Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка28/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   39

Розділ 32

Усю дорогу до аеропорту я не розплющувала очей. Мине ще багато часу, поки політ не асоціюватиметься в мене з Сату.

У Ліоні все було зроблено блискавично швидко й ефективно. Звісно, Метью все організував ще з «Семи веж» і заздалегідь поінформував представників влади, що літак використають як медичний транспорт. Метью швидко продемонстрував свої документи, персонал аеропорту уважно вивчив моє обличчя, мене — попри мої протести — заштовхали до інвалідного візка і покотили до літака, а чиновник імміграційного відділу тим часом дріботів позаду, проставляючи печатки в моєму паспорті. Болдвін впевнено крокував попереду, і люди поспішно давали нам дорогу.

Реактивний літак Клермонів був устаткований наче розкішна яхта. Там були крісла, що розкладалися, перетворюючись на ліжка, м’які пасажирські сидіння та столи і невеличка бортова кухня, де вже чекав вдягнений в уніформу стюард із пляшкою вина та охолодженої мінеральної води. Метью всадовив мене в м’яке крісло з відкидною спинкою, розклавши подушки як валики, щоб зменшити тиск на мою спину. І сів поруч. Болдвін заволодів столом, завеликим навіть для проведення ради директорів. Він порозклав свої папери, увімкнув два комп’ютери і безперервно говорив по телефону.

Після злету Метью наказав мені спати. Коли ж я запротестувала, він пригрозив, що вколе мені ще одну дозу морфію. Ми довго сперечалися, аж раптом у його кишені задзижчав телефон.

— Це Маркус, — сказав він, поглянувши на дисплей. Болдвін відірвав погляд від стола.

Метью натиснув на зелену кнопку.

— Привіт, Маркусе. Я на літаку, що прямує до Нью-Йорка. Зі мною Болдвін та Діана.

Він говорив швидко, не даючи Маркусу можливості відповісти. До кінця розмови йому вдалося вставити лише кілька слів, не більше. Тільки-но Метью натиснув на червону кнопку на своєму телефоні, як на його екрані почали з’являтися рядки текстового повідомлення. Для вампірів SMS’ки були як дар Божий на той випадок, коли треба потайки поспілкуватися. Метью відповів, блискавично натискаючи на кнопки. Дисплей згас, і він напружено всміхнувся, дивлячись на мене.

— Все нормально? — стиха спитала я, знаючи, що повну інформацію матиму тоді, коли поруч не буде Болдвіна.

— Так. Просто йому стало цікаво, де ми є. — Це твердження видалося мені сумнівним з огляду на досить ранню годину.

Я закуняла, тож Метью більше не вмовляв мене поспати.

— Дякую, що знайшов мене, — мовила я, поволі заплющуючи очі.

Метью нічого не сказав, а просто схилив голову мені на плече.

Я прокинулася лише тоді, коли ми приземлилися в аеропорту Ля Гуардія, у зоні для приватних літаків. Те, що ми прибули сюди, а не в більший та гамірливіший аеропорт на протилежному краю міста, стало ще одним свідченням зручності подорожування з вампіром. Ідентифікаційна картка Метью діяла на чиновників магічно — вони без вагань пропускали нас. Коли ми пройшли митний та імміграційний контроль, Болдвін окинув нас оком: я сиділа у візку, а Метью похмуро стояв позаду.

— Ну й вигляд у вас! — саркастично зауважив Болдвін.

— Ta gueule[12], — ядуче відказав Метью і фальшиво всміхнувся. Навіть із моїм обмеженим знанням французької я здогадалася, що цю фразу не промовляють у присутності батьків.

Болдвін широко всміхнувся.

— Отак краще, Метью. Радий, що тобі не забракло бойового духу. Невдовзі він тобі знадобиться. — Болдвін зиркнув на годинник — такий само по-чоловічому грубий, як і його власник, із призначених для водолазів та пілотів-винищувачів. Цей пристрій мав багацько циферблатів і здатність витримувати чимале перевантаження. — За кілька годин маю зустріч, але спершу мені хотілося б дати тобі декілька порад.

— Я вже про все потурбувався, Болдвіне, — заперечив Метью нарочито улесливим і водночас погрозливим голосом.

— Ні, не про все. До того ж я не до тебе звертаюся. — Болдвін присів і глянув на мене впритул своїми моторошними світло-карими очима. — Ти знаєш, Діано, що таке «гамбіт»?

— Невиразно. Щось із шахів.

— Авжеж, — погодився Болдвін. — Гамбіт заколисує опонента і створює у нього враження безпеки. Тобто ти робиш навмисну пожертву для того, щоби потім здобути значну перевагу.

Метью тихо загарчав.

— Основний принцип мені зрозумілий, — сказала я.

— Те, що сталося в замку Ля П’єр, здається мені гамбітом, — провадив своє Болдвін, не зводячи з мене очей. — Конгрегація відпустила тебе не просто так, вона мала для цього якісь підстави. Тому ти маєш випередити їх, зробити наступний хід першою. Не чекай, як та вихована й слухняна дівчинка, поки настане твоя черга, не обманюйся тим, що твоя теперішня свобода означає твою безпеку. Вирішуй, що слід зробити, щоб вижити, — і роби.

— Дякую.

Хоча Болдвін був братом Метью, але його близька фізична присутність нервувала мене. Я простягнула йому свою забинтовану праву руку на прощання.

— Сестро, члени родини так не прощаються, — з легкою іронією зауважив Болдвін. Не встигла я зреагувати, як він схопив мене за плечі й поцілував у обидві щоки. Коли його обличчя на якийсь час опинилося напроти мого, він навмисне вдихнув мій запах. Це було схоже на погрозу, і мені стало цікаво — чи Болдвін справді погрожував мені, чи то мені здалося. Він відпустив мене і випрямився.

— Метью, à bientôt[13].

— Стривай, — сказав Метью і рушив слідком за братом. Заступивши мені поле зору своєю широкою спиною, він подав Болдвіну якийсь конверт. Та попри його зусилля я таки помітила на конверті криву смужку темного сургучу.

— Ти сказав, що не виконуватимеш моїх наказів. Гадаю, після Ля П’єра ти таки передумав.

Болдвін отетеріло витріщився на конверт. На його обличчі з’явилася кисла гримаса, яка змінилася виразом неохочої згоди. Взявши конверт, він злегка вклонився і мовив.

— Je suis à votre commande, seigneur[14].

Ці слова були формальністю, обумовленою протоколом, а не щирими почуттями. Болдвін був лицарем, а Метью — його володарем. Суто формально він підкорився владному авторитету Метью. Але те, що він вчинив згідно з традицією, зовсім не означало, що йому це сподобалося. Болдвін приклав конверт до голови, іронічно віддаючи честь.

Почекавши, поки брат щезне з виду, Метью повернувся до мене і вхопився за ручки візка.

— Ходімо до авто.

Десь над Атлантичним океаном Метью організував наше прибуття. Біля бордюру терміналу ми забрали «рейндж-ровер» у чоловіка в уніформі. Він брязнув ключі на долоню Метью, засунув наші валізи до багажника і пішов, не сказавши ні слова. Метью видобув із заднього сидіння блакитну теплу куртку, розраховану на арктичні переходи, а не нью-йоркську осінь, і влаштував із неї на пасажирському сидінні щось на кшталт гнізда.

Невдовзі ми пливли в ранковому потоці транспорту, а потім вибралися за місто. Навігаційна система була запрограмована на адресу будинку в Медісоні; вона повідомляла, що ми маємо прибути туди за трохи менш, ніж чотири години. Поглянувши на світанкове небо, я занепокоїлася — а як відреагують Сара та Емілі на Метью?

— Ми будемо вдома відразу ж після сніданку. Цікаво, як вони нас зустрінуть? — Я добре знала, що Сара почуватиметься не у своїй тарілці, поки не увіллє в себе щедру порцію кави. — Треба їм подзвонити і попередити, коли нас чекати.

— Вони вже знають. Я телефонував їм із «Семи веж».

Іще раз переконавшись, що Метью все ретельно продумав, я, відчуваючи легке запаморочення від морфію та втоми, вмостилася зручніше, і, відкинувшись на спинку сидіння, приготувалася до тривалої поїздки.

Ми проїхали повз небагаті ферми та невеличкі будиночки, де у вікнах кухонь та спалень мерехтіли ранкові вогники. У жовтні північна частина штату Нью-Йорк постає перед подорожніми у всій красі. Дерева палали червоним і золотистим листям. Згодом, коли листя опаде, Медісон та навколишня сільська місцевість стане іржаво-сірою і й залишатиметься такою, аж поки перший сніг вкриє землю незаймано-чистим білим покривалом.

Ми звернули на вибоїсту дорогу, що вела до будинку Бішопів. Ця споруда кінця вісімнадцятого сторіччя мала розкішно-вайлуваті форми і вмостилася поодаль від дороги на невеличкому горбку, оточеному старими яблунями та кущами бузку. Білу дощату обшивку будинку давно вже слід перефарбувати, а старий штахетник де-не-де завалився. Однак над обома димарями крутився легенький гостинний димок, наповнюючи повітря типовим осіннім запахом горілого дерева.

Метью звернув на під’їзну доріжку, криту ковбанями із замерзлою водою. «Рейндж-ровер» прохрустів по тонкому льоду і зупинився біля старого Сариного автомобіля, що колись мав пурпуровий колір. На задньому бампері виднівся новий набір наліпних етикеток. Поряд зі звичним мені гаслом «А ДРУГА МОЯ АВТОМАШИНА — МІТЛА», з’явилися ще й такі: «Я — БЕЗБОЖНИЦЯ, І ТОМУ ХОДЖУ НА ВИБОРИ», «АРМІЯ ЧАКЛУНІВ: МИ НЕ ЗНИКНЕМО МОВЧКИ В ТЕМРЯВІ НОЧІ». Я скрушно зітхнула.

Метью вимкнув двигун і поглянув на мене.

— Мені слід нервувати, чи як?

— А ти не нервуєш?

— Принаймні менше, ніж ти.

— Повертаючись додому, я завжди почуваюся підлітком. Усе, що мені хочеться у таких випадках, — привласнити телевізійний пульт і об’їдатися морозивом.

Я намагалася заради нього поводитися жваво та бадьоро, але таке повернення додому мене не надто влаштовувало.

— Та якось воно влаштується, я не сумніваюсь, — мовив Метью, нахмуривши брови. — І кинь вдавати, наче нічого особливого не відбулося. Ти не обдуриш ані мене, ані своїх тіток.

Я сиділа в авто, поки він переносив наші речі до парадного входу. Багажу в нас виявилося навдивовижу багато: серед інших речей, там були і дві сумки з комп’ютерами, і моя непрезентабельна спортивна сумка, й елегантний шкіряний саквояж, який можна було сплутати з вікторіанським оригіналом, а також аптечка Метью, його довге сіре пальто, моя яскрава нова куртка та ящик із вином. Взявши вино про запас, Метью вчинив дуже передбачливо, бо Сара віддавала перевагу міцнішим напоям, а Емілі була непитущою.

Він повернувся до авто, витягнув мене і взяв на руки — я зателіпала ногами в повітрі. На сходах ґанку я обережно перенесла частину своєї ваги на праву кісточку. Перед нами були червоні двері вісімнадцятого сторіччя, а обабіч них — невеличкі віконця, крізь які виднівся передпокій. До нашого приїзду в будинку увімкнули всі лампи.

— Чую запах кави, — сказав Метью і всміхнувся, поглянувши на мене.

— Тож вони вже повставали. — Клямка на старих пошарпаних дверях легко подалася. — Відімкнено, як і завжди. Обережно ступивши через поріг, я відразу ж занервувала. — Ем? Саро?

На декоративній опорі сходів висіла об’ява, написана нерозбірливо рішучою Сариною рукою.

«Ми вийшли. Подумали, що після приїзду вам захочеться побути в будинку наодинці. Не поспішайте і рухайтеся повільно. Метью може зупинитися в колишній кімнаті Ем. Твоя кімната вже готова». Під цим текстом був постскриптум із кругліших літер, писаних Емілі: «А якщо житимете удвох, можете скористатися кімнатою твоїх батьків».

Я швидко окинула поглядом двері, що вели з передпокою. Усі вони стояли відчинені, а нагорі було тихо. Навіть довгасті шестикутні двері до вітальні, які зазвичай несамовито теліпалися на завісах, і ті непорушно завмерли.

— Це добра ознака.

— Що? Що їх немає вдома? — розгублено спитав Метью.

— Ні, тиша. Цей будинок відомий своєю поганою поведінкою, коли в ньому з’являються нові люди.

— То в ньому живуть привиди? — з цікавістю спитав Метью.

— Ми — відьми, і тому, ясна річ, в цьому будинку водяться привиди. Але це ще не все. Цей будинок… він — живий. Він має власні уявлення про гостей, і чим більше тут Бішопів, тим гірше він реагує. Саме тому Сара та Емілі й поїхали.

Краєм ока я помітила, як вигулькнула і різко зникла розмита фосфоресцентна пляма. Я повернула голову: біля каміна вітальні в незнайомому мені кріслі-гойдалці сиділа моя давно померла бабуся, яку я навіть не застала живою. Так само молода й квітуча, як на весільному фото, що висіло нагорі на сходовому майданчику, вона всміхнулась, і мої губи теж мимовільно вигнулися в усмішці.

— Бабусю? — обережно сказала я.

— Гарний хлопець, еге ж? — спитала вона голосом, схожим на шерхіт воскового паперу, і підморгнула.

З одвірку висунулася ще одна голова.

— Та отож, — погодився з бабусею привид. — Втім, він, мабуть, неживий.

Моя бабуся кивнула.

— Мабуть, що так, Елізабет, але який є, такий і є. Ми до нього звикнемо.

Метью здивовано витріщився у вітальню.

— Там хтось є, — заворожено мовив він. — Я майже відчуваю їхній запах і чую слабенькі звуки. Але нікого не бачу.

— То привиди. — Згадавши про підземну в’язницю замку, я обернулася, сподіваючись побачити батьків.

— Ой, а їх тут немає, — з сумом сказала бабуся.

Розчарована і засмучена, я повернулася до свого непомерлого чоловіка.

— Ходімо нагору, порозкладаємо наші торби. А тим часом будинок краще до тебе придивиться.

Та не встигли ми і кроку ступити, як з тильного боку будинку блискавично і з моторошним виттям викотилася кулька з чорного смуху. Зупинившись біля мене, вона перетворилася на шиплячу кішку — вигнула спину і пронизливо заверещала.

— Дуже рада бачити тебе, Табіто. — Сарина кішка терпіти мене не могла, і я відповідала їй тим самим.

Табіта опустила спину до її нормальної конфігурації й неквапливо підійшла до Метью.

— Як правило, вампірам комфортніше з собаками, — зауважив він, коли Табіта обвилася навколо його ніг.

З безпомилковим кошачим інстинктом Табіта рішуче налаштувалася змінити думку Метью про увесь її рід і з гучним хурчанням заходилася тертися об його литку.

— Ти диви! — витріщилася я. Для Табіти це був неочікуваний вияв приязні.

— Вона і справді найпримхливіша та найвередливіша кішка, яких світ не бачив.

Табіта засичала на мене і знову виявила до Метью свою поблажливу увагу.

— Ти її просто ігноруй, — порадила я, шкутильгаючи нагору. Метью підхопив валізи й рушив слідком.

Вхопившись за поруччя, я повільно пішла вгору сходами. Метью ступав за мною крок у крок, а його обличчя осяяв жвавий інтерес. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що будинок прискіпливо оцінює його.

Однак я почувалася неспокійно через неприємне передчуття. Раніше траплялося, що на гостей, які нічого не підозрювали, то несподівано падали картини, то рвучко розчахалися та гримали двері та вікна, то вмикалося та вимикалося світло. Тому коли ми без пригод добралися до сходового майданчика, я полегшено зітхнула.

— Мало хто з моїх друзів бував у мене вдома, — пояснила я, коли Метью здивовано поглянув на мене. — З ними легше було зустрічатися у торговельному центрі в Сіракузах.

Горішні кімнати розташовувалися квадратом навколо парадних сходів. Кімната Емілі та Сари, що в ближньому кутку, вікнами виходила на під’їзну доріжку. Кімната моїх батьків розташовувалася в тильній частині будинку; з неї розлягався краєвид на поля та частину старого яблуневого саду, який переходив у гайок із дубів та кленів. Двері сюди були розчинені, а всередині горіло світло. Невпевнено переступивши через поріг, я увійшла до гостинного золотистого прямокутника.

У кімнаті було тепло й затишно, і на широкому ліжку лежала стьобана ковдра та купа подушок. Усе було таким строкатим, окрім простих білих штор. Підлога кімнати з широких соснових дошок мала великі щілини, у які міг провалитися гребінець.

— Пахне конвалією, — зауважив Метью — він уважно ловив кожен новий запах.

— Це улюблені парфуми моєї матері. — На комоді стояла старезна пляшечка «Діоріссімо» з вицвілою чорно-білою стрічкою на шийці.

Метью опустив сумки на підлогу.

— А тебе тут нічого не турбуватиме? — занепокоєно спитав Метью. — Можеш зупинитися у своїй старій кімнаті, як і запропонувала Сара.

— Оце вже ні, — заперечила я. — Моя кімната — на мансарді, а ванна — тут. До того ж на одинарному ліжку нам буде тісно.

Метью відвернув погляд.

— Я просто подумав, що, можливо, нам…

— Ми не спатимемо в окремих ліжках. Серед відьом я тобі не менше дружина, аніж серед вампірів, — зупинила я його, пригортаючи до себе. Старий будинок злегка зітхнув і зручніше вмостився на своєму фундаменті, немов приготувавшись до нашої довгої та непростої бесіди.

— Та ні, я просто хотів сказати, що було би легше…

— Легше кому? — знову перебила я.

— Тобі, — відповів Метью. — Зараз тобі боляче. Тому ти краще висипатимешся, коли спатимеш сама.

«Мені зовсім не буде сну, коли він буде в ліжку поруч зі мною». Не бажаючи засмучувати Метью відмовою, я поклала руки йому на груди, намагаючись відволікти від проблеми хто й де спатиме.

— Поцілуй мене.

Його рот був розтулився, щоб сказати «ні», але очі сказали «так». Я притиснулася до нього усім тілом, і Метью відповів мені поцілунком — солодким та ніжним.

— Я вже подумав, що ти зникла назавжди, — пробурмотів він, прихилившись лобом до моєї голови, коли ми виснажилися поцілунками. — А тепер, після того, що з тобою вчинила Сату, я боюся, що ти впадеш і розіб’єшся на друзки. Якби з тобою щось сталося, я б збожеволів.

Мій запах огорнув Метью, і він трохи розслабився. Коли ж він провів долонею по моїх стегнах, то розслабився ще більше. Мої стегна були відносно неушкодженими, і тому його дотик заспокоював і збуджував одночасно. Після жаху, пережитого в замку Ля П’єр, моя жага до Метью лише посилилася.

— Ти відчуваєш? — спитала я, взявши його за руку і притиснувши її посеред моїх грудей.

— Відчуваю що? — здивовано спитав Метью.

Не впевнена в тому, що моєму вампіру вистачить його надприродних здібностей, я зосередилася на тому ланцюгу, що розкрутився в мені після нашого першого поцілунку. Я уявно доторкнулася до нього пальцем, і він тихенько й рівномірно забринів.

Метью здивовано охнув.

— О, я щось чую! А що це? — Він нахилився і притиснув вухо до моїх грудей.

— Це — ти в мені, — відповіла я. — Ти опустив мене на землю і прикріпив до неї кітвою на довгому сріблястому ланцюгу. Мабуть, саме тому я така впевнена в тобі. — Мій голос стишився до шепоту. — Якщо я тебе відчуватиму — тобто матиму оцей зв’язок із тобою — стерплю все, що скаже мені чи зробить зі мною Сату.

— Такий самий звук чується у твоїй крові, коли ти подумки розмовляєш із Ракасою і коли ти викликáла відьмовій. Тепер, коли я знаю, до чого прислухáтися, мені чутно.

Якось Ізабо сказала, що чує, як співає моя відьмина кров. Я спробувала підсилити музику сріблястого ланцюга, щоб її коливання поширилися на все моє тіло.

Метью підвів голову і захоплено всміхнувся мені.

— Як дивовижно!

Гудіння ланцюга посилилося, і я втратила контроль за енергією, що в мені пульсувала. Наді мною вибухнув сонм зірок і промчав кімнатою.

— Ой! — Раптом мені нестерпно закололо в спину: то її свердлили десятки очей-привидів. Та будинок рвучко грюкнув дверима перед зацікавленими поглядами моїх предків, що зібралися подивитися на цей зірковий феєрверк, наче на День незалежності.

— Це ти зробила? — ошелешено витріщився Метью на зачинені двері.

— Ні, — чесно призналася я. — Іскри — то моє. А дверима грюкнув будинок. Він має пунктик стосовно забезпечення інтимності та особистого життя.

— От і добре, — пробурмотів Метью, обнімаючи мене за стегна і цілуючи так палко, що привиди потойбіч дверей знервовано завовтузилися і загомоніли.

Феєрверк ущух і перетворився на потік аквамаринового світла над комодом.

— Я кохаю тебе, Метью де Клермон, — заявила я за першої ж нагоди.

— Я теж кохаю тебе, Діано Бішоп, — відповів Метью офіційним тоном. — Але, напевне, твоя тітка з Емілі замерзають. Покажи мені решту будинку, щоб вони змогли повернутися всередину.

Ми повільно пройшлися іншими кімнатами на другому поверсі. Майже всі вони були зараз нежилі, заставлені різними різнощами, придбаними Емілі на приватних розпродажах, та лахміттям, яке не наважувалася викинути Сара через побоювання, що колись воно стане у пригоді.

Метью допоміг мені зійти сходами до мансардової спальні. Тут пройшли мої дитинство і юність. На стінах і досі висіли фотографії відомих музикантів і виднілися насичені пурпурові та зелені розводи — то я підлітком вправлялася у добиранні кольорів.

Внизу ми оглянули великі кімнати для приймання гостей — вітальню з одного боку від парадного входу, а також кабінет та невеличкий зал напроти. Крізь їдальню, якою користувалися рідко, ми пройшли до центру будинку: до сімейної кімнати, достатньо великої, щоб слугувати бенкетним залом чи конференц-холом. За нею розташовувалася кухня.

— Схоже, Емілі знову взялася за в’язання гачком, — мовила я, беручи в руки недороблене покривало з візерунком у вигляді кошика з квітами. — А Сара повернулася до своєї старої звички.

— А вона курить? — спитав Метью, втягуючи носом повітря.

— Коли нервує. Ем виганяє її курити надвір, але запах однаково чути. Він тобі дуже заважає? — спитала я Метью, добре знаючи, наскільки чутливий він до запахів.

— Господи, Діано, колись я смердів іще гірше, — заспокоїв мене він.

У схожій на печеру кухні збереглися цегляні печі та величезний камін, до якого можна було увійти, навіть не згинаючись. Було там і сучасне приладдя, і стара кам’яна долівка, яка впродовж двох сторіч бачила впущені каструлі та сковорідки, мокрих собак та кішок, брудні черевики та інші, уже відьмацькі субстанції. Я провела Метью до сусідньої кімнати — то була така собі Сарина комора. Колись це була літня кухня, але згодом її з’єднали з будинком; тут і досі були підйомники для казанів для тушкування та рожни для смаження м’яса. Зі стелі звисали пучки трав, а в горищі-коморі містилися сухофрукти та банки з Сариними зіллями і мазями. Закінчивши огляд, ми повернулися до кухні.

— Ця кімната — така коричнева! — зауважила я, кілька разів клацнувши вимикачем лампочки на ґанку. То був традиційний сигнал Бішопів, що небезпеки немає і до будинку можна заходити. На кухні були коричневий холодильник, коричневі шафи, червоно-коричневі стіни, коричневий телефон з обертальним диском та засмальцьовані коричневі шпалери. — Її вже давно треба освіжити і пофарбувати в білий колір.

Метью злегка підняв голову і поглянув на чорний хід.

— Якщо хочеш зайнятися цим сама, то лютий — ідеальний час для такої роботи, — почувся з передпокою гортанний голос. З-за рогу вийшла Сара, вдягнена в джинси та простору фланелеву сорочку, зі скуйовдженим рудим волоссям і почервонілими від холоду щоками.

— Привіт, Саро, — сказала я і позадкувала до зливальниці.

— Привіт, Діано, — кинула Сара і витріщилася на синець у мене під оком. — А це, як я розумію, той самий вампір?

— Так, — відповіла я і пошкутильгала до неї ближче, щоб відрекомендувати їх одне одному. Пильний погляд Сари обмацав мою кісточку. — Саро, знайомся, це Метью де Клермон. Метью, це моя тітка Сара Бішоп.

Метью простягнув праву руку.

— Радий знайомству, Саро, — сказав він, спокійно зустрівши її допитливий погляд.

Сара у відповідь манірно стулила губи. Як і я, вона мала типово бішопське підборіддя, дещо задовге для її обличчя. А тепер вона виклично виставила його вперед.

— Здрастуй, Метью. — Коли їхні руки зустрілися, Сара на мить аж зіщулилася. — Еге ж, — сказала вона, злегка повернувши голову. — І справді вампір, Емілі.

— Дякую за допомогу, Саро, — невдоволено пробурчала Ем, ввалюючись до кухні з оберемком полінець. Вона була вища на зріст за мене та Сару, мала кучму сріблястого волосся, яке не старило її, а навпаки — якимось дивним чином робило молодшою. Коли вона побачила нас усіх на кухні, її вузьке обличчя розпливлося в приязній усмішці.

Метью підскочив до неї, щоб забрати дрова. А Табіта, якої не було у перші метушливі хвилини знайомства, тепер заважала йому нести полінця до каміна, плутаючись під ногами. Але якимось дивом вампіру таки вдалося перетнути простору кухню і не наступити на кішку.

— Спасибі, Метью. І спасибі за те, що привіз її додому. Ми так хвилювалися! — сказала Ем, струшуючи з долонь та светра трісочки та шматочки кори.

— Та нема за що, Емілі, — відповів Метью непереборно приязним глибоким голосом. І на обличчі Ем враз з’явився заворожений вираз. Сара довше опиралася чарам вампіра, хоча зі здивуванням спостерігала, як Табіта намагається видряпатися по його руці.

Я хотіла вже відступити в затінок, щоб Ем не роздивилася мого обличчя, але не встигла. Емілі аж заціпеніла від жаху.

— Ой, Діано…

Сара підтягнула стілець.

— Сідай, — наказала вона.

Метью напружено схрестив на грудях руки, наче переборював бажання втрутитися. Його вовчий інстинкт, спрямований на мій захист, тут, у Медісоні, не ослаб, а його вкрай негативне ставлення до всіх істот, що наближалися до мене, не обмежувалося вампірами.

Тітчин погляд ковзнув із мого обличчя на ключиці.

— Ану, знімай сорочку.

Я слухняно потягнулася до ґудзиків.

— Може, краще ти оглянеш Діану нагорі? — спитала Емілі, кинувши занепокоєний погляд на Метью.

— А що він зараз побачить такого, чого не бачив раніше, хотіла б я знати? Ти ж не голодний? — спитала Сара, не обертаючись.

— Ні, — сухо відказав Метью. — Я поїв у літаку.

Погляд тітки засвербів у мене на шиї. До нього відразу ж приєднався і погляд Емілі.

— Саро! Ем! — обурено скрикнула я.

— Та чого ти, ми ж просто придивляємося, — заспокійливо мовила тітка.

Я скинула сорочку, і вона окинула оцінним поглядом марлеву пов’язку в мене на передпліччі, мій схожий на мумію тулуб та інші синці й порізи.

— Мене вже оглядав Метью. Він лікар — пам’ятаєте?

Сарині пальці торкнулися моєї ключиці. Я поморщилася від болю.

— Хоч він і лікар, а ось цього не помітив. У тебе — тріщина кістки, так званий мікроперелом. — Сара перейшла до вилиці — і я знову поморщилася. — А що у тебе з кісточкою?

Як і завжди, я нічого не змогла приховати від своєї тітки.

— Сильне розтягнення зв’язок, супроводжуване поверхневими опіками першого та другого ступеня, — зазначив Метью, не зводячи очей із Сариних рук і готовий відсмикнути її, як тільки вона завдасть мені сильного болю.

— А як вийшло, що розтягнення та опіки трапилися в одному місці? — спитала Сара в Метью наче досвідчений викладач-практик у студента-першокурсника під час обходу хворих.

— Бо мене підвішувала за кісточку догори ногами одна відьма-садистка, — відповіла я замість Метью і злегка поморщилася, коли тітка знову торкнулася мого обличчя.

— А що отут під пов’язкою? — суворо спитала Сара, тицьнувши на моє передпліччя, не звернувши анінайменшої уваги на мої слова.

— Сильний розріз, який потребує накладення швів, — терпляче відповів Метью.

— А що ти їй давав?

— Протибольові ліки, сечогінне для зменшення набряку та антибіотик широкої дії. — У його голосі не було ані сліду роздратування.

— А чому вона забинтована, наче мумія? — поцікавилася Ем, закусивши губу.

Кров відхлинула від мого обличчя. Сара зупинилася і запитально поглянула на мене.

— Не поспішатимемо з цим, Емі. Спершу — найголовніше. Хто з тебе так познущався, Діано?

— Одна відьма на ім’я Сату Ярвінен. Гадаю, вона — шведка, — відповіла я, схрестивши руки на грудях.

Метью стиснув губи і ненадовго відійшов від мене, щоб підкинути в камін дров.

— Вона не шведка, а фінка, — зауважила Сара. — Досить сильна відьма, до речі. Втім, коли я зустріну її наступного разу, вона пожалкує, що народилася на світ.

— Якщо вона трапиться мені першою, то від неї мало що залишиться, — пробурмотів Метью. — Тож якщо бажаєте поквитатися з нею, то вам доведеться випередити мене. А я відомий своєю прудкістю.

Сара кинула на Метью оцінний погляд. Її слова були звичайною погрозою. Його ж слова — дечим іншим. То була обіцянка.

— А хто ще лікував Діану окрім тебе?

— Моя мати та її економка, Марта.

— Вони добре знаються на старовинних трав’яних рецептах. Але я вмію дещо інше, — проговорила Сара, засукавши рукави.

— Іще надто рано для чаклунства. Ти вже напилася кави? — спитала я і благально поглянула на Емілі, щоб вона забрала від мене тітку.

— Нехай тобою займеться Сара, люба моя, — сказала Ем, взявши мене за руку і трохи стиснувши її. — Бо чим швидше вона це зробить, тим скоріше ти одужаєш.

А Сара вже ворушила губами. Метью заворожено присунувся ближче до неї. Пучками Сара торкнулася мого обличчя. Кістка під шкірою засвербіла, немов від легенького електричного розряду і, легенько клацнувши, вмить зрослася.

— Ой! — скрикнула я, вхопившись за щоку.

— Воно недовго колотиме, — заспокоїла мене Сара. — Якщо тобі вистачило сили знести таку травму, то не забракне і на її загоєння. — Вона обдивилася мою щоку, задоволено кивнула, а потім перейшла до ключиці. Для її зрощення знадобився потужніший електричний заряд, бо кістка тут була, ясна річ, товстішою.

— Зніми їй черевик, — наказала Сара вампіру, вирушаючи до комори. Напевне, Метью був найкваліфікованішим асистентом, який будь-коли їй допомагав, але він виконував її накази слухняно і без нарікань.

Коли Сара повернулася з горнятком із маззю, Метью вже роззув мою ногу і обпер її ступнею на своє коліно.

— У моїй валізі нагорі є ножиці, — сказав він, із цікавістю принюхуючись, коли Сара зняла з горнятка кришку. — Може, принести?

— Мені вони не потрібні. — Сара прошепотіла кілька слів, і бинт почав розмотуватися сам по собі.

— Ти диви, як гарно, — із заздрістю зауважив Метью.

— То вона вихваляється, — стиха пояснила я.

Коли бинт розмотався і скрутився в акуратний рулончик, усі погляди прикипіли до моєї кісточки. Та мала жахливий вигляд: з неї вже потекла сукровиця. Сара спокійно прошепотіла нові заклинання, хоча з її червоних щік видно було, що вона кипить від люті. Вона скінчила заклинання — тепер чорні та білі плями зникли; і хоча довкола кісточки ще лишалося яскраво-червоне коло, набряк суглоба помітно зменшився.

— Дякую тобі, Сарою. — Я поворушила ступнею, і тітка втерла мені в шкіру мазь.

— Про йогу доведеться забути десь на тиждень. І не бігай, як навіжена, Діано! Твоїй нозі потрібен час і спокій, щоб вона добре загоїлася. — Вона знову прошепотіла заклинання і поманила рукою свіжий рулон бинта. Той слухняно обмотав мою ступню та кісточку.

— Неймовірно, — мовив Метью, хитаючи головою.

— Не заперечуєш, якщо я огляну передпліччя?

— Анітрохи, — майже з ентузіазмом відповів Метью. — Там трохи й м’яз пошкоджений. Ти зможеш його загоїти разом зі шкірою?

— Спробую, — відповіла Сара з нотками самовдоволення в голосі. П’ятнадцять хвилин по тому після кількох заклинань і тихих прокльонів від рани, яку завдала мені Сату, лишилася тонка червона лінія вздовж моєї руки.

— Гарна робота, — обдивляючись мою руку, зазначив Метью, приголомшений умінням Сари.

— Твоя — теж. Ти дуже фахово зашив рану, — мовила Сара і жадібно ковтнула зі склянки води.

Я простягнула руку за сорочкою.

— А може, і спину подивишся? — спитав він.

— Спина може почекати, — кинула я на нього сердитий погляд. — Сара втомилася, і я теж.

Тітка перевела очі з мене на вампіра.

— А ти як гадаєш, Метью? — спитала вона, даючи зрозуміти, що моя думка цікавить її в останню чергу.

— Я хочу, щоби ти оглянула їй спину, — вперто повторив він, не зводячи з мене очей.

— Ні, — прошепотіла я, інстинктивно притиснувши сорочку до грудей.

Метью присів біля мене і поклав руки мені на коліна.

— Ти вже бачила, що вміє Сара. Твоє одужання пришвидшиться, якщо ти дозволиш їй допомогти тобі.

Одужання? Та ніяке чаклунство не допоможе мені одужати після Ля П’єра!

— Благаю тебе, mon cœur, — тихо мовив Метью, забираючи в мене з рук зібгану сорочку.

Я неохоче погодилася. Сара та Емілі обійшли мене ззаду, і я відчула на спині поколювання від їхніх поглядів. Інтуїція підказувала мені: «Тікай!» Натомість я розпачливо простягнула руки до Метью, і він стиснув їх своїми долонями.

— Все нормально, я з тобою, — заспокійливо сказав він, і в ту мить Сара промовила перше заклинання. Її слова з легкістю розрізали марлеву пов’язку навпіл, і та розійшлася у мене на спині.

Сара замовкла, а Емілі судомно втягнула носом повітря — то вони побачили мітки, які залишила Сату.

— Це заклинання для розкриття, — гнівно сказала Сара, витріщившись на мою спину. — Його не практикують на живих істотах. Вона могла тебе убити.

— Їй хотілося видобути з мене мою магію, наче я — кіндер-сюрприз.

Сидячи з голою спиною, я відчула, як мої емоції шалено збурюються і виходять із-під контролю. Я мало не захихотіла, уявивши, що вишу, причеплена ногою до дерева, а Сату з пов’язкою на очах гамселить мене кийком. Метью відчув, як росте в мені істерика.

— Чим швидше ти зробиш це, Саро, тим краще. Звісно, не похапцем, — швидко проказав Метью. Я виразно уявила собі, яким поглядом удостоїла його тітка. — А про Сату поговоримо згодом.

Кожен дотик Сариного чаклунства нагадував мені про Сату. Коли двоє відьом стоять у тебе за спиною, хіба забудеш про те, що сталося в замку Ля П’єр! Для захисту я дедалі більше занурювалася в себе, ціпеніючи думками й тілом, бо вже не мала змоги витерпіти ще один сеанс Сариного чаклунства. І моя душа пустилася за течією.

— Ти вже закінчила, чи ще? — стривожено спитав Метью напруженим голосом.

— Є дві позначки, з якими я не зможу впоратися. Після них залишаться шрами. Ось тут, — пояснила Сара, проводячи кінчиком пальця по обрисах зірки між моїми лопатками. — І ось тут. Її пальці, рухаючись від ребра до ребра, змістилися вниз і зупинилися на попереку.

Я отямилася, і мою уяву пропекла картина, яку я намалювала собі за рухами Сариних пальців по моїй спині.

Зірка, що висить над вигнутим догори серпиком місяця .

— Вони підозрюють, Метью! — скрикнула я, прикипівши від страху до стільця. З пам’яті виринула шухляда з печатками Метью — вміло прихованими, абсолютно невидимими, як і сам орден лицарів Лазаря. Але Сату знала про них, і це означало, що інші відьми з Конгрегації теж могли знати.

— Що, що, серце моє? — спитав Метью, пригортаючи мене до себе.

Я вперлася руками йому в груди, щоб він почув мене.

— Коли я відмовилася видати тебе, Сату позначила мене твоєю печаткою.

Він обернув мене до себе спиною, прикривши стільки мого оголеного тіла, скільки міг. І враз заціпенів, побачивши мітку.

— Вони вже не підозрюють. Вони знають.

— Ви про що кажете? — суворо спитала Сара.

— Дайте мені, будь ласка, Діанину сорочку.

— Гадаю, шрами не будуть дуже помітними, — мовила моя тітка, ніби виправдовуючись.

— Сорочку, будь ласка, — крижаним тоном повторив Метью.

Ем кинула йому одежину. Метью просунув мої руки в рукави і накинув на мене сорочку, запахнувши її краї. Він відвертав погляд, але жилка на його лобі пришвидшено пульсувала.

— Мені так шкода, — пробурмотіла я.

— Тобі нема про що шкодувати. — Він обхопив долонями моє обличчя. — Всякий вампір тепер знатиме, що ти — моя, з цією позначкою чи без неї. Сату теж хотіла зробити так, щоб кожна істота знала, кому ти належиш. У ті часи, коли я відродився, був звичай зістригати волосся з голів тих жінок, які віддавали свої тіла ворогу. То був жорстокий спосіб позначити зрадників. Те ж саме зробила й Сату. — Метью відвернувся. — А хіба Ізабо тобі не казала?

— Ні. Я шукала папір, а знайшла оту шухляду.

— Що тут, в біса, відбувається? — втрутилася Сара.

— Я порушила твою таємницю. Мені не слід було цього робити, — прошепотіла я, стискаючи його руки.

Метью різко відхилив мене від себе, ошелешено поглянув мені у вічі, а потім рвучко притиснув до грудей, геть забувши про мої рани. На щастя, у Сариному чаклунстві було і знеболюване.

— Господи, Діано… Сату ж розповіла тобі, що я зробив. Я вислідив тебе, коли ти поверталася додому і вдерся до твого помешкання. І як я можу тепер винуватити тебе, що ти знайшла те, про що я мав сам тобі розповісти?!

Гучний тріск, схожий на удар грому, прокотився кухнею, брязнувши каструлями й сковорідками. Коли звук ущух, озвалася Сара:

— Якщо хтось негайно не розповість нам, що до чого, тут розверзнеться пекло. — І на її губах застигло заклинання.

Мої пальці засвербіли, і біля моїх ніг війнув вітер.

— Охолонь, Саро. — Вітер прошумів моїми венами, і я стала між Сарою та Метью. Але моя тітка вже щось бурмотіла, заплющивши очі.

Ем стривожено поклала руку Сарі на плече.

— Не змушуй її. Ти що, не бачиш — вона втратила самоконтроль?

У своїй лівій руці я побачила лук, а у правій — стріли. Вони були досить важкі, але дивовижно знайомі. За кілька кроків від мене виднілася Сара. Я, не вагаючись, підняла руки і розвела їх, немов готуючись вистрелити.

Моя тітка зупинилася на півслові.

— Ну ні фіга собі! — видихнула вона, отетеріло поглянувши на Емілі.

— Доцю, загаси вогонь, — лагідно попросила Емілі й жестом показала, що підкоряється мені.

Я сконфужено обдивилася свої руки. Вогню в них не було.

— Тільки не в будинку. Якщо ти викличеш відьмовогонь, то почекай, поки ми вийдемо надвір, — сказала Ем.

— Вгамуйся, Діано, — наказав Метью, притискаючи мої руки до тулуба. Я вже не відчувала в руках вагу лука та стріли, їхнє видіння щезло.

— Мені не подобається, коли вона тобі погрожує. — Мій голос прозвучав якось химерно й лунко, немов не мій.

— Сара мені не погрожувала. Їй просто хотілося знати, про що ми розмовляємо. Ми мусимо розповісти їй про це.

— Але ж це таємниця, — знічено заперечила я. Ми мусили берегти наші таємниці від будь-кого, незалежно від того, про що йшлося — про мої здібності чи про лицарів Метью.

— Досить таємниць, — твердо сказав він, гаряче дихнувши мені в шию. — Від них не буде добра ні мені, ні тобі. — Коли вітри ущухли, він рвучко крутнув мене і міцно притиснув до себе.

— Вона завжди така — несамовита і не вміє тримати себе в руках? — спитала Сара.

— Ваша небога поводилася просто прекрасно, — відказав Метью, не відпускаючи мене.

Сара та вампір деякий час витріщалися одне на одного з протилежних кінців кухні.

— Може й так, — погодилася вона, незграбно припиняючи їхнє мовчазне протистояння. — Хоча тобі, Діано, слід було попередити нас, що ти здатна контролювати відьмовогонь. Це тобі не абищо.

— Та нічого я не вмію контролювати! — Раптом мені все обридло. Мені більше не хотілося відстоювати свою точку зору. Я відчувала, що мої ноги підгинаються.

— Нагору, — сказав Метью тоном, що не допускав заперечень. — Цю розмову ми завершимо там.

У кімнаті моїх батьків Метью дав мені ще одну дозу протибольових пігулок та антибіотиків і поклав у ліжко. А потім розповів тітці та Емілі про позначку, яку залишила Сату. Табіта милостиво погодилася сидіти у мене в ногах, але тільки для того, щоби краще чути голос Метью.

— Знак, який залишила Сату на спині Діани, належить… організації, яку моя родина започаткувала багато років тому. Більшість людей вже забули про неї, а ті, хто не забув, гадають, що вона давно вже не існує. Ми радо підтримуємо цю ілюзію. Залишивши на спині вашої племінниці зірку та півмісяць, Сату позначила її як мою власність і дала знати, що відьми знають таємницю моєї родини.

— А ця таємна організація має якусь назву? — поцікавилася Сара.

— Не кажи їм всього, Метью. — Я благально взяла його за руку. Розголошення інформації про лицарів Лазаря асоціювалося в мене з небезпекою. Я це чітко відчувала — як зловісну чорну хмару довкола себе, і тому не хотіла, щоб ця хмара огорнула ще й Сару з Емілі.

— Вона називається «Лицарі Лазаря з Вифанії», — швидко проказав Метью, наче побоювався, що рішучість покине його. — Це древній лицарський орден.

Сара зневажливо пирхнула.

— Ніколи про них не чула. Це, мабуть, щось на кшталт лицарів Колумба? Тут є неподалік їхня місцева організація — в Онейді.

— Та ні, — скривився Метью. — Лицарі Лазаря з’явилися ще в добу хрестових походів.

— А хіба ми не дивилися з тобою телепрограму про хрестові походи та якийсь лицарський орден, що брав участь у них? — Емілі спитала Сару.

— Йшлося про тамплієрів. Але все це дурниці та змовницькі теорії. Тамплієрів давно вже немає, — впевнено відповіла Сара.

— Вважається, що відьом та вампірів теж немає, Саро, — зауважила я.

Метью взяв мене за зап’ясток і поміряв пульс своїми холодними пальцями.

— Поки що цю розмову завершено, — твердо мовив він. — Ми ще матимемо вдосталь часу, щоб поговорити, існують лицарі Лазаря чи ні.

І Метью випроводив із кімнати Ем та Сару, яким іще не хотілося йти. Коли мої тітки опинилися в залі, будинок взяв справу у свої руки і зачинив двері. Скреготнув замок.

— Я не маю ключа від тієї кімнати! — гукнула Сара до Метью.

Та той безтурботно забрався до ліжка і поклав мене на вигин своєї руки — тепер я головою торкалася його серця. Щоразу, коли я намагалася заговорити, він зупиняв мене.

— Ш-ш-ш-ш! Спи! — І повторював: — Потім поговоримо.

Його серце вдарило раз. За кілька хвилин по тому воно вдарило вдруге. Коли воно ударило втретє, я вже міцно спала.


1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка