Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка25/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   39

Розділ 29

Яскраво-блакитні очі моєї поневолювачки сиділи під легким кутом над виразними вилицями, а голову вінчала кучма скуйовдженого сріблясто-платинового волосся. Вбрана вона була в обтислі джинси та закритий светр ручної в’язки. Ні тобі чорної мантії, ні мітли, але я безпомилково зрозуміла, що переді мною саме відьма.

Презирливо змахнувши рукою, вона зупинила мій вереск, коли той іще не вирвався у мене з горлянки. А потім відвела руку ліворуч, і ми вперше з тієї миті, як вона вихопила мене з маєтку «Сім веж», понеслися не вертикально, а горизонтально.

Метью прокинеться і побачить, що мене нема. Він ніколи не пробачить собі, що заснув, а мені — що я вийшла надвір.

— Ідіотка, — сказала я собі.

— Так, ти й справді ідіотка, Діано Бішоп, — мовила відьма з якимось дивним акцентом.

Я рвучко зачинила уявні двері, якими завжди оберігала себе від випадкових спроб відьом та демонів проникнути в мою свідомість.

Відьма розсміялася, і її сріблястий сміх простромив мене до кісток. Перелякана, я летіла на висоті кількох сотень футів над провінцією Овернь, але спромоглася таки швидко вивільнити свою свідомість, сподіваючись, що, коли відьма легко здолає мою слабку оборону, однаково нічого там не знайде. І в цю мить вона випустила мене.

Коли я стрімко летіла назустріч землі, мої думки скупчилися довкола єдиного слова — Метью.

Відьма вхопила мене біля самісінької поверхні.

— Щось ти аж надто легка для створіння, яке не вміє літати. Чому ж ти досі не літаєш, га?

Щоб не дати їй проникнути до своєї свідомості, я почала перебирати в пам’яті імена королів та королев Англії.

Відьма скрушно зітхнула:

— Я тобі не ворог, Діано. Ми ж з тобою відьми.

Коли моя поневолювачка повернула на південь від маєтку «Сім веж», напрям вітру змінився. Я втратила орієнтацію в просторі. Яскраві вогні вдалині — то, мабуть, був Ліон, але ми прямували не туди, а заглиблювалися в гори; гори не схожі на ті, що показував мені Метью, коли ми під’їжджали до маєтку.

Ми знизилися в бік чогось схожого на кратер, відгороджений від довколишньої сільської місцевості зяючими ярками та високими лісами. Кратер виявився руїнами середньовічного замку з високими стінами та зануреним глибоко в землю широким фундаментом. З усіх боків до замку тулилися давно покинуті будівлі, а довкола них досі росли дерева. Сам замок на вигляд не мав жодної приємної лінії чи деталі. Його звели з єдиною метою — не пускати всередину кожного, хто мав бажання увійти, а з рештою світу замок сполучали вузенькі грунтові дороги. У мене занило серце.

Відьма різко випростувала ноги, а коли я не зробила того самого, вона змахнула пальцями, змусивши мене до цього. Під дією невидимої сили у мене аж кістки заболіли. Ковзнувши над рештками черепичних дахів, ми попрямували до невеличкого внутрішнього двору. Мої ступні з силою гепнулися об бруківку так, що удар передався на все тіло.

— З часом ти навчишся приземлятися більш м’яко, — діловито зауважила відьма.

Мені важко було усвідомити зміни, які щойно відбулися. Кілька хвилин тому я, сонна й задоволена, лежала у ліжку з Метью. А тепер стою в якомусь сирому замку з незнайомою відьмою.

Коли з темряви показалися дві постаті, моє сум’яття змінилося на жах. То був Доменіко Мікеле. Другого я не знала, але крижаний дотик його очей засвідчив, що він теж вампір. Запах ладану та сірки підтвердив, що переді мною — Герберт Оріякський, папа-вампір.

Суто фізично Герберт не справляв моторошного враження, але було у ньому щось лихе, що змусило мене інстинктивно зіщулитися. Ознаки зла крилися в глибоко посаджених карих очах, у вилицях, які так високо видалися вперед, що, здавалося, на них ось-ось репне напнута шкіра. Він мав трохи гачкуватий ніс, що нависав над тонкими губами, викривленими в жорстоку посмішку. Коли він втупився в мене своїми темними очима, небезпека, що йшла від Пітера Нокса, зблякла перед тією, що нависла наді мною тепер.

— Дякую, що організував таке гарне місце, Герберте, — впевнено мовила відьма, не відпускаючи мене від себе. — Ти правду казав — мені тут ніхто не заважатиме.

— Нема за що, Сату. Можна мені ближче придивитися до твоєї відьми? — тихо спитав папа-вампір, заходячи до мене то зліва, то справа, немов шукав краще місце для оглядин здобичі. — Вона була з де Клермоном, і тепер мені важко визначити, де скінчається його запах, і починається її.

Від згадки про Метью відьму аж перекривило.

— Тепер Діана Бішоп під моєю опікою. Потреби у вашій присутності більше немає.

Та Герберт не зводив із мене очей і поволі наближався обережними кроками. І ця некваплива обережність змусила мене ще гостріше відчути загрозу, яку він випромінював.

— Химерна книга, еге ж, Діано? Тисячу років тому я забрав її у видатного чаклуна з Толедо. Коли я привіз її до Франції, її захищало кілька шарів заклять.

— Попри твою обізнаність у магії, ти не зміг розгадати її таємниці, — кинула відьма з погано прихованим презирством. — Цей манускрипт і тепер не менш зачаклований, аніж тоді. Тож залиш його нам.

Герберт поволі наближався.

— Ім’я моєї відьми схоже з твоїм — Меридіана. Звісно, вона не захотіла допомогти мені розкрити секрети манускрипту. Але моя кров робить її моєю рабинею.

Він був так близько, що я відчула холод, який від нього йшов.

— Щоразу, коли я пив її кров, до мене переходили часточки її магії та її знань. Втім, вони, на превеликий жаль, як приходили, так і уходили. І мені доводилося пити все більше й більше. Зрештою, вона стала слабкою і легко контрольованою. — Палець Герберта торкнувся мого обличчя. — Очі Меридіани були дуже схожі на твої. Що ти там побачила, Діано? Може, й мені розкажеш, га?

— Досить, Герберте, — застережливо скрипнув голос Сату. Доменіко загарчав.

— Думаю, ти не востаннє бачиш мене, Діано. Спочатку відьми упокорять тебе. А Конгрегація вирішить, що з тобою робити далі. — Герберт всвердлився в мене поглядом і легенько, немов пестячи, провів пальцем по моїй щоці. — І потім ти станеш моєю. А поки що, — кивнув він убік Сату, — вона — твоя.

Вампіри пішли геть. Доменіко кілька разів озирнувся — він не хотів іти. Сату з байдужим виразом чекала, поки брязкіт метала об камінь та дерево засвідчить, що вампіри покинули межі замку. Її блакитні очі враз спалахнули увагою, і вона втупила у мене погляд. Мало помітним жестом Сату зняла з мене заклинання, яке не давало мені змоги говорити.

— Хто ти? — хрипко каркнула я, коли до мене повернувся дар мови.

— Мене звуть Сату Ярвінен, — відповіла відьма, повільно обходячи мене по колу і тримаючи одну руку за спиною. Колись так само Сара походжала у дворі нашого будинку в Медісоні, коли намагалася прив’язати втеклого собаку.

Але здібності Сари і близько не можна було порівняти з талантами Сату. З того як вона літала, було видно, що вона — могутня відьма. Окрім того, вона була сильною і в заклинаннях. Навіть тепер, не кажучи ні слова, вона утримувала мене в тенетах магії, що накрили подвір’я замку. Я втратила всяку надію втекти.

— Навіщо ти викрала мене? — спитала я, намагаючись відволікти її.

— Ми прагнемо відкрити тобі очі. Клермон небезпечний. Ми, відьми, не думали заходити так далеко, але ти не хотіла нас слухати. — Слова, мовлені нею, були сердечно-щирі, а голос — приязний та поблажливий. — Ти не пішла святкувати з нами Мабон, ти проігнорувала Пітера Нокса. І з кожним днем той вампір ставав тобі дедалі ближчим. Але тепер ти в безпеці, поза межами його впливу.

Моя інтуїція волала мені: «Небезпека!»

— Це не твоя провина, — провадила далі Сату, легенько торкнувшись мого плеча. Моя шкіра засвербіла — і відьма самовдоволено всміхнулася. — Ти не винувата: вампіри такі чарівливі, такі спокусливі. Ти підпала під вплив його чар, так само, як Меридіана потрапила під чари Герберта. І ми тебе за це не винуватимо, Діано. Бо ти зростала захищена й у достатку. Тому й не змогла вчасно роздивитися, хто він є.

— Я не підпала під чари Метью, — відказала я. Що таке «чари» я не знала, окрім, загальновживаного тлумачення, але з вуст Сату це слово звучало так, наче чари містили в собі обов’язковий елемент примушування.

— А ти впевнена? — лагідно спитала Сату. — І ти ніколи не куштувала навіть крапельки його крові?

— Звісно, що ні! — Може, в дитинстві я й не пройшла інтенсивного курсу підготовки до магії, але ж я не дурепа. Кров вампіра — то потужна субстанція, що радикально змінює життя.

— То ти не пам’ятаєш присмаку концентрованої солі? Ніколи не відчувала незвичної слабкості? Ніколи міцно не засинала, коли він був поруч, навіть коли не хотіла заплющувати очей?

Під час польоту до Франції Метью спочатку торкнувся своїх губ, а потім моїх. Я не зчулася, як прокинулася вже у Франції. Моя впевненість захиталася.

— Отож-бо. Він таки дав тобі скуштувати своєї крові. — Це погано, Діано. Ми боялися за тебе. Адже на свято Мабон він стежив за тобою аж до коледжу, а потім заліз у вікно до твого помешкання.

— Про що ти кажеш? — У мене кров застигла у жилах. Метью ніколи не дав би мені своєї крові. І не вдерся б на мою територію. Він зробив би це, тільки якби мав на те серйозні причини. Він розповів би мені про це згодом.

— Того вечора, коли ви познайомилися, Клермон йшов за тобою аж до твоєї квартири. А потім заліз у вікно і пробув у тебе кілька годин. Невже ти жодного разу не прокинулася? Він, напевне, скористався своєю кров’ю, щоб приспати тебе. Бо як іще це пояснити?

Мені пригадалося, що тоді я відчула у роті присмак гвоздики. Я заплющила очі, щоб пригадати краще цей присмак і біль, який його супроводжував.

— З його боку ваші стосунки — це цілеспрямований і ретельно вчинений обман, Діано. Метью Клермон хотів від тебе одного — втрачений манускрипт. Усе, що цей вампір сказав тобі, і все, що зробив, підпорядковане одній меті.

— Ні, це неможливо, — заперечила я. Хіба ж міг він брехати мені сьогодні вночі? Коли ми обіймали одне одного?

— Так, можливо. Шкода, що мені доводиться це казати, але ти не залишила нам вибору. Ми намагалися розвести вас, але ти така вперта!

«Як і мій батько», — подумала я.

— А звідки мені знати, що ти мені не брешеш? — спитала я, підозріло примружившись.

— Одна відьма не може брехати іншій. Ми ж сестри.

— Сестри? — з притиском спитала я, відчуваючи, як посилюються мої підозри. — Ти така ж, як і Джиліан: вдаєш, що сестра, а сама витягуєш із мене відомості, щоб зіпсувати мої стосунки з Метью.

— То ти знаєш про Джиліан, — мовила Сату з жалем у голосі.

— Я знаю, що вона за мною стежила.

— А ти знаєш, що вона мертва? — люто зашипіла Сату.

— Що?! — Земля немов нахилилася піді мною, і я мало не впала, ковзнувши по раптом утвореному схилу.

— Її убив Клермон. Саме тому він і забрав тебе з Оксфорда. Це ще одна невинна жертва, яку ми не змогли приховати від пильного ока преси. Як там було в заголовках? Ага: «Молода американка-науковець, що займалася дослідницькою діяльністю, загинула за кордоном». — Рот Сату скривився у лиховісній посмішці.

— Ні, цього не могло бути, — заперечила я, хитаючи головою. — Метью не став би її убивати.

— Запевняю тебе, так він і зробив. Немає сумніву, що спочатку він її допитав. Вочевидь, вампіри так ніколи й не затямлять, що безглуздо убивати посланців та кур’єрів.

— Фото з моїми батьками… — Метью міг убити кожного, хто прислав мені те фото.

— З боку Пітера було надто жорстоко посилати тобі ту фотографію, і попрохати Джиліан віднести її — то легковажне недбальство, — докинула Сату. — Втім, Клермон надто розумний і передбачливий, щоб залишати сліди й докази. Він інсценував самогубство, приставив її тіло до дверей номера Пітера в готелі «Рендолф», наче вона — прислуга і прийшла йому щось сказати.

Джиліан Чемберлен ніколи не була мені подругою, але думка про те, що я більше ніколи не побачу її схиленою над давнім папірусом, украй засмутила мене.

І її убив Метью. Розум мій помутився. Як він міг казати, що кохає мене, коли приховував такі страшні речі? Секрети — то одне, але убивство — то зовсім інше, нехай навіть скоєне під приводом помсти та відплати. Він постійно нагадував, що йому не можна довіряти. Я не звертала на те уваги, відкидала ці слова. Може, то було частиною його плану — поволі привчити мене довіряти йому?

— Ти мусиш дозволити нам допомогти тобі, — сказала Сату, і в її голосі знову вчулися лагідні нотки. — Усе зайшло дуже далеко, тобі загрожує серйозна небезпека. Я навчу тебе користуватися твоїми здібностями. Тоді ти зможеш захищатися від Клермона та решти вампірів на кшталт Герберта й Доменіко. Одного дня ти станеш потужною відьмою — як твоя мати. Вір мені, Діано. Ми — одна родина.

— Родина, — заціпеніло повторила я.

— Твої батьки не хотіли б, щоби ти потрапила в лабети до вампіра, — пояснила Сату таким тоном, наче розмовляла з дитиною. — Вони знали, як це важливо — зберігати узи між відьмами й відьмаками.

— Що ти сказала? — Раптом запаморочення минулося. Розум став навдивовижу ясним, а геть уся шкіра засвербіла так, немов тисяча відьом та відьмаків витріщилися на мене. Я дещо забула, я забула дещо про своїх батьків, що враз обернуло на брехню все, що сказала мені Сату.

Раптом долинув якийсь химерний звук. Він був схожий на сичання і скрипіння, наче хтось тягнув мотузку через камінь. Роззирнувшись, я помітила, як по землі повзуть, звиваючись, два товстих коричневих корені. І повзли вони до мене.

Здавалося, Сату не помічає їх наближення.

— Твої батьки хотіли б, щоб ти ретельно виконувала свої обов’язки як відьма і як представник родини Бішопів.

— Мої батьки? — перепитала я, насилу відриваючи погляд від коренів і намагаючись зосередитися на словах відьми.

— Твої вірність та відданість належать мені та твоїм одноплеменцям відьмацького роду, а не Метью Клермону. Подумай про свою матір та батька. Подумай лишень про те, як би вони почувалися, дізнавшись про твої стосунки з цим вампіром!

Тривожне передчуття холодним пальцем торкнулося моєї спини, і моя інтуїція підказала мені, що ця відьма дуже небезпечна. А корені вже добралися до моїх ніг. Наче відчувши мою тривогу, вони різко змінили напрямок руху і, пірнувши під бруківку з протилежного від мене боку, сплелися в невидиму павутину під долівкою замка.

— Джиліан сказала мені, що то відьми убили моїх батьків, — мовила я. — Ти можеш заперечити це? Розкажи мені, що сталося тоді в Нігерії.

Сату мовчала. І це було тотожним щиросердому зізнанню.

— Я так і знала, — видихнула я з гіркотою в голосі.

Легким порухом п’ясті вона кинула мене на спину так, що я аж ноги задрала, потім невидимі руки потягли мене слизькою поверхнею холодного подвір’я до печеристого приміщення з високими вікнами і частково вцілілим дахом.

Моя спина палала від подорожі по каменях колишнього залу древнього замку. Але ще гіршим був крах моїх зусиль протистояти магії Сату. Ізабо мала рацію: моя слабкість і необізнаність про те, хто я така і як маю себе захищати, призвела до того, що я вскочила в серйозну халепу.

— І знову ти не дослухаєшся до здорового глузду. Мені не хочеться робити тобі боляче, Діано, але я змушена буду зробити це, щоб змусити тебе збагнути всю серйозність ситуації. Ти мусиш відмовитися від Метью Клермона і розповісти нам, що ти зробила, щоб роздобути той манускрипт.

— Я ніколи не відмовлюся від свого чоловіка і ніколи не допомагатиму жодному з вас роздобути манускрипт. Він нам не належить.

Від цього зауваження у мене виникло таке відчуття, наче моя голова розколюється навпіл — то моторошний вереск пронизав ранкове повітря. За ним почулася какофонія жахливих звуків, таких болючих, що я впала на коліна і затулила руками вуха.

Я отямилася, лежачи на боку на холодному камінні. Наді мною стояла Сату з очима, що перетворилися на вузенькі прорізі.

— Ти кажеш нам?! Ти й досі вважаєш себе відьмою після того, як побувала у ліжку з вампіром?

— Я — відьма! — відказала я, здивована тим, як сильно зачепило мене її заперечення.

— Ти — ганьба відьмацького роду, так само, як і Стівен, — просичала Сату. — Вперта, сварлива, самостійна. І повна таємниць.

— Маєш рацію, Сату. Я така ж, як мій батько. Він нічого не розповідав вам. І я не хочу.

— Скажеш! Єдиний спосіб, у який вампіри можуть розкрити таємниці відьми — це крапля за краплею. — Щоб показати, що це означає, Сату змахнула пальцями в бік мого правого передпліччя. Колись інша відьма таким жестом припинила кровотечу з мого коліна, краще за будь-який бинт. Але жест Сато невидимим ножем розрізав мені шкіру. З рани тоненьким струмком потекла кров. Відьма заворожено витріщилася на неї.

Я затулила рану рукою, затиснувши навдивовижу болючий поріз, і в моїй душі почала наростати тривога, змішана з панікою.

«Ні, — почувся знайомий напружений голос. — Не піддавайся болю». Я зібралася з силами.

— Я — відьма і знаю чимало способів витягнути те, що ти приховуєш. Я тебе розчахну, Діано, і намацаю кожну таємницю, що криється в твоєму тілі, — пообіцяла Сату. — Ось тоді й побачимо, чого варта твоя впертість.

Кров відхлинула у мене від обличчя, і мені стало зле. І знову почувся тихий знайомий голос: «Від кого ми ховаємо наші таємниці, Діано?»

— Від усіх, — мовчки, майже механічно відповіла я, немов чула такі питання щодня. Тепер уже міцніші двері з гуркотом зачинилися за тими недостатніми і недосконалими бар’єрами, яких раніше цілком вистачало для того, щоб не допустити надміру допитливу відьму чи відьмака до моєї свідомості.

Блиснувши очима, Сату вишкірилася, бо помітила мою нову лінію оборони.

— Один твій секрет уже розкрито. Подивімося, які ти маєш ще, окрім здатності захищати свою свідомість.

Відьма щось забурмотіла, і я завертілася та впала долілиць на підлогу. Від потужного удару в мене забило дух. Піді мною спалахнуло коло вогню, і його зелені отруйні язики, піднімаючись із холодної бруківки, лизнули моє тіло.

Щось пропекло мені спину, немов розпечене залізо, як падуча зоря, дугою з’єднало мої плечі, опустилося до попереку й знову піднялося туди, звідки вилетіло. Магія Сату міцно тримала мене, не давала навіть поворухнутися. Біль був невимовний, але манлива темрява не поглинула мене — Сато зупинилася. Не встигла темрява відступити, як біль знову посилився.

Я переборювала нудоту, що піднімалася в шлунку, коли здогадалася, що робила Сато: вона розкривала мене, як бляшанку, як і обіцяла. Накреслила на мені магічне коло.

«Ти мусиш бути надзвичайно сміливою» .

Крізь імлу болі я прослідкувала поглядом за звивистими коренями дерева, які плелися підлогою до знайомого голосу: за лінією зеленого вогню під яблунею сиділа моя мати.

— Мамо! — слабко скрикнула я, простягаючи до неї руки. Але магія Сату не слабла, міцно тримала мене.

Погляд материних очей — майже таких, як мої за формою, але темніших — був невідступно-чіпкий. Вона притиснула до губ білий, як у примари, палець, наказуючи мені замовкнути. Залишки моєї енергії пішли на кивок, яким я засвідчила, що помітила її присутність. Моя остання раціональна думка була про Метью.

Далі не було нічого, окрім болю, страху й тупого бажання заплющити очі й заснути назавжди.

Так минуло, мабуть, кілька годин, і Сату нарешті у відчаї кинула мене у протилежний куток кімнати. Спина горіла від її заклинання, а відьма знову і знову колупала рану на моєму порізаному передпліччі. Вона навіть підвісила мене вниз головою за кісточку, щоб ослабити мою волю до опору, та ще й поглузувати з моєї нездатності втекти, скориставшись вмінням літати. Утім, попри всі ці зусилля, вона ані на крок не наблизилася до розуміння моєї магії — залишилася на тому ж місці, з якого почала.

Вона ревла від люті, цокаючи довкола мене низькими підборами і вигадуючи нові способи тортур. Я сперлася на лікоть, щоб краще вирахувати її наступний крок.

«Тримайся, будь хороброю» . Мати й досі сиділа під яблунею, і її обличчя блищало від сліз. До мене долинуло далеке відлуння слів Ізабо, коли та казала Марті, що я хоробріша, ніж їй здавалося, я чула як Метью шепотів мені на вухо: «Моя хоробра дівчинко». Забачивши усмішку в мене на обличчі, Сату оскаженіла ще більше.

— Чому ти не вдаєшся до своєї сили, щоб захистити себе? Я знаю, що ця сила всередині тебе! — волала Сату. Вона обхопила себе руками, а потім різко випростала їх — і на мене хлинув потік слів. Відчувши різкий біль у животі, я скрутилася в клубок. Це відчуття нагадало мені фотографію з понівеченим тілом мого батька і нутрощами, що лежали в пилюці десь поряд.

«Далі буде це», — подумала я, відчувши дивовижне полегшення.

Своїм наступним слововиверженням Сату різко потягнула мене підлогою напівзруйнованої зали. Я розкинула руки, марно намагаючись вчепитися за нерівне каміння та корені, щоб хоч трохи уповільнити свій лет. Я стиснула і розтиснула пальці, немов бажала дотягнутися до Метью через всю Овернь.

Такий самий вигляд мало тіло моєї матері, коли вона лежала в магічному крейдяному колі в Нігерії. Набравши в легені повітря, я різко скрикнула.

«Діано, послухай мене! Зараз ти відчуєш страшенну самотність» . Мати промовляла до мене, і від звуку її голосу я знову відчула себе дитиною, що сидить у той далекий серпневий день на гойдалці, причепленій до яблуні в нашому дворі в Кембриджі. У повітрі стояв запах скошеної трави, а від матері пахло конваліями. «Ти зможеш бути хороброю, коли ти сама? Зроби це заради мене, благаю».

Та зараз моєї шкіри торкався не теплий серпневий вітерець, а шорсткий холодний камінь, об який я дряпнулася щокою, коли кивнула матері на знак згоди.

Сату різко перекинула мене горілиць, і гострі камені боляче вп’ялися мені в спину.

— І не хочеться цього робити, сестро, — з жалем мовила вона, — але доведеться. Забувши про Клермона, ти все зрозумієш і простиш мене за це.

«Аякже, вже біжу-спотикаюся! — подумала я. — Якщо Метью тебе сам не вб’є, то мій привид не даватиме тобі спокою все твоє життя».

Сату прошепотіла кілька слів, підняла мене з долівки і, обережно підганяючи моє тіло поривами вітру, витягнула мене з зали і потягла звивистими сходами униз, у черево замку, а потім скерувала до старовинної підземної в’язниці. Щось зашелестіло позаду мене, і я вигнула шию, щоб поглянути, що то було.

За нами ступала похоронна процесія привидів, їх були десятки. Вони супроводжували нас із сумними переляканими обличчями. Сату, попри всі її здібності, була неспроможна бачити мерців довкола нас, не бачила вона і мою матір.

Потім відьма вхопилася руками за важучий дерев’яний брус у долівці й смикнула, намагаючись підняти його. Я заплющила очі й приготувалася до падіння. Натомість Сату вхопила мене за волосся і нагнула обличчям до темної діри. Звідти війнув отруйний запах смерті, від чого привиди стривожено завовтузилися і застогнали.

— Ти знаєш, що це таке, Діано?

Я відсахнулася і похитала головою, надто нажахана й виснажена, щоб говорити.

— Це потайна підземна темниця. — Привиди зашепотіли, передаючи це слово один одному. Якась жінка зі скуйовдженим волоссям та старим зморшкуватим обличчям заскиглила. — Потайні темниці — це місця забуття. Люди, яких кидають до таких темниць, божеволіють, а потім помирають голодною смертю — якщо виживають від удару в разі падіння. Дно — глибоко внизу, летіти далеко. Без допомоги згори звідти не вибратися, а допомога не прийде ніколи.

Привид молодого хлопця з розсіченими грудьми кивнув на знак згоди зі словами Сату.

— Не падай, дівчино, — сказав він співчутливим тоном.

— Але ми про тебе не забудемо. Я піду за підкріпленням. Завдяки своїй впертості ти вистояла проти однієї відьми з Конгрегації, але проти усіх трьох тобі не вдасться. Бо твоїм батькам це не вдалося. — Вона вхопила мене міцніше, і ми, пропливши униз понад шістдесят футів, плавно опустилися на дно потайної темниці. Поки ми йшли тунелем углиб гори, кам’яні стіни в’язниці міняли свій колір та структуру.

— Будь ласка, — благально мовила я, коли Сату кинула мене на кам’яну долівку. — Не залишай мене тут. Не маю я ніяких секретів. Я не вмію користуватися магією і не знаю, як діставати отой манускрипт.

— Ти — дочка Ребекки Бішоп, — відказала Сату. — У тобі криється неабияка сила — я це відчуваю — і ми постараємося цю силу вивільнити. Якби замість тебе тут була твоя мати, вона давно вилетіла б звідси і втекла. — Сату вдивилася в темряву над нашими головами, а потім зиркнула на мою литку. — Та, насправді, ти, мабуть, не вдалася у свою матір. Принаймні не настільки, щоб завдати нам реального клопоту.

Сату зігнула коліна, розкинула руки і легенько відштовхнулася від кам’яної підлоги темниці. Вона швидко перетворилася на розмиту білувату пляму, а потім зовсім щезла. Високо наді мною грюкнула зачиняючись важка дерев’яна ляда.

Метью ніколи не знайде мене тут. На цей час будь-які сліди віднайти вже неможливо, бо мій запах розвіявся на чотири вітри. Єдиним способом вибратися звідси — окрім як чекати, поки мене витягне Пітер Нокс або Сату, — це вибратися самотужки.

Перенісши вагу на одну ногу, я розкинула руки і відштовхнулася від долівки так, як це зробила Сату. Але нічого не сталося. Я заплющила очі, спробувала зосередитися на відчутті, як тоді, коли танцювала в салоні з Метью — може, мені таки вдасться знову попливти в повітрі. Та поки в мене виходило лише зосереджуватися на Метью та тих таємницях, які він від мене приховував. Я схлипнула, і сире гниле повітря темниці потрапило мені глибоко в легені, від чого я закашлялася так, що аж присіла в знемозі.

Я трохи поспала, але прокинулася, коли привиди почали теревенити. Вони принаймні давали хоч якесь світло в підземному мороці. Щоразу, коли хтось із них рухався, він залишав по собі розмитий фосфоресцентний слід, що пов’язував те місце, де привид щойно стояв, із тим, куди він вирушав. Напроти мене сиділа молода жінка у дранті й мугикала собі під ніс, втупивши в мене погляд порожніх очей. А посеред кімнати монах, лицар в обладунку та якийсь мушкетер вдивлялися в ще глибшу діру, з якої віяло такою пусткою та втратою, що я навіть не наважилася до неї підійти. Монах бурмотів, відспівуючи померлих, а мушкетер час від часу зазирав у діру, наче щось там загубив.

Мій розум сповзав у забуття, програючи битву об’єднаним силам страху, болю та холоду. Я зосереджено насупилася і пригадала останні параграфи, що я прочитала в Aurora Consurgens, і тоді промовила їх уголос, сподіваючись, що це не дасть мені збожеволіти.

— «Це я — посередник між стихіями, це я забезпечую їхню гармонію, — пробурмотіла я закляклими губами. — Те, що є вологим, я знову роблю сухим, а те, що є сухим, я знову роблю вологим. Те, що є твердим, я знову роблю м’яким, і пом’якшую те, що є твердим. Оскільки я — кінець, то мій коханець є початком. Я охоплюю собою весь процес творення, в мені заховані усі знання».

Біля ближньої стіни щось замерехтіло. То був іще один привид, що прийшов привітатися, але я заплющила очі, надто втомлена, щоб звертати на нього увагу, і далі промовляла рядки з «Аврори»:

— «Хто посміє відібрати у мене моє кохання? Ніхто, бо наше кохання сильне, як сама смерть».

Моя мати перервала мене:

«Може, трохи поспиш, відьмочко?»

Із заплющеними очима я побачила свою спальню на мансарді будинку в Медісоні. До фатальної поїздки моїх батьків до Африки лишалося кілька днів, і мене привезли до Сари, щоб я пожила у неї, поки їх не буде.

— Я не хочу спати, — відповіла я. Голос я мала впертої дитини. Я розплющила очі. Привиди скупчувалися ближче до мерехтіння, що проглядалося в темряві праворуч.

Там сиділа моя мати, спершись об вологу стіну темниці з розпростертими руками. Я мало-помалу рушила до неї, боячись, що вона зникне. Мати привітно всміхнулася, і в її темних очах заблищали непролиті сльози. А її примарні руки й пальці проступали в темряві то тут, то там. Нарешті я підійшла до її тіла, такого знайомого, і пригорнулася до неї.



«Розповісти тобі історію?»

— Я згадувала твої руки, коли Сату творила свою магію.

Вона розсміялася, і від її лагідного сміху холодні камені піді мною стали менш болючими.

«Ти поводилася дуже хоробро».

— Я так втомилася, — зітхнула я.



«Тоді саме час розповісти твою історію. Жила-була маленька відьмочка на ім’я Діана. Коли вона була дуже маленькою, її казкова хрещена мати оповила її невидимими стрічками всіх кольорів райдуги» .

Я пригадала цю казку з дитинства. Тоді я носила пурпурово-рожеву піжаму з зірками, а моє волосся було забране в дві довгі коси, що зміїлися по моїй спині. Хвилі спогадів заповнили кімнати моєї свідомості, що залишалися порожніми від тоді, як померли мої батьки.

— А навіщо казкова хрещена мати оповила її стрічками? — спитала я своїм дитячим голосом.

«Тому що Діані подобалося займатися магією, і це у неї виходило дуже добре. Але її хрещена мати знала, що інші відьми заздритимуть її здібностям. „Коли ти будеш готова, — пояснила їй казкова хрещена мати, — ти скинеш ці стрічки легким порухом. А доти ти не зможеш ні літати, ні займатися магією“».

— Це несправедливо, — запротестувала я, бо семилітнім дітям подобається протестувати. — Покарай інших відьом, а не мене.



«Світ несправедливий, еге ж?» — спитала мене мати.

Я похмуро похитала головою.

«Хоч як Діана не старалася, вона не могла струсити з себе ті стрічки. А з часом зовсім про них забула. І забула про свою магію».

— Я ніколи не забувала про свою магію, — заперечила я.

Моя мати нахмурилася.

«Але ж ти забула , — тихо прошепотіла вона. І продовжила свою розповідь: — Якось через багато-багато років Діана зустріла гарного принца, що жив у сутінках між заходом сонця та сходом місяця».

Це була моя улюблена частина казки. Мене заполонили спогади інших ночей. Інколи я розпитувала, як його звуть, інколи заявляла, що мене не цікавить якийсь там бовдур-принц. Та більш за все мене цікавило, чому це комусь знадобилася відьма, яка нічого не вміє — ні літати, ні творити магію.



«Принц кохав Діану, хоча вона, здавалося, не вміла літати. Він бачив стрічки, що її оповивали, хоча більше ніхто їх не бачив. Йому стало цікаво, навіщо вони, і що буде, коли відьма їх скине. Але принц був надто вихованим, щоб розпитувати — а раптом відьма засоромиться і навіть образиться?»

Я кивнула своєю семирічною головою, вражена здатністю принца до співчуття, і моя голова дорослої Діани теж кивнула, торкнувшись холодної кам’яної стіни.



«Але принцу дуже хотілося знати, чому відьма не хоче літати, навіть якщо може. А потім, — продовжила мати, пригладжуючи мені волосся, — у місті з’явилися троє відьом, і у них виникла підозра, що Діана — сильніша за них. І тому вони викрали її і занесли до похмурого замку. Та хоч як вони не старалися — смикали, рвали, але стрічки не піддавалися. Тому вони замкнули відьму в підвалі, сподіваючись, що вона так налякається, що зніме їх сама».

— А Діана була сама-самісінька?

«Сама-самісінька», — підтвердила мати.

— Щось мені не подобається ця історія, — поскаржилася я.

«Тоді, може, поспиш?»

Я натягнула на себе стьобану строкату ковдру, яку купила Сара в універмазі в Сіракузах перед моїм приїздом, і вляглася на долівку темниці.

Мати поправила на мені ковдру.

— Мамо?


— Так, Діано?

— Я зробила те, що ти мені сказала. Я не видала своїх секретів — нікому.

— Знаю, як важко це було.

— А ти маєш якісь таємниці? — спитала я, і в моїй уяві чомусь постала така картина: я — олениця, що тікає через поле, а мати мене наздоганяє.

— Аякже, — сказала вона і клацнула пальцями. Я злетіла в повітря і миттєво опинилася у неї в руках.

— Назви мені хоч одну із них.

— Назву, аякже. — Її рот опинився так близько біля мого вуха, що воно злегка засвербіло. — Ти. Моя найбільша таємниця — це ти.

— Але ж я тут! — Я верескнула і, вирвавшись із материних рук, побігла до яблуні. — Як я можу бути таємницею, коли я тут, з тобою?!

Мати притиснула палець до рота і всміхнулася.

— Це ж магія.


1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка