Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка20/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   39

Розділ 23

До знайомства з Метью я була впевнена, що в моєму житті все розписане, розкладене по поличках, і не лишалося місця для чогось нового — особливо для такого неординарного об’єкту, як вампір віком тисяча п’ятсот років. Але він таки прокрався до порожніх недосліджених місцин моєї свідомості, коли тільки-но я втратила пильність.

І тепер, коли він поїхав, я з жахливою гостротою відчула його відсутність. Поки я сиділа на вершечку вежі й плакала, сльози пом’якшили мою рішучість воювати за Метью. Невдовзі я сиділа в калюжі, оточена водою, рівень якої невпинно піднімався.

Але, попри низькі хмари, дощу не було.

Та вода текла з мене й текла.

З моїх очей витікали звичайнісінькі сльози, але падаючи вони перетворювалися на гігантські краплини завбільшки з тенісний м’яч і з хлюпотом розбивалися об кам’яну покрівлю сторожової вежі. Волосся зміїлося по моїх плечах разом із потоками води, що струменіли кожним вигином та заглибиною мого тіла. Я розтулила була рот, щоб дихнути, бо вода текла по обличчю, забивала мені ніс, але і з рота хлюпнув нестримний потік води, що присмаком нагадувала морську.

Ізабо та Марта спостерігали за мною. Обличчя Марти було похмурим. Губи Ізабо ворушилися, вона щось кричала, але я не могла розчути крізь гуркіт тисяч і тисяч морських черепашок.

Я підвелася, сподіваючись, що потік води припиниться. Але він не припинився. Я спробувала крикнути жінкам, що нехай вода занесе мене геть разом із моїм горем та пам’яттю про Метью, але натомість із рота вирвався новий потік морської води. Я випростала руку, сподіваючись, що таким чином вода швидше з мене стече, але з кінчиків моїх пальців вирвалися нові потоки. Цей жест нагадав мені руку моєї матері, простягнутої до мого батька — і потік води посилився.

Вода лилася, а моє самовладання слабшало щосекунди. Несподівана поява Доменіко страшенно налякала мене. Метью подався геть. А я поклялася боротися за нього з ворогами, яких не могла визначити і зрозуміти. Тепер я усвідомила, що минуле Метью складалося не лише з таких простих і зрозумілих речей, як тепло каміна, вино та книги. Не проявилося воно сповна і в колі його відданих родичів. Доменіко натякнув на щось зловісне, щось сповнене ворожості, небезпеки та смерті.

Мене охопила втома, і вода потягнула мене вниз. Втома супроводжувалася дивовижним відчуттям піднесеності. Я зависла між світом звичайних смертних і стихією, що обіцяла необмежену та незбагненну силу. Якщо я піддамся цій підводній течії, Діани Бішоп не буде. Натомість я стану водою, я буду ніде і скрізь, вільна від свого тіла й болю. «Вибач, Метью», — хотіла сказати я, але замість слів вийшло булькання — то вода почала свою невмолиму роботу.

Ізабо ступила до мене крок — і в моєму мозку щось луснуло. Я хотіла застерегти її, але мій крик потонув у ревінні, схожому на ревіння океанської припливної хвилі. Біля моїх ніг піднявся вітер, закручуючи воду в торнадо. Я здійняла руки до неба; вітер та вода утворили такий собі стовп торнадо, що надійно огорнув моє тіло.

Марта вхопила Ізабо за руку, і її губи швидко-швидко заворушилися. Мати Метью хотіла було висмикнутися, її рот проказував слово «ні», але Марта вперто трималася за Ізабо, втупившись у неї невідривним поглядом. Через кілька секунд Ізабо покірливо опустила плечі, повернулася до мене і заспівала. Тужливий та нав’язливий, її голос проникнув крізь стіну води і повернув мене до цього світу.

Вітри почали вщухати. Штандарт де Клермонів, який шалено тріпотів під поривами вітру, тихенько колихався. Каскади води з моїх пальців перетворилися на ріки, потім — на струмки і, нарешті, припинилися остаточно. Хвилі, що колотилися по моєму волоссі та плечах, змінилися легкими брижами, а потім теж зникли. Нарешті з мого рота замість води вирвався вигук подиву. Гігантські краплини води з моїх очей, що недавно були провісниками появи відьмоводи, тепер стали її рештками. Залишки влаштованого мною потопу стікали в невеликі отвори біля підніжжя зубчастих стін вежі. А далеко-далеко внизу, вода вихлюпнулася на товсту подушку гравію у внутрішньому дворі маєтку.

Коли вода полишила мене остаточно, я відчула себе випотрошеною, як гарбуз, і страшенно змерзлою. Коліна мені підкосилися, і я боляче вдарилася об кам’яну покрівлю.

— Слава Богу, — прошепотіла Ізабо. — Ми її мало не втратили.

Мене страшенно тіпало від виснаження та холоду.

Обидві жінки кинулися до мене, підняли на ноги і, підтримуючи під лікоть — кожна зі свого боку, — знесли вниз гвинтовими сходами з такою швидкістю, що мені дихання забракло. Коли ж ми опинилися у залі, Марта потягнула мене до кімнати Метью, а Ізабо смикнула мене в протилежному напрямі.

— Моя кімната — ближче, — суворо мовила мати Метью.

— А в його кімнаті вона почуватиметься безпечніше, — заперечила Марта.

Ізабо розпачливо зітхнула і погодилася.

Біля підніжжя сходів, що вели до кімнати Метью, Ізабо несподівано випалила кілька химерних фраз, які в її витончених вустах прозвучали абсолютно недоречно.

— Я сама понесу її, — заявила Ізабо, облишивши лаяти свого сина, сили природи, космічну енергію та багатьох неконкретизованих індивідів смутного походження, які брали участь у спорудженні цієї вежі. Ізабо легко підняла моє тіло, яке було набагато більшим за її. — Ніяк не второпаю — і навіщо він зробив ці сходи такими крутими та ще й двома окремими маршами?!

Марта запхнула пасма мого розпатланого волосся під лікоть Ізабо і знизала плечима.

— Як це навіщо? Щоб нам було важче підніматися! І не тільки нам, а і йому та решті.

Під вечір ніхто не здогадався прийти сюди і запалити свічки, але вогонь у каміні іще жеврів, тому в кімнаті збереглося трохи тепла. Марта зникла у ванній, і коли звідти долинув звук води, зі страхом поглянула на пучки пальців. Ізабо легко, немов то були тріски, підкинула в камін дві величезних поліняки, розворушила недогорілі рештки, і за якихось кільканадцять секунд запалила близько десятка свічок. А потім у їхньому м’якому сяйві занепокоєно оглянула мене з голови до ніг.

— Якщо ти захворієш, він мені цього ніколи не подарує. — Вона взяла мене за руки, пильним поглядом вивчаючи мої нігті; вони були синюваті, але не від електричного струму; вони були сині від холоду та зморщені від відьмоводи. Ізабо заходилася їх енергійно розтирати.

Я і досі торохтіла зубами від холоду, коли висмикнула з її долонь свої пальці й обхопила себе руками, намагаючись зберегти у своєму тілі залишки тепла. Ізабо знову безцеремонно підняла мене і понесла до ванни.

— Нехай побуде тут, поки не відігріється, — коротко кинула вона.

У суцільній пелені пари до мене наблизилася Марта, щоб допомогти роздягнути мене. Невдовзі я була гола, і жінки холодними вампірськими пальцями підняли мене попід руки й обережно опустили у гарячу воду. Від контакту мого задубілого тіла з гарячою, як кип’яток, водою, я закричала, запручалася, намагаючись вискочити з глибокої ванни Метью.

— Ш-ш-ш-ш, — заспокоїла мене Ізабо, прибираючи мені з обличчя волосся, а Марта тим часом заштовхала мене назад у воду. — Ти зігрієшся. Ми мусимо розігріти твоє тіло.

Марта стала, як вартовий, на одному краю ванни, а Ізабо, залишившись на протилежному, видавала заспокійливі звуки і тихо мугикала мелодії собі під ніс. Мій дрож минувся не відразу.

У якусь мить Марта промимрила фразу окситанською, в якій я почула ім’я Маркуса.

Ми з Ізабо одночасно вигукнули: «Ні!»

— Зі мною все буде в нормі. Не треба казати Маркусу про те, що трапилося. Метью не мусить знати про магію. Принаймні не зараз, — пролопотіла я, торохтячи зубами.

— Нам потрібен певний час, щоб тебе зігріти, — спокійно мовила Ізабо, але вираз її обличчя був занепокоєний.

Мало-помалу тепла вода звела нанівець зміни, спричинені в моєму тілі відьмоводою. Марта постійно додавала у ванну гарячої води, бо моє задубіле тіло охолоджувало її. Ізабо дістала з-під вікна старий щербатий глек, занурила його у ванну і взялася поливати гарячою водою мою голову та плечі. Потім вона обгорнула мені голову рушником і заштовхала мене трохи глибше у воду.

— Прогрівайся, — мовила вона наказним тоном.

Невдовзі Марта заметушилася між ванною та моєю спальнею: носила рушники та одяг, скрушно цокала язиком через відсутність у мене піжами та незадовільний стан того старого дрантя, у якому я займалася йогою і яке я взяла сюди, щоб спати. Ні рушники, ні моя стара спортивна одіж не відповідали вимогам збереження тепла.

Тильним боком долоні Ізабо помацала мені лоба та щоки. І кивнула головою.

З дозволу жінок я вибралася з ванни. Вода, що стікала з мого тіла, відразу ж нагадала мені пригоду на вершечку вежі, тож я вчепилася пальцями ніг в підлогу, долаючи підступний потяг стихії.

Марта й Ізабо закутали мене в рушники — щойно принесені від каміна, вони злегка пахли димом. У спальні жінки примудрилися витерти мене так, що прохолодне повітря жодного разу не торкнулося поверхні мого тіла; вони перекочували мене туди-сюди у рушниках, поки я не відчула, що моя шкіра випромінює тепло. Взявши свіжий рушник, Марта грубими рухами витерла мені волосся, а потім зібрала його і скрутила на потилиці тугою косою. Коли я скинула вологі рушники, щоб вдягнутися, Ізабо зібрала їх і кинула сохнути на стілець біля каміна, байдужа до того, що мокра тканина може завдати шкоди антикварній деревині та вишуканій оббивці.

Нарешті вбрана, я сіла біля каміна і втупилася у вогонь. Марта мовчки пішла вниз і невдовзі повернулася з тацею маленьких бутербродів та гарячущим чайником із трав’яним чаєм.

— Їж. Негайно. — Це було не прохання, а наказ.

Я піднесла один бутерброд до рота і понадкушувала його по краях.

Марта невдоволено примружила очі через таку несподівану зміну в моїх звичках до їди.

— Ану їж!

Бутерброд смакував як тирса, але мій шлунок бурчав від голоду. Коли я проковтнула два бутербродики, Марта всунула мені в руки велику чашку з чаєм. Їй не довелося наказувати мені пити — гаряча рідина полилася мені в горло, змиваючи залишки присмаку морської води.

— Що це було — відьмовода? — спитала я, здригнувшись від згадки про всю ту воду, що з мене вилилася.

Ізабо, яка до цього стояла біля вікна, мовчки вдивляючись в темряву, підійшла до софи напроти.

— Так. Взагалі-то, ми вже давно не бачили, щоб вона лилася такими бурхливими потоками.

— Дякувати Богу, що все так добре скінчилося, — сказала я слабким голосом і зробила ще один ковток.

— Більшість сучасних відьом не мають сили притягувати відьмоводу так, як це робила ти. Вони здатні збурити хвилі на поверхні ставка і викликати дощ, коли є хмари. Але вони не в змозі самі стати водою. — Ізабо сіла напроти і втупилася на мене з неприхованою цікавістю.

Виявляється, я стала водою. Усвідомивши незвичність цього факту, я відчула себе вразливою — і ще більше самотньою.

Озвався телефон.

Ізабо видобула з кишені маленький червоний телефончик, якийсь незвично яскравий та модерновий на тлі її блідої шкіри та класичного жовто-помаранчевого вбрання.

— Oui? А, добре. Я рада, що ти прибув цілий та неушкоджений. — Через повагу до мене вона перейшла на англійську. — Так, із нею все гаразд. Вона вечеряє. — Ізабо підвелася і подала мені телефон. — З тобою хоче поговорити Метью.

— Діано? — Голос Метью було ледве чути.

— Так, — коротко мовила я, бо не довіряла сама собі, побоюючись, щоб із рота знову не вискочило щось інше, окрім слів.

Я почула, як він полегшено зітхнув.

— Я просто хотів пересвідчитися, що у тебе все нормально.

— Твоя мати та Марта піклуються про мене, — сказала я і подумала: «А я мало не затопила замок».

— У тебе зморений голос. — Занепокоєний відстанню, що нас розділяла, Метью вслухувався в кожен нюанс моєї інтонації.

— Так, я втомилася, бо день видався довгим і сповненим подій.

— Тоді лягай спати, — мовив Метью несподівано лагідним тоном. У моїх очах несподівано з’явилися сльози, і я швидко змигнула. Сьогодні вночі мені навряд чи вдасться як слід поспати. То був неспокій через те, що Метью піде на якийсь необдуманий, але героїчний крок, щоб мене захистити.

— Ти вже був у лабораторії?

— Їду туди. Маркус хоче, щоб я все перевірив і переконався, що ми вжили необхідних заходів безпеки. Міріам перевірила систему безпеки і у мене вдома. — Він сказав мені цю напівправду, навіть не затнувшись, але я знала, що це не все. Між нами запала тиша, яка невдовзі стала некомфортною.

— Не роби цього, Метью. Благаю, не йди на переговори з Ноксом.

— Я маю подбати про твою безпеку, перш ніж ти повернешся до Оксфорда.

— Тоді нам нема про що говорити. Ти зробив свій вибір. І я теж, — відказала я і повернула телефон Ізабо.

Вона нахмурилася, коли брала його в мене своїми холодними пальцями. А потім попрощалася з сином. Його нерозбірлива відповідь прозвучала в динаміку гучною автоматною чергою.

— Дякую, що не розповіли йому про відьмоводу, — сказала я тихо, коли Ізабо натисла на кнопку «відбій».

— Це тобі доведеться розповідати, не мені, — відповіла Ізабо і неквапливо рушила до каміна.

— Негарно розповідати про те, чого не розумієш. Чому ця здібність проявилася саме тепер? Спочатку був відьмовій, потім видіння, і ось ще вода, — здригнулася я від неприємних спогадів.

— А що то були за видіння? — поцікавилася Ізабо з неприхованим інтересом.

— А хіба Метью вам не розповідав? Мої ДНК містять у собі всю оту… магію, — сказала я, спіткнувшись через це слово. — В аналізі попереджалося про можливість видінь, і вони не змусили себе довго чекати.

— Метью ніколи б не розповів мені про результати аналізів твоєї крові без твого дозволу. Та й з твоїм дозволом не розповів би.

— Я продивлялася їх тут, в шато, — сказала я, вагаючись. — А як ви навчилися контролювати їх?

— То Метью розповідав тобі, що я мала видіння до того, як стала вампіром. — Ізабо скрушно похитала головою. — Йому не слід було цього робити.

— А ви були відьмою? — спитала я, починаючи розуміти, чому Ізабо так мене не любить.

— Відьмою? Ні. Метью припускає, що я була демоном, але я впевнена, що була звичайною людиною. Бо серед людей теж трапляються ясновидці. Не тільки ж створіння мають благословення й прокляття бути ясновидцями!

— А ви могли контролювати своє ясновидіння і відчувати наперед, коли воно прийде?

— З часом це дається дедалі легше. З’являються попередні ознаки. Вони бувають ледь помітними, але ти згодом навчишся їх розпізнавати. Спочатку мені допомагала Марта.

Я вперше почула хоч якусь інформацію про минуле Марти. Але вже не вперше задалася питанням: скільки цим жінкам років і які мінливості долі звели їх разом?

Марта підвелася і схрестила на грудях руки.

— Це справді так, — підтвердила вона, поглянувши на Ізабо з ніжністю та майже материнською турботою. — Набагато легше контролювати видіння, якщо ти пропускаєш його крізь себе без внутрішнього опору.

— Я надто шокована, щоб чинити опір, — сказала я, пригадавши салон і бібліотеку.

— Шок — це спосіб, у який твоє тіло чинить опір, — пояснила Ізабо. — Спробуй розслабитися.

— Та як же тут розслабишся, коли перед тобою пропливають лицарі в панцирі та обличчя незнайомих жінок, і все це змішується з твоїм минулим, — відказала я і позіхнула так, що у мене мало щелепа не вивернулася.

— Ти надто виснажена, щоб думати про це зараз, — зауважила Ізабо і підвелася.

— Я ще не готова до сну, — заперечила я, прикриваючи долонею ще один позіх.

Вона задумливо зміряла мене поглядом, немов прекрасний сокіл, що пильно придивляється до польової миші. У її очах блиснув пустотливий вогник.

— Лягай у ліжко, а я розповім тобі, як я зробила Метью.

Пропозиція була надто спокусливою, щоб від неї відмовитися. Я скорилася. Ізабо підтягнула до ліжка крісло, а Марта заходилася мити й витирати посуд.

— Звідки ж почати? — Вона випрямилася у кріслі й утупилася у полум’я свічки. — Не можна просто так взяти й викласти своє бачення цієї історії. Я мушу почати з його народження, яке сталося тут, у цьому селі. Тому я пам’ятаю його ще дитинчам. Його батьки приїхали сюди, коли Філіп вирішив будуватися на цій землі — тоді Хлодвіг був королем франків. Село виникло тут через одну-єдину причину: в цьому місці оселилися землероби та ремісники, які споруджували церкву та замок.

— А чому ваш чоловік вибрав саме це місце? — Я сіла, спершись на подушки і притиснувши коліна до грудей.

— Хлодвіг пообіцяв йому цю землю, сподіваючись, що Філіп воюватиме з суперниками короля. Але мій чоловік завжди намагався зіштовхнути супротивні сторони задля власних інтересів, — задумливо всміхнулася Ізабо. — Та майже нікому не вдалося спіймати його за цим.

— А батько Метью був землеробом?

— Землеробом? — здивувалася Ізабо. — Ні, він був теслею. І Метью був теслею, допоки не став каменярем.

Каменяр. Камені, з яких було мурували замок «Сім веж», пасували один до одного так добре, що, здавалося, їм не потрібен будівельний розчин. Мені пригадалися дивовижні оздоблені прикрасами димарі сторожки маєтку Метью у Вудстоці. Він казав тоді, що дав можливість якомусь ремісникові випробувати на цих димарях своє вміння. Його довгі тонкі пальці були достатньо дужими, щоб розчавити каштан або розтрощити оболонку устриці. Іще один шматочок головоломки під назвою «Метью» став на своє місце, чудово пасуючи до воїна, науковця та куртьє.

— І вони удвох працювали на спорудженні цього шато?

— Ні, не цього, — відповіла Ізабо і озирнулася. — Це подарунок, який зробив мені Метью, щоб полегшити мої страждання, коли я змушена була покинути своє улюблене місце. Він зніс фортецю, яку колись збудував його батько і замінив її новою. — Її чорно-зелені очі весело зблиснули. — Філіп був сам не свій від люті. Але настав час змін. Перше шато збудували з дерева, і хоча з часом до нього додалися кам’яні прибудови, воно згодом перетворилося на стару халупу.

Я спробувала думкою осягнути часову канву подій — від спорудження першої фортеці та сусіднього села в шостому сторіччі й до вежі, яку вибудував Метью у сторіччі тринадцятому.

Ізабо наморщила від огиди ніс.

— А потім він заклав фундамент оцієї вежі позаду головної споруди. Це сталося тоді, коли він повернуся додому і не захотів мешкати так близько до родини. Вона мені ніколи не подобалася, бо здавалася дурнуватим витвором романтичної фантазії, але то було його бажання, і я не стала йому заважати. — Ізабо знизала плечима. Така кумедна вежа. При обороні маєтку вона не до діла. На той час Метью вже й так збудував більше веж, аніж ми потребували.

Ізабо поволі розкручувала свою розповідь, і здавалося, що у двадцять першому столітті вона перебувала лише невеличкою частиною своєї свідомості.

— Метью народився в селі. Він завжди був такою здібною, такою допитливою дитиною! Він свого батька до сказу доводив — ходив разом із ним до шато, а там то інструмент без дозволу візьме, то палицю, то камінь. У ті часи діти рано навчалися ремесла своїх батьків, але Метью взагалі був унікум. Його здібності розвинулися дуже рано. І щойно він зміг твердо тримати в руках сокиру і не поранитися нею, його поставили до роботи.

Я уявила восьмирічного Метью з жилавими ногами та сіро-зеленими очима, що бігає довколишніми пагорбами й лісами.

— Так, — мовила Ізабо, погоджуючись із моїми невисловленими думками. — Він і справді був прекрасною дитиною. І прекрасним юнаком. Для тих часів він був навдивовижу високий, хоча став іще вищим, коли перетворився на вампіра. І мав оригінальне почуття гумору, любив попустувати. Завжди вигадував, наче сталося щось не те, або казав, що йому не дали вказівок стосовно балок перекриття чи фундаменту. І Філіп завжди вірив байкам, які розповідав йому Метью, — розповідала Ізабо поблажливим тоном. — Перший батько Метью помер, коли хлопцю було кільканадцять років, а мати його померла на декілька років раніше. Він залишився сам-один, і ми потурбувалися про те, щоби знайти йому жінку, аби він міг осісти і завести сім’ю. Якось він познайомився з Бланкою. — Ізабо трохи помовчала, спокійно і без злоби вдивляючись у глибочінь часу. — Не може ж такий показний хлопець довго бути без дівчат.

То було твердження, а не запитання. Марта лиховісно блиснула поглядом на Ізабо, але промовчала.

— Звісно, що ні, — тихо відповіла я, і мені стало важко на серці.

— Бланка була новенькою в селі; вона працювала служницею у одного з каменярів, яких Філіп привіз із Равени для спорудження першої церкви. Як свідчило її ім’я, вона була блідою, мала очі, як весняне небо, і волосся, наче виткане з золотих ниток.

Прекрасна жінка з блідою шкірою з’явилася у моєму видінні, коли я ходила за комп’ютером Метью. Вона чудово підходила під описання Бланки, яке щойно дала Ізабо.

— Вона мала милу посмішку, чи не так? — пошепки спитала я.

Ізабо здивовано витріщилася на мене.

— Так, а звідки ти знаєш?

— Та знаю. Я побачила її, коли панцир у кабінеті Метью спіймав відблиск вогню.

Марта сказала щось попереджувальне, але Ізабо продовжила свою розповідь.

— Інколи Бланка здавалася мені такою тендітною, наче вона бідолашна ось-ось переломиться навпіл, витягаючи з колодязя воду чи рвучи на городі овочі. Гадаю, саме її тендітна краса і привабила мого Метью. Йому завжди подобалися крихкі й тендітні створіння. — Очі Ізабо швидко ковзнули по моїх далеко не тендітних формах. — Коли вони побралися, Метью було двадцять п’ять і він уже був у змозі прогодувати сім’ю. Бланка ж мала лише дев’ятнадцять. Ясна річ, вони були прекрасною парою. Між смаглявістю Метью та блідістю прекрасної Бланки був такий контраст! Вони дуже кохали одне одного, і їхній шлюб видався щасливим. Але їм не судилося мати дітей. У Бланки траплявся викидень за викиднем. Не можу уявити собі, як вони терпіли це, коли твої діти один за одним помирають, іще навіть не ковтнувши повітря. — Не знаю, чи могли вампіри плакати, хоча у видінні, яке прийшло до мене у салоні, я бачила криваву сльозу на щоці у Ізабо. А тепер навіть без сліз вона мала вигляд створіння, що плаче, а на її обличчі застигла маска жалю.

— Нарешті після багатьох років невдалих спроб Бланка завагітніла. Це трапилося п’ятсот тридцять першого року. То був незвичайний рік. На півдні з’явився новий король, і всюди знов почалися битви. На обличчі Метью дедалі частіше з’являвся щасливий вираз, бо він сподівався, що його дитина виживе. І вона вижила. Лукас народився восени, і його хрестили в недобудованій церкві, до спорудження якої долучився і Метью. Бланка мала важкі пологи. Пупорізка сказала, що Бланка більше не зможе народжувати дітей. Втім, Метью було цілком достатньо й Лукаса. А він вдався у свого батька: мав чорні кучері, гостре підборіддя та довгі ноги.

— А що ж сталося з Бланкою та Лукасом? — тихо спитала я. Бо до перетворення Метью на вампіра залишалося шість років. Напевне, щось тоді трапилося, інакше він не дозволив би Ізабо забрати у нього життя і змінити його на нове.

— Метью та Бланка дивилися, як зростав та розквітав їхній син. Метью навчився працювати не лише з деревом, а й з каменем, користувався великим попитом серед можновладців — від наших країв і аж до Парижа. Якось до села прийшла лихоманка. Всі захворіли. Метью видужав. Але Бланка з Лукасом — ні. Це сталося п’ятсот тридцять шостого року. Попередній рік був якийсь химерний, мав дуже мало сонячних днів та надзвичайно холодну зиму. А навесні прийшла хвороба. І забрала з собою Бланку та Лукаса.

— А селянам не здалося дивним те, що ви з Філіпом не захворіли?

— Звісно, що здалося. Але в ті часи можна було вигадати набагато більше пояснень, аніж зараз. Тоді селянам було легше повірити в те, що Господь прогнівався на них, аніж уявити, що поруч із ними жили вампіри, тобто — manjasang.

— Manjasang? — спробувала я перекотити в роті склади так само швидко й вправно, як це зробила Ізабо.

— Це старовинна назва вампірів — «той, хто харчується кров’ю». Дехто запідозрив правду і пошепки розповідав її сусідам у себе біля каміна. Але в ті часи вторгнення остготів було набагато страшнішою проблемою, аніж господар-вампір. Філіп пообіцяв селянам свій захист на випадок, коли загарбники повернуться. До того ж він взяв собі за правило ніколи не харчуватися поблизу домівки, — манірно заявила Ізабо.

— А як Метью пережив смерть Бланки й Лукаса?

— Він сумував. Був невтішний у своєму горі. Кинув їсти. Став схожим на кістяк, і одного дня до нас прийшли мешканці села і попросили нашої допомоги. Я принесла йому поїсти, — з цими словами Ізабо поглянула на Марту і всміхнулася, — змусила його з’їсти те, що принесла, а потім гуляла з ним, аж поки він трохи заспокоївся. Коли ж він не міг заснути, ми йшли з ним до церкви і молилися за душі Бланки й Лукаса. Тоді Метью був дуже набожним. Ми розмовляли з ним про рай та пекло, а він все побивався — куди поділися їхні душі й чи зможе він їх віднайти після своєї смерті.

Восени Метью подавав надію на одужання. Але зима видалася важкою. Люди голодні, знову почалися хвороби. Повсюди носилася смерть. Навіть весна не розвіяла смуток і морок. Філіпа непокоїв стан справ на будівництві церкви, і Метью взявся до роботи ще завзятіше. А на початку другого тижня червня його знайшли на долівці під склепінчастою стелею з поламаними ногами та хребтом.

Я зойкнула, уявивши, як м’яке тіло Метью падає вниз і розбивається об каміння.

— Ясна річ, він не вижив би після такого падіння, — тихо мовила Ізабо. — Він помирав. Дехто з каменярів стверджував, що Метью послизнувся і впав. Інші казали, що він стояв на риштуванні й раптом — раз! — полетів униз. Гадали, що Метью сам стрибнув. Почалися розмови про те, що його не можна ховати біля церкви, бо він самовбивця. Я не могла дозволити йому померти зі страхом у душі, адже він дуже боявся, що йому, можливо, не вдасться уникнути пекла. Метью хотів возз’єднатися з Бланкою та Лукасом, то як же він міг зустріти свою смерть, побоюючись, що більше ніколи їх не побачить?

— Ви вчинили правильно, — сказала я. — Я б теж не змогла відвернутися від нього, хоч який би не був стан його душі. Залишити Метью страждати з розбитим покаліченим тілом — це немислимо. Якби моя кров змогла його врятувати, я б теж без вагань поділилася б нею.

— Ти вважаєш, що я вчинила правильно? — похитала головою Ізабо. — Я ніколи не була в цьому впевнена. Філіп сказав, що я сама вирішила зробити Метью членом нашої родини. До нього своєю кров’ю я вже зробила кількох вампірів, і після нього — також. Але Метью був не такий. Він подобався мені, і я зрозуміла, що то боги дають мені можливість зробити його своєю дитиною. І взяти на себе відповідальність навчити його, яким має бути вампір у цьому світі.

— Метью опирався? — спитала я, не в змозі стриматися.

— Ні, — відповіла Ізабо. — Він божеволів від болю. Ми наказали всім піти геть, сказали, що приведемо священика. Звісно, нікого ми не привели. Ми з Філіпом підійшли до Метью і пояснили йому, що можемо дати йому вічне життя, без болю та страждань. Через багато років Метью розповів нам, що йому здалося, наче до нього прийшли Іоанн Хреститель та Матір Божа, щоб забрати з собою на небеса і возз’єднатися з його дружиною та дитиною. Коли ж я запропонувала йому свою кров, то він подумав, що то я — священик, який його соборуватиме.

Єдиними звуками в кімнаті були моє тихе дихання та потріскування поліняк у каміні. Мені хотілося розпитати в Ізабо подробиці того, як вона зробила Метью вампіром, але я боялася — а раптом на цю тему вампіри не люблять говорити. Може, це є надто особистісне, або ж надто болісне… Але невдовзі Ізабо сама про це розповіла без підказки.

— Він сприйняв мою кров так легко, немов для неї народився, — зітхнула вона, шелеснувши платтям. — Метью не з тих, кому стає зле від вигляду чи запаху крові. Я розгризла свою кисть зубами і сказала йому, що моя кров вилікує його. І він випив свій порятунок без вагань і без страху.

— А опісля? — прошепотіла я.

— А опісля… опісля з ним було важко, — обережно відповіла Ізабо. — Всі новостворені вампіри дужі й голодні, але Метью було майже неможливо контролювати. Він страшенно розлютився, дізнавшись, що став вампіром, його потреба в харчуванні була безкінечною. Нам із Філіпом довелося тижнями полювати, щоб прогодувати його. Його тіло змінилося навіть більше, аніж ми очікували. Всі ми стаємо вищими, гарнішими та сильнішими. Наприклад, я була набагато меншою до того, як стала вампіром. Але Метью з худого, як очеретина, чоловіка перетворився на могутнього велетня. Мій чоловік був більшим за новоствореного сина, але Метью, напившись моєї крові, став справжньою карою навіть для Філіпа.

Зусиллям волі я змусила себе не зіщулитися від думки про лють та несамовиту ненажерливість Метью. Натомість я невідривно дивилася на його матір, намагаючись неупереджено сприймати почуте про нього. Ось чого боявся Метью: що я згодом зрозумію, ким він був — ким він і досі залишався — і відчую до нього огиду і страх.

— І що ж змусило його вгамуватися?

— Філіп став брати його на полювання, — пояснила Ізабо, — коли зрозумів, що Метью не вбиватиме все, що траплятиметься йому на шляху. Висліджування здобичі захопило його уяву, а погоня захопила його тіло. Невдовзі він прагнув погоні більше, аніж крові, що є доброю ознакою для молодого вампіра. Це означало, що він з абсолютного уособлення суто апетиту перетворився на істоту раціональну. Відтоді повернення совісті та сумління було питанням часу. Тепер Метью думав перед тим, як вбивати. А нам лишився тільки один клопіт — чорні періоди, коли Метью, відчувши гостроту втрати Бланки й Лукаса, накидався на людей, щоб вгамувати свій апетит.

— А в такі моменти що-небудь могло йому допомогти?

— Інколи я йому співала — ту саму пісню, яку співала тобі сьогодні увечері, та й інші пісні. Інколи це допомагало зняти закляття його безмежного горя. А часом Метью зникав, згодом повертався, але Філіп забороняв мені розпитувати його.

Ізабо поглянула на мене потемнілими очима. І наші погляди підтвердили спільну думку: Метью розпачливо шукав втіху в інших жінок, у їхній крові, в дотику їхніх рук, що не були руками ані його дружини, ані його матері.

— Він такий стриманий, що важко його уявити в такому стані, — подумала я вголос.

— Метью все дуже глибоко переживає. Це Божий дар і водночас — прокляття, коли ти кохаєш так сильно, що здатен завдати болю після того, як любов щезне.

У голосі Ізабо почулася загроза. Я виклично випнула підборіддя, і в кінчиках пальців знову закололо.

— Тоді мені треба зробити так, щоб його любов до мене ніколи не щезала, — з притиском відказала я.

— І як ти збираєшся це зробити? — насмішливо спитала Ізабо. — Станеш вампіром і братимеш участь у наших полюваннях? — Вона розсміялася, але не було в її голосі ані веселості, ані радості. — Упевнена, що саме це запропонував Доменіко. Один маленький укус, висмоктати твою кров, а потім обміняти нашу кров на твою. І тоді Конгрегація не матиме права втручатися у твоє приватне життя.

— Що ви хочете сказати? — спитала я, заціпенівши від жаху.

— А ти що — сама не розумієш? — визвірилася на мене Ізабо. — Якщо тобі вже так хочеться бути з Метью, то ставай однією з нас, і це відведе небезпеку і від нього, і від тебе. Може, відьми й прагнуть зберегти тебе як одну зі своїх, але коли ти теж станеш вампіром, вони не зможуть заперечувати проти твоїх стосунків із Метью.

У горлі в Марти почулося низьке гарчання.

— Так он чому поїхав Метью? Конгрегація наказала йому зробити з мене вампіра?

— Метью ніколи б не наказав зробити з тебе manjasang, — презирливо кинула Марта, і очі її спалахнули гнівом.

— Ні, — відповіла Ізабо з тихою злобою в голосі. — Я вже казала тобі, що він полюбляє тендітні створіння.

Це був один із секретів Метью. Якби я була вампіром, над нами не висіла б загроза покарання, і не було б чого боятися Конгрегацію. Все, що мені треба зробити, — це стати кимось іншим.

Дивно, але я замислилася над такою перспективою майже без страху та без паніки. Я можу залишитися з Метью — і навіть стати більшою та вищою. Це могла б зробити Ізабо. Її очі хижо блиснули, коли я мимовільно провела рукою по шиї.

Але я ще не розібралася зі своїми видіннями, не кажучи про здатність керувати силою води та вітру. Я ще не мала уявлення про потенціал, що крився в моїй крові. А ставши вампіром, я вже ніколи не розкрию загадку манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два».

— Я пообіцяла йому, — мовила Марта хрипким голосом. — Діана мусить лишитися такою, якою є, — відьмою.

Ізабо хижою посмішкою оголила зуби і ствердно кивнула.

— Ви, напевне, пообіцяли йому також, що не скажете мені, що трапилося в Оксфорді?

Мати Метью кинула на мене довгий допитливий погляд.

— От сама й спитаєш Метью, коли він повернеться. Я про це нічого тобі не говоритиму.

Але я мала багато інших питань, питань, які заклопотаний Метью може визнати недоречними.

— А поясніть мені, чому це так важливо, що до лабораторії намагалися вдертися істоти, а не звичайні люди?

Запала тиша, й Ізабо з цікавістю роздивлялася мене. Нарешті вона відповіла:

— Розумна дівчинка. Зрештою, я не обіцяла Метью, що мовчатиму стосовно правил поведінки. — І вона схвально поглянула на мене. — Серед створінь така поведінка є неприйнятною. Сподіваймося, що то був якийсь нерозважливий демон, що не вповні розумів, на що він іде. І Метью може вибачити таку поведінку.

— Він завжди пробачав демонам, — загадково мовила Марта.

— А що, як то був не демон?

— Якщо то був вампір, то це жахлива образа. Ми створіння територіальні. Вампір не перетинає межі домівки чи території іншого вампіра без дозволу.

— А Метью зможе пробачити таку образу? — Пригадавши, з якою силою Метью гепнув дверима «рейндж-ровера», я подумала, що відповідь на це запитання буде негативною.

— Можливо, — відповіла Ізабо з сумнівом у голосі. — Бо грабіжники нічого не забрали і нічого не пошкодили. Але, скоріш за все, Метью вимагатиме компенсації та покарання.

І знову мене різко вкинули в Середньовіччя, коли дотримання кодексу честі та збереження репутації стояли на першому місці.

— А якщо, то були відьма чи відьмак? — тихо спитала я.

Мати Метью відвернулася від мене.

— Для представників відьмацького племені це було б актом агресії. І тут не допоможе жодне вибачення і жодна компенсація.

Сигнал тривоги зазвучав.

Я відкинула ковдру і рвучко опустила ноги на долівку.

— Вторгнення вчинили, щоб спровокувати Метью. Він поїхав до Оксфорда, сподіваючись укласти угоду з Ноксом, яка ґрунтувалася б на взаємній довірі. Ми маємо попередити його.

Ізабо рішуче зупинила мене, поклавши одну руку мені на коліна, а другу на плече.

— Він вже знає про це, Діано.

Я швидко проаналізувала щойно почуту інформацію.

— Ось чому він і не взяв мене до Оксфорда? Отже, небезпека загрожує саме йому?

— Звісно, що загрожує, — різко відказала Ізабо. — Але він зробить все, що зможе, щоб покласти край цій ситуації. — З цими словами вона розвернула мене, поклала мої ноги назад на ліжко і щільно вкрила мене ковдрою.

— Я маю бути там, — запротестувала я.

— Ти йому тільки заважатимеш. Тому ти залишишся тут, як він тобі наказав.

— А я що — більше не маю права слова? — спитала я уже в сотий раз після того, як приїхала до «Семи веж».

— Ні, — в унісон відказали обидві жінки.

— Ти і справді ще багато чого не знаєш про вампірів, — знову нагадала мені Ізабо, але цього разу в її голосі прозвучала нотка жалю.

Так, мені ще багато доведеться дізнатися про вампірів.

Але ж хто мене навчатиме? І коли?

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка