася Міріам, і риси її обличчя склалися в уже знайомий мені несхвальний вираз.

— Гарненький будиночок, — зауважив Маркус, заходячи на ґанок. Під лампочкою, що освітлювала ґанок, його золотаве волосся та біла шкіра блищали, як відполіровані. У руці він тримав якусь коричневу пляшку.

— Заходьте, ласкаво просимо. — Я швиденько заштовхала їх всередину, щоб ніхто, проїжджаючи повз будинок, не помітив на ґанку вампірів.

— Як ся маєш, Діано? — спитав Маркус зі стурбованим виразом в очах; його ніздрі легенько заворушилися, вбираючи мій запах. Метью вже розповів йому про Ля П’єр.

— Та нормально.

Нагорі гучно хряснули двері.

— Що за дурниці! Я не жартую!

— Стосовно чого? — Міріам заклякла, як укопана, і її чорні кучері гойднулися на плечах, немов змії.

— Та так, нічого. Не переймайтеся. — Коли обидва вампіра опинилися всередині, будинок зітхнув.

— Справді нічого? — здивовано звела брови Міріам, бо теж почула зітхання.

— Просто будинок трохи непокоїться, коли приїздять гості, от і все.

Міріам поглянула на сходи і принюхалася.

— А скільки в цьому будинку мешканців?

То було просте запитання, на яке не було простої відповіді.

— Важко сказати, — коротко кинула я, тягнучи до сходів спортивну сумку. — Що у вас тут таке важке?

— Це сумка Міріам. Дозвольте, — і Маркус легко підняв її одним пальцем.

Ми пішли нагору, де я хотіла показати їм їхні кімнати. Ем іще раніше відверто поцікавилася у Метью, чи будуть гості спати в одному ліжку. Спочатку на його обличчі відобразився шок від недоречності такого запитання, а потім він вибухнув гучним сміхом і запевнив її, що коли їх покласти разом, то вранці у домі буде один мертвий вампір. А потім увесь день Метью час від часу посміювався і хитав головою:

— Маркус та Міріам. Оце так ідея!

Маркус зупинився у спальні для гостей, яка колись належала Емілі, а Міріам ми поселили у моїй колишній кімнаті на мансарді. На ліжках гостей чекали стоси свіжих рушників, і я показала їм, де ванна. Вампіри розмістилися швидко: пропонувати їм їжу не треба, перепочити — також, та й взагалі, їм мало що було потрібно в плані комфорту для створінь. На щастя, я ніде не помітила спектральних привидів, ніде не сипався тиньк — тобто не було явних ознак невдоволення будинку присутністю вампірів.

Метью, безперечно, вже знав, що приїхав його син із Міріам, але комірчина мала досить добру звукоізоляцію, а отже, Сара про приїзд гостей ще не здогадувалася. Коли я вела вампірів повз гостьову кімнату, з-за дверей визирнула Елізабет і витріщилася на нас великими, як у сови, очима.

— То бабуся, — пояснила я. — Вибачте, у нас живуть привиди.

Щоб не засміятися, Маркус прокашлявся.

— А з вами мешкають всі ваші предки?

Згадавши про своїх батьків, я похитала головою.

— Дуже жаль, — стиха мовив він.

Ем зі щирою усмішкою чекала на гостей у сімейній кімнаті.

— Ви, напевне, Маркус, — мовила вона, підводячись і простягаючи руку. — Мене звуть Емілі Мазер.

— Радий познайомитися, Ем. А це колега Метью, Міріам Шепард.

Міріам ступила крок вперед. Вона, як і Емілі, була тонкокоста, але вампірка порівняно з нею скидалася на китайську ляльку.

— Ласкаво просимо, Міріам, — сказала Ем, з усмішкою поглянувши на неї зверху вниз. — Може, вип’єте щось? Метью саме відкоркував пляшку вина.

Емілі поводилася невимушено, наче вампіри заходили до нас мало нещодня. Маркус та Міріам похитали головами.

— А де Метью? — спитала Міріам, відразу ж демонструючи свої пріоритети. Її гострі чуття вже всотали деталі нового довкілля, в якому вона опинилася. — Я відчуваю його.

Ми повели вампірів до старих дерев’яних дверей, що стерегли вхід до приватного святилища Сари. І поки ми йшли, Маркус та Міріам пожадливо вбирали в себе запахи будинку Бішопів: запахи харчів, одежі, відьом, кави та кішки.

Із затінку побіля каміна вискочила Табіта і з сичанням рушила на двох вампірів, наче вони були її смертельними ворогами.

Міріам засичала на неї, і Табіта завмерла буквально на льоту. Двоє хижаків зміряли одне одного оцінними поглядами. Табіта першою відвела очі, ніби для неї нагальнішою виявилася потреба причепуритися і вилизати собі хвоста. То було мовчазне визнання того факту, що тепер вона не є єдиною значущою особою жіночої статі в цьому будинку.

— Це Табіта, — сказала я невпевненим голосом. — Вона дуже любить Метью.

А тим часом в комірчині Сара та Метью захоплено витріщалися на маленький казанок із якоюсь речовиною, поставлений на електричну жарівку. Тут із полиць звисали пучки засушених трав, а печі часів Війни за незалежність із залізними гаками та підйомними пристроями, на яких над вогнем чіпляли великі казани, стояли напоготові.

— Верес лікувальний має визначальне значення, — пояснювала Сара з виглядом прискіпливого знавця. — Вона очищає і прояснює зір.

— Який жахливий запах, — зауважила Міріам, наморщивши свого маленького носика.

Обличчя Метью враз спохмурніло.

— Привіт, Метью, — спокійно проговорив Маркус.

— Привіт, Маркусе, — відповів його батько.

Сара підвелася й прискіпливо обдивилася двох нових домочадців. Ті аж світилися — тьмяне світло комори лише посилило їхню неприродну блідість та моторошний ефект їхніх розширених зіниць.

— Поможи нам, Боже! І ви наївно гадаєте, що хтось прийме вас за людей?

— Це завжди було для мене загадкою, — відповіла Міріам, із цікавістю роздивляючись Сару. — Ви теж не така вже й непомітна — з вашим рудим волоссям та запахом блекоти, що лине від вас хвилями. Мене звуть Міріам Шепард.

Метью та я обмінялися довгими поглядами, відразу ж занепокоївшись перспективою мирного співіснування Міріам та Сари під одним дахом.

— Ласкаво просимо до будинку Бішопів, Міріам, — мовила Сара, лиховісно примруживши очі. Міріам відповіла їй тим самим. Раптом моя тітка переключила свою увагу до Маркуса. — Ага, так це ви його дитинча, — кинула вона, як і завжди не надто переймаючись дотриманням світських умовностей.

— Так, я син Метью, — мовив Маркус так, наче щойно побачив примару, і несміливо простягнув Сарі пляшку з коричневого скла. — Одна ваша тезка була цілителькою, як і ви. Сара Бішоп навчила мене вправляти зламані ноги після битви під Банкер-Гілл. І відтоді я роблю це так, як навчила мене вона.

З горішньої полиці комірчини звісилися ноги у грубезних черевиках.

— Сподіваймося, що тепер він має більше сили, аніж тоді, — сказала жінка, як дві краплини води схожа на Сару.

— Віскі? — спитала моя тітка й уже поблажливіше поглянула на Маркуса, а потім перевела погляд на пляшку з коричневого скла.

— Вона полюбляла міцні напої. І мені подумалося, що ви, мабуть, теж.

Обидві Сари Бішоп з ентузіазмом закивали головами.

— Тобі правильно подумалося, — підтвердила моя тітка.

— Ну, і як ваше зілля? — поцікавилася я, намагаючись не чхнути в тісній кімнатці.

— Треба, щоби воно настоялося протягом дев’яти годин, — пояснила Сара. — Потім ми знову поставимо його на вогонь, а коли зілля закипить, потримаємо малюнок над парою. І подивимося, що з цього вийде. — І вона зиркнула на пляшку з віскі.

— Тоді влаштуймо перерву. Я міг би відкоркувати її, — запропонував Маркус, кивнувши на пляшку.

— Та я краще сама, — відповіла Сара, беручи у нього пляшку. — Дякую тобі, Маркусе.

Сара вимкнула пальник, закрила казанок кришкою і ми всі потоком хлинули на кухню. Метью налив собі вина, запропонував трохи Маркусу та Міріам — ті знову відмовилися, — а потім налив Сарі віскі. Я ж зробила собі чаю — звичайного «Ліптона» з сусідньої бакалії, — а Метью тим часом став розпитувати вампірів про те, як вони добиралися і про стан справ у лабораторії.

У голосі Метью не було й натяку на теплоту чи радість із приводу приїзду сина. Маркус занепокоєно переступав із ноги на ногу, знаючи, що він тут не надто бажаний гість. Я запропонувала всім перейти до сімейної кімнати, сподіваючись, що там ніяковість трохи ослабне.

— Ходімо краще до їдальні, — запропонувала Сара, піднімаючи склянку на честь свого чарівливого небожа у других. — І покажемо їм лист. Принеси Діанин малюнок, Метью. Їм теж не завадило б це побачити.

— Маркус та Міріам не затримаються надовго, — з тихим докором мовив Метью. — Їм треба про щось поговорити з Діаною, а потім вони поїдуть назад до Англії.

— Але ж вони — частина родини, — зазначила Сара, ніби не помічаючи напруження, що густішало в кімнаті.

Моя тітка принесла малюнок, а поки вона ходила, Метью невдоволено дивився на сина з-під лоба. Потім Сара повела нас до сімейної кімнати. Метью, Емілі та я вмостилися по один бік стола, а Міріам із Маркусом — по другий. Всівшись, тітка почала базікати про ранкові події. Щоразу, коли вона зверталася до Метью за роз’ясненням, той відповідав скупо і без подробиць. Усім, окрім Сари, було очевидно, що Метью не хотів, щоби Маркус та Міріам знали подробиці того, що сталося. А моя тітка життєрадісно теревенила собі далі — от уже вона переказала зміст листа моєї матері та постскриптум від мого батька. Поки вона говорила, Метью міцно тримав мене за руку.

Міріам взяла зображення хімічного вінчання. Пильно придивившись до нього, вона так само пильно придивилася до мене.

— Ваша мати мала рацію. На малюнку ви. І Метью.

— Я знаю, — відповіла я, витримавши її прискіпливий погляд. — А ви знаєте, що це означає?

— Що це означає, Міріам? — різко кинув Метью.

— Почекаємо до завтра, — занепокоєно втрутився Маркус і зіскочив на ноги. — Бо зараз вже пізня година.

— А вона й так вже знає, — тихо мовила Міріам. — Що трапляється після вінчання, Діано? Яка наступна стадія алхімічної трансмутації після conjunctio, тобто після з’єднáння?

Кімната гойднулася, і відчула запах моїх трав із маєтку «Сім веж».

— Далі йде conception. Зачаття.

Моє тіло враз перетворилося на кисіль, і я сповзла по спинці крісла. Усе поглинула темрява.


1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка