Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка30/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   39

Розділ 34

Метью залишив на моєму плечі ніжний поцілунок іще до сходу сонця й потихеньку пробрався униз. Мої м’язи затерпли через незвичну комбінацію закляклості та в’ялості. Нарешті я витягнула себе з ліжка і вирушила на пошуки Метью.

Але натомість знайшла Сару та Ем. Вони стояли біля тильного вікна, стискаючи в руках по чашці з кавою. Зиркнувши їм через плечі у вікно, я пішла поставити чайник. Метью міг і почекати. Чай — не міг.

— Що ви там видивляєтеся? — спитала я, гадаючи, що тітки побачили у вікно якусь рідкісну пташку.

— Не що, а кого. Метью.

Я підійшла до них.

— Він там уже кілька годин. Мабуть, і пальцем не поворухнув. Нещодавно повз нього пролетіла ворона. Мабуть, хоче звити на ньому гніздо, — зауважила Сара, ковтнувши кави.

Метью у чорних штанях для занять йогою та у сірій футболці стояв, немов устромлений у землю, розставивши руки на рівні плечей і злегка стискаючи вказівний та великий пальці. Він скидався на опудало — велике і незвично гарно вбране.

— Може, ми маємо вже занепокоїтися? Він стоїть там босака, — промимрила Ем, дивлячись на Метью понад вінця своєї чашки з кавою. — Йому, напевне, дуже холодно.

— Вампіри не замерзають, Ем. Вони — горять. Він увійде, коли скінчить.

Заваривши чай, я підійшла до вікна і теж разом із тітками мовчки спостерігала за Метью. Я допила вже другу чашку, коли він нарешті опустив руки і перегнувся в попереці. Сара й Ем похапцем відійшли від вікна.

— Він знає, що ми за ним спостерігаємо. Він вампір, пам’ятаєте? — Я розсміялася, і, вдягнувши Сарині чоботи на свої вовняні шкарпетки та потерті легінси, потупала надвір.

— Дякую за терплячість, — промурмотів Метью, згрібаючи мене в оберемок і міцно цілуючи замість «доброго ранку».

Я й досі стискала в руці чашку з чаєм, ризикуючи залити йому спину.

— Медитація — твій єдиний спосіб відпочинку. Як я можу тобі заважати! До речі, ти тут довго простояв?

— Відколи сонце зійшло. Мені потрібен був певний час на роздуми.

— Це так будинок впливає на своїх мешканців. Надто багато в ньому голосів, надто багато всяких подій. — На вулиці було холодно, тож я, у своїй футболці з довгими рукавами та зображенням рудої рисі на спині, зіщулилася.

Метью поглянув на темні круги в мене під очима.

— Ти й досі виснажена. Утім, знаєш, що йога тобі аж ніяк не завадить.

Спала я уривчасто, багато снила, уві сні мені являлися уривки алхімічної поезії, я бурмотіла гнівні тиради на адресу Сату. Навіть моя бабуся — і та занепокоїлася. Поки Метью заспокоював і заколисував мене, вона уважно дивилася на нас із-за комода.

— Мені суворо заборонили йогу аж на тиждень.

— То ти підкоряєшся тітці, коли вона встановлює для тебе правила? — спитав Метью, здивовано вигнувши брову.

— Зазвичай — ні, — розсміялася я і, взявши Метью за рукав, потягнула його назад до будинку.

Забравши у мене чашку з чаєм, він одним рухом витягнув мене з Сариних чобіт. А потім поставив моє тіло належним для медитації чином і став позаду.

— Ти заплющила очі?

— Так, вже заплющила, — відповіла я, устромлюючи пальці крізь шкарпетки у холодну землю. У голові, мов грайливі кошенята, забігали і застрибали всілякі думки.

— Ти думаєш, — докірливо сказав Метью. — А ти просто дихай, і все.

Мій розум та дихання стабілізувалися. Метью підійшов до мене впритул, підняв угору мої руки і притиснув мої великі пальці до підмізинних та мізинців.

— Тепер я теж схожа на опудало, — констатувала я. — А що я роблю руками?

— Це називається «Прана мудра», — пояснив Метью. — Ця поза збадьорює життєву силу і сприяє виліковуванню.

Я стояла з розпростертими руками й повернутими догори долонями, і моє побите тіло поступово наповнювалося тишею і спокоєм. Хвилин за п’ять напруженість між очима зникла, і розкрилося моє третє око. У тілі відбулася ледь помітна зміна: я відчула припливи та відпливи, схожі на хвилі, що накочуються на берег. З кожним подихом на долоні утворювалася краплина свіжої холодної води. Мій розум був вільний геть від усього, мене не турбувало, що зараз почнеться відьмовій, хоча кількість води у моїх руках відчутно зростала. Мій внутрішній зір став виразнішим та яскравішим, я поступово зосереджувалась на довкіллі. Тепер я бачила поля навколо будинку такими, як ніколи раніше.

Глибокими підземними венами текла вода. У ці вени проникали корені яблунь, а тоненька павутина води поблискувала в листі, що шелестіло на вранішньому вітерці. Під ногами до мене підбиралася вода, наче жадала збагнути, як то я впливаю на її силу й енергію.

Я дихала повільно. Рівень води в моїх руках піднімався й спадав синхронно з припливами та відпливами в мені та піді мною. Я більше не змогла контролювати воду — мудри розімкнулися, і вода хлинула каскадом із моїх пласких долонь. Виявилося, що я стою посеред заднього двору будинку з широко розкритими очима та розпростертими руками, а на землі, під кожною долонею — невеличка калюжка води.

Мій вампір стояв за дванадцять футів від мене, схрестивши на грудях руки, його обличчя сяяло від гордощів. Мої ж тітки ошелешено завмерли на ґанку біля кухні.

— Це приголомшує, — прошепотів Метью, піднімаючи з землі чашку з холодним, як крига, чаєм. — Знаєш, ти досягнеш у цьому таких саме успіхів, як і у своїй науковій діяльності. Магія — вона ж не лише емоційна й духовна. Вона ще й тілесна.

— А тобі доводилося раніше тренувати відьом? — спитала я, встромлюючи ноги в Сарині чоботи і відчуваючи, як грає мій голодний шлунок.

— Ні. Ти у мене єдина, — розсміявся Метью. — Між іншим, ти голодна. Тому про це поговоримо після сніданку. — Він подав мені руку — так ми і пішли до будинку, тримаючись за руки.

— До речі, своєю відьмоводою ти можеш заробити багато грошей, — гукнула Сара, коли ми наблизилися. — Усім у місті потрібен новий колодязь, а старого Гарі поховали з його чарівною лозиною минулого року.

— Мені не потрібна чарівна лозина: я сама — чарівна лозина. А якщо говорити про колодязь, то його слід копати он там. — Я показала на яблуневий гайок, у якому дерева були не такі старі й вузлуваті, як решта.

Коли ми зайшли до будинку, Метью закип’ятив мені свіжої води для чаю, а сам втупився в газету «Сіракузький вісник». Ясна річ, то була далеко не «Ле монд», але Метью з цікавістю проглядав її. Поки мій вампір читав газету, я наминала гарячі грінки. Ем та Сара знову наповнили кавою свої чашки, бережко поглядаючи на мої руки щоразу, коли вони опинялися поблизу того чи іншого електричного приладу.

— Сьогодні — кавовий ранок, — оголосила Сара, викидаючи з кавоварки використану гущу. Я стривожено поглянула на Емілі.

«Ця кава здебільшого декофеїнізована, — беззвучно зауважила вона. — Я роками підсовувала її Сарі». Як і SMS’ки, беззвучна розмова інколи ставала в пригоді у цьому домі.

Я всміхнулася і знову перенесла увагу на тостер. А потім, вишкрібши залишки масла на грінку, знічев’я подумала — де б його ще роздобути?

Біля мого ліктя з’явилася пластмасова банка.

Я обернулася, щоб подякувати Емілі, але вона була на протилежному боці кухні. І Сара теж. Метью відірвав погляд від газети і зиркнув на холодильник.

Його дверцята були відчинені, а баночки з джемами та гірчицями самі по собі перешиковувалися на верхній полиці. Коли ж вони зайняли належні місця, дверцята холодильника тихо зачинилися.

— То був будинок? — невимушено поцікавився Метью.

— Ні, — відповіла Сара, з цікавістю поглянувши на мене. — То була Діана.

— А що сталося? — спитала я, здивовано витріщившись на масло.

— Ось ти сама нам і поясни, — холодно відказала Сара. — Ти саме розбиралася з дев’ятою грінкою, коли холодильник відчинився, і з нього випливла банка з маслом.

— Я тільки подумала, де б його ще трохи взяти, — виправдовувалася я.

Ем захоплено сплеснула в долоні, вітаючи ще один прояв моїх здібностей, а Сара наполегливо попросила дістати з холодильника ще щось. Та що б я не викликала звідти, воно не з’являлося.

— А ти спробуй у шафках, — запропонувала Ем. — Там дверцята не такі тугі.

Метью з цікавістю спостерігав за нашою діяльністю.

— Ти подумала про масло лише тому, що воно тобі знадобилося?

Я кивнула.

— А коли ти вчора літала, ти просила повітря допомагати тобі?

— Я подумала: «Лети!» — і полетіла. Втім, мені це було потрібно значно більше за масло, бо ти вкотре збирався вбити мене.

— Діана літала? — слабким голосом спитала Сара.

— А що тобі потрібно зараз? — поцікавився Метью.

— Сісти, — відповіла я, відчуваючи, як тремтять коліна.

Кухонний стілець поповз по підлозі й слухняно зупинився збоку мене.

— Я так і думав, — задоволено всміхнувся Метью і знову втупився в газету.

Сара висмикнула «Сіракузький вісник» у нього з рук.

— Що ти вишкіряєшся, як чеширський кіт! Краще скажи, що ти думаєш про це.

При згадці про представника виду котячих до будинку крізь спеціальні дверці гордо увійшла Табіта. І з виглядом абсолютної відданості й любові поклала до ніг Метью крихітну мертву мишку.

— Merci, ma petite, — сказав їй Метью. — На жаль, саме тепер я не голодний.

Табіта ображено нявкнула і потягнула свою здобич у дальній куток, де добряче відлупцювала її лапками за те, що бідолашна миша прийшлася Метью не до смаку.

Сара, як нічого не було, повторила своє питання:

— Що ти про це думаєш?

— Заклинання, які наклали Ребекка зі Стівеном, гарантують, що ніхто не зможе силоміць примусити Діану до магії. Але за необхідності її магія вивільняється. Що ж, дуже розумно, дуже розумно. — Метью розгладив пожмакану газету і знову заглибився у читання.

— Розумно, але майже нездійсненно, — невдоволено пробурчала Сара.

— Чому ж нездійсненно? — заперечив Метью. — Станьмо на місце Діаниних батьків і спробуймо думати, як вони. Ребекка провиділа, що трапиться в замку Ля П’єр — не детально, але знала, що її донька потрапить у полон. Ребекка знала також, що Діана втече. Саме тому заклинання так міцно трималося. Діана не потребувала своєї магії.

— Тоді як ти збираєшся навчити її керувати своєю силою, якщо вона не в змозі її контролювати? — суворо спитала моя тітка.

Будинок не дав нам подумати над можливими варіантами. Раптом пролунав звук, схожий на гарматний постріл, а потім почулися звуки чечітки.

— От чорт! — досадливо простогнала Сара. — Що йому потрібно цього разу?

Метью відклав газету.

— А що сталося?

— Будинок хоче поговорити з нами. Він ляскає восьмикутними дверима сімейної кімнати і переставляє туди-сюди меблі, щоб привернути нашу увагу. — Злизавши з пальців масло, я потупала до залу. Там мерехтіло світло.

— Гаразд, гаразд, — неохоче погодилася Сара. — Ми вже йдемо.

І ми пішли слідком за моїми тітками до сімейної кімнати. Будинок посунув до мене по підлозі крісло з підголівником.

— Йому потрібна Діана, — зауважила Сара, хоча це й і так було зрозуміло.

Може, я й була потрібна будинку, але він не врахував можливості мого захисника-вампіра зі швидкою реакцією. Метью підставив ногу і зупинив крісло, до того як те вдарило б мене під коліна. Старе дерево тріснуло від удару об міцні кістки вампіра.

— Не хвилюйся, Метью. Будинок хоче, щоб я сіла. — І я таки сіла, чекаючи наступного кроку з боку будинку.

— Будинку слід навчитися гарним манерам, — відказав Метью.

— А звідки взялося це материне крісло-гойдалка? Ми ж позбулися його багато років тому, — зауважила Сара і невдоволено поглянула на старе крісло, що стояло біля переднього вікна.

— Крісло-гойдалка повернулося разом із бабусею, — пояснила я. — Вона привіталася зі мною, коли ми приїхали.

— А чи не було з нею Елізабет? — спитала Ем, сідаючи на незручну софу вікторіанської доби. — Така висока, серйозна.

— Була. Втім, я не надто добре роздивилася її, бо вона стояла за дверима.

— У наші дні привиди вештаються деінде не так часто, як раніше, — пояснила Сара. — Ми гадаємо, це якась далека родичка Бішопів, що померла в сімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя.

У димар каміна влетіла куля зеленої шерсті з в’язальними шпицями і викотилася на килим.

— Будинок вважає, що мені слід зайнятися в’язанням? — поцікавилася я.

— То мій клубок: кілька років тому я взялася в’язати светр, а він одного дня зник. Будинок час від часу забирає речі й ховає їх, — пояснила Емілі, підбираючи з долівки свій незавершений «проект». Вона вказала жестом на огидну квітчасту оббивку дивана і запропонувала Метью: — Сідай біля мене. Інколи будинку потрібен деякий час, щоби дійти до суті розмови. До речі, у нас щезло декілька фотографій, телефонний довідник, таріль для індички та моє улюблене зимове пальто.

Метью було непросто розслабитися. Це й не дивно, бо над ним висів масивний порцеляновий таріль, який загрожував упасти й відтяти йому голову. Але Метью старався, як міг. Сара не приховувала роздратування, сідаючи поруч у віндзорське крісло.

— Нумо, кажи, що там у тебе. Бо у мене обмаль часу, — різко кинула вона, звертаючись до будинку. З тріщини в зеленій обшивці біля каміна висунувся товстий коричневий конверт. Вивільнившись, він шугонув через кімнату і впав мені на коліна.

«Діана» — було написано на ньому синьою кульковою ручкою. То була знайома мені материна рука — кругленьке і типово жіноче письмо, яке я вивчила по хатніх записках та вітальних картках із нагоди дня народження.

— Це від мами, — мовила я, ошелешено поглянувши на Сару. — Що там всередині?

— І гадки не маю, — відповіла тітка з не меншим здивуванням.

Всередині виявився менший конверт та щось ретельно замотане в багато шарів тонкого обгорткового паперу. Цей конверт був блідо-зеленого кольору з темно-зеленими краями. Татко допоміг мені вибрати його на день народження матусі. На ньому навскоси було намальовано букетик конвалій. Мої очі налилися слізьми.

— Може, ти хочеш побути на самоті? — спитав Метью, підводячись.

— Залишайся, будь ласка.

Тремтячими руками я розірвала конверт і розгорнула складений аркуш. Перше, що я побачила, — дата під конвалією: 13 серпня 1983 року.

То був мій сьомий день народження. За кілька днів мої батьки поїдуть до Нігерії.

Я галопом проскакала першу сторінку листа від моєї матері. Аркуш вислизнув у мене з пальців, полетів додолу і впав мені під ноги.

Страх Емілі було видно неозброєним оком.

— Діано, що там?

Нічого не кажучи, я засунула решту листа собі під стегно і взяла коричневий конверт, який будинок ховав за наказом моєї матері. Смикнувши за обгортку, я витягнула на світ Божий плаский прямокутний предмет. Він був важчим, аніж здавався на перший погляд, та іскрився колючою енергією.

Я впізнала ту енергію, бо вже відчувала її раніше.

Метью почув, як заспівала моя кров. Він підійшов до мене і став позаду, ніжно поклавши руки мені на плечі.

Я розгорнула папір. Згори лежав невидимий для Метью та відокремлений ще одним шаром обгортки від решти пакунка простий білий аркуш із краями, пожовклими від часу. На ньому були три рядки зроблені письмом, схожим на павутиння.

— «Він починається з відсутності й бажання, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — Він починається з крові та страху».

— «Він починається із відкриття, яке зробили відьми», — закінчив Метью, зазирнувши мені через плече.

Я передала цей аркуш Метью, а він на мить підніс його до ніздрів, понюхав — і передав Сарі. Тоді я розгорнула решту пакунка.

У мене на колінах опинилися вирвані сторінки манускрипту «Ешмол 782».

— Господи, — охнув Метью. — Невже це і справді те, що я бачу? Звідки твоя мати це узяла?

— Вона пояснює в листі, — відповіла я онімілими губами, витріщаючись на яскравий малюнок.

Метью нахилився і підняв із долівки аркуш поштового паперу.

— «Моя люба Діано, — прочитав він вголос. — Сьогодні тобі виповнюється сім років — магічний вік для відьми, коли твої здібності й твоя сила починають ворушитися і набувати форми. Але твої здібності ворушилися відтоді, як ти народилася. Ти завжди була не такою, як усі».

Мої коліна підігнулися під моторошною вагою зображення.

— «Те, що ти читаєш цей лист, означає, що нам із твоїм батьком пощастило виконати задумане. Нам вдалося переконати Конгрегацію, що сила, яку вони прагнули прибрати до рук, перебуває у твоєму батьку, а не в тобі. Ти не мусиш винуватити себе. Це було єдине прийнятне для нас рішення. Ми віримо, що тепер ти достатньо доросла, щоб це зрозуміти».

Метью легенько стиснув моє плече і продовжив:

— «Зараз ти також достатньо доросла для того, щоб продовжити пошук, який ми розпочали тоді, коли ти народилася: пошук інформації про тебе та твою магію. Ми отримали вкладене в конверт зображення та супровідне пояснення, коли тобі виповнилося три роки. Цей конверт прийшов до нас з ізраїльською поштовою маркою. Начальник поштового відділення сказав, що ні підпису, ні зворотної адреси не було — просто текст і малюнок.

Значну частину останніх чотирьох років ми присвятили спробам розгадати, що все це означає. Ми — зі зрозумілих причин — не могли ставити багато запитань. Але нам здається, що на малюнку зображене вінчання».

— Це й справді вінчання — хімічне одруження ртуті та сірки. Це важливий крок у процесі виготовлення філософського каменя. — Мій голос прозвучав сухо й хрипко на тлі багатих тонів Метью.

Це було одним із найпрекрасніших зображень хімічного одруження, які мені доводилося бачити. Жінка із золотистим волоссям, вбрана в сніжно-білу мантію тримала в руці білу троянду. То був подарунок її блідому темноволосому чоловіку, як твердження того, що вона — чиста і гідна його. Вбраний у червоно-чорне чоловік тримав її за руку. У другій його руці теж була троянда, але червона, як щойно пролита кров, — ознака кохання та смерті. За шлюбною парою виднілися хімічні речовини та метали у вигляді весільних гостей, що походжали серед дерев та каменястих пагорбів. Подивитися на церемонію зібрався цілий зоопарк: круки, орли, жаби, зелені леви, пави та пелікани. По центру, позад жениха та нареченої, стояли поряд вовк та єдиноріг. Уся сцена вмістилася на розпростертих крилах фенікса, чиє пір’я палало на кінчиках, а голова злегка нахилилася вниз, спостерігаючи за дійством.

— А що це означає? — спитала Емілі.

— Що хтось довго чекав, щоб ми з Метью знайшли одне одного.

— А яким же ж боком цей малюнок стосується тебе та Метью? Хіба таке може бути? — спитала Сара і витягнула шию, щоб краще придивитися.

— У цієї королеви — прикраса Метью. — На голові нареченої сиділа сріблясто-золота діадема, а в центрі, саме над лобом золотоволосої красуні, виднівся великий коштовний камінь у формі серпика місяця та зірки над ним.

Метью простягнув руку повз малюнок і взяв лист моєї матері.

— Не заперечуєш, якщо я продовжу? — тихо й лагідно спитав він.

Я кивнула. Аркуш із манускрипту і досі лежав у мене на колінах. Ем та Сара, побоюючись його прихованої сили, виявили цілком обґрунтовану обережність до невідомого зачаклованого предмета — залишилися там, де й були.

— «Ми гадаємо, що жінка в білому — то є ти, Діано. Стосовно ж темноволосого чоловіка ми не зовсім впевнені. Я бачила його у твоїх снах, але його складно визначити. Він проходить крізь твоє майбутнє, але він є і в твоєму минулому. Він завжди у сутінках, ніколи не виходить на світло. Взагалі-то, цей темний чоловік — небезпечний, але не для тебе. Він тепер із тобою? Сподіваюся, що так. Я так багато могла б йому розповісти про тебе!»

Останні слова Метью читав через силу.

— «Ми сподіваємося, що ви удвох зможете встановити походження цього малюнка. Твій батько вважає, що він із якоїсь древньої книги. Інколи на звороті аркуша ми бачимо рухомий текст, а потім він зникає на тижні, а то й на місяці.»

Сара підстрибнула зі свого крісла.

— Ану дай мені малюнок.

— Він із книги, про яку я тобі розповідала. З тієї, що в Оксфорді, — пояснила я, неохоче подаючи тітці аркуш.

— Ти диви, який важкий, — зауважила Сара і, нахмуривши брови, підійшла до вікна. Вона покрутила зображення туди-сюди, намагаючись поглянути на нього під різними кутами. — Щось не бачу я ніяких слів. Та це й не дивно. Якщо цей аркуш видалили з книги, то його магія зазнала ушкодження.

— Може, саме через це слова, які я бачила, рухалися так швидко?

— Може, і так, — кивнула Сара. — Вони шукали цю сторінку і не могли знайти її.

— Сторінки. — Саме про цю деталь я ще не розповідала Метью.

— Що ти хочеш сказати? Які сторінки? — спитав Метью і, обійшовши крісло, кинув мені на обличчя сніжну кульку свого погляду.

— Це не єдина сторінка, якої бракує в манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два».

— А скільки їх було видалено?

— Три, — прошепотіла я. — На початку манускрипту бракувало трьох сторінок. Я бачила обривки. Тоді мені це здалося неістотним.

— Три, — повторив Метью. Його голос прозвучав відсторонено і тихо, але мені здалося, наче він збирався щось поламати голими руками.

— А яка різниця, скількох сторінок бракує — трьохсот чи трьох? — спитала Сара, і досі намагаючись видивитися приховані слова. — Однаково магію порушено.

— Різниця в тім, що є три види потойбічних створінь, — пояснив Метью і торкнувся мого обличчя, даючи мені зрозуміти, що він на мене не злиться.

— І якщо ми маємо одну з вирваних сторінок… — почала я.

— То хто має решту? — завершила Емілі.

— Чорт забирай, чому ж Ребекка не розповіла нам про це? — Сарин голос теж прозвучав так, наче їй хотілося щось розвалити. Емілі забрала у неї малюнок і обережно поклала його на антикварний чайний столик.

А Метью продовжив читати:

— «Батько каже, що тобі доведеться вирушити в далеку подорож, щоб розкрити його таємниці. Більше я нічого не скажу, через страх того, що цей лист може потрапити в лихі руки. Але ти все дізнаєшся, я не сумніваюсь. — Метью віддав мені прочитаний аркуш, а сам взяв наступний. — Будинок не віддав би вам цього листа, якби ви були неготові. Це означає також, що вам уже відомо, що ми з батьком зачаклували тебе. Сара сказиться від злості, але це був єдиний спосіб захищати тебе від Конгрегації, поки біля тебе не з’явиться чоловік із сутінків. Він допоможе тобі розібратися у твоїй магії. Сара казатиме, що це не його справа, бо він не Бішоп. Але не звертай на неї уваги».

Сара пирхнула і кинула вбивчий погляд на вампіра. Метью всміхнувся.

— У твоїй тривозі завжди було щось дивне.

— Дивне — у якому сенсі?

— Після нашого знайомства в Бодліанській бібліотеці мені жодного разу не вдалося змусити тебе панікувати.

— Але я таки впала в паніку, коли ти несподівано вигулькнув із туману біля елінгу.

— Ти перелякалася. Але твоя інтуїція мала панічно волати щоразу, коли я опинявся поруч. А ти натомість ставала все ближчою і ближчою.

Метью нахилився, поцілував мене в маківку і перегорнув останню сторінку.

— «Важко закінчити цей лист, коли ще так багато лежить на серці, коли ще так багато лишилося невисловленого. Минулі сім років були найщасливішими в моєму житті. Я б не проміняла ані миті безцінного часу, проведеного з тобою — ані на владу, безмежну, як океан, ані на довге й безпечне життя без тебе. Не знаю, чому богиня нагородила нас тобою, але не проходило й дня, щоби ми не дякували їй за це».

Я придушила ридання, але таки не стримала сліз.

— «Я не зможу захистити тебе від важких проблем, із якими ти неодмінно зіштовхнешся. Ти пізнаєш небезпеку і велику втрату, але разом із тим — і велику радість. У майбутньому ти, можливо, і ставитимеш під сумнів свою інтуїцію та інстинкти, але твої ноги йшли цією стезею з тієї миті, коли ти народилася. Ми зрозуміли це, коли ти з’явилася на цей світ у амніотичному мішку. І відтоді ти так і лишалася немов у проміжку між двома світами. Отака ти є, отакою є твоя доля. І не дозволяй нікому відвернути тебе від неї».

— А що таке амніотичний мішок? — прошепотіла я.

— Це коли плід з’являється на світ у неторкнутій водній оболонці. Це вважається ознакою щасливої долі — людина «в сорочці народилася», — пояснила Сара.

Вільною рукою Метью підпер мені потилицю.

— З цим мішком асоціюється дещо більше, аніж удача чи щаслива доля. У давнину амніотичний мішок вважали ознакою майбутнього великого володаря. Інші казали, що це ознака того, що людина стане вампіром, відьмою чи вовкулаком. — І він криво посміхнувся.

— А де він зараз? — спитала Ем у Сари.

Ми з Метью швидко й синхронно повернули до них свої голови.

— Що? — так само синхронно спитали ми.

— Амніотичний мішок, або ж пузир, має величезну силу. Не може бути, щоб Ребекка та Стівен його не зберегли.

Ми як один поглянули на шпарину в панелі. На камінну решітку гепнувся телефонний довідник, здійнявши хмару попелу.

— А яким чином його можна зберегти, цей пузир? — вголос поцікавилася я. — Покласти його в мішечок, а мішечок — у холодильник?

— Зазвичай до обличчя немовляти притискають аркуш паперу або шматок тканини, і пузир до нього прилипає. А потім просто зберігають цей аркуш або тканину.

Ми як один поглянули на сторінку з «Ешмола 782». Сара пильно придивилася до аркуша, щось стиха пробурмотіла і придивилася ще пильніше.

— Безперечно, в цьому малюнку є щось моторошне, — констатувала вона, — але чого на ньому немає, так це Діаниного амніотичного мішка.

Усі з полегшенням зітхнули. Іще одна химерна річ — то було б уже занадто.

— Ну то що — оце і все, чи моя сестра хоче поділитися з нами ще одним своїм секретом? — в’їдливо спитала Сара. Метью зиркнув на неї. — Вибач, Діано, — пробурмотіла вона.

— Залишилося зовсім небагато. Ти зможеш це витримати, серце моє?

Я вхопила його за руку і кивнула. Метью примостився на м’який підлокітник крісла, і воно злегка скрипнуло під його вагою.

— «Не будь до себе надто суворою, коли мандруватимеш у майбутнє. Задіюй здоровий глузд і довіряй своїй інтуїції. Це небагато в сенсі поради, але оце і все, що може порадити будь-яка мати. Нам невимовно жаль залишати тебе, але єдина альтернатива — це втратити тебе назавжди. Прости нас. Якщо ми зробили щось не так, то це тому, що ми тебе дуже любимо. Твоя мама».

У кімнаті запала тиша, навіть будинок — і той затамував дихання. Відчуття втрати виникло десь у глибині душі, а з ока викотилася сльоза, налилася до розмірів тенісного м’ячика і гучно хлюпнула на підлогу. Я відчула, як мої ноги стають рідкими.

— Починається, — попередила Сара.

Метью кинув сторінку листа і, рвучко вихопивши мене з крісла, кинувся до парадних дверей. Надворі він поставив мене на під’їзну алею, і я вп’ялася у землю пальцями ніг. Сльози нестримно текли, але відьмовода безпечно проходила в ґрунт. За кілька секунд Метью обійняв мене ззаду за талію, ніби прагнув затулити мене своїм тілом від решти світу. Я розслабилася і прихилилася спиною йому на груди.

— Заспокойся і не загострюй ситуацію, — прошепотів він, притиснувшись губами мені до вуха.

Відьмовода поволі спала і пішла геть, залишивши по собі болюче відчуття втрати, якому не судилося повністю забутися.

— Як шкода, що їх зі мною зараз немає! — скрикнула я. — Мої батьки знали б, що треба робити.

— Знаю, ти за ними дуже скучаєш. Але насправді й вони не знали, що робити, повір мені. Як і всі батьки, вони час від часу робили для тебе все, що могли.

— Моя мати побачила тебе і те, що могла скоїти Конгрегація. Вона була великою ясновидицею.

— І ти теж колись нею станеш. А доти обходиметимося без знання того, що нам приготувало майбутнє. Але нас тепер двоє. Тобі не доведеться долати шлях самотужки.

Ми повернулися до будинку, де Сара та Емілі й досі уважно розглядали сторінку з манускрипту. Я оголосила, що настав час попити чаю та кави, і ми з Метью вирушили на кухню, хоча він надовго затримав погляд на яскравому малюнку.

Кухня, як і завжди, мала вигляд зони бойових дій. Кожен квадратний дюйм поверхні був зайнятий немитим посудом. Коли чайник закипів, а кава заварилася, я закотила рукави і заходилася мити посуд.

Раптом у кишені Метью задзижчав телефон. Він проігнорував дзвінок, вирішивши спочатку підкласти полінце у і без того забитий дровами камін.

— Ти б краще відповів, — зауважила я, хлюпнувши у зливальницю миючого засобу.

Метью витягнув телефон. З виразу його обличчя було видно, що на той виклик йому не дуже хочеться відповідати.

— Oui?

Напевне, то була Ізабо. Щось пішло не так, хтось не опинився в належному місці в належний час — мені було важко розчути подробиці їхньої швидкої розмови, але роздратування Метью було очевидним. Він гаркнув кілька наказів і перервав розмову.

— Як там Ізабо? Усе нормально? — спитала я, швидко перебираючи пальцями під теплою водою і сподіваючись, що нової кризи немає.

Метью ніжно торкнувся моїх плечей і взявся легенько розминати мої затерплі м’язи.

— З Ізабо все гаразд. Але дзвінок не від неї, а від Алена. Він робив для родини одну бізнесову справу й опинився у несподіваній ситуації.

— Бізнесова справа? — спитала я, беручи губку, і заходилася мити посуд. — Для лицарів Лазаря?

— Так, — коротко відповів Метью.

— А хто такий Ален? — поцікавилася я, ставлячи чисту тарілку в сушарку для посуду.

— Він починав як зброєносець мого батька. Філіп не міг обійтися без нього ні в мирний час, ні під час війни, тому Марта зробила його вампіром. Він знає найменші аспекти бізнесу нашого братства. Коли мій батько загинув, Ален, який вірно служив моєму батьку, поклявся вірно служити мені. Він зателефонував, щоб сказати, що Маркус невдоволений моїм останнім наказом.

Я обернулася.

— То був той самий наказ, який ти дав Болдвіну в Ля Гуардії?

Він кивнув.

— Від мене твоїй родині тільки проблеми.

— Це справа не лише родини де Клермонів, Діано. Лицарі Лазаря захищають тих, хто не в змозі захистити себе. Маркус знав це, коли погоджувався бути одним із них.

Телефон Метью задзижчав знову.

— Напевне, Маркус, — похмуро зазначив він.

— А ти поговори з ним сам на сам, — попросила я і показала підборіддям на двері. Метью поцілував мене в щоку і, натиснувши зелену кнопку, рушив надвір.

— Привіт, Маркусе, — сторожко сказав він, зачиняючи за собою двері.

Я мила посуд мильною водою, відзначаючи, що повторювані рухи чудово заспокоюють.

— А де Метью? — На порозі з’явилися Сара й Ем, тримаючись за руки.

— Надворі, йому зателефонували з Англії, — відповіла я, кивнувши на задні двері.

Сара дістала з буфета чисту чашку — вже четверту за сьогоднішній ранок за моїми підрахунками — і налила собі свіжої кави. Емілі взяла в руки газету. Однак їхні очі світилися цікавістю. Нарешті задні двері відчинилися і зачинилися. Я приготувалася до найгіршого.

— Як там Маркус?

— Вони з Міріам на шляху до Нью-Йорка. Хочуть дещо з тобою обговорити, — Обличчя Метью наче грозова хмара заступила.

— Зі мною? А що саме?

— Він не захотів мені казати.

— Мабуть, Маркус не хоче, щоб ти подовгу залишався сам-один у компанії трьох відьом, — пожартувала я, і його обличчя трохи проясніло.

— Пізно ввечері вони будуть тут, зупиняться в готелі, який ми проїжджали, коли їхали через місто. Я зустрінуся з ними сам. Щоб там вони не хотіли тобі сказати, це почекає до завтра. — Стурбований погляд Метью метнувся до Сари та Емілі.

Я повернулася до зливальниці.

— Зателефонуй йому, Метью. Хай їдуть сюди.

— Вони нікого не хочуть турбувати, — спокійно пояснив він. Насправді ж Метью не хотів турбувати Сару та Ем, запрошуючи до будинку ще двох вампірів. Але моя мати ніколи не дозволила б Маркусу, який здолав таку велику відстань, поселитися в готелі.

Маркус був сином Метью. Він був моїм сином.

Мої пальці засвербіли, чашка, яку я мила, вислизнула з пальців і, кілька секунд погойдавшись на поверхні води, потонула.

— Мій син не ночуватиме в готелі. Йому місце в будинку Бішопів, із його родиною, та й Міріам не має лишатися на самоті. Вони ночуватимуть тут, і це моє останнє слово, — твердо заявила я.

— Син? — тихо спитала Сара.

— Маркус — син Метью, і це робить його і моїм сином. Це також робить його одним із Бішопів, і цей будинок належить йому так само, як і тобі, мені, Сарі та Ем.

Я повернулася до них, міцно вхопившись мокрими руками за рукави сорочки, щоб вгамувати тремтіння.

Моя бабуся попливла коридором, щоб подивитися, через що сталася буча.

— Ти почула мене, бабусю? — покликала я її.

— Сподіваюся, ми всі тебе почули, Діано, — відповіла вона скреготливим голосом.

— От і добре. Нема чого капризувати. І це стосується кожного з Бішопів у цьому домі — живого та мертвого.

Будинок розчахнув парадні та задні двері передчасним жестом гостинності, й холодний вітер пройшовся кімнатами першого поверху.

— А де ж вони спатимуть? — буркнула Сара.

— Вони не спатимуть, бо вони вампіри. — Свербіж у моїх пальцях посилився.

— Діано, — попередив Метью. — Будь ласка, відійди від зливальниці. Пам’ятай про електричний струм, mon cœur.

Я міцніше вхопилася за рукави сорочки. Пучки стали яскраво-блакитними.

— Ми все зрозуміли, — похапцем погодилася Сара, придивляючись до моїх рук. — У нашому домі вже є один вампір.

— Я приготую їм кімнати, — сказала Емілі з посмішкою, схожою на щиру. — Я буду рада нагоді познайомитися з твоїм сином, Метью.

Метью, що стояв спершись на старовинний дерев’яний буфет, тепер випростався і повільно підійшов до мене.

— Гаразд, — сказав він, відтягуючи мене від зливальниці, й пригорнув мою голову собі до шиї. — Нехай буде по-твоєму. Я зателефоную Маркусу і скажу, що їх запрошують сюди.

— Тільки не кажи йому, що я назвала його своїм сином. Бо, може, йому не захочеться, щоб у нього була мачуха.

— Вам доведеться удвох розв’язувати цю проблему, — сказав Метью, придушуючи сміх.

— А що тут смішного? — спитала я, скинувши підборяддя.

— Після того що тут було вранці, єдине, про що ти непокоїшся, — чи потрібна Маркусу мачуха. Ти мене дивуєш, їй-богу! — Метью удавано скрушно похитав головою. — Саро, а чи всі відьми такі непередбачувані чи тільки Бішопи?

— Тільки Бішопи, — відповіла Сара, трохи поміркувавши.

Я визирнула з-за плеча Метью і вдячно їй усміхнулася.

Моїх тіток оточував натовп привидів, і всі вони урочисто кивали на знак згоди.

1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка