Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка21/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   39

Розділ 24

«З далекої далечини я напустила на землю чорну хмару. Вона поглинула землю і вкрила мою душу, коли до неї увійшли моря, що застоялися і засмерділися від вигляду пекла та під тінню смерті. Мене охопив вихор», — прочитала я в примірнику «Аврори» з бібліотеки Метью.

Повернувшись до комп’ютера, я зробила нотатки стосовно образів, до яких вдався невідомий автор манускрипту, щоб описати nigredo — один із небезпечних кроків алхімічної трансформації. На цій стадії процесу сполучення таких речовин, як ртуть та свинець утворювалися випари, що загрожували життю алхіміка. Тому одна з химер, зображених художницею Бурго Ле Нуар, міцно затиснула свого носа, щоб уникнути «чорної хмари», про яку йшлося в тексті.

— Вдягайся для верхової їзди.

Я відірвала погляд від сторінок манускрипту і підняла голову.

— Я пообіцяла Метью, що братиму тебе на прогулянки. Він сказав, що це не дасть тобі захворіти, — пояснила Ізабо.

— Не треба, Ізабо. Несподіваний приїзд Доменіко та відьмовода суттєво послабили присутність адреналіну в моєму організмі — якщо тебе непокоїть саме це.

— Напевне, Метью розповідав тобі, яким привабливим для вампіра є запах паніки.

— Це розповів мені Маркус, — виправила я її. — Він навіть розказав, яка на смак паніка. А що вона нагадує своїм запахом?

Ізабо знизала плечима.

— Та нічого особливого вона не нагадує. Запах як запах. Можливо, дещо екзотичніший… ну, може, трохи нагадує мускус. Мене він ніколи особливо не приваблював. Я волію вбивати під час полювання. Але кожному — своє.

— Останніми днями у мене не було нападів паніки. Тому немає потреби брати мене на верхову прогулянку, — сказала я і повернулася до комп’ютера.

— А чому ти гадаєш, що твої напади паніки минулися? — спитала Ізабо.

— Якщо чесно, то не знаю, — відповіла я, поглянувши на неї, і зітхнула.

— А ці напади — вони у тебе давно?

— З семи років.

— А що сталося тоді?

— У Нігерії вбили моїх батьків, — коротко відповіла я.

— Ти отримала фото — і через це Метью вирішив привезти тебе до «Семи веж».

Коли я ствердно кивнула, рот Ізабо вирівнявся в уже звичну мені сувору лінію.

— От свинота.

Можна було вжити потужніший вираз, але тепер слово «свинота» дуже влучно описало тих, хто це зробив. А якщо Доменіко Мікеле належав до групи істот, що прислали мені те фото, то «свинота» була вельми точною категорією.

— Паніка, не паніка, — швидко кинула Ізабо, — але ми поїдемо на прогулянку, як і наказував Метью.

Я вимкнула комп’ютер і пішла нагору перевдягнутися. Дякуючи Марті, мій прогулянковий одяг висів акуратно складений у ванні, але чоботи, жилетка та шолом залишилися в конюшні. Я заповзла у чорні бриджі, вдягнула водолазку, начепила мокасини на теплі шкарпетки і пішла униз, щоб зустрітися там із матір’ю Метью.

— Я тут, — гукнула вона. Я пішла до маленької кімнати, пофарбованої в теракотовий колір і оздобленої старими тарелями і рогами тварин; тут стояв і старовинний буфет, достатньо великий, щоби вмістити тарілок, чашок та глечиків на цілий постоялий двір. Ізабо поглянула поверх газети «Ле монд» і пильно обдивилася мене з ніг до голови.

— Марта каже, що ти заснула за комп’ютером.

— Та отож, — відповіла я, переминаючись із ноги на ногу, немов учень, що очікує прочухана від директора школи.

Від подальшого дискомфорту мене врятувала Марта, яка принесла чайник. Вона теж зміряла мене уважним поглядом із ніг до голови.

— Сьогодні ти маєш кращий вигляд, — оголосила вона свій вирок і подала мені чашку. Насуплено почекавши, поки мати Метью відклала газету, Марта вийшла.

Коли я попила чаю, ми попрямували до стайні. Ізабо довелося допомагати мені вдягнути чоботи, бо ті й досі були надто жорсткі, щоби в них легко заходила нога. А потім вона пильно спостерігала, як я вдягала черепашачий панцир жилетки та шолом. Це захисне вбрання точно було в інструкціях, які дав Метью. На самій Ізабо не було ніякого захисного вбрання — тільки коричнева стьобана куртка. Під час верхової їзди відносна невразливість вампірського тіла виявлялася істотною перевагою.

А в загорожі вже стояли Фіддат та Ракаса, як чорні дзеркальні відображення один одного зі схожими на крісла сідлами на своїх спинах.

— Ізабо, — запротестувала я. — Жорж неправильно запріг Ракасу. Я не їжджу в дамських кріслах.

— А ти боїшся спробувати? — Мати Ізабо зміряла мене оцінним поглядом.

— Ні, не боюся! — вигукнула я, ледь стримуючи роздратування, — але я звикла їздити розставивши ноги.

— А звідки ти знаєш, як тобі краще? — відрізала вона, лиховісно блиснувши на мене смарагдовими очима.

Ми стояли кілька секунд, витріщившись одна на одну. Ракаса гупнула копитом і зиркнула через плече, немов питаючи: «Ти зібралася базікати чи їздити?»

— Поводься, як слід, — кинула я, підійшовши до неї і піднімаючи копито.

— Жорж уже перевірив, — сказала Ізабо знудженим голосом.

— Я не сідаю на коней, яких не перевірила сама. — Я уважно обдивилася копита Ракаси, провела руками по віжках та помацала під сідлом.

— Філіп теж нікому не довіряв, — зауважила Ізабо з мимовільною повагою в голосі. З погано прихованим роздратуванням, дочекавшись, поки я скінчу перевірку, вона підвела мене до маленької підставки-сходів і прослідкувала, як я на неї піднімаюся. Потім підсадила мене в сідло химерної конструкції, а сама заскочила на свого коня. Одного погляду на Ізабо мені вистачило, щоб здогадатися: це буде нелегка поїздочка. Судячи з того, як трималася в сідлі Ізабо, вона була кращою вершницею, аніж Метью, і взагалі — найкращою з тих, яких мені доводилося бачити.

— Проїдься трохи, — сказала Ізабо. — Мені треба пересвідчитися, що ти не впадеш і не вб’єшся.

— Не треба бути такою недовірливою, Ізабо.

«Не дай мені впасти, — попрохала я Ракасу, — і довіку отримуватимеш від мене по яблуку щодня». Моя конячина смикнула туди-сюди вушками і тихенько заіржала. Ми пройшлися два кола вздовж загорожі й зупинилися перед Ізабо.

— Ну що, вдоволені? — поцікавилася я.

— Ти — краща вершниця, ніж я гадала, — зізналася вона. — Схоже, ти навіть вмієш перестрибувати на коні перешкоди, але я обіцяла Метью, що ти цього не робитимеш.

— Бачу, перед своїм від’їздом він примудрився витягнути з вас досить багато обіцянок, — пробурмотіла я, сподіваючись, що вона мене не почує.

— Та отож, — сухо погодилася Ізабо. — І декотрі з них виконати важче за решту.

Ми проїхали крізь відчинені ворота загорожі. Вітаючи Ізабо, Жорж злегка торкнувся капелюха, а потім весело вишкірився і похитав головою.

Певний час мати Метью їхала більш-менш рівною поверхнею, щоби я призвичаїлася до нового сідла. Увесь секрет їзди в такому кріслі полягав у тім, щоб тримати тіло прямо, хоч як би тобі не хотілося повихлятися.

— Не так вже й погано, — зауважила я хвилин через двадцять.

— З двома передніми ручками краще, — зауважила Ізабо. — Раніш дамські сідла були розраховані на те, що поруч із вершницею буде їхати чоловік і вестиме її коня, — пояснила вона з неприхованою огидою. — І так було доти, поки королева Італії приладнала до свого крісла луку та стремена, щоб самій керувати своїм конем. Коханка ж її чоловіка їздила в чоловічому сідлі, щоб мати змогу супроводжувати його під час верхових прогулянок. Катерину завжди залишали вдома, а це для дружини є вкрай принизливим. — Ізабо кинула на мене саркастичний погляд. — Як і тебе, шльондру Генріха назвали на честь богині полювання.

— Не хотілося б мені мати ворогом Катерину де Медичі, — похитала я головою.

— Коханка короля, Діана де Пуатьє, була небезпечною жінкою, — похмуро відповіла Ізабо. — Вона була відьмою.

— Насправді чи метафорично? — поцікавилася я.

— І перше, і друге, — відповіла Ізабо таким ядучим тоном, що я не втрималася і розсміялася. Мати Метью здивовано поглянула на мене — і розсміялася сама.

Ми проїхали трохи далі. Ізабо понюхала повітря і з напруженим виразом обличчя випрямилася в сідлі.

— Що таке? — занепокоєно спитала я, притримавши Ракасу.

— Кролик, — відповіла Ізабо і пустила Фіддат легким галопом. Я трималася на короткій відстані, не бажаючи пересвідчуватися, що знайти відьму в лісі справді так важко, як казав Метью.

Попетлявши між деревами, ми виїхали на відкрите поле. Натягнувши віжки, Ізабо зупинила Фіддат, а я зупинилася поруч.

— Ти іще ніколи не бачила, як вампір убиває? — спитала мати Метью, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ні, — спокійно відповіла я.

— Кролики — маленькі. З них ми і почнемо. Чекай тут. — Рвучко перекинувши ноги, вона легко вистрибнула з сідла. Фіддат слухняно стояла і дивилася на хазяйку.

— Діано, — кинула Ізабо, не зводячи очей зі своєї здобичі. — Не підходь до мене близько, коли я полюю або харчуюся. Зрозуміло?

— Так. — Я швидко почала міркувати, уявляючи, що зараз станеться: Ізабо наздожене кролика, уб’є його і вип’є його кров на очах у мене? Що ж, триматися від неї подалі — цінна порада.

Мати Метью рвонула трав’янистим полем так швидко, що за нею неможливо було услідити. А потім на мить зупинилася, як зависає сокіл безпосередньо перед тим, як кинутися на свою жертву, різко нагнулася і вхопила переляканого кроля за вуха; вона тріумфально потрясла ним у повітрі — і вп’ялася зубами прямо йому в серце.

Може, кролики й маленькі, але якщо вгризтися їм у серце, коли вони ще живі, то виявляється, що в них навдивовижу багато крові. Ізабо висмоктала кров із кроля, який швидко кинув опиратися, а потім витерла губи об його хутро, а тушку викинула в траву. Минуло кілька секунд — і вона злетіла в сідло. Щоки Ізабо трохи почервоніли, а очі заіскрилися. Сівши верхи на Фіддат, вона поглянула на мене.

— Ну як? — спитала Ізабо. — Пошукаємо чогось поживнішого, чи, може, хочеш повернутися до маєтку?

Ізабо де Клермон явно випробовувала мене.

— Тільки після вас, — похмуро відповіла я, злегка торкнувшись Ракаси п’яткою.

Решта прогулянки вимірювалася в часі не рухом сонця, яке й досі ховалося за хмарами, а кількістю крові, яку зголоднілий рот Ізабо висмоктав зі своїх жертв. Кров вона висмоктувала досить акуратно, не розбризкуючи. Одначе я відчула, що після побаченого їсти мені захочеться дуже не скоро.

Я аж заціпеніла від вигляду крові, коли Ізабо вполювала щось схоже на гігантську білку (вона пояснила, що то був бабак), а потім лисицю, а після лисиці — дику козу (принаймні, мені так здалося). Та коли Ізабо кинулася навздогін за молодою оленицею, щось у мене засвербіло і закололо.

— Ізабо, — запротестувала я. — Мені й досі не хочеться їсти. І не скоро захочеться. Припиніть.

— Що я чую? Богиня полювання не хоче, щоб я полювала на оленя? — Її голос прозвучав глузливо, але очі сповнилися цікавістю.

— Так, — швидко відказала я.

— А я проти того, щоб ти полювала на мого сина. Бачиш, що з того вийшло! — кинула Ізабо, зістрибуючи з коня.

Мої пальці засвербіли, захотілося втрутитися — але тільки й того. Я не могла завадити Ізабо переслідувати свою здобич, та й після кожного забою жертви по її очах було видно, що вона не повністю володіє своїми емоціями та діями.

Олениця спробувала втекти. Їй це майже вдалося, коли вона кинулася в низькі чагарники, але Ізабо, напустивши на тварину страху, вигнала її звідти. Олениця слабнула і невдовзі програла шалені перегони з вампіром. Ця погоня допекла мене до серця. Ізабо вбила оленицю швидко, тварина майже не страждала, але мені, щоб не закричати, довелося прикусити губу.

— Ось так, — резюмувала Ізабо, повертаючись до Фіддат. — Тепер можемо повертатися до «Семи веж».

Не кажучи ні слова, я повернула Ракасу в напрямку маєтку.

Ізабо вхопила віжки моєї конячки. На її кремовій сорочці лишилися малесенькі краплини крові.

— Тепер тобі не здається, що вампіри прекрасні? Ти й досі думаєш, що тобі буде легко жити з моїм сином, знаючи, що йому доводиться вбивати, щоби жити?

Важко поставити поруч слова «Метью» і «вбивати». Може, одного дня, зустрічаючи його поцілунком після полювання, я відчую на його губах присмак крові? І такі дні, як той, що мені довелося пережити сьогодні, стануть регулярними?

— Якщо вам, Ізабо, хотілося в такий спосіб викликати у мене відразу до вашого сина, то вам це не вдалося, — рішуче заявила я. — Для цього вам доведеться більше постаратися.

— Марта сказала мені, що цього буде недостатньо, щоб змусити тебе передумати, — зізналася вона.

— І вона мала рацію, — сухо кинула я. — Експеримент закінчено? Ми можемо повертатися додому?

До лісу ми їхали мовчки. Раптом серед зелені дерев Ізабо обернулася до мене.

— Чи розумієш ти, чому не можна заперечувати, коли Метью каже тобі щось робити?

Я зітхнула.

— Годі вже на сьогодні уроків, Ізабо.

— Ти гадаєш, що наші гастрономічні уподобання — це єдина перешкода між тобою та моїм сином?

— Не тягни, Ізабо, кажи: чому ж я мушу робити те, що каже мені Метью?

— А тому що він — найдужчий вампір у нашому шато. Він — господар дому.

Я отетеріло втупилася на неї.

— Ти хочеш сказати, що я мушу коритися йому тільки тому, що він — вожак?

— А хто вожак — ти? — пирхнула вона.

— Ні, — погодилася я. Ізабо теж поводилася не як вожак. Вона робила те, що казав їй Метью. І Маркус, і Міріам і кожен вампір у Бодліанській бібліотеці — всі вони робили те, що казав їм Метью. Навіть Доменіко — і той здався. — Такими є правила зграї де Клермонів?

Ізабо кивнула, блиснувши зеленими очима.

— Ти мусиш коритися. Заради своєї ж безпеки та заради безпеки інших. І це не гра.

— Я розумію, Ізабо, — сказала я, втрачаючи терпіння.

— Ні, не розумієш, — тихо мовила вона. — Не зрозумієш, поки тебе не змусять побачити, як змусила тебе сьогодні я, що то є таке для вампіра убивати. А допоки це — просто слова. Одного дня твоя впертість і примхливість коштуватиме життя тобі або комусь ще. І тоді ти збагнеш, чому я все це сказала тобі.

До шато ми повернулися мовчки. Коли ми проходили крізь володіння Марти на першому поверсі, вона вийшла з кухні з курчам у руках. Я аж зблідла. Марта побачила краплинки крові на сорочці Ізабо — і охнула від жаху.

— Вона мусить знати, — просичала Ізабо.

Марта грубо сказала щось окситанською, певно якусь лайку, а потім кивнула мені.

— Ходімо зі мною, дівчинко, я навчу тебе як робити чай за моїм рецептом.

Ізабо розлютилася, але промовчала.

Марта зробила якийсь напій і подала тарілку з крихкими тістечками, всипаними горіхами. Про те, щоб їсти курку, не могло бути й мови.

Марта зайняла мене кілька годин розсортовуванням сухих трав та спецій на маленькі купки і розповідями про їхні назви. Під вечір я вже могла визначати їх на зовнішній вигляд та на запах із заплющеними очима.

— Петрушка. Імбир. Піретрум. Розмарин. Шавлія. Кашка. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Ялівець, — називала я, по черзі показуючи кожну рослину.

— Іще раз, — терпляче сказала Марта, подаючи мені кілька муслінових мішечків.

Я порозв’язувала їх, і порозкладавши кожен окремо на столі, знову почала перелічувати назви рослин.

— Добре. А тепер бери по жменьці й наповнюй мішечки.

— А чому б їх просто не змішати, потовкти, а потім — розсипати по торбочках? — спитала я, затиснувши між пальцями пучку м’яти болотяної і морщачи носа від її різкого запаху.

— Так ми можемо щось пропустити. Кожна торбочка має містити по кожному виду трав, а всього — дванадцять.

— Невже якщо ми пропустимо хоч якусь маленьку насінину, це вплине на смак? — спитала я, беручи пучечок кашки вказівним та великим пальцями.

— По пучці кожної трави, — повторила Марта. — Іще раз.

Досвідчені руки вампірки забігали від торбочки до торбочки, наповнюючи їх і зав’язуючи шнурочками. Коли ми скінчили наші «заняття», Марта зварила чаю з мішечка, який я наповнила сама.

— Як смачно! — замурмотіла я, радісно сьорбаючи свіжий трав’яний чай.

— Візьмеш із собою до Оксфорда. Питимеш по чашці на день. І ніколи не хворітимеш, — відповіла Марта; вона зібрала торбочки і поскладала їх до бляшанки. — Коли тобі знадобиться ще, ти знаєш, як робити чайну суміш.

— Марто, та не треба давати мені все! — запротестувала я.

— Питимеш це за здоров’я своє і Марти, зрозуміла?

— Аякже. — Як же я могла суперечити єдиному своєму союзнику в цьому домі, та ще й людині, яка мене годувала!

Напившись чаю, я піднялася до кабінету Метью й увімкнула комп’ютер. Від верхової їзди у мене боліли передпліччя, тому я перенесла комп’ютер та манускрипт на стіл Метью, сподіваючись, що там працювати зручніше, аніж за столом біля вікна. Та, на жаль, шкіряне крісло було зроблене під людину з Метью заввишки, а не під мене, — коли я сіла в нього, мої ноги не дістали до підлоги.

У кріслі Метью я хоч якось відчула себе ближчою до нього, тому не поспішила вставати, сиділа і чекала, поки завантажиться мій комп’ютер. В око мені впав якийсь темний предмет, запханий на горішню полицю. На тлі дерева та книжкових корінців помітити його з першого погляду було непросто. Втім, із місця, на якому сидів Метью, його обриси проглядалися досить чітко.

То була не книга, а старовинний дерев’яний брусок восьмикутної форми. З кожного боку були вирізьблені крихітні ракоподібні вікна. Від віку цей предмет почорнів, потріскався і деформувався.

Від жалю і смутку в мене стиснулося серце: я здогадалася, що то була дитяча іграшка.

Метью зробив її для Лукаса ще тоді, коли не був вампіром, коли будував першу церкву. І засунув у куток на полицю, де її ніхто б не помітив — окрім нього. Щоразу, сідаючи за свій стіл, він не міг на неї не поглянути.

У кріслі Метью я уявляла його поруч із собою, вважаючи, що ми — єдині у цьому світі. Навіть Доменіко та Ізабо з її випробуваннями не розхитали моєї впевненості в тому, що наша близькість — це наша з ним справа, і нічия інша.

Але оця дерев’яна вежа, з любов’ю зроблена немислимо давно, враз поклала край цим ілюзіям. Треба було зважати на дітей, як живих, так і померлих. Йшлося не лише про нас, а й про цілі родини, включно з моєю, родини зі складною та заплутаною генеалогією та з глибоко закарбованими забобонами. Сара й Ем ще не знали, що я покохала вампіра. Настав час поділитися з ними цією новиною. Ізабо була в салоні — розставляла квіти у високу вазу, що стояла на безцінному секретері доби Людовіка Чотирнадцятого. Я анітрохи не сумнівалася, що цей предмет умеблювання є оригінальний, і Ізабо була першою — і останньою його власницею.

— Ізабо? — звернулася я до неї з ледь помітним ваганням у голосі. — Тут є телефон, яким я могла б скористатися?

— Він зателефонує тобі, коли у нього виникне потреба або бажання поговорити з тобою, — сказала вона, обережно вставляючи гілочку з пожовклим, але не опалим листям посеред золотистих та білих квітів.

— Я не збираюся телефонувати Метью, Ізабо. Мені треба поговорити зі своєю тіткою.

— Відьмою, яка дзвонила нам вчора чи позавчора? — спитала вона. — А як її звати?

— Сара, — відповіла я, нахмуривши брови.

— І вона живе з якоюсь жінкою, здається, її звуть Емілі, так? — знову спитала Ізабо, вставляючи у вазу білі троянди.

— Так, її звати Емілі. А в чім проблема?

— Жодної проблеми, — відповіла Ізабо, змірявши мене поглядом поверх квітів. — Просто вони обидві — відьми, ось у чім річ.

— У цім, а ще в тім, що вони кохають одна одну.

— Сара — гарне ім’я, — продовжила Ізабо так, наче й не почула мене. — Звісно, ти ж знаєш цю легенду.

Я похитала головою. Ізабо так само запаморочливо змінювала теми розмов, як Метью підпадав під раптові зміни настрою.

— Матір Ісака звали Сарай, що означало «сварлива». Та коли вона завагітніла, Бог змінив її ім’я на Сара, що означало «княгиня».

— У моєму випадку більш підходящим є ім’я Сарай, — зауважила я, чекаючи, поки Ізабо скаже мені, де телефон.

— Емілі — теж гарне ім’я, міцне й енергійне римське ім’я, — зауважила Ізабо, злегка вкоротивши гострими нігтями стебло троянди.

— А що означає Емілі, Ізабо? — спитала я, втішаючись тим, що інших членів родини я не мала.

— Воно означає «працьовита». Втім, найцікавіше ім’я мала твоя мати. Ребекка означає «полонянка», або «зв’язана», — пояснила Ізабо, зосередженою нахмуривши брови і обдивляючись вазу то з одного, то з іншого боку. — Цікаве ім’я — як для відьми.

— А що означає твоє ім’я? — роздратовано спитала я.

— Я не завжди була Ізабо, це ім’я вподобав для мене Філіп. Воно означає «Божа обіцянка». — Вона трохи повагалася, вивчаючи поглядом моє обличчя, а потім наважилася відповісти. — Моє повне ім’я — Женев’єва Мелізанда Хелена Ізабо Од де Клермон.

— Красиво звучить. — Терпіння повернулося до мене, бо я замислилася над історією, що крилася за цими іменами.

Ізабо всміхнулася.

— Так, імена мають важливе значення.

— А Метью — він має інші імена? — спитала я і взяла з кошика білу троянду, щоб подати її матері Метью. Вона стиха промимрила слова вдячності.

— Аякже. Коли наші діти відроджуються як вампіри, ми даємо їм багато імен. Але ми й раніше знали Метью під цим іменем, тому він захотів залишити його. В ті часи тільки-но починало ширитися християнство, і Філіп зважив за корисне, коли наш син матиме ім’я одного з євангелістів — Матвія.

— А які він іще має імена?

— Його повне ім’я — Метью Габріель Філіп Бертран Себастьян де Клермон. Як Себастьян він був високошановний, а як Габріель — більш-менш задовільний. Ім’я Бертран він терпіти не може, а на Філіп взагалі не відгукується.

— А звідки у нього така відраза до імені Філіп?

— Бо це було улюблене ім’я його батька, — відповіла Ізабо, і руки її на мить завмерли. — Мабуть, ти знаєш, що він загинув. Він потрапив до рук нацистів, бо був членом Опору.

У моєму вчорашньому видінні Ізабо, як мені здалося, сказала, що батька Метью захопили відьмаки.

— Ізабо, то були нацисти чи відьмаки? — тихо спитала я, побоюючись найгіршого.

— А хіба Метью тобі не розповідав? — вкрай здивовано спитала Ізабо.

— Ні. Вчора я бачила тебе в одному зі своїх видінь. Ти плакала.

— Його вбили і відьмаки, і нацисти, — відповіла вона після тривалої паузи. — Той гострий біль іще не минувся, але з часом він ущухне. Багато років після його смерті я полювала тільки в Аргентині та Німеччині. Це допомагало мені не збожеволіти.

— Вибач, Ізабо. — Мої слова прозвучали якось не надто недоречно, але я промовила їх від щирого серця. Мати Метью, напевне, відчула мою щирість і, трохи повагавшись, всміхнулася мені у відповідь.

— Це ж не твоя провина. Тебе ж там не було.

— А які імена ти дала б мені, якби тобі довелося вибирати? — тихо спитала я, подаючи Ізабо іще одну квітку.

— Метью мав рацію. Ти — лише Діана, — відповіла вона, вимовивши моє ім’я, як завжди, на французький манер — із наголосом на останньому складі. — Для тебе інших імен немає. Твоє ім’я — це те, ким ти є. І все. — Ізабо показала пальцем на двері до бібліотеки. — Телефон там.

Я сіла за стіл в бібліотеці, увімкнула лампу і набрала нью-йоркський номер, сподіваючись, що Сара та Ем вдома.

— Привіт, Діано, — з полегшенням видихнула Сара. — Ем сказала, що то, мабуть, ти телефонуєш.

— Вибач, що учора увечері я не змогла вам передзвонити. Бо надто багато трапилося подій. — Я взяла зі стола олівець і почала вертіти його поміж пальців.

— А тобі не хотілося б про це поговорити? — обережно спитала Сара. У мене слухавка ледь із руки не випала. Моя тітка завжди вимагала про щось поговорити, але ніколи не просила.

— А Ем вдома? Бо мені не хотілося б розповідати одне й те саме двічі.

Емілі зняла слухавку спареного телефону.

— Привіт, Діано, ти де? — спитала вона приязним та заспокійливим тоном.

— Біля Ліона з матір’ю Метью.

— З матір’ю Метью? — перепитала Емілі, здивована тим, що у Метью була мати. Взагалі, вона цікавилася генеалогією і не лише своєю — заплутаною та складною — будь-чиєю.

— Якщо точніше, то з Ізабо де Клермон, — сказала я, спробувавши вимовити її ім’я так, як це робила вона сама: розтягуючи голосні та ковтаючи приголосні. — Вона не абищо, Емілі. Інколи мені здається, що саме через неї люди так бояться вампірів. Бо вона — наче зі страшної казки.

Запанувала довга пауза.

— Ти хочеш сказати, що ти тепер поряд із Мелізандою де Клермон? — напружено спитала Емілі. — Коли ти сказала про Метью, я якось не відразу подумала про де Клермонів. А ти впевнена, що її звуть саме Ізабо?

Я нахмурилася.

— Взагалі-то, її ім’я — Женев’єва. І, здається, Мелізанда теж. Але вона віддає перевагу Ізабо.

— Стережися, Діано, — попередила мене Ем. — Мелізанда де Клермон має лиху славу. Вона ненавидить відьом і після Другої світової сіяла смерть у Берліні направо і наліво.

— Вона має вагомі підстави ненавидіти відьом та відьмаків, — пояснила я, розтираючи скроні. — Я взагалі здивована — як це вона пустила мене до свого будинку. Якби вампіри вбили моїх батьків, я б не була такою пробачливою.

— А як стосовно води? — втрутилася Сара. — Мене більше непокоїть видіння урагану, яке мала Емілі.

— Ой! То я дощила вчора ввечері після того, як поїхав Метью. — Я аж здригнулася, згадавши, як учора промокла і задубіла від холоду.

— А, відьмовода, — полегшено видихнула Сара, нарешті здогадавшись. — А що спричинило відьмоводу?

— Не знаю, Саро. У мене на душі було так тоскно і самотньо… Коли Метью поїхав, сльози, які я стримувала відтоді, як з’явився Доменіко, просто полилися з мене нестримним потоком.

— Який іще Доменіко? — поцікавилася Емілі, напевне, гортаючи в голові сторінки свого уявного реєстру легендарних створінь.

— Доменіко Мікеле… венеціанський вампір, — відповіла я, і голос мій сповнився гніву. — І якщо він хоч ще раз потривожить мене, я йому голову відірву і не подивлюся, що він вампір.

— Він небезпечний! — скрикнула Емілі. — Це створіння не грає за правилами.

— Мені це не раз казали, до того ж мене тут вартують цілодобово, так що можеш розслабитися і не турбуватися.

— Ми турбуватимемося доти, поки ти не кинеш водитися з вампірами, — вставила Сара.

— Тоді вам доведеться турбуватися ще дуже-дуже довго, — вперто відказала я. — Бо я покохала Метью, Саро.

— Та це ж немислимо, Діано. Вампіри та відьми не… — почала було вона.

— Доменіко вже розповів мені про домовленість, — перервала я її. — Я нікого не закликаю порушувати її і прекрасно розумію, що ви не зможете або не захочете мати зі мною нічого спільного. Але для мене вибору немає.

— Але ж Конгрегація зробить все можливе, щоб розірвати ваші стосунки, — схвильовано мовила Ем.

— Мені й це казали. Для того щоб припинити наші стосунки, їм доведеться мене вбити. — Я ще не висловлювала цих слів уголос, але думала про це з учорашнього вечора. — Метью їм буде важко спекатися, а я — дуже легка і вразлива здобич.

— Як ти можеш так бездумно йти назустріч небезпеці?! — вигукнула Емілі, явно стримуючи сльози.

— Те саме зробила колись її мати, — тихо сказала Сара.

— А що моя мати? — Від згадки про неї голос мій затремтів і надламався — разом із моїм самовладанням.

— Ребекка безоглядно кинулася в обійми Стівена, хоча її попереджали, що двом представникам відьмацького племені, наділених такими здібностями й талантами, дуже небезпечно бути разом. А коли її застерігали від поїздки до Нігерії, то вона й слухати не хотіла.

— Тим більше Діана має прислухатися до нас, — сказала Емілі. — Дівчино, ти ж знаєш його лише кілька тижнів. Повертайся додому і спробуй забути його.

«Забути його?» Це сміховинно.

— Це не випадкова здибанка, не швидкоплинний роман. Я ще ніколи не мала до когось таких почуттів.

— Облиш її, Емілі. Таких розмов у нашій родині було більш, ніж вдосталь. Я ж не забула про тебе, от і вона не забуде про нього. — Сара зітхнула так скрушно, що її почуття передалися мені аж сюди, в Овернь. — Я не хотіла б для тебе такого життя, але ми самі вирішуємо свою долю. І твоя мати також сама обрала власну долю. Між іншим, і мені, і твоїй бабці теж було нелегко в житті. Але жоден Бішоп ніколи не відвернеться від іншого Бішопа.

Сльози защипали мені очі.

— Дякую, Саро.

— Тим більше, — накручувала себе тітка, — якщо Конгрегація складається з істот на кшталт Доменіко, то нехай всі вони йдуть під три чорти.

— А що каже з цього приводу Метью? — поцікавилася Ем. — Як він міг покинути тебе саме тоді, коли ви вирішили порвати з тисячолітньою традицією?

— Метью ще не сказав мені про свої почуття, — відповіла я, знервовано згинаючи та розгинаючи скріпку для паперів.

На протилежному кінці лінії запала мертва тиша.

Нарешті Сара порушила мовчанку.

— А чого він чекає?

Я розсміялася.

— Ви тільки те й робили, що відмовляли мене від Метью. А тепер хвилюєтеся через те, що він не хоче наражати мене на небезпеку ще більшу за ту, яка вже є?

— Ти хочеш бути з ним. І цього вже достатньо.

— Це не якийсь там магічно влаштований шлюб, Саро. Мені самій доведеться все вирішувати. І йому теж. — Маленький годинничок із порцеляновим циферблатом на столі щойно засвідчив, що тільки-но минула ціла доба відтоді, як поїхав Метью.

— Якщо ти намірилася залишатися там із тими істотами, то стережися, — нагадала мені Сара, коли ми прощалися. — І якщо захочеш приїхати додому — приїжджай.

Коли я повісила слухавку, годинничок вдарив півгодини. В Оксфорді вже ніч.

До біса чекати. Я знову взяла слухавку і набрала його номер.

— Діано, ти? — спитав він стривоженим голосом.

Я розсміялася.

— Ти відчув, що це я, чи просто здогадався за номером абонента?

— Слава Богу, з тобою все гаразд. — Тривога в його голосі змінилася полегшенням.

— Так, я в нормі. Твоя мати не дає мені занудитися.

— Саме цього я й боявся. Що там вона тобі набрехала?

Про найбільш бентежну частину дня — полювання — я вирішила промовчати.

— Правду і нічого, крім правди, — запевнила я. — Що її син — це диявольська комбінація Супермена з Ланселотом.

— Дуже схоже на Ізабо, — хихикнув Метью. — Так приємно знати, що життя під одним дахом із відьмою аж ніяк не змінило її.

Ясна річ, відстань між нами допомогла мені приховати мої напівправди. Однак відстань не завадила мені чітко уявити Метью у його кріслі в коледжі Всіх Душ. Мабуть, кімната зараз яскраво освітлена, а шкіра Метью своїм кольором нагадує відшліфовані перлини. Я уявила, як він читає, зосереджено зсунувши брови.

— А що ти зараз п’єш? — Це було єдине, чого я не могла собі уявити.

— А відколи це ти стала цікавитися винами? — спитав Метью із щирим здивуванням.

— Відтоді, як дізналася, що ще багато не знаю.

«Відтоді, як побачила, що ти сам цікавишся винами, бовдуре», — подумки додала я.

— Сьогодні увечері дещо іспанське. «Вега Сицилія» називається.

— Якого року?

— Ти хочеш спитати, якого року урожаю? 1964 року.

— То це відносно молоде, еге ж? — піддражнила я, зрадівши зміні його настрою.

— Так, майже дитя, — погодився він. Мені не треба було вмикати свою інтуїцію, щоб відчути, що в цю мить він усміхається.

— Як справи сьогодні?

— Нормально. Ми підвищили рівень захисту, хоча у нас нічого не пропало. Якісь хакери намагалися проникнути до наших комп’ютерів, але Міріам запевняє мене, що встановлену нею систему захисту зламати неможливо.

— Ти скоро повернешся? — Слова вистрибнули у мене з рота перш, ніж я встигла подумати, і тиша, яка після цього настала, розтягнулася на непристойно довго. Я вже запевняла себе, що то на мить зв’язок перервався.

— Не знаю, — прохолодно відповів він. — Повернуся, коли зможу.

— А ти не хочеш поговорити зі своєю матір’ю? Можу покликати її. — Його несподівана прохолодність зачепила мене за живе, і я насилу спромоглася не видати це своєю інтонацією.

— Та ні, не треба. Передай їй, що лабораторії в порядку. І в маєтку теж.

Ми попрощалися. Мені стиснуло груди, дихати стало важко. Коли ж я спромоглася підвестися й обернутися, то побачила на порозі Ізабо.

— Я щойно розмовляла з Метью. Нічого в лабораторії та в маєтку не зазнало пошкоджень. Я втомилася, Ізабо, і не дуже голодна. Піду я, мабуть, спати.

Була майже восьма година — час пізній, тож я мала всі підстави вирушити до ліжка.

— Аякже. — Блиснувши зеленими очима, Ізабо дала мені дорогу. — Міцного тобі сну, Діано.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка