Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка24/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   39

Розділ 28

Благополучно повернувшись до маєтку, ми поїли в кімнаті економки перед палаючим каміном.

— А де Ізабо? — спитала я Марту, коли вона принесла мені чашку гарячого чаю.

— Пішла, — відказала Марта і подибала назад до кухні.

— Куди пішла?

— Марто, — гукнув Метью. — Спробуймо нічого від Діани не утаювати.

Марта обернулася і гнівно витріщилася. Я не змогла визначити, кому адресувався її гнів — Метью, його відсутній матері чи мені. — Вона пішла до села побачитися зі священиком та мером. — Марта замовкла, повагалася, а потім продовжила. — А потім вона буде чистити.

— Чистити що? — здивовано спитала я.

— Ліси. Пагорби. Печери. — Здавалося, Марта вирішила, що цього пояснення буде достатньо, та я глянула на Метью в очікуванні тлумачення.

— Інколи Марта плутає слова «чистити» й «очищати». — Світло каміна блиснуло на гранях його келиха з товстого скла. Метью пив молоде вино з місцевих виноградників, але цього разу пив менше, ніж зазвичай. — Здається, маман пішла перевірити, чи не шляється, бува, в околицях «Семи веж» якийсь вампір.

— А вона шукає когось конкретного?

— Звісно. Доменіко, а кого ж іще? Та ще одного вампіра з Конгрегації — Герберта. Він теж з Оверні, з Оріяка. Ізабо перевірить декотрі з його схованок, просто щоб пересвідчитися, що його немає поблизу.

— Герберт… З Оріяка? Чи це не той, бува, Герберт Оріякський, римський папа десятого сторіччя, який начебто мав мідну голову, яка промовляла пророцтва? — Той факт, що Герберт був вампіром і колись був папою цікавив мене набагато менше, аніж його репутація як науковця та дослідника магії.

— Я ніяк не звикну до того, що ти досить обізнана в історії. Тут ти можеш навіть вампіра осоромити. Так, це той самий Герберт. І мені хотілося б, — застеріг мене Метью, — щоби ти трималася від нього подалі. А якщо він таки трапиться тобі, не розпитуй його про арабську медицину чи астрономію. Він завжди був і є нестримно пожадливим, коли йдеться про відьом та магію. — Метью ревниво поглянув на мене.

— А Ізабо знає його?

— О, аякже. Колись вони були друзі-нерозлийвода. Якщо він десь тут, вона обов’язково його розшукає. Але не турбуйся — він до шато не прийде, бо знає, що небажаний гість, — запевнив мене Метью. — Якщо кого-небудь із нас не буде з тобою поруч, не виходь із будинку.

— Не хвилюйся. Я не виходитиму за межі маєтку. — Герберт Оріякський був не з тих, кого мені б хотілося здибати.

— Вона ніби хоче якось виправдатися переді мною, — сказав Метью якось безбарвно, але в його голосі чулося роздратування.

— А тобі доведеться вибачити її, — зауважила я. — Вона не хотіла тобі нічого поганого.

— Я не дитина, Діано, і моїй матері не слід захищати мене від моєї ж дружини, — кинув він і став вертіти в руці келих із вином. Слово «дружина» ще довго відлунювало в кімнаті.

— Я нічого не пропустила? — нарешті озвалася я. — А коли ми з тобою побралися?

— Тоді, коли я повернувся додому і сказав, що кохаю тебе. Можливо, у суді ця заява багато не важитиме, але якщо керуватися правилами вампірів, то ми з тобою вже одружені.

— Не тоді, коли я сказала, що кохаю тебе, не тоді, коли ти зізнався мені в коханні по телефону — це сталося лише в той момент, коли ти повернувся додому і сказав мені це в обличчя? — Цей аспект неодмінно треба прояснити. І я вже зібралася започаткувати в своєму комп’ютері файл під назвою «Фрази, які для відьом означають одне, а для вампірів — зовсім інше».

— Вампіри паруються так, як леви або вовки, — пояснив Метью, промовляючи наче фахівець у науково-популярній передачі. — Самиця обирає собі пару, і якщо самець погоджується, то справу зроблено. Вони залишаються парою на все життя, а решта спільноти просто визнає їхній шлюбний зв’язок.

— Ага, — тихо мовила я. От ми й повернулися до теми норвезьких вовків.

— Втім, мені ніколи не подобалося слово «паруватися». Воно звучить якось виложено, безособово, наче йдеться про пару шкарпеток чи черевиків. — Метью відставив келих, схрестив руки і обперся ними об подряпану поверхню стола. — Втім, ти не вампір. Ти не проти, щоб я вважав тебе своєю дружиною?

У моїй голові немов пронісся невеличкий ураган — я намагалася усвідомити, який стосунок має моя любов до смертельно небезпечних представників тваринного царства та до соціальної інституції, відносно якої я ніколи не мала особливого ентузіазму. І в цьому урагані не було дороговказів та попереджальних знаків, щоб допомогти мені знайти правильний шлях.

— А коли паруються два вампіри, — обережно спитала я, прийшовши до тями, — то передбачається, що самиця буде коритися волі самця, як і решта зграї?

— Боюся, що так, — відповів Метью, дивлячись на свої руки.

— Гм-м-м, — протягнула я, примружено поглянувши на його нахилену темноволосу маківку. — І що я з цього матиму?

— Кохання, гідність, охорону та утримання, — відповів він, нарешті наважившись поглянути мені у вічі.

— Щось дуже схоже на середньовічний обряд вінчання.

— Саме ту частину літургії і написав вампір. Але я не збираюся змушувати тебе прислужувати мені, — похапливо запевнив мене він із щирим виразом обличчя. — Цю частину ввели навмисне для того, щоб ощасливити простих людей.

— Принаймні чоловічу частину людства. Не думаю, що жінки страшенно цьому зраділи.

— Може, й ні, — погодився Метью, криво посміхнувшись. Та нерви взяли гору, і посмішка швидко перетворилася на тривожну гримасу. Він знову втупився на свої руки.

Без Метью минуле здавалося сірим та холодним. А майбутнє з ним обіцяло бути набагато цікавішим. Хоч яким би коротким не був наш роман, я, звичайно ж, відчувала до Метью прив’язаність. А покірливість, зважаючи на «зграйну» поведінку вампірів, не можна потім поміняти на щось більш прогресивне, незалежно від того, звав він мене дружиною, чи ні.

— Мушу зазначити, чоловіче мій, що твоя мати, строго кажучи, не захищала тебе від твоєї дружини. — Слова «чоловік» та «дружина» прозвучали в моїх вустах як іноземні. Згідно з умовами, які я щойно почула, на той час я не була твоєю дружиною, і стала нею лише тоді, коли ти повернувся додому. А до того я представляла собою щось на кшталт пакунка без адреси призначення. Зважаючи на це, я іще легко відкараскалася.

У куточках його рота з’явилася подоба усмішки.

— Тобі так здається? Що ж, тоді мені слід задовольнити твої побажання і вибачити її. — Метью підніс мою руку до рота і легенько доторкнувся губами до кожного пальця. — Я казав, що ти моя. І я не жартував.

— Саме тому Ізабо вчора висловила невдоволення нашим поцілунком у дворі. — Це пояснило як її роздратування, так і те, що вона так раптово скорилася. — Коли ти вже зі мною, то вороття не мало бути.

— Для вампіра — ні.

— І для відьми — ні.

Метью розрядив напружену атмосферу, зазирнувши до моєї порожньої миски. Наполягаючи на тому, що я не голодна, я якимось чином уплела аж чотири порції тушкованого м’яса з гарніром.

— Ти вже наїлася? — спитав він.

— Еге ж, — промимрила я, невдоволена тим, що мене спіймали на гарячому.

Ще було не пізно, але я вже позіхала. Марта заходилася відчищати великий дерев’яний стіл пахучою гарячою водою з морською сіллю та лимонами. Проходячи повз неї, ми побажали їй доброї ночі.

— Ізабо невдовзі повернеться, — запевнив її Метью.

— Її не буде всю ніч, — похмуро відказала Марта, відірвавши погляд від стола. — Я залишатимуся тут.

— Як хочеш, Марто, — сказав Метью і заспокійливо поклав руку їй на плече.

Коли ми підіймалися сходами до кабінету Метью, він розповів мені, де роздобув свій примірник анатомічного посібника Везалія і що він подумав, коли вперше побачив у ньому ілюстрації. Радісно бухнувшись на софу з вищезгаданою книжкою, я розглядала в ній зображення трупів із зідраною шкірою, бо була надто втомлена, щоб зосередити увагу на манускрипті «Аврора». А Метью тим часом відповідав на повідомлення, що прийшли електронною поштою. Я з полегшенням побачила, що потайна шухляда його робочого стола замкнена.

— Піду помиюся у ванні, — заявила я через годину, підводячись і розминаючи затерплі м’язи перед тим як рушити нагору. Мені потрібен час, щоб обдумати потенційні наслідки мого статусу дружини Метью. Сама ідея шлюбу приголомшила мене. А якщо зважити ще й на ревнивість вампіра та моє погане розуміння того, що відбувається, настав слушний момент все це неквапливо обдумати.

— Я невдовзі піднімуся до тебе, — сказав Метью, насилу відірвавши погляд від екрана свого комп’ютера.

Гарячої води було, як і завжди, вдосталь, і я, стогнучи від втіхи та насолоди, занурилася у ванну. Марта вже побувала тут і сотворила свою магію зі свічками та каміном. У кімнатах було затишно й комфортно, хоча й не дуже тепло. Я мліла у гарячій воді, поволі прокручуючи у пам’яті свої досягнення дня, що минув. Все ж таки краще передбачати події та керувати ними, аніж пасивно спостерігати, як вони вискакують немов нізвідкіля — випадково та несподівано.

Я й досі відкисала у ванні, звісивши через край солом’яний каскад свого волосся, як раптом почувся тихий стук у двері. Не дожидаючись, поки я відповім, Метью поштовхом розчинив їх і увійшов до ванної кімнати. Я вмить підскочила, але відразу ж встидалася своєї наготи — і знову швиденько занурилася у воду.

Його очі були замріяні та туманні. Метью схопив рушник, напнув його, наче вітрило.

— Ходімо до ліжка, — хрипко мовив він.

Просидівши у воді стільки, скільки тривали кілька ударів серця, я спробувала прочитати вираз його обличчя. Поки я його уважно вивчала, Метью терпляче стояв із простягнутим рушником. Нарешті, глибоко вдихнувши, я підвелася, відчуваючи, як струменить вода по моєму голому тілу. Метью вмить завмер, вирячивши очі. А потім відступив крок назад, даючи мені вийти з ванни, і огорнув рушником моє тіло.

Я закріпила рушник на грудях і уп’ялилася на Метью. Коли ж він навіть не кліпнув, я розтиснула руку, рушник упав, і на моїй мокрій шкірі затанцювало мерехтливе сяйво свічок. Метью не зводив із мене очей; його погляд неквапливо рухався моїм тілом, і у мене по спині пробіг легенький дрож приємного передчуття. Він мовчки притягнув мене до себе, і його губи торкнулися моєї шиї та плеч. Вдихнувши мій запах, Метью довгими прохолодними пальцями підняв мені волосся з шиї та спини. Коли ж його великий палець дійшов до пульсуючої жилки на моєму горлі, у мене аж дух перехопило від задоволення.

— Боже, яка ти прекрасна, — пробурмотів він, — така повна життя…

І знову мене поцілував. Я відтягнула його футболку й торкнулася пальцями прохолодної гладенької шкіри. Метью аж здригнувся, відреагувавши так само, як і я, на його перший прохолодний дотик. Я всміхнулася, перервавши поцілунок, і він здивовано відсахнувся.

— Правда ж приємно, коли твоя прохолода зустрічається з моїм теплом?

Метью теж засміявся, і сміх його був такий же чарівливий, як і погляд його очей. Я допомогла йому стягнути через плечі футболку і хотіла була акуратно скласти. Він висмикнув її у мене, зіжмакав і кинув у куток.

— Потім складеш, — нетерпляче мовив він, і його руки знову погладили моє тіло. Вперше великі ділянки оголеної шкіри торкнулися одна одної — теплі з холодними; протилежності нарешті зустрілися.

Тепер я розсміялася, приємно вражена тим, як ідеально суміщалися наші тіла. Торкнувшись його спини, я стала легенько водити пальцями вгору-вниз, і Метью, застогнавши від задоволення, припав губами до моїх грудей і несамовито цілував мене.

Мої коліна підігнулися і я, щоб не сповзти на підлогу, вхопила його за талію. І виявила жахливу недоречність — не зняті піжамні штани! Мої руки перемістилися з талії наперед і розв’язали мотузочку, на якій ті штани трималися. Метью зупинився і з цікавістю за мною спостерігав. Під його пильним поглядом я послабила розв’язану мотузку — і штани упали додолу.

— Ось так, — задоволено сказала я. — Тепер ми на рівних умовах.

— От і ні, — відповів Метью і ступив крок зі штанів, що купкою лежали на підлозі.

Я мало не скрикнула від захоплення, але в останню мить прикусила губу. Утім, таки отетеріла від побаченого.

Досі не бачені мною частини його тіла виявилися такими ж прекрасними і бездоганними, як і ті, що я вже звикла бачити. Дивитися на голого Метью було те саме, що дивитися на ожилу античну скульптуру.

Мовчки він взяв мене за руку і повів до ліжка. Коли ми опинилися в його заштореному просторі, Метью рвучко стягнув покривала, підняв мене і поклав на високий матрац. А потім вклався поруч зі мною і вкрив нас ковдрою. Коли він ліг набік, поклавши руку під голову, то ця його поза, як і поза наприкінці кожного заняття з йоги, нагадала мені зображення середньовічних лицарів в англійських церквах.

Я підтягнула ковдру до підборіддя, трохи соромлячись тих частин свого тіла, які вважала небездоганними.

— Щось не так? — нахмурився Метью.

— Та трохи нервую, от і все.

— Чому нервуєш?

— Бо ще ніколи не займалася сексом із вампіром.

На обличчі Метью відбилося щире здивування.

— І сьогодні вночі теж не займатимешся.

Забувши про ковдру, я рвучко сіла, спершись на лікті.

— Ти заходиш до мене в ванну, дивишся, як я мокра й гола виходжу із води, дозволяєш мені роздягнути себе — а потім кажеш, що сьогодні вночі кохатися ми не будемо?!

— Кажу тобі ще раз: нам нема чого поспішати. Сучасні створіння такі метушливі, такі нетерплячі… — промимрив Метью, прикриваючи мене ковдрою до талії. — Можеш називати мене старомодним, якщо бажаєш, але я хочу насолодитися кожною миттю нашого роману і свого залицяння.

— Залицяння? — обурено скрикнула я. — Та ти ж уже приносив мені квіти й вино. Тепер ти — мій чоловік, принаймні, ти сам так сказав. — Я зісмикнула з нього ковдру. А коли побачила його голе тіло, то у мене знову застрибало серце.

— Як історик ти мусиш знати, що дуже багато шлюбів не починалися одразу. — Його уважний погляд зосередився на моїх ногах та стегнах, і я відчула в них приємну прохолоду, а потім тепло. — Іноді знадобилося багато років залицяння.

— Більшість із тих залицянь скінчилися кровопролиттям та сльозами, — відказала я, роблячи наголос на слові, про яке йшла мова. Метью весело вишкірився і легко, мов пір’їною, попестив мої груди, аж поки мені дух перехопило; досягши бажаного результату, він задоволено заворкотів.

— Обіцяю, що кровопролиття не буде, якщо ти пообіцяєш не проливати сліз.

Його слова було легше проігнорувати, аніж його пальці.

— Принц Артур та Катерина Арагонська! — тріумфально вигукнула я, втішена своєю здатністю наводити доречні історичні паралелі за таких вправних відволікань. — Ти їх знав особисто?

— Артура — ні, бо я був тоді у Флоренції. А Катерину знав. Вона була майже такою ж хороброю, як і ти. До речі, якщо говорити про минуле, — мовив Метью і погладив мене по передпліччю. — Що знає наш шанований історик про таку традицію, як «загортання в клунок»?

Я повернулася набік і повільно провела пальцем по підборіддю Метью.

— Я знаю про цю дивну традицію, коли малознайомі чоловік та жінка вкладалися спати, ретельно загорнувшись клунком в окремі ковдри. Але ти — не американський меноніт і не англієць. Ти хочеш сказати мені, що цю традицію — як і шлюбні клятви, — коли двоє вкладаються в ліжко, щоби всю ніч розмовляти, а не кохатися, теж придумали вампіри?

— Сучасні істоти не лише квапливі та метушливі. Вони просто зациклені на самому акті статевих стосунків. Це суто клінічний і вузько обмежений підхід. А секс має бути інтимним актом, у якому надзвичайно важливо знати чиєсь тіло так само добре, як і своє.

— Дай мені відповідь на одне запитання, — урвала його я, нездатна мислити чітко, бо Метью, цілуючи мені руку, добрався вже до мого плеча. — Це вампіри придумали «клункування»?

— Ні, — тихо відповів він, мружачись від задоволення, коли я кінчиком пальця провела йому по підборіддю. І легенько куснув мій палець. Без крові — як і обіцяв. — Колись ми всі цим займалися. Голландці, а потім англійці придумали навіть таке: перегороджували ліжко навпіл дошками, щоб між потенційною шлюбною парою не сталося передчасного сексу. Решта ж робили це по-старому: нас загортали клунком у ковдру, замикали під вечір у кімнаті, а вранці випускали.

— Який жах, — невдоволено прокоментувала я. Його увага переключилася на мою руку, а потім, на живіт біля пупка. Я спробувала відсторонитися, але він вільною рукою взяв мене за стегно і притиснув. — Метью! — запротестувала я.

— Наскільки мені пам’ятається, — сказав він задумливо так, наче й не почув мене, — то був досить приємний спосіб скоротати довгу зимову ніч. А найважчим у цій процедурі було вдавати з себе невинність наступного дня.

Він поводив пальцями по моєму животу, і моє серце затріпалося в грудній клітці, мов пташка. Я з цікавістю оглянула тіло Метью, вибираючи наступний об’єкт своїх домагань. І притиснулася губами до його ключиці, а рукою повела вниз по пласкому животу.

— Гадаю, без сну не обходилося, — зауважила я, коли Метью визнав за краще схопити мене за руку і відвести її від свого живота. Скориставшись тим, що моє стегно звільнилося, я притиснулася до вампіра всім своїм тілом. Його тіло відреагувало на дотик, і я вдоволено всміхнулася. — Бо не можна ж було розмовляти усю ніч підряд.

— Так, але вампірам сон не потрібен, — нагадав він, а потім вигнувся і поцілував мене в живіт.

Я вхопила його за голову і підняла її.

— У цьому ліжку — лише один вампір. Так ось як ти збираєшся не давати мені спати?

— Відтоді як я тебе побачив, майже нічого іншого мені на думку не спадало, — відповів Метью і з замріяним поглядом знову опустив голову до мого живота. Моє тіло вигнулося назустріч його губам, але він ніжно, але різко перевернув мене на спину, правою рукою вхопив за обидві руки і міцно притиснув їх до подушки.

— Пам’ятай: нам не треба поспішати, — сказав він, похитавши головою.

Я звикла до сексу, що полягав у фізичному контакті без непотрібних вагань та емоційних ускладнень. Як спортсменка, що проводила багато часу з іншими спортсменами, я добре знала своє тіло і його потреби, і зазвичай неподалік був той, хто ці потреби міг задовольнити. Я не ставилася до сексу легковажно, не була я й нерозбірливою у виборі партнерів, але більшість із тих чоловіків розділяли моє відверте ставлення до сексу і були раді провести зі мною кілька пристрасних зустрічей, а потім знову повернутися до своїх подруг, немов нічого не було.

Метью ж чітко давав мені зрозуміти, що ті дні та ночі канули в Лету. З ним просто сексу не буде — а іншого я досі не знала. Можна було з упевненістю стверджувати, що в цьому сенсі я була незайманою. Ті глибокі почуття, які я мала до нього, поволі ставали нерозривно пов’язаними з реакціями мого тіла; його пальці та губи пов’язували їх в хитромудрі вузли болісно-приємних почуттів.

— Ми маємо у своєму розпорядженні увесь необхідний час, — сказав Метью, погладжуючи пучками внутрішню поверхню моїх передпліч, сплітаючи моє кохання з фізичним бажанням доти, поки моє тіло напружилося.

Він вивчав мене із захватом картографа, що опинився на берегах ще не вивченого нового світу. Мені захотілося не відставати від нього і теж досліджувати його тіло, поки він досліджував моє, але Метью міцно тримав мої п’ясті на подушці. Коли ж я всерйоз поскаржилася на несправедливість такої ситуації, він знайшов ефективний спосіб змусити мене замовкнути: своїми прохолодними пальцями Метью злегка розсунув мені ноги і торкнувся тієї єдиної ділянки мого тіла, яка лишилася недослідженою.

— Метью, — ледь вимовила я, бо мені перехопило дух. — Щось це не схоже на клункування.

— Це клункування по-французьки, — самовдоволено хмикнув він і хтиво блиснув очима. Відпустив мої руки, справедливо вважаючи, що я більше не робитиму спроб відсунутися від нього. Я обхопила долонями його обличчя. Ми цілували одне одного, довго і пристрасно, а ноги мої розкрилися, як обкладинки книжки. Пальці Метью танцювали між ними, пестили і дражнили мене, аж поки задоволення сягнуло піку і я затріпотіла всім тілом.

Він тримав мене доти, поки моє тіло перестало смикатися, а серце увійшло в нормальний ритм. Коли ж я нарешті зібрала достатньо сил, щоб повернутися і поглянути на Метью, то побачила на його обличчі самовдоволений вираз кота.

— А що тепер думає наш шановний історик про клункування? — грайливо спитав він.

— Що воно — набагато приємніше, аніж можна подумати, коли читаєш про нього в науковій літературі, — сказала я торкаючись пальцями його губ. — І якщо меноніти займаються вночі саме цим, то тепер я розумію, чому вони обходилися без телевізора.

Метью хихикнув, і на його обличчі закарбувався самовдоволений вираз.

— А тепер тобі хочеться спати? — спитав він, проводячи пальцями по моєму волоссю.

— Та ні, — сказала я і штовхнула його на спину. Він заклав руки під головою і весело вишкірився на мене. — Зовсім не хочеться. До того ж тепер — моя черга.

І я почала вивчати його тіло з такою ж ретельністю, з якою він вивчав моє. Коли я, погладжуючи йому стегно, поволі піднімалася угору, то звернула увагу на блідий обрис у формі трикутника глибоко під поверхнею його бездоганно гладенької шкіри. Нахмурившись, я ретельно оглянула його широкі груди. Там було ще декілька химерних позначок, декотрі — у вигляді сніжинок, декотрі — просто перехрещені лінії. Однак жодної на поверхні шкіри — усі глибоко під нею.

— Що це, Метью? — спитала я, торкаючись найбільшої «сніжинки» під його правою ключицею.

— Та то просто шрам, — відповів він і вигнув голову, щоб поглянути. — Його залишило вістря палаша. Здається, це сталося під час Столітньої війни, але я точно не пам’ятаю.

Щоби краще роздивитися, я ковзнула угору його тілом, притиснувшись своєю теплою шкірою. Метью радісно зітхнув.

— Шрам? Ану перевернися.

Я провела руками йому по спині, й він вдоволено замурчав.

— Ой, Метью! — вихопилося у мене. Мої найгірші побоювання справдилися. Там виявилося десятки, якщо не сотні позначок. Я стала навколішки і стягнула з нього ковдру аж до п’ят. На ногах теж були мітки.

Він підняв голову і спитав, зиркнувши через плече.

— Щось не так? — Вираз мого обличчя був досить красномовною відповіддю, тому він перевернувся і сів. — Та то дрібниці, mon cœur. Просто моє вампірське тіло здатне загоювати рани.

— Тут їх так багато! — видихнула я і знайшла ще одну, на руці.

— Я ж казав тобі, що вампіра убити важко. Але створіння стараються, як можуть.

— Тобі боляче було, коли тебе ранили?

— А як ти гадаєш? Не надто приємна річ. Так, боляче. Але рани швидко загоюються.

— А чому я їх раніше не бачила?

— Тому що їх видно лише під певним кутом, та й то придивлятися треба. А вони тебе сильно непокоять? — якось невпевнено спитав Метью.

— Самі шрами? Ні, звісно, ні, — відповіла я, хитаючи головою. — Хотілося б вислідити всіх тих, хто завдав тобі всіх цих ран.

Як і «Ешмол 782», тіло Метью було палімпсестом, бо під його блискучою гладенькою поверхнею крилася правдива історія, розказана оцими шрамами. Я здригнулася від думки про всі ті війни, у яких брав участь Метью — проголошені й не проголошені.

— Ти багато повоював на своєму віку. — Мій голос тремтів від гніву й жалю. — Більше не треба.

— Трохи запізно, Діано. Я — воїн.

— Ні, не воїн, — палко заперечила я. — Ти — науковець.

— Я довше був воїном. Мене важко вбити. Ось доказ. — І він жестом показав на своє тіло. Як докази його незнищенності, шрами справляли дивовижно заспокійливе враження. — До того ж ті істоти, що хотіли мене знищити, вже давно пішли в небуття. Тому немає потреби їх висліджувати. Забудь про це.

— І чим мені замінити своє бажання помститися? — спитала я, напнувши на голові ковдру, мов тент. А потім у кімнаті настала тиша, переривана солодкими зойками Метью, потріскуванням дров у каміні, й насамкінець — його шаленим криком задоволення. Засунувши голову йому під руку, я закинула на нього ногу. Метью поглянув на мене одним оком, заплющивши друге.

— Так ось чого тепер навчають в Оксфорді? — спитав він.

— Це магія. Я народилася зі знанням, як зробити тобі приємно, — сказала я, кладучи руку йому на серце, вдоволена тим, що інстинктивно розуміла, де і як доторкнутися до Метью, коли стриматися, а коли — дати волю своїм почуттям.

— Якщо це магія, то я ще більше хотітиму провести решту свого життя з відьмою, — сказав він, і в його голосі бриніло таке саме задоволення, яке відчувала і я.

— Ти хотів сказати, решту мого життя, а не твого.

Метью підозріло затих, і я рвучко підвелася, щоб побачити вираз його обличчя.

— Сьогодні я почуваюся тридцятисемирічним. Але ще важливішим є те, що наступного року я почуватимуся тридцятивосьмирічним.

— Не розумію, — тривожно сказала я, підводячись на лікті.

Він ніжно притиснув мене і поклав мою голову собі на груди.

— Понад тисячу років я перебував поза межами часу, спостерігав, як спливають дні та роки. А як зустрів тебе, я став глибоко усвідомлювати плин часу. Вампірам легко забувати про час. Саме тому Ізабо наче одержима читає газети — щоб нагадати собі, що зміни таки відбуваються, хоча плин часу ніяк не змінює її саму.

— А ти раніше мав таке відчуття?

— Кілька разів, і то побіжно. Два-три рази це трапилося в бою, коли я боявся, що скоро загину.

— То це через небезпеку, а не через кохання. — Від його невимушених слів про війну та смерть у мене по спині побігли мурашки.

— Тепер моє життя має початок, середину й кінець. Усе, що відбувалося до цього, було преамбулою. Тепер у мене є ти. Одного дня тебе не стане, і моє життя скінчиться.

— Не обов’язково, — похапливо заперечила я. — Мені жити ще кілька десятиріч, ти ж можеш жити вічно.

Я не могла уявити собі світу без Метью.

— Побачимо, — тихо мовив він, погладжуючи мені плече.

І раптом я відчула, що більше за все мене непокоїть його безпека.

— Ти будеш обережним?

— Якби я не був обережним, то не прожив би скільки століть. Я завжди обережний. А тепер ще більше, бо мені є, що втрачати.

— А мені краще прожити оцю коротку мить із тобою, аніж сторіччя з кимось іншим, — прошепотіла я.

Метью замислився над моїми словами.

— Якщо мені знадобилося лише кілька тижнів, щоби знову відчути себе тридцятисемирічним, то невдовзі я досягну того стану. Коли однієї миті з тобою буде достатньо, — промурмотів він, пригортаючи мене до себе. — Але ця розмова є надто серйозною для шлюбного ложа.

— А я гадала, що саме розмова і є основним сенсом «клункування», — зауважила я.

— Це залежно від того, хто дає визначення — ті, хто загортає в клунки, чи ті, кого загортають, — пояснив Метью і легенько поцілував мене, почавши з вуха і поволі опускаючись до плеча. — До того ж мені належить обговорити з тобою ще одну частину середньовічної шлюбної церемонії.

— Та невже, чоловіче мій любий? — іронічно спитала я, злегка куснувши його за вухо.

— Не роби цього, — сказав Метью з удаваною суворістю. — У ліжку кусатися не можна. — Але я знову куснула його. — Я мав на увазі ту частину церемонії, — говорив він далі, зупинивши на мені пильний погляд, — де слухняна дружина обіцяє бути «вродливою, веселою та люб’язною в ліжку та повсякденному житті». Як ти збираєшся виконати цю обітницю? — І Метью занурився обличчям мені у груди, наче хотів там знайти відповідь на своє запитання.

Ми ще кілька годин «подискутували» про середньовічну літургію, і у мене з’явилося краще розуміння церковних церемоній та народних звичаїв. Таке спілкування виявилося для мене більш інтимним, аніж із будь-ким іншим. Задоволена, я розслабилася, скрутилася калачиком біля вже знайомого мені тіла Метью, а голову поклала йому на груди, там де серце. Він легенько погладжував мені волосся, аж поки я не задрімала.

Прокинулася я перед світанком від дивного звука, що чувся поруч у ліжку. Цей звук був схожий на гучний гуркіт гравію, що осипається вниз металевою трубою.

Метью спав — і хропів. І при цьому ще більше скидався на середньовічного лицаря, зображеного на надгробку. Бракувало тільки вірного пса біля ніг та меча на поясі.

Я обережно натягнула на нього ковдру. Він навіть не поворухнувся. Я поправила йому волосся, і він глибоко вдихнув уві сні. Я легенько поцілувала йому губи, але він ніяк не відреагував. Я всміхнулася, дивлячись на свого прекрасного вампіра, що спав як убитий і почувався найщасливішим створінням у світі. Трохи згодом я потихеньку вибралася з ліжка.

Небо й досі ховалося за хмарами, але на обрії їхній шар потоншав, з’явилася заграва. «Може, сьогодні хмари розвіються, — подумала я, злегка потягнулася й озирнулася на сплячого Метью. — Мабуть, він спатиме отак міцно ще кілька годин». Я ж, відчуваючи дивовижну свіжість та бадьорість, почала вдягатися, щоб вийти до саду, трохи побути на самоті й зібратися з думками.

Метью й досі спокійно спав, що, напевне, траплялося нечасто.

— Ти й прокинутись не встигнеш, як я повернуся, — прошепотіла я, легенько цілуючи його.

Ні Марти, ні Ізабо ніде не було видно. У кухні я взяла з миски яблуко, призначене для коней, і вгризлася в нього. Хрустка солодка м’якоть приємно освіжала мені рот.

Я випливла до саду і почимчикувала по гравійній стежині, впиваючись запахами трав і білих троянд, що наче мерехтіли в тьмяному передранковому світлі. Якби не моє сучасне вбрання, можна подумати, що я в шістнадцятому столітті, у замку з упорядкованими квадратними клумбами та вербними загорожами, призначеними для того, щоб сюди не проникали кролі, хоча вампіри, мешканці замку, були, безперечно, набагато кращим захистом від кролів, аніж рідка чуприна гілок, що хилилися до землі.

Я присіла, провела рукою по траві біля ніг. Одна з них входила до складу трав’яного чаю Марти. «Рута», — задоволено пригадала я, втішена тим, що моє знання стало в пригоді.

Повз мене війнув порив вітру і висмикнув оте саме пекельно-неслухняне пасмо волосся. Тільки-но я поправила його, як невидима рука відірвала мене від землі.

Я злетіла в небо так швидко, що мені аж вуха позакладало.

Легеньке поколювання шкіри підказало мені те, що я й так уже знала.

Коли я розплющила очі, то побачила перед собою відьму.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка