Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка29/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39

Розділ 33

Поєднання втоми, ліків та відчуття рідної домівки протримали мене в ліжку кілька годин. Я прокинулася, лежачи на животі, підігнувши одну ногу, і помацала рукою в марних пошуках Метью.

Надто слабка спросоння, щоб сісти в ліжку, я повернула голову до дверей. У замку стримів великий ключ, а з протилежного боку дверей лунали тихі голоси. Запаморочення після сну миналося, і бурмотіння ставало чутнішим та виразнішим.

— Це жахливе неподобство, — відрізав Метью. — Як ви могли їй дозволити жити отак роками?

— Ми і не здогадувалися про масштаби її здібностей та сили, — відрізала Сара, не менш роздратована, аніж Метью. — З такими батьками вона не могла не бути інакшою. Втім, я навіть припустити не могла відьмовогню.

— А як ти здогадалася, що вона намагається викликати його, Емілі? — спитав Метью вже приязнішим тоном.

— Якось, коли я була ще малою, одна відьма з мису Код викликала відьмовогонь. Їй, напевне, було сімнадцять, — відповіла Ем. — І я довіку не забуду, якою була та відьма і яка то є страшна сила — відьмовогонь.

— Відьмовогонь — смертельно небезпечний. Жодне заклинання не зможе відвести його, і жодне чаклунство не зможе загоїти його опіки. Заради ж моєї безпеки мати навчила мене розпізнавати його ранні ознаки: запах сірки та характерні рухи, що їх виконує відьма руками, — сказала Сара. — Вона пояснила мені, що коли викликають відьмовогонь, то з’являється богиня. Я гадала, що зійду в могилу, так і не побачивши його, а тим більше я не очікувала, що відьмовогонь організує в мене на кухні моя рідна племінниця. Відьмовогонь і, мабуть, відьмоводу?

— Я сподівався, що відьмовогонь буде рецесивною здатністю, — зізнався Метью. — А тепер розкажіть мені про Стівена Проктора.

Донедавна владний тон, що проявлявся у голосі Метью, я пояснювала впливом його бойового минулого. Але тепер, коли я дізналася про лицарів Лазаря, виявилося, що це частина його сьогодення.

Однак Сара, непризвичаєна до такого тону, наїжачилася.

— Стівен був потайливий. Він не хизувався своєю силою.

— Тож не дивно, що відьми заходилися дізнаватися про неї.

Я міцно заплющила очі, викинувши зі свідомості образ батька, розітнутого від горла до паху, щоб інші відьми та відьмаки мали змогу розібратися в його магії. Я мало не повторила його долю.

Масивна фігура Метью перемістилася в коридорі, й будинок запротестував проти такої незвично великої ваги.

— Стівен був досвідчений та вмілий чаклун, але він не зміг їм протистояти. Можливо, Діана успадкувала його здібності, та й Ребеккині також, поможи їй, Боже. Але вона не має їхніх знань, а без знань вона безпорадна. І оцей знак на ній — як мішень.

А я тим часом безсоромно підслуховувала.

— Вона ж — не транзисторний приймач, Метью, — виправдувально зауважила Сара. — Її не доставили нам із батарейками та інструкцією. Ми зробили все, що змогли. Коли вбили Ребекку та Стівена, Діана стала зовсім іншою дитиною: пішла у себе так далеко, що ніхто не міг до неї добратися. А чим ми могли зарадити? Силоміць змусити до того, що вона так рішуче відкидала?

— Не знаю, — відповів Метью з розпачем у голосі. — Але ви не мусили залишати її в такому стані. Та відьма тримала її в полоні понад дванадцять годин.

— Ми навчимо її того, що їй слід знати.

— І чим швидше, тим краще — для неї ж самої.

— На це піде все її життя. Магія — це не макраме. Вона потребує тривалого часу.

— Ми не маємо часу! — просичав Метью. Скрипнула мостина — то, напевне, Сара інстинктивно відсахнулася від розлюченого Метью. — Раніше Конгрегація гралася в кота і мишу, але помітка на Діаниній спині засвідчила, що ті дні минули.

— Як ти смієш називати грою те, що трапилося з моєю небогою?! — підвищила голос Сара.

— Тс-с-с! — засичала Емілі. — Ти розбудиш її.

— Саро, то що допоможе нам зрозуміти — як саме зачакловано Діану? — Тепер вже Метью перейшов на шепіт. — Може, ти пригадаєш що-небудь із тих днів, коли Стівен та Ребекка готувалися вирушити до Африки? Якісь дрібні деталі, тривоги, сподівання?



Зачаклована .

Це слово відлунювало в моїй свідомості, поки я повільно підводилася і сідала в ліжку. Чаклування мало застосовуватися виключно в екстремальних випадках: смертельної небезпеки, божевілля, а також неконтрольованого зла у його чистому вигляді. Той, хто погрожував когось зачаклувати, ризикував наразитися на рішучий осуд із боку решти відьом та відьмаків.



Зачаклована ?

Коли я встала з ліжка, Метью був біля мене.

— Що ти хотіла? — спитав він, невдоволено нахмурившись.

— Я хотіла поговорити з Ем. — Мої пальці вже свербіли й трохи посиніли. Пальці на ногах, що стирчали з марлевої пов’язки на кісточці, теж набували синього кольору. Я швидко пішла повз Метью, та зачепилася марлевою пов’язкою на нозі за старий гвіздок, що стирчав із підлоги.

Сара та Ем із тривогою на обличчях чекали мене на сходовому майданчику.

— Що зі мною не так? — суворо спитала я.

Емілі злякано притиснулася до Сари.

— Та ні… з тобою все гаразд.

— Ти сказала, що я зачаклована. Що це зробила моя рідна мати. — Мабуть, я була якоюсь потворою, виродком чи що. Іншого пояснення я не бачила.

Емілі почула мої думки, хоча я й не висловила їх уголос.

— Ти не потвора, люба моя. Ребекка зробила це, тому що боялася за тебе.

— Ти хочеш сказати, що вона боялася не за мене, а мене. — Моїх синіх пальців уже було достатньо, щоб не на жарт перелякатися. Я спробувала сховати їх, але не хотілося обпалити сорочку Метью, а якби я вхопилася за старі дерев’яні перила на сходах, то могла запросто підпалити будинок.

— Пильнуй килим, дівчино! — Висока примара визирала з-за дверей кімнати, де жили Сара та Ем, і занепокоєно показала пальцем на підлогу. Я підняла пальці на ногах, ставши на п’яти.

— Ніхто тебе не боїться. — Я відчула на спині крижаний погляд Метью. Він хотів відволікти мою увагу.

— Як це — ніхто? Вони бояться! — заперечила я, показуючи іскристим пальцем на своїх тіток і свердлячи їх рішучим поглядом.

І я теж боюся, — зізнався ще один померлий Бішоп, цього разу якийсь підліток із трохи випнутими зубами й у подертих бриджах; у руках він тримав кошик для ягід.

Я люто визвірилася на своїх тіток — і вони позадкували.

— Ти маєш всі підстави відчувати розпач та відчай, — сказав Метью в мене з-за спини. Здійнявся вітер, і сніжинки його погляду торкнулися моїх стегон. — От і відьмовій з’явився, бо ти почуваєшся немов у пастці. — Метью присунувся до мене ще на кілька дюймів, і вітер біля моїх литок посилився. — Ось бачиш?

І справді, це набридливе відчуття більше нагадувало відчай та розпач, а не лють. Відволікшись від проблеми чаклування, я обернулася до Метью, щоб докладніше розпитати про його припущення. Синій колір моїх пальців сходив, а супроводжуване іскрами тріскотіння взагалі припинилося.

— Спробуй зрозуміти, — благально мовила Емілі. — Ребекка та Стівен подалися до Африки, щоб захистити тебе. І зачаклували тебе для того, щоб захистити. Все, чого вони хотіли, — це твоєї безпеки.

Будинок застогнав і шумно зітхнув, поскрипуючи старими кроквами.

Хвиля холоду накрила мене.

— Це моя провина, що вони загинули? Вони подалися до Африки, і хтось там їх убив через мене? — Я з жахом поглянула на Метью.

Не чекаючи на відповідь, я пішла наосліп до сходів, забувши про біль у нозі й думаючи лише про одне — втекти світ за очі.

— Ні, Саро. Нехай іде, — різко сказав Метью.

Будинок розчинив переді мною всі двері, і я грюкала, зачиняючи їх усі за собою — зал, їдальня, сімейна кімната, кухня. Сарині садівничі чоботи начепилися на мої босі ноги, і я відчула їх холодну та гладеньку ґуму всередині. Надворі я зробила те, що робила завжди, коли мені хотілося побути на самоті: пішла до гаю.

Мої ноги не зупинялися, аж поки я не пройшла крізь вузлуваті старі яблуні й опинилася в затінку старезних білих дубів та цукрових кленів. Я важко дихала й тремтіла від виснаження та шоку, коли зупинилася біля дерева, завширшки майже такого самого, як і заввишки. Його низькі розлогі віти торкалися землі, а червоно-пурпурове листя з глибокими вирізами горіло на тлі попелястої кори.

Усе своє дитинство та юність провела я під його вітами, довіряючи їм свій сердечний біль та самотність. Покоління Бішопів теж знаходили тут втіху і залишили на дереві свої ініціали. Колись я вирізала свої ініціали складаним ножиком поруч із ініціалами, які раніше залишила моя мати — РБ. Я провела пальцями по звивинам, скрутилася калачиком біля підніжжя шорсткого стовбура і заколисувала сама себе, мов малу дитину, аж раптом до моєї голови доторкнувся холодний погляд, а мої плечі вкрила тепла синя куртка. Масивна фігура Метью нагнулася до землі — він сів, спершись спиною об стовбур.

— Вони сказали тобі, що зі мною не так? — Мій голос прозвучав приглушено, бо я притулилася обличчям до своїх колін.

— З тобою все гаразд, mon cœur.

— Як мало знаєш ти про відьом! — Я поклала підборіддя собі на коліна, але на Метью не поглянула. — Відьми нікого не зачакловують просто так. Для цього має бути якась до біса серйозна причина.

Метью мовчав. Я скоса глянула в його бік. Краєчком ока я побачила його ноги: одну випростану вперед, а другу — зігнуту в коліні; на коліно він розслаблено поклав свою білу руку.

— От у твоїх батьків і була до біса серйозна причина: вони хотіли гарантувати безпеку своєї доньки. — За спокійним і врівноваженим тоном вчувалися глибокі емоції. — Я б і сам зробив те саме.

— А ти теж знав, що я зачаклована? — спитала я, навіть не приховуючи ноток звинувачення у своєму голосі.

— То Марта й Ізабо вирахували. Вони сказали це мені якраз перед тим, як ми з Болдвіном вирушили до замку ля П’єр. А Емілі підтвердила їхні підозри. Я фізично не мав змоги розповісти тобі про це.

— А як Емілі могла приховувати це від мене? — розпачливо мовила я, почуваючись зрадженою й самотньою, як і тоді, коли Сату розповіла мені про те, що зробив Метью.

— Ти мусиш простити своїх батьків та Емілі. Вони робили те, що вважали найліпшим — заради тебе.

— Ти просто не розумієш, Метью, — заперечила я, вперто хитаючи головою. — Моя мати зв’язала мене, наче я — якась лиха деградована істота, якій не можна довіряти, а сама поїхала до Африки!

— Твої батьки боялися Конгрегації.

— Дурниці. — У пальцях мені знову закололо, і я відігнала це відчуття до ліктів, намагаючись стримати свій гнів. — Не все можна пояснити тією бісовою Конгрегацією, Метью.

— Не все, але в цьому випадку — все. І для того, щоб це збагнути, не треба навіть бути відьмою.

Раптом переді мною з’явився мій білий стіл. На його поверхні були розсипані навмання події минулого та сьогодення. Шматочки головоломки складалися самі по собі: ось моя мати женеться за мною, а я, ляскаючи в долоні, лечу над вкритою лінолеумом підлогою кухні в Кембриджі, ось мій батько кричить на Пітера Нокса в своєму кабінеті, ось мої батьки розповідають мені казочку про хрещену матір та її магічні стрічки. Вони стоять у мене над ліжком, проказуючи заклинання і чаклуючи, а я лежу собі тихенько на стьобаній ковдрі. Шматочки головоломки клацнули, з’єдналися, і вистроїлися в певну схему.

— Казочки, що їх розповідала мені на ніч мати! — промовила я, ошелешено обертаючись до Метью. — Вона не могла мені відверто повідати свої страхи, тому перетворила все це на історію про лихих відьом, зачакловані стрічки та казкову хрещену матір. Вона розповідала її щовечора, щоб та збереглася хоч у якомусь закуточку моєї свідомості. Щоб я колись пригадала.

— А ти пригадуєш що-небудь іще?

— Перед тим як вони мене зачаклували, до батька приходив Пітер Нокс, щоб поговорити з ним. — Я здригнулася, пригадавши, як задзвонив дзвінок, яким був вираз на батьковому обличчі, коли він відчинив двері. — Та істота була в нашому будинку. Він торкнувся моєї голови. — Мені пригадалося, що коли Нокс поклав руку на мою маківку, в мене виникло моторошне відчуття.

— Батько відіслав мене до моєї кімнати, а потім між ним та Ноксом спалахнула бійка. Мати була в кухні. Дивно, що вона навіть не вийшла поглянути, що відбувається. Тоді мій батько надовго втратив свідомість. Мати була сама не своя від розпачу. Тієї ж ночі вона покликала Емілі. — Чіткі й виразні спогади виринали з моєї пам’яті.

— Емілі сказала, що Ребекка накинула своє заклинання таким чином, що воно триматиметься доти, поки не з’явиться такий собі «чоловік із сутінків». Тобто я. Твоя мати сподівалася, що я зможу захистити тебе від Нокса та Конгрегації, — похмуро пояснив Метью.

— Ніхто б не зміг мене захистити, окрім мене самої. Сату мала рацію. Я — жалюгідна подоба відьми. — Я знову опустила голову на коліна. — Зовсім не те, що моя мати.

Метью підвівся і простягнув мені руку.

— Вставай, — різко кинув він.

Я взяла його за руку, сподіваючись, що він обніме мене і втішить. Натомість він всунув мої руки в рукави куртки і відступив.

— Ти — відьма. Настав час тобі вчитися, як захищати себе.

— Не зараз, Метью.

— Хотілося б дати тобі змогу самій вирішувати, але ми не можемо, — різко кинув він. — Конгрегації потрібна твоя сила, або принаймні знання про неї. Їм потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», а ти — єдина істота, яка за понад сторіччя побачила його.

— Їм також потрібний ти і лицарі Лазаря. — Мені страшенно хотілося, щоб проблема не обмежувалася лише мною та моїм магічним потенціалом, про який я так мало знала.

— Вони могли б зруйнувати братство давним-давно. Для цього Конгрегація мала багато можливостей, — сказав Метью, вочевидь, оцінюючи мої можливості й порівнюючи мої нечисленні достоїнства з моїми численними слабостями. Я відчула себе дуже вразливою та незахищеною. — Але насправді це їх мало турбує. Вони не хочуть, щоб ні ти, ні манускрипт не стали моїми.

— Але мене оточують захисники. Зі мною ти, а також Сара й Емілі.

— Ми ж не можемо бути з тобою кожної миті, Діано. Окрім того, ти ж не хочеш, щоби вони ризикували своїми життями заради твого? — спитав він із саркастично-докірливою гримасою. Він поставив питання руба і відступив від мене, а його очі перетворилися на вузенькі щілини.

— Ти навмисне лякаєш мене, — проговорила я, коли він сів навпочіпки неподалік. Рештки морфіну пропливли в потоці моєї крові, гнані геть хвилею адреналіну.

— Ні, не лякаю. — Метью повільно похитав головою. Його довге волосся гойднулося в такт, і в цю мить він кожним дюймом єства був схожий на вовка. — Я б нюхом відчув, якби ти і справді була перелякана. Ти просто втратила душевну рівновагу.

З горлянки Метью вирвалося вурчання — воно віддалено нагадувало звуки, які я чула від нього, коли робила йому приємно у ліжку. Я обережно позадкувала.

— Отак вже краще, — сказав він. — Принаймні зараз ти вже відчуваєш, що таке страх.

— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла я.

Раптом він зник, ані слова не сказавши.

Я отетеріло закліпала очима.

— Метью, ти де?

Два холодні буравчики всвердлилися мені в маківку.

Метью повис, мов кажан, між гілками дерева, розкинувши руки, наче крила. Ногами, наче гачками, він тримався за гілку і пильно стежив за мною; тільки крижані плями вказували мені, де він зосереджував свій погляд.

— Я не колега, з яким ти аргументовано сперечаєшся. Це не наукова дискусія. Це життя або смерть.

— Злізай звідти, — різко кинула я. — Вважай, що ти доніс до мене свою точку зору.

Я не встигла побачити, як він приземлився біля мене, але відчула його холодні пальці на своїй шиї та щоці. Метью закинув назад мою голову й оголив шию.

— Якби я був Гербертом, ти вже була б мертвою, — просичав він.

— Припини, Метью! — Я спробувала вирватися, але це мені не вдалося.

— Ні, — відказав він, посилюючи свою хватку. — Сату спробувала зламати тебе, і тоді тобі захотілося втекти, щезнути. Натомість ти мала захищатися. Відбиватися.

— А я й захищаюся, — відповіла я і вперлася руками йому в груди, щоб довести серйозність своїх намірів.

— Ні, не як людина, — презирливо кинув Метью. — Відбивайся як відьма.

Сказав — і знову зник. Цього разу на дереві його не було, і його крижаного погляду я не відчувала на собі.

— Я втомилася. Я повертаюся додому. — Та не встигла я й трьох кроків ступити, як щось зі свистом пронеслося повз мене. Іще мить — і Метью, перекинувши мене через плече, швидко помчав у протилежному напрямку.

— Нікуди ти не повертаєшся.

— Нас шукатимуть Сара і Ем, якщо ти й далі отак дурітимеш. Хтось із них невдовзі запідозрить неладне. А якщо не запідозрить, то Табіта неодмінно здійме бучу.

— Нічого вони не запідозрять і нікого вони не шукатимуть, — заперечив Метью, ставлячи мене на ноги вглибині лісу. — Бо пообіцяли не виходити з будинку — навіть якщо ти заверещиш, і хоч яку б небезпеку вони не відчули.

Я обережно позадкувала, бажаючи уникнути його величезних темних очей. М’язи його ніг стиснулися в пружину. Не встигла я обернутися і пробігти кілька кроків, як Метью вже стояв попереду мене. Я була крутнулася в протилежному напрямку — а він знову тут. Навколо моїх литок завертівся легенький вітерець.

— О, вже щось маємо! — задоволено прокоментував Метью. І, стиха загарчавши, зайняв ту саму позу, що й тоді, коли висліджував оленя поблизу маєтку «Сім веж».

Вітерець біля моїх ніг повіяв поривами, але не посилювався. Свербіж перемістився з ліктів до пучок.

— Скористайся своєю силою, — хрипко наказав вампір. — Інакше не зможеш здолати мене.

Я змахнула руками в його бік. Цей жест не видався аж надто загрозливим, але тільки те я і змогла придумати. Та Метью враз довів марність моїх зусиль: він підскочив до мене, вхопив, крутнув, як дзигу, — і хутко зник поміж дерев.

І знову тебе вбито, — почувся його голос звідкись із правого боку.

— Що б ти не робив, воно не спрацьовує! — гукнула я в напрямку його голосу.

— А я позаду тебе! — хрюкнув він мені у вухо.

Мій несамовитий вереск розпанахав лісову тишу. Вітри здійнялися навколо мене і, вмить досягши сили урагану, огорнули мене, наче коконом.

— Не підходь! — заревіла я.

З рішучим виразом на обличчі Метью простягнув до мене руки, намагаючись проникнути крізь мій вітровий бар’єр. Спонукана інстинктом самозбереження, я змахнула руками в бік Метью — і порив вітру відкинув його від мене з такою силою, що він ледь на ногах втримався. На його обличчі відбилося здивування, а в кутиках очей блиснув хижий вогонь. Він знову кинувся до мене, намагаючись зламати захисний вітровий бар’єр. Я зосередилася на тому, щоб відкинути нападника, але повітря не зреагувало так, як мені хотілося.

— Припини силувати її! — скрикнув він. Пробившись крізь циклон, він вчепився пальцями мені у плече. — Твоя мати зачаклувала тебе так, що ніхто не зможе силувати твою магію — навіть ти.

— Як же мені викликати її в разі потреби, і керувати, коли такої потреби немає?

— Здогадайся сама. — Крижаний погляд Метью обмацував мої плечі та шию, інстинктивно фіксуючи вени та артерії.

— Я не можу. — Хвиля паніки поглинула мене. — Я — не відьма.

— Навіть не кажи цього. Це неправда, і ти сама це знаєш. — Він різко відпустив мене. — Заплющ очі. Іди.

— Що?


— Я тижнями спостерігав за тобою, Діано, — зазначив Метью, рухаючись зовсім як дика тварина; запах гвоздики був такий сильний, що мені аж дух забило. — Тобі потрібен рух та сенсорна депривація, щоб ти могла робити лише одне — відчувати. — Він легенько підштовхнув мене, і я спіткнулася. Коли ж я обернулася, то його вже й слід прохолов.

Я окинула поглядом ліс. Там запала зловісна тиша: всі тварини, відчувши присутність могутнього хижака, непорушно завмерли, намагаючись захиститися.

Заплющивши очі, я почала глибоко дихати. Повз мене війнув легенький вітерець. Спочатку в одному напрямку, потім — в іншому. То Метью з мене насміхався. Я зосередилася на своєму диханні, намагаючись стояти так само непорушно, як і решта істот у лісі, а потім пішла.

Між очима я відчула якусь напругу. Я вдихнула її в себе, пригадавши вказівки Аміри на заняттях із йоги та пораду Марти пропускати видіння крізь себе. Напруга змінилася на поколювання, поколювання — на відчуття можливості, бо вперше за життя у мене розкрився мій внутрішній зір, моє духовне око — третє око відьми.

Я вбирала тим зором усе, що було живого в лісі: рослинність, енергію землі, рух води під землею — кожну життєву силу, чітко позначену кольором та обрисами. Своїм внутрішнім оком я узріла кроликів, що сховалися в дуплі, тремтячи від страху перед вампіром, присутність якого вони відчували. Я забачила сов-сипух, чий передвечірній сон передчасно перервала істота, що гойдалася на гілках дерев і стрибала, наче пантера. Кролики та сови знали, що їм не втекти від вампіра.

— Цар звірів, — прошепотіла я.

Серед дерев почулося тихе хихикання Метью.

Жодна істота у лісі не могла зчепитися з Метью і перемогти. «Жодна, окрім мене», — видихнула я.

Своїм внутрішнім оком я обдивилися ліс. Вампір — не зовсім жива істота в строгому сенсі цього слова, його важко знайти серед бурхливої енергії, що мене оточувала. Нарешті я помітила його силует: концентрована темрява на кшталт чорної діри світилася червоним по краях — там, де його надприродна життєва сила стикалася з життєвою силою навколишнього світу. Коли я інстинктивно повернула обличчя в його бік, Метью насторожився і блискавично зник, розчинився в темряві поміж деревами. Із заплющеними очима та розкритим внутрішнім оком я пішла, сподіваючись спокусити його йти за мною. Позаду мене концентрована темрява відокремилася від клену поміж зелені миттєвим сплеском червоного й чорного. Цього разу я не стала обертатися в його бік.

— Я тебе бачу, Метью, — стиха мовила я.

— Та невже, моя левице? І що ж ти тепер збираєшся робити? — Метью знову захихотів, й далі крадучись за мною на незмінній дистанції.

З кожним кроком мій розумовий зір ставав яскравішим, бачені ним картини — чіткішими та виразнішими. Ліворуч від мене з’явилися чагарники, і я трохи взяла праворуч. Згодом переді мною виринув камінь, що стирчав гострими краями з землі. Я підняла ногу, щоб не перечепитися через нього.

Моїх грудей торкнувся подув повітря, і я збагнула, що вийшла на невеличку галявину. Тепер до мене промовляло не лише лісове життя. Усі стихії довкола посилали свої сигнали, скеровуючи мене в правильному напрямку. Земля, повітря, вогонь та вода давали про себе знати легенькими поколюваннями, що відрізнялися від того, як я сприймала прояви життя у лісі.

Енергія Метью зосередилася сама на собі й стала глибшою та іще темнішою. То була темрява, відсутність життя. Раптом він описав у повітрі дугу, зробивши граціозний стрибок, якому позаздрив би будь-який лев, і простягнув руки, готуючись ось-ось вхопити мене.

«Лети!» — подумала я за секунду до того, як його пальці мали торкнутися моєї шкіри.

Раптом з мого тіла зі свистом вирвався потужний порив вітру. Земля відпустила мене, легенько підштовхнувши вперед. Метью колись казав, що дуже легко линути тілом слідком за думками. Не важче, ніж злетіти у небо вслід за уявною стрічкою.

А далеко унизу Метью виконав сальто і приземлився на ноги на тому місці, де щойно стояла я.

Я злетіла над вершечками дерев і широко розкрила очі. Переді мною розлягався широкий, як море, краєвид до обрію, що сяяв сонячним світлом і мерехтінням зірок. Пасма мого волосся попливли в потоках повітря, а його кінчики перетворилися на омахи вогню, що торкалися мого обличчя, не обпалюючи, а зігріваючи в прохолодному повітрі, що з посвистом проносилося повз мене. Чорний крук завбачливо кинувся вбік, даючи дорогу химерній істоті, яка вторглася в його повітряну стихію.

Метью повернув до мене своє бліде обличчя з очима, сповненими зачудування. Коли наші погляди зустрілися, він усміхнувся.

То було найкраще, що я бачила у своєму житті. На мене накотилася хвиля пристрасті, сильної та первісно-глибокої, і до неї додалося відчуття гордості, що він — мій.

Моє тіло полинуло до нього, і вираз обличчя Метью враз змінився з зачудування на настороженість. Він загарчав і позадкував, інстинктивно відчуваючи, що я можу напасти на нього.

Різко уповільнившись, я поволі спустилася, тепер наші очі були на одному рівні. Вітер війнув у його бік пасмо мого волосся, охоплене вогнем. Моє тіло видовжилося у стрімку лінію, яку завершували мої ноги в Сариних гумових чоботях.

«Не роби йому зле». Кожна моя думка зосереджувалася на безпеці Метью. Повітря та вогонь підкорилися мені, а своїм третім оком я вбирала в себе його темряву.

— Не наближайся до мене. Принаймні зараз, — прогарчав Метью, поборюючи свої хижацькі інстинкти. Тепер йому по-справжньому захотілося вполювати мене. Цар звірів не любить, коли хтось перевершує його.

Та я не звертала уваги на його попередження, я опустила ноги і зависла в кількох футах над землею, а потім простягнула руку долонею догори. Перед моїм внутрішнім зором повстала картина моєї власної енергії: рухлива маса, сріблясто-золота й зелено-блакитна, мерехтлива, як ранкова зірка. Я зачерпнула її і дивилася, як вона перетекла від мого серця через плече та руку.

На моїй долоні опинилася пульсуюча куля енергії неба, моря, землі та вогню. Древні філософи назвали б її мікрокосмом — невеличким світом, що містив у собі частинку мене та величезного всесвіту.

— Це тобі, — глухо сказала я. І нахилила долоню.

Метью спіймав кулю, коли вона скотилася з моїх пальців. Вона рухалася як ртуть, набуваючи форми його холодної плоті. Нарешті моя енергія зупинилася, тремтячи, в заглибині його долоні.

— Що це? — спитав він, заворожений блискучою речовиною, забувши про свій мисливський інстинкт.

— Це я, — просто пояснила я. Метью зосередив свою увагу на моєму обличчі, його зіниці розширилися і своєю чорнотою поглинули сіро-зелену райдужну оболонку. — Не чіпай мене. І я тебе не чіпатиму.

Вампір обережно тримав мій мікрокосм у руці, боячись розплескати хоча б краплину.

— Але я й досі не знаю, як битися, — з сумом мовила я. — Усе, що я вмію, це тікати.

— Це найважливіший урок, який засвоює воїн, відьмо, — зауважив Метью, з ніжністю промовивши слово, яке вампіри зазвичай проказували з принизливою насмішкуватістю. — Треба навчитися або приймати виклик, або уникати тих сутичок, у яких ти не зможеш перемогти. Уникати, щоб вступити в бій іншим разом.

— Ти боїшся мене? — спитала я, і досі висячи над землею.

— Ні, — відповів Метью.

Моє третє око легенько засвербіло: він казав правду.

— Навіть тепер, коли ти знаєш, яка в мені криється сила? — спитала я, кинувши погляд на блискучу й рухливу кулю у нього в руці.

— Мені доводилося бачити могутніх відьом, — обережно мовив Метью. — До того ж ми ще не знаємо, яка сила в тобі криється. Ми ще маємо про це дізнатися.

— А я й не хотіла б знати. Ніколи.

— Чому, Діано? Чому ти з власної волі відмовляєшся від своїх талантів? — І він міцніше стиснув у долоні сяйну кулю, наче хтось злий хотів вкрасти та знищити мою магічну міць, щоб ми так ніколи й не довідалися про її потенційні можливості.

— Може, через страх. І через пристрасть, — стиха мовила я, торкаючись його вилиць кінчиками пальців і вкотре дивуючись силі своєї любові до нього. Пригадавши рядки, написані його приятелем-демоном Бруно в шістнадцятому сторіччі, я знову їх процитувала: — «Пристрасть мене жене, а страх — стримує». Хіба ж це не пояснення всього, що відбувається у світі?

— Всього окрім тебе, — мовив Метью грудним басовитим голосом. — Тебе пояснити неможливо.

Мої ноги торкнулися землі, я прибрала пальці з його обличчя і повільно випросталася. Здавалося, моє тіло добре сприйняло плавний рух, але мій розум відразу ж відмітив його дивовижність: той шматочок себе самої, який я подарувала Метью, зістрибнув із його долоні на мою. Мої пальці стиснулися довкола нього, і енергія швидко всоталася в мою плоть. Я відчула легеньке відьмацьке поколювання — то моє тіло розпізнало цю енергію, як свою власну. Я задумливо опустила голову, налякана тією істотою, на яку перетворювалася.

Метью пальцем відхилив моє волосся, яке запоною затулило мені обличчя.

— Ніщо не зможе сховати тебе від цієї магії: ні наука, ні сила волі, ні зосередженість на якомусь занятті. Вона завжди знайде тебе. І від мене ти також не зможеш сховатися.

— Саме це сказала мені мати в підземній темниці. Вона наперед знала про нас із тобою.

Я перелякалася, згадавши про Ля П’єр, і моє третє око завбачливо закрилося, захищаючи мене. Я затремтіла, і Метью пригорнув мене до себе. Мені не стало тепліше в його холодних обіймах, але я відчула себе безпечніше.

— Можливо, так їм було легше — знати, що ти не залишишся самотньою, — лагідно мовив Метью.

Я легенько торкнулася губами до його прохолодних, міцно стиснутих губ і поклала голову йому на груди. Метью притулився обличчям до моєї шиї, і я почула, як він увібрав у себе мій запах, різко й сильно втягнувши носом повітря. А потім неохоче відсторонився, розгладив мені волосся і міцніше закутав мене у куртку.

— Ти навчиш мене битися так, як твої лицарі?

Метью заціпенів.

— Вони вміли захищати себе задовго до того, як прийшли до мене. Але в минулому я справді навчав воїнів — людей, вампірів, демонів. Навіть Маркуса, а той, їй-богу, не подарунок. Однак мені ніколи не доводилося тренувати відьму чи відьмака.

— Ходімо додому. — Моя кісточка пульсувала від болю, а сама я мало не падала від втоми. Накульгуючи, я ступила кілька непевних кроків, і Метью, посадовивши мене на плечі, як малу дитину, пішов додому крізь сутінки, а я обхопила руками його шию. — Іще раз дякую тобі, що знайшов мене, — прошепотіла я, коли перед нами показався будинок.

Метью зрозумів, що цього разу йшлося не про Ля П’єр.

— Узагалі-то, я вже давно кинув шукати. Але несподівано натрапив на тебе у Бодліанській бібліотеці на свято Мабон. Учений-історик. Та ще й відьма, ти ба! — І Метью похитав головою, немов не вірячи у свою удачу.

— Звичайнісінька магія, — сказала я, цілуючи йому шию над ключицею. Метью заворкував від задоволення, поставив мене на сходи ґанку з тильного боку будинку і пішов до сараю за дровами, залишивши мене миритися з моїми тітками.

— Тепер я розумію, чому ви тримали це у секреті, — сказала я, обнімаючи Емілі, й та з полегшенням зітхнула. — Але матуся сказала мені, що час секретів минув.

— Ти бачила Ребекку? — обережно спитала Сара, і її обличчя стало білим мов крейда.

— У замку Ля П’єр. Коли Сату намагалася страхом змусити мене допомагати їй. — Я трохи помовчала. — І тата я теж бачила.

— А вона… А вони були щасливі? — насилу вичавила з себе Сара. За нею показалася моя бабуся і занепокоєно прислухалася до нашої розмови.

— Вони були разом, — просто сказала я і зиркнула у вікно — чи не повертається Метью з дровами.

— І вони були разом із тобою, — твердим голосом мовила Емілі з очима, повними сліз. — А це означає, що вони були більш, ніж щасливі.

Моя тітка розтулила була рота, щоби щось сказати, а потім передумала.

— Що, Саро? — спитала я, кладучи руку їй на плече.

— А Ребекка говорила з тобою? — тихо спитала вона.

— Вона розповідала казки. Ті самі, які розповідала мені, коли я була маленькою дівчинкою: про відьом, принців та казкову хрещену матір. Хоча вони з татком і зачаклували мене, мама спробувала допомогти мені пригадати мою магію. Але мені хотілося забути її.

— Того літа, перед тим, як податися до Африки, Ребекка спитала мене, що справляє на дітей найтриваліше враження. Я відповіла, що це казки, які батьки читають чи розповідають їм на ніч, та ті ідеї добра, кохання та мужнього протистояння злу, які в тих казках є. — Сльози, що наповнили очі Емілі, пролилися, і вона змахнула їх долонею.

— Ти мала рацію, — тихо мовила я.

Три відьми нарешті з’ясували стосунки й помирилися, але коли до кухні увійшов Метью з оберемком дров, Сара накинулася на нього.

— Більше ніколи не проси мене ігнорувати крики Діани про допомогу і більше ніколи їй не погрожуй — хай там що було! Якщо ти мене не послухаєш, я тебе зачаклую так, що ти пожалкуєш, що на світ відродився! Затямив, вампіре?

— Ну аякже, Саро, — лагідно пробурмотів Метью, імітуючи голос Ізабо.

Вечеряли ми за столом у сімейній кімнаті. Метью та Сара перебували в хиткому стані перемир’я, але коли моя тітка не помітила на столі ані шматочка м’яса, у повітрі запахло війною.

— Ти чадиш, як паровоз, — терпляче мовила Емілі, коли Сара щось забурчала про відсутність «справжньої їжі». — А щодо відсутності м’яса, так твої ж артерії мені «спасибі» скажуть.

— Ти робиш це не заради мене, — відказала Сара, кинувши осудливий погляд на Метью. — А заради того, щоб у нього не виникло спокуси вкусити Діану.

Метью приязно всміхнувся і відкоркував пляшку, яку приніс із «рейндж-ровера».

— Налити вина, Саро?

Та підозріло окинула оком пляшку.

— Імпортне?

— Французьке, — відповів Метью, наливаючи темно-червону рідину їй у склянку для води. — Не вір усьому, що пишуть у газетах. Ми набагато приємніші, аніж нас зображають, — зауважив вампір, і Сара мимоволі всміхнулася. — Довіртеся нам — і ви нас полюбите.

Наче підтверджуючи цю тезу, Табіта заскочила з підлоги йому на плече і сиділа там, як папуга, аж до кінця вечері.

Метью попивав вино і теревенив про будинок, розпитуючи Сару та Ем про стан маєтку та його історію. А мені нічого не лишалося робити, як сидіти і спостерігати за трьома створіннями, які я так любила — і з ентузіазмом наминати вегетаріанські харчі у чималеньких кількостях.

Коли ж, нарешті, ми пішли спати, я прослизнула гола під ковдру, нетерпляче очікуючи дотику прохолодного тіла вампіра. Він ліг поруч і притиснув мене до своєї оголеної плоті.

— Яка ти тепла, — промимрив він, примощуючись біля мене.

— М-м-м-м, а як ти гарно пахнеш! — стиха мовила я, увіткнувшись носом йому в груди. У замку повернувся ключ. Він був там раніше, іще коли я прокинулася вдень. — А хіба ключ був не в комоді?

— Ключем розпоряджався будинок, — стиха розсміявся Метью. — Він вилетів навскоси звідкілясь із мостин, врізався в стіну біля вимикача і сповз по стінці додолу. Я не поспішав піднімати його, тоді він пролетів через кімнату і впав мені на коліна.

Я розсміялася, і його рука ніжно обняла мене за талію. Метью ретельно уникав торкатися позначок, які залишила на моїй спині Сату.

— Ти маєш бойові шрами, — сказала я, сподіваючись заспокоїти його. — Тепер я маю теж.

Губами Метью безпомилково знайшов мій рот у темряві. Одну руку він поклав мені на поперек, затуливши серпик місяця. Друга його рука помандрувала до моїх лопаток і затулила зірку. Не потрібно було ніякої магії, щоб відчути його біль та співчуття. Вони виявлялися в усьому: у його ніжному дотику, у словах, які він шепотів у темряві, у його могутньому тілі. Мало-помалу його лють і страх вгамувалися. Ми торкалися одне одного губами й пальцями, стримуючи свій початковий порив і продовжуючи радість возз’єднання.

Коли моє задоволення сягнуло піку, довкола наче вибухнули зорі, й декотрі з них так і зависли під стелею, вибризкуючи вогнем та іскрами залишки свого короткого життя. А ми лежали, обнімаючи одне одного, і чекали, поки нас не знайде ранок.

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка