Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка27/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   39

Розділ 31

— Діано, прокидайся . — Материн голос був тихий, але наполегливий.

Надто виснажена, щоб відповісти їй, я натягнула на голову пістряву стьобану ковдру, сподіваючись, що так вона не знайде мене. Тіло скоцюрбилося в тугий калачик, а я здивувалася, чому ж у ньому все так болить.

— Соню, вставай! — Грубуваті материні пальці вхопилися за тканину. Хвиля радості відразу ж змила біль. Він удав, що він — ведмідь і загарчав. Запищавши від щастя, я міцніше вхопилася у ковдру і розсміялася, але коли він потягнув її, то мене відразу ж огорнуло холодне сире повітря.

Щось було не так. Я розплющила одне око, сподіваючись побачити яскраві наліпки на стіні та м’які іграшки, що стояли скрізь у моїй кімнаті в Кембриджі. Та замість них побачила сірі мокрі стіни.

Поблискуючи очима, на мене з усмішкою дивився батько. Як і зазвичай, його скуйовджене волосся кучерявилося на кінцях, а комірець перекосився. Та я любила батька і була простягнула руки, щоб обійняти його, але вони чомусь не слухалися мене. Він сам пригорнув мене до себе, як щитом прикривши своїм примарним тілом.

— Не чекав побачити вас тут, міс Бішоп. — Він завжди так казав, коли я прокрадалася до його кабінету або тихенько спускалася вночі на перший поверх, щоб послухати від нього ще одну казочку на ніч.

— Я так втомилася. — Його прозора сорочка якось спромоглася затримати в собі затхлий запах цигарок та вершкових карамельок, які він носив у своїх кишенях.

— Знаю, — відповів батько уже серйозним тоном. — Але тобі більше не можна спати.

— Тобі доведеться прокидатися. — Я відчула на собі материні руки; вона намагалася забрати мене з батькових обіймів.

— Розкажи мені решту історії, — благально попросила я.

— Так не годиться. — Мати похитала головою, а батько з сумом передав мене матері в руки.

— Але ж мені зле, — запищала я дитячим голосом, вимагаючи до себе особливого ставлення.

Мати зітхнула, і звук тихою луною зашелестів поміж стінами.

— Я не можу перескочити через погані місця. Тобі доведеться вислухати їх. Зможеш, відьмочко?

Обміркувавши, що мені для цього знадобиться, я кивнула.

І де ж ми були? — спитала мати, сідаючи поруч із привидом-монахом посередині темниці. Той переполохався і трохи відсунувся від неї. Батько сховав усмішку, затуливши рот тильною стороною долоні, й поглянув на матір так, як я зазвичай дивилася на Метью.

— Пригадала, — мовила мати. — Діану замкнули в темній кімнаті саму-самісіньку. Година за годиною сиділа вона там і думала, як їй звідти вибратися. А потім почула, як хтось стукає у вікно. То був принц. «Мене заточили сюди відьми!» — скрикнула Діана. Принц спробував розбити вікно, але воно було виготовлене зі спеціального магічного скла, тому він навіть тріщини в ньому не зробив. Тоді принц кинувся до дверей, але ті були міцно замкнені зачаклованим замком. Він смикав двері, намагаючись вирвати їх із рами, але деревина була надто товстою і не піддалася.

— А хіба принц не був дужим? — спитала я, злегка роздратована й розчарована тим, що мій обранець виявився не на висоті й не впорався з завданням.

— Принц був надзвичайно дужим, — з сумом пояснила мати, — але він не був чаклуном. Тому Діана роззирнулася, намагаючись придумати, щось іще, до чого міг би вдатися принц. І видивилася в покрівлі шпарину, невеличку достатньо широку, щоб вона могла крізь неї прослизнути. Діана сказала принцу, щоб він злетів догори і витягнув її. Та принц не вмів літати.

— Бо не був чаклуном, — повторила я. Щоразу, коли йшлося про магію або чаклуна, монах перелякано хрестився.

— Та отож, — підтвердила мати. — Але Діана згадала, що колись вміла літати. Поглянувши вниз, вона побачила край сріблястої стрічки. Ця стрічка міцно оповивала її. Та коли Діана смикнула її за край, то стрічка ослабла. І Діана кинула її високо угору над головою. І їй не лишилося нічого, як теж полетіти слідком за стрічкою. Коли вона підлетіла до отвору в покрівлі, то випрямила руки — і вислизнула на зовні в нічне повітря. «Я знав, що ти зможеш», — сказав їй принц.

— І зажили вони відтоді довго і щасливо, — впевнено резюмувала я.

— Так, Діано, — усміхнулася мати з гіркою радістю в голосі. І поглянула на батька тим довгим поглядом, який діти починають розуміти, лише коли підростуть.

Я радісно зітхнула, мені більше не докучало те, що спину пеком пекло, і я була в химерному місці, де повно людей, яких я бачила наскрізно.

— Вже час, — сказала мати моєму батькові. Він кивнув. Наді мною важке дерево з гуркотом гепнуло об древній камінь.

— Діано? — То був Метью. Голос у нього був тривожний. І ця тривога сколихнула в моєму тілі хвилю полегшення, приправивши її адреналіном.

— Метью! — скоріше каркнула, аніж крикнула я.

— Я спускаюся до тебе, — гукнув він. Від його крику, посиленого відлунням від кам’яних стін, у мене аж у голові загнуло. Кров загупала у скронях, а на щоці я відчула щось липке. Я розмазала липку речовину пальцем, але в темряві не змогла роздивитися, що то таке.

— Ні, — почувся чийсь низький хрипкий голос. — Ти туди спустишся, але я не зможу витягнути вас обох звідти. До того ж мусимо поспішати, Метью. За нею невдовзі повернуться.

Я зиркнула угору, щоб побачити, хто то говорив, але не бачила нічого, крім блідого сірого кола.

— Діано, послухай мене, — уже спокійніше сказав Метью. — Тобі треба злетіти. Ти зможеш зробити це?

Моя мати підбадьорливо кивнула.

— Час прокинутися і бути відьмою. Вже немає потреби зберігати таємниці.

— Здається, що зможу, — сказала я і спробувала підвестися. Але моя права кісточка вивернулася, і я впала, боляче забивши коліно. — А ти впевнений, що Сату там немає?

— Тут немає нікого, окрім мене та мого брата Болдвіна. Злітай — і ми заберемо тебе звідси.

Другий чоловік щось пробурмотів, і Метью визвірився на нього.

Я не знала, хто такий Болдвін, і сьогодні я зустріла достатньо небезпечних незнайомців. Після того що мені розповіла Сату, навіть Метью не можна повністю довіряти. Я озирнулася, шукаючи, де б сховатися.

— Ти не зможеш сховатися від Метью, — сказала моя мати, кинувши на батька журливий погляд. — Він тебе скрізь знайде, як би там не було. Ти можеш вірити йому. Метью — це той, на кого ми чекали.

Батькові руки поволі оповили її, і мені пригадалися обійми Метью. Той, хто так мене обіймав, не міг обманювати.

— Діано, спробуй, будь ласка, — сказав Метью, не приховуючи благальних ноток у голосі.

Щоб злетіти, мені потрібна срібляста стрічка. Але я ніде не бачила її на собі. Не знаючи, що робити, я запитально поглянула крізь морок на своїх батьків. Вони стали більш блідими й прозорими.

— Ти не хочеш літати? — спитала мене мати.

— Магія — у твоєму серці, Діано, — додав батько. — Не забувай.

Заплющивши очі, я силою уяви змусила стрічку з’явитися там, де вона мала бути. Міцно вхопивши її за край, я щосили кинула її до блідого кола, що виднілося угорі. Стрічка розмоталася і блискавично проскочила крізь отвір, забираючи з собою й моє тіло.

Моя мати всміхалася, а батько був такий гордий, як тоді, коли він зняв бокові тренувальні коліщатка з мого велосипеда.

Метью зазирнув униз, і поряд із ним з’явилося ще одне обличчя; напевно, то було обличчя його брата. Побіля них виднілася купка отетерілих привидів — ти ба, уперше за всі роки хтось примудрився-таки вибратися звідси живцем!

— Слава Богу, — видихнув Метью, простягаючи до мене свої довгі білі пальці. — Бери мене за руку.

І в ту саму мить, коли він вхопив мене, моє тіло втратило невагомість.

— Моя рука! — скрикнула я, відчувши, як розтягуються м’язи і відкривається рана на передпліччі.

Метью схопив мене за плече, і йому допомогла ще одна незнайома рука. Вони висмикнули мене з темниці — я по інерції врізалася в груди Метью, вхопилася обома руками за його светр і міцно притиснулася до нього.

— Я знав, що ти зможеш, — з полегшенням пробурмотів Метью, як і той принц із материної казки.

— На це ми не маємо часу, — кинув через плече його брат і побіг коридором до дверей.

Метью відсторонив мене за плечі й зробив побіжний огляд ушкоджень. Його ніздрі тріпнулися, зачувши запах засохлої крові.

— Ти можеш іти? — тихо спитав він.

— Хапай її на руки і винось звідси, інакше матимеш більший клопіт, аніж пляма засохлої крові! — крикнув його брат.

Рвучко підхопивши мене під спину та сідниці, наче мішок із борошном, Метью побіг. Я прикусила губу і заплющила очі, бо підлога, що стрибала піді мною, не нагадувала про політ із Сату. Зміна в повітрі засвідчила, що вибігли із замка на волю. Мої легені наповнилися свіжим повітрям, і я затремтіла.

Метью припустив іще швидше, несучи мене до гелікоптера, якимось неймовірним чином посадженому на малесеньку відносно рівну ділянку ґрунтової дороги під стінами замку. Він обережно нагнувся і вскочив у відчинені двері машини; за ним слідком ускочив його брат, і зелені вогники навігаційних приладів застрибали по його рудій голові.

Коли ми всідалися, я ненароком зачепила ногою його стегно, і він кинув на мене погляд, у якому ненависть змішалася з цікавістю. Його обличчя видалося мені знайомим. Я бачила його у своїх видіннях у кабінеті Метью: спочатку у відблиску світла від лицарського панцира, а потім — коли торкнулася печаток ордену лицарів Лазаря.

— Я вже думав, що ти загинула, — сказав Метью, і я пригорнулася до нього.

Болдвін злобно вирячився і гаркнув пілоту:

— Давай!


І ми злетіли в небо.

Політ над землею враз нагадав мені про Сату, і я затремтіла.

— У неї шок, — гукнув Метью. — Ця штука може летіти швидше, Болдвіне?

— Оглуши її, — роздратовано кинув Болдвін.

— Я не маю заспокійливого.

— Ні, маєш! — злобно блиснув очима брат. — Хочеш, щоб це зробив я?

Метью поглянув на мене згори униз і вигнув губи в усмішці. Моє тремтіння трохи вщухло, але щоразу, коли гелікоптер падав у повітряну яму або погойдувався від пориву вітру, тремтіння поверталося — разом із моїми спогадами про Сату.

— Господи, Метью, ти що, не бачиш, яка вона перелякана! — сердито мовив Болдвін. — Візьми й оглуши її.

Метью прикусив свою губу, і на його гладенькій шкірі виступила намистинка крові. Він нахилився, щоб мене поцілувати.

— Ні, — запручалася я. — Я знаю, що ти робиш, Сату мені розповіла. Ти хочеш використати свою кров як заспокійливе.

— У тебе шок, Діано. А я не маю з собою пігулок. Тож дозволь мені допомогти тобі, — мовив він зі страждальницьким виразом обличчя.

Простягнувши руку, я спіймала краплину крові кінчиком пальця.

— Я сама.

«Відьми більше не патякатимуть про те, що я перебуваю під контролем Метью», — подумала я і злизала солону рідину зі свого онімілого пальця. Враз я відчула поколювання на губах та язиці, а потім нерви в роті втратили чутливість.

Коли я отямилася, по щоках мені війнуло холодне повітря, приправлене запахом Мартиних трав. Отже, ми в саду маєтку «Сім веж». Руки Метью тисли мені в наболілу спину, а моя голова лежала у нього на грудях. Я заворушилася і озирнулася.

— Ми вдома, — прошепотів він, широкими кроками наближаючись до освітленого шато.

Ізабо й Марта, — спитала я піднявши голову, — з ними все гаразд?

— Абсолютно, — відповів Метью, пригортаючи мене до себе.

Ми увійшли до яскраво освітленого коридору на кухні. Від різкого світла у мене аж очі заболіли, і я відвернулася, чекаючи, поки минеться біль. Мені здалося, що одне моє око стало трохи більшим, тож я примружила його сильніше, щоб вони стали однаковими. Попереду нас у коридорі я побачила групу вампірів. На обличчі у Болдвіна застигнув вираз цікавості, Ізабо була розлючена, а Марта — похмура й стурбована.

— Метью, — знервовано почала вона, дивлячись на мене з материнською турботою, — ти маєш зателефонувати її родині. Де твій телефон?

Руки Метью напружилися. Я відчувала, що голова моя надто важка для моєї шиї, тож прихилилася до плеча Метью.

— Здається, телефон у нього в кишені, але не кине ж він заради нього відьму! І вас до себе не підпустить, щоб ви вивудили його. — Болдвін подав Ізабо свій телефон. — На. Скористайся моїм.

Болдвін оглядав моє тіло з такою прискіпливістю, що у мене виникло таке відчуття, наче мені прикладали великі пакети з льодом.

— Вона справді має такий вигляд, наче побувала в бою. — У його голосі бриніли захоплення і повага.

Марта сказала щось по-окситанськи, і брат Метью кивнув.

— Ос, — сказав він, оцінююче поглянувши на мене.

— Не зараз, Болдвіне, — гримнув Метью.

— Дай номер телефону, Метью, — швидко мовила Ізабо, відвертаючи увагу свого сина. Той випалив його без зупинки, і мати натиснула на кнопки. Почулося слабке електронне пищання.

— Я в нормі, — каркнула я, коли Сара відповіла на дзвінок. — Постав мене, Метью.

— Ні, це Ізабо де Клермон. Діана у нас.

Настала нетривала тиша, і я відчула на собі крижані бурульки погляду Ізабо.

— Вона поранена, але рани не загрожують її життю. Хоча Метью доведеться таки відвезти її додому, до вас.

— Ні. Сату вирушить за мною! Не можна дозволити їй завдати шкоди Сарі та Емілі, — заперечила я, пручаючись і намагаючись встати.

— Метью, — прогарчав Болдвін. — Нехай нею займеться Марта, або змусь її замовкнути!

— Не лізь не у свою справу, Болдвіне! — відрізав Метью. Прохолодними губами він торкнувся моєї щоки, і мій пульс уповільнився. Голос Метью стишився до шепоту. — Ми не робитимемо нічого, чого ти не хотітимеш.

— Ми зможемо захистити її від вампірів, — сказала Ізабо, і її голос наче віддалявся від мене. — Але не від відьом. Їй треба бути з тими, хто зможе її захистити. — Розмова ніби зблякла, і на мене опустилася пелена сірого туману.

Цього разу я отямилася нагорі, у вежі Метью. Горіли всі свічки, у каміні ревіло полум’я. У кімнаті було майже тепло, але від шоку я й досі тремтіла. Метью сидів навпочіпки на підлозі, прихиливши мене до своїх колін й уважно обдивляючись моє праве передпліччя. На просяклому кров’ю пуловері зяяла дірка в тому місці, де Сату порізала мене. Навколо свіжої яскраво-червоної плями проступали й інші — темніші й дрібніші.

Марта й Ізабо стояли на порозі, як двійко пильних яструбів.

— Я сам потурбуюся про свою дружину, маман, — мовив Метью.

— Аякже, сину, — пробурмотіла Ізабо звичним у таких випадках запопадливим тоном.

Метью відірвав останній дюйм мого рукава, оголивши мою плоть, і вилаявся.

— Принеси мою сумку, Марто.

— Ні, — твердо відказала та. — Вона вся брудна, Метью.

— Треба спочатку викупати її у ванні, — запропонувала Ізабо, підтримуючи Марту. — Діані холодно, і ти навіть не побачиш її рани. Краще зробити це після ванни, дитино моя.

— Ніякої ванни! — твердо заперечив Метью.

— Чому ж ні? — нетерпляче спитала Ізабо. Вона кивнула рукою на сходи, і Марта пішла.

— У воді буде повно її крові, й це відразу ж відчує Болдвін, — сухо пояснив він.

— Це ж не в Єрусалимі, Метью, — заперечила Ізабо. — Відтоді, як збудували цю вежу, тут і ноги його не було.

— А що сталося в Єрусалимі? — спитала я, простягаючи руку до ладанки Метью.

— Люба моя, мені треба оглянути твою спину.

— Добре, — покірливо відповіла я. І мої думки полинули вдалину, на пошуки яблуні та голосу моєї матері.

— Ляж на живіт, будь ласка.

Мої груди та ноги ще нили від холодних каменів замку, у якому заточила мене Сату.

— Не треба, Метью. Якщо ти гадаєш, що я приховую якісь таємниці, то, запевняю тебе, я не знаю нічого про свою магію. Сату сказала, що…

Метью знову вилаявся.

— Тієї відьми тут немає, а до твоєї магії мені байдуже. — Його холодна рука вхопила мою, така ж тверда й впевнена, як і його погляд. — Просто перехилися через мою руку. Я потримаю тебе.

Сидячи на його стегні, я перехилилася вперед, спершись на наші зчеплені руки. У такій позі шкіра на спині боляче розтягнулася, але так було зручніше, ніж коли б я вигнулася навпаки. Я відчула, як напружилися м’язи Метью.

— Шерсть із пуловера прилипла до твоєї спини. Через неї мені мало що видно. Доведеться тобі посидіти у ванні, щоб шерсть відкиснула. Набереш ванну, Ізабо?

Ізабо пішла, і невдовзі почувся шум води.

— Не надто гарячу, — стиха гукнув Метью.

— А що трапилося в Єрусалимі? — знову поцікавилася я.

— Пізніш розповім, — відказав Метью, ставлячи мене на ноги.

— Час таємниць минув, Метью. Розкажи їй, і якомога швидше, — різко кинула Ізабо крізь двері ванни. — Вона твоя дружина, і має право знати.

— То, мабуть, щось жахливе, інакше ти не носив би на собі домовинку Лазаря, — зазначила я, торкнувшись пучкою того місця, де зазвичай висіла ладанка.

З розпачливим виразом обличчя Метью почав свою розповідь. Слова вискакували з нього швидкими автоматними чергами.

— У Єрусалимі я вбив жінку. Вона втрутилася, ставши межи мною та Болдвіном… Було багато крові. Я кохав її, а вона…

Він убив не відьму, а звичайну людину. Я притиснула долоню до його рота.

— Поки що досить. Це було так давно. — Я почувалася спокійно, але знову почалося тремтіння, бо моя свідомість не могла вмістити нових відкриттів.

Метью підніс мою ліву руку до губ і поцілував мені пальці. Його очі сказали те, що він не зміг мовити вголос. Нарешті він відпустив мої руки і сказав, відводячи погляд:

— Якщо тебе непокоїть Болдвін, можна зробити інакше — відмочити шерсть компресом або помитися під душем.

Одна лише думка про воду, що падає мені на спину, та про компрес, яким давитимуть мою зболену шкіру, переконала мене в тому, що краще піти на ризик, викликавши у Болдвіна спрагу.

— Краще відкиснути у ванні.

Метью поклав мене у теплувату воду вдягненою, навіть у кросівках. Я сиділа у ванні, намагаючись не торкатися спиною порцелянової поверхні, й відчувала, як вода просякає мій пуловер. Я поволі розслаблялася. Мої ноги посмикувалися і танцювали під водою. Доводилося розслаблювати м’яз за м’язом, нерв за нервом, але декотрі вперто не хотіли мене слухатися.

Поки я мокла у ванні, Метью клопотався з моїм обличчям, легенько натискаючи пальцями на вилиці. Занепокоєний, він стиха покликав Марту. Та прийшла з величезною медичною сумкою з чорної шкіри. Міцно стиснувши губи, Метью витягнув маленький ліхтарик і оглянув мої очі.

— Я вдарилася обличчям об долівку? — скривилася я від яскравого світла. — Може, воно зламалося?

— Не думаю, люба моя, просто великі синці.

Марта розірвала пакунок, і до моїх ніздрів долетів запах спирта для розтирання. Метью приклав тампон до моєї щоки, і я інстинктивно вхопилася за краї ванни, а очі мої наповнилися слізьми. Коли Метью прибрав тампон, я побачила, що той червоний від крові.

— То я вдарилася об гострий камінь, — пояснила я діловито-спокійно, намагаючись приглушити спогади про Сату, що виринули з пам’яті з різким болем.

Метью провів по рані своїм холодним пальцем туди, де вона зникала під волоссям.

— Рана поверхнева. Зашивати не доведеться. — Він узяв трохи мазі на кінчик пальця і натер мені шкіру. Мазь пахла м’ятою й травами з маєткового саду.

— Маєш алергії до якихось медпрепаратів? — спитав Метью, скінчивши процедуру.

Я похитала головою.

Він знову покликав Марту, і та придріботіла з оберемком рушників. Метью швидко проторохтів їй список необхідних ліків, і Марта кивнула, дзеленькнувши в’язкою ключів, яку видобула з кишені. З усіх перелічених медикаментів я знала лише один.

— Морфій? — спитала я, відчувши, як пришвидшився мій пульс.

— Він зніме біль. Решта ж ліків протидіятимуть інфекції та набрякам.

Ванна трохи заспокоїла мене, допомогла вгамувати шок, але біль посилювався. Перспектива позбутися його була спокусливою, і я неохоче погодилася на морфій в обмін на те, щоб вибратися з ванни. Тут, в іржавій від крові воді, я відчула, як до горла підступає нудота.

Поки я сиділа у ванні, Метью наполіг на огляді моєї правої ступні: витягнув її з води, задрав догори і впер п’яткою собі в плече. Навіть такий легенький тиск змусив мене охнути від болю.

— Ізабо, підійди, будь ласка.

Як і Марта, Ізабо терпляче чекала у спальні на той випадок, коли сину знадобиться її допомога. Метью попросив її стати позаду мене, а сам вправно розв’язав шнурки і почав повільно знімати кросівок із моєї ноги. Ізабо підтримувала мене за плечі, щоб я, ненароком, не вискочила від болю з ванни.

Під час того огляду я заплакала, тоді Метью облишив спроби зняти кросівок і почав розривати його з точністю вправного закрійника, який розрізає елегантну тканину. Він розірвав і шкарпетку, а потім розідрав по шву і праву халяву лосин, закотив матерію і оголив мою кісточку. На ній виднілося коло, наче від розпеченої кайданки, що залишила на шкірі нариви та химерні білі плями.

Метью поглянув на мене, і в очах його блиснув гнів.

— А це звідкіля?

— Сату підвісила мене догори ногами. Хотіла подивитися, чи вмію я літати. — І я розгублено відвернулася, не розуміючи, чому так багато створінь злилися на мене за те, у чому я не винувата.

Ізабо обережно взяла мене за ступню, а Метью став навколішки біля ванни. Його темне волосся було зализане назад, одежа заляпана кров’ю та просякнута водою. Він повернув мене обличчям до себе і поглянув мені у вічі з гордістю та величезним бажанням захищати мене.

— Ти народилася в серпні, еге ж? Під знаком Лева? — спитав він із французьким акцентом; від його оксфордсько-кембриджської вимови і сліду не лишилося.

Я кивнула.

— Тоді мені доведеться звати тебе «моя левице», бо тільки левиця могла битися так хоробро, як ти. Але навіть la lionne потрібні захисники. — Він перевів погляд на моє праве передпліччя. Я вхопилася за край ванни, напруживши м’язи руки, від чого кровотеча почалася знову. — У тебе розтягнута кісточка, але не дуже сильно. Згодом я її туго забинтую. А тепер оглянімо твою спину та руку.

Метью вихопив мене з ванни і поставив на ноги, наказавши перенести вагу тіла на ліву ногу, щоб зменшити тиск на поранену. Марта й Ізабо уважно спостерігали за мною, поки Метью зрізав легінси та нижню білизну. Старомодна неупередженість та діловитість трьох вампірів у стосунку до людського тіла дозволила мені почуватися навдивовижу невимушено, коли я стояла перед ними майже голяка. Метью підняв змоклий пуловер спереду, і під ним на животі показався темно-пурпуровий набряк.

— О, Господи, — видихнув він, торкнувшись поцяткованої синцями плоті на моєму лобку. — Як вона, в біса, це зробила?

— Сату немов сказилася від злості, — відповіла я, і мої зуби зацокотіли від спогаду про те, як я злетіла у повітря, а потім відчула різкий біль у животі.

Метью обмотав мене рушником на талії.

— Знімаймо пуловер, — похмуро мовив він і став позаду мене. Я відчула, як мене кольнуло в спину щось холодне.

— Що ти робиш? — спитала я і вигнула шию, щоб побачити. Сату протримала мене на животі кілька годин, і тепер незносною здавалася думка про те, що хтось — навіть Метью — стоїть позаду мене. Тремтіння в моєму тілі посилилося.

— Припини, Метью, — наполягла Ізабо. — Їй важко це зносити, ти ж бачиш.

На підлогу з брязкотом впали ножиці.

— Все нормально, — відказав Метью, огорнувши мене своїм тілом, мов захисною оболонкою, він схрестив руки у мене на грудях. — А тепер продовжимо спереду.

Коли тремтіння вляглося, він обійшов мене спереду і продовжив зрізати з мене матерію. Холодне повітря, що торкнулося моєї спини, — тепер я стояла майже гола. Метью розрізав бюстгальтер і зняв передню частину пуловера.

Коли з мене впали останні обривки матерії, Ізабо аж охнула.

— Maria, Deu maire, — ошелешено пробурмотіла Марта.

— Що?! Що вона зі мною зробила? — вигукнула я. Раптом кімната загойдалася, мов люстра під час землетрусу. Метью рвучко повернув мене обличчям до своєї матері, і я побачила на її обличчі сум та співчуття.

— Ну все. Тій відьмі гаплик, — тихо мовив Метью.

Він замислив убити ще одну відьму! Кров застигла у моїх жилах, а в очах потемніло.

Метью вчасно підхопив мене.

— Тримайся, Діано.

— Це ти убив Джиліан? — спитала я крізь ридання.

— Так. Я не мав вибору, — відповів Метью байдужим і мертвим голосом.

— Чому я дізналася про це від когось іншого? Сату розповіла мені, що ти побував у мене в помешканні, що своєю кров’ю ти навмисне чаклував мене. Навіщо, Метью? Чому ти мені не сказав?

— Тому що боявся втратити тебе. Ти так мало знаєш мене, Діано. Схильність до таємничості, інстинкт захищати — й убивати за потреби. Отакий я є.

Я обернулася, схрестила руки на голих грудях і поглянула на нього впритул, геть забувши, що на мені з одягу лише рушник на талії. Мої емоції швидко перейшли від страху до люті, а потім — до чогось іще страшнішого і невимовно лихого.

— То ти й Сату збираєшся вбити?

— Так. — Метью не став вибачатися і щось пояснювати, але в його очах я побачила ледь стримувану лють. Сірі й холодні, вони вдивлялися в моє обличчя. — Ти набагато хоробріша за мене. Я вже тобі це казав. Хочеш побачити, що вона з тобою зробила? — спитав Метью, схопивши мене за лікоть.

Я на мить задумалася, а потім кивнула.

Ізабо почала емоційно заперечувати по-окситанськи, але Метью щось лиховісно просичав, і вона враз замовкла.

— Діана не померла під час тортур, маман. Не помре вона і від споглядання його наслідків.

Ізабо і Марта пішли униз, щоб принести два дзеркала, а Метью легенькими, мов перо, дотиками рушника витер мені спину майже досуха.

— Тримайся, Діано, — повторював він щоразу, коли я інстинктивно намагалася ухилитися від шорсткої тканини.

Жінки повернулися, несучи з салону дзеркало в декоративній позолоченій рамі та високе трюмо, яке тільки вампір міг затягнути так високо на вежу. Більше дзеркало Метью поставив позаду мене, а менше Марта й Ізабо розташували переді мною, нахиливши його так, щоб мені було видно і Метью, і мою спину. Але то була не моя спина, а чиясь інша — з неї зідрали шкуру і палили, аж поки вона не стала червоно-синьо-чорною. А ще на ній були якісь химерні мітки: кола й інші символи. Спогад про пекучий вогонь враз спалахнув у ранах та саднах.

— Сату сказала, що розітне мене, відкриє, як бляшанку, — прошепотіла я, ошелешена побаченим. — Але я не виказала моїх таємниць, мамо, я зберегла їх у своєму тілі.

Метью, який намагається втримати мене від падіння, — то було останнє, що я побачила у дзеркалі. Потім мене поглинула темрява.

Прокинулася я біля каміна в спальні. З рушником на талії, я сиділа скраєчку вибагливого крісла, зігнувшись у попереку й спиралася головою долілиць у купу подушок, розкладених на другому такому самому кріслі. Я бачила лише чиїсь ноги, і відчувала, як хтось намазує мені спину маззю. То була Марта, бо її грубі рухи помітно відрізнялися від легеньких прохолодних дотиків Метью.

— Метью, — хрипко каркнула я, крутнувши голову набік і шукаючи його очима.

Біля мене з’явилося його обличчя.

— Що, моя кохана?

— А куди подівся біль?

— Магія, — пояснив він, вимучивши заради мене криву посмішку.

— А, морфій, — повільно проказала я, пригадавши перелік ліків, як він дав Марті.

— Це я так сказав. Але кожен, хто страждав від болю, знає, що морфій та магія — це одне й те саме. Коли ти вже прокинулася, ми тебе забинтуємо. — І з цими словами він кинув Марті згорток марлі, пояснивши, що бинтування захистить мене від набряків та інфекції. Від марлі буде ще одна вигода: вона триматиме мої груди, бо найближчим часом я не зможу носити бюстгальтер.

Метью з Мартою вкрили мій тулуб буквально кілометрами хірургічних бинтів. Завдяки морфію я перенесла цю процедуру з дивовижним відстороненням. Але це відчуття хутко зникло, коли Метью почав нишпорити у своїй медичній валізі й щось говорити про накладання швів. Колись у дитинстві я впала і загнала в стегно довгу виделку для приготування пастилок. Довелося накладати хірургічні шви, і мої кошмари тривали місяцями. Я розповіла Метью про свої страхи, але він був непохитний.

— Поріз на передпліччі глибокий, Діано. Якщо його не зашити, він не загоїться як слід.

Потім жінки вдягнули мене, а Метью випив вина; поки він тримав склянку, його руки тремтіли. Я не мала нічого, що вдягти на себе, тому Марта іще раз відлучилася і невдовзі повернулася з оберемком одежі Метью. Спільними зусиллями вони вбрали мене в одну з його елегантних бавовняних сорочок. Вона досить щільно облягла моє тіло, але була шовковиста й приємна на дотик. Марта накинула мені на плечі чорний кашеміровий джемпер з обтягнутими шкірою ґудзиками — він теж належав Метью — а потім із допомогою Ізабо натягнула на мене мої еластичні чорні штани. Коли процес вдягання завершився, Метью опустив мене в кубельце з подушок, споруджене на дивані.

— Перевдягнися, — наказала йому Марта, жестом указавши на ванну.

Швидко помившись під душем, Метью вигулькнув із ванни в чистих брюках. Нашвидку висушивши волосся перед каміном, він закінчив вдягання.

— Я відлучусь ненадовго вниз, добре? — спитав він. — А тим часом із тобою побудуть Ізабо й Марта.

Здогадавшись, що похід Метью на нижній поверх стосуватиметься його брата, я кивнула, і досі відчуваючи дію потужних ліків.

Поки його не було, Ізабо час від часу мимрила щось мовою, яка не була ані окситанською, ані французькою, а Марта, слухаючи її, занепокоєно квоктала й метушилася. Вони вже встигли прибрати з підлоги шматки скривавленої одежі та нижньої білизни, коли з’явився Метью. Обабіч нього неквапливо дибали Фелон та Гектор, висолопивши язики.

Ізабо невдоволено примружилася.

— Твоїм псам не місце в моєму домі.

Фелон та Гектор із цікавістю поглянули на Ізабо, а потім на Метью. Він клацнув пальцями і вказав на підлогу. Пси повлягалися і повернули свої уважні писки до мене.

— Вони будуть із Діаною аж поки ми не поїдемо звідси, — твердо мовив він, і його мати зітхнула, але сперечатися не стала.

Метью підняв мені ноги, прослизнув під ними, ліг на диван і став їх тихенько гладити. Марта зі стуком поставила перед ним склянку вина, а мені всучила чашку чаю. Після цього вони з Ізабо пішли, залишивши нас наодинці з пильними псами.

Я замріялася, заколисана морфієм та гіпнотичним дотиком пальців Метью. Перебираючи спогади, я намагалася визначити, які з них є реальні, а які — уявні. Чи й справді в темниці зі мною був материн привид, чи то я просто пригадала наші розмови перед їхнім від’їздом до Африки? А може, то мій розум намагався впоратися зі стресом, от і розпався на уламки і перетік в уявний світ? Я нахмурилася.

— Щось не так, моя левице? — стурбовано спитав Метью. — Тобі боляче?

— Ні. Просто думаю. — Я зосередилася на його обличчі й наблизилася крізь туман до безпечного й надійного берега Метью. — А де я була?

— У замку Ля П’єр. Це стара споруда, у якій багато років ніхто не жив.

— Я бачила Герберта. — Мій розум наче стрибав у класики, не бажаючи подовгу затримуватися на одному місці.

Пальці Метью враз заклякли.

— Він теж там був?

— Спочатку так. Вони з Доменіко чекали нашого прибуття, але Сату прогнала їх геть.

— Зрозуміло. А він, бува, не торкався тебе? — спитав Метью, і я відчула, як він напружився.

— До щоки, — відповіла я і здригнулася. — Виявляється, Метью, що колись, давним-давно, він мав отой манускрипт. Герберт вихвалявся, що забрав його в Іспанії у одного чаклуна. Вже тоді книга була під закляттям. Герберт заворожив одну відьму і тримав її під своїми чарами, сподіваючись, що з часом вона зможе зламати те закляття.

— Ти не розкажеш мені, як усе сталося?

Мені хотілося сказати, що ще зарано про це говорити, але, несподівано для мене самої, розповідь вихлюпнулася назовні. Коли я розповіла Метью про спроби Сату розітнути мене і пошукати магію всередині, Метью підвівся і став чукикати мене, посадовивши на коліна.

Він тримав мене, коли я говорила, коли не мала сил говорити і коли плакала. Не знаю, які емоції вирували в його душі, але він стримував їх, коли я розповідала те, що дізналася про нього від Сату. Навіть коли я розповіла йому про свою матір під яблунею, чиї корені зміїлися кам’яною підлогою замку Ля П’єр, він не розпитував мене про подробиці, хоча, напевне, у нього виникли до мене сотні запитань, що так і лишилися без відповіді.

То була неповна розповідь — я залишила поза її рамками мого батька, мої виразні спогади про казочки, які мені розповідали на ніч, про те, як я бігала в полях за будинком Сари в Медісоні. Але варто було лише почати. Решту розкажу з часом.

— Що ж нам тепер робити? — спитала я, завершивши розповідь. — Ми не можемо допустити, щоб Конгрегація зробила зле Сарі й Емілі чи Марті й Ізабо.

— Тобі вирішувати. Якщо ти скажеш, що достатньо через мене натерпілася, я зрозумію тебе, — повільно проказав Метью.

Я вигнула шию, щоб поглянути на нього, але він відвів погляд і суворо втупився в темряву у вікні.

— Ти ж казав, що ми поєдналися на все життя.

— Ніщо не змінить моїх почуттів до тебе, але ти не вампір. Те, що сталося з тобою сьогодні… — Метью на мить зупинився, а потім продовжив: — Якщо ти передумала про все… про мене… то я зрозумію тебе.

— Навіть Сату не вдалося змусити мене передумати. А вона ой як старалася! Моя мати анітрохи не сумнівалася, коли казала, що ти — той, кого я чекала. Саме тоді я й злетіла. — Це було не зовсім так: моя мати сказала, що Метью — це той, кого ми чекали. Та я приховала цю невеличку розбіжність як незначущу.

— А ти впевнена? — Метью підняв моє підборіддя і пильно вдивився мені в обличчя.

— Цілком і повністю.

Розпач на його обличчі розвіявся. Метью був нахилився поцілувати мене, але за мить відсахнувся.

— Губи — єдине місце на моєму тілі, яке не болить, — запевнила його я. — До того ж мені приємно знати, що є на цьому світі створіння, які не завдають мені болю.

Він легенько притиснув свої губи до моїх, дихнувши на мене корицею та гвоздиками. Цей запах відігнав спогади про Ля П’єр, і на кілька секунд я заплющила очі й спромоглася розслабитися в його обіймах. Але настійна необхідність знати, що буде далі, знову повернула мене до настороженого стану.

— Ну… і що ж тепер? — знову спитала я.

— Ізабо має рацію. Нам треба їхати до твоєї родини. Вампіри не допоможуть тобі навчитися магії, що криється в тобі, а відьми не припинять переслідувань.

— Коли поїдемо? — Дивно, але після Ля П’єра мені було приємно дозволяти Метью чинити так, як він вважав за потрібне.

Метью аж смикнувся піді мною від несподіванки, бо не очікував від мене такої швидкої згоди.

— Ми полетимо до Ліона разом із Болдвіном. Його літак заправлений і готовий до злету. Сату та решта відьом із Конгрегації швидко не повернуться сюди. Але згодом повернуться, — похмуро сказав він.

— А Ізабо та Марта будуть у безпеці тут, у «Семи вежах», коли тебе не буде поруч?

Піді мною загуркотів гучний сміх Метью.

— Вони часто опинялися в центрі майже всіх важливих збройних конфліктів в історії. Навряд чи їм дошкулятимуть зграя злобних вампірів чи кілька надміру допитливих відьом. Втім, перед від’їздом я про дещо потурбуюсь. Ти відпочинеш тут, якщо з тобою побуде Марта?

— Мені треба свої речі зібрати…

— Це зробить Марта. Ізабо їй допоможе, якщо ти захочеш.

Я кивнула. Думка про повернення Ізабо до кімнати навдивовижу заспокоїла мене.

Ніжними рухами Метью пересадив мене на подушки, тихенько покликав Марту й Ізабо і жестом вказав собакам на сходи; ті завмерли, наче леви біля Нью-Йоркської громадської бібліотеки.

Жінки поралися в кімнаті, їхнє скрадливе човгання та уривки тихої розмови як заспокійливий шумовий фон зрештою мене заколисав. Я прокинулася за кілька годин і побачила, що моя стара спортивна сумка вже зібрана стоїть біля каміна, а Марта засовує до неї якусь бляшанку.

— Що то таке? — спитала я, стираючи з очей залишки сну.

— Твій чай. По чашці щодня — пам’ятаєш?

— Так, Марто. — Я знову опустила голову на подушки. — Дякую тобі. За все.

Марта погладила мене по лобі своїми вузлуватими пальцями.

— Ти знаєш, а він тебе кохає. — Її голос прозвучав хрипкіше, аніж зазвичай.

— Знаю. Я теж його кохаю.

Гектор та Фелон повернули голови до сходів, приваблені звуком надто слабким, щоб я його почула. З’явилася темна постать Метью. Він підійшов до дивана, зміряв мене поглядом, поміряв мій пульс і схвально кивнув головою. Потім взяв мене на руки так, наче я нічого не важила, і поніс сходами вниз; морфій потурбувався про те, щоб замість болю в спині я відчувала лиш неприємне посмикування — і не більше. Нашу маленьку процесію замикали Гектор та Фелон.

Кабінет Метью освітлювався тільки вогнем каміна, що кидав довгасті тіні на книги та інші предмети. Метью затримав погляд на іграшковій дерев’яній вежі, мовчки прощаючись із Лукасом та Бланкою.

— Ми повернемося — як тільки зможемо, — пообіцяла я.

Метью всміхнувся, але усмішка не торкнулася його очей.

Болдвін чекав нас у залі. Гектор та Фелон крутилися біля ніг Метью, нікому не дозволяючи до нього підступитися. Він відпустив їх, щоб до нас могла підійти Ізабо.

Вона поклала мені на плечі свої прохолодні руки.

— Будь хороброю, доню, але слухайся Метью, — наказала вона мені й поцілувала в обидві щоки.

— Мені дуже жаль, що я накликала біду на ваш дім.

— Облиш, цей будинок бачив набагато гірше, — відказала вона й обернулася до Болдвіна.

— Якщо тобі щось знадобиться, дай мені знати, Ізабо, — сказав він, злегка торкаючись губами її щік.

— Аякже, Болдвіне. Безпечного тобі польоту, — стиха мовила вона, коли старший син виходив надвір.

— У батьковому кабінеті сім листів, — сказав матері Метью, коли Болдвін пішов. Він говорив тихо і дуже швидко. — За ними зайде Ален. Він знає, що робити. — Ізабо кивнула, і її очі яскраво спалахнули.

— Усе починається знову, — прошепотіла вона. — Твій батько пишався б тобою, Метью. — Доторкнувшись до його руки, вона підняла його сумки.

І ми вирушили — низка вампірів, собаки та відьма — через зелену галявину шато. Коли ми наблизилися до гелікоптера, його лопаті почали повільно обертатися. Метью підсадив мене в кабіну, а потім заліз і сам.

Ми злетіли, на мить звисли над освітленими стінами маєтку, а потім попрямували на схід, де у темному передранковому небі мерехтіли вогні Ліона.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка