Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка3/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Розділ 3

Вампір сидів у затінку критого аркового мосту над Нью-Коледж-лейн, що з’єднував частини Гертфордського коледжу. Спиною він прихилився до кам’яної стіни однієї з новіших будівель коледжу, а ногами вперся в дах мосту.

Ось внизу з’явилася відьма. Вона навдивовижу впевнено йшла нерівною бруківкою, що починалася за межами Бодліанської бібліотеки. Прискорюючи крок, вона пройшла під вампіром. Нервозність робила її молодшою, ніж вона насправді була, і підкреслювала її вразливість та незахищеність.

«Так он яка вона, ця знаменита жінка-історик», — саркастично пхикнув вампір, подумки гортаючи сторінки її життя. Метью бачив її фото, але очікував, що доктор Бішоп виявиться старшою, враховуючи її професійні досягнення.

Попри хвилювання, Діана Бішоп ішла, випрямивши спину і розправивши плечі. Може, її й не так легко залякати. Це можна передбачити з її поведінки у бібліотеці. Вона зустріла його погляд без найменшого натяку на страх, який він уже звик бачити в очах не-вампірів. І вампірів також.

Коли відьма зайшла за ріг, Метью по даху прокрався до стіни, що позначала межі району Нью-Коледж і тихо прослизнув на його територію. Вампір добре знав схему цього району, тому заздалегідь вирахував здогадне розташування квартири, де мешкала Діана Бішоп. І встиг сховатися за одвірок напроти сходів, коли відьма йшла нагору.

Метью простежив за нею поглядом: Діана Бішоп ходила з кімнати в кімнату, вмикаючи світло, потім прочинила вікно в кухні й пішла.

«От і добре! Мені не доведеться розбивати вікно чи відмикати замок у дверях», — подумав вампір.

Він швидко перетнув провулок і видерся по стіні на будівлю, де мешкала відьма. Вампір швидко знаходив надійні зачіпки у старому будівельному розчині, що з’єднував каміння: то мідні водостічні труби, то товсті стебла повзучих рослин, і нарешті зайняв вигідну позицію. Тут він чітко відчув виразний запах відьми і шерхіт сторінок, які вона гортала. Витягнувши шию, Метью зазирнув у кімнату.

Діана Бішоп читала. «Тепер її обличчя розслаблене, воно інакше», — подумки відзначив він. Здавалося, її шкіра щільно прилягала до кісток черепа. Ось її голова почала похитуватися — відьма куняла. Нарешті вона тихо і втомлено зітхнула і розпростерлася на диванчику, спершись головою об валик. Невдовзі тихе і рівномірне дихання засвідчило, що відьма заснула.

Умить злетівши зі стіни, він проскочив у вікно ногами уперед. Уже давно вампір не мав нагоди проникати до жіночого помешкання. А взагалі, таке траплялося нечасто і загалом миттєво, коли його охоплювала нездоланна любовна пристрасть. Цього ж разу причина була іншою. Та однаково — якби хтось застукав його тут, йому довелося б довго виправдовуватися.

Метью треба було дізнатися, чи й досі манускрипт «Ешмол № 782» є у Діани Бішоп. Він не зміг обшукати її столик у бібліотеці, але побіжний огляд засвідчив, що серед книг, якими відьма сьогодні користувалася, того фоліанта не було. Однак навряд чи відьма — та ще й представниця роду Бішопів — отак просто пропустила б цей манускрипт крізь пальці. Нечутним крокам пройшовся Метью квартирою. Ані в спальні, ані у ванній книги не знайшлося. Він тихо прокрався повз диванчик, на якому спала відьма.

Її повіки час від часу здригалися, немов вона дивилася якийсь фільм, відомий лише їй. Одна її рука стиснулася в кулак, а ноги раз по раз смикалися, немов у танці. Але обличчя Діани Бішоп було спокійне, не потривожене тим, що відбувалося з рештою її тіла.

Щось було не так. Він відчув це тієї ж миті, коли побачив доктора Бішоп у бібліотеці. Метью став, схрестивши руки на грудях й уважно придивився до неї, але так і не зміг нічого визначити. Від цієї відьми не йшов звичний відьмацький запах — запах блекоти, сірки та шавлію. «Щось вона приховує, — подумав він. — Щось набагато важливіше, аніж втрачений манускрипт».

Метью пошукав поглядом обідній стіл, який вона використовувала як робочий. Помітити його було нескладно — завалений книгами та паперами. «Отам вона, скоріш за все, і залишила поцуплений із бібліотеки фоліант», — подумав Метью. Та не встиг він ступити крок до стола, як відчув хвилю електричного струму і завмер, як укопаний.

Із тіла Діани Бішоп стиха струменіло світло — блідо-блакитне, майже біле; у перші секунди воно утворило довкола відьми щось на кшталт хмари. На мить здалося навіть, що відьма мерехтить. Метью спантеличено труснув головою. Цього просто не може бути! Вже кілька сторіч не бачив він, щоб відьма так світилася!

Але його настійно кликали важливіші справи, тому Метью знову заходився шукати манускрипт, швидко переглядаючи предмети, розкладені на столі. Він пригнічено пригладив долонею волосся. Запах відьми був усюди, він заважав йому зосередитися. Вампір повернувся поглядом до кушетки. Діана Бішоп заворушилася, підтягнула коліна до грудей. І знову з’явилося світіння — померехтіло кілька секунд і щезло.

Метью нахмурився, спантеличений невідповідністю між тим, що він підслухав минулого вечора, і тим, що він побачив на власні очі. Двоє відьом теревенили про «Ешмол № 782» та відьму, яка його замовила. Одна з них висловила думку, що ця жінка-історик з Америки не вдавалася до своїх магічних здібностей. Але Метью сам бачив, що вона робила в Бодліанській бібліотеці, а тепер спостерігав, як ця магічна сила вирує в тілі сплячої відьми. Він мав підозри, що у своїй роботі вона частенько користувалася чаклунством. Багато чоловіків, про яких вона писала у своїх працях, були його добрими знайомими: Корнелій Дреббель, Андреас Лібавій, Ісаак Ньютон… Вона чітко визначила їхні примхи та манії. А хіба може звичайна жінка, не вдаючись до магії, так добре зрозуміти чоловіків, які жили сотні років тому? У голові Метью промайнула несподівана думка: «А може, вона й мене розуміє з такою самою лячною чіткістю?»

Годинник Оксфорда вдарив третю, і вампір аж підскочив від несподіванки. Його горло вмить пересохло і стало схоже на пергамент. Він збагнув, що непорушно стояв кілька годин і дивився на сплячу відьму, спостерігаючи припливи і відпливи її магічної енергії. На мить він замислився — а чи не скуштувати йому відьминої крові? Але стримався. Бо лише бажання знайти манускрипт «Ешмол № 782» привело його до помешкання Діани Бішоп, і ніщо інше.

Якщо манускрипту немає в її квартирі, значить, він і досі в бібліотеці.

Метью почимчикував до кухні, вислизнув крізь вікно і розчинився в нічній темряві.

Розділ 4

Я прокинулася за чотири години — лежала на стьобаній ковдрі й досі стискала в руці телефон; моя права нога звисала з ліжка, а капець з неї впав додолу. Я поглянула на годинник і простогнала з досади. Часу для звичної ранкової подорожі до річки не лишилося, не було часу навіть для пробіжки.

Довелося скорочувати ранковий ритуал: я помилася в душі, висушила феном волосся, час від часу підсьорбуючи гарячущий чай. Волосся я мала солом’яно-світле й неслухняне, хоч як би не розчісувала його гребінцем. Це проблема більшості відьом — важко відростити волосся, щоб воно трималося рівно і гладенько. Сара пояснювала це пригніченою магією і заспокоювала мене, приказуючи, що коли я почну регулярно користуватися своїми магічними здібностями, у моєму волоссі не накопичуватиметься статичний струм, і воно стане більш слухняним.

Почистивши зуби, я вдягнула джинси, свіжу білу блузку і чорну жакетку. Та сьогодні від цих звичних процедур, звичного одягу мені було некомфортно. Одежа немов стримувала мене, і я почувалася ніяково. Я обсмикнула жакетку, але хіба можна у такий нехитрий спосіб позбутися вад покрою?

Я подивилася в дзеркало, і звідти на мене глянуло обличчя моєї матері. Я вже не могла пригадати, з якого часу з’явилася та схожість. Може, іще в коледжі? Ніхто мені про це не казав, аж поки я, студентка першого курсу, приїхала додому на День подяки. І відтоді я тільки й чула про свою схожість із Ребеккою Бішоп від тих, хто її знав.

Сьогоднішня перевірка у дзеркалі засвідчила, що від недосипання моя шкіра зблідла. Через це успадковане від батька ластовиння проступило ще виразніше, хоча темні кола під очима дещо послабили цей ефект. Від втоми мій ніс видовжився, а вилиці стали більш западистими. Мені пригадався бездоганно красивий професор Клермон. «Цікаво, а який він на вигляд відразу ж, коли прокинеться? — подумалося мені. — Напевне, свіжий, як огірочок. Так само гарний, як і учора в бібліотеці — от сучий вилупок!» Невдоволена собою, я скривила лице.

На порозі спальні я зупинилася й оглянула свою оселю. Щось бентежило мене — чи то забута справа, чи то недотримання кінцевого терміну… Мені бракувало чогось важливого. Відчуття неспокою наче обхопило мене за живіт, стиснуло, і відпустило. Я перевірила на столі список зустрічей та стос отриманої пошти і, списавши неприємне відчуття на порожній шлунок, пішла униз. Біля кухні люб’язні літні жіночки почастували мене грінками. Вони пам’ятали мене ще першокурсницею і досі клопоталися і поспішали нагодувати заварним кремом та пирогом із яблуками, якщо я мала зголоднілий і стомлений вигляд.

Наминаючи грінки, я почимчикувала бруківкою провулку Нью-Коледж-лейн, остаточно переконавши себе, що учора мені просто щось наверзлося. Волосся лоскотно торкалося шиї, я на повні груди вдихала хрустке ранкове повітря і втішалася. Вранці Оксфорд — звичайнісіньке містечко з припаркованими біля кухонь коледжу розвізними фургонами, з ароматом смаженої кави і вологої бруківки та з променями вранішнього сонця, що пробиваються крізь імлу. Він зовсім не скидався на місце, де водилися вампіри.

Одягнений у блакитну куртку працівник Бодліанської бібліотеки зі звичною прискіпливістю придивився до моєї читацької картки, наче ніколи мене раніш не бачив і мав підозри, що я — вправний крадій рідкісних книжок. Нарешті він махнув рукою — проходьте! Я витягла зі своєї торби гаманець, комп’ютер та нотатки, щоб залишити її в спеціальній ніші біля дверей, і рушила звивистими дубовими сходами на третій поверх.

Бібліотечний запах завжди піднімав мені настрій — оця неповторна комбінація старого каменю, пилу, поточеного хробаками дерева та паперу, старанно виготовленого колись із ганчір’я. На сходових майданчиках у променях сонця пропливали часточки пилу, а на древніх стінах висіли витіювато виписані оголошення про цикли лекцій наприкінці останнього семестру. Нові оголошення ще не з’явилися, але чекати лишилося недовго — за кілька днів шлюзи відкриються, і, порушуючи сонний спокій містечка, його поглине бурхливий потік першокурсників.

Мугикаючи собі під ніс бадьору пісеньку, я кивком привіталася з бюстами Томаса Бодлі та короля Карла Першого, котрі обрамляли арковий вхід до читального залу герцога Гамфрі, і проштовхнулася крізь обертальні дверцята перед столиком замовлень.

— Сьогодні доведеться посадити його в секції Сельден-Енд, — сказав контролер із нотками відчаю в голосі.

Бібліотека відкрилася лише кілька хвилин тому, а пан Джонсон та його підлеглі були «на вухах». Якось я вже була свідком такої поведінки — у випадках, коли очікувалося прибуття якогось надзвичайно великого цабе зі світу науки.

— Він вже зробив замовлення і чекає на них. — Незнайома мені чергова, що працювала також учора ввечері, невдоволено скривилася на мене і зручніше вхопилася за стос книг, які тримала у руках. — Це теж його книги. Він замовив їх у Новому читальному залі Бодліанської бібліотеки і прислав сюди.

У тому залі зберігалися книги зі Східної Азії. То була не моя спеціальність, і я швидко втратила інтерес до розмови.

— Негайно віднесіть йому оці книги, і перекажіть, що манускрипти він отримає протягом години, — наказав контролер і, перелякано роззирнувшись, покрокував до свого кабінету.

Коли я підійшла до столика замовлень, Шон підкотив під лоба очі.

— Привіт, Діано. Тобі потрібні манускрипти, які ти замовила учора?

— Так, дякую за турботу, — пошепки відповіла я, з солодким нетерпінням чекаючи зустрічі зі стосом замовлених книг. — Сьогодні важливий день, еге ж?

— На те схоже, — сухо відповів Шон і зник у замкненій клітині, де тимчасово зберігалися видані манускрипти. Невдовзі він повернувся з моїми безцінними скарбами. — Ось, тримай. Який у тебе номер місця?

— А-чотири, — відповіла я. То було моє постійне місце — у дальньому південно-східному закутку Сельден-Енду, де природне світло було найяскравішим.

До мене похапцем підскочив пан Джонсон.

— До речі, докторе Бішоп, ми посадовили професора Клермона на місце А-три. Може, ви забажаєте перебратися на місце А-один або ж А-шість? — Із цими словами він нервово переступив із ноги на ногу і, поправивши на переніссі окуляри, закліпав на мене крізь товсте скло.

Я спантеличено витріщилася на нього.

— Професор Клермон?

— Так. Він працює над паперами Нідхема, і попросив, щоб йому забезпечили добре освітлення й достатньо місця, щоб випростати ноги.

— Над паперами Джозефа Нідхема, історика китайської науки? — перепитала я, відчуваючи в грудях лячний холодок.

— Так. Він теж був біохіміком, і тому зацікавив професора Клермона, — пояснив мені пан Джонсон, потроху заспокоюючись. — Ну, то як — сядете на А-один?

— Краще на А-шість. — Думка про те, щоб сидіти поруч із вампіром, навіть через одне місце, мене знервувала. Сидіти напроти, в А-чотири, теж було просто немислимо. Як же зосередитися, якщо постійно думати — що ж там помітили ці химерні очі? Якби столи у середньовічному відділі були хоч трохи зручнішими, я сіла б під однією з тих химерних скульптур, що стояли на чатах біля вузьких вікон, і наразилася б на відвертий осуд із боку Джиліан Чемберлен.

— От і добре. Дякую за виказане вами розуміння, — полегшено зітхнув пан Джонсон.

Увійшовши до яскраво освітленого Сельден-Енду, я мимоволі примружилася. Бліда шкіра Клермона різко контрастувала з темним волоссям, але на вигляд він був бездоганний і бадьорий. Цього разу на ньому був светр із зеленими цятками, а комір трохи відкопилювався на шиї. Я кинула швидкий погляд під стіл і помітила темно-сірі брюки, так само темні шкарпетки та чорні черевики, що, безсумнівно, коштували більше за весь гардероб пересічного науковця.

До мене знову повернулося тривожне відчуття. Що Клермон робить у цій бібліотеці? Чому він не у своїй лабораторії?

Не завдаючи собі клопоту приглушувати власні кроки, я рушила у бік вампіра. Клермон, що сидів у дальньому кутку, продовжив читати, немов і не чув мого наближення. Я гепнула свій пластиковий пакет і манускрипти на місце А-п’ять, позначаючи таким чином зовнішні межі своїх володінь.

Він підняв очі й здивовано вигнув брови.

— Доброго ранку, докторе Бішоп.

— Доброго ранку, професоре Клермон. — Я второпала, що він чув усе, що говорилося про нього біля столика замовлень, бо мав слух, як у кажана. Щоб не зустрічатися з ним поглядом, я почала видобувати зі свого пакета все необхідне для роботи і розкладати на столі так, щоб звести невеличкий захисний редут межи мною та вампіром. Клермон спостерігав за мною, аж поки у мене скінчилося письмове приладдя, а потім зосереджено зсунув брови і знову занурився в читання.

Витягнувши шнур свого комп’ютера, я пірнула під стіл, щоби встромити його у розетку. Коли я випрямилася, вампір і досі читав, але на губах у нього грала іронічна усмішка.

— Тобі, безперечно, було б набагато зручніше, якби ти всівся на північному кутку, — стиха промимрила я, витягуючи свій список манускриптів.

Клермон підвів голову, зіниці його розширилися, і очі враз зробилися темними, як вуглини.

— Я вам заважаю, докторе Бішоп?

— Звісно, що ні, — похапцем відказала я, і в мене перехопило дух від гвоздичного аромату, що супроводив його слова. — Просто я здивована, що світло з південного боку видалося вам більш комфортним.

— Ви ж не вірите всьому, що читаєте? — Одна його чорна брова піднялася у вигляді знака запитання.

— А ви гадали, ніби я сподівалася, що ви спалахнете полум’ям тієї ж миті, коли на вас впаде сонячне світло. Помиляєтеся. Вампіри не згоряють від контакту з сонячним промінням і вони не мають іклів. Усе це міфи, придумані людьми. Але мені вперше трапляється… представник вашої породи, котрий насолоджується сонячним світлом.

Тіло Клермона не поворухнулося, але я могла б побитися об заклад, що він насилу стримався, щоб не розсміятися.

— А чи часто вам траплялися, як ви кажете, «представники моєї породи», докторе Бішоп?

Звідки ж він знає, що вампіри мені траплялися нечасто? Адже вампіри, безперечно, володіючи надприродними здібностями, не мали неприродних талантів — наприклад, здатності читати думки або передбачати події. Подібні здібності притаманні відьмам, та інколи проявлялися у демонів. Так було заведено в природі. Принаймні, саме так пояснювала мені в дитинстві моя тітка, коли я, лягаючи спати, боялася, що прийде злий вампір, вкраде мої думки і шмигоне з ними у вікно.

Я зміряла його пильним поглядом.

— Річ у тім, професоре Клермон, що навіть багатий досвід спілкування з вам подібними не підкаже, що я маю думати саме в цю мить.

— Я був би радий відповісти на це запитання — якби міг. — Він згорнув книгу, поклав її на стіл і мовчки чекав із терплячістю вчителя, що вислухує не надто здібного, але зухвалого учня.

— Що потрібно особисто вам?

Клермон відкинувся на спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

— Особисто мені потрібно уважно вивчити папери доктора Нідхема і дослідити еволюцію його поглядів на морфогенез.

— Морфогенез?

— Так, на зміни зародкових клітин залежно від зміни…

— Я знаю, що таке морфогенез, професоре Клермон. І я питаю не про це.

Його рот судомно смикнувся. Я схрестила на грудях руки, немов захищалася.

— Зрозуміло. — Вампір склав свої довгі пальці човником і сперся ліктями на підлокітник.

— Минулого вечора я прибув до бібліотеки Бодлі, щоб замовити певні манускрипти. Опинившись всередині, я вирішив трохи роздивитися довкола, бо волію добре знати своє оточення — ви розумієте, про що йдеться, — тим більше, що я тут не частий гість. І раптом помітив вас на галереї. А те, що я побачив наступної миті, привернуло мою увагу, бо трапилося абсолютно несподівано. — З цими словами його рот знову судомно смикнувся.

Я почервоніла, як буряк, від думки про те, що вдалася до магії лише для того, щоб дістати з полиці книгу. І спробувала не дати йому обеззброїти мене старомодним виразом «Бібліотека Бодлі». Але моя спроба виявилася не дуже вдалою.

«Обережно, Діано. Він намагається зачарувати тебе».

— Тобто ви хочете сказати, що це випадковий збіг обставин, унаслідок якого вампір і відьма сидять собі одне напроти одного в бібліотеці й переглядають книги, немов звичайні читачі?

— Не думаю, що той, хто мав би достатньо часу, щоб уважно до мене придивитися, визнав би мене пересічним і звичайним, чи не так? — І без того тихий голос Клермона стишився до саркастичного шепоту. Він подався вперед у своєму кріслі, на його бліду шкіру впав промінь світла, і мені здалося, що вона зажевріла. — Стосовно ж решти сказаного — так, це низка випадковостей, що мають прості пояснення.

— А я гадала, що науковці тепер не вірять у випадковості.

Клермон тихо розсміявся.

— Декотрим доводиться в них вірити.

Він не зводив із мене широко розкритих очей, і це надзвичайно мене нервувало. Працівниця бібліотеки підкотила до його крісла старезний дерев’яний возик із картонними коробками манускриптів, ретельно розкладеними на його поличках.

Вампір неохоче відірвав очі від мого обличчя.

— Дякую, Валері. Я дуже ціную вашу допомогу.

— Нема за що, професоре Клермон, — пролопотіла Валері, й, зачаровано поглянувши на нього, густо почервоніла. Вампір заворожив її звичайним «дякую». Я зневажливо пирхнула.

— Коли вам іще щось знадобиться, дайте нам знати, — сказала працівниця, повертаючись до своєї кабінки на вході.

Клермон взяв у руки перший коробок, розстебнув його замки своїми довгими пальцями і зиркнув на мене через стіл.

— Я більше не буду відволікати вас від роботи.

Останнє слово залишилося за Метью Клермоном. Раніш я вже достатньо спілкувалася зі старшими колегами, щоб це збагнути і зрозуміти, що будь-яка моя відповідь буде недоречною і лише погіршить ситуацію. Я розкрила переносний комп’ютер, сильніше звичайного натиснула кнопку живлення і взяла перший зі своїх манускриптів. Розстебнувши коробок, я поклала переплетений шкірою фоліант на підставку.

Впродовж наступних півтори години я прочитала перші сторінки разів зо тридцять, не менше. Почала я з самого початку, прочитавши знайомі рядки поеми, приписуваної Джорджу Ріплі, де містилася обіцянка розкрити таємниці філософського каменя. Зважаючи на несподіванки, що трапилися мені цього ранку, описані в поемі способи створення Зеленого Лева, Чорного Дракона та вироблення містичної крові з хімічних інгредієнтів, здалися мені ще менш зрозумілими, аніж зазвичай.

А Клермон тим часом встиг виконати навдивовижу багато роботи, списуючи одну за одною кремові аркуші швидкими дотиками свого механічного олівця «Майстерштук» фірми «Монблан». Час від часу він із гучним шелестом перегортав аркуш, змушуючи мене аж зубами скреготіти від злості й знов починати вже прочитану сторінку.

Інколи кімнатою нечутно пропливав пан Джонсон, щоб пересвідчитися, що ніхто не псує книжок. А вампір все писав і писав. Я з ненавистю витріщалася то на пана Джонсона, то на Клермона.

О 10:45 вже знайоме поколювання шкіри засвідчило бурхливу появу в бібліотеці Джиліан Чемберлен. Вона відразу ж рушила до мене — напевне, для того, щоб розповісти, як весело вона погуляла на святі Мабон. Але раптом побачила вампіра — і впустила з переляку свій пластиковий пакет із ручками та нотатками. Клермон підняв голову і витріщився на неї так, що Джиліан позадкувала і ретирувалася до середньовічної секції бібліотеки.

Об 11:10 я відчула на шиї підступний дотик поцілунку. То був ніяковий демон із відділу музичної довідникової літератури, пристрасний любитель кави. Він постійно бавився тим, що накручував на палець пару білих пластмасових навушників, а потім крутив ними в повітрі, розмотуючи в протилежний бік. Демон побачив мене, кивнув, вітаючись із Метью, і сів посеред залу за один із комп’ютерів. На екрані цього комп’ютера виднівся напис: ПРИСТРІЙ НЕСПРАВНИЙ. ВИКЛИКАНО МАЙСТРА ДЛЯ РЕМОНТУ. Деякий час демон займався тим, що озирався через плече і поглядав на стелю, немов силувався здогадатися, де він є і як сюди потрапив.

Відчувши холодний погляд Клермона на своїй маківці, я знову спробувала зосередитися на Джорджі Ріплі.

Об 11:40 між моїми лопатками раптом розквітла крижана квітка.

То була остання крапля. Сара завжди казала, що одна з десяти живих істот — представник потойбічних сил, але цього ранку в залі герцога Гамфрі вони переважали звичайних людей у співвідношенні п’ять до одного. Звідки ж їх скільки взялося?

Я рвучко підвелася, різко крутнулася — і переполохала гарненького вампіра з виголеною лисиною. Тримаючи в руці середньовічний псалтир, він саме сідав у крісло, котре було для нього замалим. Раптово відчувши на собі небажану увагу, він аж пискнув від переляку. А забачивши Клермона, сполотнів, як крейда, що було досить незвичним явищем навіть серед вампірів. Вибачливо вклонившись, він ретирувався до темної ніші в дальньому кутку бібліотеки.

Упродовж дня в секції Сельден-Енд побували кілька людей та ще троє потойбічних створінь.

Повз Клермона пропливли якісь незнайомі жінки-вампіри (котрі виявилися рідними сестрами), зупинилися під вікном серед стелажів із книгами на тему місцевої історії й заходилися витягувати томи про ранні поселення на місці Бедфордшира та Дорсета і похапцем робити нотатки на єдиному аркуші паперу. Одна з жінок щось прошепотіла своїй супутниці, і Клермон обернувся до них так різко й швидко, що, мабуть, скрутив би в’язи, якби був звичайною людиною. Вампір стиха зашипів, і від цього звуку в мене волосся на голові стало сторч. Сестри-вампірки перезирнулися і щезли так само тихо, як і з’явилися.

Третім створінням був літній чоловік. Спочатку він завмер у світлі сонячного променя, побожно роздивляючись вітражні вікна, а потім поглянув на мене. На ньому була типова одіж науковця: брунатний твідовий піджак із замшевими нашивками на ліктях, вельветові брюки яскраво-зеленого кольору і бавовняна сорочка з пристібним комірцем та чорнильною плямою на кишені. Я вже хотіла проігнорувати його як типового оксфордського вченого, як поколювання в шкірі підказало мені, що переді мною — відьмак. Ми не були знайомі, тож я знову зосередилася на своєму манускрипті.

Однак легке відчуття тиску на потилицю унеможливлювало читання. Цей тиск згодом передався на вуха, став сильнішим, огорнув чоло — і мене охопила паніка. Це було не мовчазне привітання, це була погроза. Втім, який сенс відьмакові погрожувати мені?

Чаклун поволі рушив до мого стола з удаваною невимушеністю. Поки він наближався, у моїй голові, що гуділа від припливу пульсуючої крові, почувся тихий голос. Він був надто слабким, і я не змогла розібрати слів. Я не сумнівалася, що голос ішов від отого відьмака, але хто він, в біса, такий?

Моє дихання стало частим і уривчастим. «Геть з моєї голови!» — тихо, але з серцем наказала я, торкаючись свого лоба.

Клермон з’явився поруч так швидко, що я й не помітила, як він пройшов повз столи. Мить — і він вже стояв біля мене, однією рукою спершись на спинку крісла, а другою — об стіл переді мною. Його широкі плечі огорнули мене, немов крила сокола, що прикриває свою здобич.

— Із вами все гаразд? — спитав він.

— Так, все нормально, — відповіла я тремтячим голосом, остаточно розгублена, бо не розуміла, навіщо вампіру захищати мене від відьмака.

Із галереї над нами якась читачка висунула голову, щоб подивитися, що ж там трапилося. Потім вона підвелася і нахмурила брови. Звичайній людині важко було не помітити відьму, відьмака, та ще й вампіра.

— Відійдіть. Люди помітили нас, — прошипіла я крізь стиснуті зуби.

Клермон випростався на повен зріст, але так і стояв спиною до відьмака, прикриваючи мене, немов ангел-хранитель.

— Ой, напевне я помилився, — промимрив відьмак із-за спини Клермона. — Я гадав, що те місце незайняте. Вибачте. — М’якими кроками він відійшов на безпечну відстань, і тиск на мою голову поволі вщух.

Війнув легенький вітерець — то холодна рука вампіра потягнулася була до мого плеча, але завмерла і знову взялася за спинку крісла. Клермон нахилився до мене.

— Ви дуже зблідли, — мовив він низьким тихим голосом. — Може, мені відвести вас додому?

— Ні, не треба, — похитала я головою, сподіваючись, що він повернеться на своє місце, і я поволі опаную себе. А з галереї за нами підозріло спостерігала недоречно допитлива читачка.

— Докторе Бішоп, я справді гадаю, що вам слід дозволити мені відвести вас додому.

— Ні! — мій голос прозвучав голосніше, аніж я хотіла. — Мене не вигнати з цієї бібліотеки — ні вам, ні абикому.

Обличчя Клермона було бентежно близько. Він повільно втягнув через ніздрі повітря — і я знову відчула п’янкий аромат кориці та гвоздики. Щось у моєму погляді переконало його, що я не жартую, і вампір відсахнувся. Його рот випрямився в сувору лінію, і він мовчки повернувся за свій столик. Решту дня ми провели в стані перемир’я і послаблення напруженості. Мені ніяк не вдавалося завершити перший аркуш і розпочати другий, а Клермон гортав аркуші та списані нотатники з уважністю судді, що вирішує справу про смертний вирок.

На третю годину дня з засмиканими нервами я зрозуміла, що вже не зможу зосередитися. День змарновано.

Зібравши свої манатки зі стола, я запхала манускрипт у коробку.

Клермон підняв голову.

— Йдете додому, докторе Бішоп? — Його інтонація була невимушено-нейтральною, але очі блищали.

— Так, — відказала я.

Вампір передбачливо зобразив на своєму обличчі повну байдужість.

Усі створіння у бібліотеці спостерігали, як я виходила — і лихий відьмак, і Джиліан, і вампір-монах, і навіть демон. Чергову, що змінилася за столиком замовлень, я теж бачила вперше, бо рідко покидала бібліотеку в таку годину. Пан Джонсон відсунув своє крісло, побачивши, що то я, з подивом зиркнув на годинник.

Опинившись на квадратній підлозі першого поверху, я поштовхом розчинила двері бібліотеки і почала жадібно пити свіже повітря. Втім, для того щоб повернути день на краще, знадобиться дещо більше, аніж просто свіже повітря.

П’ятнадцять хвилин по тому на мені вже були гарно припасовані спортивні брюки по литки завдовжки, що розтягувалися в шести напрямках, полиняла футболка з емблемою веслувального клубу і шерстяний пуловер. Зав’язавши шнурки на кросівках, я бігцем рушила до річки. Нарешті якась частина мого напруження вгамувалася. «Адреналінове отруєння» — отаким чином діагностував один лікар оці напади тривоги, що турбували мене ще з дитинства. Лікарі пояснили, що через невідомі їм причини мій організм начебто вважав, що він перебуває у стані перманентної загрози. А один зі спеціалістів, якого запросила моя тітка, заявив, що я страждаю через біохімічні залишки тих давніх часів, коли людина займалася полюванням та збиранням. І що я буду в нормі допоки очищатиму свою кров від зайвого адреналіну за допомогою пробіжок — немов та наполохана антилопа, що втікає від лева.

На превеликий жаль, для цього лікаря мені довелося невдовзі побувати в національному парку Серенгеті, де я стала свідком такої погоні. Антилопа програла змагання. І це справило на мене неабияке враження.

Відтоді я перепробувала все — від медикаментів до медитації, але ніщо так не допомагало мені стримувати паніку, як фізичні вправи. Навчаючись в Оксфорді, я займалася веслуванням рано-вранці, до того як команди гребців зчиняли штовханину у вузенькій річці. Але поки не почалася сесія, вдень річка вільна від спортсменів.

Мої ступні хрустіли гравійними стежинами, що вели до елінгів. Я помахала рукою Піту — човняреві, що ходив від човна до човна з гайковими ключами та баночками з мастилом, намагаючись полагодити те, що скалічили старшокурсники під час своїх тренувань. Зупинившись біля сьомого елінгу, я перехилилася, щоб полегшити різкий біль у боку, а потім взяла ключ із маківки ліхтаря, що висів перед дверима.

Усередині мене привітали біло-жовті човни на стелажах. Там були великі восьмимісні човни для першої чоловічої команди, трохи вужчі човни для жінок і решта — менші за розміром і гірші за якістю. З носа одного із блискучих нових човнів, на якому ще не встигли встановити кріплення для весел, висіла табличка з написом-інструкцією для візитерів: «Ніхто не має права забрати з цього дому коханку французького лейтенанта без дозволу президента Човнярського клубу Нью-Коледжу». Назву човна нещодавно зобразили на його борту трафаретом із літерами у вікторіанському стилі — в пам’ять про випускника Нью-Коледжу, котрий вигадав цього персонажа і написав відповідний роман.

Углибині елінгу на підставках, розташованих на висоті стегна, стояв вузький довгий безшумний човен з електродвигуном. «Господи, бережи Пітера», — подумала я. Він мав звичку залишати ялик на долівці елінгу. На сидінні лежав аркуш з оголошенням: «Загальне тренування — наступного понеділка. Човен буде на стелажі».

Я скинула кросівки, взяла зі схованки біля дверей весла з вигнутими лопатями і понесла їх до пристані. А потім повернулася за човном.

Ялик потихеньку плюхнувся на воду, і я однією ногою стала на сидіння, щоб човен не віднесло, поки я вставлятиму в кочети весла, що скидалися на пару гігантських паличок для їжі. Нарешті я обережно ступила в човен і лівою рукою відштовхнулася від пристані. Ялик відплив від берега.

Веслування було для мене як релігійне дійство, що складалося з певних ритуалів та рухів, повторюваних доти, поки вони не перетворювалися на медитацію. Ці ритуали починалися тієї миті, коли я торкалася приладдя, але справжня магія відбувалася від поєднання точності, ритму та сили, яких потребувало веслування. З часів навчання на старших курсах ніщо так не заспокоювало мене, як веслування.

Зануривши весла у воду, я зробила перший рух під водою. Потім пришвидшила рухи, щоразу допомагаючи собі ногами. Я відчувала дотик кожної краплі води, що потрапляла мені на шкіру, коли весла виринали і знову зникали під хвилями. Холодний різкий вітер із кожним змахом весел проникав мені під одяг.

Коли мої рухи увійшли в бездоганний ритм, мене охопило відчуття льоту. У такі благословенні моменти я немов зависала у часі та просторі — моє тіло ніби ставало невагомим і пливло над рікою. Мій швидкий маленький човник мчав уперед, і я коливалася в такт із човном та його веслами. Заплющивши очі, я всміхнулася — і події цього дня стали дріб’язковими та незначущими.

Навіть із заплющеними очима я відчула, як небо потемніло, і гуркіт транспортного потоку засвідчив, що я пропливла під Донінгтонським мостом. Знову виринувши на світло, я розплющила очі — і враз відчула на грудях холодний дотик погляду вампіра.

На мосту була постать, вітер маяв поли довгого пальта. Я не роздивилася його обличчя, але високий зріст і міцна статура вампіра підказували, що то був Метью Клермон.

Знову він.

Я вилаялася і мало не впустила одне весло. Центральна оксфордська пристань була неподалік. Думка про те, щоб удатися до забороненого маневру — перетнути річку і гепнути вампіра веслом по голові — видалася мені надзвичайно спокусливою. Я обмірковувала свій план, аж раптом помітила на пристані тендітну жінку в заляпаному комбінезоні. Вона курила цигарку і розмовляла по мобільному телефону.

То була нетипова картина для оксфордського елінгу.

Жінка підняла голову, і я фізично відчула на шкірі її погляд. Демон. Вона скривила рота у вовчий вишкір і щось сказала по телефону.

Дивно, дуже дивно. Як з’являється Клермон, за ним щоразу цілий сонм різної нечисті. Я відкинула свій план і спрямувала тривогу у веслування.

І таки спромоглася здолати чималий відрізок річки за течією, але тепер моя подорож геть втратила безтурботність. Перед таверною «Ізіда» я повернула човен до берега і помітила біля столиків Клермона. Якимось чином йому — пішки! — вдалося дістатися до таверни від Донінгтонського мосту раніше, аніж я домчала сюди на швидкохідному ялику.

Я різко змахнула веслами, підняла їх над водою на два фути наче крила велетенського птаха і ковзнула до хиткої дерев’яної пристані таверни. Поки я вибиралася з човна, Клермон перетнув зелений газон, що нас розділяв, двадцять із гаком футів завдовжки. Під вагою вампіра плавуча платформа просіла у воду і загойдалася, а човен на воді заколихався з нею в такт.

— Що ви, в біса, робите?! — роздратовано напустилася я на нього, коли вибралася з човна і пішла на вампіра нетесаними дошками пристані. Я важко дихала від завзятого веслування, а мої щоки горіли вогнем. — Чому ви зі своїми приятелями переслідуєте мене?

Клермон нахмурився.

— То не мої приятелі, докторе Бішоп.

— Як це не ваші? Відтоді як моя тітка затягла мене проти моєї волі на літній язичницький фестиваль, коли мені було тринадцять, я жодного разу не бачила так багато вампірів, відьом та демонів в одному місці. Якщо вони справді не ваші друзі, то чому ж увесь час вештаються довкола вас, га? — З цими словами я витерла рукою чоло, відкинувши пасма мокрого волосся.

— Господи милосердний… — спантеличено промимрив вампір. — То ті чутки — правдиві.

— Які ще чутки? — роздратовано спитала я.

— Ви й справді гадаєте, що цим… тварюкам хочеться проводити час біля мене? — гидливо спитав Клермон із подивом у голосі.

Я схопила свій пуловер за край і стягнула його через голову. Швидкий погляд Клермона ковзнув по моїх ключицях, оголених руках та кінчиках пальців. Перед ним у звичній веслувальній одежі я раптом відчула себе зовсім голою.

— Так, — відрізала я. — Мені доводилося жити в Оксфорді раніше. Я приїжджаю сюди щороку. І єдина зміна, яка за увесь цей час трапилася, — це ваша поява. Від минулого вечора, коли ви з’явилися і буквально випхали мене з бібліотеки, на мене витріщалися незнайомі вампіри та демони і мені погрожували так само незнайомі відьмаки.

Руки Клермона злегка піднялися, наче він хотів взяти мене за плечі й струснути. При зрості п’ять футів сім дюймів мене важко назвати недомірком, але вампір був такий високий, що я мала закидати назад голову, щоб дивитися йому в очі. Усвідомлюючи різницю у зрості та вазі між мною та Клермоном, я ступила крок назад, схрестила на грудях руки, і покликала на допомогу моє професійне «я», щоб опанувати себе.

— Вони цікавляться не мною, докторе Бішоп. Вони цікавляться вами.

— Але ж чому? Що їм, в біса, від мене треба?

— А ви й справді не знаєте, чому всі демони, відьми та вампіри на південь від центральних графств Англії за вами слідкують? — У його голосі почулася нотка недовіри, а вираз його обличчя був такий, ніби він вперше мене бачить.

— Ні, не знаю, — відказала я, спрямувавши погляд на двох чоловіків, що насолоджувалися пивом за ближнім столиком. Дякувати Богу, вони переймалися лише власною розмовою. — Я нічого особливого в Оксфорді не робила — просто читала старі манускрипти, займалася веслуванням на річці, готувалася до конференції й ні з ким не спілкувалася. І більше нічим я тут ніколи не займалася. Тобто я не давала цим тварюкам жодних підстав для виявляння до мене підвищеної уваги.

— А ви подумайте гарненько, Діано, — з притиском мовив Клермон. Коли він назвав мене на ім’я, хвилька химерного відчуття пробіглася поза шкірою, але то був не страх. — Що саме ви читали?

Він опустив повіки, прикривши свої дивовижні очі, але я встигла побачити їхній пожадливо-очікувальний вираз.

Мої тітки попередили, що Метью Клермон чогось від мене хотів. І ось тепер виявилося, що вони мали рацію.

Він знову втупив у мене погляд своїх химерних темно-сірих очей.

— Ці істоти слідкують за вами тому, що вважають, начебто ви знайшли дещо, втрачене багато років тому, — неохоче пояснив він. — Вони хочуть повернути це собі й вірять, що саме ви здатні це для них дістати.

Я пригадала ті манускрипти, над якими працювала впродовж останніх кількох днів. І моє серце занило — серед них був лише один імовірний кандидат на таку надмірну увагу.

— Якщо вони не ваші друзі, то звідки вам відомо, чого їм треба?

— Я чую голоси, докторе Бішоп. Я маю дуже добрий слух, — терпляче пояснив вампір, повертаючись до характерного для нього офіційного стилю спілкування. — Окрім того, я досить спостережливий. На одному вечірньому концерті в неділю двоє відьом говорили про якусь американку — колегу-відьму, — що знайшла в Бодліанській бібліотеці книгу, яку давно вважали безнадійно втраченою. Відтоді я помітив у Оксфорді багато нових облич — і це мене тривожить.

— Свято Мабон. Саме цим і пояснюється така кількість відьом в Оксфорді. — Я намагалася говорити так само терпляче, як і він, хоча вампір не відповів на моє останнє запитання.

Із глузливою посмішкою Клермон похитав головою.

— Ні, це не через рівнодення, це через манускрипт.

— А що вам особисто відомо про «Ешмол номер сімсот вісімдесят два»? — тихо спитала я.

— Менше, ніж вам, — відповів Клермон, і його очі звузилися у маленькі щілинки. І від цього він іще більше став схожим на велику, смертельно небезпечну істоту. — Я його ніколи не бачив. А ви тримали цей манускрипт у руках. Де ж він тепер, докторе Бішоп? Сподіваюсь, ви ж не пішли на таке глупство — не винесли його з бібліотеки і не сховали у себе в квартирі?

Мені аж дух перехопило.

— То ви гадаєте, що я його поцупила? Отак взяла й поцупила з Бодліанської бібліотеки? Та як ви смієте навіть натякати на таке?!

— Увечері в понеділок у вас його не було, — сказав вампір. — І сьогодні на вашому столі його теж не було.

— А ви й справді спостережливий, — саркастично мовила я, — якщо побачили зі свого місця. Я повернула його у п’ятницю. — І тут я нарешті второпала, що він міг просто підійти і попорпатися у моїх речах на столі, коли я ненадовго виходила. — Що ж у тому манускрипті особливого, що змушує вас нишпорити у колеги на столі?

Він злегка здригнувся, але той тріумф, який я відчула, спіймавши його на недостойній поведінці, враз знівелювало гостре відчуття страху: цей вампір слідкував за мною настільки прискіпливо, наскільки це було йому потрібно.

— Та так, нічого особливого, звичайна цікавість — і все, — відповів Клермон, оголюючи усмішкою зуби. Правду казала Сара: вампіри не мають іклів.

— Так я й повірила!

— А мені байдуже, вірите ви чи ні, докторе Бішоп. Але остерігайтеся. Ці створіння не жартують. А коли вони дізнаються, що ви не просто звичайна відьма… — І не доказавши, Клермон скрушно похитав головою.

— Що ви хочете сказати? — Кров відхлинула у мене від голови, і я відчула запаморочення.

— Для нашої доби це велика рідкість, коли відьма має такий… потенціал. — Голос Клермона стишився до низького хрипіння, що вібрувало глибоко в його горлянці. — Не всі це бачать. Поки що. Але я бачу. Ви просто світитеся енергією, коли зосереджуєтеся. І коли сердитеся. Ясна річ, демони у бібліотеці незабаром відчують її — якщо ще не відчули.

— Ціную ваше попередження. Але мені не потрібна ваша допомога. — Я була позадкувала, намірившись піти геть, але він різко випростував руку вперед і вхопив мене за передпліччя, змусивши різко зупинитися.

— Не кажіть гоп. Будьте обережні, благаю. — Клермон завагався; бездоганні лінії його обличчя на мить спотворилися, наче він боровся з якимось почуттям. — Особливо стережіться отого відьмака.

Я пропекла поглядом руку на своєму передпліччі. Клермон відпустив мене. Його повіки опустилися, затуляючи очі.

До елінгу я поверталася, веслуючи повільно і розмірено, але ці повторювані рухи не позбавляли мене сум’яття та тривоги, що оселилися в моїй душі. Час від часу на пішохідній доріжці, що йшла вздовж берега річки, з’являлася якась розмита сіра пляма, але ніщо інше не привертало моєї уваги — окрім людей, що їхали велосипедами з роботи та дуже непоказного чоловіка, що вигулював свого пса.

Я занесла причандалля до елінгу, замкнула його і підтюпцем побігла пішохідною доріжкою.

А на тому боці річки, перед входом до головного університетського елінгу, стояв Метью Клермон.

Я кинулася бігти, а коли озирнулася, то його вже там не було.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка