Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка18/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   39

Розділ 21

Коли наступного ранку я вийшла з душу, мене вже вітав вампір, тримаючи в руках тацю зі сніданком.

— Я сказав Марті, що сьогодні вранці ти збираєшся працювати, — пояснив Метью і підняв покривальце, що зберігало їжу теплою.

— Ти мене балуєш, — мовила я, розгортаючи серветку.

— Не думаю, що над цілісністю твоєї натури нависла загроза. — Метью нахилився і, поглянувши на мене замріяними очима, подарував мені довгий поцілунок. — Доброго ранку. Ти гарно спала?

— Дуже гарно. — Я взяла з його рук тарілку і враз зашарілася, пригадавши своє вчорашнє запрошення до ліжка. Коли я згадала його чемну відмову, мене на мить кольнула образа, але сьогоднішній ранковий поцілунок свідчив, що ми вийшли за межі звичайної дружби і рухаємося в новому напрямку.

Після сніданку ми пішли униз, увімкнули наші комп’ютери і заходилися працювати. Метью вже десь розшукав і поклав на стіл разом із манускриптом Біблію — це був непримітний англомовний переклад «Вульгати», виданий у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Дякую, — кинула я через плече, піднімаючи книгу.

— Я знайшов її внизу. Вочевидь, та, що маю я, тобі не підходить, — зауважив він і весело вишкірився.

— Я відмовляюся користуватися Біблією Гутенберга як довідковою літературою, Метью. — Моя ремарка вийшла більш суворою, аніж я розраховувала. Я промовила її як педантична обмежена сільська вчителька.

— Я знаю ту Біблію вздовж і впоперек. Якщо у тебе виникне якесь запитання — просто звертайся до мене, — запропонував він.

— Тебе я теж не збираюся використовувати як довідковий посібник.

— Як знаєш, — усміхнувся він і знизав плечима.

Я завантажила комп’ютер, поклала перед собою манускрипт і невдовзі з головою занурилася в роботу, читаючи, аналізуючи й записуючи свої думки. І відволіклася лише раз, коли, почавши друкувати, попросила у Метью дати мені щось на кшталт прес-пап’є. Понишпоривши довкола, він приніс мені бронзову медаль із зображенням Людовика Чотирнадцятого та маленьке дерев’яне підніжжя, яке, за його словами, колись належало фігурці готичного ангела. Він не збирався віддавати мені ці предмети без серйозних гарантій, що я їх поверну. І такою гарантією стали нові поцілунки.



Aurora Consurgens є одним із найпрекрасніших текстів алхімічної науки. Це роздуми про жіночу фігуру Мудрості, а також дослідження хімічної взаємодії протилежних природних сил. Текст у примірнику, який дав Метью, майже збігався з текстом видань, із якими мені доводилося працювати в Цюриху, Глазго та Лондоні. Але ілюстрації відрізнялися істотно.

Художниця Бурго Ле Нуар виявилася істинним майстром своєї справи. Кожна ілюстрація була чіткою і прекрасно виконаною. Але талант жінки полягав не лише в технічній майстерності. Зображення жіночих персонажів свідчили про притаманний художниці тонкий психологізм та чутливість. Мудрість у виконанні Бурго була сповнена сили, але водночас і ніжності. А на першій ілюстрації, де вона ховала під своєю мантією образні зображення семи металів, на її обличчі відбився вираз затятої материнської гордості.

Як і казав Метью, у цьому манускрипті справді були дві додаткові ілюстрації, котрих бракувало всім іншим відомим виданням «Аврори». Обидві містилися в останній притчі, присвяченій хімічному шлюбу золота й срібла. Перша ілюстрація супроводжувалася словами, сказаними «жіночим» елементом алхімічної трансформації. Часто зображувана як королева в білому з емблемою Місяця, який асоціював її зі сріблом, у Бурго Мудрість перетворилася на моторошно-прекрасну істоту зі сріблястими зміями замість волосся та обличчям, затіненим, наче Місяць під час сонячного затемнення. Я прочитала супровідний текст, перекладаючи з латини на англійську: «Прийди до мене усім своїм серцем. Не відвертайся від мене через те, що я незрозуміла й темна. Сонячний вогонь змінив мене. Моря поглинули мене. Земля зіпсута моїми справами. Коли я потонула у багнистій глибині, й суть моя сховалася у мулі, на землю впала ніч».

На розкритій долоні Королева-Місяць тримала зірку.

«З глибин води я кликала тебе, а із глибин землі я кликатиму тих, хто йде повз мене, — читала далі я. — Виглядай мене. Зри мене. І якщо ти знайдеш другу таку, як я, я віддам їй цю ранкову зірку». Мої губи беззвучно вимовили ці слова, і текст ожив у ілюстрації Бурго, в обличчі Королеви-Місяця, на якому відбився і страх бути покинутою, і її сором’язлива гордість.

Друга ілюстрація на наступній сторінці супроводжувалася словами, мовленими «чоловічим» елементом алхімічної трансформації, золотим Королем-Сонцем. У мене волосся на потилиці стало сторч при вигляді зображеного художницею Бурго важкого кам’яного саркофага з кришкою, відсунутою рівно настільки, щоб побачити золотисте тіло, що лежало всередині. Очі короля були смиренно заплющені, а на обличчі читався вираз надії, неначе йому снилося власне визволення. «Зараз я воскресну і піду гуляти містом. На його вулицях я розшукаю чисту незайману жінку, з якою одружуся. Це буде жінка з прекрасним обличчям, іще прекраснішим тілом, вбрана в найпрекрасніший одяг, — читала я. — Вона відкотить камінь від входу до моєї гробниці й подарує мені голубині крила, щоб я полетів із нею на небо, де ми б жили вічно, у мирі та спокої». Цей пасаж нагадав мені паломницький знак Метью з малесенькою домовинкою Лазаря. І я взяла в руки Біблію.

— Євангеліє від Марка, розділ шістнадцятий, Книга Псалмів, розділ п’ятдесят п’ятий, і Второзаконня, розділ тридцять другий, вірш сороковий. — Голос Метью пронизав тишу переліком посилань, немов автоматичний алфавітний покажчик Біблії.

— А звідки ти дізнався, що саме я читаю? — Я крутнула крісло, щоб бачити Метью.

— Ти рухала губами, — відповів він, невідривно вдивляючись в екран комп’ютера і клацаючи клавіатурою.

Стиснувши губи, я повернулася до тексту. Автор познаходив усі місця з Біблії, що пасували алхімічній теорії про смерть та народження, обтесав їх, перефразував і стулив докупи. Я підтягнула до себе Біблію. Її чорну шкіряну обкладинку прикрашав золотистий хрест. Знайшовши Євангеліє від Марка, я проглянула розділ 16. Ось воно: 16:3. «Та й говорили між собою: хто нам відкотить камінь від входу до гробу?»

— Знайшла? — поцікавився Метью, наче нічого не було.

— Так.


— От і добре.

У кімнаті знов запала тиша.

— А де місце про ранкову зірку? — Інколи моє язичницьке виховання ставало серйозною вадою в моїй професійній діяльності.

— Одкровення Іоанна Богослова, розділ другий, вірш двадцять восьмий.

— Дякую.

— Нема за що. — За столиком, де сидів Метью, почувся придушений сміх. Я нагнула голову до манускрипту і вдала, що не чула.

Через дві години розглядання тексту, написаного мікроскопічним готичним письмом, та пошуків відповідних біблійних цитат, я була більш, ніж готова до верхової прогулянки — і саме тоді Метью запропонував зробити перерву. Як премію пообіцяв за обідом розповісти, як він познайомився з фізіологом сімнадцятого сторіччя Вільямом Гарві.

— Однак це не дуже цікава історія, — попередив він.

— Для тебе може й ні. А для історика науки? Та це майже те саме, що особисто зустрітися з людиною, яка виявила, що серце працює як насос.

Від часу прибуття до шато «Сім веж» ми так нікуди й не виїжджали, але ніхто нічого не мав проти. Метью видавався розкутішим та врівноваженішим, а я взагалі була щаслива від того, що поїхала з Оксфорда. Погрози Джиліан, моторошне фото моїх батьків, і навіть Пітер Нокс — усе це з кожною проведеною в маєтку годиною віддалялося в небуття.

Коли ми гуляли в саду, Метью взявся розповідати про поточну проблему щодо відсутності нитки макромолекули якоїсь речовини, яка мала міститись у пробі крові, але її там не знайшли. Намагаючись дохідливіше пояснити, він накреслив у повітрі хромосому, показав, де в ній проблемна зона, і я кивнула, хоча до пуття так нічого й не зрозуміла. Він говорив і тоді, коли обійняв мене за плечі й пригорнув до себе.

Ми їхали довгим рядом висаджених чагарників, коли біля брами, крізь яку ми учора повернулися з верхової прогулянки, я помітила чоловіка в чорному. Він прихилився до каштана з елегантністю леопарда, що чатує на здобич, і я відразу ж здогадалася, що цей чоловік — вампір.

Метью сховав мене собі за спину.

Чоловік у чорному граціозно відштовхнувся від шорсткого стовбура каштана і неквапливо рушив до нас. Мою здогадку, що він вампір, тепер підтвердила його неприродно біла шкіра, величезні темні очі, а чорна шкіряна куртка, чорні джинси та чорні чоботи посилювали ефект. Схоже, вампіру було байдуже, помітить хтось, що він — не такий, як всі, чи не помітить. Вовчий погляд був єдиною вадою його ангельського обличчя, в усьому просто бездоганного: симетричні витончені риси і хвилясте довге темне волосся, яке спадало на комір. Він був менший та худіший за Метью, але випромінював внутрішню силу, яку неможливо не помітити. Прохолода від його погляду проникла глибоко в мою плоть і розпливлася огидною плямою.

— Привіт, Доменіко, — спокійно промовив Метью, хоча голос його прозвучав гучніше, аніж зазвичай.

— Привіт, Метью. — Вампір кинув на Клермона сповнений ненависті погляд.

— Давно тебе не бачив. — Ці слова Метью проказав невимушено, немов раптова поява вампіра насправді не стала для нього несподіванкою.

На обличчі Доменіко з’явився задумливий вираз.

— Коли ж це було? Здається, в Феррарі? Ми з тобою воювали проти папи — кожен зі своєї причини, як я пам’ятаю. Я намагався врятувати Венецію. А ти намагався врятувати тамплієрів.

Метью повільно кивнув, не зводячи очей із Доменіко.

— Напевне, так воно й було.

— А потім ти, друже мій, кудись щез. У молодості у нас було скільки ризикованих справ та пригод — на морях, у Святій землі. У Венеції завжди було багато цікавих розваг для такого вампіра, як ти, Метью. — Доменіко з жалем похитав головою. Вампір біля брами шато і справді скидався на венеціанця, або то був якийсь моторошний гібрид ангела та біса. — Чому ти не завітав до мене, коли їхав із Франції в те місце, де ти полюбляв бувати?

— Якщо я тебе й образив, Доменіко, це було так давно, що, мабуть, не варто цим перейматися.

— Може, й так, але є одне, що не змінилося за всі ці роки. Як тільки десь виникає криза, це означає, що Клермон — десь неподалік.

Він повернувся до мене, і на його обличчі розплився вираз хижої зажерливості.

— Напевне, це та сама відьма, про яку я так багато чув.

— Діано, повертайся до будинку, — різко кинув Метью.

Відчувши реальну небезпеку, я завагалася — я не хотіла полишати його самого.

— Іди! — рубонув він голосом гострим, мов меч.

Наш гість-вампір помітив щось за моїм плечем і всміхнувся. Я відчула легкий подув крижаного вітру, і холодна тверда рука взяла мене під лікоть.

— Доменіко, — пролунав іззаду мелодійний голос Ізабо. — Який несподіваний візит!

Вампір чемно вклонився.

— Моя пані, так приємно бачити вас у доброму здоров’ї! А як ви дізналися, що я тут?

— Я нюхом тебе відчула, — презирливо відповіла Ізабо. — Ти прийшов до мого будинку без запрошення. Що б сказала твоя мати, коли б дізналася про твої погані манери?

— Була б моя мати і досі жива, ми б у неї й спитали, — відказав Доменіко з погано прихованою жорстокістю.

— Маман, заберіть Діану додому.

— Авжеж, Метью. Ми вас полишаємо, от ви удвох і поговорите. — Ізабо обернулася і потягнула мене до будинку.

— Я швидко піду геть, якщо ти дозволиш мені зробити заяву, — попередив Доменіко. — Але мені доведеться повернутися, і я буду не сам. Сьогоднішній візит чемності — це вияв ввічливості до вас, Ізабо.

— У неї немає тієї книги, — різко сказав Метью.

— Я прийшов сюди не через ту бісову відьмацьку книгу, Метью. Нехай вона залишиться у них. Я прийшов сюди як представник Конгрегації.

Ізабо неквапливо випустила з легенів повітря, наче вона затримувала дихання впродовж кількох днів. У мене з язика зривалося питання, і я вже була розтулила рота, але Ізабо попереджувальним поглядом змусила мене замовкнути.

— Поздоровляю тебе, Доменіко. Я вкрай здивований, що ти, такий переобтяжений справами на своїй новій посаді, знайшов час для візитів до своїх старих знайомих, — саркастично докинув Метью. — І чому це Конгрегація марнує час на офіційні візити до родини Клермонів, тоді як вампіри залишають після себе висмоктані досуха трупи по всій Європі, й ці трупи знаходять звичайні люди?

— Вампірам не заборонено харчуватися людьми — хоча нестриманість та легковажність засуджуються. Ти ж знаєш, смерть іде слідком за вампірами, куди б ми не йшли, — легковажно знизав Доменіко плечима, немов ішлося не про жорстокість, а про щось цілком буденне. — Але домовленість чітко забороняє будь-який зв’язок між вампіром та відьмою.

Я повернулася і визвірилася на Доменіко.

— Що ти сказав?

— О, вона вміє говорити! — сплеснув руками вампір у глузливому захваті. — І справді — чому б не дозволити відьмі взяти участь у нашій розмові?

Метью простягнув руку за спину і виволік мене наперед разом із Ізабо, яка вчепилася в мою руку. І ми стали щільною шеренгою: вампір, відьма і вампір.

— Здрастуйте, Діано Бішоп, — низько вклонився Доменіко. — Для мене честь познайомитися з відьмою, що належить до такого древнього і знаменитого роду. Шкода, що древніх родин лишилося так мало. — Кожне його слово, хоч як би офіційно й чемно воно не було сказано, звучало як загроза.

— Хто ви? — спитала я. — І яке вам діло, з ким я проводжу свій час?

Венеціанець поглянув на мене з цікавістю, а потім закинув голову і аж завив від сміху.

— Я чув, що ви полюбляєте сперечатися, як і ваш батько, але не вірив.

Мої пальці злегка засвербіли, і хватка Ізабо на моїй руці посилилася.

— Я що — розізлив твою відьму? — спитав Доменіко, втупившись пильним поглядом у руку Ізабо.

— Кажи, що маєш сказати і забирайся геть із нашої землі, — проказав Метью тоном невимушеної розмови.

— Мене звуть Доменіко Мікеле. Я знаю Метью відтоді, як відродився, і приблизно скільки ж — Ізабо. Втім, жодного з них я не знаю так добре, як прекрасну Луїзу. Але не будемо говорити легковажно про померлих, — мовив венеціанець і побожно перехрестився.

— Ти б краще не згадував про мою сестру. — Метью говорив начебто спокійно, але з обличчя Ізабо, з її блідих, як крейда, губів, було видно, що вона ладна роздерти непроханого гостя на шматки.

— Ти й досі не відповів на моє запитання, — сказала я, знову привертаючи увагу Доменіко.

Він кинув на мене погляд, сповнений щирого здивування.

— Діано, — гаркнув Метью, і я почула гуркотіння грому. Здавалося, ще трохи і він люто закричить на мене. З кухні вийшла стривожена Марта.

— Бачу, вона емоційніша за більшість своїх одноплеменців. Чи не тому ти ризикуєш усім, аби залишити її з собою? Тобі справді з нею цікаво? Чи ти хочеш пити її кров, а потім, знудившись, викинути геть — як ти не раз робив з іншими теплокровними?

Руки Метью мимоволі потягнулися до домовинки Лазаря, яка злегка видувалася під светром. Відтоді, як ми приїхали до «Семи веж», він ще жодного разу його не торкався.

Своїм гострим поглядом Доменіко теж помітив цей жест, і мстиво посміхнувся.

— Що, відчуття провини спокою не дає?

Сама не своя від злості, що він глузує з Метью, я розтулила була рота, щоб висловитися.

— Діано, негайно повертайся до будинку, — сказав Метью тоном, який провіщав серйозну й неприємну розмову в найближчому ж майбутньому. Він легенько підштовхнув мене до Ізабо, рішуче став між своєю матір’ю і мною з одного боку і темноволосим венеціанцем — із другого. На цю мить до нас підійшла Марта. Вона стала, склавши руки на своєму дебелому тілі, й войовнича поза навдивовижу нагадала поведінку Метью.

— Та ні, нехай спочатку вислухає те, що я маю сказати. Я прийшов сюди, щоб висловити вам попередження, Діано Бішоп. Стосунки між вампірами та відьмами заборонені. Ви мусите покинути цей будинок і більше не мати стосунків ані з Метью де Клермоном, ані з будь-ким із його родини. Якщо ви цього не зробите, то Конгрегація вживе необхідних заходів, щоб забезпечити дотримання домовленості.

— Я не знаю і знати не бажаю вашої Конгрегації, і я не укладала жодної угоди, — відказала я, тремтячи від гніву. — До того ж домовленості не передбачають практичного втілення, бо є добровільними.

— Ага, то ви не лише історик, а ще й правник! Сучасні жінки з їхньою вишуканою освітою — вони такі смішні! Але жінки нічого не тямлять у теології, — правив своє Доменіко з презирством у голосі. — І саме тому ми ніколи не вважали доцільним давати вам освіту. Це по-перше. Невже ви гадаєте, що ми дотримувалися ідей того єретика Кальвіна, коли давали обіцянки один одному? Коли домовленість скріпили присягою, вона зв’язала всіх вампірів, демонів та відьом — у минулому, сьогоденні й майбутньому. Це не стежина, якою ви можете йти або ж не йти на власний розсуд.

— Ти вже висловив своє попередження, Доменіко, — зауважив Метью миролюбно-улесливим голосом.

— Це все, що я хотів сказати відьмі, — заявив венеціанець. — Але тобі я ще не все сказав.

— Скажеш, коли Діана повернеться до будинку. Відведіть її звідси, маман, — суворо наказав Метью.

Цього разу його мати виконала наказ, а Марта рушила слідком за нею.

— Не здумай, — просичала Ізабо, коли я хотіла озирнутися на Метью.

— Звідки взявся цей виродок? — спитала Марта, коли ми були в будинку, і Доменіко не міг нас чути.

— Здогадно, із пекла, — відповіла Ізабо. Вона торкнулася мого обличчя кінчиками своїх пальців — і відразу ж відсмикнула їх від гарячої плоті розпашілих від гніву щік. — Ти дуже хоробра, дівчинко, але те, що ти зробила, називається безрозсудство. Ти ж не вампір. Тому не наражай себе на ризик, вступаючи в суперечку з Доменіко чи кимось із його поплічників. Тримайся від них подалі.

Не давши мені часу на відповідь, Ізабо блискавично потягнула мене через кухню, їдальню та салон до великого залу. А потім повела до арки, звідки починався вхід до найбільшої і найміцнішої вежі маєтку. Мої литки судома звела від однієї лиш думки про необхідність підніматися нагору.

— Ми мусимо, — наполягла Ізабо. — Метью знає, де ми будемо, і шукатиме нас саме там.

Гнана страхом та гнівом, я й оком не зморгнула, як проскочила половину сходів. Решту я здолала на самій рішучості. Піднявши ногу з останньої сходинки, я опинилася на пласкому даху. Звідси було видно далеко навсібіч. Дув легенький вітерець. Він куйовдив мені волосся і розганяв туман, клубився довкола.

Ізабо рішуче наблизилася до палі, що стирчала в небо на кільканадцять футів, і підняла роздвоєний чорний прапор із зображенням змія уробороса. Прапор замайорів у тьмяному світлі дня, і змій, що кусав себе за хвіст, затріпотів на вітрі, як живий. Я підбігла до протилежного краю зубчастої стіни і поглянула вниз. Звідти на мене дивився Доменіко.

Навдовзі схожий прапор затріпотів на вершечку якоїсь будівлі у селі, і вдарив дзвін. Чоловіки й жінки неквапливо повиходили з будинків, барів, контор і повернули голови на маєток «Сім веж», над яким майорів на вітру древній символ вічності та відродження. З німим запитанням на обличчі я поглянула на Ізабо.

— Це емблема нашої родини й попередження мешканцям села, щоб вони були насторожі, — пояснила вона. — Цей стяг ми вивішуємо лише тоді, коли до нас заявляються небажані гості. Селяни вже звикли жити поруч із вампірами, і хоча їм нема чого нас боятися, ми тримаємо прапор для таких випадків, як сьогоднішній. У світі багато вампірів, яким не можна довіряти, Діано, і Доменіко Мікеле — один із них.

— Вам не треба мені цього пояснювати, я й так розумію. Хто він, у біса, такий?

— Один із найдавніших приятелів Метью, — стиха мовила Ізабо, не зводячи очей зі свого сина. — І ця обставина робить його дуже небезпечним ворогом.

Я знов поглянула на Метью; він досі перемовлявся з Доменіко через чітко позначену нейтральну смугу. Раптом їхні фігури злилися у сіро-чорну пляму хаотичних рухів. Через кілька секунд із цієї плями вилетів Доменіко і полетів до того самого каштану, біля якого ми його нещодавно помітили. Він гепнувся об нього з таким гучним хряскотом, що аж луна розляглася по саду.

— Браво, Метью, — стиха мовила Ізабо.

— А де Марта? — спитала я, зиркнувши через плече у напрямку сходів.

— У залі. Про всяк випадок, — пояснила Ізабо, не зводячи очей із сина.

— Невже сюди може заявитися Доменіко і порвати мені горлянку?

Ізабо спрямувала на мене погляд своїх блискучих чорних очей.

— Це було б надто легко й просто, моя люба. Спочатку він із тобою побавився б. Він завжди любив побавитися зі своєю здобиччю. До того ж Доменіко любить грати на публіку.

До горла у мене підкотився клубок.

— Я здатна сама за себе постояти.

— Так, здатна, якщо така дужа, як вважає Метью. Відьмам добре вдається самозахист. Це я швидко усвідомила й у мене різко поменшало бажання з ними зв’язуватися, — зауважила Ізабо.

— А що це за Конгрегація, про яку говорив Доменіко? — спитала я.

— Це рада з дев’яти представників — по три від демонів, відьом та вампірів. Її утворили в часи хрестових походів, щоб знизити небезпеку викриття нас звичайними людьми. Ми виявили необережність — брали надто активну участь у їх політиці та інших формах безумства, — з гіркотою в голосі пояснила Ізабо. — Ми змушені були піти на домовленість через амбіції, пиху й пожадливість створінь на кшталт Доменіко, які були постійно невдоволені своїм місцем у житті й завжди прагнули більшого.

— І ви погодилися на певні умови? — Мені здавалося абсурдом те, що угода, укладена створіннями ще у середньовіччі, могла вплинути на наші з Метью стосунки.

Ізабо кивнула; вітер підхопив пасмо її густого, ретельно доглянутого волосся і кинув їй на обличчя.

— Коли представники інших видів починали водитися один з одним, вони ставали надто помітними. Звичайні люди завжди з підозрою ставилися до нашого розуму та непересічних здібностей. Хоч ці нещасні створіння і не такі швидкі думкою, як ми, та вони й не ідіоти.

— Під словом «водитися» ви мали на увазі не лише спільні вечері й танці?

— І вечері, й танці, і співи, і те, що трапляється потім, як природний наслідок — усе це заборонили, — уточнила Ізабо. — До укладення угоди ми були пихатими й нахабними. Нас тоді було набагато більше, і ми звикли брати те, що хотіли — будь-якою ціною.

— А чого ще стосується ця домовленість?

— Нею забороняється й участь у політичній та релігійній діяльності. Надто багато володарів та пап були потойбічними створіннями. Коли звичайні люди почали вести свої літописи, стало набагато важче переходити з одного життя в інше. — Ізабо мимовільно здригнулася. — Зокрема, вампірам стало важко придурюватися мертвими і розпочинати нове життя, коли поруч так багато людей, які увесь час нишпорять та винюхують.

Я зиркнула на Метью та Доменіко, але вони й досі стояли під стінами шато і про щось сперечалися.

— Отже, — мовила я, загинаючи палець, — не можна водитися зі створіннями іншого виду. Не можна будувати кар’єру в людській політиці та релігії. Що ще? — Вочевидь, ксенофобія моєї тітки Сари та її несамовитий спротив моєму бажанню вивчати право пояснювалося саме недосконалим знанням цієї древньої домовленості.

— Та є дещо. Якщо якесь із створінь порушить цю домовленість, Конгрегація зобов’язана вжити заходів і втілити дану клятву в життя. — Між нами запала напружена тиша. — Як мені відомо, подібних прецедентів іще не траплялося, — похмуро сказала Ізабо. — Тому дуже добре, що ви обоє не пішли на порушення домовленості.

Минулої ночі я попрохала Метью піти зі мною до ліжка — тільки й того. Але він знав, що це не просте прохання. Не в мені він був невпевнений і не у своїх почуттях. Метью хотів дізнатися, як далеко зайдуть наші стосунки, поки втрутиться Конгрегація.

Відповідь прийшла без зволікань. Вони не збиралися дозволити нам зайти надто далеко.

Моє полегшення швидко змінилося на гнів. Якби ніхто не заперечував проти наших стосунків, усе йшло природним шляхом, Метью, мабуть, ніколи й не розповів би мені ні про Конгрегацію, ні про домовленість. І його мовчанка мала б негативні наслідки для моїх стосунків із моєю та його родинами. Я так і жила б до старості, гадаючи, що моя тітка та Ізабо були звичайнісінькими упередженими фанатичками. А вони, виявляється, дотримувалися угоди, укладеної багато-багато років тому — що було менш зрозумілим, але більш виправданим.

— Вашому сину слід припинити приховувати від мене важливі відомості. — Мій гнів посилювався із поколюванням пальців. — А вам варто непокоїтися не про Конгрегацію, а про те, що я зроблю, коли побачу його знову.

Ізабо пирхнула.

— Ви й пальцем поворухнути не встигнете, як він вишпетить вас за те, що ви перед Доменіко поставили під сумнів його владу й авторитет.

— Його влада на мене не поширюється.

— Ви, дорогенька, ще багато чого не знаєте про вампірів, — відказала вона самовдоволено.

— А ви ще багато чого не знаєте про мене. І Конгрегація теж не знає.

Ізабо обхопила мене за плечі й уп’ялася пальцями в мою плоть.

— Діано, це не гра! Метью ладен відвернутися від створінь, яких знав сторіччями, заради захисту вашого права бути у своєму короткочасному житті тим, ким здумається. І я благаю вас — не дайте йому зробити це. Бо якщо він стоятиме на своєму, його вб’ють.

— Він сам собі хазяїн, Ізабо, — холодно відказала я. — Я не збираюся казати Метью, що йому слід робити.

— Так, але ви в змозі відвадити його від себе. Сказати, що відмовляєтеся порушити домовленість заради нього ж самого, або заявити, що не відчуваєте до нього нічого, окрім звичайної цікавості — відьми відомі своєю легковажністю. — Вона відштовхнула мене від себе. — Якщо ти кохаєш його, ти знайдеш потрібні слова.

— Скінчилося! — гукнула зі сходів Марта.

Ми з Ізабо кинулися до краю вежі. Зі стайні вискочив чорний кінь із вершником, перестрибнув через загорожу і зник у лісі, гуркочучи копитами.


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка