Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка2/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Розділ 2

Дзвони Оксфорда вдарили сім разів. Ніч приходила слідком за сутінками не так повільно, як кілька місяців тому, але трансформація була неквапливою. Персонал бібліотеки увімкнув лампи лише півгодини тому, і тепер вони утворювали маленькі острівці золотавого світла на сірому тлі.

Йшов двадцять перший день вересня. Відьми у всьому світі трапезували напередодні осіннього рівнодення, святкуючи Мабон і вітаючи прихід зимової темряви. Але оксфордським відьмам доведеться обійтися без мене. Наступного місяця я мала виступити на важливій конференції з не менш важливою доповіддю, яка задасть тон усій дискусії. Та мої думки й ідеї ще остаточно не сформувалися; вони й досі перебували в хаотичному стані, й це мене нервувало.

Від думки про страви, що їх споживатимуть мої колеги-відьми де-небудь у Оксфорді, мій шлунок забурчав. Я була у бібліотеці з дев’ятої тридцять ранку і зробила лише коротку перерву на обід.

Шон взяв відгул, і тепер за столом видавання сиділа не знайома мені жінка. Від неї я вже натерпілася клопоту, бо вона запропонувала фільмокопію замість потріпаного оригіналу, який я замовила. Зачувши нашу суперечку, зі свого кабінету вийшов директор читального залу, пан Джонсон, і втрутився у розмову.

— Прийміть мої вибачення, докторе Бішоп, — похапцем мовив він, поправивши на перенісся окуляри у темній оправі. — Якщо цей манускрипт потрібен для вашої роботи, то ми раді виконати ваше замовлення. — З цими словами він пішов за книгою з обмеженим доступом, а коли приніс її, то знову розсипався вибаченнями за незручності, завдані мені новою та недосвідченою працівницею. Втішена тим, що мої наукові титули стали мені в пригоді, я цілий день провела у бібліотеці, читаючи отриману книгу.

Я витягнула з куточків обкладинки дві спіральні гирьки й обережно згорнула книгу, задоволена обсягом виконаної роботи. Надибавши у п’ятницю зачаклований манускрипт, я присвятила уїк-енд не алхімії, а виконанню рутинних завдань, щоб поновити в собі відчуття нормальності: заповнила бланки квитанцій, написала кілька рекомендаційних листів і навіть дописала відгук на одну книжку. Ці справи йшли впереміжку з більш прозаїчними ритуалами — пранням білизни, споживанням гігантської кількості чаю та намаганням куховарити за рецептами з кулінарних програм Бі-бі-сі.

Сьогодні я встала дуже рано й цілий день намагалася займатися нагальною роботою, щоб зосередити думки на ній, а не на спогадах про химерні ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» та загадковий палімпсест. Я кинула погляд на стислий, розписаний погодинно, робочий розклад на день. Найлегшим був пункт третій. Відповідь на нього містилася в заумному періодичному виданні під назвою «Нотатки та загадки». Його примірник стояв у книжковій шафі, що сягала аж до високої стелі читального залу. Я відсунула стілець і вирішила, перш ніж іти з бібліотеки, поставити позначку «виконано» в одному з пунктів свого списку.

До горішніх полиць секції залу герцога Гамфрі, відомої під назвою Сельден-Енд, можна було піднятися потертими сходами, котрі вели на галерею над читальними столами. Я пішла нерівними сходинками туди, де на дерев’яних полицях акуратними хронологічними рядами розташовувалися книги в захисних цератових обкладинках. Здавалося, ніхто цими книгами не цікавився — окрім мене та одного викладача древньої літератури з Магдалинського коледжу Оксфордського університету. Я знайшла поглядом потрібний мені фоліант і стиха вилаялася: він стояв на верхній полиці, тож рукою його не дістати.

Хтось тихо хихикнув — і я аж підскочила з переляку. Крутнула головою, придивилася — може, той «хтось» сидить за столиком у дальньому кінці галереї? Але там нікого не було. Знову мені ввижаються голоси! Оксфорд і досі був безлюдним містом-привидом, а увесь університетський люд пішов понад годину тому, щоб перехилити перед вечерею по безкоштовній склянці хересу в кімнаті відпочинку для старшокурсників. У відьмацьке свято навіть Джиліан пішла підвечір із бібліотеки, востаннє запросивши мене на святкову вечірку й окинувши хитро примруженим поглядом стос книг на моєму столі.

Я пошукала поглядом ослінчик-підставку, але його ніде не було видно. Бодліанська бібліотека зажила сумної слави саме через брак пристосувань, що полегшували читачеві пошук книг. Бо ж на пошуки ослінця десь у іншому читальному залі могло піти хвилин із п’ятнадцять — не менше. Я завагалася. Я ж переборола спокусу вдатися до магії в п’ятницю, коли мені трапилася зачаклована книга. А зараз… Чом би й ні? Ніхто й не помітить.

Попри ці раціональні міркування, по моїй шкірі побігли кольки. Я нечасто порушувала власні правила і добре пам’ятала ті нечисленні випадки, коли обставини змушували мене задіювати магію. Цього року це трапилося вже вп’яте, включно з випадками, коли мені довелося наслати заклинання на несправну пральну машину та торкнутися обкладинки фоліанта «Ешмол № 782». Не так вже й багато як для вересня, але й не особистий рекорд.

Я увібрала повні легені повітря, простягнула вгору руку й уявила, що тримаю книгу.

Дев’ятнадцятий том «Нотаток та загадок» висунувся на чотири дюйми, нахилився — наче його знімала з полиці чиясь невидима рука — і з глухим виляском гепнувся мені на долоню. І відразу ж розгорнувся на потрібній мені сторінці.

На все це пішло аж три секунди. Я зітхнула, немов хотіла разом із видихом випустити з себе частину своєї провини. Раптом моя спина наче кригою вкрилася.

Мене побачили, і це була не звичайна людина.

Коли одна відьма дивиться на іншу, це спричиняється до кольок у шкірі. Однак відьми — не єдині істоти, що існують у світі звичайних людей. Є також демони — творчі артистичні створіння, котрі йдуть вузькою линвою між божевіллям та геніальністю. «Рок-зірки та серійні убивці» — так моя тітка схарактеризувала цих химерних і приголомшливо-бентежних істот. А ще у світі є вампіри — древні й прекрасні. Вони харчуються кров’ю і здатні заворожити вас своєю чарівністю. Звісно, якщо відразу не вб’ють.

Коли на мене дивиться демон, я відчуваю його погляд як легкий та нервуючий поцілунок.

Коли ж на мене витріщається вампір, у мене виникає чітке й холодно-крижане відчуття небезпеки.

Я подумки перебрала читачів, що відвідували останнім часом читальний зал герцога Гамфрі. Так, якось серед них був один вампір — схожий на херувимчика монах, котрий із замріяним виглядом годинами сидів над середньовічними молитовниками та часословами. Але вампірів нечасто можна побачити у залах, де зберігаються рідкісні книги. Час від часу хтось із них, піддавшись почуттям марнославства та ностальгії, приходив у такий зал, щоб поринути у спогади, але це було нетипово.

Набагато типовішими серед відвідувачів бібліотек були відьми та демони. Сьогодні, наприклад, приходила Джиліан Чемберлен і вдивлялася в древні папіруси крізь збільшувальне скло. А в залі з музичною літературою побували принаймні два демони, не менше. Коли я проходила повз них попити кави в крамниці «Блеквел», вони отетеріло витріщилися на мене. Один із них раптом попрохав мене принести йому каву-латте, таким чином демонструючи, що його охопила в ту мить бозна-яка манія.

Але ні — зараз за мною спостерігав вампір, це точно.

Мені траплялися в житті кілька вампірів, адже я працювала на царині, що неминуче пов’язувала мене з науковцями, а лабораторії всього світу просто кишіли вампірами. Наука винагороджує тривалі й наполегливі зусилля. А через звичку працювати наодинці визнання та слава науковців зазвичай обмежуються вузьким колом їхніх колег та знайомих. Тому для досягнення вагомих результатів — і слави — більше годиться життя, яке триває не кілька десятиліть, а кілька сторіч.

У наші дні вампіри тяжіють до таких наукових сфер, як прискорювачі часток, розшифрування генетичного коду людини, а також молекулярна біологія. Колись вони натовпами обсідали такі царини, як алхімія, анатомія та електрика. Якщо наукова сфера пов’язана з вибухами, кров’ю або перспективою розкриття таємниць всесвіту, то будьте певні — там обов’язково є вампір.

Здобутий у чаклунський спосіб примірник «Нотаток та загадок», я стиснула в руках і обернулася, щоби поглянути на того, хто за мною піддивлявся. Він стояв у затінку з протилежного боку залу перед довідниками з палеографії, прихилившись до одного з граціозних дерев’яних стовпів, на яких трималася галерея. У руках він тримав «Довідник з типів письма, використовуваних в англійському рукописі до 1500 року» авторки Джанет Робертс.

Мені ще ніколи не доводилося бачити цього вампіра, але я не сумнівалася, що він не потребував підказок стосовно того, як тлумачити древню каліграфію.

Кожен, хто читав бестселери в покетбуці чи дивився телевізор, знає, що від одного вигляду вампіра в людей перехоплює дух, але ані книги, ані фільми не готують вас до зустрічі зі справжнім вампіром. Вони мають фігури настільки бездоганні, що скидаються на витвори вправного скульптора. А коли вони рухаються або розмовляють, то ваш розум просто не в змозі повністю охопити чуте й бачене. Кожен їхній рух пронизаний граціозністю, кожне слово — наче музика. Їхні очі заворожують — саме завдяки цій здатності вампіри й ловлять свою здобич. Один тривалий погляд, кілька тихих слів, легенький дотик — і ви вже в тенетах у вампіра, вирватися з яких не маєте жодного шансу.

Вдивляючись у вампіра в дальньому кутку, я з прохолодою в серці збагнула, що, на жаль, мої знання цього предмета мали суто теоретичний характер. І тепер, коли я опинилася з вампіром віч-на-віч, із цих знань було мало практичного зиску.

Єдиний вампір, із яким я мала більш, ніж поверхове знайомство, працював у Швейцарії на прискорювачі ядерних часток. Джеремі був тендітний та навдивовижу гарний, з яскраво-білявим волоссям, блакитними очима та веселим сміхом. Він переспав майже з усіма жінками в кантоні Женеви і тепер «обробляв» місто Лозанна. Я ніколи детально не розпитувала його, що робив він із жінками після того, як їх спокусив, і вперто відкидала його постійні запрошення до ресторану чи кафе. Мені завжди здавалося, що Джеремі є типовим представником породи вампірів. Але поряд із тим, що стояв переді мною, мій знайомий видався мені кістлявим, незграбним і дуже-дуже молодим.

Цей вампір був високим — понад шість футів на зріст, навіть зважаючи на кут зору, під яким я дивилася на нього згори, з галереї. Та й тендітним він не був. Широкі плечі, стрункі стегна, мускулисті ноги. Він мав навдивовижу довгі й рухливі руки — ознаку психологічної витонченості, котра вперто повертала до них ваш погляд: як ці витончені руки можуть належати такому великому й сильному чоловіку?

Мій погляд ковзав по ньому, а він аж прикипів до мене очима. З протилежного кутка читального залу вони були схожі на чорні вуглини, що визирали з-під так само чорних брів, одна з яких вигнулася знаком запитання. Обличчя вампіра й справді вражало: гладенькі щоки плавно переходили у високі вилиці, а вилиці переходили у брови, що нависали над очима, і захищаючи, і затіняючи їх. Його дивовижно широкий рот — єдина риса, що давала місце хоч для якоїсь подоби м’якості та делікатності над гострим підборіддям, — видавався так само недоречним, як і його навдивовижу довгі руки.

Та найбільше нервувала в цьому вампірі не бездоганність його статури, а моторошна комбінація сили, моторності та гострого розуму, яка відчувалася навіть на відстані. У чорних брюках та світло-сірому светрі, з чуприною чорного волосся, відкинутого з лоба і коротко підстриженим на потилиці, він скидався на пантеру, що була готова напасти будь-якої миті, але не поспішала цього робити.

Вампір усміхнувся, не оголивши зубів. То була стримана усмішка ввічливості. Та я мало не фізично відчула бездоганно прямі й гострі ряди його зубів за блідими губами.

Від самої думки про ці зуби хвиля адреналіну прокотилася моїм тілом, а пучки затерпли. Раптом мною заволоділа одна й тільки одна думка: «Тікай звідси. Негайно!»

Мені здалося, що сходи стали набагато далі, аніж за чотири кроки, які мені знадобилися, щоби здолати відстань. Я прожогом кинулася до нижнього ярусу, але перечепилася об останню сходинку і впала прямісінько в очікувально розпростерті руки вампіра.

Ясна річ, він першим встиг до нижньої сходинки.

Пальці його були холодні, а руки — міцні, як криця. Повітря довкола мене наповнив аромат гвоздики, кориці й іще чогось, схожого на ладан. Вампір поставив мене на ноги, підняв із підлоги примірник «Нотаток та загадок» і, злегка вклонившись, подав його мені.

— Я так розумію, ви — доктор Бішоп?

Тремтячи усім тілом, я кивнула.

Довгі бліді пальці його правої руки пірнули в кишеню і видобули звідти блакитно-білу візитну картку. Він подав її мені.

— Мене звуть Метью Клермон.

Я взялася за кінчик картки, намагаючись не торкатися його пальців. Поруч з іменем Клермон на візитці була зображена емблема Оксфордського університету з її трьома коронами та розгорнутою книгою, а потім ішов рядок із переліченням титулів, котрі свідчили, що його вже прийняли до Королівського наукового товариства.

Що ж, непогано для людини тридцяти з гаком років, хоча я підозрювала, що справжній вік вампіра був, принаймні, удесятеро більшим.

Мене не здивувало те, що вампір-професор спеціалізувався в біохімії й працював від Оксфордського центру нейробіології в шпиталі Джона Редкліфа. Бо ж кров та анатомія — дві улюблені дисципліни вампірів. На додаток до номера офіса й адреси електронної пошти, картка містила також номери трьох різних лабораторій. Може, він раніше мені й не траплявся, але знайти цього вампіра було неважко.

— Ви професор Клермон? — здавлено пискнула я, ледь придушивши в собі бажання заверещати і кинутися до виходу.

— Ми ще не зустрічалися, — проговорив вампір із якимось химерним акцентом у голосі. Загалом цей акцент був кембриджсько-оксфордським, але мав у собі м’яку нотку, яку я не могла визначити. Його очі, які він не зводив із мого обличчя, насправді виявилися не чорними: я побачила, що його розширені зіниці оточує сірувато-зелене срібло райдужної оболонки. Я була не в змозі від них відвернутися, від їх невідпорної притягальної сили.

Рот вампіра знову заворушився.

— Я палкий прихильник вашої наукової діяльності.

Я ошелешено витріщилася на нього. Так, теоретично професор біохімії може зацікавитися алхімією сімнадцятого сторіччя, але навряд чи. Торкнувшись комірця своєї білої сорочки, я швидко окинула поглядом приміщення. Окрім нас тут нікого не було. Ні біля дубових ящиків картотеки, ні біля комп’ютерів. А черговий за столиком замовлень, ким би він не був, не зміг би прийти мені на допомогу, бо перебував надто далеко.

— Мені дуже сподобалася ваша стаття про символізм кольорів алхімічної трансформації, а ваша робота про підхід Роберта Бойля до проблем стискування та розширення видалася мені вельми переконливою, — спокійно розказував Клермон так, немов уже звик бути єдиним активним учасником розмови. — Я ще не закінчив вашу нову книгу про освіту та професійну підготовку майбутніх алхіміків, але вона мені дуже подобається.

— Дякую, — прошепотіла я, буквально віддираючи слова від горлянки. Погляд вампіра перемістився мені на шию.

Я з переляку заходилася застібати ґудзики комірця.

Погляд неприродно дивовижних зіниць вампіра знову переплив на мої очі.

— Вам фантастично добре вдається занурювати ваших читачів у минуле.

Я сприйняла ці слова як комплімент, бо хто, як не вампір, добре знає минуле? Клермон на мить завагався.

— Можна запросити вас на вечерю?

Я аж рота роззявила від подиву. На вечерю? Зважаючи на його кулінарні вподобання, він пречудово зможе «повечеряти» мною просто тут, у бібліотеці. Навіщо ж відкладати?

— Я маю інші плани, — грубо бовкнула я, сама не в змозі чітко сформулювати, що ж то були за плани. Метью Клермон, безперечно, знав, що я відьма, хоча я й не збиралася святкувати Мабон.

— Дуже жаль, — пробурмотів він із легкою усмішкою. — То, може, іншим разом. Ви ж у Оксфорді на рік, еге ж?

Бути поруч із вампіром — це завжди нервує, до того ж гвоздичний аромат, який ішов від Клермона, чомусь нагадав мені химерний запах фоліанта «Ешмол 782». Не в змозі мислити чітко, я поспішно закивала головою. Бо так було безпечніше.

— Я так і думав, — мовив Клермон. — Не сумніваюся, що наші стежки ще перетнуться. Оксфорд — таке маленьке містечко…

— Дуже маленьке, — погодилася я, шкодуючи, що не поїхала на вихідні до Лондона.

— Що ж, бувайте, докторе Бішоп. Радий був із вами познайомитись, — сказав Клермон, простягаючи руку. За винятком короткої подорожі до моєї шиї, його очі жодного разу не відірвалися від моїх. Здається, він навіть жодного разу не блимнув. Зусиллям волі я змусила себе не відвернути погляду першою.

На мить завагавшись, я простягнула йому свою долоню. Легкий скороминущий дотик — і вампір опустив руку. А потім усміхнувся, відступив назад і зник у темряві найстарішої секції бібліотеки.

Я постояла непорушно, доки мої закляклі руки знову набули здатності рухатися, а потім повернулася до свого столика і вимкнула комп’ютер. Коли я збирала свої папери, примірник «Нотаток та загадок» докірливо поцікавився, чому ж я так і не зволила заглянути в нього, якщо вже зняла з полиці? Та й увесь мій список являв собою суцільний докір. Я вирвала його з блокнота, зіжмакала аркуш і кинула його в сміттєвий кошик під столом.

— Сьогодні й без того було достатньо мороки, — стиха промимрила я.

Коли я здавала рукописи, черговий інспектор за столиком зиркнув на свій годинник.

— Так рано йдете, докторе Бішоп?

Я кивнула мовчки, стуливши рота, щоб не спитати інспектора, чи він, часом, не знає, що у відділі палеографічної довідкової літератури щойно був вампір?

Він підняв стос картонних коробок із манускриптами.

— А завтра вони вам знадобляться?

— Так, — пошепки відповіла я. — Завтра знадобляться.

Виконавши останню академічну процедуру, пов’язану з виходом із бібліотеки, я, нарешті, звільнилася. І прожогом кинулася крізь візерунчастий вихід читального залу, простукала туфлями по вкритій лінолеумом підлозі. Стукотіння відлунювало від кам’яних стін, а я щодуху мчала повз стелажі з книгами, огороджені вельветовими линвами від надміру цікавих читачів. Я злетіла зачовганими дерев’яними сходами й опинилася в чотирикутнику першого поверху. Тут я прихилилася до залізного поруччя, що огороджувало бронзову статую Вільяма Герберта, і жадібно втягнула в себе прохолодне повітря, відчайдушно намагаючись вивітрити з ніздрів залишки запаху гвоздики та кориці.

«Увечері в Оксфорді всяке буває, — суворо запевнила я сама себе. — Навіть незнайомі вампіри».

Та попри заспокійливі слова, які я сказала собі в чотирикутнику першого поверху, додому я йшла швидше, аніж зазвичай. Морок у провулку Нью-Коледж-лейн і завжди був досить лячним, а зараз — і поготів. Я провела свою перепустку через зчитувальний пристрій тильних воріт у закутку провулку і, коли ворота клацнули в мене за спиною, відчула певне полегшення, немов кожні двері та ворота, що поставали межи мною та бібліотекою, якимось чином збільшували мою безпеку. Обігнувши попід вікнами каплицю, я пройшла вузьким проходом до чотирикутного майданчика з видом на єдиний вцілілий у Оксфорді середньовічний парк із традиційним пагорбком, із якого студенти колись могли споглядати зелень парку і розмірковувати над загадками Бога та природи. Сьогодні ж увечері готичні університетські шпилі та аркові проходи постали більш виразно, ніж зазвичай, і я радо занурилася в їхню атмосферу.

Лише замкнувши двері до своєї квартири, я зітхнула з полегшенням. Я мешкала на горішньому поверсі однієї з будівель, призначених для випускників та колишніх викладачів, що приїздили до Оксфорда у відрядження. Квартира, що складалася зі спальні, вітальні з круглим обіднім столом та пристойної, хоча й маленької, кухні, була оздоблена старою друкованою графікою й панелями теплих кольорів. Усі меблі тут нагадували непотріб, викинутий при зміні обстановки в кімнаті відпочинку та хазяйському будинку — серед них переважав низький ваговитий дизайн кінця дев’ятнадцятого сторіччя.

Я поклала в тостер два шматочки хліба, налила собі склянку холодної води і випила її одним ковтком. Потім розчинила вікно, щоб вигнати затхле повітря з кімнати.

Зі своєю скромною вечерею я пішла до вітальні, де скинула туфлі й увімкнула невеличкий стереопрогравач. Кришталево-чиста музика Моцарта наповнила помешкання. Сідаючи на диванчик із каштановою оббивкою, я мала намір лише трохи перепочити, а потім помитися в душі й переглянути зроблені протягом дня нотатки.

Прокинулась я о пів на четверту ранку з калатаючим серцем, закляклою шиєю та різким присмаком гвоздики у роті.

Я налила собі склянку води і зачинила вікно на кухні. Надворі було прохолодно, і від дотику вологого повітря я аж здригнулася.

Я порахувала час і вирішила зателефонувати додому. Там була десята тридцять ранку, і Сара та Ем, що, як кажани, були нічними створіннями, ще, мабуть, спали, як убиті. Я швидко пройшлась по кімнатах, повимикала скрізь світло, за винятком спальні, й узяла свій мобільний телефон. Ні, спочатку треба скинути з себе брудний одяг — і де так можна було вимазатися в бібліотеці? Я вдягла старі спортивні штани та чорний светр із розтягнутим коміром — зручніше за будь-яку піжаму.

Тверде ліжко приємно запрошувало на дотик; я вмостилася зручніше, щоб майже переконати себе: телефонувати додому непотрібно. Але вода, яку я щойно випила, так і не вимила з рота рештки гвоздичного запаху, тож я знову взяла телефон і набрала номер.

«А ми чекали на твій дзвінок» — такі були перші слова, які я почула.

Ще б пак — відьми!

Я зітхнула:

— Саро, у мене все гаразд.

— Всі ознаки вказують на протилежне.

Як і зазвичай, молодша сестра моєї матері не збиралася зі мною церемонитися.

— Табіта увесь вечір місця собі не знаходила, Емі чітко ввижалося, що ти заблукала у густому лісі, а я з самого сніданку до їжі не доторкнулася через тривогу.

Насправді вся проблема полягала в отій бісовій кішці. Табіта була улюбленицею Сари і з лячною точністю фіксувала геть усі негаразди, що виникали в нашій родині.

— Ще раз кажу — у мене все нормально. Просто сьогодні в бібліотеці я несподівано натрапила на одну істоту, тільки й того.

На лінії клацнуло — то Ем підняла другу слухавку.

— Чому ти не святкуєш Мабон? — спитала вона.

Скільки я себе пам’ятаю, Емілі Мазер була незмінним атрибутом мого життя. Вони познайомилися з Ребеккою Бішоп іще студентками, коли працювали влітку в етнографічному музеї «Плімут Плантейшн», де рили ями і тягали тачки, допомагаючи на розкопках археологам. Вони стали подругами-нерозлийвода, а потім — інтенсивно листувалися, коли моя мати подалася до Гарварда, а Емілі — до елітарного Вассарського коледжу. Згодом подруги знову возз’єдналися в Кембриджі, де Ем влаштувалася на роботу в дитячу бібліотеку. Після смерті моїх батьків Ем стала майже кожен уїк-енд проводити в Медісоні, і невдовзі знайшла собі роботу в місцевій початковій школі. Вони з Сарою стали нерозлучними партнерками, хоча Емілі досі винаймала собі квартиру, і солодка парочка ревно слідкувала, щоб я — у підлітковому віці — не бачила, як вони прямують удвох до спальні. Та це не обмануло ні мене, ні сусідів, ні будь-кого з мешканців міста. Всі ставилися до них саме як до сексуальних партнерів, незалежно від того, в яку спальню вони заходили. Коли я виїхала з будинку Бішопів, до нього перебралася Ем, там вона і лишилася. Так само, як моя мати й тітка, Ем була спадкоємницею древнього відьмацького роду.

— Мене запросили на шабаш, але я відмовилася і натомість вирішила попрацювати.

— А ота відьма з Брін-Мора запрошувала тебе на вечірку? — Емілі цікавилася дослідницею класичних мов здебільшого тому, що колись у неї був роман із матір’ю Джиліан (про це я випадково дізналася одного літнього вечора, коли Ем добряче хильнула вина). «То було давно, іще в шістдесятих роках», — стисло пояснила вона тоді.

— Так, запрошувала, — стурбовано відповіла я. Сара та Емілі мали тверде переконання, що в голові у мене нарешті проясниться, і тепер, коли мене прийняли на штатну посаду, я ставитимусь до успадкованого чаклунства з усією серйозністю. Ніщо не могло похитнути їхнє надумане пророцтво, і вони завжди заінтриговано трепетали, коли я мала хоч найменший контакт із якоюсь відьмою.

— Але натомість я провела вечір у компанії з Еліасом Ешмолом.

— А хто це такий? — спитала Ем у Сари.

— Та отой померлий чолов’яга, що колекціонував книги з алхімії, — почулася приглушена відповідь Сари.

— Гей ви, я з вами розмовляю, чи з ким? — гукнула я в слухавку.

— І хто ж насмілився потурбувати твій спокій? — поцікавилася Сара.

Зважаючи на те, що мої співрозмовниці були відьмами, сенсу щось приховувати не було.

— У бібліотеці я натрапила на вампіра, якого раніше не зустрічала. Його звуть Метью Клермон.

На тому боці слухавки запала тиша — то Емілі подумки перебирала свою картотеку відомих представників нечистої сили. Сара теж трохи помовчала, зважаючи — вибухнути гнівною тирадою чи ні.

— Сподіваюся, його легше буде спекатися, аніж тих демонів, яких ти так полюбляєш до себе приваблювати! — різко кинула вона.

— Демони не турбували мене відтоді, як я кинула грати у виставах, — відказала я.

— Е, ні, був іще один демон, котрий проник за тобою до бібліотеки Байнеке, коли ти тільки-но розпочала свою роботу в Йєльському університеті, — нагадала мені Ем. — Він просто блукав вулицями — і надибав тебе.

— Він же був психічно неврівноважений! — заперечила я. Як і випадкове застосування чаклунства до зламаної пральної машини, той факт, що я привернула увагу поодинокого допитливого демона не міг, на мою думку, зараховуватися мені в пасив.

— Всяка нечисть тягнеться до тебе, немов бджоли на мед, Діано. Але демони і близько не стоять біля вампірів у плані небезпечності. Тому тримайся подалі від того Метью Клермона, — жорстко наказала Сара.

— А з якого дива я буду прагнути його компанії? — спитала я, інстинктивно торкнувшись пальцями шиї. — Між нами немає нічого спільного.

— Справа не в цьому, — відказала Сара, підвищуючи голос. — Відьмам, вампірам та демонам не можна сходитися. І ти це знаєш. Коли це відбувається, то звичайним людям легше нас виявити. Тому жоден демон чи вампір не вартий того, щоби наражати себе на такий ризик.

Єдиними істотами у світі, яких Сара сприймала всерйоз, були інші відьми. До звичайних людей вона ставилася роздратовано-поблажливо як до дрібних істот, сліпих до навколишнього світу. Демони були для неї як вічні підлітки, яким не можна довіряти. Вампіри ж у її ієрархії нечисті стояли набагато нижче котів і, принаймні, на одну сходинку нижче звичайних дворняг.

— Ти вже розповідала мені про правила, Саро, — нагадала я.

— Але не кожен дотримується правил, мила моя, — зауважила Ем. — Що він від тебе хотів?

— Сказав, що цікавиться моєю науковою роботою. Але він — не науковець, тому в це важко повірити, — відповіла я, нервово смикаючи пальцями стьобану ковдру на ліжку. — До речі, запросив мене на вечерю.

— На вечерю? — здивовано запитала Сара.

Емілі розсміялася.

— У ресторанному меню мало страв, котрі сподобаються вампіру.

— Але я впевнена, що більше його не побачу. Якщо вірити його візитній картці, він керує роботою аж трьох лабораторій і обіймає посади на двох факультетах.

— Що ж, для вампірів це типово, — задумливо промимрила Сара. — Таке буває, коли маєш у розпорядженні майже необмежений час. І облиш смикати ковдру, бо скоро дірку в ній просмикаєш. — Тітка, вочевидь, увімкнула свій відьмацький радар на всю потужність і тепер не лише чула мене, а й бачила.

— Не схоже, що цей вампір цупить гроші у підстаркуватих жінок і проциндрює чужі статки на фондовому ринку, граючи на курсах акцій, — відказала я. Тітці завжди не давав спокою той факт, що вампіри мали репутацію казково багатих істот. — Він займається біохімією, а ще — якоюсь лікарською діяльністю; його цікавить мозок людини.

— Все це справді дуже цікаво, Діано, але що він від тебе хотів? — моє роздратування Сара урівноважила своєю нетерплячістю — всі відьми з роду Бішопів прекрасно володіли цією комбінацією захисних ударів.

— Не до ресторану сходити, ясна річ, — сказала Емілі з упевненістю в голосі.

Сара пирхнула.

— Він щось хотів. Вампіри та відьми не ходять на побачення. Звісно, якщо він не хотів повечеряти тобою. Вампіри більше за все полюбляють смак відьмацької крові.

— Може, йому просто стало цікаво. А можливо, йому справді подобається твоя наукова робота, — зауважила Ем із таким сарказмом у голосі, що я мимоволі розсміялася.

— Цієї розмови між нами не було б, якби ти застосувала хоч якісь елементарні засоби безпеки, — суворо мовила Сара. — Наприклад, захисне закляття, чи вдалася до своїх талантів провидиці, а також…

— Я не збираюся користуватися магією чи чаклунством, аби дізнатися, навіщо вампір запросив мене на вечерю, — твердо відказала я. — Про це навіть мови не має бути, Саро.

— Тоді не телефонуй нам і не питай у нас порад, якщо ти не бажаєш їх чути, — гнівно відрізала тітка, відома своєю вибуховою вдачею. І поклала слухавку, перш ніж я встигла їй відповісти.

— Сара дуже за тебе турбується, ти ж знаєш, — вибачливо мовила Емілі. — І їй незрозуміло, чому ти не бажаєш вдатися до власних талантів хоча б для самозахисту.

Я вже колись пояснювала їм: бо мої таланти потягнуть за собою небажані наслідки. І спробувала пояснити ще раз.

— Це небезпечна справа, Ем. Сьогодні я захищу себе від вампіра у бібліотеці, завтра захищу себе від незручного запитання на лекції… І невдовзі почну свідомо підбирати такі теми досліджень, які неодмінно — а я знатиму це наперед — забезпечать мені отримання грантів. А мені важливо, щоб я здобула репутацію самотужки. Якщо я почну користуватися магією, то мій успіх вже не належатиме повністю мені одній. Я не хочу бути ще однією відьмою з роду Бішопів.

Я була розтулила рота, щоб розповісти Емілі про манускрипт «Ешмол № 782», але щось змусило мене змовчати.

— Та знаю, знаю, дорогенька, — заспокійливо мовила Ем. — Я все прекрасно розумію. Але Сара не може не турбуватися про твою безпеку. Ти — єдина рідня, яка у неї лишилася.

Я провела руками по волоссю, і мої пальці завмерли на скронях. Ці розмови завжди змушували мене згадати про батька й матір. Я завагалася, бо мені не хотілося розповідати про тривожне відчуття, яке не давало мені спокою.

— Що? Ти щось хочеш сказати? — спитала Емілі, інстинктивно відчувши мій неспокій.

— Він звідкись знав моє ім’я. Я його ніколи раніш не бачила, але він знав, хто я.

Ем швидко перебрала можливі варіанти.

— Може, він бачив твоє фото у твоїй останній книзі?

Я з полегшенням зітхнула, навіть не усвідомлюючи, що аж дух затамувала.

— Та отож. Напевне, так воно й було. Просто я раніш не докумекала. От дурепа! Передай Сарі мій поцілунок, добре?

— Аякже. І все ж таки, Діано, будь обережна. Цілком можливо, що англійські вампіри поводяться з відьмами не так чемно й виховано, як американські.

Я всміхнулася, пригадавши уклін, із яким Метью Клермон зі мною попрощався.

— Гаразд, буду. Але не турбуйтеся. Скоріш за все, я його більше не побачу.

Емілі промовчала.

— Ем, що таке? — спитала я її.

— Та нічого. Я б не робила такого висновку. Час покаже.

Ема не мала таланту провидиці, яким славилася моя мати, але щось не давало їй спокою. Переконати іншу відьму в справедливості своїх лихих передчуттів було справою майже безнадійною. Тому Емілі й не сказала мені про свої побоювання стосовно Метью Клермона.

Поки що не сказала.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка