Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка23/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   39

Розділ 26

Відтоді, як я натиснула на кнопку червоного телефону Ізабо, я з ним більше не розлучалася, і увесь час прислухалася, жадаючи почути хрускіт гравію під колесами автомобіля Метью.

Коли я з телефоном у руці вийшла з ванни, мене чекав гарячий чайник та теплі булочки. Швидко поївши та вбравшись у перше-ліпше, що трапилося під руку, я зі ще мокрою головою злетіла по східцях. До прибуття Метью залишалося кілька годин, але я вирішила дочекатися на нього внизу.

Спочатку я ждала його на софі біля каміна в салоні, розмірковуючи над тим, яка ж подія в Оксфорді змусила Метью передумати. Марта принесла мені рушника, та я не виказала бажання витирати голову, тож вона витерла її сама, без особливих церемоній.

Наближався час його прибуття, я вирішила, що краще походжати залом, аніж сидіти в салоні. З’явилася Ізабо і вклякла на порозі, взявши руки в боки. Але я, не зважаючи на неї, походжала й далі, аж поки Марта принесла стілець і поставила його біля входу. Вона переконала мене сісти, хоча різьблена спинка стільця розраховувалася на те, щоби дати тому, хто на ньому сидів, приблизне уявлення про тортури, які чекають у пеклі; тим часом мати Метью відступила до бібліотеки.

Коли до будинку під’їхав «рейндж-ровер», я кулею вилетіла йому назустріч. Вперше за час нашого знайомства не Метью відчинив мені дверцята, а я йому. Не встигнув він розім’яти свої довгі руки й ноги, як я вже висіла в нього на шиї.

— Більше цього не роби, — прошепотіла я. — Більше ніколи цього не роби.

Метью теж обійняв мене і притиснувся обличчям мені до шиї. Ми мовчки постояли обійнявшись. Потім Метью розчепив мені руки і лагідно опустив на ноги. Тоді він обхопив моє обличчя долонями і я відчула на шкірі вже звичний дотик холодних сніжинок. Я помітила нові деталі його обличчя і відразу ж відклала їх у своїй пам’яті: тоненькі зморшки в куточках його очей і чітко окреслену впадину під його повною нижньою губою.

— Dieu, — здивовано прошепотів він. — Як же я помилявся!

— Помилявся? — панічно спитала я.

— Мені здавалося, що я знаю, наскільки за тобою скучив. Але щоб так сильно! Я навіть уявити не міг!

— Скажи ще раз. — Мені хотілося почути слова, які він сказав мені по телефону минулої ночі.

— Я кохаю тебе, Діано. Бачить Бог, я намагався тебе не кохати.

Моє обличчя пом’якшало і немов злилося з його долонями.

— Я теж кохаю тебе, Метью. Усім серцем.

У відповідь на мої слова в його тілі сталася якась ледь помітна зміна. Ні, то не пульс, бо він у Метью й так був ледь помітним, то не його шкіра, що і так була приголомшливо прохолодною. Натомість я почула звук — йому немов перехопило дух, а з вуст зірвався палкий шепіт пристрасного бажання, який викликав у мене шалену хвилю пристрасті. Метью помітив це, і шаленство охопило його. Він нахилив голову і впився в мій рот холодними губами.

Далі зміни в моєму тілі були неістотними та ледь помітними. Мене охопив вогонь, а руки ковзнули по його спині униз — і нижче. Коли він спробував було відхилитися, я притягнула його до себе за стегна.

«Не так швидко», — подумала я.

Метью здивовано завмер, розтуливши рота для поцілунку. Йому перехопило дух. Я ж навіжено притискала його до себе за стегна, від чого в нього знову перехопило дух і з горла почулося пристрасне воркотання.

— Діано, — нарешті промовив він обережно.

Я не питала, в чому проблема, а міцно поцілувала його ще раз.

І Метью відповів, тільки мовчки — провів губами по моїх губах, рукою погладив пульсуючу жилку в мене на шиї, ковзнув вниз і ніжно огорнув долонею мою ліву грудь, а потім ніжно провів пальцем по тканині на чутливій шкірі між моїм передпліччям та серцем. Другою рукою він обійняв мене за талію і притиснув до себе ще міцніше.

Через деякий час Метью послабив свої обійми достатньо для того, щоб ми могли говорити.

— Тепер ти — моя.

Мої губи надто отерпли, щоб говорити, але я кивнула, не ослабляючи своїх обіймів у нього на талії та стегнах.

Метью поглянув на мене зверху вниз.

— То як, і досі не сумніваєшся?

— Ні.


— Від цієї миті, ми — єдине ціле. Ти це розумієш?

— Здається, розумію, — відповіла я, насправді добре розуміючи лише одне: ніхто і ніщо не зможе тепер забрати у мене Метью.

— Вона ще нічого не розуміє, — вигукнула Ізабо, і голос її забринів, заповнюючи весь внутрішній двір. Метью заціпенів і огорнув мене руками, немов захищаючи. — Цим поцілунком ти порушила всі правила, на яких тримається наш світ і які гарантують нашу безпеку. Метью, ти помітив цю відьму як свою власність. А ти, Діано, дала вампіру свою відьмину кров, свою силу. Ти відвернулася від своїх одноплеменців і зв’язала себе стосунками зі створінням, яке є твоїм ворогом.

— Та це ж був просто поцілунок, — вражено мовила я.

— То була клятва. А зробивши таку обіцянку одне одному, ви стали вигнанцями, поставили себе поза законом. Тож нехай вам тепер допомагають боги.

— Що ж, тепер ми поза законом, — тихо мовив Метью. — Нам забиратися геть, Ізабо? — У його голосі вчулися нотки маленького беззахисного хлопчика, і всередині мене щось наче обірвалося: я змусила Метью обирати між мною та його родичами.

Його мати підійшла до нього і дала синові дзвінкого ляпасу по обличчю.

— Як ти смієш таке питати?

І мати, і син були шоковані. На дещицю секунди на щоці Метью проступив відбиток маленької долоні Ізабо. Спочатку він почервонів, потім посинів — і поступово зник.

— Ти — мій найулюбленіший син, — сказала вона голосом твердим, мов криця. — А Діана тепер — моя донька, і я за неї не менш відповідальна, ніж за тебе. Твоя боротьба — тепер і моя боротьба, твої вороги тепер — мої вороги.

— Тобі не слід давати нам притулок, маман, — сказав Метью напруженим, мов тятива, голосом.

— Облиш ці дурниці. Тепер через твоє кохання нас переслідуватимуть довіку і заженуть на край землі. Ми триматимемо оборону як єдина родина. — Ізабо обернулася до мене. — А ти, доню, ти теж битимешся разом із нами, як і присяглася. Ти — нерозсудлива, бо по-справжньому хоробрі люди завжди нерозсудливі, але я не можу винуватити тебе за твою хоробрість. Метью потрібен тобі, як повітря, яким ти дихаєш, а ти потрібна йому як ніхто відтоді, як я витворила його. Що ж, все вирішено, тож вийдемо з ситуації гідно.

Ізабо рвучко притягнула мене і притиснулася своїми холодними губами спочатку до моєї правої щоки, а потім — до лівої. Я вже кілька днів жила під одним дахом з цією жінкою, але це було перше запрошення і перший офіційний вияв гостинності. Поглянувши холодно на Метью, вона уточнила, що мала на увазі в своєму останньому реченні.

— А виходити гідно з цієї ситуації ми почнемо з того, що Діана тепер поводитиметься, як справжня відьма, а не як жалісна й зворушлива людина. Жінки клану де Клермонів завжди вміли постояти за себе.

— Я потурбуюся про її безпеку, — наїжачився Метью.

— Саме через це ти постійно програєш в шахи, сину, — пригрозила йому пальцем Ізабо. — Як і Діана, королева в шахах має майже необмежені можливості. Однак ти вперто вибудовуєш довкола неї оборону, а сам стаєш вразливим. Але життя — це не гра, і слабкість Діани наражає нас на небезпеку.

— Не лізь, куди не слід, Ізабо, — попередив її Метью. — Ніхто не змусить Діану бути тим, ким вона не хоче.

У відповідь його мати виразно й елегантно пирхнула.

— Саме про це я й кажу. Ми більше не дозволимо Діані поводитися, як людині, бо вона нею не є. Вона відьма. А ти вампір. Коли б не це, ми не встряли б у таку халепу. Метью, mon cher, якщо відьма достатньо хоробра, щоб тебе хотіти, то вона не має підстав боятися власної сили. Ти розідрав би її навпіл, якби захотів. А ті, що прийдуть за тобою, усвідомивши, що ти зробив, неодмінно захочуть тебе навпіл розірвати.

— Вона правду каже, Метью, — мовила я.

— Ходімо в дім, — сказав Метью, недовірливо поглянувши на матір. — Ти змерзла, а нам іще треба поговорити про Оксфорд. А потім ми перейдемо до теми магії.

— Мені також доведеться розповісти тобі, що тут трапилося, поки тебе не було. — «Якщо це спрацює, нам обом доведеться поділитися частиною своїх секретів — наприклад, я розповім про свою здатність в будь-який момент обернутися на потік води».

— Ти матимеш достатньо часу, щоб розповісти мені все, — проворкотів Метью і повів мене до шато.

За порогом його вже чекала Марта. Вона несамовито стиснула його в своїх обіймах, наче він щойно повернувся з переможної битви, а потім усадовила нас усіх довкола яскраво палаючого вогню.

Метью розташувався поруч зі мною і споглядав, як я п’ю чай. Час від часу він то клав руку мені на коліно, то пригладжував светр у мене на плечі, то поправляв мені пасмо волосся — немов намагався компенсувати свою нетривалу відсутність. Коли він трохи розслабився і заспокоївся, посипалися запитання. Спочатку безневинно-звичайні: я спитала його про те, як пройшов політ, а потім розмова перейшла на Оксфорд.

— А чи були Маркус та Міріам в лабораторії, коли туди хотіли вдертися зловмисники? — спитала я.

— Так, були, — відповів Метью, ковтнувши вина з келиха, який поставила перед ним Марта. — Але грабіжники не змогли проникнути надто далеко. Тому справжньої небезпеки для Маркуса та Міріам не виникло.

— Слава Богу, — пробурмотіла Ізабо, втупившись у вогонь.

— А що їм було потрібно?

— Інформація. Інформація про тебе, — неохоче зізнався Метью. — Бо хтось проникнув до твого приміщення в Нью-Коледжі.

Ось і вийшов назовні один секрет.

— Фред нажаханий, — продовжив Метью. — Він запевнив мене, що у твоєму помешканні змінять замок і на сходах встановлять камеру стеження.

— Фред не винуватий. На початку нового семестру, коли до університету прибувають нові студенти, все, що потрібно для того, щоб пройти повз охоронця, — це впевнена хода й університетський шарф. Але ж там для них не було нічого цікавого! Вони що — прийшли за результатами моїх досліджень? Навіть думати про це смішно. Невже когось так зацікавила історія алхімії, що наважилися організовувати спробу крадіжки з поломом?

— Ти маєш комп’ютер зі збереженими дослідницькими нотатками, — сказав Метью, стиснувши мою руку у своїй. — Але вони приходили не за твоєю роботою. Вони перевернули догори ногами твою спальню та ванну. Ми вважаємо, що грабіжники шукали зразок твоєї ДНК — волосся, мікроскопічні шматочки шкіри, обрізки нігтів. Коли їм не вдалося вломитися до лабораторії, вони вдерлися до твоєї квартири.

Моя рука злегка тремтіла. Я спробувала витягнути її з долоні Метью, щоб він не здогадався, наскільки мене приголомшила ця новина. Та Метью не відпустив мене.

— Ти тепер не сама, пам’ятай, — запевнив він, зосереджено поглянувши на мене.

— Отже, то був не звичайний грабіжник. То було створіння, хтось із тих, кому відомо про «Ешмол сімсот вісімдесят другий».

Він кивнув.

— Що ж, їм не судилося знайти багато. Принаймні, у моєму помешканні. — Метью здивовано зиркнув на мене, і я пояснила: — Моя мати наполягала на тому, щоб я обов’язково чистила свій гребінець щоранку перед тим, як піти до школи. І це стало глибоко закарбованою звичкою. Вона привчила мене змивати волосся в унітаз — і мої зрізані нігті теж.

Подив на обличчі Метью змінився спантеличенням. Але Ізабо навіть не здивувалася.

— Чим більше я дізнаюся про твою матір, тим чіткіше вона постає в моїй уяві як людина, з якою мені дуже хотілося б зустрітися, — тихо мовила вона.

— А ти пам’ятаєш, що вона при цьому казала тобі?

— Взагалі-то, ні. — У пам’яті збереглися слабкі спогади про те, як я сиділа на краєчку ванни, поки мати здійснювала свій ранковий та вечірній туалет, але не більше. Я нахмурилася, намагаючись зосередитися, — і мерехтливі спогади розгорілися сильніше. — Пам’ятаю, що лічила до двадцяти. І в якийсь момент щось промовляла, різко крутнувшись на п’ятах.

— Що ж твоя мати мала на думці? — замислено мовив Метью. — Волосся та нігті містять генетичну інформацію.

— Хтозна. Моя мати була знана своїми передчуттями. Втім, вона могла просто думати по-бішопськи. А Бішопи — не надто розсудлива й не зовсім нормальна компанія.

— Твоя мати не була божевільною, Діано, до того ж не все можна пояснити твоєю сучасною наукою, Метью. Відьми сторіччями вірили в те, що волосся та нігті мають у собі силу, — пояснила Ізабо.

Марта пробурмотіла щось на знак згоди і підкотила очі — от уже ця молодь! Не знає очевидних речей.

— Відьми використовують волосся та нігті для своїх заклинань. Приворотних заклинань, любовної магії — це їхня робота.

— А ти ж казала мені, що ти — не відьма, Ізабо, — ошелешено мовила я.

— За багато років я знала багато відьом, Діано. І жодна з них не залишала ані пасма волосся, ані шматочка обрізаного нігтя, побоюючись, що їх знайде інша відьма.

— Моя мати ніколи мені цього не казала. — «Цікаво, а які ж таємниці приховувала моя мати?» — подумала я.

— Інколи матері зручніше і краще розповідати дітям про світ поступово, без поспіху, — зауважила Ізабо, швидко зиркнувши на мене, а потім на свого сина.

— А хто ж вломився до мого помешкання, — спитала я, пригадавши складений Ізабо список можливих винуватців.

— До лабораторії намагалися проникнути вампіри, але стосовно твоєї квартири ми не зовсім впевнені. Маркус гадає, що то були вампіри, які поєднали свої зусилля, але мені здається, що то були відьми.

— І через це ти так розсердився? Що ті істоти порушили межі моєї території?

— Так.


«Знову ми повернулися до односкладових відповідей», — подумала я і стала чекати на решту відповіді.

— Я ще можу не зважати на порушника на своїй території або ж у своїй лабораторії, але я не потерплю, коли хтось вдерається до твого помешкання. Це відкрита загроза, та й взагалі… Я… я не можу цього допустити. Тепер гарантування твоєї безпеки стало у мене інстинктом. — Метью пригладив пальцями волосся, але натомість над вухом у нього вибилося пасмо.

— Я не вампір, і тому не знаю правил. Ти маєш пояснити мені, що до чого, — зауважила я, поправляючи йому пасмо волосся над вухом. — Отже, саме вторгнення в моє помешкання в Нью-Коледжі переконало тебе повернутися до мене?

Метью блискавично обхопив моє обличчя долонями.

— Мені не потрібно заохочення, щоб захотіти бути з тобою. Ти сказала, що покохала мене в той момент, коли здолала своє бажання огріти мене веслом на пристані, — мовив він із щирим виразом на обличчі. — А я покохав тебе раніше — в ту мить, коли ти вдалася до магії, щоб зняти з полиці книгу в Бодліанській бібліотеці. Спочатку на твоєму обличчі відбилося величезне полегшення, яке за мить змінилося винуватим виразом.

Ізабо підвелася, відчуваючи дискомфорт через те, що її син так відверто висловлював свої почуття.

— Ми вас залишимо.

Марта заходилася клопотатися на столі, готуючись піти до кухні, де вона, без сумніву, почне готувати святкову трапезу з десяти страв.

— Ні, маман. Вам слід вислухати й решту.

— То ви не просто вигнанці, — похмуро мовила Ізабо, важко опускаючись у крісло.

— Поміж істотами завжди існувала ворожнеча, особливо між вампірами та відьмами. Але ми з Діаною винесли цю напруженість на поверхню. Втім, це просто привід. Насправді Конгрегацію не турбує наш намір порушити домовленість.

— Припини говорити загадками, Метью, — різко кинула Ізабо. — Мені вже набридло їх слухати.

Метью з жалем поглянув на мене і продовжив:

— Насправді Конгрегація зацікавилася манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два» та тим, як Діані вдалося його дістати. Відьми розшукували цей манускрипт не менше, ніж я. І вони навіть уявити собі не могли, що саме тобі вдасться дістати його. І ніхто й подумати не міг, що я опинюся біля тебе першим.

Задавнені страхи заворушилися і виповзли на поверхню, підказуючи мені — щось було не так.

— Якби не свято Мабон, — говорив далі Метью, — могутні відьми одразу були б у Бодліанській бібліотеці, ті відьми, які знають про велику важливість цього манускрипту. Але вони надто захопилися святом і послабили свою пильність. Вони залишили наглядати за тобою оту молоду відьму, і вона проґавила і тебе, і манускрипт.

— Бідолашна Джиліан, — прошепотіла я. — Напевне, Пітер Нокс сказився від злості на неї.

— Та отож, — крізь зуби зауважив Метью. — Але Конгрегація теж певний час слідкувала за тобою через причини, що виходять далеко за межі манускрипту і мають стосунок до твоєї сили та здібностей.

— І скільки ж вони за мною слідкували? — спитала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі.

— Мабуть, все твоє життя.

— Відтоді, як загинули мої батьки. — У пам’яті спливли бентежні спогади дитинства — поколювання, яке я відчувала, коли якась відьма втуплювалася на мене у школі на перерві, холодний погляд вампіра на дні народження подруги… — Вони слідкували за мною відтоді, як загинули мої батьки.

Ізабо розтулила рота і хотіла щось сказати, але побачила вираз обличчя свого сина — і визнала за краще промовчати.

— Якщо вони доберуться до тебе, то доберуться й до книги — принаймні, їм так здається. Ти пов’язана з «Ешмолом сімсот вісімдесят два» у якийсь потужний спосіб, але який — я ніяк не збагну. Гадаю, вони теж ще не додумалися.

— Навіть Пітер Нокс?

— Маркус намагався розпитати і дізнатися. Йому добре вдається вивуджувати з людей інформацію. Наскільки нам відомо, Нокс сам губиться в здогадках.

— Я не хочу, щоб Маркус через мене наражався на ризик. Не треба його сюди вплутувати, Метью.

— Маркус знає, як за себе постояти.

— Я теж маю тобі дещо сказати, — випалила я, побоюючись, що наступного разу в мене просто забракне духу на розповідь.

Метью взяв мене за обидві руки, і його ніздрі легенько тріпнулися.

— Ти втомлена, — мовив він. — І голодна. Може, почекаємо до післяобіднього часу?

— А ти що, нюхом чуєш, коли я голодна? — спитала я недовірливо. — Так нечесно.

Метью закинув назад голову і розсміявся. Але рук моїх не випустив.

— І це каже мені відьма, здатна, якщо захоче, читати мої думки так, наче вони написані на телеграфній стрічці. Діано, люба, я знаю, коли ти міняєш свою думку, знаю, коли ти замислюєш щось нерозсудливе, наприклад, перестрибнути на коні загорожу. А ще я достеменно вмію визначати, коли ти голодна, — сказав він і підкріпив свої слова поцілунком.

— До речі, про мої відьмацькі здібності, — мовила я, злегка задихавшись від поцілунку. — Наявність відьмоводи серед моїх вроджених здібностей була днями підтверджена.

— Що? — занепокоєно поглянув на мене Метью. — І коли ж це сталося?

— Тієї ж миті, коли ти виїхав за межі маєтку. Поки ти був зі мною, я не могла дозволити собі розплакатися. Коли ж ти поїхав, я плакала. Багато.

— Ти й раніше плакала, — задумливо мовив він, взяв мої руки й уважно обдивився долоні та пальці. — Вода витікала з твоїх рук?

— Вона витікала звідусіль, — відповіла я. — З рук, з волосся, з очей, з ніг — навіть із рота. Я мала таке враження, що від мене нічого не лишилося, окрім води. Мені здавалося, що тепер у мене в роті назавжди залишиться присмак морської солі.

— Ти була сама? — суворо спитав Метью.

— Ні, звісно, що ні, — поспішно запевнила його я. — Зі мною були Марта і твоя мати. Вони просто не могли до мене підійти. Бо було так багато води, Метью. Води і вітру.

— І що змусило воду зупинитися? — спитав він.

— Не що, а хто. Воду зупинила Ізабо.

Метью надовго затримав погляд на матері.

— Вона мені співала.

Важкі повіки вампіра впали, закривши йому очі.

— Колись вона співала увесь час. Дякую вам, маман.

Я чекала, що він розповість мені, як Ізабо колись співала йому, як вона після смерті Філіпа стала зовсім іншою. Але Метью не сказав нічого. А натомість огорнув мене несамовитими обіймами, і я спробувала пробачити йому те, що він не довірив мені відомості про цю частину свого життя.

День ішов, і радість Метью від приїзду додому передалася усім. Після обіду ми пішли до його кабінету. І на підлозі біля каміна він виявив майже всі мої чутливі місця. Але за увесь цей час він жодного разу не пустив мене за свої високі мури, де він сховав свої секрети від решти створінь.

У якусь мить я простягнула невидиму руку, щоб намацати тріщинку в обороні Метью. Він здивовано поглянув на мене.

— Ти щось сказала? — спитав він.

— Ні, нічого, — відповіла я, швидко відсмикнувши невидимі пальці.

Потім ми приємно повечеряли з Ізабо — вона намагалася слідувати в руслі невимушеного й веселого настрою Метью, але інколи вона спостерігала за ним із сумним виразом обличчя.

Непереконливо вибачившись за те, що прийшла на вечерю в піжамі, я згадала про потайну шухляду робочого стола Метью і занепокоєно подумала про свій запах, який могла залишити на оксамитовій оббивці лотка, де зберігалися печатки. Зусиллям волі я змусила себе, наче й не було нічого, сказати Метью «Добраніч», і він пішов сам до свого кабінету.

Але невдовзі він повернувся у вицвілій чорній футболці та широких смугастих штанях від піжами, з-під яких виглядали його босі ступні — довгі й елегантні.

— Де ти будеш — праворуч чи ліворуч? — невимушено спитав він, стоячи зі схрещеними руками біля ліжка.

Я не була вампіром, але могла досить швидко хитати головою, коли треба було.

— Ну, якщо тобі байдуже, то я обираю лівий бік, — серйозно мовив він. — Мені буде легше розслабитися, якщо я ляжу між тобою та дверима.

— Т-та м-мені однаково, — затинаючись, бовкнула я.

— Тоді стрибай у ліжко і заповзай під ковдру. — Метью взяв у мене з рук ковдру і розстелив її, а я зробила, як він сказав. Метью ліг під ковдру поруч зі мною і аж застогнав від задоволення.

— Це найкомфортніше ліжко в усьому домі. Мати вважає, що нам не слід перейматися гарними матрацами, бо ми так мало спимо. Її ліжка — це знаряддя для тортур.

— А ти що — зі мною спатимеш? — перелякано писнула я, намагаючись надати своєму голосу такої самої невимушеності, як і у Метью.

Він простягнув праву руку і пригорнув мене до себе; моя голова опинилася на його плечі.

— Та міг би й поспати, — відповів він. — Хоча, насправді, я не спатиму.

Притулившись до Метью, я поклала долоню йому на груди, щоб чути кожен удар його серця.

— А що ти робитимеш, якщо не спатимеш?

— На тебе дивитимуся, що ж іще, — відповів він, пустотливо блиснувши очима. — А коли мені це набридне — якщо набридне взагалі, — я почитаю. — З цими словами він поцілував мене в повіки. — Тобі свічки не заважатимуть?

— Ні, — відповіла я. — Я міцно сплю. Мене ніщо не розбудить.

— Я люблю складні ситуації, — тихо зауважив Метью. — Якщо мені стане нудно, буду змушений придумати, як же тебе розбудити.

— А тобі швидко стає нудно? — піддражнила я, просовуючи пальці крізь його чуприну і опускаючи їх до потилиці.

— Поживемо — побачимо, — відказав він із пустотливою усмішкою.

Його прохолодні та лагідні руки створювали відчуття безпеки, а його присутність приємно заколисувала.

— Цікаво, це коли-небудь скінчиться? — тихо спитала я.

— Що? Конгрегація? — стурбовано спитав Метью. — Хтозна.

— Та ні, — здивовано підняла я голову. — Мені на неї начхати.

— Тоді що?

Я поцілувала його допитливі губи.

— Оце відчуття, яке виникає у мене, коли я з тобою — наче вперше в житті я по-справжньому живу.

Метью всміхнувся, і на його обличчі з’явився нехарактерний для нього милий і сором’язливий вираз.

— Сподіваюся, що ніколи.

Радісно зітхнувши, я поклала голову йому на груди і заснула міцним сном без сновидінь.



Розділ 27

Наступного ранку мені спало на думку, що досі дні, проведені з Метью, підпадали під одну з двох категорій. Він або керував порядком дня — то була турбота про мою безпеку й ретельні приготування до будь-чого, або ж день розгортався сам по собі, без будь-якого плану та схеми. Тепер мені не вірилося, що не так давно події мого дня визначалися старанно складеними графіками та списками.

Сьогодні ж я надумала взяти все у свої руки. Сьогодні Метью впустить мене в своє вампірське життя.

На жаль, цьому рішенню судилося зіпсувати день, який обіцяв бути прекрасним.

День розпочався з відчуття фізичної близькості Метью, від чого в мене виникло таке саме нестримне бажання, як те, що я відчула вчора біля будинку, коли зустрічала його. Жадання було ефективнішим за будь-який будильник. І я втішалася, бо він не забарився з реакцією і завзято почав мене цілувати.

— А я вже думав, що ти ніколи не прокинешся, — пробурмотів він між поцілунками. — Я злякався, що доведеться кликати з села місцевий оркестр, але єдиний сурмач, який вмів грати побудку, помер минулого року.

Лежачи поруч із Метью, я помітила, що на ньому не було пляшечки з Вифанії.

— А куди подівся твій знак паломника? — спитала я, сподіваючись, що Метью скористається прекрасною нагодою розповісти мені про орден лицарів Лазаря. Але він цю можливість знехтував.

— Він мені більше не потрібен, — відповів Метью, і, відволікаючи мене, відсунув пасмо мого волосся і поцілував чутливе місце у мене за вухом.

— Скажи чому? — наполягла я, злегка зіщулившись і відсовуючись від нього.

— Трохи згодом, — відказав він, мандруючи губами від шиї до плечей.

Та моє тіло відкинуло всі спроби розпочати раціональну розмову. Ми удвох поводилися інстинктивно — торкалися одне одного крізь бар’єри тоненької одежі, помічаючи невеличкі зміни — дрож, гусячі пухирці на шкірі, ніжний стогін, — які обіцяли перерости в більше й сильніше задоволення. Коли ж я виявила наполегливість, і залізла Метью в штани, намагаючись торкнутися оголеної плоті, він різко зупинив мене.

— Не поспішай. Ми маємо час.

— У вас, вампірів… — тільки й встигла промовити я, бо Метью змусив мене замовкнути, закривши мені рота поцілунком.

Коли до спальні увійшла Марта, ми й досі були у ліжку за шторами. Навмисне гучно гепнувши тацю зі сніданком на стіл, вона метнула в камін дві поліняки з ентузіазмом шотландця, що кидає жердину. Метью визирнув з-за штор, сказав «Доброго ранку» і заявив, що я страшенно зголодніла.

Марта вибухнула чергою фраз окситанською і пішла собі, мугикаючи під ніс пісеньку. Метью відмовився перекладати її слова для мене, пославшись на те, що вони надто непристойні для мого ніжного слуху.

Цього ранку Метью, замість спостерігати, як я їм, поскаржився, що йому нудно. При цьому очі його пустотливо заблищали, і він нетерпляче завовтузився й засмикав руками.

— Після сніданку вирушимо на верхову прогулянку, — пообіцяла я і поклала до рота шматочок яєчні, а потім запила його гарячущим чаєм. — А моя робота може почекати.

— Верхова їзда тут не допоможе, — пирхнув Метью.

Поцілунки допомогли прогнати нудьгу. Коли Метью нарешті погодився покататися верхи, мої губи були пурпуровими, а сама я вже набагато краще знала про взаємозв’язок своєї нервової системи з чутливими зонами.

Він спустився вниз перевдягнутися, а я тим часом помилася під душем. Марта прийшла нагору забрати тацю, і я розповіла їй про свій план, поки зав’язувала волосся на потилиці тугим вузлом. Коли я дійшла до головної частини свого плану, Марта здивовано витріщилася на мене, але погодилася передати Жоржу невеличкий пакунок бутербродів та пляшку води, щоб він поклав їх до сідельної сумки Ракаси.

Після цього мені нічого не лишалося робити, як сповістити Метью.

Він сидів за своїм робочим столом, щось мугикав, клацав на комп’ютері й час від часу проглядав повідомлення на своєму мобільному. Почувши, що я увійшла, він підняв голову і весело всміхнувся.

— Нарешті, — сказав він. — А я вже був думав, що мені доведеться тебе з ванни виловлювати.

Пристрасне бажання знову пронизало мене, і у мене затремтіли коліна. Мої почуття посилювалися й ускладнювалися усвідомленням того, що коли я скажу йому, те, що хотіла, то усмішка враз злетить із його обличчя.

«Нехай все скінчиться нормально», — прошепотіла я собі й поклала руки йому на плечі. Метью закинув назад голову і, прихилившись до моїх грудей, поглянув на мене знизу вгору й усміхнувся.

— Поцілуй мене, — наказав він.

Я підкорилася йому, не вагаючись, приємно вражена тому спокійному комфортному почуттю, що виникло між нами. Воно так відрізнялося від описаного у книжках та кінофільмах, де з кохання робили щось складне, таке, що потребувало напружених зусиль. Кохати Метью було як кораблеві заходити до порту, а не виходити з нього назустріч шторму.

— І як тобі це вдається? — спитала я й обхопила його обличчя долонями. — Я маю таке відчуття, наче знала тебе все життя.

Метью щасливо всміхнувся і знову зосередив увагу на комп’ютері — позакривав різні програми. Поки він це робив, я насолоджувалася його пряним запахом і пригладжувала йому на потилиці волосся.

— Як гарно, — сказав він, відхиляючись на мою руку.

Що ж, настав час зруйнувати день, яким він його замислив. Нахилившись, я поклала підборіддя йому на плече.

— Візьми мене на полювання.

Кожен м’яз його тіла напружився.

— Це не розвага, Діано, і це зовсім не смішно, — відповів Метью крижаним тоном.

— А я й не кажу, що це розвага. — Мої руки та підборіддя лишалися там, де й були. Він спробував знизати плечима і вивільнити їх, але я не відпустила його. Я не мала мужності різко не погоджуватися з ним, але не збиралася і легко здаватися. — Тобі доведеться це зробити, Метью. Бо тобі треба знати, що я довіряю тобі.

Він рвучко підвівся, не залишивши мені іншого вибору, як відступити і відпустити його. Метью відійшов убік і його рука потягнулася до того місця на грудях, де колись висіла пляшечка зі святою водою. Негарна ознака.

— Вампіри не беруть теплокровних на полювання, Діано.

Це також була недобра ознака. Він збрехав мені.

— Ні, беруть, — уперто заперечила я. — Ти їздиш на полювання з Гемішем.

— То ж зовсім інше. Я знаю його багато років, і я з ним не сплю в одному ліжку, — відказав Метью грубо, втупившись у книжкові полиці.

Я повільно рушила до нього.

— Якщо Геміш може з тобою полювати, то зможу і я.

— Ні. — М’язи під його светром рельєфно напружилися.

— Ізабо брала мене з собою.

Тишу, що запала в кімнаті, не порушив жоден звук. Метью рвучко вдихнув, і м’язи на його плечах нервово сіпнулися. Я ступила ще один крок до нього.

— Не треба, — хрипко сказав він. — Я не хочу, щоб ти підходила до мене, коли я злий.

Я нагадала собі, що сьогодні — не його день і швидко ступила ще кілька кроків і стала прямо позаду нього. Стала так близько, щоб він не зміг уникнути мого запаху чи рівного й спокійного биття мого серця.

— Я не хотіла злити тебе.

— А я на тебе й не злюся, — відповів Метью з гіркотою в голосі. — Але моїй матінці про дещо доведеться мені розповісти. Вона й так сторіччями випробовувала моє терпіння, але взяти тебе на полювання — це непростимо.

— Ізабо спитала мене, чи не хочу я повернутися до шато.

— Вона взагалі не мала ставити тебе перед вибором, — гаркнув він і різко крутнувся до мене обличчям. — Вампіри під час полювання не володіють собою, а якщо й володіють, то не повністю. Кому-кому, а моїй матері не можна довіряти, коли вона зачула запах крові. Найголовніше для неї — це вбити жертву і напитися її крові. Якби вітер доніс до неї твій запах, вона б і тобою підхарчилася. Без вагань.

Метью зреагував на мою пропозицію більш негативно, аніж я припускала. Та, сказавши А, я вже не могла не сказати Б.

— Ізабо діяла в твоїх інтересах, вона намагалася продемонструвати мені всю складність мого вибору. Бо була впевнена, що я не зовсім розумію, на що йду. З Лукасом ти вчинив би так само.

— Вона не мала права розповідати тобі про Лукаса. Він належав мені, а не їй. — Метью говорив тихо, але з такою злістю в голосі, якої я раніше не чула. Він кинув погляд на полицю з дитячою іграшкою — дерев’яною вежею.

— Так, він належав тобі й Бланці, — так само тихо мовила я.

— Історії життя вампірів мають розповідати самі вампіри — і ніхто інший. Може, ми й вигнанці, що порушили закон, але за останні дні моя мати теж порушила кілька правил. — І він знову потягнувся рукою до того місця, де раніш висіла пляшечка з Вифанії.

Я перетнула ту малу відстань, що нас розділяла, рухаючись тихо і впевнено, немов Метью був полохливим звіром, — щоб не змусити його різко накинутися на мене з розвороту, про що згодом йому довелося б жалкувати. За кілька дюймів від нього я взяла його за руки.

— Ізабо розповідала мені не тільки про це. Ми говорили з нею про твого батька. Вона розказала мені про всі твої імена — ті, що подобаються, і ті, що не подобаються, — і про свої також. Я не зовсім зрозуміла їхнє значення, але переконалася, що вона не розповідає про це кожному зустрічному. А ще Ізабо розповіла мені, як вона витворила тебе. Пісня, яку вона співала, щоб змусити відьмоводу зникнути, то була та сама пісня, яку вона співала тобі, коли ти став вампіром. — «Коли тебе нестримно тягнуло харчуватися, і ти не міг зупинитися».

Метью не відразу наважився поглянути мені у вічі. Його погляд був сповнений болю й вразливості, які він досі так ретельно від мене ховав. Серце моє стиснулося від жалю.

— Я не можу ризикувати, Діано. Я хочу тебе більше за всіх, кого я знав. Я хочу тебе фізично, я хочу тебе емоційно. І якщо моя зосередженість під час полювання зіб’ється хоч на мить, то запах оленя може переплутатися із твоїм запахом, і моє бажання вполювати тварину може переплутатися з бажанням мати тебе.

— Ти вже маєш мене, — сказала я, тримаючись за нього руками, очима, розумом і серцем. — На мене не треба полювати. Я — твоя.

— Це зовсім інше, — заперечив він. — Я ніколи не володітиму усією тобою. Я завжди хотітиму більшого, аніж ти зможеш мені дати.

— Сьогодні вранці ти не захотів більшого у ліжку, — зауважила я, і мої щоки спалахнули від спогаду про його різку відмову. — Я дуже хотіла віддати себе тобі, навіть більше, ніж хотіла, а ти сказав «ні».

— Я не сказав «ні», я сказав «пізніше».

— Оце так ти й полюєш, еге ж? Зваблюєш, потім зволікаєш, а опісля — в кущі?

Метью здригнувся. Іншої відповіді мені й не потрібно було.

— Покажи мені, що це не так.

— Ні.

— Покажи!



Він грізно загарчав, але я не відступала. Бо то було попередження, а не загроза.

— Знаю, ти боїшся. І я боюся. — У його очах промайнуло щось схоже на каяття, і я роздратовано пирхнула. — Тебе я вже не боюся. Я боюся власної сили. Ти не бачив отієї відьмоводи, Метью. Коли я повнилася нею, то могла знищити все і кожного, не відчувши ані краплини розкаяння. Ти — не єдине небезпечне створіння у цій кімнаті. Нам доведеться навчитися бути поруч попри те, ким ми є.

Метью гірко розсміявся.

— Може, саме тому правила й забороняють вампірам та відьмам бути разом. Може, і справді ці межі перетнути аж надто важко.

— Ти й сам не віриш у те, що кажеш, — заперечила я, взявши його руку і притиснувши її до свого обличчя. Різкий контраст між холодним і теплим наповнив моє тіло дивовижно приємним відчуттям, а моє серце звично тьохнуло, немов підтверджувало цей факт. — Те, що ми відчуваємо одне до одного, не є — і не може бути — чимось хибним.

— Діано… — почав був він, похитав головою і забрав від мене свою руку.

Але я взяла її міцніше і перевернула долонею догори. Його лінія життя була довга й рівна, я провела по ній пальцем і дійшла до його вен. Під білою шкірою вони здавалися темними, майже чорними, і Метью аж здригнувся від мого дотику. У його очах і досі був біль, але гнів минув.

— Це не щось помилкове й неправильне. І ти це знаєш. І тепер ти маєш знати, що теж можеш довіряти мені. — Переплівши свої пальці з його, я замовкла, щоб дати Метью час на роздуми. Але його руки не відпускала.

— Я візьму тебе на полювання, — нарешті сказав він, — за тієї умови, що ти не наближатимешся до мене і не спішуватимешся з Ракаси. Якщо ти помітиш хоча б натяк на те, що дивлюся у твій бік, чи навіть подумав про тебе, розвертайся і чимдуж мчи прямо додому до Марти.

Метью прийняв нелегке рішення, і тепер він поволі пішов униз, зупиняючись і чекаючи щоразу, коли відчував, що я відстаю від нього. Коли він швидким кроком проходив повз двері до салону, Ізабо помітила нас і підвелася.

— Не зупиняйся, — кинув Метью напруженим голосом і повів мене під лікоть униз.

Коли ми дійшли до кухонних приміщень, Ізабо наздогнала нас, тепер вона була за кілька футів. Марта стала на порозі холодильної комірчини й уп’ялася в нас так, наче дивилася нову серію телевізійної драми. Ні їй, ні Ізабо не треба було пояснювати, що сталося щось неприємне.

— Не знаю, коли ми повернемося, — кинув Метью через плече. Він не ослабив своїх пальців на моєму лікті, тож я тільки й обернулася до Марти і навіть не сказала, я лише позначила губами слово «Вибачте».

— Elle a plus de courage que j’ai pense, — пробурмотіла Ізабо Марті.

Метью різко зупинився, і стиха загарчав, неприємно оголивши нижню губу.

— Так, мамо. Діана має більше хоробрості, аніж ми заслуговуємо — ви і я. І якщо вам коли-небудь знову спаде на думку випробувати її хоробрість, то більше ви нас не побачите — ні мене, ні її. Зрозуміло?

— Аякже, Метью, — пробурмотіла Ізабо. То був її улюблений варіант відповіді для зобов’язань.

Коли ми йшли до стайні, Метью мовчав. Кілька разів мені здавалося, що він збирається розвернутися і повести мене назад до шато. На порозі стайні він вхопив мене за плечі й рвучко повернув до себе обличчям, шукаючи в ньому ознак страху. Я гордовито підняла підборіддя.

— Ну то як — їдемо? — кивнула я на загорожу.

Він розпачливо гмикнув і гукнув Жоржа. Балтазар у відповідь низько заіржав, і я кинула йому яблуко. Слава Богу, мені не знадобилася допомога під час одягання чобіт, хоча на це пішло більше часу, аніж тоді, коли мені пособляв Метью. Він уважно спостерігав, як я начепила жилетку і шолом, ляснувши застібкою під підборіддям.

— Візьми ось це. — Він подав мені короткий батіг.

— Мені він не потрібен.

— Кажу тобі — візьми батіг, Діано!

Я неохоче взяла його, але подумала, що треба викинути в кущі за першої ж нагоди.

— А якщо ти викинеш його, коли ми в’їдемо в ліс, то можеш відразу повертатися додому.

Невже він і справді думав, що мені доведеться відбиватися від нього оцим батогом? Засунувши його до халяви так, що руків’я стирчало напроти коліна, я рішучим кроком увійшла до загорожі.

Коні нервово підбігли до нас. Як і Ізабо, вони відразу ж збагнули, що тут щось не так. Ракаса взяла яблуко, яке я обіцяла їй принести, а я погладила її по шиї і сказала кілька тихих заспокійливих слів. Метью ж не церемонився з Даром — діловито перевірив збрую з блискавичною швидкістю. Закінчивши, він кинув мене як оберемок на спину Ракасі. Взяв він мене твердо, але не затримав рук на талії ані на секунду довше, ніж було потрібно. Бо хотів, щоб на ньому залишилося якомога менше мого запаху.

Коли ми заїхали до лісу, Метью придивився — чи й досі батіг стирчить із халяви мого чобота.

— Твоє праве стремено треба трохи вкоротити, — зауважив він, коли ми пустили коней риссю. Вочевидь, він хотів, щоб моя збруя була бездоганно підігнаною на той випадок, коли мені доведеться чимдуж тікати. З невдоволеною гримасою я зупинила Ракасу і підтягнула ремінці стремена.

Переді мною відкрилося вже знайоме поле, і Метью понюхав повітря. Потім вхопив Ракасу за віжки і зупинив мене. Його очі й досі були темні від злості.

— Отам кролик, — сказав Метью, кивнувши в напрямку західної частини поля.

— Я вже бачила полювання на кролика. І на бабака, і на козу, і на оленицю.

Метью вилаявся. Лайка була короткою, але ємкою, і мені хотілося сподіватися, що в цю мить ми були достатньо далеко, щоби нас не чула Ізабо з її гострим слухом.

— А можна по суті, га?

— Якщо по суті, то я полюю на оленів не так, як моя мати — спочатку настрахає тварину до смерті, а потім кидається на неї. Я можу вполювати тобі кролика або навіть козу. Але поки ти зі мною, я не стану висліджувати оленя, — заявив Метью, вперто виставивши щелепу.

— Кинь придурюватися і довірся мені, — сказала я, показавши жестом на сідельну сумку. — Я готова чекати стільки часу, скільки потрібно.

Він похитав головою.

— Тільки не тоді, коли ти поруч.

— Відтоді, як ми познайомилися, ти продемонстрував мені приємні сторони єства вампіра. Ти смакуєш те, що я навіть не відчуваю. Ти пам’ятаєш людей та події, про які я можу лише в книжках прочитати. Ти здатен нюхом визначити, коли я змінюю думку чи бажаю тебе поцілувати. Ти розкрив переді мною світ сенсорних здібностей, про які я навіть не підозрювала. — Я на мить замовкла, щоб пересвідчитися, що змогла його переконати. Ні, не змогла. — Водночас ти бачив, як мене знудило, бачив, як я підпалила твій килим і зовсім розклеїлася, коли несподівано отримала оте страшне фото. Правда, ти пропустив мій водяний феєрверк, але навряд чи він тобі сподобався б. Навзамін я прошу тебе продемонструвати мені, як ти харчуєшся. Це ж головне, Метью. Якщо ти не можеш змиритися з цією думкою, тоді ощасливімо Конгрегацію і скасуймо наші стосунки.

— Dieu. У тебе що не день, то сюрприз. — Метью підняв голову і поглянув у далечінь. Його увагу привернув молодий олень-самець на гребені пагорба. Олень щипав травичку, вітер дув у наш бік, тому він іще не встиг відчути наш запах.

— Дякую, — ледь чутно видихнула я. Той олень з’явився на пагорбі наче подарунок богів. Метью прикипів поглядом до своєї здобичі, й роздратування в ньому змінилося надприродно гострим сприйняттям довкілля. Я теж прикипіла поглядом до вампіра, спостерігаючи за легкими змінами в його зовнішності, що означали зміну думок та почуттів. Хоч і малопомітні, але були безцінними ключами для розуміння внутрішнього життя Метью.

— Не рухайся, — попередила я Ракасу, коли вона напружилася і вже збиралася знервовано заметушитися. Конячка послухалася і стала, як вкопана, по стійці «струнко».

Метью відчув зміну вітру і взяв Ракасу за віжки. А потім змістив обох коней праворуч, підставляючи їх легенькому зустрічному вітерцю. Молодий олень підняв голову, глянув у бік підніжжя пагорба — і знову заходився щипати траву. Метью швидко окинув поглядом навколишню місцевість, на мить затримав його на кролику та на лисиці, що вистромила голову з нори. У потоках висхідного повітря ширяв сокіл, немов той серфінгіст на хвилях. Метью і його не випустив із поля свого зору. Я почала розуміти, як він справлявся зі створіннями, що приходили до Бодліанської бібліотеки. Буквально через кілька хвилин спостережень на цьому полі вже не лишилося жодної живою душі, яку б він не встигнув помітити, визначити і приготуватися вбити. Метью потихеньку повів коней до дерев, приховуючи мою присутність тим, що я опинилася в самій гущині запахів та звуків інших тварин.

Поки ми рухалися, Метью підмітив, що до сокола в небі приєднався ще один птах, що один кролик зник, а замість нього з нірки вискочив інший. Ми також наполохали плямисту тваринку з довгим смугастим хвостом, схожу на кота. З того, як відреагувало тіло Метью на появу цієї тварини, я зрозуміла, що йому захотілося наздогнати її, і якби він був сам, то неодмінно вполював би її перед тим, як зайнятися оленем. Не відразу зміг Метью відірвати очі від того маленького стрибунця.

Майже годину витратили ми, щоб обійти пагорб краєм лісу. Коли ми були вже недалеко від вершини, Метью виконав вже знайомий мені трюк: зіскочив із коня вперед ногами. А потім ляснув Дара по крупі. Той слухняно обернувся і потупав додому.

У цих маневрах Метью жодного разу не відпустив віжки Ракаси. Не відпускав він їх і тепер. Підвівши конячку до краю лісу, він глибоко вдихнув носом повітря, щоб увібрати в себе кожен найслабший запах або його слід, і мовчки й беззвучно завів нас до невеличкого гайка низькорослих берізок.

Вампір нахилився, зігнувши коліна в такому положенні, яке звичайна людина і кількох хвилин не змогла б витримати. А Метью простояв отак аж дві години. Мої ступні заніміли, і я стала розминати їх, рухаючи ними в стременах.

Метью не перебільшив, коли сказав, що його метод полювання істотно відрізняється від материного. Для Ізабо полювання було лише способом задоволення біологічної потреби. Їй хотілося крові, ця кров була у тварин, і вона висмоктувала її з них швидко й вправно, ані секунди не розкаюючись у тому, що її виживання потребувало смерті іншої істоти. Однак для її сина полювання було чимось значно складнішим. Метью теж потребував крові для харчування свого тіла, але він відчував спорідненість зі своєю здобиччю, і це нагадало мені про шанобливість, із якою він описував вовків у статтях. Для Метью головним у полюванні була тактика, вміння протиставляти свій неприручений і дикий інтелект тварині, яка думала і сприймала світ приблизно так само, як і він.

Пригадавши наші ранкові забави у ліжку, я знову відчула різкий поштовх пристрасного бажання і аж очі заплющила. Тут, у лісі, коли Метью збирався убити живу істоту, мені захотілося його ще сильніше, аніж вдома, і я почала розуміти, чому він із таким занепокоєнням сприйняв прохання взяти мене на полювання. Фізичне виживання і сексуальність були пов’язані якимось дивовижним способом, і я усвідомила це тільки тепер.

Метью тихо зітхнув і, нічого не кажучи, пішов від мене. Коли він пристрибом вискочив на гребінь пагорба, олень підняв голову, придивляючись — що ж то за істота така.

Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб оцінити Метью як загрозу, хоча мені для цього знадобилося б менше часу. Моє волосся стало дибки, і я відчула різкий приплив жалю до оленя — як і тоді, під час полювання з Ізабо. Самець різко підстрибнув і понісся вниз схилом пагорба. Але Метью біг швидше, і перейняв його ще до того, як олень наблизився до місця, де ховалася я. Метью погнав оленя угору і далі через гребінь. Із кожним кроком він наздоганяв його, а знесилений самець полохливо озирався.

«Я знаю, що тобі страшно, — беззвучно сказала я, сподіваючись, що олень мене почує. — Йому необхідно це зробити. Він робить це не для розваги. А щоб вижити».

Ракаса різко повернула голову і знервовано поглянула на мене. Я простягнула руку і заспокійливо погладила їй шию.

«Зупинись, — наказала я оленю. — Кинь тікати. Навіть ти бігаєш недостатньо швидко, щоб втекти від цієї істоти».

Перечепившись через ямку, олень трохи уповільнив біг. Тепер він нісся прямо на мене, немов почув мій голос і тепер скакав туди, звідки він долинав.

Викинувши вперед руки, Метью вхопив оленя за роги і крутнув йому голову. Олень упав на спину, важко дихаючи від натуги і роздуваючи боки. Метью опустився на коліна і притиснув голову здобичі до землі приблизно за двадцять футів від гущавини, де я ховалася, а олень брикався, намагався скочити на ноги.

«Облиш, — із сумом сказала я. — Час настав. Це та істота, яка забере у тебе життя».

Олень востаннє відчайдушно брикнувся і затих. Метью зазирнув у вічі своїй здобичі, немовби питаючи у неї дозволу завершити свою роботу, а потім вгризся в шию самця так швидко, що я побачила тільки розмиту чорно-білу пляму.

Поки він харчувався, життя поволі покидало оленя, зате Метью відчув приплив енергії. У повітрі з’явився характерний залізний присмак, хоча жодної краплини крові не пролилося. Коли життєва сила покинула оленя, Метью завмер, схиливши голову над непорушною тушею.

Я злегка вдарила Ракасу п’ятками і вона поволі рушила. Спина Метью помітно напружилася, коли він відчув моє наближення. Він підняв голову і поглянув на мене своїми блідо-зеленими очима, яскравими і блискучими від задоволення. Витягнувши батіг із халяви, я щосили відкинула його подалі. Той описав у повітрі дугу і безпорадно завис у чагарниках. Метью з цікавістю спостерігав за мною, але я відчула, що небезпека того, що він переплутає мене з оленицею, минула.

Навмисне знявши шолома, я злізла з конячки, повернувшись до нього спиною. Навіть у цю мить я довіряла йому, хоча й не довіряла собі. Легко торкнувшись рукою його плеча, я стала навколішки і поклала шолом поруч із головою оленя, очі якого непорушно дивилися в простір.

— Мені більше подобається, як полюєш ти, а не Ізабо. Гадаю, що й оленям теж.

— А чим спосіб, у який мати убиває свою здобич, відрізняється від мого? — Французький акцент Метью став виразнішим, а голос — більш солодким та гіпнотичним, аніж зазвичай. І запах у нього теж змінився.

— Вона полює через біологічну потребу, — просто відповіла я. — А ти полюєш тому, що відчуваєш при цьому всю повноту життя. І ви удвох досягли якогось компромісу, — додала я, кивнувши на мертвого самця. — Гадаю, що насамкінець він спочив у мирі.

Метью уважно поглянув на мене, і сніг у його погляді обернувся на крижинки.

— Ти розмовляла з оленем так само, як розмовляєш із Балтазаром та Ракасою?

— Я не втручалася, якщо тебе непокоїть саме це, — поспішно заперечила я. — Ти сам вполював цю здобич, без моєї допомоги.

Може, подібні речі важили для вампірів дуже багато.

Метью здригнувся.

— Я не веду рахунку.

Відірвавши погляд від оленя, він підвівся швидким елегантним рухом, що безпомилково характеризував його як вампіра, і простягнув до мене свою довгу тендітну руку.

— Ходімо. Стоячи навколішки на землі, ти можеш застудитися.

Я взялась за його руку і підвелася, подумавши, хто ж буде прибирати тушу оленя. Напевне, для цього знадобляться спільні зусилля Марти й Жоржа. Ракаса із задоволенням щипала траву, зовсім не переймаючись тим, що поруч із нею лежала мертва тварина. Не знаю чому, але раптом мені страшенно захотілося їсти.

«Ракаса», — мовчки позвала я. Вона підняла голову і підійшла до мене.

— Не проти, якщо я поїм? — невпевнено спитала я, не знаючи, якою буде реакція Метью.

Він скривив губи.

— Не проти, звичайно. Зважаючи на те, свідком чого ти щойно стала, єдине, що я можу — це дивитися, як ти їси бутерброд.

— Яка різниця, Метью. — Розстебнувши клямку на сідловій сумці, я мовчки подякувала Марті, бо вона, благослови її Господи, здогадалася загорнути мені бутерброди з сиром. Дещо вгамувавши свій вовчий апетит, я струсила з пальців крихти.

Метью спостерігав за мною, як той яструб.

— А тобі не однаково? — тихо спитав він.

— Не однаково що? Я ж уже сказала тобі, що до оленя мені байдуже.

— Я про Бланку й Лукаса. Про те, що я, хоч і дуже-дуже давно, був одружений і мав дитину.

Я ревнувала до Бланки, але Метью не зрозумів би — чому і як. Я зібрала докупи свої думки та почуття і спробувала вибудувати з них щось правдиве і водночас зрозуміле йому.

— Мене не турбує те, що в якийсь момент у минулому ти кохав якусь істоту — живу чи мертву, — емоційно мовила я, — якщо саме тепер ти кохаєш мене.

— Саме тепер? — здивовано вигнув він брови.

— Бо значення має лише цей конкретний момент. Отак просто. У кожного, хто жив так довго, як ти, Метью, є минуле. Ти ж не був монахом-відлюдником, і я добре розумію, що ти не можеш не сумувати за тими, кого втратив на своєму життєвому шляху. Як же тебе могли не любити колись, якщо я так люблю тебе тепер?

Метью пригорнув мене до серця. Я радо прихилилася до нього, втішена тим, що сьогоднішнє полювання не закінчилося катастрофою і що тепер його гнів поволі вщухав. Він іще клекотів — і це було видно з дещо напруженого виразу обличчя та заціпенілих плечей, але він вже не загрожував поглинути нас обох. Обхопивши мої щоки довгими пальцями, він прихилив моє обличчя до свого.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе поцілую? — спитав Метью, на якусь мить ніяково відвернувшись.

— Звісно, що ні. — Я стала навшпиньки так, щоб мій рот став ближчим до його. Однак Метью чомусь завагався, тож я обхопила йому шию руками. — Не дурій. Поцілуй мене.

І він поцілував — коротко, але міцно. На його губах ще лишалася кров, але це не було ані моторошно, ані неприємно. Це просто був Метью.

— Ти знаєш, що у нас не буде дітей, — сказав він, притискаючи мене до себе так, що наші обличчя майже торкалися одне одного. — Вампіри не можуть заводити дітей традиційним способом. Ти нічого не матимеш проти?

— Заводити дітей можна різними способами, а не лише одним, традиційним. — Про дітей я раніше якось і не думала. — Ізабо зробила тебе, і ти належиш їй не менше, аніж Лукас належав тобі та Бланці. А у світі дуже багато дітей без батьків. — Мені раптом пригадалося, як колись Сара з Емілі казали мені, що момент завести своїх власних дітей я проґавила назавжди. — Якщо захочемо, то можемо взяти хоч цілий гурт.

— Я вже багато років не робив вампірів, — сказав Метью. — Я й досі на це здатен, але, сподіваюся, ти не збираєшся завести велику родину.

— Моя родина за останні три тижні збільшилася вдвічі, бо до неї додалися ти, Марта й Ізабо. Не знаю, чи захочеться мені родини більшої, ніж наша.

— Тобі доведеться додати до цієї кількості ще одного.

Я здивовано витріщилася.

— То вас насправді більше, ніж я гадала?

— Набагато більше, — сухо відповів Метью. — Зрештою, генеалогічне дерево вампірів більш розгалужене за генеалогію відьом. Ми маємо кревні зв’язки по трьох лініях, а не лише по двох. Але є один член нашої родини, з яким ти вже встигла познайомитися.

— Маркус? — спитала я, згадавши молодого американського вампіра у високих кросівках.

Метью кивнув.

— Йому доведеться самому розповідати тобі історію свого життя — я не такий ревний борець із традиціями, як моя мати, хоча й покохав відьму. Я зробив його понад двісті років тому. І пишаюся ним і тим, чого він досяг у житті.

— Але ж ти не хотів, щоб він брав у мене зразок крові в лабораторії, — зауважила я, нахмурившись. — Він же твій син. Чому ти не ввірив мене йому? Батьки мають довіряти своїм дітям.

— Він зроблений із моєї крові, люба моя, — терпляче і водночас ревниво пояснив Метью. — Якщо я вважаю тебе такою непереборно спокусливою, то чому б йому теж так не вважати? Пам’ятай: ніхто з нас, вампірів, не має імунітету до спокусливості крові. Може, я й довіряю йому більше, аніж незнайомцю, але я ніколи не буду абсолютно спокійним, коли до тебе наблизиться якийсь вампір.

— Навіть Марта? — ошелешено спитала я. Бо сама довіряла Марті повністю.

— Навіть Марта, — твердо мовив Метью. — Втім, насправді ти — не з тих, хто їй до вподоби. Вона воліє смоктати кров із набагато дебеліших створінь.

— Тобі теж не доведеться непокоїтися з приводу Марти та Ізабо, — так само твердо запевнила його я.

— Будь обережна з моєю матір’ю, — застеріг Метью. — Батько казав мені, щоб я ніколи не повертався до неї спиною, і мав рацію. Відьми завжди викликали в неї захоплення і заздрість. Тому за слушної нагоди та підходящого настрою… — Метью не завершив фразу і похитав головою.

— А ще не слід забувати, що сталося з Філіпом.

Метью заціпенів.

— Тепер у мене вже бувають видіння. Я бачила в одному з них Ізабо, вона розповідала тобі про відьом, які схопили твого батька. Вона не має підстав довіряти мені, однак таки впустила мене у свій дім. Реальна загроза — це Конгрегація. Але ця загроза зникне, якщо ти зробиш мене вампіром.

Його обличчя потемніло.

— Мені доведеться мати довгу та неприємну розмову з моєю матір’ю про доречні й недоречні теми розмов.

— Ти не зможеш тримати мене поза межами свого світу — світу вампірів! Я уже в ньому. І я хочу знати, як цей світ функціонує і за якими правилами. — Я розлютилася, і лють зашкварчала по моїх руках, добралася до нігтів і спалахнула на них дугами блакитного вогню.

Метью спантеличено витріщився.

— Тепер тобі добре видно, що ти — не єдине лячне створіння в цій місцевості, еге ж? — І я замахала своїми палаючими руками так, що Метью позадкував, хитаючи головою. — Тому не корч таку собі героїчну фігуру і дай мені змогу жити й твоїм життям. Мені не потрібен сер Ланцелот. Будь собою — Метью Клермоном. Зі своїми гострими зубами, своєю лячною матінкою, пробірками зі зразками крові та твоїх ДНК, зі своїми дратівливими імператорськими замашками та гострим нюхом, який мене до сказу доводить!

Коли я все це випалила, блакитний вогонь на моїх пальцях почав згасати. Але він повністю не зник, а причаївся десь у моїх ліктях, щоби повернутися в разі потреби.

— Якщо я підійду ближче, — невимушено сказав Метью, наче питав час чи температуру повітря, — то ти знову посинієш, чи на сьогодні це все?

— Гадаю, поки що досить.

— Гадаєш, що досить? — запитально вигнув він брови.

— Я добре себе контролюю, — сказала я цього разу більш впевнено, з соромом пригадавши діру, яку пропалила в килимі оксфордського помешкання Метью.

Не встигла я й оком моргнути, як він вже обхопив мене руками.

— Ой! — скрикнула я, коли він втиснув мої лікті мені в ребра.

— А я від тебе передчасно посивію — хоча, між іншим, сивина довгий час вважалася неможливою серед вампірів! Я посивію від твоєї нахабної сміливості, твоїх електричних рук та тих жахливих і немислимих речей, які ти кажеш! — Щоб убезпечити себе від останньої вади з наведеного ним переліку, Метью затулив мені рота поцілунком. Коли ж він відірвався від мене, я вже не могла сказати нічого — ні несподіваного, ні обурливого. Я просто прихилилася головою до його грудей і терпляче чекала, коли стукне його серце. Потім я вдоволено вщипнула Метью, рада з того, що він був не єдиним, чиє серце повнилося почуттями.

— Твоя взяла, ma vaillante fille[11], — мовив він, притиснувши мене до себе і потихеньку гойдаючи. — Я спробую, спробую не пестити тебе і не надто панькатися з тобою. А ти мусиш не забувати, якими небезпечними бувають вампіри.

Важко пов’язати слова «небезпека» та «вампір», коли стоїш, притиснувшись до його грудей. На нас поблажливо дивилася Ракаса зі стеблинками трави, що стирчали з куточків її рота.

— Ти закінчив? — Я вигнула голову, щоб поглянути йому у вічі.

— Якщо ти питаєш, чи збираюся я ще полювати, то я відповім «ні».

— Ракаса невдовзі лусне. Вона вже довго наминає траву. І не зможе повезти нас обох, — сказала я, перевіривши руками, чи на місці стегна та сідниці Метью.

Йому перехопило дух, і з рота вирвався воркітливий звук, зовсім не схожий на той, який я чула, коли він сердився.

— Ти їдь сама, а я піду поруч, — запропонував Метью після ще одного тривалого поцілунку.

— Ходімо пішки разом. — Після кількох годин у сідлі мені не дуже-то хотілося знову вилазити на Ракасу.

Сутеніло, коли Метью провів мене крізь браму шато. «Сім веж» яскраво світився всіма лампами, беззвучно вітаючи нас.

— Домівка, — сказала я, зрадивши побаченому.

Метью всміхнувся, дивлячись на мене, а не на будинок.

— Домівка.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка