Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка22/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   39

Розділ 25

Поки я телефонувала, Марта піднялася до кабінету Метью і приготувала мені бутерброди, чай та воду. Щоб камін горів усю ніч, вона напхала його дровами і запалила кілька свічок. Свічки мерехтіли м’яким золотистим світлом. Певно, у моїй спальні так само тепло й затишно, але мій розум не розслабиться отак відразу, тому навряд чи я зможу швидко заснути. Манускрипт «Аврора» чекав мене на робочому столі Метью. Я пройшла повз лицарський обладунок, що поблискував і відбивав мерехтливе сяйво свічок, сіла за свій комп’ютер і увімкнула маленьку настільну лампу.

І сказала я уголос: «Повідайте, скільки днів мені лишилося, і коли настане мій кінець, щоби я могла пізнати міру моєї слабкості та крихкості. Життя моє не довше за ширину моєї долоні. В порівнянні з вашим — це лише швидкоплинна мить».

Цей параграф іще раз повернув мої думки до Метью.

Зосереджуватися тепер на алхімії — марна справа, тому я вирішила зробити перелік питань, виходячи з того, що я вже встигла прочитати. Потрібні лише ручка й аркуш паперу.

Масивний робочий стіл Метью з червоного дерева був так само темний та солідний, як і його власник, і як і його власник він випромінював авторитет і статечність. По обидва боки простору для ніг стіл мав шухляди, що спиралися на округлі, схожі на коровай, ніжки. Під поверхнею стола по всьому периметру ішов різьблений поясок. На ньому виднілися листя аканту, тюльпани, сувої та геометричні фігури, що немовби запрошували досліджувати їхні витіюваті контури. На відміну від мого стола, завжди захаращеного паперами, книгами, недопитими чашками чаю, що кожна спроба працювати за ним могла обернутися справжньою катастрофою, на столі Метью були тільки бювар, схожий на ніж для розрізання листів, та лампа. Стіл Метью, як і його власник, був химерно гармонійним поєднанням древнього та сучасного.

Однак канцелярського приладдя ніде не було видно. Я потягнула круглу мідну ручку правої верхньої шухляди. Всередині всі речі були чітко й акуратно розкладені. Ручки фірми «Монблан» лежали окремо від олівців тієї ж фірми, а скріпки для паперів були викладені за розміром. Я вибрала ручку, поклала її на стіл і спробувала витягнути решту шухляд. Але виявилося, що вони замкнені. Під скріпками ключа я не знайшла, тож висипала їх на стіл — так, про всяк випадок.

Між шкіряними виступами бювара лежала блідо-зелена промокашка. Доведеться скористатися нею, якщо своєї не маю. Знімаючи зі стола комп’ютер, я ненароком скинула на підлогу ручку.

Вона впала під шухляди, і мені довелося лізти під стіл, у простір для ніг, щоб її дістати. Мацаючи руками під шухлядами, я торкнулася пальцями якогось товстого барильця, а потім помітила обриси потайної шухляди в товстій деревині напроти себе.

Я насупилася і, звиваючись, вибралася з-під стола. На пояску, що йшов по периметру стола, я не помітила нічого схожого на клямку потайного ящика. Що ж, то його особиста справа, чому він тримає своє канцелярське приладдя в шухляді, яку важко відімкнути. Нехай не ображається, якщо повернувшись додому він виявить, що кожен квадратний дюйм зеленої промокашки на бюварі геть списаний.

Чорним чорнилом я написала на зеленому папері цифру «1». І заціпеніла.

Потайна шухляда призначена для того, щоб у ній щось ховати.

Метью мав свої таємниці — це я вже знала. Втім, ми були знайомі лише кілька тижнів, а навіть найінтимніші коханці ховають одне від одного секрети. І це нормально. Однак мене доводила до сказу манера Метью щось постійно недомовляти, а таємниці оточували його, наче фортечний мур, зведений для того, щоб не впускати всередину інших людей — і мене також.

Загалом-то я просто шукала собі аркуш паперу. Хіба ж не нишпорив він у моїх манатках у Бодліанській бібліотеці, шукаючи «Ешмол 782»? Коли він викинув цей коник, ми ледь знали одне одного. А тепер він покинув мене напризволяще у Франції.

Та мене таки кольнуло сумління, коли я накривала ручку ковпачком. Але уражене самолюбство допомогло мені відкинути це застереження геть.

Смикаючи і мацаючи кожен виступ та кожну заглибину, я ще раз пробіглася пальцями по фронтальній частині різьбленого пояска. Але безрезультатно. Біля правої руки лежав відкривач листів і немов запрошував взяти його. Можна вставити його в щілину між шухлядою та столом і, підваживши, відімкнути ящик. Та, зважаючи на вік стола, в мені запротестував історик — і набагато гучніше за сумління. Може, й припустимо за певних умов вдаватися до морально сумнівних дій і порушувати право Метью на приватні таємниці, але я не могла наважитися псувати антикварну річ.

Я знову полізла під стіл, але там було надто темно, щоб добре роздивитися нижню поверхню шухляди. Утім, я таки намацала пальцями щось холодне й тверде, вкарбоване в деревину. Ліворуч у майже непомітній площині з’єднання шухляди був маленький металевий виступ. Дотягнутися до нього від стола міг тільки чималенький вампір із довгими руками. Цей виступ був круглий із насічкою в центрі, що робило його схожим на шруб або головку старого гвіздка.

Я на нього натиснула — і у верхній частині щось тихо клацнуло.

Підвівшись, я витріщилася на лоток приблизно чотири дюйми завглибшки. Оббитий чорним оксамитом, із трьома заглибинами, кожна з яких містила чи то бронзову монету, чи то медаль.

Найбільша мала на своїй поверхні контури якогось будинку і лежала в заглибині приблизно чотири дюйми завширшки. Зображення було навдивовижу детальним: чотири сходинки вели до дверей, по обидва боки яких височіли дві колони. Між ними виднілася вкрита саваном фігура. Де-не-де чіткі обриси споруди були вимащені шматочками чорного воску. Вздовж краю монети тягнулися слова: «Militie Lazari a Bethania».

«Лицарі Лазаря з Вифанії». Вхопившись за краї лотка, я не втрималася на ногах і гепнулася в крісло.

Ці металеві диски — ані монети, ані медалі. То печатки — такими користуються для запечатування офіційної кореспонденції або засвідчення майнових угод. Колись аркуш паперу з восковим відбитком міг наказати армії полишити поле бою або ж засвідчити продаж на аукціоні великих маєтностей.

Судячи із залишків воску, принаймні однією з цих печаток користувалися недавно.

Тремтячими пальцями виколупала я із лотка один із менших дисків. На його поверхні було зображення тієї ж самої будівлі. Так само чітко, як і на попередній печатці, на цій теж виднілися колони та вкрита саваном фігура Лазаря, чоловіка з Вифанії, якого Ісус воскресив на четвертий день після того, як його поклали в домовину. Тут Лазареве тіло помітно виступало з мілкої труни. По краю печатки ніяких слів не було, натомість будівлю оточував змій, що кусав себе за хвіст.

Перед моїми очима враз виник штандарт Клермонів, що майорів на вітрі над маєтком «Сім веж» зі сріблястим уроборосом.

Печатка виблискувала в мене на долоні. Я зосередилася на її металевій поверхні й закликала свою здатність до ясновидіння пролити світло на цю таємницю. Але я майже двадцять років ігнорувала магію в крові, тому тепер вона ніяк не бажала приходити на допомогу.

Так і не достукавшись до власного ясновидіння, я вдалася до банальних навичок історика: пильно вдивилася в тильну частину маленької печатки, намагаючись не пропустити жодної найменшої деталі. Хрест із палаючими краями, схожий на той, що був на туніці Метью в моєму видінні, розділяв печатку начетверо. У правому верхньому квадранті печатки виднівся серпик місяця з краями вигнутими догори, а посередині серпика примостилася шестикутна зірка. У нижньому лівому квадранті розташовувалася королівська лілія — традиційний символ Франції.

По краю печатки читалася дата римськими цифрами — MDCI, що означало 1601 рік; а ще виднілися слова «secretum Lazara» — таємниці Лазаря.

Те, що Лазар, як і всякий вампір, здійснив подорож від життя до смерті й навпаки не було простим збігом обставин. Ба більше, хрест у поєднанні з легендарною постаттю зі Святої землі та згадкою про лицарів, чітко вказували на те, що печатки в шухляді стола Метью належали ордену лицарів-хрестоносців, започаткованому в Середньовіччі. Найвідоміші з них — тамплієри — загадковим чином зникли після звинувачень у єресі та іще гірших прогрішеннях на початку чотирнадцятого сторіччя. Але я ніколи не чула про лицарів Лазаря.

Повертаючи печатку на різні боки під світлом настільної лампи, я зосередилася на даті: 1601 рік. Вона була надто пізньою як для середньовічного лицарського ордену. Я попорпалася в пам’яті, намагаючись пригадати які-небудь важливі тогорічні події, що могли пролити світло на цю загадку. Королева Єлизавета Перша відітнула голову графу Ессекському, а датський астроном Тіхо Браге помер за менш драматичних обставин. Жодна з цих подій і близько не в’язалася з фактом, що мене цікавив.

Я злегка торкнулася пальцями викарбуваного напису. Раптом значення MDCI накотилося на мене, як хвиля.

Метью де Клермон! Mattew de Clermont.

То були не римські цифри, то були букви, абревіатура імені Метью: MDCL. Просто я переплутала літеру L з цифрою 1. Я стиснула двохдюймовий диск у долоні, і його гравійована поверхня вкарбувалася мені в шкіру.

Найменший диск був, скоріш за все, приватною печаткою Метью. Вплив та влада таких печаток були такими сильними, що після смерті власника їх зазвичай знищували, щоб ніхто не зміг використати їх для шахрайства. А бути власником великої печатки і ще й приватної, міг тільки один лицар — керівник ордену.

Мене чимало здивував той факт, що Метью ховав ці печатки. Хто цікавився чи навіть просто пам’ятав лицарів Лазаря, а тим паче роль у ньому Метью де Клермона? Мою увагу привернув чорний віск на великій печатці.

— Не може бути, — ошелешено пробурмотіла я, хитаючи головою. Лицарі в блискучому панцирі належали минулому. І їхня діяльність — також.

А лицарський панцир завбільшки з Метью загадково поблискував у мерехтінні свічок.

Я впустила металевий диск у шухляду, і він заторохтів, падаючи у свою заглибину. На моїй долоні відбилося все, що на ньому зображене, — від палаючого хреста і півмісяця із шестикутною зіркою до королівської лілії.

Була лише одна причина, чому Метью ховав ці печатки, чому до однієї з них пристали шматочки воску: ці печатки і досі використовувалися. Орден лицарів Лазаря і досі існував.

— Діано? З тобою все гаразд? — відлунив голос Ізабо біля підніжжя сходів.

— Так, Ізабо! — гукнула я, витріщившись на відбиток печатки в себе на долоні. — Я перечитувала свою електронну пошту й отримала декотрі несподівані новини, от і все!

— Може, прислати Марту, щоб забрала тацю з посудом?

— Не треба, я й досі їм! — випалила я.

Кроки Ізабо стихли, віддалюючись до салону. У запалій тиші з полегшенням перевела дух.

Рухаючись якомога тихше та швидше, я витягнула з ніші ще одну печатку. Вона була майже така сама, як печатка Метью, за тим лише винятком, що в правому верхньому квадранті був лише серпик місяця та слово Philippus, написане по краю.

Ця печатка належала батьку Метью, а це означало, що лицарі Лазаря — то їхня родинна справа.

Переконавшись, що в столі більше немає ніяких зачіпок стосовно таємниці ордена, я повернула печатки так, що гробниця Лазаря знову опинилася перед моїми очима. Шухляда тихо клацнула і повернулася на своє попереднє невидиме місце під столом.

Я підхопила стіл, на якому Метью зазвичай ставив вдень свої вина, і понесла його до книжкових етажерок. Метью не став би заперечувати проти мого нишпорення у його бібліотеці — принаймні так я себе запевнила, поки знімала мокасини. Полірована поверхня загрозливо скрипнула, коли я стала на нього ногами, але дерево стола виявилося досить міцним.

Тепер дерев’яна іграшка в дальньому кутку верхньої полиці була на рівні моїх очей. Втягнувши повітря в легені, я витягнула перший екземпляр. Він виявився найдревнішим манускриптом, який я коли-небудь тримала в руках. Шкіряна палітурка жалісно скрипнула, коли я розгорнула її, і від сторінок війнуло запахом старого пергаменту з баранячої шкіри.

Carmina qui quondam studio florente peregi, / Flebilis heu maestos cogor inire modos, йшлося у перших рядках. То була праця Боеція «Філософська втіха» — він написав її у в’язниці, де очікував страти. «Колись мені робота піснею була, яскравими й веселими були мої діла. Та зараз мушу я до приспівів сумних вернутись». Я уявила собі, як Метью, спустошений втратою Бланки та Лукаса й ошелешений своєю новою личиною вампіра, читає рядки, написані засудженим на смерть чоловіком. Мовчазно подякувавши тому, хто дав Метью цей твір із надією полегшити його страждання, я засунула книгу на місце.

Наступним фоліантом був прекрасно ілюстрований рукопис Книги Буття — біблійної історії творення світу. Її насичені блакитні та червоні кольори були наче лише вчора зроблені. На горішній полиці зберігався ще один ілюстрований манускрипт — примірник написаної Діоскоридом книги рослин; окрім неї там містилося ще з десяток біблійних творів, кілька правознавчих праць та якась книга грецькою мовою.

На нижній полиці було приблизно те саме: здебільшого Біблії, а також книга з медицини та один із найперших примірників енциклопедії сьомого сторіччя. Вона репрезентувала спробу Ісидора Севільського охопити всі знання, накопичені людством на той час; ясна річ, що така книга не могла не потрапити в поле зору Метью з його безмежною допитливістю. У нижній частині фоліанта виднівся напис «Метью», а поруч — фраза «meus liber» — моя книга.

Відчувши таке саме імпульсивне бажання відслідкувати рядки, як і тоді, з манускриптом «Ешмол 782» в Бодліанській бібліотеці, я простягнула пальці до пергаменту сторінки, але зупинилася на півдорозі. З тим манускриптом я побоювалася наглядачів у читальному залі та своєї магії, і тому не хотіла ризикувати. А тепер мене зупинив страх дізнатися про Метью щось несподіване і відразливе. Але тут наглядачів не було, і мій страх поволі відступив перед сильним бажанням дізнатися про минуле вампіра. Я провела пальцем по імені Метью. І його образ, чіткий та виразний, з’явився в уяві, наче сам по собі.

Він сидів за непоказним столом біля вікна, на вигляд — такий самий, як і тепер, і вправлявся у письмі, зосереджено закусивши губу. Довгими пальцями Метью тримав очеретяну ручку, довкола нього на столі лежали аркуші пергаменту, всі в чорнильних плямах — то він старанно намагався вивести на них своє ім’я та переписати рядки з Біблії. Дослухаючись поради Марти, я не прискорювала появу або щезнення цього видіння, тому цього разу я не мала такого відчуття дезорієнтації, як учора ввечері.

Коли мої пальці виявили все, що могли, я поклала енциклопедію на місце і почала передивлятися решту фоліантів на етажерці. Там були ще книги з історії, права, з медицини та оптики, книги з грецької філософії, бухгалтерської справи, зібрання праць таких ранніх достойників Церкви, як Бернар Клервоський. Були там і лицарські романи. В одному із них розповідалося про лицаря, який раз на тиждень перетворювався на вовка. Але в жодному з них не було нічого нового для мене про орден лицарів Лазаря. Розчаровано зітхнувши, я злізла зі стола.

Мої знання про лицарські ордени часів хрестових походів були уривчастими і несистематичними. Я знала, що більшість із цих орденів починалися як військові підрозділи, уславлені своєю дисципліною та хоробрістю. Тамплієри були відомі тим, що першими з’явилися на полі бою і покинули його останніми. Але військова активність цих орденів не обмежувалася зоною довкола Єрусалима. Ці лицарі воювали і в Європі, й багато хто із них підкорялися безпосередньо папі римському, а не королям та іншим світським правителям.

Вплив і сфери діяльності лицарських орденів не обмежувалися суто військовою справою. Вони будували церкви, школи та шпиталі для хворих на проказу. Ці військові ордени захищали інтереси хрестоносців — як фінансові, так і духовні й матеріальні. Вампіри на кшталт Метью були створіннями територіальними і відзначалися надзвичайно розвиненими власницькими інстинктами, тому вони ідеально підходили на роль охоронців.

Але міць та вплив військових орденів власне стали причиною падіння цих військових орденів. Монархи та папи заздрили їхньому багатству та впливу. 1312 року король Франції вжив заходів для розпуску тамплієрів, таким чином позбувшись великої загрози для себе з боку цього потужного найпрестижнішого братства. Решта орденів здебільшого поступово занепали через брак підтримки й інтересу до їхньої діяльності.

Звісно, існувало багато теорій змови. Складну міжнародну інституцію з розгалуженою мережею важко демонтувати за короткий час, тому раптовий розпуск та зникнення лицарів-тамплієрів породили всілякі плітки про негідників-хрестоносців та їхню підпільну діяльність. Було чимало охочих шукати сліди казкового багатства тамплієрів. А той факт, що не знайшли і сліду було тих статків, лише додав інтриги.



Гроші . Це був один із перших уроків, засвоєних істориками: слідкуй за грошима. І я знову зосередилася на своїх пошуках.

На третій полиці солідних обрисів гросбух стирчав між «Оптикою» Аль-Хазена та героїчних французьких поем. На спинці книги виднілася грецька літера α. Подумавши, що то, мабуть, якась позначка, я передивилася книги на полиці й знайшла другу бухгалтерську книгу. На ній теж була маленька грецька літера — β. Згодом я видивилася на полицях і γ, і δ, й ε. Я не сумнівалася, що коли пошукаю ретельніше, то виявлю й решту.

Почуваючись, як Еліот Несс, який запроторив Аль-Капоне до в’язниці з допомогою бухгалтерських книг мафіозі, я підняла руку. Мені не хотілося марнувати час на те, щоб знову видиратися на стіл і витягувати книги з полиці. І перша бухгалтерська книга сама вислизнула з полиці й упала мені в руку.

Записи в ній датувалися 1117 роком, і зроблені вони були різними руками. Імена та цифри танцювали зі сторінки на сторінку. Моїм пальцям вистачало роботи: вони всотували з цих рядків всю інформацію, яку тільки можна було. З пергаменту по черзі виринули кілька облич — Метью, якийсь чорнявий чоловік із гачкуватим носом, якийсь чоловік із яскраво-рудим волоссям, схожим на відполіровану мідь, і ще один — із серйозним обличчям та добрими карими очима.

Мої пальці завмерли на даті внесення грошей 1149 року. «Елеонора Реґіна, 40 000 марок». То була запаморочлива сума — більше половини тодішнього річного доходу англійського королівства. Чому ж королева Англії пожертвувала так багато військовому ордену, на чолі якого стояли вампіри? Але Середньовіччя було надто далеко за межами моєї професійної компетентності, щоб я могла відповісти на це запитання, чи варто добре знати людей, що займалися цими грошовими переказами. Я згорнула фоліант і перейшла до етажерок із книгами шістнадцятого та сімнадцятого сторіч.

Серед них я віднайшла ще один — із грецькою λ — і аж витріщилася від здивування, коли його розгорнула.

Виходячи з відомостей, що містилися в цьому гросбуху, лицарі Лазаря фінансували — хоча в це й важко було повірити — низку військових конфліктів, постачання товарів, надання послуг, дипломатичні заходи, включно з виплатою посагу Марії Тюдор, коли вона одружилася з іспанським королем Філіпом, закупівлю гармат для битви при Лепанто[8], підкуп французів, щоб залучити їх до Тридентського собору[9], а також фінансування більшості бойових дій лютеранської Шмалькальденського союзу[10]. Вочевидь, братство не могло допустити, щоб політика чи релігія заважали їхнім інвестиційним проектам. Впродовж одного року вони підкріпили своїми коштами повернення Марії Стюарт на шотландський трон і сплатили чималенькі борги Єлизавети Першої Антверпенській бурсі (так тоді називалися фінансові біржі).

Я пройшлася вздовж полиць, видивляючись, чи немає там іще книжок, позначених грецькими літерами. На полицях із книжками дев’ятнадцятого сторіччя я виявила одну книгу з грецькою виделкоподібною літерою ψ на вицвілому шкіряному корінці. Там містився детальний бухгалтерський звіт про витрати величезних сум грошей, включно з продажем маєтності, від якого у мене аж у голові запаморочилося: як можна потайки скупити більшість фабрик у Манчестері? Вкупі з гучними прізвищами людей із королівської родини, аристократичних кіл, президентів та уславлених генералів Громадянської війни в Сполучених Штатах. Там були і менші виплати — стипендії, регулярні витрати на придбання одягу, книжок, а також посаги, погашені рахунки зі шпиталів та виплати простроченої оренди. Поруч із невідомими прізвищами стояла абревіатура «MLB» та «FLMB».

Моя латина була небездоганною, але я ладна була закладатися, що ці скорочення означали «лицарі Лазаря з Вифанії» — «militia Lazari a Bethania» — або ж «filia militia» чи «filius militia», тобто дочки та сини лицарів. І якщо орден здійснював виплати з фондів навіть у дев’ятнадцятому сторіччі, то, скоріш за все, він робив це і тепер. Деінде у світі той чи інший аркуш паперу — операції з нерухомістю, юридичний договір — мав відбиток великої печатки ордену на густому чорному воску.

І ставив цей відбиток Метью.

Через кілька годин я повернулася до середньовічного відділу бібліотеки Метью і розгорнула останню бухгалтерську книгу. Вона охоплювала період із кінця тринадцятого сторіччя до першої половини чотирнадцятого. Запаморочливих сум я не очікувала побачити, але приблизно 1310 року суми різко зросли і потік грошей полився, як щедра злива. Декотрі з імен супроводжувала нова позначка: маленький червоний хрестик. В одному записі за 1313 рік я побачила цю позначку напроти знайомого імені — Жак де Моле, останній Великий магістр ордену лицарів Храму Господнього.

Його спалили на вогнищі за єресь 1314 року. А за рік до страти він передав усе, що мав, лицарям Лазаря.

Червоним хрестиком тут позначалися сотні імен. Всі ці люди були тамплієрами? Якщо так, то їхня загадка розгадана. Лицарі та їхні гроші нікуди не щезли. Просто їх увібрав до себе орден лицарів Лазаря.

Це видавалося просто неймовірним. Бо такий хід потребував чіткого планування та координації дій. Таку масштабну змову просто неможливо було втримати в таємниці. Це просто не уміщалося у свідомості…

Так само, як і вампіри та відьми.

Лицарі Лазаря були не більш реальними, ніж я сама.

У теоріях змови є вразливе місце — їхня надмірна складність. Жодного життя не вистачить для того, щоб зібрати необхідну інформацію, налагодити зв’язки між необхідними елементами, а потім запустити план у дію. Звісно, за тим винятком, коли змовниками є вампіри. Якщо ви є вампіром, а ще краще — належите до родини вампірів, то час для вас важитиме вкрай мало. Як я могла переконатися у стосунку до наукової кар’єри Метью, вампіри мають у своєму розпорядженні увесь необхідний їм час.

Коли я ставила книгу на місце, я раптом збагнула всю неосяжну велич фрази «кохати вампіра». Проблема полягала не лише в його немислимому віці, гастрономічних уподобаннях чи тому факті, що Метью убивав людей і вбиватиме їх знову. Головна проблема полягала в його таємницях.

Метью накопичував таємниці впродовж тисячоліття. Великі таємниці. На кшталт лицарів Лазаря та свого сина Лукаса, і маленькі — як, скажімо, його стосунки з Вільямом Гарві та Чарльзом Дарвіном. Та мені життя не вистачить, щоб всі ці секрети вислухати, а не те, щоб зрозуміти.

Але таємниці приховували не лише вампіри. Це навчилися робити всі створіння, побоюючись викриття, або для того, щоб зберегти для себе щось неторканим у нашому клановому, фактично поділеному на племена світі. Метью був не просто мисливцем, вбивцею, науковцем чи вампіром. Це було плетиво таємниць, як і я. Щоб бути разом, ми маємо вирішити, якими секретами слід поділитися, а про які — змовчати.

Я натиснула на кнопку живлення комп’ютера, і він дзеленькнув у тишині кімнати. Мартині бутерброди вже засохли, чай охолонув, але я трохи попоїла та попила, щоб стара не ображалася, що її зусилля витрачені марно.

Я відкинулася на спинку і уп’ялилася у вогонь. Лицарі Лазаря зацікавили мене як історика, а інтуїція відьми підказувала, що для розуміння Метью це братство є вкрай важливим. Але не їх існування було його найважливішим секретом. Метью оберігав себе — свою найпотаємнішу натуру.

Кохати його виявилося справою складною та вельми делікатною. Ми були персонажами з казки — вампіри, відьми та лицарі в блискучих обладунках. Але існувала ще й сувора реальність, де мені погрожували, за мною стежили створіння, сподіваючись, що я знову замовлю книгу, яку всі жадали отримати, але ніхто не розумів. На лабораторію Метью вчинили напад. А наші з ним стосунки підривали те крихке перемир’я, що вже віддавна існувало між демонами, людьми, вампірами та відьмами. Це був новий світ, у якому створіння виступали проти створінь, а відбиток бронзової печатки на темному сургучі міг увести в бій мовчазну таємну армію. Тож не дивно, що Метью визнав за краще відсторонити мене від себе.

Задувши свічки, я пішла нагору спати. Швидко «від’їхавши», я бачила у своїх снах лицарів, бронзові печатки та велику масу бухгалтерських книжок.

Холодна тендітна рука, торкнувшись мого плеча, враз розбудила мене.

— Метью? — підскочила я.

З темряви вигулькнуло бліде обличчя Ізабо.

— Тебе, — коротко сказала вона і, подавши мені свій червоний мобільник, вийшла з кімнати.

То був Метью.

— Що трапилося? — спитала я тремтячим голосом. — Ти уклав угоду з Ноксом?

— Ні. Тут ніякого прогресу не спостерігається. В Оксфорді мені робити більше нема чого. Хочеться бути вдома, з тобою. Маю повернутися за кілька годин. — У його хрипкому голосі бриніли якісь незнайомі нотки.

— Це мені не наснилося?

— Ні, не наснилося, — відповів він. — Іще одне, Діано, — сказав він, вагаючись. — Я кохаю тебе.

Це було те, що я хотіла почути. Ланцюг всередині мене тихо забринів у темряві.

— Повертайся сюди і скажи мені це знову, — тихо сказала я, відчуваючи, як очі наповнюються слізьми.

— Ти не передумала?

— Я ніколи не передумаю, — затято відказала я.

— Ти будеш у небезпеці, й твоя родина також. Бажаєш наразитися на ризик заради мене?

— Я вже зробила свій вибір.

Ми попрощалися і неохоче перервали розмову, боячись тишини, яка настане по тому, як було сказано так багато.

Без нього я стояла на роздоріжжі, не знаючи, куди піти.

Моя мати мала надприродні здібності ясновидіння. Чи вистачило б у неї цих здібностей, щоби побачити, що нас чекає, коли ми наважимося на наші перші спільні кроки?


1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка