Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка19/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   39

Розділ 22

Відтоді як Метью подався геть на Балтазарі, ми сиділи в салоні втрьох і чекали його повернення. Тіні довшали, день ось-ось змінять сутінки. У чистому полі звичайна людина вже, мабуть, до півсмерті замордувалася б із таким гігантським ваговозом, як Балтазар. Однак події сьогоднішнього ранку нагадали мені, що Метью — не людина, а вампір із численними таємницями, складним заплутаним минулим та ворогами, що наганяють страх.

Нагорі гупнули, зачиняючись, двері.

— Метью повернувся. Зараз він піде до батькової кімнати; він завжди так робить, коли трапляється біда, — пояснила Ізабо.

Прекрасна молода мати Метью сиділа, мовчки втупившись у вогонь, а я ламала руки, не в змозі доторкнутися до їжі, яку мені принесла Марта. Я не їла від сніданку, але порожнеча, яку я відчувала всередині себе, не мала до голоду анінайменшого стосунку.

Я почувалася так, наче опинилася серед друзок свого колишнього упорядкованого життя. Моя докторська дисертація, посада в Йєльському університеті, мої ретельно продумані й написані книги віддавна наповнювали моє життя смислом та певною впорядкованістю. Але ніщо не стало мені опорою і втіхою в цьому нововідкритому химерному світі погрозливих вампірів та небезпечних відьмаків. Через незахищеність перед цим світом у мене виникло відчуття, наче з мене зідрали шкіру, і ця досі не знайома мені крихкість та вразливість якимось чином пов’язувалася з вампіром та невидимим, але беззаперечним рухом відьмацької крові в моїх венах.

Нарешті Метью увійшов до салону чистий, у свіжому вбранні. Він розшукав мене поглядом, холодний дотик його очей ковзнув по мені — то вампір перевіряв, чи я не поранена. Упевнившись, що зі мною все гаразд, він полегшено зітхнув, і лінія його суворо стиснутих губів трохи пом’якшала.

То був останній заспокійливий натяк на наше знайомство, який я помітила на обличчі Метью.

Бо вампір, що увійшов до салону, був не той Метью, якого я знала. Не лишилося нічого від елегантної чарівної істоти, яка проникла у моє життя із насмішкуватим запрошенням поснідати. То не був науковець, поглинутий своїми дослідженнями та питанням «навіщо я прийшов у цей світ». Не лишилося й сліду від того Метью, котрий іще вчора рвучко притиснув мене до себе і пристрасно поцілував.

Цей Метью був холодний та незворушний. Кілька м’яких ліній, що він мав, — довкола рота, в елегантності рук, у спокої очей — усе це змінили жорсткі контури та гострі кути. Він став старшим, аніж коли я бачила його востаннє, а втомленість у поєднанні з завбачливою обережністю немов відображали кожну мить його півторатисячолітнього віку.

У каміні тріснуло навпіл дерево. Мій погляд спіймав яскраво-помаранчеві іскри, що упали на решітку.

Спочатку з’явився червоний колір — і більше нічого. Потім колір набув структури, червоні пасма тут і там засвітилися золотом та сріблом. Згодом ця структура стала матеріальною — перетворилася на волосся — волосся Сари. Я намацала пальцями лямку рюкзака на плечі й кинула на підлогу коробку для шкільних сніданків, так само удавано дошкульно грюкнувши, як колись батько кидав на підлогу свою валізу.

— Я прийшла. — Мій дитячий голос прозвучав високо й чисто. — А печиво є?

Червонясто-помаранчева грива Сари зловила іскорки передвечірнього сонця, коли вона повернула голову.

Але обличчя її було білим, як крейда.

Білий колір швидко поглинув решту кольорів, став сріблястим і набув структури, схожої на риб’ячу луску. То кольчуга облягала знайоме мускулисте тіло Метью.

— Я зробив свою справу. — Він смикнув білими руками чорну туніку зі сріблястим хрестом попереду, і вона розірвалася на плечах. Кинувши її комусь під ноги, Метью обернувся і неквапливо вийшов.

Я кліпнула очима, видіння щезло. Я сиділа у затишному салоні шато «Сім веж», але залишилося тривожне усвідомлення того, що я щойно побачила. Як і у випадку з відьмовієм, моя провісницька здібність проявилася абсолютно несподівано. Цікаво, а у моєї матері видіння теж були такими раптовими і чіткими? Я окинула поглядом кімнату, але, здавалося, лише Марта помітила щось незвичайне і стривожено поглянула на мене.

Метью підійшов до Ізабо і поцілував її в обидві бездоганно білі щоки.

— Пробачте, маман, — пробурмотів він.

— Облиш! Він завжди був мерзенною свинюкою. Це не твоя провина. — З цими словами Ізабо легенько стиснула руку сина. — Я рада, що ти нарешті повернувся.

— Він подався геть. І сьогодні увечері нема чого боятися, — суворо мовив Метью і пригладив пальцями волосся.

— Випий. — Вочевидь, Марта належала до тієї школи кризового менеджменту, чиї представники вважали, що головна запорука подолання негараздів — це вчасно підхарчуватися. Вона подала Метью склянку вина, а переді мною із дзенькотом поставила ще одну чашку чаю, що так і стояла неторкнута на столі, і над нею клубочилися пасма ароматної пари.

— Дякую, Марто, — сказав Метью і надовго припав до склянки. Він знову повернувся поглядом до мене і швидко відвернувся, зробивши ще один ковток.

— Мій телефон, — мовив він, рушаючи до кабінету.

Через кілька хвилин він спустився вниз і подав мені телефон так, щоб наші пальці не торкнулися.

— Це тебе, — сказав він.

Я вже й так знала, хто був на лінії.

— Привіт, Саро.

— Я телефоную вже понад вісім годин. Що там у вас трапилося, заради Бога? — Сара знала, що відбувається щось погане, інакше не зателефонувала б вампіру на номер, який він їй дав. Її напружений голос викликав у моїй свідомості її біле обличчя з видіння. Й у цьому видінні Сара була не лише сумною, а й переляканою.

— Нічого у нас не трапилося, — відповіла я, щоб не лякати тітку ще більше. — Я тут, разом із Метью.

— По-перше, твої негаразди почалися саме через те, що ти з Метью.

— Саро, я не можу зараз говорити. — Мені не вистачало ще з тіткою посваритися.

Вона втягнула в себе повітря.

— Діано, є кілька речей, які тобі слід знати, перш ніж пов’язувати свою долю з вампіром.

— Та невже? — спитала я, спалахнувши гнівом. — Ти, мабуть, вирішила, що прийшов час розповісти мені про домовленість? Ти, бува, незнайома з кимось із відьом, нинішніх членів Конгрегації? Мені хотілося б сказати їм кілька слів. — Пальці мої вже палали, а шкіра під нігтями стала схожою на небесну блакить.

— Ти відвернулася від своєї сили та здібностей, Діано, ти навідріз відмовилася розмовляти про магію. Тому ані домовленість, ані Конгрегація не мають стосунку до твого життя, — трохи ображено відповіла Сара.

Я гірко розсміялася, і блакить на моїх пальцях зблідла.

— Можеш виправдовуватися, як хочеш, Саро, але після загибелі мами і тата вам із Ем слід було розповісти мені всю правду, а не обмежуватися непевними натяками та загадковими напівправдами. Але тепер уже пізно. Мені треба поговорити з Метью. Зателефоную вам завтра.

Перервавши розмову, я кинула телефон на отоманку біля своїх ніг, заплющила очі й почекала, поки припиниться поколювання в пальцях.

Усі троє вампірів втупилися в мене — я це відчувала.

— Ну що? — спитала я. — Будуть іще сьогодні візитери від Конгрегації?

Метью суворо стиснув рот.

— Ні.


Це односкладове слово було саме тим, що мені хотілося почути. За останні кілька днів я вже відвикнула від перепадів настрою Метью і майже забула, наскільки бентежними вони можуть бути. Його наступні слова стерли, мов гумкою, всі мої надії на те, що його останній вибух емоцій невдовзі минеться.

— Візитерів від Конгрегації більше не буде, бо ми не порушуватимемо домовленості. Ми пробудемо тут кілька днів, а потім повернемося до Оксфорда. Це вас влаштовує, маман?

— Аякже, — швидко погодилася Ізабо і з полегшенням зітхнула.

— Штандарт знімати поки що не слід, — продовжив Метью діловим тоном. — Село має знати, що треба бути насторожі.

Ізабо кивнула, і її син ще сьорбнув вина. Я втупилася спочатку на Ізабо, а потім на Метью. Але жоден із них не відповів на мою мовчазну вимогу надати мені більше інформації.

— Минуло лише кілька днів відтоді, як ти забрав мене з Оксфорда, — мовила я, коли ніхто не відповів на мій безсловесний виклик.

Метью кинув на мене грізний погляд.

— А тепер ти повертаєшся, — спокійно мовив він. — А поки ти тут, варто утриматися від прогулянок за межами шато; не мусить бути і самостійних прогулянок верхи. — Його теперішня прохолодність була страшнішою за все, нещодавно почуте від Доменіко.

— А чого ще не мусить бути? — виклично спитала я.

— А іще не мусить бути танців, — відрізав Метью, даючи мені зрозуміти, що категорія «танці» вміщає ще багато чого. — Ми дотримуємося правил Конгрегації. Якщо ми облишимо дратувати їх, то вони звернуть свою увагу на більш нагальні справи.

— Зрозуміло. Ти хочеш, щоби я прикинулася мертвою. А ти припиниш свою діяльність та намагання роздобути «Ешмол сімсот вісімдесят два». Так я й повірила! — З цими словами я підвелася і рушила до дверей.

Метью грубо й безцеремонно схопив мене за руку. І зробив він це так швидко, порушивши всі мислимі закони фізики.

— Сядь, Діано. — Голос Метью був так само грубий, як і його дотик, але я відчула химерне задоволення від того, що він виявив у спілкуванні зі мною хоч якусь емоцію.

— Чому ти так легко здався? — прошепотіла я.

— Щоб люди не викрили нас і щоб зберегти тобі життя. — Він підвів мене до софи і штовхнув на подушки. — Наша родина не дотримується демократичних традицій, особливо в такі часи, як тепер. Коли я кажу щось робити, ти мусиш робити це без вагань і зайвих запитань, зрозуміло? — Тон Метью недвозначно свідчив, що всяка подальша дискусія неможлива.

— А то що? — спробувала я спровокувати вампіра, але його гордовите мовчання злякало мене навіть більше, аніж слова, які він міг сказати.

Він поставив своє вино на стіл, і кришталевий келих спіймав світло свічок.

Я відчула, що падаю, цього разу — в яму з водою.

Яма стала краплею, крапля — сльозою, що блищала на білій щоці.

Сарині щоки заливали сльози, її очі почервоніли й розпухли. Ем була на кухні. Коли вона прийшла до нас, я побачила, що вона теж плакала. Вигляд вона мала розпачливий.

— Що? — спитала я, раптом хапаючись за живіт. — Що трапилося?

Сара витерла сльози пальцями з плямами від трав та спецій, якими вона користувалася для накладання заклять. Її пальці раптом подовжилися, а плями — щезли.

— Що? — спитав Метью, несамовито обертаючи очима, змахуючи маленьку криваву сльозу з білої щоки. — Що трапилося?

— Відьми. Вони вбили твого батька, — відповіла Ізабо переривчастим голосом.

Видіння зблякло, і я пошукала поглядом Метью, сподіваючись побачити в його очах звичну притягальну силу, яка допоможе мені відновити орієнтацію в просторі й часі. Наші погляди зустрілися, він підійшов і став наді мною. У його близькій присутності не було вже ані краплини колишнього комфорту.

— Я сам тебе уб’ю, перш ніж хтось встигне заподіяти тобі шкоду. — Здавалося, ці слова застрягали у нього в горлі, й він їх насилу вимовив. — А мені не хочеться тебе вбивати. Тож, будь ласка, роби, що я тобі кажу.

— Он воно як! — протягнула я, набравшись духу. — То ми дотримуємося застарілої упереджено-фанатичної домовленості, досягнутої майже тисячу років тому. Справу закрито.

— Ти не мусиш підпадати під дію цієї домовленості. Бо не маєш влади над своїми магічними здібностями і не розумієш свого зв’язку з манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два». Діано, в шато «Сім веж» ти будеш у безпеці від Пітера Нокса, але я вже казав тобі, що ти не можеш бути у безпеці поруч із вампірами. Жодна теплокровна істота не може. Ніколи.

— Ти не завдаси мені шкоди. — Незважаючи на те, що трапилося за останні дні, стосовно цього я була абсолютно впевнена.

— Можеш і далі триматися свого романтичного уявлення про вампірів, але я, попри всі свої намагання стриматися, теж полюбляю пити кров.

Я нетерпляче відмахнулася від його слів.

— Метью, я знаю, що ти убивав людей. Ти — вампір, ти живеш сотні років. Невже ти гадаєш, що я й справді думаю, що ти увесь цей час існував, харчуючись виключно кров’ю тварин?

Ізабо невідривно дивилася на свого сина.

— Казати, що ти знаєш, що я вбивав людей і розуміти, що це таке — то різні речі, Діано. Ти навіть не здогадуєшся, на що я здатен. — Він торкнувся свого талісмана з Вифанії й відійшов від мене швидкими нетерплячими кроками.

— Я знаю, хто ти. — І це був іще один пункт моєї абсолютної впевненості. Не знаю чому, але хоча доказів жорстокості вампірів — і відьом — ставало дедалі більше, я була інтуїтивно впевнена в Метью.

— Та ти сама себе не знаєш. А три тижні тому ти про мене навіть не чула. — Очі у Метью збентежено бігали, а руки, як і у мене, трусилися. Це стурбувало мене менше, аніж те, що Ізабо невідривно слідкувала за нами, аж подавшись вперед у своєму кріслі. Метью взяв кочергу, роздратовано шурнув поліняки в каміні й з силою відкинув її геть. Метал брязнув об кам’яну поверхню підлоги, видовбавши в ній чималеньку дірку.

— Ми з цим іще розберемося. Ти дай нам час. — Я намагалася говорити тихо й заспокійливо.

— Нам немає з чим розбиратися, — відказав Метью і знервовано заходив кімнатою. — Ти маєш надто багато неприборканої сили. Це як наркотик. Надзвичайно звабливий та небезпечний наркотик, яким би радо скористалися інші створіння. Ти ніколи не будеш у безпеці, поки поруч із тобою буде вампір або відьма.

Я була розтулила рота, щоб відповісти, але там, де стояв Метью, лишилося порожнє місце. А він стояв поруч зі мною і піднімав мене з софи, взявши за підборіддя своїми холодними пальцями.

— Я хижак, Діано, — сказав він спокусливим тоном коханця. Від сильного аромату гвоздики в мене запаморочилося в голові. — Для того щоб жити, я маю полювати і убивати. — Він різко і болісно відвернув моє обличчя вбік, оголивши перед собою мою шию. Його неспокійні очі забігали по моєму горлу.

— Метью, відпусти Діану, — мовила Ізабо спокійно і невимушено, та моя віра у нього і без цього залишалася непохитною. Він чомусь хотів мене налякати, але я не відчувала реальної загрози, такої, як від Доменіко.

— Їй здається, вона мене знає, маман, — зневажливо пирхнув він. — Але вона не знає, що то таке, коли спрага теплої крові підводить тобі живіт так, що ти божеволієш від бажання її скуштувати. Вона не знає, як сильно прагнемо ми відчути у своїх венах пульсування крові з іншого серця. Або як важко мені зараз стояти поруч із нею і не скуштувати її.

Ізабо підвелася, але стояла на місці.

— Метью, зараз не час вчити її.

— Бачиш, я можу не убивати тебе відразу ж, — проговорив він, ігноруючи матір і гіпнотично дивлячись на мене своїми чарівливими очима. — Я буду харчуватися тобою повільно, надбираючи твою кров потроху, щоб дати їй змогу поповнитися і наступного дня взятися за те ж саме. — Він ковзнув рукою від мого підборіддя до шиї, обхопив її і помацав великим пальцем пульс на моєму горлі, немов шукав підходяще місце, куди вп’ястися зубами.

— Припини, — різко кинула я. Його тактика залякування не спрацювала, бо тривала надто довго.

Метью різко впустив мене на м’який килим. Коли я відчула удар, вампір вже стояв до мене спиною, схиливши голову, у протилежному кутку кімнати.

Я втупилася у візерунок на килимі, що був між моїми руками та колінами.

Вир кольорів, надто численних, щоб їх розрізнити, завертівся перед моїми очима.

На тлі неба закружляло листя — зелене, брунатне блакитне й золотисте.

— Це твої мама й тато, — пояснювала мені Сара здушеним голосом. — Їх убили. Їх уже немає, дорогенька.

Відірвавши погляд від килима, я зиркнула на вампіра, що стояв спиною до мене.

— Ні, — похитала я головою.

— Що таке, Діано? — Метью різко обернувся і тривога швидко придушила в ньому хижака.



Вир кольорів знову захопив мою увагу — зелені, брунатні, блакитні, золотисті. То були листочки, які спіймав вихор на поверхні озерця; вони падали на землю довкола моїх рук та колін. Біля купки розкиданих стріл лежав кривий полірований лук і наполовину порожній сагайдак.

Я потягнулася до лука і відчула, як його туга тятива вп’ялася мені в плоть.

— Метью, — попередила Ізабо, злегка понюхавши повітря.

— Та знаю, знаю, бо теж відчуваю запах, — похмуро відповів він.

«Він твій, — прошепотів чийсь химерний голос. — Не відпускай його».

— Знаю, знаю, — нетерпляче промимрила я.

— Що ти знаєш, Діано? — спитав Метью, ступивши крок до мене.

Марта прожогом кинулася до мене.

— Не чіпай її, — просичала вона. — Ти що, не бачиш, що дитина зараз в іншому світі.

А я не була ніде, я застрягла між страшним болем від втрати батьків та чітким розумінням того, що невдовзі Метью теж піде в небуття.

«Обережно», — попередив химерний голос.

— Надто пізно. — Відірвавши від підлоги руку, я гепнула нею об лук і розтрощила його навпіл. — Надто пізно.

— Що пізно? — спитав Метью.

— Я покохала тебе.

— Не може бути, — насилу вимовив він. У кімнаті стало тихо-тихо, тільки дрова в каміні потріскували. — Щось аж надто швидко.

— Яке у вас вампірів, дивне ставлення до часу! — задумливо мовила я, і досі не в змозі вивільнитися з приголомшливої суміші минулого й сьогодення. Однак слово «покохала» погнало усім тілом хвилю власницьких почуттів і таки повернуло мене до безпосередньої реальності. — Відьми не мають у розпорядженні століть, щоб когось покохати чи розлюбити. У нас це відбувається швидко. Сара каже, що моя мати покохала мого батька в ту ж саму мить, коли його побачила. Я ж покохала тебе тоді, коли передумала гепнути тебе веслом на міській пристані Оксфорда. — Кров у моїх венах стиха заспівала. Марта отетеріло поглянула на мене — то вона теж почула.

— Ти просто не розумієш. — Голос Метью прозвучав так, немов він, як і лук, тріснув навпіл.

— Розумію. Конгрегація спробує мене зупинити, але вона не зможе вказувати мені, кого любити. — Коли мене позбавили моїх батьків, я була ще дитиною, була ще не в змозі приймати власні рішення, я просто робила те, що казали мені дорослі. Але тепер я сама — доросла і я воюватиму за Метью.

— Офіційне попередження від Доменіко — ніщо в порівнянні з тим, що ти можеш очікувати від Пітера Нокса. Те, що трапилося сьогодні, можна назвати спробою зближення, дипломатичним ходом. Ти не готова протистояти Конгрегації, Діано, щоб ти не думала. А якщо ти проти них виступиш, то що тоді? Якщо знову оживити задавнену ворожнечу, то ситуація може вийти з-під контролю, і ми станемо вразливими для людей. Може постраждати твоя родина. — Слова, що їх кидав мені в обличчя Метью, були навмисне жорстокими, щоб я зупинилася й замислилася. Але все, що він казав, не могло переважити те, що я до нього відчувала.

— Я тебе кохаю, і тому не збираюся зупинятися. — У цьому я також була впевнена на сто відсотків.

— Ти мене не кохаєш.

— Я сама вирішую, кого я кохаю, як і коли. Припини вказувати мені, що я маю робити, Метью. Може, й правда, що мої уявлення про вампірів є романтичними, але тобі слід кардинально переглянути своє ставлення до жінок.

Він не встиг відповісти, як на отоманці застрибав телефон. Метью вилаявся окситанською; напевне, то була дуже міцна лайка, бо навіть Марта отетеріло зиркнула на нього. Він нахилився і спіймав телефон, який мало не гепнувся на підлогу.

— Що таке? — гаркнув він у телефон, прикипівши до мене поглядом.

На протилежному боці лінії почулося незрозуміле бурмотіння. Марта й Ізабо обмінялися стривоженими поглядами.

— Коли?! — Голос Метью прозвучав як гарматний постріл. — Вони нічого не забрали? — Я аж лоба наморщила, вражена гнівом, що бринів у його голосі. — Слава Богу. Пошкодження значні?

Поки нас не було, в Оксфорді щось трапилося, найімовірніше — пограбування. Мені хотілося сподіватися, що не в Старій хатинці.

Голос на протилежному кінці озвався знову. Метью витер рукою люба.

— Що ще? — спитав він, підвищуючи голос.

Знову запала тривала тиша. Метью відвернувся і, підійшовши до каміна, сперся на полицю і розчепірив пальці.

— Досить дипломатії, — сказав Метью і стиха вилаявся. — Я буду у вас за кілька годин. Ти зможеш мене зустріти?

Це означало, що ми поверталися до Оксфорда. Я підвелася.

— Чудово. Я зателефоную перед посадкою. Стривай, Маркусе. Дізнайся, хто іще, окрім Пітера Нокса та Доменіко Мікеле є членами Конгрегації.

Пітер Нокс? Шматочки головоломки заклацали, складаючись докупи. Не дивно, що Метью так швидко повернувся до Оксфорда, коли я сказала йому, хто такий чаклун у коричневому костюмі. Це також пояснювало, чому він так швидко хотів мене спекатися тепер. Ми порушували домовленість, і обов’язком Нокса було втілення цієї домовленості в життя.

Метью урвав зв’язок і ще кілька секунд стояв, вхопившись рукою за камінну полицю, немов хотів примусити її скоритися його волі.

— Це був Маркус. Хтось намагався вдертися до лабораторії. Мені треба повернутися до Оксфорда. — Він обернувся; очі його були наче мертві.

— Все гаразд? — спитала Ізабо, стрельнувши занепокоєним поглядом у мій бік.

— Їм не вдалося здолати систему безпеки. Однак мені треба переговорити з університетським начальством про гарантії, щоб ті, хто намагалися проникнути до лабораторії, не змогли зробити цього наступного разу. — Щось у розповіді Метью не клеїлося. Якщо грабіжники зазнали фіаско, то чому він так занепокоєний, чому на його обличчі не видно полегшення? І чому він хитає головою, дивлячись на свою матір?

— А хто ці грабіжники? — обережно поцікавилася я.

— Маркус достеменно не знає.

Дивно — якщо зважити на надприродний нюх вампірів.

— То були люди?

— Ні.


Знову ми повернулися до односкладових відповідей.

— Піду зберуся, — сказала я, йдучи до сходів.

— Ти нікуди не поїдеш. Ти залишаєшся тут. — Від цих слів я заціпеніла, як вкопана.

— Але ж мені краще бути в Оксфорді, разом з тобою.

— В Оксфорді зараз небезпечно. Коли ситуація зміниться, я за тобою повернуся.

— Та ти ж щойно сказав мені, що нам слід туди повернутися! Вирішуй, Метью. Звідки виходить небезпека? Від манускрипту і відьом? Пітера Нокса та Конгрегації? Чи від Доменіко Мікеле та вампірів?

— Ти що, не чула? Небезпека загрожує мені, — відрізав Метью.

— Чому ж не чула? Чула. Але ти від мене щось приховуєш. А обов’язок історика — розкривати таємниці, — тихо пояснила я. — І мені це вдається дуже добре. — Він був розкрив рота, але я перервала його. — Досить надуманих причин та фальшивих пояснень. Вирушай до Оксфорда. Я залишаюся тут.

— Тобі згори нічого не треба принести? — спитала Ізабо. — Може, візьмеш пальто? Бо звичайні люди швидко вирахують тебе, якщо ти будеш в одному светрі.

— Лише мій комп’ютер. Мій паспорт у сумці.

— Я принесу. — Бажаючи хоч трохи відпочити від зібрання всіх Клермонів одразу, я кинулася сходами нагору. У кабінеті Метью я зупинилася, озирнулася, оглядаючи кімнату, де було так багато від нього.

Поблискування сріблястої поверхні лицарського панцира у світлі каміна привернуло мою увагу, і крізь мою свідомість пронеслася блискавкою купа облич — наче комети в нічному небі. Серед них була бліда жінка з величезними блакитними очима та милою посмішкою, іще одна жінка, чиє чітко окреслене підборіддя та широкі кутасті плечі випромінювали рішучість; був там і чоловік із гачкуватим яструбиним носом, що зіщулився від страшенного болю. А ще інші обличчя, та я розпізнала серед них лише обличчя Луїзи де Клермон. Вона тримала перед лицем скривавлені пальці, з яких капала кров.

Я спробувала опиратися притягальній силі видіння, і обличчя зблякли, від чого моє тіло затряслося, а думки спантеличено заплуталися. Аналіз моїх ДНК свідчив, що видіння з’являться рано чи пізно. Але їхня поява була абсолютно несподіваною, як і те, що вчора увечері я зависла в повітрі, коли танцювала з Метью. Немов хтось витягнув із пляшки корок, і моя магія — нарешті вивільнена — чимдуж кинулася до отвору, назовні.

З розетки, до якої був під’єднаний комп’ютер Метью, я висмикнула шнур і вкинула його до сумки разом із комп’ютером. Його паспорт, як він і казав, був у передній кишеньці сумки.

Коли я повернулася до салону, Метью сидів із ключами в руці, а на плечах у нього була накинута замшева куртка для господарчих робіт. Марта ж, щось бурмочучи, ходила туди-сюди в залі.

Я віддала йому комп’ютер і стала якомога далі від Метью, щоб впоратися з сильним бажанням іще раз доторкнутися до нього. Він поклав ключі до кишені й узяв сумку.

— Знаю, це дуже важко, — мовив він тихим і чужим голосом. — Але ти мусиш дозволити мені зайнятися цією справою. І поки я поратимуся, мені важливо буде знати, що ти в безпеці.

— З тобою я у безпеці, де б ми не були.

Метью похитав головою.

— Я гадав, що одного мого імені буде достатньо, щоб тебе захистити. Я помилявся.

— Залишити мене тут — це не вихід. Я не все зрозуміла з того, що трапилося сьогодні, але ненависть Доменіко не вкладається в мене в голові. Він прагне знищити тебе й твою родину, все, що з тобою пов’язане. Утім, він розуміє, що тепер не найкращий час для вендети. Але ж Пітер Нокс! Він хоче заграбастати «Ешмол сімсот вісімдесят два» і впевнений, що я зможу дістати йому цей манускрипт. Його не спекатися так легко, — зауважила я тремтячим голосом.

— Він погодиться укласти угоду, якщо я йому запропоную її.

— Угода? А чим ти хочеш поступитися?

Вампір замовк.

— Метью, я тебе питаю! — наполягла я.

— Манускриптом, — відверто відповів він. — Я облишу його і тобі дам спокій, якщо він пообіцяє те саме. «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лежав неторкнутий понад півтора сторіччя. Тож нехай лежить і далі.

— Не слід домовлятися з Ноксом. Йому не можна довіряти, — мовила я з жахом у голосі. — Тим більше увесь час — у твоєму розпорядженні, й ти можеш чекати на цей манускрипт скільки завгодно. Нокс — не може. Така угода буде йому нецікавою.

— Залиш Нокса мені, — хрипко кинув Метью.

Я гнівно вирячилася на нього.

— Залишити Доменіко тобі. Залишити Нокса тобі. А я, на твою думку, чим буду займатися? Ти ж сам сказав, що я — не засмучена мамзель. Тому припини ставитися до мене, як до засмученої мамзелі.

— Мабуть, я заслужив на це, — повільно проказав Метью, і очі його потемніли. — Але тобі й справді доведеться ще багато чого дізнатися про вампірів.

— Твоя мати каже те ж саме. Але тобі теж, мабуть, доведеться дізнатися дещо і про відьом. — Я відкинула з очей неслухняне пасмо і стала, схрестивши на грудях руки. — Вирушай до Оксфорда. Дізнайся, що там трапилося. — «Що там трапилося такого, про що ти мені все одно не розкажеш», — подумки додала я. — Але Метью, заради Бога, ні про що не домовляйся з Пітером Ноксом. І розберися у своїх почуттях до мене — не тому, що так не велить домовленість чи Конгрегація, і не тому, що тебе чимось налякали Доменіко та Пітер Нокс.

Мій коханий вампір, з обличчям, якому позаздрив би навіть ангел, поглянув на мене повними смутку очима.

— Ти ж знаєш, що я відчуваю до тебе.

Я похитала головою.

— Ні, не знаю. Коли будеш готовий, скажеш.

Метью замовк, борючись із якоюсь думкою, але так і лишив її невисловленою. Не кажучи ні слова, він рушив до дверей, що вели до залу, але зупинився на порозі, затримав на мені погляд, війнувши холодом та осипавши сніжинками, потім переступив через поріг і вийшов.

У залі його зустріла Марта. Вампір ніжно поцілував її в обидві щоки і похапцем сказав їй щось окситанською.

— Compreni, compreni, — відповіла Марта, жваво киваючи головою, і подивилася повз нього на мене.

— Merces amb tot meu cor, — тихо додав він.

— Al rebiere. Mefi.

— T’afortissi. — Метью обернувся до мене. — І ти обіцяй мені те ж саме: що будеш обережною. Слухайся Ізабо.

І пішов — без прощального погляду чи заспокійливого дотику.

Я прикусила губу і спробувала переморгати сльози, але вони заливали мені очі. Я ступила три повільних кроки до сходів на сторожову вежу — і сльози струмочком побігли по обличчю. Марта глянула на мене з розумінням і не стала мене зупиняти.

Коли я опинилася на холодному вологому повітрі, штандарт де Клермонів кволо маяв на флагштоку, а місяць і досі ховався за хмарами. Темрява тиснула на мене звідусюди, і єдина істота, яка цю темряву стримувала, тепер покидала мене, забравши з собою своє світло.

Я поглянула крізь зубчасту стіну вежі униз і побачила Метью, який стояв біля свого «рейндж-ровера» і про щось роздратовано розмовляв з Ізабо. Її щось приголомшило і вона вхопила сина за рукав, немов хотіла не дати йому сісти в авто.

Метью відсмикнув руку так швидко, що я не побачила самого руху — лише білу розмиту пляму. І з розмаху гепнув по даху автомобіля. Я аж підстрибнула. У моїй присутності Метью ніколи не застосовував сили до чогось більшого за горіх чи оболонку устриці, і я перелякано витріщилася на глибоку вм’ятину, залишену ним у металі.

Він похнюпився і схилив голову. Ізабо легенько торкнулася його щоки, і в тьмяному світлі я побачила сум у бездоганних рисах її обличчя. Метью сів у машину і сказав іще кілька слів. Мати кивнула йому і зиркнула на сторожову вежу. Я враз відступила назад, сподіваючись, що ніхто з них мене не побачив. Авто розвернулося і, хруснувши колесами на гравії, виїхало геть. Фари «рейндж-ровера» зникли за схилом пагорба. Метью поїхав. Прихилившись спиною до кам’яної стіни вежі, я не витримала і розплакалася.

Саме тоді я й дізналася, що це воно таке — відьмовода.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка